Интересные статьи из интернета.

mi][a

Человеку нужен человек
30 практических советов гражданам Украины по ведению политических споров в российском

30 практических советов гражданам Украины по ведению политических споров в российском Интернете.

Если по какой-то неизъяснимой причине вы считаете себя «оранжевым» и даже «свидомым», то раньше или позже вы неизбежно зайдете на какой-нибудь российский Интернет-форум и ужаснетесь тому, что там пишут об Украине. Как порядочный «оранжевый», вы, разумеется, захотите вступить в спор, чтобы возразить, опровергнуть и раскрыть глаза.

Если вы патриот – лучше сразу откажитесь от этих намерений. У вас все равно ничего не получится, зато вы лишний раз напомните россиянам о существовании такой страны, как Украина, о чем им лучше забыть вообще.

Но если вы молоды и горячи, свято верите в свой дар убеждения и стремитесь просветить заблудших россиян, прочтите для начала эти советы. Они не научат вас побеждать, но помогут получить хотя бы минимальное удовольствие от общения с политически озабоченными украинофобами.

Российские политические форумы бывают разные – от «Ежедневного журнала», где окопались недобитые либералы, до совершенно невменяемого «Росбалта». Но поскольку отношение к Украине как государству на них примерно одинаковое, то и наши советы являются универсальными.

ОСНОВНЫЕ РЕКОМЕНДАЦИИ ПО ВЕДЕНИЮ СПОРОВ ОБ УКРАИНЕ

1. Не лезьте в спор, не изучив «матчасть». Оттого, что вы опозоритесь, Украине легче не станет.

2. Не проявляйте явную агрессию. В этом деле вы всё равно окажетесь слабее россиян.

3. Помните: россияне любят украинцев. Просто они не любят Украину.

4. Помните: самые закоренелые противники Украины как государства – переехавшие в Россию украинцы. Этот дивный феномен еще предстоит изучить специалистам.

5. Имейте в виду: 99% россиян имеют такое же представление о реальных событиях в Украине, как и вы о происходящем в Молдове. Даже те, кто «постоянно ездит к родственникам/по делам фирмы» (на самом деле – проезжал на поезде в 1997 году. Ночью. По Казахстану. И не сам, а сослуживец знакомого).

6. Не ссылайтесь без крайней нужды на украинские источники, даже на русскоязычные. Им все равно не поверят. Потому что – см. следующий пункт:

7. Россияне уверены в наличии в Украине мощной пропагандистской машины. В это трудно поверить, но это так. Не оспаривайте сей «факт» – в глазах россиян он вызывает уважение.

8. Не отрицайте достижений России, которые россияне считают реальными (рост экспорта оружия, триумф группы «Серебро», развитие нанотехнологий). Это тупиковый путь – собеседники сочтут, что говорят с идиотом.

9. Апеллируйте к «священной памяти предков», «делам отцов», «исконным традициям». Это они любят.

10. Запомните адреса статистических ведомств – и . Там вы найдете подтверждения любым своим идеям, особенно абсурдным.

11. Если вы не можете связно объяснить, зачем сносятся и ставятся памятники, почему Голодомор признается геноцидом, а Мазепа – героем и т. п., отвечайте простодушно: «Это нужно для укрепления Державы!». Они вас поймут, хотя и осудят.

12. Никогда не восклицайте «А ваш любимый Янукович (сам дурак/ворюга/редиска)!». Во-первых, Янукович не их, а наш. Во-вторых, в России Виктор Федорыч слывет тряпкой, флюгером, брехлом. Как и все прочие хохлы.

13. Пожалуйста, запомните: трипольцы не были предками украинцев. Никогда.

14. В головах многих россиян мирно уживаются абсолютно противоположные тезисы. Например, «Сталин разрушил Великую Россию» – «Сталин сделал Россию Великой», «Большинство стран ненавидит Россию» – «Большинство стран любит Россию» и т. п. Вы можете получить удовольствие, ловя россиян на противоречиях, хотя они этого не заметят.

15. Если в ответ на свои наезды вы получили – «уж лучше так, чем как у вас в Хохляндии!», – считайте, что добились небольшого успеха – собеседник признал, что и в России есть что-то не вполне идеальное. И от этого собеседнику стало тягостно.

16. Максимум, чего вы сможете добиться в форумном споре – сползания собеседника на другую тему или – о чудо! – его временного исчезновения. Именно это вы можете считать своей победой и рассказывать о ней друзьям, родным и потомкам.

СТАНДАРТНЫЕ ОТВЕТЫ НА ТИПОВЫЕ НАЕЗДЫ

Примечание: все доводы, приведенные ниже, в целом соответствуют действительности. Приводя их, вы не будете брать на душу грех бесстыжей лжи.

Начнем с простых наездов:

– Ющенко болен проказой.

Вы не поверите, но огромное количество форумных россиян в этом уверены. В ответ лучше всего воскликнуть: как?! но ведь проказа – заразная болезнь! Ющенко бы инфицировал пол-Киева. И даже – боже мой! – Януковича! И Черномырдина!!! И даже (тихо-тихо) самого Путина на саммитах СНГ...

– Украина управляется из Вашингтона.

В этом уверено 99,98% россиян, даже тамошних либералов. Не спорьте. Не отрицайте. Сочтут тупым лжецом. Отвечайте просто – украинцы настолько бардачны, что ими даже нельзя толком управлять. Все перекрутят, все перепутают. Потому влияние Госдепа плавно стекает в священные воды Днепра.

Здесь следует помнить – в действительности Россия никогда не управляла Украиной, скорее наоборот. Только не напоминайте об этом россиянам слишком часто.

– Оранжевые в 2005-2006 годах развалили экономику.

Помните, что к моменту окончания работы «оранжевого» правительства Еханурова рост ВВП «месяц-к-месяцу» почти достигал 10% (май 2006 к маю 2005 – 108,5%, июнь 2006 к июню 2005 – 109,3%).

– Тимошенко в 2005 году развалила экономику.

Ответьте скромно, но со вкусом: рост ВВП напрямую зависит от количества капитальных вложений в экономику. Основные «вкладчики» – местные олигархи, жадные и масонские. Такие как – тьфу-тьфу – Ходорковский и Березовский. Тимошенко их прищучила (совсем как Путин!!!), и они поджали хвосты (т. е. капвложения). Единственная ошибка воровки – она не смогла расправиться с мироедами так же жестко, как Великий Путин.

Вас должны понять.

– Экономика Украины развалена.

В этом уверено около 95% россиян. Ответ: рост ВВП Украины в 2007 году – около 7,2%, России – 7,6%. Неужели ваш уважаемый собеседник берет на себя грех предположить, что экономику России от развала отделяют 0,4%?!

Не мешает помянуть и динамику цен на нефть, которая совершенно по-разному влияет на Украину и Россию. Можно, в конце концов, напомнить, что рост промышленного производства Украины стабильно превышает российский. Хотя вам, конечно, не поверят.

– Без России Украине не выжить.

Даже не спорьте. Не подействует. Просто отвечайте: ага, будет ой как туговато.

В любом случае, нам такого счастья – жить совсем без России – на своем веку не дождаться.

– Древность украинской нации и украинского языка – миф!

Если вы не филолог и не историк – не ввязывайтесь, увязнете. Если филолог или историк – не ввязывайтесь, не поймут. Лучше всего ответить бодро и оптимистично: да, мы молодая нация – и у нас все впереди!

– Бандеровцы стреляли в спину нашим!

Спорить бессмысленно. Удивительный феномен «бандеровцы-в-российском-массовом-сознании» еще ждет своих исследователей, а самих исследователей – масса открытий чудных! А пока эти открытия еще не совершены, отвечайте, например, так: да, стреляли. Но то были войска НКВД, которые в составе заградотрядов сами стреляли в «наших». Т. е., они были плохими парнями.

– Бандеровцы убивали местное население.

Мягко осведомитесь: а могло бы просуществовать партизанское (по сути) движение более 10 лет без поддержки местного населения? Сами ответ не давайте – пусть пораскинут мозгами. В крайнем случае, намекните: а вот в Чечне, допустим, если б не было поддержки местных, неужто священная Российская Армия не расправилась бы с бандитами за пару недель?!

На восклицание о помощи мировой закулисы наивно спрашивайте: а как Вашингтон помогал бандеровцам? И так далее.

– Бандеровцы убивали присланных учителей и врачей.

Спорить бессмысленно. Лучше смиренно спросить: если Россия знала, что в Бандерии убивают присланных ею «миссионеров», не значит ли это, что она заведомо посылала своих лучших сынов и дочерей на верную смерть?

Сия мысль столь кощунственна, что немедленно последует сползание на тему жестоких коммунистов и сомнительного грузина Сталина. Но что отвечайте просто и строго: ну вот бандеровцы и не любили жестоких коммунистов и сомнительного грузина Сталина.

– Бандеровцы были жестокими изуверами! Это зафиксировали даже поляки! Есть фотографии!

В качестве фотографии вам скорее всего приведут ту самую, знаменитую. Между прочим, уже установлено, что она сделана в 20-х годах, в Польше, и на ней изображены жертвы сумасшедшей матери-цыганки.

Относительно польских историков можно отвечать бесхитростно: вы что, верите этим пшекам?! Это же недославяне, католики, враги России! Помните: обычный российский политфорумчанин совершенно не верит этим недославянам, католикам, врагам России.

– Западенщина мечтает присоединиться к Польше.

В это верит 90% россиян. Намекните им на сложные, мягко говоря, исторические отношения между западноукраинцами и поляками. В конце концов, скажите, что «западенцы» не любят поляков еще больше, чем россиян. Это должно успокоить собеседников. Чуть-чуть.

– Россияне живут богаче украинцев!

Подобные наезды можно смело игнорировать. На самом деле в глазах россиян благосостояние людей – ничто по сравнению с Внешнеполитическим Весом Державы.

– Путин поднял экономику Россию из пепла и сделал ее Великой!

Ответ: по какой-то непонятной причине основные макроэкономические показатели стран СНГ в последние годы изменяются подозрительно одинаково. Причем, вне зависимости от личности Верховного Вождя, характера государственной власти и политической обстановки. И (что совсем уж возмутительно), в некоторых зачуханных странах СНГ рост того же ВВП выше, чем в путинской России! А именно, в Азербайджане, Казахстане, Узбекистане, и даже (чур нас!) в Грузии! Во всех остальных государствах он сравним с российским в пределах 2-х процентов! (по данным на январь-октябрь 2007 г.)

(тихо-тихо) Так, может, не в Путине дело?...

Вам могут ответить, что экономика всех этих недогосударств растет вместе с российской, поскольку «присосалась». Спросите, опять-таки, тихо-тихо: как, и грузинская тоже?! Куда же смотрят Власти! Почему до сих пор полностью не отцепили от сияющего локомотива российской экономики этот гнилой деревянный вагончик? И ждите ответа. Он должен порадовать вас своей противоречивостью.

Если вы будете долго и упорно использовать эти стандартные ответы, то россияне окончательно уверуют в мощь нашей Мозгопромывочной Машины и станут уважать Украину чуть-чуть больше.

А разве не этого вы добиваетесь?
 

zergius

New Member
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Історія проривів
10.01.2008 17:00 Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко, для УП

Ми не претендуємо на історичність, але коротко маємо зробити огляд проривів в історії тієї території, яка нині називається Україною. Це може бути особливо цікаво, оскільки прем'єр Тимошенко знову оголосила про новий прорив для України.

1. Прорив часів Київської Русі — XI століття.

Пік – Ярослав Мудрий. Київська Русь самостійна і незалежна держава, суб'єкт європейської політики. Розвинуті архітектура, будівництво, освіта, військова справа, дипломатія. Перший на території сучасних України, Росії, Білорусії писаний законодавчий кодекс. Розвиток міст як центрів торгівлі та ремісництва.

2. Прорив за часів Петра Сагайдачного та Петра Могили.

Землі сучасної України (Руси) у складі Речі Посполиті (1620-1634). Освіта (Київо-Могилянська Академія), початок українського барокко, книгодрукування. Військова та військово-морська справа. Відтворення церковно-адміністративної системи. Виразна суб'єктність у складі Речі Посполитої. Розвиток міст за рахунок цехового виробництва.

3. Антипрорив, пов'язаний з наслідками діяльності Богдана Хмельницького.

Він має виразну народну назву — Руїна (після 1657). Створені військо і військова адміністративна система, яка дозволила ефективно опиратися пануванню Речі Посполитої.

Але в результаті боротьби за наступництво влади виникають два гетьманати – Лівобережний та Правобережний, відбувається поділ України між Московським Царством та Річчю Посполитою. Багато міст зруйновані, занепадає торгівля та ремісництво, закріпачуються селяни та козаки.

4. Невдала спроба прориву Мазепи (кінець XVII — початок XVIII століть).

Розвиток культури в цілому, зовнішньополітична стратегічна гра українського правлячого класу, що закінчилась повною поразкою від Росії.

5. Прорив у складі Російської імперії за часів Катерини ІІ (1762-1796), яка заперечуючи будь-які права українців на державність, зліквідувавши гетьманат і Запорізьку Січ, але водночас завоювавши Крим, дала потужний імпульс розвитку міст — Катеринослав, Одеса, Херсон, Миколаїв, Севастополь.

Цим було створено базу для майбутньої індустріалізації України.

6. Прорив, зумовлений скасуванням кріпацтва у 1861 році у складі Російської Імперії.

