Интересные статьи из интернета.

zergius

New Member
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Кризис самоидентификации

Наталья Лигачева 10.05.2008

Отечественная журналистика становится всего лишь частью пиар-технологий и шоу-бизнеса. Гражданская ее миссия размыта и «обезврежена».
В стране, где отсутствует яркая телевизионная политическая публицистика, а газетная исчерпывается всего несколькими фамилиями в минимальном количестве изданий, – нет свободы слова. Ведь в классическом понимании свобода слова – это, прежде всего, возможность выражения идей, убеждений и взглядов. И только с развитием технических средств, позволяющих манипулировать сознанием миллионов людей, свободе слова стала угрожать и элементарная цензура фактов. Не может быть демократии в стране, где нет ярких партийных или идеологически акцентированных изданий – таких, как «Либерасьон», «Гардиан» и прочих всем известных зарубежных примеров. Ведь демократия – это конкуренция идеологий, концепций развития общества, а не политических фигур, воющих за доступ к государственным ресурсам. По сути, «демократия политической целесообразности», которую сейчас пытаются навязать Украине, не имеет ничего общего с ценностями универсальной демократии, постулированными еще в Хельсинской декларации прав человека.

Что в этом ряду первично: отсутствие настоящей демократии порождает отсутствие настоящей свободы слова? Или наоборот – именно отсутствие свободы слова до бесконечности продлевает в Украине период первоначального накопления капитала, не позволяет сформироваться гражданскому обществу, оставляет приход диктатуры потенциально возможным?.. Позволю себе оставить поиск ответа на этот вопрос философам, социологам и политологам…

Я же уже на протяжении десяти лет твержу об особой миссии журналистов в обществе. Ибо считаю, что журналистам самой природой их профессии дано так много возможностей и прав, в том числе получения достаточно солидных материальных дивидендов, что это неминуемо накладывает на нас и особые обязательства. Социальные обязательства людей, принадлежащих к элите общества, от деятельности которых напрямую зависит эффективность существующих в стране механизмов поддержания должного равновесия между государственной властью и государственной ответственностью.

Увы, коллег, готовых вести дискуссии о нашей особой корпоративной миссии, по-прежнему не слишком много. И как-то не почувствовалось перестройки работы «старых журналистских кадров» и нового дыхания молодых и дерзких после, казалось бы, воодушевившей всех нас наглядным примером «можем, если захотим» оранжевой революции.

Политики «приручили» журналистов

Через три с половиной года после Майдана картина состояния украинской журналистики печальна. Оранжевая власть вместе с лояльными ей олигархами с помощью пряника сделала то, чего не смог сделать кнутом режим Кучмы. Оранжисты превратили украинских журналистов в рабов, пекущихся исключительно об удовлетворении желудка и рефлексов, к коим относятся и жажда славы, ощущение собственной значимости и прочее. Во времена правления Кучмы журналисты в массе своей ненавидели медведчуковскую цензуру. И даже не выступая открыто против темников, а просто выполняя их халтурно, доводя в каких-то случаях пожелания темникотворцев до абсурда, одновременно всегда использовали возможность «поддержать» оранжевую оппозицию, чем фактически помогли последней придти к власти. Но после 2005-го украинские журналисты так и не смогли «выздороветь»от этой «родовой травмы» – как правило, некритичной поддержки любых действий оранжевых политиков.

Известную и абсолютно правильную по содержанию акцию журналистского протеста в связи с конфликтом корреспондента «Украинской правды» Сергея Лещенко и Виктора Ющенко летом 2005-го Секретариату Президента удалось микшировать. Лояльность журналистов «покупалась» оранжевыми политиками с помощью месседжей типа «вы же нас поддерживали в 2004-м, сейчас по-прежнему “революция” в опасности, вот нам бы парламентские выборы (2006-го) пережить, а потом уже…». Да и сами журналисты в большинстве своем не могли отделаться от мыслей о том, что-де критика оранжевых политиков на руку бело-голубым – и наоборот… Журналисты и после революции-2004 так и не стали шпионами от общества в политикуме, оставаясь шпионами (заложниками) противоположных политических лагерей. Что, как показал опыт, особенно опасно, когда эти политические лагеря начисто лишены какого-либо вразумительного идеологического различия. Ведь таким образом журналисты, по сути, превращаются в проводников даже не ценностей, а всего лишь сиюминутных политических интересов разного рода «вождей».

Итак, «политическая целесообразность» после 2004-го закрыла рот Западу, который также, по сути, отказался от публичной критики власти Ющенко; она же стала кляпом во рту и у сочувствовавших Майдану украинских журналистов. В итоге журналисты после 2005-го так и не смогли довести до логического результата ни один из конфликтов политиков с представителями массмедиа. А таким результатом могло быть только полное отлучение от политики конкретных одиозных личностей. Единичные акции так и не переросли в прецеденты, в традицию самоорганизации журналистов в ответ на неприятие политиками критики.

Вторым мощным инструментом «приручения» журналистов власть предержащими и олигархами стала… рыночная целесообразность. К сожалению, и здесь я не ошибалась, когда еще в конце девяностых доказывала маститым коллегам, что рыночная цензура не менее страшна, чем цензура рейтингов. Как сказал на проходившем в апреле этого года в Париже Евразийском форуме по медиаразвитию представитель ОБСЕ по свободе слова Миклош Харасти, «финансовая независимость необязательно ведет к редакционной независимости. Безубыточные медиа – необходимое, но совершенно недостаточное условие для появления ответственной журналистики».

Самым наглядным примером того, как журналисты сами, без принуждения, следуют исключительно конъюнктуре даже там, где идет речь об их собственных правах, – было их отношение к депутату от Партии регионов Олегу Калашникову после его конфликта со съемочной группой СТБ. Парадоксально, но факт: именно после этого конфликта Калашников стал для наших СМИ суперпопулярной личностью, экспертом по всем вопросам! Вместо обструкции журналисты предоставили ему режим наибольшего благоприятствования – и вряд ли их к этому принуждали менеджеры телеканалов! Просто срабатывал рыночный инстинкт: ага, засветившийся персонаж, значит, зритель прильнет к экранам, я без особых усилий сделаю резонансный сюжет, меня похвалят…

И что уж тогда говорить о тех случаях, когда речь идет не о лени или удовлетворении честолюбия, меркантильности журналистов – а об их реальных экономических интересах! Когда, скажем, джинса – как способ повышения прибыльности медиа – навязывается топ-менеджерами в качестве залога достойной оплаты журналистского труда и как часть «семейной корпоративной» этики, правил игры коммерческих СМИ с государством и бизнесом.

