Интересные статьи из интернета.

zergius

New Member
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Почему все плохо или где разруха?
Vladimir | 14.11.2007 01:02

Недавно опубликованы результаты исследования российского Центра Левады. 35% россиян хотят вернуть плановую экономику, 60% считают, что приватизация была не нужна, 37% считают Парламент ненужным для страны. Люди хотят изменений, говорят социологи, но эти желаемые изменения имею все черты советской системы. А как в Украине?

В Украине аналогичные исследования проводил Фонд "Демократические инициативы". В 2005г. к приватизации крупных предприятий отрицательно относились 60.9% опрошенных, положительно – 13.3%. К частной собственности на землю положительно – 45.2%, отрицательно – 27.8%. К плановой экономики хотели вернуться 29.3% опрошенных, сочетать государственное управление и рынок предлагали 46.2% (авторы опроса не уточняли, как именно люди себе представляли такое сочетание), минимизировать участие государства в экономике соглашалось лишь 5.7%. Более того, 36% заявили, что не желают работать на частном предприятии. 76.9% указали, что им не хватает государственной защиты от снижения уровня жизни. При этом собственной инициативы и самостоятельности не хватает только 26.3% опрошенных.

Интересно, что социализма по результатам опроса хотели только 22% опрошенных. Недавно опубликованы результаты опроса Всемирного банка. Плановой экономики хотят 32% опрошенных, а возвращения в СССР – только 24%, остальные хотят демократии. Но, как только начинаются подробности, так их демократия до боли напоминает СССР.

Не в олигархах или политиках беды страны и людей. Наоборот, олигархи, плохие политики, плохая жизнь – это результат господствующего в головах людей советского жизненного уклада. Могло ли быть иначе? Наверное, не могло. Точно так же как не могло не быть олигархов и плохих политиков. Сейчас говорят – надо было провести люстрацию, надо было тогда поддержать не того, а этого и мы бы жили как в Чехии. Нет, господа, чтобы жить как в Чехии, у людей должны быть жизненные привычки, трафареты поведения как у чехов. Надо иметь чешские головы. Разруха наша сидит именно там.

Чехия имела свободу и демократию на памяти старшего поколения. В Чехии в той или иной форме оставалась частная собственность. В Чехии не было жесткого директивного планирования. Директор завода, при условии выполнения плана, мог сверхплановую продукцию продавать на рыночных условиях. У людей сохранялась культура отношений свободных производителей. Привычки, правила поведения, нормы морали – все это жило. В частности, чешский директор действительно выполнял план, а по собственному разумению продавал сверхплановую продукцию.

В 1987г. советские реформаторы решили ввести аналогичную систему. Очень скоро план перестал выполняться. Всю сколько-нибудь ходовую продукцию советские директора стали продавать помимо плана. При этом продолжали выдаваться фонды и лимиты (Вы не знаете, что это такое? Как Вам повезло. Не знайте дальше, в т.ч. и поклонники государственного планирования). Но они игнорировались. До 1987г. за такое могли посадить. Поэтому фонды и лимиты соблюдались. А тут перестали сажать. Фонды и лимиты стали игнорировать. А поскольку оставалась дисциплина цен, то по государственным ценам продукция отдавалась кооперативу, связанному с дирекцией, а тот уже продавал куда хотел. Выручка на завод не возвращалась. Власть выдавала предприятию деньги на новый производственный цикл под план, который предприятие и не думало выполнять. Разгонялась инфляция. К 1990г. плановая система оказалась полностью разрушена, а денежная эмиссия – неконтролируема.

Почему такая разная реакция на одну и ту же регулирующую меру у чешских директоров и советских? Потому что не было, и быть не могло у советских директоров опыта, привычек, норм морали свободного производителя. Директор, как и весь советский народ, соблюдал жесткие правила поведения, установленные государством. Выполнение правил обеспечивалось государственным принуждением. Поставил продукцию без фондов и лимитов – под суд. Не работаешь на госпредприятии – тунеядец. Большая часть населения эти правила приняла и подчинялась им. Другая часть искала лазейки для нарушения и обхода. По мере ослабевания государственной мощи, нарушающих становилось все больше. Правила стали мешать развитию экономики. Тогда говорили, что если за 2 года руководства заводом директор его не развалил, его можно сажать за многочисленные нарушения. Каждый директор знал – надо выполнять требования начальства (формальные и неформальные) и искать возможность обойти контроль, чтобы что-то оставить себе. Надо ли говорить, что когда появилась легальная возможность что-то оставить себе, ею воспользовались на 100% и себе оставили все. Совершенно другой опыт, чем у чешского директора, совершенно другие привычки и мораль, и совершенно другой результат.

В отраслях экономики, работающих на человека, советская власть разложилась еще до перестройки. Работая в колхозе, люди удивлялись, как продукция попадает в магазин. Ее с поля тащили тысячи приезжих из города "доцентов с кандидатами", местные жители, многочисленные начальники, вывозившие грузовики и автобусы. Направили меня сопровождать урожай в магазин. По дороге водитель останавливает другой грузовик, платит деньги и пересортировывает продукцию. Хороший огурец – cебе, крупный и желтый – получившему деньги. Тот везет огурцы в хранилище на засолку, ему все равно. А мой привозит хороший огурец в магазин и получает наличные от завмага. Механик в АТП. Обеспечение машин запчастями – за свои средства. Откуда наличные? Зарплата у завмага или механика АТП была до 200р. Т.е. продукты в магазине, работу транспорта и еще очень многое, нужное для жизни людей уже в начале 80-х обеспечивала не Советская власть, а антисоветский рынок. В те же годы, беседа с майором милиции, командует "химиками". Многие завмаги и механики через него прошли. Он объяснял, что не считает их нарушителями, наоборот, считает умными и полезными для страны людьми.

В 1983г. большая часть страны обрадовалась – Андропов наведет порядок, не даст торгашам и спекулянтам воровать. Как же не даст, удивлялись осведомленные люди? Все же встанет. Заводы окажутся без сырья и оборудования, магазины – без товара, транспорт – без запчастей. Уже тогда проявились все проблемы сегодняшнего дня. Страна без рынка уже не могла, а народ рынка активно не хотел. "Мы требуем перемен". Требовали. Чтобы не спекулировали. Чтобы в магазине все было. Чтобы все работали на госпредприятиях за зарплату. Чтобы перестали долбать классиками ленинизма и партсобраниями. Убрать партийных секретарей, бездельников, ни за что не отвечающих, но всех контролирующих. Даже термин такой придумал "Возвращение к ленинизму". Мол, если эту мифическую, существовавшую только в мозгу советского человека систему, построить, то это и будет настоящий социализм по Ленину. Второе издания коммунизма в 1980г.

Какая система пришла на место рухнувшей советской? Какие отношения существовали между цеховиками, вышедшими из подполья, завмагами и механиками, отбывшими "химию" или ходившими десятки лет под ее угрозой, директорами, знавшими как угодить начальству и оставить себе? Какие отношения были с правоохранительными органами, уважавшими этих людей при видимости борьбы с ними?

Могли ли отношения между всеми этими людьми стать цивилизованными? Могла ли среди них возникнуть система норм морали, трафареты поведения цивилизованных товаропроизводителей? Советская власть их не выработала. Нелегальный бизнес в советские времена их не выработал. Никакого другого опыта не было. Освобождение от советской власти воспринималось как освобождение от всех и всяческих моральных норм, которые власть называла "кодексом строителя коммунизма". Новые моральные нормы и трафареты поведения могли выработаться только годами работы в условиях свободного и развитого рынка. Но такого рынка не было. Рынок только возникал из подполья. Законы оставались антирыночные. Они не действовали, т.е. ничего не регулировали. Правоохранители не действовали, в глубине души уважая предпринимателей, пытаясь сотрудничать с ними, проникнуть в их ряды и принять их нормы морали.

Пока граждане дискутировали, как надо делить государственную собственность, по братски или по справедливости, директора, чиновники и их партнеры выводили с заводов оборотные средства. Директор продолжал зависеть от чиновника. Чиновник говорил – продавать через фирму А. Директор выполнял. Чтобы свое получить, на пару со знакомым распродавал запасы сырья, оборудование. Это себе и напарнику. Целенаправленно действовавшие товарищи в те времена сколотили состояния, а заводы встали. Активные искали шанс, пытаясь использовать свои ресурсы. Кто мог сколотить бригаду братков – сколачивал. Кто мог найти знакомых директоров, чиновников, чтобы лично поучаствовать в разграблении – находил и участвовал. Система отношений была простой – все против всех. Кто не увернулся, тот попал. Кто не кинул другого, того кинули самого. Оказалось, что мирные и законопослушные инженеры и доценты готовы принять эту систему отношений. Кто не мог сам, откровенно завидовал умению другого. Единицы пробились и сегодня – крупные бизнесмены. Одни, получив первый большой доход, тронулись разумом и прогуляли все, другие – тут же уезжали, увозя с собой добычу, третьих нет уже, оказались плохими таксидермистами. И огромная масса народа, привыкшего к советским порядкам, пытавшегося весь этот период элементарно выжить.

А могло ли быть по-другому, как в Чехии? Понимаю – нет, не могло. Не потому что не провели люстрацию или не того избрали. Кравчук или Черновил мало влияли на эти процессы. Люди были не как в Чехии. Головы у населения были другие. Не знали люди рынка и частной собственности, и знать не хотели в большинстве своем. Нормы морали, стандарты поведения не могут быть введены насильственно. Мы же видели – кончилось насилие, исчезли нормы. Они могут сложиться только в результате совместной работы людей в условиях рынка и частной собственности. Государство должно эти нормы закрепить законодательно. Обеспечить мощью государственной машины. Но лишь тогда, когда люди их выработают между собой.

Представляю, приходит Гавел и говорит "Господа директора, нельзя уводить выручку с завода, возвращайте ее на предприятие". Директора слушаются и возвращают. Не смешно. Чешским директорам такое бы и в голову не пришло.

За 10лет с тех пор многое в экономике изменилось. Вкладываются деньги. Отношения начала 90-х ушли в прошлое. При них производство было бы невозможным. Но экономика наша восстанавливает то, что оказалось жизнеспособным из наследия СССР. Мы же хотим рывка в 21в. Для этого нужна иная мораль и иная система отношений.

Держать слово, даже если тебе ничего не будет, в случае обмана. Не кидать, даже если можешь безнаказанно кинуть. Начальник не всегда прав. Начальник – это не Бог и не Царь, это – место в общественной системе разделения труда. У конкретного человека оно может меняться, оно ничем не лучше и не хуже любого другого места. Мнение меньшинства должно уважаться. В частности, миноритарный акционер должен получать прибыль, участвовать в контроле.

Ты Лидер, говорит своим сотрудникам западный менеджер. Не потому что западный менеджер такой добрый. Потому что иначе не достигнуть западного качества. Наш собственник нанимает западного менеджера и считает этого достаточным. Он не понимает, как каждый сотрудник может быть Лидером на своем участке. У фирмы есть один Лидер и это – известно кто. Он не понимает, как миноритарный акционер может вмешиваться в управление и почему ему надо платить дивиденды. – Я у него забрал фирму, значит, я все решаю и все получаю. Он у меня заберет, значит, он будет все решать и получать. Наши акционерные общества, по сути – семейные фирмы.

Основа бизнеса – монопольный доступ к каким-то ресурсам. Никому нельзя, а мне можно. Все равно что. Доставлять газ или электроэнергию, добывать руду, получить землю. Кончился монополизм – кончился бизнес.

Это – пережитки советского образа жизни, тормозящие развитие производств. Все есть, и деньги, и возможность нанять западных менеджеров, и ресурсы, и связи в руководстве. А результатов нет. Эффективность, хотя уже выше, чем при СССР, но далека от западной. Голова мешает. Советские нормы морали, привычки и стандарты поведения не дают. Развитие рынка, конкуренция, укрепление частной собственности – единственное лекарство от головы.

Но процессу выздоровления может помочь или помешать государство. Укрепляя частную собственность, или пытаясь отобрать и переделить. Давать ясные и цивилизованные законы или дикие, постоянно изменяемые и позволяющие произвольные толкования. Создавая образцы цивилизованных отношений или диких азиатских. Но, в условиях демократии, на поведение власти оказывает влияние народ. А политики быстро учатся и ведут себя так, как нравится народу. И оказывается, что советские заблуждения народа стимулируют патриархальные отношения во власти, а от них, и в среде бизнеса.