Початок індустріалізації. Відновлення ідеології самостійності України — Шевченко, Драгоманов, Леся Українка, Франко. Постання Львова як культурного центру українства.

7. Невдала спроба прориву 1917-1921 році.

Український прорив, якому більшовики "дали в морду". УНР Грушевського (Центральна Рада), Гетьманат Скоропадського, Директорія Петлюри. Поява державної свідомості українців, що стало потужним чинником створення СРСР як федеральної держави.

8. Проблемні періоди ХХ століття, що підготували державну незалежність.

Індустріалізація та поява української інтелігенції 20-30 років ХХ століття і водночас голодомор 1933, репресії 30-х років. Відновлення української інтелігенції в 60-70-ті роки та переслідування представників національного правозахисного руху.

9. Проблемний період, пов'язаний з набуттям незалежності України в 1991.

Депопуляція, деіндустріалізація, інфраструктурна деградація, деінтелектуалізація і водночас розвиток національної самосвідомості.

Виникнення ракової пухлини — українського політико-бюрократичного класу, і одночасно — формування організованих спільнот громадського спротиву. Відносна свобода слова.

Отже за всю історію цієї території ми мали один більш-менш незалежний прорив, три прориви — у складі інших імперій, два невдалі прориви, один антипрорив та безліч проблемних періодів, які не можна розглядати як прориви. Чи можливий прорив зараз?

Що таке прорив, чому він потрібен і де він можливий?

Прорив — це лише один зі способів стрибкоподібного розвитку.

В четвертій частині " " циклу " " ми детально показували, що проривний розвиток це всього лишень один з можливих типів розвитку. Прорив пов'язаний з неймовірним напруженням зусиль, і в наших умовах — з соціальними конфліктами.

Українці майже завжди готові віддати свою ідентичність в обмін за комфорт, який гарантує чужа влада. Якщо ми мислимо прорив як умову входження до Євросоюзу, то такий прорив не потрібен в принципі, бо нищить ідентичність.

Україні прорив потрібен, щоб зберегти свою ідентичність, оскільки скористатися результатами прориву можна тільки, коли він здійснений самостійно, а не під тиском чужої влади.

Те, що у нас традиційно розуміють під проривом, це — стрибкоподібне підвищення якості життя, і навіть примітивніше — підвищення рівня комфорту, звідси розмови про інвестиції та інновації.

Але прорив — це перш за все, прорив у всіх сферах культури — як матеріальної, так і духовної. Щоб хоча б поставити питання про прорив, потрібно мати теорію і прогноз світового розвитку, хоча б на найближчі десятиліття, та знати хоча б, які місця, сфери чи позиції спроможні самі здійснити стрімкий розвиток.

Стрімкий розвиток в Україні можливий в трьох сферах — місцеве самоврядування, теоретизування та освіта, які продукують нові мислительні та управлінські компетенції, середній клас. При цьому держава у нас традиційно заважає розвитку.

Зараз центральна влада та крупний бізнес знаходяться у тісному зв'язку: влада забезпечує монополізацію крупного бізнесу, а він, в свою чергу, забезпечує переобрання її представників у виборчі та виконавчі органи центральної влади. Така зв'язка бізнесу та влади фактично заблокувала конкуренцію як у владі, так і у бізнесі.

Політика між гілками центральної влади — не є місцем розвитку. Більше того, за таких умов чим більш успішним буде той чи інший політичний лідер на рівні центральної влади, тим більший буде спротив і саботаж його діям, і тим швидше він буде усунутий з посади.

Крупний бізнес — не є місцем розвитку, бо залежить від своїх виняткових умов всередині країни і практично неспроможний до експансії за її межі.

Які інвестиції ведуть до прориву?

Бізнес-інвестиції не мають цілей, не мають патріотизму. Такі інвестиції прямують туди, де забезпечується найбільший прибуток на їх вкладення.

Арабські країни (нинішні країни ОПЕК) можуть як завгодно піднімати ціни на нафту. Але це не призведе до їх прориву. Отримані ними гроші — не затримуються в їхніх країнах — вони одразу ж прямують у ті країни, де розвиток найстрімкіший, а відтак і найбільше зростання прибутків на вкладені інвестиції.

Приватні інвестиції будь-якого обсягу, що можуть бути залучені в економіку України, тисячами шляхів будуть тікати з країни туди, де буде забезпечуватися їх більш стрімкіше зростання.

Приватні інвестиції можуть підтримати розпочатий прорив, але не можуть його самі розпочати. Тому найперспективніші інвестиції для нас: за походженням — неприватні, а за призначенням — в наші управляючі інфраструктури: освіти і теоретизування (колишнього інституту науки), управлінську, телекомунікаційну, транспортну, Інтернет.

Які інновації ведуть до прориву?

Інновації не ведуть до прориву, тому що саме розуміння інновацій і є початок прориву. Інакше кажучи, коли ви говорите про інновації, то це означає, що ви не знаєте, в чому суть наступного кроку розвитку. Той, хто знає суть прориву, називає інноваційний підхід за його змістом.

Технологічні інновації так званих "Азіатських тигрів" дозволили їм вийти на новий щабель розвитку, але населення, хоч і стало жити комфортніше, залишилося так само бідним і безправним.

Технологічні інновації не створюють справжні прориви. Справжні прориви можливі лише поступово і тільки відповідно до профілю ментальної запрограмованості культури.

У 4 частині циклу "Популярно про стратегію і стратегування" ми наводили культури Гірта Хофстеда: "індивідуалізм – колективізм", "дистанція влади: велика – мала", "несприйняття невизначеності: сильне – слабке", "мужність – жіночність", "короткострокова – довгострокова орієнтація на майбутнє".

Однак ці виміри — це виміри стійкості культури. Ми ж пропонуємо два виміри динамічності культури і її можливості до проривних змін — колективне мислення та базові мотивації — як зони корекції ментальної запрограмованості.

Причому, коли ми говоримо про мислення, то маємо на увазі не тільки нові знання та теорії мислення, а саме мислительні компетенції, причому колективні. Розвиток мислительних компетенцій не відбувається в житті автоматично.

Мислення як вміння не є результатом отриманих знань чи досвіду, тим більше воно не є наслідком тренінгів. Тренінги тренують наявні вміння, а нові вміння тренінги не створюють. Нові мислительні компетенції "ставляться".

Це потребує довгострокових зусиль, спеціально організованої колективної роботи, особливого формату дискусій та особливих інструментів передачі вмінь від учителя до учня.

За наявності нинішніх мислительних та управлінських компетенції у нашого правлячого класу, за збереження нинішньої системи мотивацій в країні — прорив неможливий.

Отже, з нашої точки зору, для прориву нам потрібні дві інновації — інновації в мисленні та інновації в мотиваціях.

Прорив — це нові компетенції, на запровадження яких потрібен час

В 1960-1970-ті роки в СРСР так званими "методологами" було сконструйовано нову для того часу мислительну компетенцію — рефлексивне мислення, і нові для того часу управлінські компетенції — проектування та програмування.

Цими компетенціями не змогли скористатися в реальному управлінні ні розробники, ні державні управлінці.

Україна — країна метастабільна, це означає, що її стабільність гарантується на зовнішньому рівні — в Росії, Європі та США. До прориву зсередини себе здатні тільки стабільні системи, а метастабільні системи — здатні до прориву тільки на метарівні.

В таких умовах ні традиційне рефлексивне мислення, ні програмно-проектний підхід не працюють. Тобто компетенції 1960-1970 років нам не підходять.

Для прориву Україні потрібні нові мислительні компетенції — котрафлексивне та контрарефлексивне мислення та нові управлінські компетенції — багатофокусне управління та стратегування.

На їх розробку як колективних компетенцій потрібно років 5-10, оскільки їх базові теорії вже існують. Після розробки буде потрібна передача нових компетенцій управлінцям нового типу — це ще років 5-10.

Нові компетенції потребуватимуть нових форм їх випрацювання — семінарів по стратегуванню спеціального формату, спеціальних комп'ютерних ігор, аналогів яким ще немає в світі, нових форматів колективної комунікації і т.п.

Отже, якщо почати сьогодні, то прорив буде можливий років за 10-20.

Прорив — це перерозподіл сильних мотивацій на користь більшості

Так склалося, що створити середній клас в Україні можливо тільки за рахунок демонополізації олігархічних бізнесів.

Демонополізований бізнес буде спроможний не тільки працювати на внутрішньому ринку, але і вести зовнішньо-економічну експансію. Це можливо, якщо крупний, нині — олігархічний бізнес, — добровільно погодиться на демонополізацію, яка включає часткове розукрупнення.

Середній клас зможе розвинутися, якщо держава замість 99 податків, що в загальному обсязі становлять 57%, на сплату яких витрачається більше 2 тисяч годин на рік, введе 1 податок 10-15%, а час на сплату податків за рік буде 1 година.

Новий тип державного управління зможе бути ефективним, тільки якщо держава добровільно погодиться на реформу державного управління на основі нових підходів - інфраструктурне, цільове, стратегічне управління, та нових управлінських компетенцій.

Таким чином держава має стати дешевшою і ефективнішою.

Тільки якщо ми підемо на сміливе запровадження широких прав місцевих громад і серйозне зменшення ролі держави, у нас з'явиться конкуренція у політиці.

Прорив породжують сильні мотивації не політиків чи бізнесменів, а всього народу. Тобто нам потрібні: сильний середній клас, здатний до експансії за межі країни, легально замотивований і з сучасними мислительними та управлінськими компетенціями державний управлінець, здатний до стратегічної дії всередині і зовні країни, сильні місцеві громади, здатні до конкуренції з центральною владою.

Чи можливий прорив в Україні зараз і взагалі?

Чи настільки енергійний середній бізнес, щоб демонополізувати олігархів, і чи настільки він соціально відповідальний, щоб самому не монополізувати ті ж самі сфери економіки?

Чи готові нинішні олігархи добровільно піти на демонополізацію і часткове розукрупнення свого бізнесу?

Чи готова держава стати для нас дешевшою і водночас більш ефективною? Чи взагалі наша держава хоча б коли-небудь буде готова до управлінської реформи та перепідготовки управлінських кадрів відносно нових управлінських компетенцій?

Чи готові місцеві громади стати достойним конкурентом центральній владі і запровадити нещадну конкуренцію у політиці?

Чи готова Україна взагалі зробити те, чого ніколи не робила ця територія — випрацювати нові мислительні та управлінські компетенції та забезпечити їх впровадження в реальний управлінський процес?

Якщо ви знаєте відповіді на ці запитання, якщо ви порівняєте з цим те, чим займаються наші політики, то вам в принципі не важко зрозуміти, чи можливий прорив в Україні зараз і взагалі.

Сергій Дацюк, Костянтин Матвієнко
 

HNIW

Member
Ответ: Интересные статьи из интернета.




Ярослав Бутаков

ОТ ВИСЛЫ ДО ТИХОГО ОКЕАНА

Украинские националисты мечтают о возвращении «этнических территорий»

УССР КАК ДЕТИЩЕ БОЛЬШЕВИЗМА

Аморфность украинского этноса, отсутствие резких граней, отделяющих его от родственных восточнославянских народов – великорусского и белорусского, всегда ставили и будут ставить под сомнение обоснованность границ Украины как национально-государственного образования.

Современные границы Украины сформировались в результате осуществления ленинско-сталинско-хрущевской национальной политики. А исходным ее пунктом является период сразу после февраля 1917 года. Тогда самочинно возникшая Центральная Рада, претендовавшая на то, чтобы быть независимым от Петрограда Временным правительством Украины, явочным порядком включила в состав Украинской автономии (еще до октября 1917 года таким же порядком провозглашенную ею независимой Украинской «народной державой») девять губерний Российской империи: Подольскую, Волынскую, Киевскую, Херсонскую, Таврическую, Екатеринославскую, Харьковскую, Полтавскую и Черниговскую. Эти границы в основном совпадают с современными, за исключением Черниговской губернии, в которую тогда включалась большая часть земель современной Брянской области РФ.

Большевики, кромсая карту бывшей империи, стремились выбить все козыри из рук любых националистов, щедро наделяя «национальные советские республики» землями, населенными в основном русскими людьми. Так случилось и с Украиной. Поначалу в советскую Украину, в процессе уничтожения исторической области Войска Донского, был включен весь Донбасс. Позднее, в середине 20-х годов, по соображениям народно-хозяйственного развития, в состав РСФСР была передана небольшая часть Донбасса с городами Таганрог и Шахты, взамен чего Украина получила часть Курской губернии с городом Путивль. Эта территория, впрочем, на советских этнографических картах всегда изображалась как населенная русскими, что признают, рисуя свои карты украинского этноса, также и многие украинские националисты.

В 1941 году Президиум ВС РСФСР передал в состав Крымской АССР, находившейся тогда в составе РСФСР, Тузловскую косу в Керченском проливе. А в 1954 году Политбюро ЦК КПСС во главе с Н. Хрущевым в нарушение норм Конституции СССР передало Крымскую область (статуса автономии Крым был лишен в 1944 году после депортации крымских татар) в состав Украинской ССР. Так, благодаря подачкам большевицкого руководства разных лет, и сформировалась территория нынешней «самостийной» Украины, границы которой в 1997 году были подтверждены договором Украины с ельцинской РФ.

При заключении этого договора был проигнорирован тот факт, что еще в 1948 году Севастополь был официально выделен из состава Крымской области в республиканское подчинение (в то время – подчинение РСФСР). Этот указ Президиума Верховного Совета РСФСР не был отменен при передаче Крыма Украине в 1954 году. Таким образом, права Украины на Севастополь могут основываться только на договоре 1997 года. Но и там они особым образом не прописаны.