Третьим механизмом «обуздания» журналистов стал прямой подкуп партиями харизматических представителей медийной корпорации местами в выборных органах, включая Верховную Раду. Таким образом, произошли сразу две опасные для журналистской корпорации вещи. С одной стороны, политики вырывали из журналистской среды потенциальных лидеров, которые могли бы своей независимой позицией и авторитетом у коллег противостоять «приручению». А с другой – места в списках надо было «отрабатывать», особенно рьяно тем, кто уже утратил творческий потенциал и для кого уход в политику стал, по сути, палочкой-выручалочкой. В итоге украинские телеканалы, за редким исключением, вместо пусть хотя бы мягкой, но все-таки критики новой власти (ведь любую власть есть за что критиковать) начало ее всеми силами поддерживать, да так, как и Кучме не снилось. Тем более что уж кто-то, а собственникам телеканалов дружба с властью всегда милей конфронтации, как любому, в принципе, бизнесу. Естественно, что оборотной стороной стало постепенное вытеснение из редакций «неуправляемых», «неудобных» журналистов, которым теперь зачастую просто «не находится» места в украинских СМИ.

Четвертый способ – деперсонализация отечественного телеэфира. Не в смысле не дать покрасоваться в кадре – этой возможности как раз наши топ-менеджеры предоставляют молодняку с лихвой! А в смысле низведения журналистов и телеведущих до уровня кукол, руководимых редакторами и не несущих личной ответственности за все сказанное и сделанное ими в эфире. Объективно этому способствует начавшаяся активная холдингизация отечественных медиа, которая реально нивелирует значимость личного опыта и профессионализма каждого отдельного журналиста, делая его вполне заменяемой деталью мощной системы...

Кстати, символично, что масштабно этот процесс начался именно с телеканала «Интер», который еще в 90-х годах минувшего столетия противопоставил философии развития «1+1» – «команда звезд» – философию «звездной команды». Команду звезд, понятно, создать нелегко. А вот слепить «звездную команду» с помощью технологий куда как легче, индивидуального «пошива» не требуется. Массовые увольнения на «Интере» в начале 2007-го, зацепившие не только молодняк, но и интеровскую «белую кость», как я и предсказывала, стали мощнейшей оплеухой отечественному журналистскому сообществу. И хотя, не без стараний медиапрофсоюза и «Телекритики», экономические права интеровцев были-таки соблюдены, тем не менее – сигнал был дан и верно понят! Тем более что во времена Кучмы именно фактор критического публичного мониторинга действий оранжевой власти со стороны отечественного гражданского общества и западного сообщества, особенно после убийства Георгия Гонгадзе, служил мощной защитой оппозиционерам и независимым журналистам. Нынче же собственники СМИ, в условиях отсутствия такого мониторинга просто поддерживая президентскую власть в ключевых вопросах, уже не боятся расправляться с журналистами, запросто списывая все на рыночные причины и хозяйственные конфликты! В итоге и цензура как таковая не нужна: при запуганных (возможностью увольнения, ухудшения условий работы etс.) журналистах вступает в силу самоцензура – вещь куда более опасная, поскольку практически не поддается объективным методам фиксации.

Пятый фактор – «раздутость» рынка СМИ, связанная с отсутствием в стране политической воли на отказ от внерыночных механизмов функционирования медиа и от медиакоррупции в виде скрытой политической и экономической рекламы. Я уже говорила о том, что для эффективности борьбы с коррупцией в медиа нужны усилия не только гражданского общества и самих медийщиков, но и Нацрады по телевидению и радиовещанию, налоговых органов и правоохранительных структур. Но таких усилий никто не собирается предпринимать. На качественном состоянии журналистики внерыночная раздутость медиарынка сказывается самым прямым образом. Ведь обеспечить столь большое количество рабочих мест в СМИ невозможно даже просто квалифицированными кадрами, не говоря уже о кадрах, осознающих свою гражданскую миссию и готовых нести ответственность за ее воплощение. Между тем, непрофессионал в медиа – это, в том числе и в первую очередь, послушный исполнитель всех пожеланий или приказов собственников и топ-менеджеров. Тот, кто из-за собственного непрофессионализма является, по сути, лишь поставщиком информационного сырья для «редакторской» журналистики; тот, чья роль сводится лишь к тому, чтобы быть «приставкой» для микрофона, а все остальное за него сделают оператор и редактор – вряд ли будет пытаться каким-то образом отстаивать профессиональные принципы.

Немалую лепту в размытие понимания молодыми людьми миссии нашей профессии вносит и отсутствие запрета на работу в СМИ студентов, что принято во многих западных странах. Наши студенты, работающие в редакциях, опять-таки, оказываются наименее защищенными от произвола собственников СМИ в силу недостаточного уровня профессионализма и естественного для совсем молодых людей отсутствия «личностного стержня», сочетающихся с огромными амбициями и желанием «выбиться в люди».

В отсутствие зрелого журналистского сообщества

Впрочем, сами отечественные журналисты несут за все произошедшее с ними за прошедшие три года ответственность не меньшую, если не большую, чем наши вожди, законодатели и бизнес. На самом деле для защиты наших прав и права общества знать у журналистов всегда был и есть очень эффективный метод: самоорганизация. Точно так же, как в 2002–2004 годах темники были возможны только лишь в условиях неспособности украинских журналистов к массовому организованному протесту, так и в 2006–2008 годах джинса наверняка пала бы, если бы медийщики сподобились создать хотя бы предзабастовочную ситуацию на нескольких телеканалах. И рыночная цензура, и тотальное «ожелтение» телевидения, и отсутствие общественного вещания, и экономическая и этическая незащищенность журналистов, – все эти грустные реалии нынешнего состояния нашего информпространства были бы невозможны при наличии в Украине зрелого журналистского сообщества. Сообщества, которое было бы способно формулировать, ставить и добиваться от властей ответа на самые насущные вопросы бытия украинских граждан. А также – публично отстаивать интересы собственной корпорации как самого мощного артикулятора интересов гражданского общества.

Но, увы. Все причисляющие себя к журналистам в Украине по-прежнему разобщены и дезориентированы. О журналистике как миссии говорят лишь одиночки – встречающие в лучшем случае лишь молчаливое непонимание и игнорирование остальных. В акцию против джинсы «Не продаемся!» вошли только несколько десятков «буйных» – остальные молча продолжают соглашаться или злорадствовать. Уход со своих каналов Егора Соболева и Иванны Коберник не вызвал особых волнений в нашей среде. Немыслимо, но промолчали все журналисты 5-го канала, делавшего когда-то революцию. Впрочем, с тем 5-м каналом – каналом Андрея Шевченко и Романа Скрыпина – нынешний ничего не связывает. Похоже, Святослав Цеголко, Татьяна Даниленко, Роман Чайка превратились в «стиральные машинки “Ретона”» для очистки имиджа тех, кто зарабатывает на «черновецких» и иже с ними.

