Ответ: Феминизм и последствия
Пригнічена побутом або раба щастя... свого?
Європейська цивілізація вирізняється одним великим дисонансом. Оспівуючи людину як вінець творіння вона розділяє її на дві різновеликі частини. Відповідно на чоловіка та жінку. І тільки тут виявляється, що саме чоловіка слід вважати таким вінцем, а жінка це його доповнення (це так м’яко, а якщо насправді – служниця, якщо не сказати гірше).
Безпосередньо з цією трактовою вінця творіння я зіткнулась уже у свідомому дорослому віці. А якщо бути точнішою, після народження дитини. Вагітна жінка – це ідеалізований образ самиці, суто біологічної істотки, милої як домашня киця із підрубаними кігтиками. А жінка, що вже “реалізувалась” – дурна зайчиха, яку нічого окрім нірки хвилювати не повинно. Її функції у патріархальному суспільстві вже давно визначені (як і функції чоловіків в принципі).
Турбує те, що ці функції завжди пасивні: свято (жінка – готує; чоловік – гуляє), побут (жінка – внутрішні проблеми, закрити система, внутрішній світ сім’ї; чоловік – мисливець, активний учасник відкритої системи, всесвіту), кохання (жінка – знизу; чоловік - згори) тощо. Найгірше, що мужі цієї цивілізації створили цілий міф про те, що подібна ситуація цілком природна для всього людського світу. Згадайте інь та янь, грецькі міфи, біблію тощо. Всі зібрання міфів містять стандартний набір переказів де жінці та чоловікові виділені відомі ролі. Це прикрашені екзотикою європейські легенди. Раніше я раділа коли знаходила схожість. А тепер це мене лякає. Бо де не глянь – всюди сексізм. Здається такі “стандартні” міфи відбирались не випадково, а з ціллю підтримати патріархальну мораль, навіть за рахунок усіх можливих людських культур.
Тут виринає питання: а матріархат? Так матріархат можливо існував. І що, це добре? Ні! Бо матріархат це також гидко. Матріархат – це друга сторона тієї самої медалі. Матріархат призводить до пригнічення чоловічої ролі у суспільстві і також регламентує як поводити себе у суспільстві чоловікам, а як жінкам. Це також модель.
Отже, повернімось до наших баранів. Справа в тім що і я і мій чоловік люди творчі. Одружуючись мене завіряли в тім, що я зможу займатись творчістю, що ніхто ніколи не стане мені на заваді, що ми вільні люди. Це було супер, я уявляла ідилічні картини свого щастя: я, чоловік і дитина – всі разом – рівні. А ось що виявилось насправді...
Цілий рік після народження своєї омріяної дитинки я вела життя зайчихи. Зовнішньо – займалась дитиною, прибирала хату, готувала їсти, задовольняла чоловіка тощо. А що я відчувала при цьому? Я відчувала свою непотрібність у світі!
Звичайно, окрім ведення “спільного” господарства, я ще навчалась на заочному відділенні Університету. Але, що таке заочне відділення? Свій дипломний проект я написала за два тижні, він виявився одним з найкращих, але чого це мені коштувало? Це був перший мій супротив. Я не спала ночами, я сварилась із свекрухою, я продовжувала виконувати домашню роботу. Це мене виснажувало, я відчувала, що стаю дуже слабкою фізично. Просто я не хотіла написати диплом погано, бо це була б ще одна поразка. Чому? Бо чоловік мій кандидат наук. А я також людина - я розумна, це природно! Восьме березня не мій день і я не люблю квітів з повідрубаними ногами...
Другий супротив – театр. Я почала ходити у театральну студію. Спочатку один раз на тиждень (за це мене психічно мучили), хоча треба було тричі. Потім я почала ходити тричі, бо не бачила результату але почала щось відчувати... Мене почали катувати. А я починала помічати, що в мене виходить. Коли на студії ми почали робити конкретну роботу стало зрозумілим, що трьох разів мало, треба п’ять… Хтось мені скаже, що пять це вже забагато, може й не треба. А чому ж вони мучали мене вже тільки за прагнення, коли я ходила тільки раз на тиждень, при цьому не відпочиваючи, продовжуючи виконувати усю домашню роботу. Тоді коли мій «кандидат» відчитавши три пари приходив без ніг і лягав спати, а всі домашні ходили на великих пальцях, щоб не збудити його. «Бідненький він так втомлюється, це ж розумова праця!».
Третій супротив – робота. Так я пішла на роботу, коли дитині було тільки рік і два місяці. Бо мій чоловік маючи два робочих днів на тиждень не виявляв бажання шукати другу роботу щоб забезпечити нас хоча б продуктами. При його зарплатні у 530 гривень і безмежної любовії до дитини це видавальсь дивним. Я ніколи не заставляла його нічого робити, тільки радила. Бо вважаю людину істотою самостійною і поважаю людський вибір. Отже коли мені запропонували роботу на 750 гривень, п’ять разів на тиждень та повний робочий день – я погодилась. І він також. Не погодилась свекруха. Психічні атаки посилились нестерпно. Бо при цьому я не полишила театру. І тепер могла бути з дитиною лише по вихідних.