Внутри территории Украины в период ее государственного становления в 1917–1920 гг. этнические великорусы составляли большинство населения всех губернских центров и крупных городов, кроме расположенных на Волыни и в Подолье. В самом Киеве на «мове» говорило только 9% населения.

Итак, территория Украины – результат проводившейся десятилетиями политики «пролетарских интернационалистов» по усилению народов и национальных образований СССР за счет русского народа и Великороссии. Но украинских националистов это не смущает. Если у них и возникают сомнения в правомерности границ Украины и мысли насчет их исправления, то только в плане увеличения пределов «незалежной».



УСТРАНЕНИЕ «ИСТОРИЧЕСКОЙ НЕСПРАВЕДЛИВОСТИ»

Претензии украинских националистов к соседним государствам основываются на этнографических картах преимущественно конца XIX – начала ХХ вв. На многих из них, действительно, заметные территории за границами нынешней Украины изображались как населенные малороссами. Необходимо заметить, что тогдашняя этнография рассматривала великороссов, малороссов и белорусов как три части одного народа. Следовательно, критерии отличия между ними были разработаны весьма слабо. И, если один этнограф закрашивал Кубань в цвета, которые, по легенде карты, должны были означать малоросский этнос, то другой не с меньшим основанием изображал Новороссию – Херсонскую, Таврическую и Екатеринославскую губернии (то есть весь нынешний юг Украины) – как населенную преимущественно великороссами или, по крайней мере, пополам на пополам великороссами и малороссами.

С той поры прошло без малого сто лет. В процессе разрушения чувства принадлежности к триединой русской общности на этническое сознание наслоилось новое, национально-государственное. Великороссы Новороссии стали больше походить на украинцев, малороссы Кубани, Подонья, Посемья и Подесенья – на великороссов РФ, то есть на единственный народ, за которым большевики официально оставили русское имя. Принадлежность сначала к республике в составе СССР, затем к независимому государству стала определяющим фактором в становлении национального сознания. При этом квази-имперский характер бывшего СССР способствовал тому, что потомки великороссов на территории Украины все-таки значительно больше ощущают себя русскими, связанными с Москвой, чем потомки малороссов на территории РФ ощущают себя украинцами, связанными с Киевом.

Между тем украинские националисты продолжают на разных уровнях выдвигать территориальные претензии к России, основываясь на этнополитических реалиях сто- и двухсотлетней давности. Объектами притязаний являются приграничные территории Брянской, Курской, Белгородской, Воронежской, Ростовской областей, Краснодарского и Ставропольского краев (бывшая Кубанская область).

Требования на Кубань обосновываются тем, что эта область была заселена переселенными туда Екатериной II запорожскими казаками. На самом деле запорожцы заселили только западную часть этой области, где образовывали вначале Черноморское казачье войско. Восточная (и значительно большая) часть Кубанской области заселялась в начале ХIХ века казаками с Дона. Царское правительство расселяло их по Кавказской кордонной линии, откуда эта часть кубанцев донского, то есть в основном великорусского, происхождения удержала до начала ХХ века название «линейцы». В середине XIX века было образовано Кубанское казачье войско объединением Кавказской линии и Черноморского войска. К революции 1917 года почти половину населения Кубанской области (как и большинства других казачьих областей) составляли переселившиеся туда великорусские крестьяне, не записанные в казачье сословие и презрительно называемые казаками «иногородние». Так что уже в начале ХХ века этнические малороссы были на Кубани в явном меньшинстве. Десятилетия советской власти ускорили процесс ассимиляции. Да, кубанцы, особенно западные, мало похожи на русских центральных областей России. Но причислять их на этом основании к «украинцам» примерно так же правомерно, как, например, объявить несуществующим украинский народ и записать всех украинцев в русские.

Приграничные территории Белгородской и Воронежской областей с XVII столетия входили в Слободскую Украину – пограничье Московского государства, где селившимся малорусам, бежавшим из-под шляхетско-католического гнета, давались льготы для поселения на условиях службы по защите южных рубежей России (вариант казачества; кстати, и называли себя слобожане казаками очень долго, вплоть до гражданской войны). Здесь также, еще до революции, шли активные процессы взаимной ассимиляции. Слобожане во многом перестали быть похожими по языку и культуре на украинцев даже ближайших губерний. И уже в ХХ веке, когда между Россией и Украиной была проведена административная, а потом (в конце столетия) и государственная граница, «территориальное» самосознание заметно потеснило этническое.

В то же время большие массивы малороссов совместно с великороссами еще в XIX веке участвовали в общеимперской колонизации Сибири и Дальнего Востока. «Трудовые миграции» советских пятилеток еще усилили это перемещение народов. В результате крупные группы этнических малороссов обосновались почти на всем пространстве бывшего Союза, в особенности на плодородных землях Западной Сибири и Северного Казахстана, а также кое-где в Амурской области, Хабаровском и Приморском краях.

Это дальнее проникновение украинской диаспоры побуждает особенно рьяных национал-радикалов выдвигать требования создания Украинской державы до… Тихого океана. Это не шутка. Газета «Наша Справа», издаваемая отделением УНСО в Ровно, писала в №88 (144) от 19 сентября 1997 года:

«Украинские националисты должны понять, что создать нашу Украинскую Самостийную Соборную Державу (УССД) не удастся до тех пор, пока не будут возвращены наши земли Кубани, Курска, Воронежа, Белгородской области, Сибири (всей), Дальнего Востока, г. Москвы. (выделено мною – Я.Б.) Пока наши земли будут находиться под оккупантами, ни один националист не должен успокаиваться».

Комментируя вышеприведенное заявление, Михаил Корнейчук из аналитического центра «Русской общины» Киева остроумно замечает:

«Очень интересная мысль! Украина нападает на Россию. Мы немедленно сдаемся. Объединяемся. Столицу переносим в Харьков или Смоленск (ни вашим, ни нашим), а всех “хлопцев” из УНСО переселяем в Сибирь. Пусть БАМ достраивают, раз им так уж Сибири захотелось».

Значительная часть учебных материалов для средней школы, выпускаемых на Украине, выдержана в духе территориальной экспансии. «Так, в “географическом атласе истории Украины” для 5-го класса средних школ “украинскими этническими территориями” объявлены Кубань, Дальний Восток и Омская область. А территориальные претензии на Кубань, часть Воронежской, Брянской областей включены практически во все учебники истории и картографическую продукцию, издаваемую на Украине». А в декабре прошлого года там был выпущен учебник «Социально-экономическая география Украины» для общеобразовательной школы, колледжей и гимназий. В нем Брянская область была включена в состав этнических пределов Украины. Учебник не просто допущен, но рекомендован Министерством образования Украины.

Читаем в нем: «Сплошная украинская этническая территория составляет почти четыре пятых всех земель, заселенных украинцами. Причем 80,4% – это государственная территория Украины, а почти 20,0% находится в соседних странах. Если сюда включить еще смешанные территории (в том числе и Брянщину), то в России находится 291,9 тыс. кв. км, или 30,9% украинской этнической территории».

Вот так. Почти треть украинской этнической территории находится, оказывается, в пределах РФ. Какой из этого следует вывод – понятно.

В конце февраля этого года активисты Украинской народной партии, Народного Руха Украины, Украинской консервативной партии и Народного Союза «Наша Украина» провели акцию у генконсульства России в Симферополе. Поводом послужило очередное высказывание Лужкова по поводу Крыма, Севастополя и Черноморского флота, обернувшееся, как известно, тем, что украинский МИД включил мэра Москвы в списки лиц, невъездных на Украину. Однако одними антилужковскими выпадами участники действа не ограничились. Они приняли резолюцию, в которой напомнили об «украинских этнических территориях» в Брянской, Тамбовской, Воронежской областях и на Кубани.

Итак, территориальные претензии к России не сходят с уст радикальных украинских политиков. Но Россия – не единственный адресат их притязаний. Украинские националисты готовы требовать пересмотра границ почти от всех соседних государств. Так, в двухтомнике об истории УПА, выпущенном издательством «Сучастнiсть» (1987 г.; переиздано на Украине в 1993 г.), обозначенные на карте этнографические границы Украины включают также сопредельные районы Польши, Словакии, Румынии и Молдавии.

В Польше украинские националисты претендуют на земли Хелмского (Холмщина), Замойского, Пшемыского, Кросненского и даже Жешувского воеводств. Еще до Первой мировой войны украинцы (русины) составляли здесь значительную долю населения. Но процессы ассимиляции шли и тут. Решающим шагом в полонизации здешнего населения стала операция «Висла» после Второй мировой войны – насильственное переселение сотен тысяч украинцев в западные области Польши. Надо заметить, что это переселение было предпринято польскими властями во многом в отместку за действия УПА на Западной Украине, где бандеровцы при благосклонности гитлеровцев уничтожили свыше 80 тыс. (по некоторым данным – до 200 тыс.) поляков. Так что теперь эти территории уже не могут считаться этнически украинскими.

Примерно такая же ситуация в горных районах Словакии, примыкающих к Закарпатской области Украины. Закарпатье – вообще особый случай. Живущие там русины никогда не причисляли себя к украинцам и с удивлением узнали, «кто они такие», когда в 1945 году Сталин отторг эту территорию от Чехословакии и присоединил ее к Украинской ССР. А в независимой Чехословакии 1918–1938 гг. это была Подкарпатская Русь – одна из четырех самоуправляющихся областей, составлявших Чехословацкую республику. (Кстати, у Сталина была альтернатива, к которой его склоняли многие словацкие политики, причем не только коммунисты: создать Словацкую ССР в составе СССР. Но Сталин предпочел не ссориться с Западом и сохранить единую Чехословакию, отколов, правда, от нее кусочек).

Украинские националисты считают частью «этнической Украины» также Приднестровье и некоторые части Румынии (Южная Буковина; северная в виде Черновицкой области была присоединена к Украине Сталиным). Кроме того, ими выдвигаются претензии также на часть Белоруссии. Берестейская область (около Бреста) и все территории Полесья по правому берегу Припяти причисляются ими к исконно украинским землям.



НА АБСУРД – АБСУРДОМ: ВМЕСТО ЭПИЛОГА

На официальном уровне Украина не выдвигает пока территориальных претензий к другим государствам, и это понятно – все доводы украинских националистов выстроены на песке. С помощью таких аргументов, как «этническая территория», можно доказать все что угодно, и если бы этот принцип был положен в основу международного права, то почти во всех уголках Земли никогда бы не прекращались кровавые войны.

Тем не менее, любопытно, до какой степени абсурда могут довести украинских националистов их непомерные территориальные аппетиты. Меньше года назад на одном украинском ресурсе появился забавный фантастический сценарий под названием «Великая Украинская империя». Изюминка в том, что данный проект рисуется в сценарии как новейшая «провокативная технология» некоторых московских политтехнологов. То есть план украинской великодержавности срабатывает против Украины и в пользу России. Не удержусь от цитирования:

«В России искусственно создается некий кризис, возможно связанный с очередной террористической атакой. Однако на этот раз удар чеченцев направлен не против Москвы и Северного Кавказа, а против западных областей. Привыкшее к тому, что у них ничего никогда не случается, население поднимается на акции протеста, которые формулируют лозунг: выход из состава Российской Федерации.

Абсолютно неожиданно народное движение возглавляют поставленные Москвой губернаторы. Они инициируют и проводят региональные референдумы, используя всю полноту админресурса. Кремль подозрительно молчит, но на это никто не обращает внимания, поскольку события разворачиваются стремительно.

Движение находит поддержку в Украине со стороны… Юлии Тимошенко. Именно она сегодня аккумулировала на себя весь националистический электорат, который упорно игнорирует информацию о тайных поездках “газовой принцессы” в Москву и продолжает считать своей. Украина “вид Дону до Сяну” – сакральная мечта всех “сознательных” украинцев – может стать явью. Юля обещает ее реализовать. Обескураженное “донецкое” правительство, так же испытывающее давление из Москвы, вынуждено идти в фарватере Тимошенко. Неожиданно вечно расколотая Украина объединяется под новой имперской идеей. Даже Крым молчит. Москва же делает декларативные, но не страшные заявления.

Вал событий не позволяет Европе быстро и адекватно оценить ситуацию. Кажется, что дело идет к развалу и ослаблению России – тайной мечте Запада. Евросоюз отмалчивается, что позволяет в очередной раз уже в 21 веке кардинально перекроить карту континента.

Все эти события занимают менее года. Протрезвление происходит только после возникновения на западных границах России новой Украинской Империи – абсолютно дружественного государства. Объявленные после революционных изменений выборы дают неожиданный для всех и прежде всего для украинских националистов результат. Новые территории с их более чем десятимиллионным населением отдают голоса Тимошенко.

Но это уже другая Тимошенко. Она за вступление в Единое экономическое пространство, государственный русский язык, продление сроков базирования Черноморского флота. Умело и привычно жонглируя лозунгами (основной расчет по-прежнему на внезапность), Юлия ухитряется не полностью растерять электорат на западе, переубедить сторонников Януковича и Крым.

Понятно, чем Кремль может заинтересовать амбициозную Тимошенко: Юлия не в силах будет отказаться от перспективы возглавить новое огромное по европейским меркам государство. Ее не смутят ни протекционизм Москвы, ни проклятие Галичины, которую пошло разведут на ее же оголтелом национализме. После выборов во избежание восстаний в западные области будут введены войска».