Два медиапрофсоюза – киевский (КНМП) и всеукраинский (НМПУ) – в стадии глухой войны «вождей» и потери высоких целей. За помощью к ним медийщики обращаются лишь в случаях массовых увольнений – не понимая, что сильные профсоюзы могут быть не только «чипами и дейлами, спешащими на помощь», но и «предохранителями» от конфликтов. Телевизионная молодежь, заполонившая стендапы новостных программ, в большинстве своем кайфует от одного факта своего «вещания» на всю страну ничего не значащих пустых слов, от ощущения собственной неотразимости и объективно высоких зарплат. И, кажется, больше их ничего не тревожит. Нынешний наплыв в телеэфир так называемых расследовательских программ – лишь «ширма», прикрывающая очевидное: только единицы их авторов видят задачу подобных проектов в помощи противостоянию граждан коррупции, бездеятельности чиновников и органов власти. Для большинства же журналистов, опять-таки, форма важнее содержания, журналистика из социальной функции превращается в гламурный артефакт… Чем в таком случае расследовательские программы такого уровня отличаются от «продукта», производимого Катей Осадчей или Татьяной Рамус?

Как увидеть свет в конце туннеля?

Где выход? Одни неравнодушные рассуждают об отсутствии позитивного героя для наших медиа. При этом они забывают, что на самом деле поиск и раскрутка настоящих героев времени как раз является одной из задач самих СМИ. Может, не могут найти?

Другие говорят о том, что надо просто терпеливо строить медиарынок – и он-де сам собой разрешит все проблемы, через конкуренцию повышая качество медийного продукта. Но мы уже говорили, что то, что хорошо для рынка, – совсем не обязательно хорошо для общества, большие рейтинги приносят отнюдь не просветительские проекты, а чернуха и желтуха…

Третьи толкуют о том, что телевидение и есть сфера развлечений, а гражданское общество пусть удовлетвориться тем, что когда-то (при нашей ли жизни? – так и хочется спросить) будет транслироваться на общественных или нишевых телеканалах…

Я уверена, что на самом деле украинская журналистика на данном этапе столкнулась с острейшим кризисом самоидентификации – себя и своей профессии. Тех, кто прошел подобную самоидентификацию в годы перестройки и первые годы независимости Украины, а затем еще и не предал ее – оказалось слишком мало, чтобы осознание своей миссии стало достоянием корпорации в целом. Не способствуют этому, увы, и отечественная система образования журналистов, не говоря уже о сложившейся системе координат в отечественных СМИ.

Поэтому для всех нас – особенно зрелых журналистов – я не вижу на нынешнем этапе важнее задачи, чем задача возвращения в отечественную журналистику понятия ее социальной миссии. Ярчайшим образом об азах этой миссии напомнил всем нам в недавнем послании к СМИ Папа Римский, Бенедикт ХV1. «Медіа в цілому не є лише засобом поширення ідеї, але можуть і повинні бути також засобом у служінні більш справедливому і солідарному світу… (…) Більше того, можна сказати, що пошук і висвітлення правди про людину є найбільшим покликанням Засобів масової інформації». Мы должны помочь молодым коллегам осознать эту миссию как ценность, как важнейший принцип, разрушение и нарушение которых каждым из них ведет к потере репутации и, в конце концов, к потере возможности оставаться в профессии. Только такое отношение большинства отечественных журналистов к сакральности своей профессии позволит нам эффективно выстраивать и ее защиту от всяческих поползновений, от вытеснения понятия «миссии» из украинского медийного пространства.
 

phoenix

Wanna Do Right
Ответ: Интересные статьи из интернета.

УРА!!! СВЕРШИЛОСЬ!!!!

Служба безопасности Украины 12 мая запретила въезд в Украину мэру Москвы Юрию Лужкову в связи с его заявлениями 11 мая в Севастополе на праздновании 225-летия Черноморского флота России.

вот ссылка


Об этом журналистам сообщила начальник пресс-службы Марина Остапенко.

"В связи с тем, что гражданин России Юрий Лужков не придерживался условий предупреждения Службой безопасности Украины о недопустимости совершения действий, которые наносят ущерб национальным интересам, суверенитету Украины и ее территориальной целостности, 12 мая Лужкову запрещен въезд в Украину", - сказала Остапенко.

По информации СМИ, 11 мая в Севастополе Лужков заявил, что этот город никогда не передавался Украине. Он также сообщил, что намерен официально обратится в Государственную думу и в Совет Федерации России, чтобы снова поставить вопрос о принадлежности Севастополя.

11 мая ВМС Украины и Черноморский флот России провели совместный парад по случаю 225-й годовщины Черноморского флота в Севастополе.
 

Kramar

Іван Богун
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Хочеш схуднути? Запитай Кабмін, як.
«Споживчий кошик», склад якого в лютому розглянув уряд, — minimum minimorum. Тобто той мінімум, після якого настає «морум»
Автор: Володимир КОВАЛЕНКО

Незабаром Україна побачить новий споживчий кошик або, як він називається офіційно, «набір продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг для основних соціальних і демографічних груп населення». Відповідно до статті 3 Закону України «Про прожитковий мінімум», цей перелік мають затверджувати кожні п’ять років, що востаннє відбулося 14 квітня 2000 року, у постанові Кабінету міністрів №656. Отож, час настав...

Новий «кошик» відрізняється від старого лише косметичними змінами. Але головне, що їх об’єднує, — прожити на цей мінімум можна лише в найглибших злиднях.

Додатки до постанови — таблиці з десятками найменувань товарів для різних груп населення (діти до шести років, діти 6—18 років, працездатні чоловіки й жінки, а також непрацездатні чоловіки й жінки) — потрібно читати з калькулятором у руках. Аби перевести, приміром, річні норми споживання продуктів харчування в добові. Гарантую, матимете море емоцій!
Хто з’їв наше сало?

На кухні ми рідко згадуємо про калькулятор і калорії. Але людині, котра захоплюється туризмом і час від часу займається продуктовими розкладками, під час читання частини постанови стосовно продуктів харчування, стає зрозуміло: завгосп, який так вміє лічити, у поході викликатиме змішані почуття. Із одного боку, йому будуть вдячні за невелику вагу продуктів, з іншого — на третій день його з’їдять.

Крім того, закрадається підозра, що в уряді причаїлася глибоко законспірована терористична організація. Саме її підступами пояснюється наявність у «споживчому кошику» лише двох кілограмів сала на рік (або п’яти з половиною грамів на день) на одного дорослого й півтора кілограма (трохи більше чотирьох грамів на день) на підлітка.

Проте діють у владі й оптимістичні сили. Норма споживання яєць — основної зброї політичної боротьби — становить одне на день на підлітка, пів-яйця на дитину і 0,6 яйця на дорослого. Тобто для забезпечення мінімуму споживання потрібно приблизно 16 млрд. яєць на рік. Тоді як реальне виробництво не перевищує 12 млрд. Де вишукуватимуть резерви, залишається лише здогадуватися.

Що ще опинилося в «продуктовому кошику»? У нормах зразка 2000 року одному працездатному їдцю пропонувалося обмежитися в рік 14 кг яловичини, телятини й баранини, а тепер — 16 кг, але тільки яловичини (більш як 43 г на день). Свинини пропонується 8 кг на рік (21 г на день). Із кошика виключено кроликів, зате додалися два кіло птиці (14 кг на рік, або 38 г на день).

Про трагедію з салом ми вже згадали (щоправда, останні п’ять років норма була така сама). Другий нацсимволпродукт — ковбаса — пропонується в обсязі 9 кг на рік (24,5 г, або один шматочок, на день).