Политики демонстрируют несоблюдение своего слова, а избиратель радуется, мол, правильно делает, так с ними и надо. Оправдывает, да, мол, она хотела, а ей помешали. Коалиция, получив мизерное большинство, игнорировала оппозицию. В немецком Парламенте зеленые или СвДП, получив 7% голосов блокируют действия, несовместимые с их программой, добиваются принятия своих законов. В украинском парламенте БЮТ+НУ, имея право на 48% голосов, не могли ни принять своих законов, ни внести поправки в чужие, ни, даже, создать парламентскую следственную комиссию. Большинство голосованием принимало свои решения, абсолютно игнорируя оппозицию. Избиратели посчитали это правильным. Раз у них большинство, могут делать, что хотят и всех вокруг игнорировать. Получат другие большинство, будут их игнорировать. В цивилизованном обществе игнорировать оппозицию недопустимо. У нас – нормально. Избиратели поддерживают. А политики хорошо обучаемы. Если можно обещать и не выполнять, они обещают и не выполняют. Если избиратель поддерживает игнорирование оппозиции, игнорируют оппозицию.

Научились обходить вето Президента. Переманивать депутатов. Что может нам сделать Президент? Ничего? Так что его слушать? Премьер, его сторонники упоминают Президента исключительно с иронией. Президент распускает Парламент. Парламент собирается на сессию и принимает все предложения Президента, которые игнорировал ранее. Раз Президент может наказать, значит надо слушаться. Тот же Премьер отзывается о Президенте с придыханием. Но только до тех пор, пока Президент может наказать. Внести или не внести.

Примитивные рефлексы: бьют – лижи руку, не бьют – лай. И одобрение электората на уровне почти 50%.

Способ управления – контролировать все что движется. Раздавать своим за послушание, забирать, если кто-то посчитал, что выданное ему – его. Так руководил Кучма, так пытались руководить Тимошенко и Янукович, такой способ управления понятен электорату. Ты так не можешь, какой же ты руководитель. Это способ управления диктатора, он требует авторитарной политической системы. Он разрушает зачатки частной собственности. Но политики не понимают другого способа. Они привыкли к иерархии, к отношениям подчинения. Нам надо переходить к горизонтальным отношениям. Нужны политики, которые умеют регулировать общественные отношения не на основе раздачи и отбирания ресурсов, а с помощью регуляторов рыночной экономики. Но как они пробьются, если народ их не избирает?

Была ли хотя бы одна партия, набравшая ощутимое количество голосов, которая не обещала увеличить раздачу денег всем вокруг? Не было. Наибольшее количество голосов набрали те партии, которые обещали это наиболее убедительно и бесшабашно. Все понимали – не сделают ничего. Но каждый голосовавший надеялся, что обратили на него внимание, что защитят простого человека. 77% тех, кому не хватает защиты государства от ухудшения условий жизни, определяют политику и политиков. Советские представления и привычки людей превращаются в советские манеры поведения в политике, в обществе, в бизнесе. В советский уровень работы и жизни. Не договаривайся, кидай всех, отбирай у богатых, отдавай мне, простому человеку. Есть хоть одна страна в мире, в которой бы реализовались такие правила, и люди там жили зажиточно? Нет такой страны.

А как же остальные 23%, не нуждающиеся в государственной защите своего труда? Желающие зарабатывать самостоятельно? Где их партия? Нет партии, потому что эти 23% не могут осознать себя, свою идеологию.

Жизнь человека в условиях свободы и частной собственности приведет к замене советской морали и норм поведения на рыночные, цивилизованные. Если не у ныне живущих, то у детей и внуков. Так что же, нам сидеть и ждать?

Нет, не сидеть и не ждать. Выжигать из себя советского человека каленым железом. Из всех пор организма, в которые советские привычки закатились. Работать и жить, стараясь изо всех сил придерживаться правил цивилизованности. Требовать того же от всех вокруг. От членов семьи, от сотрудников, клиентов и поставщиков. От начальства и подчиненных. От политиков во время выборов и в период между ними. От всех, до кого можно дотянуться и потребовать. Но, в первую очередь, от себя.
 

Ravenne

Гуманістична радикалка
Модератор
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

ООН прекращает помогать странам, пострадавшим от Чернобыльской катастрофы​
ООН и международные доноры будут сворачивать гуманитарную помощь Украине, России и Беларуси, пострадавшим от Чернобыльской катастрофы, сказала в интервью РИА Новости руководитель проектов Программы развития ООН для стран СНГ Луиза Винтон.

"Международная помощь начнет убывать на фоне более острых мировых проблем, таких, как голод или катастрофические изменения климата. Районы в чернобыльской зоне сегодня не выглядят самыми болезненными на карте мира, за два десятилетия здесь было сделано достаточно много", - в частности, сказала Винтон.

Она отметила, что все три государства должны будут в большей степени опираться на собственные ресурсы и программы.

Генеральная ассамблея ООН в понедельник консенсусом одобрила резолюцию, наметившую новый этап в истории пострадавших от Чернобыльскрй аварии районов - десятилетие реабилитации и устойчивого развития. Новый подход предполагает смещение акцентов участия от международной гуманитарной помощи к национальным бизнес-инвестициям, созданию "новых экономических возможностей" и новых рабочих мест.

Эксперты ООН, которые занимаются крупнейшими программами оказания поддержки под эгидой ООН, не смогли убедиться, что жизнь на загрязненных радиацией территориях опасна для населения.

"Наука до сих по не может дать ответ на многие вопросы, связанные с радиацией. Однако мы видим, что негативные изменения на клеточном уровне происходят как в пострадавших районах Беларуси, так и на не загрязненных территориях. А средний уровень жизни мужчин в России составляет 58 лет и это не имеет никакой связи с ЧАЭС", - сказала Винтон в интервью российскомцу изданию.

По ее словам, Украине, России и Беларуси нужна пропаганда "здорового образа жизни", а также психологическая помощь для преодоления радиофобии.

"Нездоровый образ жизни, курение, алкоголизм имеют более откровенно выраженный негативный характер, нежели радиация.

По сути, есть только две группы риска, связанные с аварией - "ликвидаторы" и маленькие на тот момент дети, которые получили облучение щитовидной железы и лейкозы", - сказала руководитель проектов Программы развития ООН.

По данным правительства Беларуси, у населения, проживающего на территории с высоким уровнем заражения цезием-137, отмечено достоверное возрастание некоторых врожденных пороков развития и мутаций по сравнению с доаварийным периодом.

ООН не имеет точных данных о том, столько донорских средств было потрачено на помощь территориям, накрытым радиоактивным облаком в 1986 году и только пытается посчитать. Однако, эксперты ООН убеждены, что речь идет о сотнях миллиардов долларов, которые не всегда были использованы эффективно.

"Вряд ли "вторая волна" отселения с зараженных территорий была оправдана. Она проводилась, скорее, по политическим популистским соображениям властей", - считает Винтон.

По ее словам, последствия техногенной катастрофы были отягощены "советским фактором" - попыткой властей утаить сам факт взрыва ядерного реактора, отсутствием системы оповещения об опасности и разъяснения о правилах поведения.

"Сегодня пора избавиться от мифов о радиации и жить в новых реалиях с использованием постоянного контроля за продуктами питания и дарами природы", - отметила эксперт ООН.

Как сообщалось, сегодня, 20 ноября, Генеральная ассамблея ОOН намерена принять резолюцию, согласно которой ближайшие 10 лет станут десятилетием восстановления и развития частей Украины, Беларуси и России, затронутых катастрофой 1986 года.

Немногим ранее, Виктор Ющенко во время своего рабочего визита в Израиль говорил о возможностях использования земель, которые, по его мнению, были отнесены к Чернобыльской зоне по механическому принципу, и в настоящее время можно было бы рассматривать возможность засевания десятков тысяч гектаров этой земли техническими культурами, в частности рапсом.

Напомним, министр по вопросам чрезвычайных ситуаций Нестор Шуфрич заявлял о том, что в скором времени возобновятся работы по строительству "замороженных" чернобыльских объектов.

Закрився черговий потік халявних грошей. Може нарешті будемо вчитись годуватись самі?
 

zergius

New Member
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Наступне десятиріччя: Quo Vadis, Україно
Іван Полтавець, економіст, для ЕП, 22.11.2007, 10:53

Quereiae (Скарги)

Спілкуючись останнім часом зі своїми приятелями та знайомими, помітив доволі цікаву, але й тривожну тенденцію: тридцятирічні активні та успішні люди зневірюються в можливості побудувати щасливе стабільне життя в країні з назвою Україна. Причини наводять найрізноманітніші, але всі вони вказують саме на системний характер проблем. Адже – повторюся – йдеться про молодих, сповнених сил та енергії, креативних українців, які вже мають на своєму рахунку серйозні досягнення, підкріплені матеріальним статком. Чому вони відчувають розчарування, попри всі свої особисті перемоги? Чому покоління "ні від кого не залежних" молодих людей все з більшою тугою дивиться на Захід, Схід чи Південь?

Status praesens (Стан теперішній)

Неконкурентоспроможна економіка з несприятливим бізнес-кліматом

За рейтингом МФК Україна посідає 139 місце зі 179 країн за легкістю ведення бізнесу. В рейтингу Всесвітнього економічного форуму за індексом конкурентоспроможності Україна опустилася з 69 на 73 місце зі 131 країни. Тут відіграли роль такі негативні чинники: політична нестабільність, неефективна бюрократія, корупція, надмірний податковий тягар і недолуге адміністрування податків. Зміна позиції пов’язана не з погіршенням ситуації в Україні, а радше з поліпшенням ситуації в інших країнах, в той час як Україна насолоджується "стабільністю".

Українці стабільно погіршують імідж своєї країни як території, на якій важко провадити бізнесову діяльність.

Неякісна освіта та незбалансований ринок праці

Найкращий університет країни займає у світовому рейтингу почесне 1467 місце. Освіта за інерцією продукує кадри, що вже непотрібні економіці. Найпопулярніші професії юриста та економіста втрачають конкурентні переваги як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках праці. Якість викладання і наукових досліджень знижується через занепад системи підготовки наукових кадрів.

Нація продовжує вимирати: за роки незалежності населення скоротилося більш ніж на п’ять мільйонів осіб. За консервативними експертними оцінками, за кордоном працюють понад 2,5–3 млн громадян України. Попит на кваліфіковану робочу силу, на інженерів, в Україні не задовольняється. Згдіно з дослідженнями Міністерства економіки, 28% промислових і 60% аграрних підприємств України відчувають гостру потребу в робочій силі.

Вже у середньостроковій перспективі Українська економіка потребуватиме притоку мігрантів для підтримання темпів економічного зростання. Інтелектуальний потенціал нації фактично втрачений.

Неякісна медицина та епідемії

Вимирання українців носить не тільки "природний" характер, спричинений викривленими пріоритетами суспільних витрат. Кількість незадоволених і постраждалих від неефективної системи охорони здоров’я в Україні зростає. З 2000-го до 2005 року відсоток незадоволених збільшився з 64 до 78%. І хоча державні видатки на медицину за цей же час невпинно зростали, гроші проходили крізь нереформовану неринкову систему, як вода крізь пісок.

З-поміж країн Європи та Центральної Азії Україна є лідером за темпами розповсюдження СНІДу (за даними UNAIDS). У 2006 році зареєстровано на 17% більше нових випадків хвороби у порівнянні з 2005 роком незважаючи на те, що за оцінками провідних фахівців, тільки за 2003–2004 роки українське суспільство на протистояння ВІЛ-інфекції витратило близько 140 мільйонів доларів США.

Епідемію туберкульозу в країні "помітили" у 1995 році, але і сьогодні епідемічні показники перевищують аналогічні показники розвинутих країн у 10–12 разів. При цьому неефективна система управління ресурсами охорони здоров’я призвела, наприклад, до того, що Україні відмовили у наданні гранту Глобального Фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією саме в частині боротьби з туберкульозом.

Висловлюючись метафорично, констатую: навіть тіло нації вражене смертельно небезпечними захворюваннями.

Домінує бідне населення із заниженою самооцінкою

На зарплатню нижче прожиткового мінімуму у 532 грн на місяць живе 22% працівників у міській та 49% у сільській місцевості. Тобто значна частина працівників не можуть дотягнути до, прямо скажемо, жебрацької суми прожиткового мінімуму. За даними Держкомстату, близько 85% відсотків українців вважають себе бідними. Різке зростання доходів населення останніх років уповільнюється. Щоб наздогнати Чехію за рівнем доходів за збереження сьогоднішніх темпів зростання, Україна потребуватиме 23 роки. Скорочуються інвестиції в розвиток культури, українська національна ідентичність розвивається за рахунок минулого та у протиставленні до ідентичності своїх сусідів — росіян, поляків, білорусів.