Не будем утруждать себя анализом личностей, которые могут встать во главе такого авантюрного проекта. Тем более что, как говорил один известный политик с задатками политтехнолога, «незаменимых людей нет». Урок заключается в другом: часто случается так, что заряженные агрессией и деструкцией идеи бумерангом возвращаются к тем, кто их выдвигает. Со всеми вытекающими отсюда последствиями.
 

HNIW

Member
Ответ: Интересные статьи из интернета.

 

lyolia

Забанен
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Русская линия Глеб Вольский 14.01.2008




"Троянский конь" Филарета Денисенко для канонической Украинской Православной Церкви
Ответ православного христианина на обращение самосвятской "УПЦ-КП" к епископату УПЦ об объединении

Известный эпизод с подарком деревянного коня жителям Трои, в котором засели нападающие греки, видимо решил повторить в новогодние праздники пан "Филарет" Денисенко, т.н. "патриарх УПЦ-КП": предлагая каноническому епископату Украинской Православной Церкви проект "объединения", он попытался представить раскольническую "УПЦ-КП" как невинное "юридическое" подразделение… внутри единого украинского Православия. По логике "Филарета" и самосвятская "УПЦ-КП", и каноническая УПЦ суть две одинаково благодатные украинские Церкви, разделённые лишь внешне, "юридически". И только.

Как на пример, "Филарет" сослался на недавнее воссоединение двух частей единой Русской Церкви – Московского Патриархата и Русской Православной Церкви за рубежом, взаимные отношения которых долго напоминали отношения между канонической УПЦ и раскольнической "УПЦ-КП": "Вот, ведь, они тоже были, как и мы, "неканоническими", а теперь стали законными" – талдычит расстрига, рассчитывая поймать на крючок "объединения" с ядовитой приманкой добычу в "море" многочисленного, но молодого украинского епископата.

Однако, по всей видимости, филаретовского юридического "троянского коня" в церковную "Трою", т.е. в ограду канонической УПЦ, епископат УПЦ не пропустит, поскольку "юридическая" лжеэклезиология "киевского патриархата" основана на лжи.

Начнём с того, что Русская Православная Церковь за границей (РПЦЗ) никогда не отделяла себя от Полноты Русской Православной Церкви.

Находясь после большевистской революции в изгнании, иерархия РПЦЗ за рубежом постоянно осознавала себя частью Русской Православной Церкви в Отечестве и всегда надеялась на воссоединение с ней, считая состояние своего отдаления от неё временным явлением. РПЦЗ всегда находилась в общении с каноническим Сербским Патриархатом, а через него мистически пребывала в церковном общении со всей Полнотой Православной Церкви. Тем более, что Иерархия РПЦ никогда не разрывала евхаристического и канонического общения с братской Сербской Церковью.

Также обстоит дело и с УПЦ. В новой редакции Устава об управлении УПЦ, принятом на последнем Архиерейском Соборе УПЦ чётко прописано, что УПЦ есть самоуправляемая часть Русской Православной Церкви, что она находится в молитвенно-евхаристическом общении со всеми Поместными Православными Церквами через Русскую Православную Церковь. А в Обращении отцов декабрьского Архиерейского Собора 2007 года декларируется, что епископат УПЦ бережно хранит своё единство с Московским Патриархатом.

Иными словами, соборное церковное самосознание епископата УПЦ никогда не отделяло и не отделяет себя от материнского благодатного лона Русской Православной Церкви и чуждается всяческой ненависти к Матери Русской Церкви.

А что мы видим у "Филарета"? У него всё не так, как в Русской Зарубежной Церкви или в канонической УПЦ.

Во-первых, "Филарет" без согласия вселенских Патриархов провозгласил себя главой самочинного, не признанного мировым Православием, т.н. "автокефального киевского патриархата".

Во-вторых, "Филарет" сознательно порвал с УПЦ, находящейся в молитвенно-евхаристическом единстве и общении с Полнотой Русской Православной Церкви, а через неё и с Полнотой Вселенской Церкви Христовой, то есть порвал связь и с благодатной Полнотой Православных Поместных Автокефальных Церквей.

В-третьих, как следствие разрыва со Вселенской Церковью, "Филарета" не признаёт в качестве архиерея ни одна законная Поместная Православная Церковь.

В-четвёртых, в списках (диптихах) мирового Православия нет т.н. "УПЦ-КП", а с "духовенством УПЦ-КП" не молится ни один иерарх или священник из 16-ти канонических Поместных Православных Церквей. "Священнодействия" раскольников не действительны во всей Церкви Христовой.

И, наконец, речи "Филарета" и документы, выходящие из канцелярии главы "УПЦ-КП", до сих пор полны ненависти, мстительности и хулы на богозданную Иерархию и на Священноначалие РПЦ и УПЦ (достаточно вспомнить его агонизирующий истерический пасквиль, т.н. "Историко-каноническую декларацию УПЦ-КП").

При этом "святые клирики УПЦ-КП", как янычары, кощунственно захватывают храмы УПЦ, избивают священников и мирян УПЦ, награждают их титулами "промосковских изменников".

Таким образом, совершенно ясно, что самосознание "иерархии УПЦ-КП" – антикафолично и идиоматично: она не считает себя канонической частью УПЦ, позиционирует себя самодостаточной "национальной поместной Церковью Украины", игнорируя незыблемый догмат единства Вселенской Церкви и древние диптихи Православной Церкви.

Между "УПЦ-КП" и УПЦ, как канонической областью Русской Церкви, по вине расколоучителей, разверзлась пропасть отчуждения.

О пропасти отступления "киевского патриархата" от Православной Полноты и повреждения еклезиологического сознания свидетельствует ЕДИНОДУШНАЯ ВСЕПРАВОСЛАВНАЯ МОЛИТВЕННО-ЕВХАРИСТИЧЕСКАЯ ИЗОЛЯЦИЯ "ИЕРАРХИИ УПЦ-КП".

Почему так? Потому, что богословски и церковно-юридически "Киевский патриархат" – это не только самочинное церковно-юридическое образование, но и глубочайший онтологический, сущностный отрыв, отпадение от евхаристического Тела Христова, которое по св. апостолу Павлу, и есть Церковь Божия.

"Киевский патриархат", как отломившаяся от ствола Единого Церковного Древа ветвь, лишена присутствия и действия божественной благодати, которая, по учению святых, может пребывать и спасать находящихся только в лоне Единой Святой, евхаристической Семье канонических Православных Поместных Автокефальных Церквей.

Пытаясь оправдаться, "Филарет" пошёл на хитрость: он, анафематствованный Церковью за учинение раскола, за кражу церковной казны, имущества и за личные прегрешения, стал публично пропагандировать еретическую "двуцерковную" модель устройства единой Святой Соборной и Апостольской Церкви, доказывая, что внутри её якобы могут существовать две "самодостаточные семьи православных церквей": одна Семья – это православные исторические Поместные Церкви (в том числе и Русская), а вторая – это "семья", состоящая из группы международных новейших раскольнических "церквей", надо полагать, под началом самого ересиарха-двуцерковника "Филарета" Денисенко.

Таким образом, главой "УПЦ-КП" "Филаретом" Денисенко был подвергнут ревизии основной догмат о Церкви Христовой: учение о её онтологическом единстве, основанном на единстве и действительности Святой Евхаристии во всех Поместных Православных Церквах, на общении в Таинствах Церкви единой богозданной Иерархии и на единой православной вере всего Народа Божьего: как есть один Бог на Небе, так есть только одна Церковь Христова на земле – Единая, Святая, Соборная и Апостольская, собранная видимо в канонических границах Православных Поместных Атокефальных Церквей.

Новейшую двуцерковную ересь пана Михаила Денисенко – "патриарха УПЦ-КП", в своё время дважды анафематствовал архиепископ Ионафан (Елецких), ныне правящий архиерей Тульчинской епархии УПЦ.

Анафематизмы иерарха двуцерковной филаретовской ереси, давно опубликованные в Интернете, до сих пор не оспорил ни один архиерей Русской Православной Церкви, в том числе и УПЦ.

Иными словами, произошла молчаливая рецепция, принятие соборным церковным сознанием акта отторжения новейшей онтологической двуцерковной ереси, зародившейся в недрах "киевского патриархата".

Прискорбно, но "УПЦ-КП" и её "иерархия" пребывает в состояния глубочайшего онтологического разрыва с благодатной Полнотой Вселенского Православия. Единственный канонический путь восстановления утраченного благодатного общения с Церковью Христовой – это путь смиренного личного покаяния в грехе пребывания в раскольническом сообществе.

Условия, на которых УПЦ может принять в своё лоно раскаявшихся раскольников "Филарету" давно известны. Они были изложены в известном письме Священного Синода УПЦ Президенту и Правительству Украины в ноябре 2007 года. Все пункты документа были единогласно одобрены Полнотой Архиерейского Собора УПЦ и предложены в качестве фундаментальных для дальнейшего развития внутри- и внешнецерковной политики УПЦ.

Что же тогда стоит за новогодним обращением "Филарета" к епископату УПЦ?

Без всякого сомнения, своим, т.н. "юридическим", но богословски безграмотным проектом объединения с УПЦ, "Филарет" Денисенко попытался лукаво прикрыть, как фиговым листом Евы, раскольническую онтологическую природу "киевского патриархата", "оправдать" своё пребывание в греховном расколе и в который раз жестоко обмануть "иерархию", "клир" и простых верующих "УПЦ-КП". А, попутно, как бес под Рождество, пошире расставить сети раскола для малосведущих в каноническом праве и догматике украинских светских политиков и национально озабоченных неофитов.

Правильно, что Архиерейский Собор УПЦ не стал рассматривать филаретовское "писание", а передал его "вниз" – на суждение богословско-канонической комиссии Священного Синода УПЦ, которая и даст официальную оценку последнему филаретовскому искушению – предложению вступить в "юридический" блудный брак с "УПЦ-КП".

Это суждение синодальной комиссии, без сомнения, будет достойным ответом и ересиарху "Филарету", и всем соавторам хитросплетённого убийственного дара – "троянского коня" для благодатного бытия УПЦ.

Но, в любом случае, отказ от филаретовской двуцерковной ереси уже может стать богословским условием возвращения в лоно истинной Церкви Христовой самосвятских "иерархов" автокефального раскола на Украине.
Глеб Вольский, кандидат богословия, Киев, Украина



Ваше мнение

Автор: *
Email: *
Сообщение: *
* — Поля обязательны для заполнения. Разрешенные теги: , , ,
 