Із продуктів найпершої потреби на рік нам пропонують 62 кг білого хліба (169,8 г на день, жити можна), 95 кг картоплі (260 г на день, також краще, ніж ситуація з салом). А також 25 кг помідорів і огірків разом (68 г на день, на закуску не вистачить), 60 кг фруктів і ягід (164 г на день, півтора яблука). І позаяк уже внесли в «мінімум» 13 кг кондитерських виробів, то чому не внесли горілку?

Дітям норми трохи збільшено. Якщо в «кошику-2000» тим, кому до шести років, належало з’їсти впродовж року 11,7 кг яловичини, баранини, телятини, а від 6 до 18 років — 18,3 кг, у найближчу п’ятирічку «видаватимуть» по 12,9 і 20 кг відповідно. Свинини в минулу п’ятирічку дітям до шести років пропонувалося 5,8 кг на рік, підліткам — 9,2 кг, а з цього року — відповідно 8,1 і 12,7.

Раціон для непрацездатних традиційно менш багатий, ніж для працюючих. Їх чомусь вирішили годувати рибою: раніше її було 2,5 кілограма на рік, а тепер — 9,5 на рік і понад це 1,3 кг рибопродуктів. Правда, в окремих експертів виникає підозра: чи то в старий документ, чи то в новий закралася помилка.
Чарівна шафа...

Кабмін «розписав» і гардероб для всіх груп населення. Він фактично не зазнав змін із 2000 року. Тобто залишається таким самим малореальним. Теоретично, верхній зимовий одяг (куртку на синтапоні), звісно, можна носити чотири роки (саме раз на чотири роки заплановане її придбання). Проте вже на третій рік у цій куртці в пристойні місця заходити буде соромно. Чи передбачається, що ті, хто живе на «мінімум», у пристойні місця не ходять?

Чоловічий костюм пропонується носити п’ять років, а п’ять сорочок — чотири роки. Термін носіння краватки знижено з десяти до п’яти років. А от джинси тепер пропонується носити дві пари сім років, тоді як раніш була одна пара на три роки. Можливо, у додатку до постанови уряду варто було б зазначити, де продаються такі джинси? Бо ті, які є в більшості магазинів, носяться до пузирів на колінах і дірок на сідницях щонайбільше рік.

Жіноче пальто пропонується носити вісім років, жіночу осінню куртку — сім. На такий само термін розраховані дві сукні. А одну вовняну спідницю пропонується носити п’ять років. Як і три блузки. Хоча, здавалося б, жінкам належить гардероб змінювати частіше. Навіть тим, котрі живуть на прожитковий мінімум. Чотири роки має прослужити купальник (пенсіонеркам і купальник не потрібен), а трусів на ті самі два роки «видають» не п’ять штук, а шість. Але є і прогрес: термін носіння однієї пари жіночих зимових чобіт скорочено з п’яти років до трьох.

Хіт дитячої «споживчої шафки» — «гарнітур для новонароджених (шапочка, сорочечка, пелюшки)», термін служби якого встановлено в шість(!) років. За бажання можна, звісно, здогадатися, що не користування пелюшками протягом шести років мали на увазі чиновники Кабміну, а те, що середньостатистичне немовля повинне, за їхніми підрахунками, з’являтися в середньостатистичній родині раз на шість років. Правда, двох пелюшок для новонародженого обмаль, а одноразових підгузників у дитячий «кошик» не внесли.

А в інших предметів, необхідних для дітей, дуже завищено терміни служби. Так, дітям до трьох років пропонується носити верхній зимовий і демісезонний одяг по два роки, як і сукні для дівчаток і сорочки для хлопчиків. У дітей від шести до 18 років та сама проблема: джинси, сорочки, футболки, бюстгальтери, светри — усе пропонується носити по два, а то й по три роки. По два роки пропонується носити взуття — туфлі, кросівки, утеплені черевики. А купальник/плавки — так узагалі п’ять років.

Але ж діти мають властивість рости. І обновки їм доводиться купувати щороку не тому, що старі речі зношуються, а тому, що діти з них просто виростають! Проте перед чиновниками висунули завдання «вписатися» у прожитковий мінімум, і вони зробили все для його виконання. Без жодного врахування елементарних життєвих реалій.
…А також усякі інші предмети

Для дітей шкільного віку прописано норми по шкільному приладдю. На навчальний рік у прожитковий мінімум входять 50 зошитів, 10 ручок і два(!) підручники. Ноу комментс.

Три ковдри пропонується використовувати 10 років, три подушки — 15. Дивно, чому не п’ятдесят, адже зустрічаються в сім’ях і бабусині ковдри. Правда, якість тоді була кращою...

Шість підковдр мають прослужити п’ять років, шість простирадл — чотири, так само, як шість наволок. Шести рушників повинно вистачити на три роки, трьох махрових рушників — на вісім. Із нового варіанта «споживчого кошика» чомусь виключено носові хусточки: раніше на рік їх пропонувалося три штуки.

Для більшої наочності мінімальний набір предметів санітарії і ліків також перерахуємо на місячні норми. Тоді на середньостатистичну сім’ю на місяць виходить 3,5 шматка туалетного мила та два шматки господарського (у попередньому «кошику» було три). А також дві пачки прального порошку, півпляшки шампуня та 1,4 тюбика зубної пасти. І три рулончики туалетного паперу.

Медикаменти на рік: три пачки вати (було п’ять), п’ять десятиметрових пакетів бинта, п’ять упаковок валідолу/валеріани, три баночки йоду й зеленки, шість упаковок болезаспокійливого/жарознижуючого. А також дев’ять пачок вітамінів і одна... пачка гірчичників. Загалом, хворіти Кабмін не рекомендує.

Посуд: шість тарілок на три роки, чотири каструлі та дві пательні на дев’ять років, а також один чайник на вісім. Чайний сервіз на п’ять років. Термін служби ложок і виделок — десять років.

Холодильник середньостатистичній родині пропонується змінювати раз на 15 років, телевізор — раз на десять, пральну машину — раз на 14. Люстру й настільну лампу — раз на 25 років.

Що ж, гуляти — так гуляти! Ознайомимося з нормами по послугах. З 21 до 24,3 збільшилася кількість квадратних метрів житла в розрахунку на одну людину. Норми водопостачання залишилися незмінними, на рівні 3,2—5,6 кубометра на людину залежно від типу будинку. Норми газопостачання виявилися перерахованими на одну людину, тоді як старі норми були в розрахунку на середньостатистичну родину. Якщо середньостатистична сім’я складається з трьох чоловік, то вони зменшилися. На жителя міської квартири тепер припадає 9,8 кубометра газу на місяць, тоді як раніше було 31,36 кубометра на родину…

Місячна норма споживання електроенергії — 110 кВт.год. для квартир із газовими плитами, 225 — для квартир з електроплитами. Місячна норма розмов по телефону — 20 хвилин (який тут Інтернет...). Місячна норма отримання друкованих видань за підпискою чи вроздріб — 52 примірники (один тижневик). З 1 до 1,3 збільшено місячну норму відсилання листів. Раз на місяць пропонується відвідувати бібліотеку чи купувати книжку.