Деморалізоване і збідніле українське суспільство неспроможне запропонувати своїм членам жодного позитивного варіанту індивідуального майбутнього.

Неефективна держава

Наразі держава не виконує функцій, заради яких вона існує. Правопорядок і право власності — ці фундаментальні основи будь-якого суспільства — не гарантовано через корупцію в судах, загрозу реприватизації та рейдерські атаки. За Міжнародним індексом прав власності Україна посідає 58 місце.

Суспільні блага (такі як дороги, зони відпочинку) пропонуються поганої якості й у недостатній кількості. Держава не здатна ані сама профінансувати створення суспільних благ у необхідному обсязі, ані залучити до цього завдання приватний капітал. Національну безпеку не гарантовано: сама армія зі складами застарілої зброї та неточними ракетами становить загрозу національній безпеці.

Держава також нездатна відповідати на виклики майбутнього і функціонує у режимі "кризового реагування". Стратегії реформування, які народжуються в державному апараті, вже при написанні не мають шансів бути виконаними через концептуальну відірваність від реальності, корупцію та брак однодумців, здатних до послідовних та відповідальних дій.

Ступінь розуміння проблем сьогодення в політичних партіях перебуває на вкрай низькому рівні, що яскраво демонструють Коаліційні угоди та інші партійні документи.

Фактично, українське суспільство через неефективну державу наближається до стану "війни всіх проти всіх".

Корумповане суспільство

За Індексом сприйняття корупції Україна на 118 місці у світі. Корупція вразила всі сфери суспільного життя країни: освіту, медицину, державну бюрократію, судову гілку влади і навіть бізнес. Експерти GRECO (Група держав проти корупції) нещодавно дійшли висновку, що корупція в Україні загрожує демократії та верховенству права. При цьому 52% українців вважають, що корупція — це виправданий шлях вирішення питань (дані опитування 2007 року за проектом "Гiдна Україна").

Ракова пухлина корупції знищує державні інституції швидше, ніж вони встигають розбудовуватись.

Економічні "здобутки"

Українське зростання не можна назвати сталим. Рівень інвестування в капітал за наявності застарілих підприємств радянської доби недостатній для забезпечення постійного зростання у майбутньому. У 2006 році було досягнуто рекордного рівня відношення інвестицій до ВВП — 24%, але для відновлення застарілого капіталу Україні необхідно мати цей показник хоча би 30%. Особливо загрозливим є недостатнє інвестування в інфраструктуру: "вузькі місця" мереж уже стають неподоланною загрозою для економіки України. З часом обмежувальна роль інфраструктури ставатиме все помітнішою.

Через поганий бізнес-клімат інвестиції йдуть не туди, де вони найдоречніші за сучасних умов у світовій економіці, а туди, де вони можливі за наявних умов ведення бізнесу в Україні. Тобто віддача від інвестицій субоптимальна.

Держава погано гарантує захист прав інтелектуальної власності та потерпіла фіаско у стимулюванні інноваційної діяльності. Без інновацій неможливе зростання продуктивності праці, а отже і стале зростання.

Для сталості зростання необхідні ефективні політичні та економічні інституції. Але такі інституції руйнують самі ж політики у постійній конкуренції атомізованих інтересів. Через популізм та підвищення соціальних виплат існують загрози макроекономічній стабільності. Вже зараз посада голови НБУ розігрується у політичних торгах, а інфляцію для середнього класу оцінюють на рівні 24% річних.

Міжнародна інтеграція, один із чинників сталості зростання, теж просувається не хутко: Україна вже 14 років вступає в СОТ, державні чиновники майже не володіють англійською мовою, та й суспільство охоплене вибором між українською та російською замість того, щоб перейматися якістю викладання англійської.

Therapia (Лікування)

Recipe: здійснення структурних реформ, очолюваних політичними елітами, здатними дотримуватися політичних угод протягом тривалого часу та нести відповідальність за результати діяльності.
 

zergius

New Member
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Голодомор – це не тільки 7 мільйонів життів, а й 66 тонн золота, 1439 тонн срібла, діаманти, антикваріат. Тощо.
05.01.2007 13:35 Олег Надоша, Володимир Гонський, для УП

Офіційні "міроприємства"-заходи по вшануванню жертв голодоморів і репресій уже пройшли. Похвалимо цілком щиро Віктора Ющенка за волю до правди і рішучість щодо тих, хто, "може не зрозуміє". Так би частіше і раніше.

Саме цьогорічні такі заходи, здається, були найбільш переконливими і, можливо, навіть переломними в українській суспільній свідомості щодо осягнення масштабів, причин і наслідків того вселенського армагедону, який зійшов на нашу землю у 1932-33 рр.

Але: про що б люди не говорили, вони говорять про гроші, - гласить правило Мерфі.

Очевидно, хіба-що лиш страхіття голодомору здатні суперечити цій істині. Бо дійсно, - ніхто ще не сказав нам і всьому світові: голодомор 1932-33 рр. був не тільки найбільшим в історії геноцидом, а й наймасштабнішим і найефективнішим грабунком людей. Такою-собі золотозаготівлею, золотою лихоманкою по-комуністичному. Де жертви самі дістають зі схованок і несуть завойовникам свої родові скарби. Лиш би відстрочити голодну смерть. А, може, й вижити.

Зізнаємося, що і авторам статті ця думка явилася не відразу. Просто один з них у телефонній розмові з матір’ю запитав, - а як вона і родина тоді врятувалися. З’ясувалося, - тільки завдяки 7 масивним золотим виробам рідкісної цінності і проби (999), які ще за царату подарував дід – дворянин Кириченко, капітан корабля далекосхідного флоту.

Здавши цю пам’ять про батька (і неабиякий капітал!) у лавку торгзіну, бабуся врятувала родину і багатьох мешканців села Монастирище Ічнянського району Чернігівської області. Решта села вимерло.

Запитання виникло автоматично: а скільки ж всього капіталу мітла комуноімперського голодомору вимела з України? Переривши кілька бібліотек і набриднувши декільком професорам, ми можемо назвати деякі деталі.

Торгзіни (в деяких джерелах – торгсини, від словосполучення "торговля с иностранцами") під час голодомору стали єдиною мережею державної торгівлі, де населення могло купити деякі найнеобхідніші продукти харчування. Але тільки за дорогоцінні метали або валюту.

Формально ця всесоюзна контора виникла влітку 1930 р. при Наркоматі зовнішньої торгівлі. Але в Україні магазини торгзіну активно почали працювати з січня 1932 р., і на практиці - не з іноземцями, а з голодуючими селянами.

Постанову "Про утворення Всеукраїнської контори торгзіну" Українська економічна нарада при РНК УСРР прийняла 29.06 1932 р. Експерти НК РСІ, зокрема, вказували, що "мобілізація внутрі країни ефективної валюти відіграє колосальну ролю…", що "побутове золото…необхідно зібрати за допомогою системи "торгзіну" і направити на службу интересам пролетарської держави".

Чи випадкові ці дати і директиви?

Ми співставили по часу і змісту різні постанови та інші документи щодо організації-розширення мережі торгзіну в Україні з постановами партії щодо організації геноциду голодом (про посилення хлібозаготівель, про "три колоски", про недопущення будь-якої торгівлі продуктами в селах, про боротьбу з "саботажниками" і т. д.).

І вжахнулися: ці документи виходили та діяли абсолютно узгоджено і синхронно! За принципом: 1) партія забирає в українського селянина весь хліб; 2) торгзін забирає в нього все золото і гроші! Далі, аналіз власне організації роботи партії і торгзіну додав ще пункт 3): але зробіть все так, щоб хохли все-одно не вижили.

В обмін на обрядове золото селяни отримували товарні ордери (бони), з 1933-го р. – так звані заборні книжки, які вже потім отоварювали на продукти. Цей процес затягувався нерідко до двох місяців і отоварювати бони чи заборні книжки вже було нікому. Існувала навіть таємна інструкція: "не давати обіцянок покупцям на швидке одержання продуктів".

Очевидці свідчать, що випадки смертей голодуючих прямо у кілометрових чергах за хлібом або й відразу після отоварення були масовими. Послухаємо їх:

Ніна Перепада:

- Кожного ранку, будучи семирічним хлопчиком, Юрій Перепада спостерігав таку картину: по Хрещатику кілька разів на ранок їздили вози, запряжені кіньми; в них було по чоловіку, а двоє йшли пішки. Завдання їх полягало в тому, що вони ... повинні були очищати вулицю від трупів, або ще живих людей, що дуже близькі до цього стану. Двоє піднімали трупи і клали їх у віз, накриваючи рогожею. Діти й дорослі проходили по вулиці у своїх справах, просто оминаючи ще не підібрані трупи. Розповідали, що тіла звозили у 3-й корпус "Октябської" лікарні,.. складали ярусами, а звідти у такому стані везли на Байкове кладовище, де кидали в ями і посипали хлоркою.

Він пам’ятає, що у будинку на вулиці Пушкінській (№6 чи №8) був комерційний хлібний магазин, де хліб був за дуже високою ціною, проте черга коло нього тягнулась аж до і через вулицю Прорізну. Часто люди помирали, просто стоячи в черзі за хлібом.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. – Том 2 )

Галина Назаренко:

- Звечора займали чергу на хліб-кирпичик, який був, як тирса. Вистоювали цілу ніч, а вранці формували десятки, по 10 людей пускали в магазин. В цій десятці один за одного тримались, щоб, не дай Боже, хтось не втулився зі сторони. Мені часто приходилось бувати в таких чергах.

Золоті каблучки мами і батька з весілля мама здала в "Торгсин", за що отримала кілька кілограмів борошна і варила нам галушки.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив: У трьох томах. / за ред. О .Ю. Мицика. – Том 2. – Київ: Вид. дім "Києво-могилянська академія", 2004).

Андрій Опанасенко:

- В Києві бачив я конаючих мешканців навколишніх сіл, коли можна так назвати тих знедолених істот, що втратили від голоду людську подобу. Вони вже нічого не просили, а сиділи або лежали опухлими колодами під стінами будинків на Верхньому І Нижньому Валу на Подолі. Померлих звозили до Бабиного яру і там ховали.

Привозили й напівживих, що вже там помирали.

(Газета "Вечірній Київ", листопад 1998.)

Федір Довгодько:

- Ми кололи лід на Дніпрі. Проїжджаючи набережною в бік Подолу, люди спостерігали страшну картину - на березі лежали десятки, сотні трупів. Багато людей падало прямо в нас на очах. Ніхто їх не забирав.

(Голод-геноцид 1933 року в Україні..: МІжнар. Наук.-теорет. Конференція.: Мат-ли. - Київ, Нью-Йорк, 2000.)

Лідія Кузнєцова:

- Очень хорошо мне запомнились очереди за хлебом. Иногда они тянулись до нескольких километров. Ещё солнце не встало, а очереди уже стояли. Те, кто занимал очередь ни свет ни заря, мог ли получить эти маленькие кусочки хлеба только поздно вечером. В основном приезжал люд из сёл…

Помню, как люди из села получали этот кусочек хлеба, садились в уголок и умирали прямо там, на улице.

(Український голокост 1932-33: Свідчення тих, хто вижив. – Том 2 )

Часто біля магазинів торгзіну на голодних селян чатували співробітники ГПУ, які заарештовували "золотовалютчиків", позбавляючи купленого хліба. Або й взагалі, людей просто гнали "в шию" чи закривали – для більшої гарантії їх кінця.

Галина Афанасьєва:

— Я добре пам'ятаю, як уже восени 1932 року Київ був наповнений голодними й опухлими селянами, які свої нехитрі пожитки намагалися обміняти на хліб чи інші харчі. Особливо великий наплив голодуючих селян виник навесні 1933 року. Опухлими людьми й живими скелетами були заповнені всі сквери та вулиці міста. Пам'ятаю, особливо багато таких живих трупів було на Подолі, на вулицях Верхній та Нижній Вал, де було багато широких лав, на яких юрмилися сотні цих нещасних. Там вони сиділи, лежали й помирали.

Кожного ранку вулицями міста їздили підводи, на яких разом із візником був спеціяльний підбирач трупів. Разом із тими, хто вже віддав Богу душу, підбирали й живих, в яких ще теплилося життя. Мертвих і ще живих звозили до церкви на Хоревій вулиці І там складували нещасних. Навколо цієї церкви вирили широкий і глибокий рів, в який періодично скидали трупи, якими наповнювалася церква...

На вулиці Верхній Вал у ті роки був хлібний магазин, в якому продавали хліб за комерційною ціною... На руки продавали лише по 1 кг. Оскільки хліба для киян за картками було недосить, за комерційним хлібом утворювались величезні черги ще звечора. Міліція розганяла черги й обезсилених від голоду людей заганяла в церкву і там залишала. Там вони й конали...