Фокс Малдер

Торговець чорним деревом
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Ось дещо цікаве з історії церковного протистояння:
Галина МОГИЛЬНИЦЬКА
Літос
(Або Камінь із пращі правди
на розбиття митрополичого блудослів'я)
РОЗДІЛ ІІІ
Ще про історію і територію, але вже «канонічну»
Високоповажний Митрополите!
З історичними територіями України й Росії і часом їхнього хрещення ми розібралися в попередньому розділі. З допомогою свідчень літописців та істориків ми довели, що землі майбутньої Росії в Київську Русь не входили. Поняттям цим охоплювалися землі майбутньої України. Саме ці землі й охрестив у Х ст. Володимир Великий. Деякі з них були охрещені ще до Володимирового хрещення. У землях майбутньої Московщини ще кілька віків по тому залишалося безліч не християнізованих територій і племен. Про це нам розповіли історики Російської Церкви.
Єдине безсумнівно, що світло Христової віри просіяло на всі ті майбутні російські території саме з Києва, з нашої української столиці. Безсумнівним є й те, що єпархії, які створювалися в землях майбутньої Московщини, підлягали Київській митрополії, і в цьому сенсі Московська Церква, справді, була пов'язана з Київською, Володимировою. Тобто, Московські землі були… канонічною територією Київської митрополії, як усі — й Українські, й Московські землі — були канонічною територією Царгородського патріархату, якому юридично підлягала Київська митрополія.
І якби воно так було й досі, то я, Владико, не мала б підстав заперечувати Вам у тому, що Російська Церква, як і Українська, веде свої початки від Київської, заснованої св. Володимиром, незалежно від того, які землі були охрещені століттям чи кількома раніше, а які — пізніше.
Але ж Ви, Ваше Високопреосвященство, не згірше мене знаєте, що насправді було зовсім не так. Отож, далі я вже пишу не для Вас, а для тих людей, яких Ви, забувши Заповіді Божі, безсовісно дурите.
Вище було сказано, що в міру охрещення територій, на яких у майбутньому виникне Московське Царство, парафії та єпископії, що утворювалися на цих територіях, підпорядковувались Київській митрополії, і, у зв'язку з цим, ми могли б говорити про єдину Церкву на цих територіях, незалежно від часу їхньої християнізації.
Але так було лише до середини XV ст. У 1448 році єпископи Московського царства, очолюваного в той час Василем Васильовичем, названим Темним, розривають канонічну єдність із Київською митрополією, самочинно, без благословення патріарха Царгородського висвятивши собі окремого митрополіта Іону.
Саме ця дата — 5 грудня 1448 року і вважається офіційною датою утворення Московської (пізніше — Російської) Церкви. Існувала вона цілком автономно, мала свою ієрархію, виробила свої особливості в управлінні та обряді, отже, ні на яку тяглість від Володимирових часів, ні на яке правонаступництво щодо давньої Київської митрополії претендувати не могла та, зрештою, і не претендувала аж до ХVІІ ст., про що мова буде далі. Особливо голосно ці претензії прозвучали в наші часи, в 1988 році — під час відзначення 1000-ліття прийняття християнства у Київській Русі.
Не могла ж дозволити Москва, щоб усі врочистості, пов'язані з цією величною датою, відбулися в Києві! Ще світ почує, що, окрім «Велікой Россії», існує «якась там» Україна, яка, виявляється, ту «Велікую Россію» християнізувала… Отут і пішла тотальна пропагадна тисячолітньої історії «Русской Церкви — наследницы Владимирова крещения».
А щоб Ви, Владико, не звинувачували мене в «невежестве» чи у «фальсифицировании истории», то всіх, хто хоче перевірити мої слова, відсилаю до московських газет і журналів, особливо ж виданих Московською патріархією в грудні 1948 року, де кожен зможе прочитати повідомлення про помпезне святкування Московською (Російською) Церквою свого 500-річчя за участю Східних Патріархів та представників численних автономних Церков.
Не я ж на очах усього світу святкувала в 1948 році 500-літній ювілей Російської Церкви, а Московський патріархат!
То як же могло статися, Владико, щоб за якихось 40 років, що збігли від 1948 до 1988 року, Ваша Церква враз «постаріла» на півтисячоліття?!
Щось негаразд з арифметикою у Вашому Московському патріархаті, Владико… Чи у вас і арифметика політичній кон'юнктурі подпорядкована?
Зрештою, якщо вже так любити канони, як любить їх Російська Церква, то й 500-ліття їй слід було б святкувати не в 1948-ому, а аж у 2089 році, бо в 1948 святкувався «ювілей», за сьогоднішньою термінологією московських ієрархів, неканонічного, розкольницького діяння, яким був самочинний, не благословенний Царгородом відрив Московської Церкви від Київської митрополії. Адже ні новоствореної Московської митрополії, ні новопоставленого митрополита Іону Вселенський патріахат не визнав. Тобто Церква ця була «безблагодатною», «самосвятською», «неканонічною»… підкажіть, Владико, які там ще ярлики на самочинно відділені Церкви Ви вішаєте?..
Визнання Московської Церкви і дарування їй патріаршої гідності відбулося аж через 141 рік — у 1589 році, коли вщент пограбовані турками східні патріархи змушені були мало не щороку звертатися до багатих Московських царів по милостиню.
Так, у 1586 році до Москви прибуває по милостиню (так однозначно трактує мету цього приїзду російський історик Церкви М. В. Толстой) патріарх Антіохійський Іоаким, з яким Борис Годунов (правитель при царі Федорі Іоановичі) веде переговори про визнання Московської митрополії Собором східних патріархів та піднесення її до рівня патріархату. Отримавши щедру милостиню, Антіохійський патріарх обіцяє своє клопотання в цій справі.
У 1588 році до Москви прибуває вже сам первосвятитель — Царгородський патріарх Ієремія ІІ, який перед тим відбув 4 роки ув'язнення на о. Родос, був пограбований султаном до нитки й ледь не втратив патріаршого престолу, на який турки посадили були якогось Феоліпта. Втратив тоді Ієремія ІІ і свій патріарший храм — найпишнішу християнську святиню Константинополя було перетворено в мусульманську мечеть.
«Обливаючись слізьми, — розповідав у Москві Борису Годунову геть зубожілий патріарх, — вимолив я у Амурата дозволу їхати в християнські землі за милостинею…» (Див. М. Толстой «История Русской Церкви», 1991, с. 436-438).
Їхати по ту милостиню східним патріархам, власне, не дуже було куди: Схід був мусульманським, Захід — католицьким. Із багатих держав залишалася фактично лише Московська, в якій правили православні царі. Тому саме сюди і йшли східні патріархи просити грошей. А коли просиш милостиню, то й волю «дающого» маєш вдовольняти.
«Византия державная и гордая, — пише вже згадуваний М. Толстой, — не согласилась бы на равенство своей иерархии с Киевской или Московскою; Византия — раба Оттоманов — не отказала бы в этом» (М. Толстой. Opus cit, с. 435).
Як бачимо — «не отказала». В 1589 році Московська Церква вже мала свій патріархат. Музику, як мовиться, замовляє той, хто платить гроші.
Справедливості ради слід сказати, що з боку Царгороду це був цілком необхідний і розумний чин: адже Московія була на той час найсильнішою православною державою в Європі, й можна лише дивуватися, чому того не було зроблено раніше.
Але, попри сказане, фактом залишається те, що протягом 141 року — майже півтора століття — Московська Церква була «самосвятською» і «неканонічною».
Бачите, Владико, знову мені доводиться нагадувати Вам про ту «порошину», яку Ви так старанно шукаєте в «оці» Київського патріархату, не помічаючи в своєму цілого півторасталітнього бука. Та ж нам треба ще років зо 130 прожити, щоб зрівнятися з вашою Церквою в «безблагодатності» й «неканонічності»!..
Поставлення Іони Рязанського в чин митрополита Ваша Церква обґрунтовує 1-им апостольським та 4-им правилом Першого Вселенського Собору, посилаючись на те, що за цими правилами обиралися при Ярославі Мудрому — бл. Ілларіон, а при Ізяславі — Клим Смолятич. Але ж, Владико, ні Ярослав, ні Ізяслав, поставляючи митрополитів єпископським свяченням, не розколювали митрополію, не ставили існування материнської Церкви під загрозу. Відділення нашої Української Церкви також, здається, не загрожує загибеллю Церкві Російській. А тодішній розкол був здійснений Москвою саме тоді, коли Київська Церква знемагала під експансією католицтва, що сунуло із Заходу, та мусульманства — зі Сходу. То був ніж у спину Церкви-Матері. Це, по-перше. Як ілюстрація до Ваших розмов про наше «братскоє єдінство»…
По-друге, ні бл. Ілларіон, ні Клим Смолятич не були висвячені на вже посаджену кафедру. А Іона був наречений митрополитом Київським, коли на Київській кафедрі був живісінький, з благословення Царгородського патріарха поставлений митрополит. До речі, після Іони вже жодний Московський митрополит аж до другої половини XVII століття не носив титулу митрополита Київського.
Ваші «толковатєлі» історії Церкви стверджують, що Москва мала право не підкорятися Царгороду, бо «Константинопольские патриархи отступили от православия, приняв унию с Римом».
Але ж їх не було усунуто з патріаршого престолу! І рішення Восьмого (Фераро-Флорентійського) Вселенського Собору ще не були скасовані (це сталося лише в 1451 році…), і Собор цей тоді ще вважався Вселенським, незалежно, був він таким насправді чи ні. Отже, дії Московської Церкви юридично не вписувалися в жодні канони!
Та й не в канонах справа. Справа в тому, що Московщина в той час активно формувалася як Держава, а роль власної, самостійної, національної Церкви в цьому процесі надзвичайно велика. До того ж російські правителі завжди вміли поставити Церкву на службу своїм потребам, і Російська Церква від дня свого усамостійнення завжди вміла своє служіння державній ідеології, державним правителям прикривати «боротьбою за чистоту православія», що ми наочно бачимо й сьогодні.
Але вернімося до питання «канонічних територій» Російської Церкви.
Ми бачили, що до усамостійнення Московської Церкви всі її землі були канонічною територією Київської митрополії, а відтак - Царгородського патріархату, якому ця митрополія підлягала. Після утворення Московського патріархату Київська митрополія втратила ці канонічні території в Московських землях. Але й Московський патріархат ніяких «канонічних територій» поза межами Московського царства не набув. Київська митрополія, що охоплювала тепер українські та білоруські землі, залишалася під юрисдикцією Царгородського патріархату.
Такий стан зберігався впродовж двох з половиною століть.
Україна стікала кров'ю, боронячи свою волю й віру від поляків, татар і турків, а Московщина жила своїм життям, у зовнішніх та внутрішніх війнах утверджуючи самодержавство та розширюючи території, і їй навіть у голову ще не приходила думка про «єдіноє Отєчєтсво» чи «єдіний народ», якому слід би допомогти (»братья» ж бо!..) в його нерівній боротьбі на два фронти. Ситуація різко змінилася після того, як Богдан Хмельницький, ослабивши Польщу, сподівався з допомогою православної Московії здобути волю для православної ж України.
 