На рік заплановано одне людиновідвідання лазні, прання двох кілограмів білизни в пральні, чотири стрижки та 0,2 фотографування. А ще — 524 поїздки громадським транспортом (1,4 на день — не кожен повернеться додому)...
Замість післямови

Який, здавалося б, стосунок до реального життя має вся ця цифрова еквілібристика? А найбезпосередніший. На споживчому кошику будується розрахунок прожиткового мінімуму. До прожиткового мінімуму, своєю чергою, прив’язані в Україні багато соціальних гарантій, у тому числі, віднедавна, і святая святих — розмір мінімальної пенсії по старості. У цьому сенсі свіжий «набір» від Кабміну розкриває значно потужніший шар соціально-економічних проблем, ніж це може видатися скептикам-журналістам, котрі за рівнем доходів усе-таки належать до середнього класу і котрі з легкістю іронізують над запропонованими нормами споживання продуктів і товарів...

Поставити себе на місце людини, що лічить кожну копійку і шматок хліба, буває складно. Проте часом корисно бодай спробувати. Не вижити? А чи є діло до цього чиновникам, які «утрамбовували» та «утрамбовували» цифри, поки остаточно не «утрамбували»?..

* принт версiя
* форум
* надіслати другу
* прочитати пізніше
* лист редактору

Інші статті розділу

* Кінах: Продаж стратегічних об'єктів потрібен владі для виконання передвиборчих обіцянок
* Жорстка посадка, якої можна уникнути Майкл ДЕППЛЕР
* Як підготувати економіку до завтрашніх випробувань Анатолій КІНАХ

* Порошенко: Прийняття закону «Про акціонерні товариства» блокується свідомо
* Порошенко: Україна втратила унікальний шанс диверсифікувати джерела поставок газу
* Порошенко: Мораторій на продаж землі потрібен для її незаконного привласнення

WEBLOG - Mass-media rating hit.ua: сейчас на сайте, посетителей и просмотров за сегодня bigmir)net TOP 100

Copyright © 1994-2008. «Дзеркало тижня» Всi права захищенi.
Джерело:
 

bsv

Странник
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Украина стала мировым лидером по вымиранию населения



Украина - первая в мире страна по темпам вымирания населения, при этом наши женщины не могут позволить себе иметь много детей.

"За 14 лет украинцев стало меньше на 5 миллионов. Это - очень высокий показатель", - заявил глава Нацсовета по вопросам здравоохранения профессор Николай Полищук.

По его словам, тревогу вызывает то, что наблюдается сверхсмертность не только детей или стариков, а именно людей трудоспособного возраста.

"По этим показателям Украина опережает Европу в три-четыре раза. Чаще всего у нас умирают от курения - ежегодно 100-110 тысяч, из них 10% пассивные курильщики, от алкоголизма - свыше 40 тысяч ежегодно, и травматизма", - рассказал Полищук.

"Также, по сравнению с цивилизованными странами, продолжительность здоровой жизни у нас на 15 лет меньше", - отметил профессор. Основной причиной этого, по его мнению, является бездуховность, низкая образованность и культура людей.

На вопрос, в каких регионах Украины наибольший процент смертей, директор Института демографии НАНУ Элла Либанова сообщила, что "это - регионы, начиная с Кировоградской области, к востоку и югу. Я называю эту зону - "черный пояс Украины".

"Этому способствует занятость на мощных промышленных производствах. Важным фактором является плохая экология, некачественная питьевая вода, и специфический образ жизни - в восточных регионах страны наибольший процент людей, больных алкоголизмом", - говорит она.

Либанова заметила, что основная причина глубинных процессов депопуляции - высокая смертность нашего населения, так, 65% мужчин не доживают до 65 лет.

"Для воспроизводства нации нужно, чтобы женщина родила в среднем 2 детей - только тогда поколение детей заменит поколение родителей. Когда же население становится старше - исчерпывается структурный потенциал нации", - отмечает директор Института демографии.

"Чтобы ситуация изменилась в лучшую сторону - на 10 украинских женщин должно рождаться 23-24 ребенка, а реально рождается 13. А украинская женщина не хочет рожать, она вышла за пределы семьи и стремится социально реализоваться", - добавила Либанова.

Говоря о нежелании украинской женщины рожать детей, директор Благотворительного фонда "Развитие Украины" Власта Шовковская заметила, что женщинам, которые достигли определенной социальной стабильности и строят карьеру, тяжело смириться с потерей трех лет своей жизни.

"Большинство женщин не могут позволить себе иметь более двух детей. Иметь много детей в нашей стране могут позволить себе или очень богатые люди, или очень бедные", - считает она.

"Больше всего детей - в бедных странах и бедных семьях. Это - общая мировая тенденция", - поддержала Либанова. По ее словам, одним из важным факторов депопуляции украинской нации является миграция.

"За рубежом работает 2 миллиона украинцев. И проблема не в том, что люди едут работать, а в том, что они во что бы то ни стало хотят остаться в других странах, и вывезти туда свои семьи", - заметила Либанова.

"Другой аспект трудовой миграционной проблемы то, что в Украине остаются безнадзорными дети работников, часто брошенные на произвол судьбы", - подчеркнула она.
 

Life-ua

+ плюс - минус
Ответ: Интересные статьи из интернета.

От стаття Швейцарской Газеты :

NZZ: Ющенко хочет держать Тимошенко в ”черном теле”

Сегодня, 19:38

Корреспондент.net Украина

president.gov.ua
То, что Ющенко начал мешать
приватизации, очень огорчает Президент Украины Виктор Ющенко вредит национальным интересам, останавливая процессы приватизации. Его цель – „держать в черном теле” Тимошенко, пишет влиятельная швейцарско-немецкая газета Neue Zuricher Zeitung.
„В правящей коалиции в Украине не утихают интриги. В центре – председатель Фонда государственного имущества Украины, социалистка Семенюк, которая вместе с президентом Ющенко хочет сорвать планы премьер-министра Тимошенко”, - говорится в статье.

„Уже в январе Тимошенко уволила эту бывшую учительницу. Но Ющенко отменил это решение. С тех пор его считают покровителем Семенюк, которую можно смело назвать Министром по препятствованию приватизации. На протяжении месяцев она вместе с главой государства дружно блокируют почти все крупные продажи. Аргументы, которые для этого приводятся, как например, – эта продажа угрожает возникновением монополии, тот ставит под угрозу национальную безопасность – эксперты считают достаточно непонятными”, - убеждены европейские аналитики.

Ющенко считают покровителем Семенюк, которую можно смело назвать Министром по препятствованию приватизации.
"Своим нерассудительным блокированием трибуны во вторник депутаты Блока Юлии Тимошенко хотели привлечь внимание к критической ситуации и требовать утверждения председателя Фонда госимущества. Фаворит премьера – исполняющий обязанности Семенюк Андрей Портнов. Он соратник Тимошенко и признанны специалист по экономическим вопросам".