В одну з таких міліцейських облав потрапила і моя мати Уляна Хоменчук, яку також міліція замкнула в церкві. Через дві доби відкрили церкву для звільнення від чергової партії трупів і поповнення новими жертвами. Але мати ще була живою і врятувалася від цього сатанинського конвеєру смерті.

У нашій родині опухлих не було, тому що ми жили на Трухановім Острові і вся сім'я заготовляла дрова, які човнами переправляли через Дніпро і продавали на базарах. Крім того, наша сім’я мала деякі золоті речі, які дісталися матері у спадок... Ці коштовності з охотою приймали торгаші в обмін на продукти... В "торгсинах" було вдосталь борошна, сала, меду, ковбас, консервів...

В обмін на золоті прикраси ми отримували найдешевше кукурудзяне борошно, з якого мати випікала пиріжки й продавала їх на ринку, щоб прогодувати сім'ю. Так "крутилися" всі кияни, щоб не вмерти з голоду

(Газета "Самостійна Україна", жовтень 1999.)

Та найбільше сприяв смертності селян, навіть "ощасливлених" торгзіном, так званий "припек" - офіційно дозволений прибуток скупщика торгзіну, тобто різниця між вагою золота, прийнятою від населення, та зданою у банк. Дуже часто приймали золото за однією масою і пробою, а платили і записували до реєстраційних актів зовсім інші.

"Припек" сягав кількох кілограмів, і за кожним грамом викраденого селянського золота було чиєсь життя. Крім "припеків", отримуючи великі зарплати та продпайки, працівники торгзіну все-одно займалися шахрайством, спекуляціями. Система торгзіну платила громадянам значно менше за їхнє золото, ніж воно купувало на світових біржах.

Погоджуємося з д. і. н. В. Марочком щодо ще одного аспекту цих злочинних дій: побутове золото, яке ще називали "золотобрухтом", було особливо небезпечною цінністю, тому що його обрядово-побутовий зміст торкався святого: сімейних реліквій, нагрудних хрестів, весільних заручин, хрещення, їх оберігали, передавали від покоління до покоління, єднаючи роди в націю та примножуючи духовність.

На жовтень 1933 р. в Україні діяло 263 магазини торгзіну, кожен з яких мав мережу приймальних пунктів, лавок, відділень з осередками. Найбільше таких магазинів було в Київській обл. - 58, найменше – в Донецькій обл. (11) та Молдавській АСРР (5). На цю мережу покладали конкретні завдання по вилученню у населення золота, валюти та інших коштовностей, які не виконувалися через надмірність.

Масштаби "золотої лихоманки" по-більшовицьки відповідали "графікам" геноциду: якщо в 1931 році через систему торгзіну до казни надійшло 6 млн., у 1932 р. - близько 50 млн., то у 1933 р. - 107 млн. валютних карбованців. З них 75,2% становили дорогоцінні метали - золото, срібло, платина. Так званий "золотобрухт" становив 38%, монети царського карбування -18% від загальної суми валютних надходжень.

Якщо в 1932 році торгзін УСРР "заготовив" 21 тонну золота (26,8 млн. крб.) та 18,5 тонн срібла (0,3 млн. крб.) від населення, то у 1933 р. – 44,9 тонн золота (58 млн. крб.) і 1420,5 тонну срібла (22,9 млн. крб.).

Особливо невигідно було здавати срібло. Ціна на нього порівняно з дореволюційними роками впала втричі. За 1 г срібла селянам давали 1 крб. 25 коп., тоді як на Нью-Йоркській біржі - 1 крб. 80 коп. Від такої "дельти" прибутки партії були колосальні.

Скупку діамантів уряд дозволив восени 1933 р., коли надходження золота до магазинів торгзіну значно впало (все здали, та й нікому вже було здавати). В Україні діяв лише один пункт - у Харкові. За один карат діаманту з дефектами торгзіновські "фахівці" пропонували 12 крб., а за чисті - 260 крб. Здогадуєтесь, чому і для чого зробили таку велику різницю? Тільки за чотири місяці діамантових операцій торгзін зібрав діамантів на 600 тис. крб.

В 1932-33 р. за кордон відправили також різного антикваріату (твори мистецтва, старовинні коштовності) на суму 5,8 млн. інвалютних крб.

Торгзін не була єдиною машиною по забору цінностей у конаючого населення. Навряд чи хтось підрахує колись масштаби забраного у людей добра на нелегальних стихійних ринках, де ціни на хліб були в десятки разів вищі, ніж навіть у торгзінах. Чи просто пограбованого золота, яке владні рекетири викатовували в беззахисних селян-одноосібників. Типовий такий випадок описав інвалід війни Олексій Різник у статті "Золото для диктатури пролетаріату" ("Україна молода", 23.11.06, с. 11):

"В 1931-32 рр. було розгорнуто широкомасштабну державну операцію щодо господарів… Їх групами возили до Вінниці в тюрму. Забрали і мого батька… Коли їх привезли в тюрму, кожному назвали суму викупу свободи в золотих рублях… Заходили міліціонери в камеру, хапали за волосся заручників, які стояли поруч, і стукали голову об голову, вигукуючи: «О, дзвенить золото!» Відібраних забирали на тортури, били, ламали пальці, затискуючи дверима… доки людина не назве суму золота, що влаштовувала катів… Брат сказав, що залишилось 35 (золотих – авт.) рублів. Міліціонери з радістю забрали ці гроші і відпустили батька".

Втомилися від цифр? Тоді на завершення дамо слово ще одному свідкові:

Довгожителька Микал із села Пухівка на Броварщині:

- Була весна 1933 року. Мені йшов вісімнадцятий рік, навчалася у Київському педтехнікумі. Набір до технікуму був 99 чоловік, а закінчило тільки 33. А де ж 66? Померли, а хто пішов світ за очі. Ось іде урок математики, а Сахно Володя після нічної зміни на заводі "Укркабель" спить вічним сном на столі. Винесли ми його І поховали на Лук'янівському кладовищі. І так ішов день за днем. Харчувались у студентській їдальні на вулиці Дикій, там готували якийсь суп — одна горошина в тарілці, а решта вода... Давали нам по 150 грамів хліба на день. Одержиш ту картонку з талонами і молиш Бога, аби ніхто її не вкрав або не загубити. Підеш у магазин, візьмеш свою пайку, вкусиш і нема, наче й не їла.

Один епізод залишився на все життя у моїй пам'яті. Був урок воєнізації... — тактичні заняття... за містом, біля Лук'янівського кладовища. Сили не було, а командир заставляє бігати, і нас троє не побігло, а відійшли вбік... Був з нами хлопець з дитячого будинку — Костя. Ми його чекаємо, а він не йде. Підійшли до нього і вжахнулись... Він сидів біля ями, у якій було повно мертвих тілець дітей. Вони всі лежали в безладі: того рука, того нога, того весь тулуб показував, що їх звалили з підводи. Таких було сім могил... Це робилося вночі - привезуть, скинуть - і поїхали далі по людські душі.

Нас покликав воєнрук. А ми тремтіли й плакали, а особливо той хлопець з дитбудинку. Він сказав: "І мене жде така доля..."

(33-й: голод: Народна Кн. — Меморіал. /Упор. Л.Коваленко, В.Маняк. Київ, 1991р )

Якщо співвіднести число жертв українського голодомору із сріблом-злотом, викачаним імперським комунізмом з України в той час, вийде десь 5 інвалютних карбованців. Або 12 кг борошна. Така була ціна життя, вірніше, страшної смерті одного українця.

Якщо поділити ці майже 66 тонн золотих виробів і 1439 тонн срібних на нас сущих, - вийде близько півтора грама золота і 31 грам срібла… До чого це? Та так, кожен подумає про своє.

Чи є ще місця для могил на цвинтарі розстріляних ілюзій?

Автори висловлюють подяку за допомогу при підготовці цієї статті доктору історичних наук В. Марочку, києвознавцю С. Вакулишину, кандидату біологічних наук Н. Суходольській, керівнику Київського "Меморіалу" ім. В. Стуса Р. Круцику та іншим небайдужим людям.
 

cem

gott mit uns
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Неоголошена війна
Автор: Євген ШИБАЛОВ
«Мій син! Поверніть мені сина! Там мій син, розумієте?» — намагаючись прорватися крізь оточення, кричить чоловік в літах. У його голосі — благання, біль і розпач. «Колю, підемо», — крізь сльози вимовляє його дружина, торкаючи чоловіка за рукав. «Нехай повернуть мені сина, тоді я звідси поповзу! Наш син, єдиний, помер там за подачку, за три тисячі гривень!» — знову зривається на крик батько загиблого шахтаря Микола Іщенко.

Навколо нього вже клопочуться дві дівчини у формі МНС і з бейджиками з надписом «Психолог». «Може, він ще живий», — намагається заспокоїти його одна з них. Цього разу Микола Іщенко відповідає зов­сім тихо: «Я сам двадцять років пропрацював у шахті. І я знаю, що живих там немає...». Лікарі ведуть його під руки, а всі, хто опинився у цей момент перед адміністративною будівлею шахти імені Засядька, намагаються відвести погляд. Тому що кожен, хто подивиться в ці очі, зрозуміє: це я, лише я і ніхто інший, винен у тому, що 28-річний Роман Іщенко ніколи не підніметься на поверхню, не повернеться до дружини, батьків і маленького сина...

«Я ж тільки минулого тижня звідти звільнився, із сьомої ділянки. На пенсію пішов. Я сьогодні мав хлопцям «виставитися» за свій відхід. Кому я тепер «виставлюся?» — сльози течуть по щоках старого шахтаря, але він цього, здається, навіть не помічає...

Підземний вибух метану на шахті імені Засядька в Донецьку забрав життя ста людей. Встановлено трагічний рекорд — найбільша аварія за останні десять років. Вибух стався на глибині 1250 метрів. Почалася пожежа. Тепер підземелля горітиме, кажуть фахівці, від двох місяців до півроку, адже горіти є чому — вугілля і метан у величезних кількостях.

Донецька шахта імені Засядька — найбільш «смертоносна» в Україні. До трагедії 18 листопада тут сталися чотири великі аварії, у результаті яких загинули близько 140 гірників.

Після нинішньої аварії, повідомляють поінформовані джерела, може втратити свою владу над підприємством голова Ради орендарів (читай — власник) шахти 74-річний Юхим Звягільський, народний депутат від ПР і один із найавторитетніших представників групи, яку називають «старі донецькі». Багато родичів загиблих звинувачують у трагедії його особисто, що може бути використане як привід передачі шахти іншим власникам. У своєрідному кулуарному рейтингу «інших» із великим відривом лідирує ще один «біло-синій» нардеп, «хазяїн Донбасу» Рінат Ахметов. Не виключено, що після цієї аварії шахта пройде нарешті повноцінну приватизацію і буде інтегрована в гірничо-металургійний комплекс компанії SCM, що належить Ахметову. Інші кандидатури всерйоз не розглядаються, вважається, що на цей час конкурувати з Ахметовим не може ніхто. У цьому ж контексті розглядають суперечливі заяви про можливе закриття або консервацію шахти.

На закриття шахти, швидше за все, не зважаться. Принаймні тому, що немає швидкого й ефективного вирішення проблеми соціальної адаптації і перепрофілювання шести тисяч працівників підприємства. Шахтар — професія не тільки небезпечна, але й рідкісна. Працювати на менш глибокі, тим більше державні, шахти місцеві гірники, швидше за все, не підуть — заробітки не ті. Сьогодні заробіток «добувача» на Засядька становить, за офіційною статистикою, 2788 грн. — майже вдвічі більше від середньої зарплати по області.

Закриття шахти, крім того, спричинить ланцюжок досить серйозних потрясінь у всій економічній системі регіону. Зі сформованої системи випаде постачальник дефіцитної продукції, великий роботодавець і платник податків — важлива ланка ланцюжка «вугілля–кокс–метал». Тому потенційна зміна власника, очевидно, — подія набагато імовірніша. Максимальний технологічний компроміс, на який може піти керівництво підприємства, — припинити роботу на кілометрових глибинах і розпочати горизонтальне відпрацювання пластів на вищих горизонтах.

Чи допоможе все це покласти край низці аварій, невідомо. Поки що чиновники, відповідальні за безпеку гірничих робіт, дмухають на воду, обпікшись на молоці. Відразу ж після трагедії були зупинені дев’ять інших шахт, де якось несподівано виявилися порушення техніки безпеки.