Фокс Малдер

Торговець чорним деревом
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Продовження:
Про те, чим обернулася Переяславська угода для України (та й для Польщі!), написано багато. Мене зараз цікавлять виключно «канонічні території» та дотримання «канонічного права» на них.
Уже в 1654 році, коли під час війни з Польщею московські війська взяли Смоленськ, Могилів, Полоцьк, що підлягали Київській митрополії, а отже, були канонічною територією Царгородського патріархату, Московський патріарх Никон грубо порушує 8-ме правило ІІІ Вселенського Собору, беручи ці єпархії в своє підпорядкування та висвячуючи там єпископів, навіть не кивнувши в бік Царгороду.
До речі, нагадаю Вам, Ваше Високопреосвященство, що коли дуже пре-православному московському духовенству треба було «з'їсти» Никона, то воно не посоромилося вставити в пункти його звинувачень ще й це порушення канонів, хоч самі після 1654 року неодноразово робило те саме.
Може, я знову «фальсифицирую» історію? То згадайте, Владико, чи не на чужій канонічній території Московська Церква в 1659 році поставила місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри Лазаря Барановича? Це при живому митрополиті Київському, поставленому Царгородом!
Чи була Чернігівська єпископія «канонічною територією» Московського патріархату, коли він перевів її в ранг архиєпіскопії?
Чи мав «канонічне право» намісник Никона Пітирим у 1661 році на чужій «канонічній території» висвячувати ніжинського протопопа Максима Филимоновича на єпископа Мстиславо-Могилівського та призначати його (знову ж!) місцеблюстителем Київської кафедри?
Чи, може, не викляв того Филимоновича, що став після неканонічної висвяти «єпископом Мефодієм», за порушення канонів Царгородський патріарх?
Пітирима, як Ви, Владико, знаєте, за це діло викляв сам Никон, який хоч і самочинно покинув у 1658 році патріаршество, але юридично залишався-таки патріархом.
Це ж «кіно», Владико, яке найкраще ілюструє ставлення Московської Церкви до всіх і всяких канонів!
Дивіться, що виходить: у 1661 році Никон виголошує прокляття Пітириму за те, що сам робив у 1654-ому. А ще через 5 років, у 1666 році, коли на Соборі, який судитиме Никона, йому виставлять (у тім числі) й звинувачення в неканонічних діях 1654 року, — одним із його суддів буде Пітирим, який те саме робив, в 1661 році, й був за це проклятий тим же Никоном!
І це — о, Господи мій! — не якісь темні люди! Це ж найвищі ієрархи «найканонічнішої» Церкви, найбільші «захисники чистоти православія»!..
Та подивімося, Владико, це «кіно» далі. Воно нам ще дещо про московську «чистоту православія» розповість.
…Коли після проголошення аж двома патріархами «анафеми» на посвячення отого Мефодія в єпископи, українське духовенство та козацтво вимагає прибрати проклятого місцеблюстителя, Москва вживає заходів, щоб Царгородський патріарх зняв прокляття з її ставленика, який виконував функції шпигуна та донощика.
У Царгород посилається царська грамота, у якій чорним по білому пишеться, що висвята оного Мефодія відбулася «по нашему царскому хотению» (тобто цар дав таку команду!), що зроблено це «не через неповагу до вашого святительства…, або для порушення святих канонів, які забороняють єпископам висвячувати будь-кого не в своїй області. Сущу правду кажемо, що ради важливої й невідкладної причини спонукали ми рукоположити цього єпископа, не встигши звернутися до вашого преблаженства по благословіння…»
А далі йде така нахабна брехня й такі безсовісні наклепи, що мимохіть думаєш: ні, не більшовики вигадали тезу, що для досягнення мети — всі засоби добрі, а «моральним» є все, що допомагає цієї мети досягнути. Мали! Мали в кого вчитися в Росії «непохитні ленінці»!..
«Ви чули, — пишеться далі в царській грамоті до Царгородського патріарха, — що наші піддані козаки…, які проживають по містах малої і білої Русі (тобто в Україні та Білорусії — Г. М.), люблять догоджувати та схилятися до чужоземного ярма. Нині ж особливо спізнали ми їхню прихильність до сусідніх з ними папистів. Бо ж пастви твоєї митрополит… приходив до козаків і переконав багатьох із них… з'єднатися з папістами. А що вони вже готові були відпасти, то ми, щоб не загинули вони душами своїми, болісно заопікувалися спасінням їх і, угледівши цього мужа Мефодія, що може наставити їх на істину, наказали рукоположити його, щоб не заплутались вони в сітях диявольських. Ми розсудили, що краще порушити правило, яке забороняє рукополагати в чужій області, але спасти многі душі2… Якби ми не поспішили, а послали наперед спитати вас, то дуже легко вони могли б відпасти».
Цей взірець пасквілянства й облуди цитується в «Истории русской церкви» Митрополита Макарія (т. ХІІ). Мабуть же, Ви, Владико, зможете перевірити, чи не «фальсифікую» я історію. Я Вам і сторіночку вкажу: 572-574.
А тепер подивімося, чи є в цій грамоті «найхристияннішого» царя хоч слово правди.
На жаль, є. Правдою є те, що ми, українці (як, зрештою, й білоруси), любимо догоджати всякому та легко схиляємось до чужоземного ярма. Якби ми були менш довірливі, більш горді, не догоджали, не вітали щиросердно кожного зайду, то…
То сьогодні, Владико, не було б у мене причин «дискутувати» з Вами, бо ми б давно вже мали і по-справжньому Українську незалежну державу, і власну Церкву — Українську не лише за вивіскою, а за суттю.
Усе решта в грамоті — брехня й облуда, звичні для Московії, яка завжди (і досі!) свої політичні інтереси прикриває як не «чистотою православія», то піклуванням про рятунок душ, то захистом народів від «антинародних» режимів.
Бо про те, як боролось українське козацтво проти католицької експансії, — відомо всьому світові.
Що тодішній митрополит Київський Діонісій Балабан ніколи не був навіть запідозрений у схильності до католицизму — це теж історичний факт. Але фактом є й те, що митрополит Діонісій підтримував гетьмана Дорошенка в його боротьбі проти Москви й був противником підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату. Саме тому московський цар руками свого патріарха й садить на Балабанову кафедру «місцеблюстителів», саме тому й оббріхує його перед Царгородським престолом. Ну як сказати патріарху: «Ми тут, ваше преблаженство, зібралися «відтяпати» від вас вашу митрополію, а пастви вашої митрополит нам заважає це зробити, тому ми змушені були висвячувати свого прислужника та садити на голову вашому митрополиту»!
А оскільки так сказати не можна, то треба брехати, ніби козаків терміново треба було «наставляти на істину».
Невже ж, Владико, в Україні не було кому «наставляти на істину», окрім ніженського протопопа? Адже вже в цей час добрий десяток українських богословів «наставляли на істину» тих же московитів! Єпифаній Славинецький, Феодосій Баєвський, Арсеній Сатановський, Дамаскін Птицький та інші ще від 1649 року на прохання царя працювали в Москві…
Та й «місцеблюстителем» був тоді Москвою ж неканонічно призначений Лазар Баранович. Скажіть, Владико, якби й виникла потреба «наставляти козаків на істину», то хто б це міг краще робити: уславлений Чернігівський святитель чи протопоп Филимонович, якого садять на місце Барановича?
Але ж святитель Лазар, незважаючи на його прихильність до Москви, не став би шпигувати за духовенством українським та козацькою старшиною й доносити на них Москві. До нього з такими пропозиціями й підступитися ніяк було. А Филимонович уже продав свою совість, допомігши Москві обдурити в 1659 році Юрка Хмельницького та підписати фальсифіковані, підложні т. зв. «Переяславські» статті, появилася, між іншим, і стаття про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату, якої не було й близько в статтях Богданових.
К. В. Харлампович пише, що отримав за цю «послугу» ніженський протопоп 1000 червінців: 500 — грішми і 500 соболями. Після такого «бізнесу» Филимоновичу вже можна було давати будь-які доручення…
Але ж зараз нас, Владико, цікавлять не бізнесово-політичні оборудки Московського патріархату з ніженським протопопом, а питання «канонічних територій».
Ото ж процитована мною царська грамота 1663 року цікава для нас ще й тим, що в ній Москва сама чітко визнала: територія Київської митрополії — це чужа канонічна область, яка підлягає Царгородському, а не Московському патріархату, і будь-які дії московських ієрархів у ній — є грубим порушенням канонічних правил.
Запам'ятаймо: в 1663 році Москва царською грамотою засвідчує, що Київська митрополія — це канонічна територія Царгородського патріархату, «дуже щиро» вибачається за своє втручання в «чужу область» і пояснює його тим, що Митрополит Київський «відступив від православія» і без втручання Московської Церкви українці вдух католиками поставали б.
Точнісінько, як зараз: патріарх Київський «желает уничтожить истинное православие», а після створення Української Помісної Церкви «гонения на православную Церковь усилятся и следующим требованием будет подчинение ее Риму» — це я цитую сучасну маячню, викладену з Вашого, Владико, благословіння архимандритом Євлогієм у його брошурі «Служители грядущего антихриста в Украине».
Ви б уже, Владико, зі своїм Московським патріархатом щось новеньке вигадали, бо якось аж незручно бачити, як ви майже середньовічні сценарії розігруєте…
Зміст «покаянної» царської грамоти нам треба запам'ятати, Владико, тому, що через 22 роки, а саме в році 1685, вже після того як Москва офіційно зверталася до Царгородського патріарха Якова з проханням передати Київську митрополію Московському патріархату й отримала його відмову, московські «блюстителі канонів» самочинно, без відома Царгороду проводять на чужій канонічній території елекційний Собор, на якому неканонічно обирають неканонічного ж митрополита Київського, яким стає Гедеон Святополк-Четвертинський — родич тодішнього промосковського гетьмана Івана Самойловича.
Ви, Владико, та Ваш, даруйте, досить таки безграмотний3 архимандрит Євлогій постійно посилаєтеся на вже згадуваного Лазаря Барановича, Іова Борецького й навіть на Петра Могилу, що «тяготели к Москве».
Я Вам, Владико, можу до цього списку «тяготеющих» додати ще добрий десяток славних українських імен, очевидно, невідомих архимандриту.
Можу назвати ще більше тих, хто виступав проти такого «тяготения». Можу нагадати про багатотисячне військо гетьмана Івана Виговського, яке, розбивши чи не 100-тисячну російську армію під Конотопом у 1659 році, кров'ю (і своєю, й російською) підписалося проти російського панування в Україні; чи ті десятки тисяч українців, які виступили на захист своєї замлі від Московського поневолення під проводом гетьмана Дорошенка. Це вже не якийсь десяток-другий вчених мужів. Це — народ!
Не хотіло переходу під Московську юрисдикцію й українське духовенство. Позиція митрополитів Сільвестра Косова, Діонісія Балабана, Йосифа Нелюбовича-Тукальського, які домагалися збереження 700-літньої єдності Української Церкви з Царгородським патріархатом, — відома.
Та навіть учасники елекційного (як згадувалося, неканонічного) Собору в 1685 році, коли вже, здавалося б, доля Київської Церкви була вирішена за «правом сильнішого», все ще намагаються протестувати, боячись, аби життя в Українській Церкві не пішло «по обыклостям московським».
У листі, врученому духовенством гетьману Самойловичу, уривки з якого наводить історик Української Церкви І. Власовський, про ці «обиклості», запроваджені у новоствореній Білгородській єпархії під егідою московського архієрея, пишеться:
«…раніше священики й протопопи жили там по всьому київському праву і звичаю… тепер же збільшилися данини, розвинулось хабарництво; з духовенством поводяться по-грубіянському; духовних б'ють, підвішують. Коли б священик з причини вбогості данини не дав… то священика на правежі затинають по литках палицею… і вільно попа без жодного респекту пекти і обвісити, як стало недавно в Сумах. Книги наші нищать, а московські насилають, церковний спів наш і читання касують,4,5 а московське заводять… Все це давнім нашим духовним вольностям противне…» (І. Власовський, Нарис історії Української Церкви, Н-Йорк, Бавнд-Брук, 1956. Т. ІІІ, стор. 333-334).
Так що голосів «проти» було значно більше, ніж голосів «за». Але ж ми, Владико, зараз не голоси рахуємо. Ми говоримо про канонічне право, на сторожі якого нібито непохитно і завжди стоїть Московський патріархат.
Так от, це право було Московським патріархатом ще раз потоптане проведенням вищезгаданого елекційного Собору 1685 року та неканонічним обранням на ньому на митрополита Київського Гедеона Святополк-Четвертинського.
Зауважмо цікаву метаморфозу: якщо в 1663 році Москва визначає, що Київська митрополія — це чужа канонічна територія та придумує брехливі виправдання своєму втручанню в її життя, то в 1685 році Московський патріарх Іоаким уже й не думає виправдовуватись, а ще раз настійно пропонує Царгородському патріарху Якову зректися Київської митрополії, мотивуючи свої права на неї тим (увага!!!), що «изначала принятия православной веры, была оная всероссийского нашего престола». Отак!!!
Так що, Ваше Високопреосвященство, патріарх Іоаким ще й Вас перескочив! Ви хоч стверджуєте лише, що «Киевская Русь всегда была вместе с Великой Россией» (якої не існувало — Г. М.), а патріарх Київську митрополію, створену в 988 році, «всеросійському престолу», заснованому через 600 років потому, одним махом «ізначала прінятія православной вери» підпорядковував!
То хто ж із нас, Владико, фальсифікатор історії? І як тут не згадати градоначальника невмирущого «города Глупова», який мріяв «возвращение древнего Византия под сень Отечества Российского уповательным учинить»!..
Та що б не вигадував російський патріарх, як би не господарювали російські ієрархи в Київському церковному «господарстві», а відповідь Царгородського патріарха Якова була «ні», і це ніяк не влаштовувало російських політиків, які розуміли, що доки церква в Україні не стане на службу імперським інтересам, про політичне підкорення України не може бути мови.
Тому в 1686 році, коли патріарха Якова на патріаршому престолі вже не було, а місце його зайняв щойно поставлений патріарх Діонісій IV, Москва відправляє в Царгород посольство, яке має спонукати нового патріарха до відречення від Київської митрополії та передачі її Московському патріархату.
Очолює посольство думний дяк Никита Алєксєєв, який бував у Царгороді й добре знає входи-виходи не тільки до патріарха, а й до великого візира Туреччини, в якого Діонісій тіль-тіль отримав затвердження на патріаршій посаді.
Хитрий дяк іде спершу до вельможного турка з проханням, аби той дав патріарху наказ задовольнити потребу московського посольства, а тоді несе вже самому Діонісію «три сорока соболей и двести червонцев». Яку «мзду» носив Алєксєєв візиру — історія, як кажуть, «умалчивает». Але візир охоче задовольнив прохання Москви, бо в умовах тодішньої війни Туреччини з Австрією та ще кількома державами Москву, чий нейтралітет був потрібен туркам, сердити не випадало.
Діонісій же «мзду» взяв і наказ візира виконав, розіславши грамоти про передачу своєї дочірньої Київської Церкви під юрисдикцію Московського патріархату.
І знову ж: якби на цьому справа скінчилася, то якою б я не була «націоналісткою», як Ви мене, Владико, називаєте, я повинна була б визнати, що з 1686 року Київська митрополія (тобто наша Українська Церква) стала канонічною часткою Російської Православної Церкви, а її територія — канонічною територією Московського патріархату.
Та справа ця (і Ви, Владико, не можете цього не знати!) мала вельми цікаве продовження.
То ж давайте удвох і розповімо усьому миру хрещеному цю сумну історію.
Найсумнішою наразі вона виявилася для самого патріарха Діонісія. Уже наступного 1687 року Царгородський патріарший Собор засуджує оборудку з передачею Київської митрополії Москві як «акт симонії», тобто хабарництва, а самого патріарха позбавляє патріаршої гідності. Було таке, Владико, чи, може, я «фальсифікую історію»? Було!
На цьому зупинімося.
Отже, передача Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату в 1686 році вже через рік була визнана «актом симонії», тобто протиправним, неканонічним діянням.
А тепер, Ваше Високопреосвященство, питання, як-то кажуть, «на засипку»: Ви можете назвати документ, виданий після 1687 року, який би засвідчив канонічно-правну передачу Царгородом Київської митрополії Московському патріархату? Не можете?
Я також не можу, бо такого документа не існує в природі.
За інших часів Царгород тут же забрав би своє назад. Але ж патріархам, яких затверджує турецька влада, не вільно гнівити Росію.
Українці також мовчать, бо, завдяки «схильності догоджати та схилятись до чужоземного ярма», вже «відговорили» своє: немає вже ні Хмельницького, ні Дорошенка, ні Виговського… Та й сам Іван Самойлович, який у 1686 році отримав від Москви за допомогу в підпорядкуванні їй Київської митрополії жалувану грамоту із золотим ланцюгом та діамантові клейноди, був уже в Сибірському засланні…
«Впала гарна козацька Україна… — з сумом пише про цю добу, що ввійшла в українську історію як доба Руїни, Самійло Величко, — через тодішню незгоду козаки всі пропали, самі себе звоювали».
Москва ж мовчить — бо їй це загальне мовчання найбільш вигідне: навіщо нагадувати комусь, що володієш чимось незаконно? Головне — що володієш!
Та нас, Владико, цікавить не те, хто чим заволодів фактично. Нас цікавить канонічне право на це володіння, закріплене відповідними документами. Хіба не так?
А таких документів, окрім грамот патріарха-хабарника, — немає!
Отже, й ні про які «канонічні права» Московського патріархату, який Ви тут представляєте, на Українську Церкву чи на якісь його «канонічні території» в Україні мова йти не може!
Як бачите, не треба навіть звертатися до Томосу, виданого Царгородським Патріархом Григорієм VII у 1924 р. українським церквам у Польщі, які входили до складу Київської митрополії й, таким чином, також неканонічно були підпорядковані Московському патріархату в 1668 році.
Ваш архімандрит Євлогій у великошумній і маломудрій брошурці «Служители грядущего антихриста в Украине» стверджує, що патріарх Григорій VII «не имел законного права объявлять автокефальной какую-то часть другой поместной Церкви, которая входила в юрисдикцию Московского патриархата».
Якби «входила» на основі канонічного права, то точно б — «не имел», бо це було б порушенням правила ІІ Вселенського Собору та 8 правила ІІІ Вселенського Собору, які, на думку російського духовенства, порушувати можна лише Московській Церкві…
Але, оскільки акт передачі патріархом Діонісієм Київської митрополії під зверхність Московського патріархату в 1867 р. був визнаний неправочинним як «акт симонії», а інших документів, що узаконювали б цю передачу, ніколи не приймалося, то Київська митрополія канонічно залишалася дочірньою Церквою й канонічною територією Царгородської патріархії, хоч фактично, за «правом сильного» й була підпорядкована Москві.
 