„То, что Ющенко начал мешать приватизации, очень огорчает. Среди прочего и потому, что глава государства когда-то считался твердым сторонником денационализации, он также относил к списку своих наибольших триумфов выгодную продажу металлургического гиганта Криворожсталь”, - пишет издание.

„С учетом того, что государственный бюджет на 2008 год имеет дефицит в размере 3,7 миллиардов долларов, продажа государственных предприятий была бы в национальных интересах. Ющенко этому мешает, в частности потому, как допускают эксперты, что он хочет держать Тимошенко „в черном теле”, - объясняют европейские журналисты тактику Президента Украины Виктора Ющенко в борьбе с премьер-министром. Они называют эту антипремьерскую кампанию „предвестником борьбы на президентских выборах, которые должны состояться в январе 2010 года”, - убеждены в Европе.

По материалам УНИАН
 

zergius

New Member
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Чому не Шевченко?

Борис Бахтєєв , для «Телекритики», 23.05.2008

Четверте місце Тараса у «Великих українцях» – це протест українців проти офіціозної забронзовілості «обов’язкового Кобзаря».

Проект «Великі українці» завершився великим скандалом. Брутальне, згідно з фактами, наданими Вахтангом Кіпіані, натягування результатів і витягування на перше місце Ярослава Мудрого не лише перетворило на пшик власне цей проект, а й поставило під сумнів усі програми, пов’язані з ім’ям Савіка Шустера. Адже йдеться про фундаментальне – про підтасування волевиявлення. Як тут не згадати обмовку Петра Симоненка на програмі, присвяченій першій сотні великих, коли він назвав тих, хто голосував, виборцями!

Для ведучого передусім політичних програм це може стати руйнацією всього, над чим він працював кілька років. Його іміджу, довіри до нього, визнання його майстерності. Дивує от що: протилежна сторона, судячи з наявної інформації, не квапиться дати відповідь. А може, Кіпіані перебільшив? А може, Шустер довірився «раді гарантів» і не простежив за тим, звідки взявся раптовий потік голосів за Ярослава? А може, якщо трохи перебільшити, ситуація була такою, як в Алжирі у 1990-х роках, коли єдиним шляхом збереження демократії та миру в країні було скасування результатів демократичних виборів? Адже якби переміг Степан Бандера, могло би зчинитися... навіть важко передбачити, що. Надто неоднозначною є його постать не лише в Україні, а й поза її межами, й не тільки у Росії. З яких причин вона є неоднозначною, й наскільки поширені уявлення про Бандеру відповідають чи, радше, не відповідають істині – то інше питання, але факт є саме таким, яким він є.

«Цей проект – це така гра», – неодноразово повторював Савік Шустер упродовж різних випусків програми. Видається, чи не головним результатом «Великих українців» стало от що: у постколоніальній країні, розділеній за ставленням до власної історії, гратися з громадською думкою не можна. Тим більше, коли правила гри є надто вільними (голосуй хто скільки може), підрахунок голосів – непрозорим, критерії – невизначеними, а до «ради гарантів» входять діячі, чий суспільний авторитет не є високим і сам по собі не гарантує нічого. Чи не занадто затягнувся постколоніальний стан суспільства – то теж цікаве питання, але от як є, так і є.

Зізнаюся: після перегляду програми, присвяченій підсумкам голосування за сто «великих українців», на думку спало: а от раптом якийсь небідний дядечко вирішив би пожартувати й організував масове голосування за якусь вигадану постать? За Васю Тютькіна, сантехніка? Чи, зрештою, за самого себе? Скільки коштів на це знадобилося б? Скільки різних телефонних номерів? Поміркувавши, я заспокоїв себе: наші багаті не відзначаються звичкою витрачати гроші на ефектні дивацтва, тож можна не хвилюватися. Я й гадати не міг, що тисячі голосів з одного телефонного номера однаково можуть бути зараховані, й що на дивацтва, коли до них додається ідеологія, ніяких грошей не буває шкода.

Усе, видається, набагато глибше, ніж фальсифікація на користь Ярослава Мудрого. У те, що за результатами об’єктивного, й саме об’єктивного, голосування міг перемогти Степан Бандера, я, даруйте, не вірю. Навіть якщо припустити, що мешканці західних областей голосували на два порядки активніше, ніж мешканці областей центральних та східних, однаково не вірю. Не вірю в те, що для всіх без винятку галичан та волинян Бандера є більш великою постаттю, ніж Шевченко, чи Франко, чи Леся, чи хоча б Чорновіл. Не вірю, що в усіх без винятку західняків ставлення до мешканців «великої України» могло вкластися в єдине бажання: от зараз ми покажемо, хто тут, в Україні, хазяїн, хто диктуватиме всім свої погляди.

Так, позитивне, а ще більше – позитивне із застереженнями, ставлення до постаті Бандери притаманне не лише мешканцям Заходу. Але ж у будь-якому разі не аж настільки позитивне, щоб проголошувати його «українцем усіх часів та народів». Видається, лідерство Бандери може мати одне пояснення, й воно буде таким самим, як і пояснення лідерства Ярослава – стимульоване голосування. Ким і як стимульоване, пов’язане з кимось із «ради гарантів» чи ні – то вже проблема для конспірологів. Звісно, все було не так топорно, як із Ярославом. Але цілком можна припустити, що яка-небудь маргінальна, але бойова й харизматична політична сила організувала таке голосування силами своїх симпатиків. Іншого пояснення я не бачу. У будь-якому разі, на постаті і Ярослава, і Бандери вилито й ще буде вилито купу бруду – так, ніби це вони якось причетні до ігор навколо себе. Оце й стало одним із головних підсумків проекту.

Десять фільмів про великих українців, судячи з усього, не змінили розстановку сил (якщо не брати до уваги випадок із Ярославом): оголошувані після завершення кожного з них результати жодного разу не продемонстрували радикальної зміни займаного кимось місця. Були ті фільми різними – й за жанрами, й за рівнем, але, переглянувши їх, необізнаний глядач ледь не щоразу мусив би спитати: то в чому ж велич героя фільму? Віталій Коротич про Миколу Амосова – добротна, дещо типова документальна стрічка про видатного діяча, такі зазвичай демонструють до ювілеїв. Вахтанг Кіпіані про Степана Бандеру – кримінальна хроніка у двох серіях, де особистість убивці Бандери вийшла чи не яскравішою, ніж особистість самого Бандери. Леонід Кравчук про Валерія Лобановського... «Він бив німців, бив французів, бив іспанців, він підкорив усю Європу». Якщо не знати, що йдеться про футбол – просто-таки солодкий сон Жириновського. Футбол та трішечки стосунків із владою – от і все. Лобановський – інтелектуал, людина, широко обізнана в різних галузях, людина інтелігентна – залишився поза кадром.