На жаль, тільки трагедії такого масштабу змушують владу і власників підприємств звернути увагу на проблеми безпеки праці. В інший час і ті й другі женуться тільки за показниками зростання виробництва: одні — щоб відразу приписати економічні досягнення «своєму чуйному керівництву», інші — банально «зрубати» грошей. Новоспечені українські капіталісти ніколи особливо не прагнули вкладати кошти в системи безпеки. А на державних підприємствах терпляче чекали милостей, відповідно, від держави, і на всі претензії наглядових і контролюючих органів відповідали, що грошей не виділено. «А план ти за мене даватимеш?» — за старою «совковою» звичкою гримають директори шахт на інспекторів. Інспектори намагаються виконати свої обов’язки вартових закону про охорону праці як можуть. У вугільній галузі Держпром­гірнагляд Донецького гірничого округу щомісяця видає близько двох тисяч розпоряджень про призупинення окремих підрозділів шахт до усунення виявлених порушень. У 2007 році в прокуратурі Донецької області порушено 69 кримінальних справ із приводу халатності керівників у питаннях охорони праці.

Незважаючи на всі ці заходи, у Донецькій області загибель робітників на виробництві давно стала звичним явищем. Надто звичним. Таким, що лякає своєю повсякденністю. Коли по вулиці йде довга похоронна процесія, іноді можна побачити, як один перехожий на запитальний погляд приятеля мимохідь кидає вслід: «Вибух на шахті був». У відповідь — байдужий кивок, зрідка уточнююче запитання: «Де?». Далі — ще байдужіша констатація факту: «Знову...». Так ставилися до смерті в блокадному Ленінграді або німецькому концтаборі — звикли, людина до усього звикає. Але тоді була війна, а нині начебто мирний час?

Тоді звідки цей дивний і жахаючий фаталізм? У Донбасі є свої місцеві фольклорні традиції, й усі вони досить похмурі. Шахтарі, йдучи з дому, про всяк випадок прощаються з сім’єю. А глибину своїх шахт гірники зазвичай позначають, наприклад, так: «Були ми сьогодні... на вісімсот метрів нижче небіжчиків». Іноді це не просто образний вислів — на шахті Засядька над ділянкою, де найчастіше відбуваються аварії, і справді знаходиться кладовище...

Напевно, це справжня війна. Свої капітали власники промислових підприємств купують життями робітників. А трудівники щодня ходять по краю прірви і ведуть свою битву за добробут своєї сім’ї. І хоча цю війну офіційно не оголошували, вона йде за всіма правилами — із втратами, похоронками, сльозами матерів і закритими трунами після найстрашніших аварій.

Донецька область, як і раніше, впевнено лідирує серед усіх регіонів України за кількістю нещасних випадків зі смертельним кінцем на виробництві. У 2007 році на підприємствах регіону загинули 175 осіб (дані — без урахування загиблих у результаті аварії на шахті імені Засядька). Кожен п’ятий загиблий на виробництві українець — із Донбасу. Торік на тутешніх заводах і шахтах загинули 177 чоловік.

Такі шахти, як Засядька, поділився в розмові з кореспондентом «ДТ» начальник територіального управління Держ­промгірнагляду в Донецькій області Микола Малєєв, інспектори взагалі називають «міченими». Хоч що роби, хоч як зміцнюй безпеку праці — усе одно аварія за аварією.

Втім, як учили в часи наукового атеїзму, будь-яка містика зазвичай має цілком раціональне пояснення. Фахівці Держ­промгірнагляду запевняють: у 99 випадках із 100 причиною нещасного випадку на виробництві стає людський чинник.

Приміром, найпоширеніше пояснення аварій на шахтах — аномальні газодинамічні явища. Проте ця аномалія — з людським обличчям. Ще після торішньої аварії на Засядька, коли викид метану став цілковитою несподіванкою і для персоналу, і для автоматичних систем контролю пилогазового режиму, учені попередили: на глибині понад кілометр українська гірнича наука передбачити поведінку пластів породи поки що не може. «Чим глибша шахта, чим глибше ми заходимо на видобуток вугілля, тим більше тих процесів, які не відомі нашим ученим і нашим спеціалістам», — визнав і Андрій Клюєв після трагедії 18 листопада. Такі аномалії вже стали причиною кількох аварій на інших шахтах.

Мало хто згадує про те, що останні повноцінні дослідження в цій сфері проводилися ще у
80-х роках минулого століття. Наукових концепцій гірничих робіт на глибинах понад кілометр немає, бо тоді жодна радянська шахта так глибоко вугілля не добувала. За останні десять років близько тридцяти шахт перейшли цей рубіж, і тепер робота гірників перетворилася на лотерею: виграш — життя, програш — смерть, розіграш — щодня. І це теж «людський чинник»: люди, котрі представляють державу, витрачають величезні кошти на ліквідацію наслідків аварій і виплати постраждалим (на Засядька, за попередніми даними, кожна сім’я одержить близько півмільйона гривень), але не бажають фінансувати наукові дослідження, які допоможуть ці аварії попередити. Сьогодні в Академії наук України немає жодного академіка, котрий працював би над цією проблемою.

Результат закономірний: практично після кожної аварії на глибині понад кілометр експерти доходять висновку, що всі штатні заходи, продиктовані нормативами, виконувалися, а системи безпеки були в робочому стані. Але це не допомогло, оскільки на таких глибинах діють інші закони, не вивчені і тому вдвічі небезпечніші. Та сама шахта Засядька вкладає в безпеку безпрецедентні кошти. Загаль­ну вартість програми дегазації шахти й утилізації метану як палива для когенераційних установок оцінювали спочатку в
700 млн. грн. Нині ця програма успішно виконується, і 12 установок виробляють електроенергію на метані, забезпечуючи 70% потреб підприємства в електриці. У рамках Кіотського протоколу зарубіжні покупці квот на атмосферні викиди зобов’язалися поставити дегазаційне устаткування ще на 2,5 млн. євро. І от злий жарт долі: за попередніми висновками комісії, саме під час буріння дегазаційної свердловини стався вибух. Виходить, були ще якісь невідомі чинники, не враховані в штатних методиках безпеки гірничих робіт. Відсутність сухої, строгої і точної наукової інформації про «життя» породних пластів на таких глибинах нівелювала величезні вклади в охорону праці. Звичайно, за логікою, шахтарі не повинні були першими лізти на кілометрову глибину, нехай би спочатку два-три роки попрацювали вчені... Але хто чує голос здорового глузду в гонитві за заробітком?

Найбільше винний в аваріях на шахтах, напевно, усе ж таки той, хто придумав оплачувати працю трудівників вуглепрому залежно від обсягу видобутку. Саме ця залежність змушує гірників свідомо порушувати правила техніки безпеки, щоб виконати план, який «горить». Винахідливі шахтарі можуть обманути будь-яку контрольно-вимірювальну і керуючу апаратуру. Вони самі охоче діляться секретами майстерності: якщо на датчик контролю концентрації метану («газоаналізатор») накинути мокру ганчірку або ватник, чутливість приладу знизиться. Деякі умільці можуть з допомогою вправності, підручних засобів і такої-то матері переналагодити прилад, збільшивши граничні параметри на порядок. «Інакше незручно — тільки-но почали довбати, а тут раз — датчик спрацював, і відімкнуло усе. Там же автоматика всюди. Треба проводити дегазацію. А без плану заробітки ніякі: є ж різниця — дві «штуки» чи три?» — пояснював нашому журналістові гірник із шахти імені Засядька, котрий побажав залишитися неназваним.

Найпідступніший «людський чинник» полягає в тому, що все перелічене вище приховується, маскується і покривається. Наприклад, 24 травня 1999 року на шахті ім. Засядька стався вибух метану. Загинуло 50 осіб, 49 поранено. Офіційна версія — вибух спровокувало коротке замикання у двигуні електровоза. Геннадій Арюков був одним із постраждалих у тій аварії. «Я лежав у реанімації в лікарні Калініна. Мені привезли телевізор, там показували вибух на шахті, роботу урядової комісії. І казали, що вибухнув електровоз у лаві. Як міг вибухнути електровоз? Я був ланковим на тій ділянці, мені сказали поставити електровоз... Він там як стояв, так і стоїть. Мені цікаво, хтось колись відповість за те, що вибух був? Списали на електровоз...», — розповів він нашому кореспонденту.

Інші гірники кажуть, що засекречування справжньої причини аварії — звичайна практика. Це на кораблі за все відповідає капітан, а під час аварій на виробництві — або винних немає, або призначають «стрілочника» з молодшого керівного складу. Наприкінці жовтня ММК імені Ілліча спіймали на несанкціонованому скиданні стоків із цеху шлакопереробки в річку Кальчик. «Після викиду вода в річці змінила колір на біло-зелений і набула різкого запаху сірководню, а на поверхню спливла велика кількість риби з ознаками ядухи», — процитував протокол своїх інспекторів начальник екологічної інспекції Донецької області Анатолій Яцков. Природоохоронна прокуратура «дотяглася» лише до заступника начальника цеху, котрий теоретично може бути притягнутий до відповідальності. Але якось слабо віриться, що в річку гидили без команди або принаймні мовчазної згоди перших керівників комбінату...

Трагедія на шахті Засядька стала прямим наслідком накопичення «критичної маси» недоробок у сфері промислової і техногенної безпеки.

Техногенне навантаження в Донецькій області — найвище в Європі. Промисловість — це не лише надприбутки, а й, із погляду техногенної й екологічної безпеки, потенційна «діжка з порохом». Усього в регіоні щорічно в атмосферу викидається, за даними екологічної інспекції, 1,9 млн. тонн шкідливих речовин. Першість у забрудненні повітря тримають металурги і вуглярі — по 29% у загальній структурі викидів. У Маріуполі, Донецьку, Макіївці і Єнакієвому розташовані великі металургійні заводи. При цьому особливої турботи про безпеку жителів навколишніх територій керівники метгігантів не виявляють: у Єнакієвому вже сім років будують обіцяний електрофільтр для очистки викидів, а поки що жителі рідного міста Віктора Януковича «милуються» різнобарвними хмарами з труб заводу. ММК імені Ілліча (Маріу­поль) і ММК імені Кірова (Макіїв­ка) свої фільтри не змінювали вже п’ять років. «Донецьксталь» (Донецький металургійний завод) так і не виконав своїх обіцянок побудувати електроплавильну піч замість мартенівської.

На запитання, де найвища ймовірність виникнення чергової техногенної катастрофи, фахівці з промбезпеки приречено від­повідають: та де завгодно. Життя і здоров’я людей постійно перебувають під загрозою. Цього разу постраждали шахтарі. А далі? Мешканці будинку, який стоїть над закинутим шахтним підробітком (у Донбасі вже були випадки, коли багатоповерхівки за лічені хвилини розсипалися як картковий будиночок)? Астматики, яким трапилося опинитися біля металургійного комбінату в момент викиду при вимкненому фільтрі? Запитайте лікарів «швидкої допомоги» з Єнакієвого, що відчувають люди з хворобами дихальних шляхів під час викиду з ЄМЗ... Хто завгодно, де зав­годно, коли завгодно може стати жертвою «рідної» промисловості. І так буде доти, поки не припиниться ця неоголошена війна.
 

Kramar

Іван Богун
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Чи існує та звитяга, що об'єднає Україну?
28.11.2007___ Сергій Грабовський, для УП

Замість післямови до роковин Голодомору

Ці цифри справляють сильне враження. Ба більше: вони засвідчують певні позитивні тенденції у суспільстві, його інтеграцію. Декого вони навіть тішать - хоча це слово у цьому контексті навряд чи має право на існування і має бути замінене якимось більш нейтральним синонімом.

Утім, така реакція на них зрозуміла: адже вони незаперечно фіксують факт існування української нації.

Йдеться про те, що попри всю інерцію радянських часів, попри просто-таки шалену в останні місяці російську контрпропагандистську кампанію, попри офіційну позицію двох із п'яти парламентських політичних сил - Партії регіонів та Компартії - попри нерідко не надто вдалу українську пропаганду майже дві третини українців вважають Голодомор 1932-33 років геноцидом.

63,2% опитаних Київським міжнародним інститутом соціології або повністю підтримують, або скоріше підтримують, аніж не підтримують визнання Верховною Радою Голодомору актом геноциду українського народу.

Тим часом у листопаді 2006 року, напередодні визнання Верховною Радою Голодомору геноцидом, лише 38,5% опитаних сказали, що парламент мусить зробити це, не відкладаючи, і 13,6% – що це потрібно зробити, але не зараз. Разом – трохи більше, ніж 50%.

Прогрес помітний, чи не так?

І головне, що солідарні у своїх оцінках всі регіони.