Фокс Малдер

Торговець чорним деревом
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Продовження:
Саме про це й ідеться в Патріаршому й синодально-канонічному Томосі Царгородської Патріархії від 13 листопада 1924 р., де чорним по білому написані слова, що обґрунтовують право Патріарха Григорія VII, і які архімандрит цитувати не зважується: «…відірвання від нашого престолу Київської митрополії відбулося не за приписом канонічних правил».
Тобто, через 238 років після оголошення акту підпорядкування Київської митрополії Москві неканонічним актом симонії Царгородський патріарх ще раз підтвердив, що жодних канонічних прав на Київську митрополію Московський патріархат не має. А що, як твердить архімандрит, українське духовенство Польщі зверталося в справі автокефалії й до Москви, то в цьому немає нічого дивного, адже ми вже на собі відчули, скільки бочок бруду може вилити московське духовенство на непокірних автокефалістів…
Тим більше, що й відмови з боку Москви, вщент розбитої під Варшавою в 1920 році та зайнятою «двірцевими» інтригами в ЦК у 1924-ому, бути не могло — з Польщею сваритися було не з руки…
Не можу не сказати й того, що ініціатором відділення українських церков у Польщі від Московського патріархату був мудрий польський патріот Пілсудський, який, як він сам казав, «їдучи в спільному потязі піл назвою «Соціалізм», зійшов на зупинці з назвою «Польща». Саме він, розуміючи, яку небезпеку для молодої незалежності Польщі становить Церква з центром у чужій державі, з «братніх обіймів» якої Польща щойно звільнилася, заопікувався ще в 1921 р. утворенням у своїй державі Української автокефальної церкви.
Якби у нас, у незалежній Україні став при владі отакий «Пілсудський», то ми давно б уже мали справді Українську, не залежну від сусідів Помісну Церкву.
А оскільки керманичі наші ще й досі не позбулися «склонности угождать и склоняться в чужеземное ярмо», то Ви, Владико, маєте змогу пропагувати в нашій незалежній Україні ідеї «єдіной і нєдєлімой Русі» (тобто ідеї відновлення Російської імперії), можете вільно шельмувати українських патріотів та Українську Церкву, доводити, що «Кієв бєз Вєлікой Россії нєвозможен», а українська мова — це «площадью рожденная, уличная речь». А я, замість наукової роботи за фахом мушу займатися «сотрясанієм воздухов» у дискусіях з Вами.
Справедливості ради, слід сказати, що якби Московська Церква більше шанувала канони й менше покладалася на своє «право сильнішого», або якби знайшовся хоч хтось, хто зважився б тоді опротестувати її права на Київську митрополію, вона, очевидно, змогла б знайти канонічні підстави для юридичного визнання цього підпорядкування. Адже вже у XVIII ст. Україна правдами чи неправдами, а стала частиною Російської імперії.
Тоді — могла б. Але в самовпевненості своїй — не зробила цього.
Зараз — не може. Зараз Ви, Владико, взагалі волієте про ці правила не згадувати, бо…
Але про це «бо…» поговоримо в одному з наступних розділів.
 

jim_wolf

New Member
Ответ: Интересные статьи из интернета.

ИСТОРИЯ СЕРГИАНСТВА И ЕГО НЕКАНОНИЧНОСТЪ
7 апреля 1925 года скончался святой Патриарх Московский и всея Руси Тихон. За два часа до кончины его посетил митрополит Крутицкий и Коломенский Петр, который принес на подпись ему два документа: завещание о местоблюстителе Патриаршего престола и Заявление об отношении Русское Православной Церкви к Советской власти. Этому посещение предшествовало совещание 60-ти епископов, на котором обсуждались названные документы. Сразу после совещания епископов митрополит Петр отправился к уполномоченному ОГПУ по церковным делам Тучкову для ознакомления его с документами. Тучков внес в заявление свои коррективы, естественно, в пользу Советской богоборческой власти.
Святой Патриах Тихон подписал завещание, в котором своим местоблюстителем назначил митрополита Петра, а заявление категорически подписать отказался, сильно расстроился и несколько раз возбужденно и громко так, чтобы было слышно в коридоре за закрытой дверью повторил: "Этого сделать я не могу!" Так и не уступив требованиям безбожной власти он скончался, оставшись верным церковным канонам.
Вышеприведенные, факты подтверждаются следующими событиями и соображениями: подписанное Патриархом завещание сразу же было сообщено епископам, а о заявлении ничего, им митрополит Петр не сказал. Спрашивается, почему? Да потому, что оно не было подписано. Однако, спустя несколько дней после похорон Патриарха, газета "Известия" опубликовала так называемое "Завещание", якобы подписанное Патриархом Тихоном, а на самом деле сфабрикованное Тучковым, который тем самым обманул епископов, народ и весь мар.
Известно такие, что митрополит Сергии в своем Послании-декларации от 29 июля 1927 года ни одним словом не ссылается на "Завещание" Патриарха, хотя это ему было просто необходимо для поддержания своего авторитета, т.к. он знал, что оно подложное, а Тучков не настаивал на ссылку на ''Завещание", ибо опасался, чтобы не возник вопрос о его подлинности, что могло привести к разоблачению фальсификации самого Тучкова. И митрополит Петр в своем сугубо церковном Послании тоже не упоминает так называемое "Завещание", зная что оно не было подписано Патриархом. 10 декабря 1925 года митрополита Петра арестовали. Его заместителем был митрополит Сергий, который в своем первом обращении 10 мая 1926 года, которое соответствовало духу церковных правил и "Записке" - исповедание, епископов, находившихся в Соловецком лагере (40 человек), сделал попытку добиться от Советской власти подлинного отделения Церкви от Государства и невмешательства в дела друг друга. Но в это время он был на стороне Заграничного Синода Русской Православной Церкви и считал его самостоятельным и правомерным высшим органом заграничной Церкви.
Однако изданная им и разосланная епископам (и одобренная ими) первая Декларация не соответствовала политике богоборческой власти и митрополита Сергия арестовали. После трехмесячного заключения его вынудили на согласие издать особую Декларацию, угодную жидо-большевикам, которую он единолично подписал, т.к. епископам она не была предъявлена, и тем самым нарушил, прежде всего, соборность церкви (9 член Символа веры). Но эта декларации не дала обещанного властями легального статуса церкви, ибо конституцией СССР 1929 года разрешалось только совершать богослужение и требы, а вся остальная многогранная ее деятельность запрещалась. В этой же декларации было обусловлено, что за легализацию Синода Московского патриарха митрополит Сергий будет помогать Советской власти бороться с Русской Православной Церковью за границей. В своей книге "Плененная Церковь", изданной в Германии в 1954 году (автор Глеб Рара), секретарь Сергианского Синода М.П.Вознесенский цитирует следующие слова митрополита. Сергия (из его докладной записки от 12 ноября 1941 года): "0сооые усилия большевизм приложил к тому, чтобы разложить внутреннюю организацию церкви.., вообще не существовало ничего похожего на легализацию Церкви. Ни отдельные епархии, ни приходы не были никаким юридическим лицом.., они существовали только фактически, но не по праву". Так, что как видим, из слов самого автора, а вернее соавтора, Декларации, никакого улучшения для церкви от его соглашательства и уступок не произошло - Церковь Христова так и осталась гонимой, и разрушаемой. В первую очередь подвергались арестам и уничтожению несогласные с Декларацией митрополита Сергия, в том числе из 260 епископов (в 1927 году), не считая вновь рукоположенных при митрополите Сергии, к 8 сентября 1943 года, когда совершалось избрание, а вернее, назначение его Патриархом Московским, в живых осталось всего 19. Остальные погибли в лагерях, тюрьмах и ссылках (в том числе и 3 епископа из 9, согласившихся с Декларацией). Невольно сравниваешь два числа и их разницу: 260 отвергших уступки и соглашательство и 9 согласившихся. Разве это не явный сергианский раскол?! Это уже второй раскол в Русской Православной Церкви, а первый был обновленческий, в котором митрополит Сергий побывал в 1923 году.
Лукавство жидо-большевиков сказалось еще и в том, что они с помощью Декларации выявили ее противников и внесли разделение иерархию, сначала расправились с несогласными, а потом и с остальными. Попутно закрывались и разрушались монастыри и храмы, к началу Беликов Отечественной Войны (1941 год) из 1236 монастырей и 60 тысяч храмов в стране осталось только 300 действующих церквей, а монастырей и вовсе ни одного. Вот как был обманут митрополит Сергий и вот к каким трагическим последствиям для Церкви, не говоря уже о культуре и духовности народа, привели уступки безбожника митрополита Сергия. И в свете этих печальных фактов как лживо и лицемерно звучат слова представителей Московского патриархате, что митрополит Сергий "спасал" Церковь, что он проявил особую "мудрость", пойдя на соглашательство с богоборцами.
Уступки безбожникам, по словам Петроградского первомученника митрополита Вениамина, "это не спасение Церкви, а погибель ее". И святой И. Златоуст говорил: "Твердость Церкви зависит не от мира с царями, а от силы Божией" (Против иудеев, слово 3).
Кроме того, митрополит Сергий оказался орудием лживой большевистской пропаганды за границей: 15 февраля 1930 года в самый разгар жестоких гонений на Церковь (когда по заданию Сталина было намечено покончить с религией в СССР к 1 мая 1937 года), он на встрече с иностранными журналистами заявил на весь мир, что у нас в стране никакого гонения на религию нет.
Что касается попытки последователей митрополита Сергия оправдать его уступки в церковных вопросах Советской власти ссылкой на слова апостола Павла, что всякая власть от Бога (Римлянам XIII. I.), то она совершенно не состоятельна, так как богоотступническая и богоборческая власть не может быть от Бога, так же, как и власть грядущего антихриста, эта власть зла служить ей "на совесть" невозможно ибо она требует отреченья от Бога и насильственно искореняет в душе человека и веру и совесть. Об этом говорят святые отцы: И. Златоуст, Исидор Пелуспот, Ефрем Сирин и убедительно разъясняют в послании Зарубежного Собора епископов Р.П.Ц.З. (1933 год). Поэтому Декларация митрополита Сергия явилась изменою самому существу Церкви Христовой ради земного благополучия как самого автора, так и его единомышленников и последователей.
Кроме нарушения митрополитом Сергием 9 члена Символа веры, о чем мы уже упоминали, им также нарушено завещание святого Патриарха о преемственности Патриаршего престола, согласно которому после смерти законного местоблюстителя митрополита Крутицкого и Коломенского Петра главою Церкви должен быть назначен митрополит Казанский Кирилл, что подтверждает известный канонист Русской Православной Церкви профессор Троицкий. Об этом же писал и сам Сергий в 1926 году митрополиту Агафангелу Ярославскому. Вот его слова: "Если митрополит Петр оставит должности местоблюстителя, наши взоры единственно обратятся к кандидатам, указанным в завещании Патриарха Тихона, к митрополиту Кириллу, а потом и к Вашему Высокопреосвященству. Могу сказать, что таково же указание и митрополита Петра".
Таким образом, митрополит Сергии, вопреки возражениям митрополитов Кирилла и Агафангела и своим собственным заверениям узурпировал власть в Русской Православной Церкви и стал именоваться местоблюстителем Патриаршего престола и блаженнейшим митрополитом Московским, хотя согласно завещанию митрополита Петра он был лишь на 4-м месте среди кандидатов на местоблюстительство. Следует отметить, что все это каноническое беззаконие было совершено Сергием еще при жизни митрополита Петра, который вернулся из ссылки в 1934 году, и за отказ сотрудничать с безбожной властью вновь был арестован и в ссылке скончайся в 1937 году. Остальные митрополиты, кандидаты на местоблюстительство, находились тоже в ссылках и поэтому узурпацию церковной власти мог обличить только митрополит Антонин, возглавлявший Русскую Православную Церковь Зарубежья, что он и сделал 20 августа 1934 года в письме к митрополиту Елевферию. Такова, вкратце, история Сергианства в довоенное время.
Война 1941 года вынудила Сталина смягчить своз политику в отношении религии и частично прекратить гонения на Церковь. Этому способствовало как требование союзников о прекращении гонений на религию и СССР, так и быстрое возрождение приходов на оккупированной немцами территории, и Сталин решил использовать Русскую Православную Церковь в своих целях и разрешил митрополита Сергия возвести в Патриархи. Кровавый палач, гонитель и враг Церкви "благословляет" митрополита Сергия быть Патриархом. Это же вопиющее нарушение 30 апостольского правила и 3 правила Вселенского Собора! Такое же неканоническое "избрание" - назначение безбожной властью было совершено и с митрополитом Алексием, ставшим после смерти митрополита Сергия Патриархом Московским и всея Руси.
Уже одна неканоничность избрания как митрополита Сергия, митрополитов Алексия и Алексия II на Патриаршество освобождает от запрещения тех епископов, клириков и мирян, которые порвали общение с ними и их последователями и преемниками. Поэтому здесь совершенно не состоятельна ссылка Сергианцев на 31-е апостольское правило, а также на 14 правило Двукратного Собора, в котором требуется подчинение Московскому Патриарху всех русских епископов, в том числе и заграничных, ибо 15 правило этого же Собора делает дополнение к 31 и 14 правилам, которое не только не обвиняет в неподчинении своим изменившим Православным церковным канонам Предстоятелям, а еще и называет их (неподчинившихся) достойными чести, подобающим православным" (15 правило). Именно таково основание, по которому многие исповедники и новомученники в России и иерархия Русской Православной Церкви Зарубежья прервали общение и Московским Патриархом, ставленником и исполнителем антихристианской власти.
Кроме нарушения 30 правила святых Апостолов, которое гласит: "Аще который епископ мирских начальников употребив, через них получат епископскую в Церкви власть: да будет извержен и отлучен, и все сообщающиеся с ним" и подтверждающего его 3 правило Вселенского Собора, Сергианство нарушило еще и другие церковные правила. Среди них: 34 апостольское правило: "Превышение полномочии первым епископом и подсудность его Собору'', действия в пользу врагов Церкви, как предательство - определение собора 1917--1918 годов, 6-е правило святого Георгия Неокесарийского: пренебрежение младшими прав старших по рукоположению; 97 правило Карфагенского Собора, а также само священное Писание: о долге исповедничества и следующие слова святого апостола Павла: "Не приклоняйтесь под чужое иго с неверными, ибо какое общение праведности с беззаконием? Что общего у света с ттьмой? Какое согласие между Христом и Велиаром? Или какое соучастие верного с неверным? (2-е Коринфянам. VI, 14-15), которые со всей остротою обличают и разоблачают нарушение Сергианством, а преемственно и Московским патриархатом церковных канонов Единой Святой Соборной и Апостольское Церкви.
Протоиерей Андроник Кохног
г. Севастополь
 

Andys

New Member
Ответ: Интересные статьи из интернета.