Остап Ступка про Григорія Сковороду. Порівняння Сковороди з хіпі навряд чи додало йому прихильників. Порівняння цікаве, але ж ніяк не для просвітницької стрічки! Заключний пасаж: «Якби він жив сьогодні, його друзями були б олігархи та політики», – зруйнував навіть вибудуваний образ «прахіпі». Бажання Ступки-молодшого бути оригінальним у цьому фільмі було більше, ніж Сковороди.

Роман Віктюк про Лесю Українку. Це був перший фільм, який захопив; коли він закінчився, я, немов прикутий, ще хвилин п’ять дивився в екран, несила підвестися. Оті п’ять хвилин минули, перше враження розвіялося, й я з подивом зрозумів: 70% уваги привернув сам Віктюк, ще 20% – Ада Роговцева й лише решту 10% – історія хвороби Лесі Українки. Віктюк та Роговцева – видатні актори, і якби вони прочитали з екрана підручник із хімії, враження було б таким самим. От тільки до чого тут Леся Українка?

Святослав Вакарчук про Івана Франка. Оце було чудово! От тільки ведучий весь час підкреслював: Франко був справжній європеєць. Окрім того, що він їздив до Відня, у фільмі інших підтверджень тому не було. Хто не знає, на чому ґрунтується твердження про європейськість Франка, сприйняв його мов заїжджений штамп на кшталт «євроремонту» – у нас тепер усе європейське.

Дмитро Корчинський про Богдана Хмельницького. Чекав чого завгодно, але таке відверте використовування Хмельницького як приводу для пропаганди власних поглядів однаково шокувало. Націю будують не свинопаси, не селяни й не будівничі, її будують лише зброєю; українці ніколи не любили працювати, українська нація призначена для того, щоб здобувати багатства за допомогою зброї – саме оці повторювані в різних формах ідеї стали лейтмотивом фільму.

Тарас Чорновіл про В’ячеслава Чорновола. Отут шок був позитивним. «Саме те, що треба, у саме таких, як треба, пропорціях та саме такому, як треба, викладенні», – таким є враження й досі. Богдан Ступка про Тараса Шевченка. Сильно, але, знову ж, часом було забагато Ступки. Різні варіанти прочитання одних і тих самих рядків у даному контексті не переконали, бо увагу було зосереджено зовсім не на цьому. Дмитро Табачник про Ярослава Мудрого. Теж був би одним із найкращих фільмів із десяти, якби не одне «але». Табачникові майже вдалося притлумити його власні погляди, й ідея про «триєдиний православний народ» майже не проглядала. Майже – але не зовсім. От тільки для чого Табачник вів фільм російською мовою? Чи не для того, щоб усе ж таки надіслати глядачам послання: давня Русь – то все ж російська, а не українська історія, віднесення Ярослава до України – то такі правила гри, відверто поставити їх під сумнів не можна, але ви ж усе розумієте... Подальші події, ймовірно, доводять, що саме так і було.

Щонайменше четверо з ведучих змогли й самі погрітися у променях слави десяти «великих українців»: перед демонстрацією «їхніх» фільмів їх і самих було названо великими.

І все ж головним запитанням, яке залишилося після «Великих українців», є винесене в заголовок: чому не Шевченко? Саме це стало головною пост-інтригою проекту. Низькі місця Лесі Українки та Івана Франка мають, видається, просте пояснення: їх не знають, для багатьох і багатьох українців вони так і залишилися персонажами з нудного шкільного підручника з української літератури, критичними реалістами. Але чому не Шевченко?

Якби «великих українців» визначали за радянських часів, він неодмінно посів би перше місце, бо воно було закріплене за ним офіційно, поза конкуренцією. Слідом за пам’ятниками Леніну українськими містами та містечками крокували пам’ятники Шевченкові, який мріяв про «сім’ю вольну, нову» – тобто, за офіційним тлумаченням, Союз Радянських Соціалістичних Республік. Пам’ятник Ленінові на бульварі Шевченка – ото й є образ «України нашої радянської», що в’ївся у підсвідомість. От саме це, мабуть, і зіграло тепер злий жарт.

Богдан Ступка намагався деконструювати міф про Шевченка. Оскаженілі натовпи неадекватних людей навколо його пам’ятників у фільмі про нього – це ми з вами, це наше з вами ставлення до Тараса, коли за молитвами йому, клятвами на його імені, гаслами з його цитатами та прапорами з його портретами геть не видно його – Шевченка. Навколошевченківська метушня не дає змоги спокійно, без надриву, наодинці із собою читати його, слухати його та вдумуватися у прочитане й почуте. От тільки не деконструювати міцно вкорінений у свідомість міф протягом півгодини, та й новий Шевченко, справжній, на місці того міфу у фільмі не постав – лише натяки на нього, пунктиром, десь на маргінесі сюжету.

Шевченко залишив Україну в ранній юності й потім лише тричі її відвідував. Він був представником діаспори. Ледь не святотатство, але ж правда! Шевченко демонстративно ходив Невським проспектом у кожусі, епатуючи публіку, її національні та станові переконання. Хрестоматійний Кобзар як представник богеми – незвично, навіть незбагненно, чи не так? Шевченко залишив по собі сорок три автопортрети – вони, мов карти в колоді, змінювали один одного в одному з епізодів фільму. Далеко не кожен художник у своїй творчості приділяв таку увагу власній особі. Тарас пізнавав себе? Намагався розкрити себе для нащадків? Передбачав, що буде канонізований у кожусі та з вусами й застерігав: «Я – не такий! Не лише такий»? Прихильності колишнього кріпака шукали чимало осіб із титулами та маєтками. Він дарував її – ніби прощення. Чи ні?

Пам’ятники Леніну тепер відходять, а Шевченко залишається таким самим, як і був за радянських часів. «Шевченко – то Ленін сьогодні». Бронзові стандартні бюсти – де тільки можна. Портрети Шевченка в усіх можливих кабінетах – як неодмінний атрибут, інвентарний номер такий-то. Пам’ятники, ніби нашвидкуруч перероблені з пам’ятників Леніну, тієї самої естетичної цінності. Монети, банкноти, блокноти, зошити, медалі. Залізнична станція імені Шевченка. Трамвайне депо імені Шевченка. Цитати, цитати, цитати – одні й ті самі й із будь-якого приводу, як раніше цитати з Леніна. Вуса, вуса, вуса. Шапка, шапка, шапка. Кожух, кожух, кожух. Оця от заміна всюдисущої кепки на таку ж усюдисущу шапку – ото й є наша віха демократії та національного відродження?

Меморіал у Каневі – то наш Мавзолей. Урочисті події відбуваються там, у Каневі. Високих гостей везуть туди, до Канева. Не до Моринців і не до Керелівки. От зараз пишу матеріал – комп’ютер уперто підкреслює назву Моринці як помилку. Нема Шевченка з нами, помер він. Переконалися? То й поїхали з Канева назад, додому.

Нема Шевченка з нами. Замість нього – оті портрети, банкноти, медалі, бюсти. Саме вони, як і двадцять, і п’ятдесят років тому, залишаються для більшості реальнішими, ніж Шевченко як людина й навіть як поет. Читати Шевченка для задоволення? Та що ви, хіба ж можна отак от, всує? От Леніна для задоволення ви б читали?