За рік кількість опитаних, які вважають, що Голодомор 1930-х років спричинила тодішня більшовицька влада, збільшилась у цілому по Україні з 65% до 72%, на Сході – з 46% до 57%, у Центрі – із 73% до 82%, на Півдні – з 59% до 65% та Заході – з 80% до 85%.

Ясна річ, така солідарність не могла бути досягнута тільки за рахунок виборців НУНС, БЮТ та Блоку Литвина плюс майже половини електорату Партії регіонів.

Навіть 41% прихильників КПУ підтримують нині визнання Голодомору геноцидом українського народу, так що Петру Симоненку скоро доведеться або коригувати свою риторику, або йти у відставку, ризикуючи втратити свій електорат…

Зрештою, ці цифри відомі.
Тут вони наводяться тільки для того, щоб проілюструвати тезу про можливість досягнення єдності ("соборності") України у певних проблемах, які ще недавно викликали вкрай неоднозначну реакцію в різних регіонах держави і серед прихильників різних політичних сил.

Але водночас і для того, щоб поставити запитання: а чи не стало таке об'єднання фактом тільки тому, що йдеться про жертв, про трагедію, про загиблих, про спільну скорботу – а не про героїв, про переможців, про звитягу і спільний успіх?

Берестечко, Крути, Базар, Голодомор, Великий Терор 1937-38 років…

Усі ці події української історії – це трагедії, часом грандіозні, часом менші за суто формальними масштабами, і попри спротив з боку певних політичних сил та силу соціальної інерції, вшанування героїчно загиблих і просто затягнутих у вир історії невинних жертв стало чимось звичним і зрозумілим для більшості українських громадян. І це нормально.

Але чи нормально, що нація навчилася об'єднуватися навколо катастроф і поразок, навколо жертовності героїв і трагедій невинних людей, а не вміє, чи не хоче, об'єднуватися навколо звитяжних перемог і визначних досягнень?

І не тільки на полі бою, а й у мирні часи?

А тим часом спільні перемоги об'єднують націю не менш ефективно, аніж спільні історичні трагедії. Точніше, такі перемоги дають національній спільноті можливість побачити в собі самій силу ствердження на світовій арені.

Бо ж хіба б Голокост став таким грандіозним символом трагедії європейського єврейства, якби внаслідок воєнних і дипломатичних перемог не постала Держава Ізраїль, не ствердилася завдяки самовідданій праці її громадян і не був споруджений у ній справді величний меморіальний комплекс Яд-Вашем?

А от з перемогами в Україні значно складніше, ніж із трагедіями. Бо тут не дуже зрозуміло, а хто ж такі, власне, "ми" у цьому контексті.

Донедавна все було просто. Радянський Союз проіснував стільки років після того, як ідея комунізму перетворилася на фікцію в очах більшості його населення, з кількох причин, однією з яких була спільна пам'ять про "велику Перемогу" і про "великі жертви", віддані заради неї.

Але на першому плані була все ж таки Перемога. Не випадково репресії Системи впали на журнал "Новый мир", який ще 1966 року піддав сумніву у статті "Легенди та факти" оповідь про "28 героїв-панфіловців", адже йшлося про підрив однієї з підвалин цієї Системи.

І коли наприкінці 1980-х сталінсько-брежнєвська версія Другої світової війни була зруйнована, коли широкі кола громадян дізналися, що нещасна Зоя Космодем'янська була не розвідницею, а банальною терористкою, закинутою в німецький тил для реалізації тактики "випаленої землі" - тобто спалення російських сіл разом німецькими гарнізонами і … самими селянами.
Що героїчні оборонці Севастополя були кинуті напризволяще їхнім командуванням, яке втекло на "велику землю", а самих солдатів і матросів залишило без снарядів і патронів, вивезених перед тим на Кавказ на наказом командувача Чорноморським флотом адмірала Октябрьського, котрий виправдав-таки своє справжнє прізвище – Дураков.

Що німецькі льотчики аж до кінця 1944 року панували в повітрі над Східним фронтом, а битву під Прохорівкою насправді виграли німці, які втратили незворотно тільки 5 своїх танків проти трьох з половиною сотень (!!!) радянських.

Тоді стара Система разом із Радянським Союзом неминуче впала.

Ясна річ, не тільки цей чинник спрацював, але і він – не в останню чергу.

А на додачу з'ясувалося, що цифри втрат у війні безбожно перебрехані – вже на середину 1990-х років центральний банк даних меморіального комплексу у Москві на Поклонній горі зафіксував 19,5 мільйонів убитих і зниклих безвісти учасників бойових дій.

А про скількох даних немає – бо просто нікому їх надати, адже мільйони червоноармійців загинули, так і не поставлені на облік, і родичів їхніх не залишилося в силу тих чи інших причин…

Тому-то в путінській Росії зараз лихоманково відбудовується модифікована стара версія "Великої Вітчизняної війни", в якій СРСР переміг усіх і вся, а західні союзники тільки плуталися під ногами.

Тому-то офіційні цифри втрат радянських збройних сил визначені у 8 млн. 668 тис. 400 осіб, щоб не видавалися надто страхітливими у порівнянні з втратами Вермахту на Східному фронті… І перемоги над різними "бендєровцамі" записуються на карб російських чеснот; а водночас у Москві споруджується меморіал донським козакам-воякам "ваффен СС"…

Іншими словами, силами Російської держави створюється оновлений міф про перемогу, задля якої "мы за ценой не постоим" - міф, який покликаний знову об'єднати росіян у боротьбі за...

За що? Вважайте, за "план Путіна", і не будемо уточнювати, якою саме має бути кінцева точка цієї боротьби.

Відтак можна сміливо назвати ще одну річ, яка об'єднає всіх українських громадян, попри офіційну російську пропаганду. Це – пам'ять про загиблих у тій війні на боці Червоної армії.

Справа в тому, що у "Книзі пам'яті України" вже зібрані дані на понад 6 млн. мешканців УРСР, котрі загинули чи пропали безвісти, тоді як Росія милостиво "дозволяє" українцям втрати приблизно у півтора мільйони з тих у 8 млн. 668 тис. 400 осіб.

А, оскільки реальні втрати жителів УРСР у лавах "червоних" під час Другої світової війни, очевидно, сягають 7-8 мільйонів осіб, то пам'ять про них, хай виходячи із різних ідеологічних мотивацій, об'єднає 2010 року і Схід, і Захід, і електорат БЮТ, і електорат Партії регіонів.

Звичайно, якщо "винести за дужки" вояків НКВД та УПА чи хоча б не акцентувати саме на них.

Утім, офіційна Москва своїм неодмінним наполяганням, що "хохли" не могли втратити на війні з Гітлером стільки людей, як і сьогодні, допоможе єднанню українських громадян.

Та знов, на відміну від Росії чи Польщі, Україна не матиме звитяг, навколо яких слід об'єднувати всю українську спільноту.

"Козацька революція" ой як далеко, та і не все там було, за звичаями тих часів, аж надто героїчним. Не випадково Богдан Хмельницький дав Львову, місту своєї юності, охоронну грамоту, щоб порятувати галицьку столицю від військ Максима Кривоноса.

Битва під Полтавою 1709 року, українсько-шведський союз? Конституція Пилипа Орлика? Визвольна революція 1917-21 років? Так, там були перемоги, але чим, урешті-решт, усе скінчилося?

Чи участь у "Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу", тобто у знищенні одного тоталітаризму в ім'я ствердження іншого?

…У ХХ столітті Польща пережила низку катастроф та трагедій. Але місія "Христа Європи", як гучно, але не без певних підстав звали свою країну польські політики й публіцисти, полягала не тільки у стражданні – а й у визволенні, у всеєвропейській місії.

Коли 1920 року сталося "диво на Віслі" й червоні війська Тухачевського, вже націлені на Берлін і Париж, були розгромлені Пілсудським, цей факт був уповні використаний, та й нині вдало використовується, польськими ідеологами.

Коли в 1939-45 роках окупована Польща створила справжню "підпільну державу", яку не змогли знищити ані Гестапо, ані НКВД, це теж стало цілком заслуженою підставою для національної гордості поляків.

І активна участь поляків у Другій світовій війні на різних фронтах – це незаперечний факт. Ну, а про "Солідарність" не варто й говорити…

Чи може Україна запропонувати своїм громадянам щось подібне?

Від того, чи зможе, залежить життєздатність і подальше існування самої української нації.

Бо, дозволимо ще раз повторитися, лише трагічні сторінки історії не можуть стати самодостатнім підґрунтям національної будови. Потрібні і героїчно-переможні сторінки.

Але чи можливе об'єднання на основі спільних ідеологічних знаменників значущих у національному, а чи й світовому масштабі діянь українців, не лише воєнних, за останнє століття? Залишимо це запитання відкритим.

…А тим часом у Сєвєродонецьку збирається з'їзд тих, хто відверто прагне повернути сталінський варіант єдності українців під стягами "демократії".

До речі, у повній відповідності до заповітів "великого вождя", який ще 1952 року закликав високо піднести ці стяги у боротьбі за інтереси всесвітнього комунізму, сьогодні читай – "путінізму".

Звичайно, можна було б всю цю публіку поставити на місце силою закону, але чи матимуть такі дії успіх за умов фактичної відсутності національної єдності щодо оцінки українських перемог минувшини і кінцевих цілей боротьби?

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Джерело:
 

zergius

New Member
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Україна антиутопічна. Зазираючи в післязавтра
Іван Полтавець, економіст, для ЕП, 29.11.2007, 10:30

Prognosis (Прогноз)
Довгострокове прогнозування — справа невдячна. Занадто багато чинників та невизначеності, особливо в країні, що так стрімко змінюється та не має нещодавньої історії стабільного існування. Тому ці роздуми про тенденції варто сприймати радше як один із можливих сценаріїв, а не як прогноз. Майбутнє, хоча багато в чому і детерміноване, все ж таки залежить від активної позиції учасників процесу.

Перша п'ятирічка (2007–2012)

Попит на структурні реформи не сформується

У найближчі п'ять років тяжко сподіватися на початок серйозних реформ.

Середній клас через свою малочисельність не зможе сформувати попит на реформу медицини та освіти, боротьбу з корупцією, судову реформу і т. і. Особливу вагу у політичному житті матимуть ті, хто вважає себе нещасним і бідним, тобто десь 85% населення, тому політичні пріоритети залишатимуться в площині "після нас хоч потоп".

Стратегічні проекти стануть неможливими через скорочення інтервалів між виборами

За сучасного законодавства різноманітні вибори в Україні проводитимуть у 2010-му, 2011-му, 2012-му роках. Варто очікувати, що кожні вибори означатимуть перегляд стратегічних пріоритетів влади та витрат державного бюджету на користь клієнтели партії-переможниці чергових перегонів.

Перша хвиля виборів із 2010-го до 2012 року швидше за все збереже характеристики останніх виборів до Верховної Ради: використання популістських гасел, маніпулювання свідомістю збіднілого населення та відсутність політичної волі для звернення до найгостріших суспільних проблем.

Посилюватиметься державне втручання в економіку і суспільне життя

Хоча українська держава є вкрай неефективною, це не означає, що вона не може наробити шкоди своїми діями. Державна політика продовжуватиме "соціалізуватися", тобто підкуп бідних класів за допомогою подачок із державної скарбниці і надалі буде основним "стратегічним пріоритетом". Виправданим у очах електорату буде також підсилення ролі державного втручання в економіку заради начебто "соціальності" ринкової економіки.

Підготовка до Євро-2012 за умов сучасного бізнес-середовища в Україні буде успішною лише за рахунок посилення державного втручання. Без державного втручання економіка України просто не встигне освоїти обсяги інвестицій, необхідні для проведення чемпіонату.

Чи є запобіжники посиленню ролі держави? Надія на те, що вступ до СОТ обмежить втручання держави в економіку, може виявитися марною. Після вступу держава знову дістане можливість маневру. А саме: якщо держава не буде зачіпати інтересів основних міжнародних гравців, то СОТ навряд чи створюватиме їй перепони. А навіть якщо й чинитиме, то бюрократична машина СОТ може виявитися ще повільнішою, ніж українська державна машина.

Український Левіафан навіть у своїй агонії може завдати нищівних ударів як ринковим механізмам, так і новонародженому громадянському суспільству.

Навіть за наявності політичної волі до реформ на заваді стане корупція

А що, як я помиляюся і консенсусу еліт з приводу необхідності непопулярних заходів досягнуть? Для проведення структурних реформ важлива наявність групи людей, котрі поділяють спільні цінності, мають технології проведення реформ та фінансові ресурси. На жаль, наразі такої групи професіоналів не видно.