----
10.01.2008 г.
Панцер-гейт Виктора Ющенко

Для многих интересующихся политикой жителей Украины было полной неожиданностью, когда в новом Правительстве пост Министра обороны вместо Анатолия Гриценко занял Виктор Ехануров. Гриценко проявил себя, пожалуй, как лучший министр обороны с начала независимой Украины. И вдруг … не вошел. Как оказалось, причина была в принципиальности Анатолия Гриценко, наотрез отказавшегося исполнять требование Президента Ющенко о фактическом уничтожении Дарницкого танкоремонтного завода и строительстве на его месте стадиона для проведения Евро-2012. В конце концов решение о строительстве стадиона было принято, судьба танкоремонтного завода пока не известна. Точнее, пока что известно, что он будет в данном качестве уничтожен. Будет ли восстановлен – неведомо. Почему же так несговорчив был в этом вопросе Анатолий Гриценко, осмелившийся идти вопреки воле Президента? На наш взгляд, прежде всего, потому что Гриценко – человек военный, честный и думающий. И ему никоим образом не хотелось оставаться в истории Украины человеком, уничтожившим обороноспособность Киева.
Казалось бы, танкоремонтный завод, что тут такого? Ну перенесут его в другое место, велика важность? Однако, на самом деле все не так просто. Начнем с того, что в современной войне танки являются основой войск наземного базирования. Без них некому защищать ракетные установки, некому прокладывать дорогу пехоте и защищать ее и … самое главное, некому оборонять населенные пункты. Напомним, что военная доктрина Украины является доктриной оборонительной. Именно в оборонительной доктрине танки являются ключевым звеном. Танковые соединения расположены вокруг важнейших регионов страны, главных направлений и крупнейших городов и в любой момент, перемещаясь по специально для этого предназначенным капонирам, отражают атаки противника. Или выдвигаются ему навстречу по специально для этого построенным дорогам. Однако, танки – уязвимы. Даже поврежденную гусеницу экипаж танка самостоятельно починить и надеть на танк не может. Для этого нужны ремонтные части. Легкий ремонт осуществляют в условиях боя ремонтные батальоны. Для более крупного ремонта танки специальными тягачами доставляют на танкоремонтный завод, где его тут же ремонтируют и отправляют вновь на линию огня. Фактически, без танкоремонтных заводов танковые соединения абсолютно бессмысленны. Большая часть из них выйдет из строя в ближайшие дни, а то и часы войны, и на этом война будет проиграна.
Мы попросили прокомментировать ситуацию с уничтожением Дарницкого танкоремонтного завода полковника бронетанковых войск Украины Н.
«Жизнеспособность танковых частей и подразделений напрямую зависит от танкоремонтных заводов. Их у нас сейчас всего ТРИ (!?!): Львовский, Киевский и Харьковский. Главная задача танкоремонтных заводов – капитальный ремонт боевых машин. На танкоремонтном заводе (ТРЗ) танк полностью разбирают, восстанавливают корпус, красят, и потом полностью собирают новыми узлами и агрегатами. В условиях ведения масштабных учений и боевых действий ТРЗ обязаны изготавливать узлы и агрегаты и поставлять полевым ТРЗ для проведения среднего ремонта и замены вышедших из строя узлов и агрегатов. Например, замена двигателя в сборе с навесным оборудованием, главного фрикциона, коробки передач, гитары, планетарного механизма поворота…. Ремонтировать по детально перечисленные узлы и агрегаты в полевых условиях во время ведения боевых действий невозможно. Полевые ТРЗ для замены указанных узлов и агрегатов тратят много времени. Например, для замены двигателя в сборе с навесным оборудованием необходимо потратить 16 часов, главного фрикциона – 8 часов, коробки передач – 6 часов, гитары – 7 часов, планетарного механизма поворота – 9 часов….. Несвоевременно поставленные узлы и агрегаты приводят к перебоям и остановкам среднего ремонта в полевых условиях, а следовательно влекут полный выход бронетехники из строя
Следует отметить, что в украинской армии очень низкая боеспособность ТРЗ и ремонтных подразделений. Во-первых, низкая подготовка специалистов по ремонту бронетехники, не хватает элементарных теоретических знаний материальной части танков и бронемашин и практических навыков замены узлов и агрегатов. Во-вторых, танкоремонтные заводы непланомерно и в неполном объёме обеспечивают ремонтные подразделения необходимыми узлами и агрегатами. Детализирую. Основой бронетанковых войск есть подготовленный к боевым действиям экипаж. Но, классное вождение танка механиком-водителем, умение водить танк другими членами экипажа, отработанное до мелочей взаимодействие командира танка с механиком-водителем и другими членами экипажа, высокие результаты стрельб, полевая тактическая подготовка, ночное вождение, преодоление водных преград над водой и под водой, и т.д. достигается исключительно слаженной работой ремонтных служб бронетанковых войск. Ремонтная служба в танковом полку начинается с ремонтной роты и зависит от боевой и технической подготовки командира роты, офицерского и младшего командного состава, классности специалистов-ремонтников. Но без налаженной поставки узлов и агрегатов с танкоремонтных заводов в установленные сроки, служба ремроты будет неполноценной, что незамедлительно влечёт за собой неполноценную боевую выучку экипажей танков и танковых подразделений. Ремонтные батальйоны танковых бригад (дивизий) в связи с неритмичной работой действующих трёх ТРЗ утрачивают смысл своего существования, т.к. не имеют нормативного комплекта узлов и агрегатов для среднего ремонта.
Вспоминаю службу в Закавказье в подчинении Героя Советского Союза полковника Крамаренко Владимира Григорьевича, командира отдельного батальйона по ремонту бронетанковой и автомобильной техники 100-ой Ельнинской орденов Суворова и Богдана Хмельницкого гвардейской учебной дивизии, которая в 1941 году под Ельней остановила наступающих гитлеровцев и вынудила их к отступлению, за что и получила первой в РККА звание гвардейской. Так вот, во время моей службы дивизией командовал молодой подполковник, а рембатом командовал старый опытный полковник, Герой Советского Союза ещё с Великой Отечественной войны. Командир Тбилисского танкоремонтного завода был во время моей службы подполковник, но должность была полковничья. Все танкисты и мотострелки в СА понимали почему такое большое значение придавалось ремонтным службам танковых войск. Ремонтные батальйоны во время боевых действий разворачиваются за пять часов в полевые ТРЗ, получают комплектующие от стационарных ТРЗ, производят средний ремонт танков, после выполнения которого сворачиваются за три часа и мобильно передвигаются в непосредственной близости от ударных танковых групп, находящихся в непосредственном соприкосновении с противником. По-этому, рембаты постоянно отрабатывали развёртывание в полевой ТРЗ. Первейшие составляющие развёртывания - выбор местности, прокладывание автомобильных маршрутов для получения узлов и агрегатов от стационарного ТРЗ и доставки неисправных танков на платформах тягачей. Не буду описывать весь сложный и трудоёмкий процесс развёртывания полевого ТРЗ… изнуряющий труд.
Стационарный ТРЗ является основой материальной части бронетанковых войск и главным объектом подготовки командного и рядового состава танкистов. Сегодня в украинской армии танки – единственно действенное оружие. Без танков и бронемашин у нас останется только пехота, т.к. коней тоже нет, а на «Лексусе» много не навоюешь.
Безусловно танки являются успешным эффективным оборонным оружием на равнинной местности, особенно при наличии времени для создания и подготовки укрепрайонов с танковыми капонирами. Такая равнинная местность в центральной части Украины, вокруг столицы – города Киева. Перемещающиеся в капонирах танки являются мощными мобильными огневыми опорными пунктами, при необходимости быстро меняют огневые позиции. При участии землеройной техники капонир готовится за 20-40 минут.
В бронетанковых войсках Советской Армии были определены направления возможного наступления вероятного противника и на предполагаемых направлениях ударов каждый танковый полк имел заранее подготовленные капониры, за которыми постоянно ухаживал личный состав полка.
Ликвидация Киевского танкоремонтного завода оставляет танки вообще без новых узлов и агрегатов. По истечении моторесурса танки остановятся, починке на СТО «Тойота» танки не подлежат.
Ликвидация Киевского танкоремонтного завода означает ликвидацию обороны столицы Украины, а также ликвидацию обороны центрального района и южного направления.»
Коротко и ясно. Добавим также, что при возникновении, допустим в Киеве крупной катастрофы с обрушением многоэтажных домов именно с Дарницкого танкоремонтного завода должны выдвигаться на расчистку завалов мощные танковые тягачи. Увы, вскоре нам на эту помощь рассчитывать не придется.
Кроме того, уничтожая Дарницкий танкоремонтный завод, Президент Ющенко лишил Украину множества заказов на модернизацию и ремонт вооружений, которые поступали на завод из-за границы. Не секрет, что все советские, российские, а также танки многих стран разработаны и запущены в серию на Украине. БМП делали на Урале, а танки – на Харьковском танковом заводе. Который, в свою очередь является фактически одним комплексом с Дарницким танкоремонтным заводом. Именно в Киеве для всего СССР готовили танкистов-ремонтников, инженеров, конструкторов Киевское высшее танковое училище, а также военные кафедры Политехнического института и Сельхозакадемии. И вот, из этого сложного и действенного комплекса выдергивают одну из главных составляющих – Дарницкий танкоремонтный завод. Что это? Глупость? Измена? Вредительство?
Но, главное, все-таки не в этом. Уничтожение Дарницкого танкоремонтного завода – это создание прямой угрозы национальной безопасности Украины, гарантом которой является Президент Украины. Стадион для ЕВРО-2012 – это конечно же прекрасно. Миллионные откаты, которые получат чиновники, проводя «тендер» на строительство – это просто чудесно. Гектары земли, которые под шумок будут украдены городской властью из тех 78, 9 гектаров, которые выделяются под строительство стадиона и еще 300 гектар, принадлежащих в районе завода Министерству обороны – это восхитительно! Но ведь нужно иметь если не совесть, то хотя бы страх перед простенькой, но во все времена актуальной фразой: «А если завтра война?» Кто тогда ответит за лишенный своего танкового щита Киев? Какая сейчас может быть война, спросите вы? Знаете, в 1979 году в СССР тоже никто не собирался воевать. Но неожиданно пришлось вступить в войну в Афганистане. И там наших солдат защищала бронетехника, в том числе и танки. И никто не знает, придется ли воевать нашим детям. Но известно, что бронетехника их уже не защитит. И стадионные конструкции тоже. Да и без войны, есть все-же вещи, которыми нельзя шутить, есть грань, за которую переступать нельзя. Если конечно, у нас еще есть независимое и готовое защищать свою независимость государство.
Интересно, что сейчас чувствуют генералы и офицеры Генштаба ВС Украины? Ведь уничтожение Дарницкого танкоремонтного завода в корне меняет концепцию обороны страны. Возможно, именно главе Генштаба следует адресовать вопрос: каким образом ВС Украины намерены защищать Украину в связи с уничтожением ДТРЗ? Возможно, у нас появилась некая новая концепция и страну охранять от внешней опасности будут вообще не Вооруженные силы Украины, а, например, расплодиевшиеся как тараканы менты, налоговики, «бэркуты», «барсы» и прочие военизированные формирования, способные лишь разгонять демонстрации и бить футбольных фанатов? Может быть, уничтожение Дарницкого танкоремонтного завода – это лишь первый шаг к полному уничтожению Вооруженных сил Украины? И останутся лишь вышеупомянутые менты и пограничники, следящие, чтобы никто из этой «резервации» не сбежал?
Самое удивительное, что об уничтожении бронетанкового щита Украины почему-то все молчат. Молчит Генштаб, молчат экс-министры обороны, молчит Секретарь СНБОУ (впрочем, врачу-гинекологу это простительно). Этот «заговор молчания» наводит на тревожные мысли? Господа, неужели за взятки от израильской фирмы, которая будет строить этот самый стадион – вы уже продали всех нас? Неужели Украину продали столь дешево?

Станислав Речинский, «ОРД»
Станислав РЕЧИНСКИЙ
 
Зверху