А тепер хочеться поговорити про декрет. Жінка закінчує навчальний заклад. Одружується і народжує дитину. Держава виділяє трьохрічну відпустку по догляду за дитиною, щоправда неоплачувану (не треба чіплятись до дрібничок, ви ж не скажете що 65 - 100 гривень серйозне лаве для двох). І жінка сидить. Тупішає і стає покірною. Яка може бути кар’єра, яке може бути мистецтво, якщо жити за такою схемою. Мало яка жінка свідомо погоджується лише на одну дитину. От і порахуйте: якщо так жити, то по чотири роки життя на кожну дитину йдуть у некудь. І не тому жінки не народжують дітей, бо в нас погана економічна ситуація, а тому що відчувають себе неповноцінними за таких реалей. Вони бояться бути матерями. Самі ж діти підростуть і відсахнуться від мами-зайчихи, бо така мати нічого дати їм не може. Їм потрібний надійний партнер у всіх життєвих ситуаціях, а не кухарка чи прибиральниця. А найгірше, що саме такі жінки потім (з огляду на свій невдалий досвід) виховують своїх дітей (майбутніх чоловіків і жінок) на засадах патріархальних цінностей, і коло замикається.
Мій же четвертий супротив – дозвілля. До одруження я любила вести активний образ життя, в чому не бачу нічого поганого. Дитину я вирішила з найменшого віку привчати до реальності. Я хочу мати відкриті стосунки із нею, бо бачу в ній передовсім особистість. Я почала брати її з собою всюди куди ходила сама: на концерти, на акції протесту, в гості тощо. На тлі офіційної ідеології це виглядає трохи дивно, але я нічого дивного в цьому не бачу. Моя дитина любить танцювати як і я, вона активна, чому ж я не мушу гуляти з нею так, як нам обом подобається. Чому я повинна дискримінувати мою дитину виділяючи їй дитячу територію і прикидатись дибілкою у якої із гортані вилітають тільки ідіотські: улі-улі... Це нагадує стосунки між патріархальними партнерами, якщо слово “партнери” тут доречне. Він їй “Моя дурочка”, а вона чує “моя любимая”, а він же ж їй прямим текстом. Вона потім починає розуміти, що він говорив їй правду і тільки правду, але вже пізно (вона так думає).
Останній мій супротив – кинути такого чоловіка, який дискримінує мене за усіма можливими ознаками. Не дозволяти поводитись зі мною як із річчю, піднімати на мене руку, кохатись зі мною коли я не хочу. Дати йому розлучення. При цьому не подавати на елементи і не забороняти йому виховувати дитину. Я не істеричка, щоб поводитись інакше. Хоча якщо б ви почули, що чула я на свою адресу від нього, можливо вирішили б інакше. Моя дитина матиме дві моделі поведінки на вибір. Мати вибір – це добре. Все це я зараз розказала з однією митою. Щоб відкрити очі тим у кого вони все ще закриті. Реалії нашого життя не відповідають тому, що нам нав’язує офіційна (патріархальна) культура. І її треба знищити. Треба знайти порозуміння між чоловіками та жінками. Для того щоб бути феміністкою не треба бути “мужененавісницею” – це міф, це не правда. Фемініст(ка) – це розумна людина, а не монстр якому не пощастило народитись на цей “білий чоловічий світ” жінкою, бо цей світ нічий, система - це лише ілюзія. Феміністка не хоче бути чоловіком і щоб хтось визначав за неї - що таке бути жінкою. Жінка це не слабка стать, ні! Просто багато століть жінкам цим гавном забивали голови і багато хто повірив, але на щастя не всі.
Дівчатка рідко коли лазять через забори, гепаються, б’ються між собою і з хлопцями тощо. А все це ніщо інше як природній фізичний розвиток. Я була саме такою дівчинкою. І в підлітковому віці, після занепаду СРСР, коли у нашу країну повіяло свіже повітря “з заходу”, хлопчики та дівчата нерідко називали мене феміністкою, тоді я ще не знала що то воно таке, але здавалось - щось неприємне. Я намагалась розібратись в цьому. Вийшло не зразу. Фемінізм лякає чоловіків і жінок не менше, бо люди звикли до крайнощів. І вони розуміють його так: жінкам не потрібні чоловіки, чоловіки – недоумки, повідрізати їм усім яйця тощо... А це ж зовсім не так.
Не рідко від жінок можна почути ось такі дурниці... Наприклад, в офісі, де працюють тільки жінки: “Лампочка перегоріла, немає у нас чоловіка, хто нам її вкрутить”. Це сексізм, милі мої... Функція чоловіка не обмежується лампочкою, як і функція жінки – дітородієм. Що не дає жінці самій вкрутити лампочку чи забити гвіздок? Самій сходити на базар і принести додому важкі сумки з продуктами? Самій залити бензин у бак і полагодити машину чи телевізор?.. Вона боїться що не витримає. А що тоді буде робити чоловік? “Нормальний” – нічого, дивитись на неї, радіти за себе. Глузувати з неї зі своїми друзями. А нормальний – мабуть візьме на себе іншу домашню роботу. Головне ж робити не те, що тобі нав’язують, а те що тобі ближче, що в тебе виходить і що тобі подобається. І не обов’язково закріплювати ці обов’язки на завжди, бетонувати – ні! Можна мінятись, так буде цікавіше. Побільше різноманітності!
Чому б чоловікові не заштопати жінці шкарпетки, а жінці не піти розібратись із тими хто ображає дитину, чи із подругами після роботи затриматись за балачками або що. Ні вона має нестись через усе місто і влітати відразу на кухню – однією рукою помішуючи суп, а іншою узвар. А вночі конаючи від “побутових катувань” бути готовою до кохання із чоловіком, який окрім власної втіх ні про що більше не думає, бо так написано....
V.
08.06.05 на zaraz.org
![mi][a](/data/avatars/m/0/547.jpg?1391470248){kind=avatar}