Мало того, не можна здійснити успішну реформу системи охорони здоров'я без адміністративної реформи — існує вимога компліментарності реформ. Тобто ці групи професіоналів мають бути присутніми одночасно в різних сферах суспільного життя, мати налагоджену комунікацію та координацію дій. З огляду на сучасне політичне життя, виконання таких умов виглядає занадто фантастичним.

Але уявімо, що є люди, готові до непопулярних, але необхідних заходів, вони мають політичну волю до змін на краще і залучили для цього потрібні фінанси. Тоді на заваді стане корупція.

Наприклад, міністр правильно ідентифікував ціль, розробив механізм перетворень, прийняв слушні рішення, передав ці рішення своїй команді для виконання. Що буде далі? А далі гроші просто не доходитимуть до адресатів, осідаючи в надрах корумпованого державного апарату та споріднених бізнес-структур, які обираються "на підставі тендерів". Тобто - без подолання корупції структурні реформи неможливі або будуть вкрай неефективними, або навіть просто вганятимуть державу в борги.

Підсумки першої п’ятирічки

Отож у найближчі п'ять років можна сподіватися на продовження сьогоднішнього ставлення еліти до найгостріших суспільних проблем. Консенсус еліт, про який зараз так багато говорять, стане консенсусом не із приводу необхідності проведення непопулярних структурних реформ, а з приводу недопущення до влади контр-еліти.

Економічне зростання продовжуватиметься: Євро-2012, позитивні ефекти поверхневих "столипінських" перетворень початку 2000-х забезпечать економічний ріст на рівні 5–6% на рік. Це у разі, якщо не станеться якоїсь світової рецесії, адже пам'ятаймо, що економіка України залишатиметься вкрай вразливою до цінових умов для українського експорту на зовнішніх ринках.

Друга п'ятирічка (2012–2017)

Закінчилося Євро-2012, Україна програла футбольний матч, ціна на газ дорівнює європейській, в Україні обрали новий парламент. Тут можуть початися серйозніші проблеми.

Продовжуватиметься відтік продуктивних сил та приплив мігрантів

Більш-менш здатні до продуктивної праці українці продовжуватимуть від’їжджати за кордон, населення скорочуватиметься. Аби не допустити рецесії, українська робоча сила має поповнюватися мігрантами (100–200 тисяч на рік). Цими мігрантами будуть ті, хто не зміг доїхати до більш привабливих країн.

Погіршуватиметься якість життя середнього та бідного класів: екологія, інфраструктура, медицина, освіта, техногенні катастрофи

Україна почне стикатися із хворобами росту: зависокою концентрацією людей у великих містах, блокуванням транспортного руху в центрах міст, кризовою екологічною ситуацією.

Старіюча інфраструктура, що залишилася у спадок від радянських (а подеколи і царських) часів, починає розсипатися пришвидшеними темпами. Техногенні аварії, погіршення якості житлово-комунальних послуг за їхнього подорожчання, неконкурентна і корумпована освіта для дітей, погане медичне обслуговування — все це буде справляти гнітюче враження на середній клас, штовхаючи його до виїзду за кордон.

Соціальне розшарування стимулюватиме політичну нестабільність

Якщо середній та бідний класи будуть виштовхуватися у зовнішній світ, то еліта на той час уже перебуватиме у "внутрішній еміграції". Еліті доведеться створити паралельний світ із "лікарень майбутнього" для себе, своїх дітей, батьків; зі шкіл та ліцеїв, ресторанів та гелікоптерних маршрутів. Ззовні на цей паралельний світ будуть тиснути відносно бідніші українці та все менш адаптовані до українських реалій мігранти. Але є шанс, що еліта зможе певний час тримати суспільство у стабільному стані за допомогою латино-американських моделей співіснування класів, хоча комфортним такий стан речей навіть для найбагатших українців уже не буде.

Євроінтеграцію отстаточно визнають примарою

Євроінтеграційні плани остаточно будуть визнані хворобливою фантазією. Велика корумпована країна з епідеміями, мігрантами та надмірною потребою в інвестиціях у інфраструктуру не може бути привабливою для ЄС. Єдине, що ще привертатиме увагу до України, — атомні станції та транзитний газогін. Безпека цих об'єктів справді хвилюватиме сусідів. Але до 2012 року недостатнє інвестування в ці об'єкти може призвести до їх приватизації, оскільки світова спільнота може переконатися, що українці не дають собі з ними ради.

Exitus (Завершення)

Після 2012 року потреба в структурних реформах стане очевидною, і на них може з'явитися попит. Еліта зіткнеться із загрозою сповільнення економічного зростання та зі зростанням соціальної нестабільності. На жаль, структурні реформи потребуватимуть 5–7 років для того, щоби дати перші позитивні результати. Для їх проведення необхідні непопулярні дії. У 2015–2017 роках почнеться друга хвиля виборів. Чи встигнуть структурні реформи розпочатися у 2012–2015 роках? Чи це знову буде втрачене "вікно можливостей"? Якщо реформи почнуться, то 2012–1017 роки будуть роками значної перебудови суспільства, а це означає, що до наявних проблем додадуться проблеми, пов'язані із соціальними змінами. Якщо ні, то у 2017 році можна очікувати вже не Майдану-2, а радше Жовтневого перевороту-2, з усіма перипетіями 1917 року і його значенням для української державності.

Замість висновків
Багато хто може засмутитися, прочитавши такі роздуми про майбутнє України. Але я вважаю, що тільки реалістична оцінка проблем сьогодення та розуміння критичних загроз може мотивувати українське суспільство до змін та до активних дій. Самозаспокоєння і короткозорість, сподівання на "якось воно буде, бо ніколи не буває так, щоби ніяк не було" лише погіршуватимуть шанси України стати гідною країною для своїх громадян та зайняти достойне місце у світовому співтоваристві.
 

Фокс Малдер

Торговець чорним деревом
Ответ: Интересные статьи из интернета.

30 листопада ц.р. відбулась прес-конференція, присвячена оприлюдненню архівних документів радянських спецслужб щодо використання органами НКДБ-МДБ так званих спецбоївок, які діяли наприкінці 40-х–на початку 50-х років минулого століття під виглядом українських повстанців. Також були представлені додаткові матеріали щодо діяльності в період політичних репресій позасудових органів – «трійок». У прес-конференцію взяли участь радник Голови СБ України Анатолій Мудров та керівник Галузевого державного архіву СБ України Сергій Богунов.



Служба безпеки України, розсекречуючи та упорядковуючи документи радянських органів держбезпеки, що зберігаються в її архіві, продовжує брати активну участь у системній роботі із відновлення історичної пам’яті українського народу, зокрема, у реалізації науково-видавничих проектів, спрямованих на розсекречення і оприлюднення секретних архівних документів колишньої комуністичної спецслужби. На виконання доручення Президента України В.Ющенка щодо додаткового вивчення питання політичних репресій стосовно жителів радянської України та українців за її межами у Службі безпеки України створена спеціальна група, яка вивчає відомчі архівні матеріали і готує їх для оприлюднення, метою якого є не політичні та юридичні оцінки, а повернення громадськості правдивої історії у документах, не в емоціях або в брехні.

Зокрема, документи, які зберігаються в Галузевому державному архіві, підтверджують, що у ході здійснення заходів щодо ліквідації підпілля ОУН і його збройних формувань органами внутрішніх справ та державної безпеки західних областей УРСР використовувалися спеціальні групи, які видавали себе під час виконання завдань за один із підрозділів ОУН і УПА та діяли від його імені.

У кожному випадку до складу спеціальних груп вводився оперативний співробітник, який здійснював практичне керівництво групою і відповідав за дисципліну всередині неї. Спецгрупа становила собою бойову одиницю у складі 3-50 осіб і могла, у разі необхідності, чинити збройний опір.

Спеціальні групи виконували завдання щодо перевірки даних стосовно осіб, які підозрювалися у причетності до підпілля ОУН, їх захоплення, одержання свідчень від заарештованих керівників ОУН і УПА шляхом допиту від імені боївки, Служби безпеки або керівних центрів ОУН. Нестійких членів підпілля спецгрупи мали переконувати і схиляти до явки з повинною, отримувати інформацію про вчинені акції підпільників та ті, що готувалися.

До кінця 1945 року органами внутрішніх справ і держбезпеки УРСР використовувалося 150 зазначених спецгруп, до складу яких входило 1 800 осіб.

Узагальнених даних щодо діяльності спеціальних груп МВС і МДБ немає. У документах Галузевого державного архіву СБУ є лише окремі відомості з цього питання. Зокрема, станом на 01.07.1945 зазначеними спецгрупами було ліквідовано 1 980 учасників підпілля, захоплено живими 1 142. Вилучено більше 1 тис. одиниць зброї.

Архівні матеріали свідчать, що у діяльності спеціальних груп мали місце протиправні дії. Так, члени спецгрупи Острозького райвідділу МДБ Рівненської області (3 особи), а також Хустського відділу МДБ Закарпатської області (5 осіб) протягом зими 1947-1948 рр. грабували місцевих жителів, забирали в них гроші, особисті речі та харчі.

Щодо випадків грубого порушення законності в діяльності спецгруп МДБ йдеться і у доповідній військового прокурора військ МВС Українського округу Кошарського (№ 4/001345 від15.02.1949), адресованій Секретарю ЦК КП (б) України Хрущову М.С. Зокрема, наводяться дані про знущання над жителькою села Підвисоцьке, яку після тяжких побоїв члени групи зґвалтували, та інші відомості щодо їх протиправної та антилюдяної поведінки.

У квітні 1945 року спецгрупи при міських та районних органах МДБ були розформовані. Надалі застосування таких групи дозволялося лише при обласних управліннях МДБ.

Станом на 20.02.1950 їх залишилось 19 загальною чисельністю 130 осіб.

Галузевий державний архів Служби безпеки України, а також її регіональні органи продовжують пошук, відбір та опрацювання документів про порушення законності спеціальних груп МВС і МДБ УРСР.



У Галузевому державному архіві СБУ також зберігаються матеріали щодо діяльності в період політичних репресій позасудових органів – «трійок». Так, на прес-конференції були озвучені окремі протоколи засідань “трійок” та цифри, які містяться в іншому документі, датованому 1938 роком “Сводные данные о арестованных и осужденных органами НКВД УССР”.



У 1937–1938 роках, в період найжорстокіших політичних репресій тоталітарного режиму в Україні каральними органами було засуджено майже 200 тис. осіб, з яких до вищої міри покарання – понад 120 тисяч громадян. Майже всі – за рішеннями „трійок”.



Першу ”трійку” організовано у складі керівників ВНК під головуванням Ф. Дзержинського та його заступників для позасудового розгляду справ про бандитизм. Невдовзі вони з'явилися і в інших радянських республіках. Справи Колегій Київської губернської НК складались буквально з 2-3 аркушів ”матеріалів слідства” і рішення - розстріляти упродовж 24 годин”.

В УСРР до складу перших ”трійок” входили представники місцевого осередку КП(б)У, місцевого органу ВУНК і командири частин Червоної армії. Діяльність ”трійок” регламентувалася інструкцією, затвердженою у квітні 1921 р. Постійною нарадою з боротьби із бандитизмом при РНК УСРР. Вони мали право брати заручників, застосовувати вищу міру покарання тощо. З впровадженням непу та зменшенням збройного опору радянській владі згідно з рішенням РНК УСРР від 3 квітня 1923 р. діяльність ”трійок” припинилася.

Однак за умов посилення репресивної діяльності каральних органів згідно з циркулярами ОДПУ від 29 жовтня 1929 р. і 8 квітня 1931 р. для попереднього розгляду закінчених слідчих справ, що надходили до Судової колегії ОДПУ або Особливої наради при ОДПУ, були утворені ”трійки” у центральному апараті ОДПУ. Протягом 1930–1934 рр. діяла ”трійка” при Колегії ДПУ УСРР. Вона мала право застосовувати адміністративну висилку та ув'язнення у виправно-трудових таборах.

Подальше розширення компетенції ”трійок” припало на роки колективізації. Відповідно до постанови ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 р., Політбюро ЦК ВКП(б) від 11 серпня 1933 р. та директиви ДПУ УСРР від 22 травня 1933 р. ці органи у складі працівників ОДПУ, місцевих партійних і прокурорських органів отримували право виносити вироки про вищу міру покарання у справах про розкрадання державної та суспільної власності, про повстанство та контрреволюцію, збройний бандитизм, про канібалізм (тобто явища – прямі наслідки примусової колективізації та Голодомору).

Згідно з наказом НКВС СРСР від 30 липня 1937 р. ”трійки” утворювалися під головуванням наркомів внутрішніх справ республік, начальників крайових та обласних УНКВС за участю відповідно перших секретарів ЦК компартій союзних республік, крайових і обласних комітетів ВКП(б) та прокурорів відповідних рівнів.

Права цих позасудових органів щодо розгляду справ і застосування позасудових репресій були значно розширені. Вони могли виносити вироки про застосування вищої міри покарання або ув'язнення до виправно-трудових таборів на строк від 8 до 10 років.

У листопаді 1938 р. відповідно до постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) ”Про арешти, прокурорський нагляд і ведення слідства” ”трійки” ліквідовано.
Прес-центр СБ України

 

Фокс Малдер

Торговець чорним деревом
Ответ: Интересные статьи из интернета.

СБУ готується розказати правду про агентів МГБ, перевдягнених у вояків УПА
Служба безпеки України має документ, який свідчить про злочини агентів МГБ перевдягнених під вояків УПА, які катували й знищували людей на Західній України. Незабаром цей документ має бути оприлюднений. Про це в ефірі "5 каналу" заявив виконуючий обов'язки голови Служби безпеки України Валентин Наливайченко.

Валентин Наливайченко, в.о. голови СБУ: "Ми маємо зараз документ, який був відомий Хрущову у 49-му році. Настав час його оприлюднити. Це доповідь одного з військових прокурорів про так звані спецбоївки, які під виглядом загонів УПА лютували в Західній Україні. Це спеціальні агенти МГБ, які створювали бойові групи перевдягаючись в загони УПА. В Західній Україні лютували, мордували, знищували людей, ґвалтували молодих жінок. І в такий спосіб залишали після себе злочинну пляму на тих хто боровся за волю України. Тобто, про УПА. І всі тепер перекручення і брехня, яка точиться навколо УПА чи постатті Героя України Шухевича вона вже вживлена на той час каральними органами МГБ, чи як вони далі називалися. І вона до цього часу ця брехня живе. Ми мусимо якомога скоріше і ці документи оприлюднити. Це має об'єднати всю Україну, яка і так живе на брехні незалежно від того чи творилася ця брехня на Західній Україні або ж на Східній як Голодомор".



Справа ГБ-істів, які у формі УПА вбивали мирне населення, буде розслідувана (РЕПОРТАЖ, ВІДЕО)
Верховний суд зобов'язав військовий суд Львіського гарнізону розглянути справу щодо спіробітників НКВС, які під виглядом воїнів УПА чинили вбивства та свавілля на Західній Україні. Таким чином суд задовольнив касаційну скаргу громадянина України Івана Макара. Версії про перевдягнених енкавеесників ширилися давно. Останнім часом під цими теоріями з'являється документальне підґрунтя.
Іван Макар торжествує. Справа, яка тяглася два з половиною роки, нарешті зрушила з мертвої точки. У 2005-му депутат верховної ради першого скликання звернувся до ГПУ із фактами, викладеними у львівських районних газетах. Матеріали свідчили - енкавеесники під виглядом упівців розстрілювали мирне населення. Військовий суд львівського гарнізону, а потім військовий апеляційний суд в порушенні кримінальних справи відмовили.

Іван Макар, позивач: "Мусить бути правда! Більшість тих людей морально деградували, спилися... Носити в собі протягом цілого віку ций злочин... Я задоволений моральною сатисфакцією..."

Такий вердикт суду Іван Макар вважає невипадковим. Він припускає, що на громадську думку вплинула заява керівника Служби безпеки України, яку він зробив в ефірі 5 каналу в день вшанування жертв голодомору. Валентин Наличайченко повідомив - найближчим часом його відомство оприлюднить секретну доповідь, яка проллє світло на жорстокі злочини на Західній Україні.

Валентин Наливайченко, в.о. голови СБУ: "Це доповідь одного звійськових прокурорів про так звані спецбоївки, які під виглядом загонів УПА лютували в Західній Україні. Це спецагенти МГБ, які створювали бойові групи, переодягаючись під загони УПА, лютували в Західній Україні, ґвалтували жінок,..."

Загони псевдо-упівців стали масовим явищем, твердять історики. Такі спецбоївки існували в кожному районі. Вони складалися з агентів МГБ та колишніх упівців, які покаялися перед радянською владою. Одного з керівників загону, який діяв на Тернопільщині навіть представли до звання героя Радянського Союзу.

Володимир Сергійчук, історик: "Були спеціальні школи, які діяли в різних пунктах. Вони вивчали мову, знали говірку, пісні знали... Тобто вони поводили себе так, як справжні повстанці"...

Іван Макар на своїй першій перемозі вирішив не зупинятися. Вже у четвер вищий адмінсуд розглядатиме його позов до Кабміну і Президента про визнання УПА воюючою стороною.

Наталія Жижко, Рустам Ходжиєв, 5 канал




P.S. На цьому сайті можна подивитись відеофайл.
 
Останнє редагування:
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Креатив ПеДеРеСівців )

Наше требование!

Ющенко, Юля, ЮКОС, Ю-Эс-Эй… Какой нормальный человек не содрогается при этих словах с гадливым отвращением!? Долгое время все гадали, почему ж эти слова такие уродливые, почему от них хочется блевануть! И вот наконец-то учёные ПДРС установили причину: все эти слова содержат букву Ю! Именно она во всём виновата! Мы уверены: само звучание этой гнусной буквы угнетает Русский дух!

Поэтому ПДРС требует:
Долой букву "Ю" из Русского языка!!!

Это принесёт пролетариям счастье! Ведь отмена "Ю" приведет к неимоверным страданиям прыщавого ставленника Буша в т.н. "Украине". Он будет мучится похлеще, чем после неудачного переливания ему крови фЮрера, которое потом обставили как отравление. А как же будут терзаться Юлька и её собачонка Юрка! Ведь тогда они будут никем, и звать их будут никак!

Сразу спешим успокоить трудящихся. Пролетариям с именем Юрий ПС ПДРС предлагает добровольно сменить имя на Афанасий или Фёдор. Но женщины с именем Юлия в качестве наказания должны будут носить это имя всю жизнь, и лишь тем, кто каторжным трудом докажет свою преданность Рабочему Движению, будет дозволено именоваться Серафима. И только Юрия Юльевича Корчмара нужно будет именовать по-старинке в назидание потомкам.

Некоторые слабонервные могут вскричать: а как быть со словами, в которых есть буква "Ю"? А никак! Отмена буквы Ю совершенно не скажется на рабочем люде, ведь буквы "Ю" нет ни в одном пролетарском слове кроме "юшка" и "юстировочный винт"!

Давайте глянем, какие такие "важные" слова содержат эту отвратительную букву?

Юбка - вещь ненужная, скабрёзная. Её можно заменить расклешённой спецовкой-комбинезоном.

Ювелир - рвач и хапуга, он народу не нужен. После победы ПДРС ювелиры станут котельщиками и кочегарами.

Юг - нехорошее слово. Юг - это то место, где любят отдыхать буржуйствующие на стыренные у нас деньги. А вот не станет юга, и что будут делать эти нелюди? Тем более что на юге живут злобные татары, которые хотят отдать русский Крым туркам!

Югославия - слово не нужное: всё равно её уже нет!

Юмор. Юмор - слово НАТОязычное, нехорошее. Какой может быть юмор в рабочее время? Пёрнул вслух, или там ученика толкнул в ящик со стружкой, поржал с коллективом и - к станку!

Юнга - слово дурацкое, попахивает содомией. Можно переименовать в морского подмастерья.

Юнкер - враг, реакционер, буржуазная сволочь. Расстрелять!

Юннат - не нужен. Пусть лучше металлолом собирает или в копанку идёт, отцу помогать.

Юность - означает отрезок жизни, полный похоти. Рабочему человеку это ни к чему!

Юпитер - планета, на которой нет ни заводов, ни пролетарьята. Не нужен вообще.

Юрист - человек, в жизни не державший в руках отбойного молотка. Понапридумывали законы, чтоб задурить башку работяге, и жируют. А для нормального трударя достаточно инструкции по технике безопасности, и то - это ещё вопрос.

Юродивый - означает дыбила, умалишенного. Заменить на слово русофоб.
Юрта - жилище недопролетариев. В будущем, при обострении классовой борьбы, они переселятся в бараки.

ВалЮта - и что за слово такое? Никакой рабочий её в глаза не видел.
НьЮ-йорк, брЮссель, лЮксембург - столицы Врага. Уничтожив букву "Ю", мы сможем победить Западный мир!

Только одно неудобство может возникнуть среди молодых трудящихся, которые еще по привычке запивают спиртяку заграничным концентратом Юпи. Им ПС ПДРС рекомендует перейти на Инвайт, а лучше вообще на березовый сок.

Так что необходимости в букве Ю нету никакой, один только вред.

Сивостьян Бурко, спорткорр
Доказана связь "оранжизма" с буквой "Ю"!

Как было доказано выше, буква "Ю" совершенно вредна русскому человеку! Выяснив этот факт, учёные ПДРС решили установить, как влияет богомерзкая буква "Ю" на политические партии.

Учёные ПДРС изучили списки членов различных партий России и "Украины" и подсчитали, сколько раз в них встречается буква "Ю".

И выяснилось невероятное: буква "Ю" напрямую связана со степенью "оранжевости" партий!!!

Мы установили Закон Буквы Ю:

Чем чаще встречается буква Ю в именах членов партии, тем более оранжевой она является!

Мы построили специальную диаграмму, в которой показано, сколько раз встречается буква "Ю" в Ф.И.О. членов разных партий. Для этого мы брали списки депутатов фракций или предвыборные списки, щитали количество "Ю" и делили на количество членов в списке. Полученное число мы назвали по-научному, - коэффициентом оранжизма. Смотри, трудящийся -



Ясно, как два пальца обозвать - самыми гнусными оранжами оказались Наша Украина, а также Яблоко, руководимое львовским гуцулом Явлинским. Несильно от них отстала Свобода бесноватого Тягныбока. Эти три "партии" - настоящие враги России и трудового люда!

Во второй группе находятся хорошие, но колеблющиеся партии, которые хоть и за наших, но несвободны от западной гнильцы. Особенно это касается "Справедливой России", которая позволяла себе подозрительные выпады против единороссов (МП).

В третьей группе собрались самые лучшие, трудовые партии - КПРФ и Единая Россия, ведомые великим Путиным! Неплохие результаты у коммунистов Малороссии, хотя они уже не те.

Но самой неоранжевой партией, конечно, оказалась ПДРС! Несложно было догадаться! Ведь только ПДРС свято блюдет все заветы вождей - Ленина, Корчмаря и Сталина! Только ПДРС всегда находится на передовом рубеже в войне Правды и НАТО! И за это нас привечает простой трударь, но ненавидят фашиствующие негодяи, носящие в своих чёрных именах мерзкую букву "Ю"!

Объяснения к диаграмме.

I. Коэффициент оранжизма рассчитывается по пролетарской формуле

Kор=NЮ/Nчел,

где NЮ - количество букв "Ю", встреченных в списке партии, Nчел - число человек в списке партии.

Исходные данные и результаты приведены в таблице:Название NЮ Nчел NЮ/Nчел
Наша Украина1 20 72 0.28
Яблоко (Явлинского)2 3 11 0.27
ВО Свобода3 9 40 0.23
Партия Регионов1 24 174 0.14
Блок КУЧМА3 23 181 0.13
Справедливая Россия2 63 572 0.11
КПРФ2 52 523 0.10
Единая Россия4 28 304 0.09
КПУ1 2 27 0.07
ПДРС5 1 16 0.06



Примечания к таблице :

1 - данные взяты из списка парламентской фракции; источник -

2 - данные взяты из предвыборных списков партий; источник - (для "Яблока" взята только общефедеральная часть списка, потому что изучать фамилии прочих - дурное дело. Им всё равно ничего не светило!)

3 - данные взяты из предвыборных списков партий и блоков; источник -

4 - данные взяты из списка активистов ПДРС; источник - (в расчёт брались только физически живущие члены Партии)

5 - данные взяты из списка парламентской фракции "Единая Россия" предыдущего созыва (чтоб подчеркнуть преемственность Власти); источник -

II. Блок Юлии Тимошенко даже не рассматривался, потому как он ЕДИНСТВЕННЫЙ содержит в своём названии "Ю" и, значить, считается ультраоранжевым и антинародным безо всяких расчётов!

Блок Натальи Витренко из-за двух Людок в первой десятке не смог сравняться даже с Блоком КУЧМЫ. Именно поэтому народ на выборах не поверил Наталье Михалне, а верит нам, пэдээрэсам!

Вл.Вл.Козолупов, аспирант ВПШ ПДРС
 
Зверху