Коли на батьківщині Леніна будували його меморіал, знесли дощенту все старе місто, все, що могло нагадати: той був людиною, ходив ногами по оцій бруківці, бачив оці будинки. На хвилі повернень старих назв Ульяновськ так і не став знову Симбірськом. Чи не так само в нас із Шевченком? Керелівка, у якій він провів дитячі роки, офіційно зветься Шевченкове. Назви, що закінчуються на -ове (російською -ово), не характерні для Наддніпрянської України, та й для Поділля, Волині, Галичини, Полтавщини, проте характерні для центральних регіонів Росії. Село, яке дало Україні геніального й самовідданого борця за її відродження, назване тепер на російський лад, за російською топонімічною традицією – але нібито на його честь.

Знаю кількох достатньо відомих людей – інтелектуалів, патріотів, навіть націоналістів, – які приватно зізнавалися: не подобається їм поезія Шевченка. Чи наважився би хтось зізнатися в тому публічно, не накликавши на себе загальний гнів і не перетворившись на ізгоя? Шевченка приписано любити, й усе тут! Мусите! Та що там мусите – зобов’язані! Інакше ви – ворог народу. Інакше ви – контра недобита. Агент. Манкурт. Зайда. Українофоб.

Геній нації. Пророк нації. Совість нації. Попросіть-но будь-кого обґрунтувати, підтвердити ці аксіоми. Чи багато хто зможе це зробити, й не у спосіб: «А ви що, сумніваєтеся? Та як ви можете?!». Генія та пророка перетворили на чергові «розум, честь і совість» вельми прикладного призначення. А Шевченко ж, окрім усього – неперевершений майстер звукопису. А ще й дотепер не так легко знайти поетів, мова поезій яких не була б до різної міри штучною, модифікованою – «так не розмовляють». У ХІХ столітті такого взагалі було не уявити. Навіть казки Пушкіна мають вкраплення «високого штилю». У Шевченка ж – звичайна українська мова, така сама, яку можна було почути в будь-якому селі від будь-кого. Незбагненним, містичним чином ці звичні фрази зі звичних слів у Шевченка лягали в поетичні рядки й ставали образами, символами, душею. От тільки в канонізованому – в шапці та з вусами – образі поета дивним чином не знайшлося місця для його суто поетичної геніальності. «Тема його віршів» та «ідея його віршів», немов у радянському підручнику, міцно затулили власне його вірші.

У сприску «великих українців» на четвертому місці опинився не Тарас Шевченко. Боюся, справжній Тарас Шевченко не потрапив навіть до першої сотні. Четверте місце посів бронзовий ідол, якому належить вклонятися, бо так заведено – чи то за звичаєм, чи то за наказом вождів та керманичів. Так, весь проект «Великі українці» був змаганням міфів. Можливо, друге місце Миколи Амосова пояснюється саме тим, що він – на відміну навіть від Валерія Лобановського – не встиг перетворитися на міф, за його ім’ям та прізвищем українці все ще бачать живу людину. Тараса Шевченка як особистість за міфом про нього не видно анітрохи.

Четверте місце Тараса – це протест українців проти підмінювання творчого генія ідеологією, проти офіціозної забронзовілості «обов’язкового Шевченка». Людина, в житті якої не було нічого, окрім боротьби за щастя народу (українського, трудового, українського трудового – підставляйте сміливо, залежно від власної системи поглядів), людина-функція нецікава. Людина, що не жила, а функціонувала, не викликає довіри. Залишається сподіватися: недалеким є той час, коли замість посттоталітарного ідола у свідомості українців постане справжній Тарас Шевченко – великий геній і великий герой. Коли буде усвідомлено хоча б єдину річ: Тарас Шевченко свідомо відмовився від блискучої кар’єри художника й від дуже забезпеченого життя лише з однієї причини: він не міг мовчати й не міг казати те, що «у форматі».
 

HNIW

Member
Ответ: Интересные статьи из интернета.

 

Kramar

Іван Богун
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Чи подарує Україна Кримську волость Росії?
03.06.2008___ Ігор Радзієвський, для УП

А що, може, і справді подаруємо Крим Росії? Тільки й усього – передати Кримську волость, забутий Богом край. Росія ж так жалібно пхикає. Ми воювали, каже, так подавай нам її сюди. А то ми без неї й дня не проживемо.

Дійсно, нехай забирають собі на здоров’я, держава не збідніє.

Ще краще – зробимо Медведєву несподіваний сюрприз на день народження. Ми йому Кримську волость піднесемо, а він у відповідь, дивись, теж щось цікавеньке підкине. Ну, наприклад, газ по 50 доларів.

І росіянам приємно, і українцям – геть зайвий головний біль.

Та й знову ж таки можна на цьому нову карколомну тіньову схему спорудити. Нині таких справ майстри в усіх парламентських фракціях окопалися. Ось, нарешті, і поєднається схід і захід.

Ну, а якщо серйозно. Треба взаший гнати тих сучих синів та дочок, самозванців, які "казенні землі розбазарюють". Натомість пора й уторопати, і не лише, як кажуть, "в общих чертах", що ж насправді відбувається в Україні та її околицях.

На тлі сплеску патріотичної, антивеликодержавної риторики в Україні, вже роздаються непоодинокі голоси на кшталт: скільки можна скиглити про зовнішніх ворогів та виявляти уроджені комплекси меншовартості.

Причини проблем треба шукати в середині країни. Внутрішні кланово-олігархічні чвари, бездарність влади та цілковиту її байдужість до потреб та вимог громадян найлегше списати на підступи сусідів. Розберіться, мовляв, спочатку в себе дома.

З цим можна повністю погодитись, якби не той загрозливий характер, що останнім часом набувають українсько-російські відносини. На жаль, все частіше з обох боків – завуальовано або відкрито – лунає жорстоке слово "війна". Реальна небезпека зникнення суверенної України примушує знов і знов бити на сполох.

Нинішня міждержавна штовханина України з Росією відбувається в умовах радикальної зміни світового політичного ландшафту, сформованого в результаті II світової війни.

Процес перекроювання територіальних кордонів сучасних національних держав почався з розпаду СРСР, Чехословаччини та Югославії і триває до цього часу. Косовський приклад тому підтвердження.

Сепаратистські рухи активізувались у Грузії, Молдові, Бельгії, Великобританії та інших країнах.

РФ, попри певні ілюзорні ознаки консолідації, також рухається у бік нового витка дезінтеграції. За певних умов невдовзі власні державні проекти можуть запропонувати Татарстан, Північнокавказькі народи, Саха (Якутія), Башкирстан та інші національно-територіальні утворення.

Під реальною загрозою розвалу та поголовної китаїзації Росія починає приндитися та шукати ворога, щоб згуртуватися і відтягнути час схлопування Великої Росії у нематеріальну точку сингулярності.

Маніакальне загострення войовничості Росії на ґрунті постімперської неповноцінності знайшло вихід у ритуалізованій агресії проти України. Сьогодні розвіюються, як дим, останні ілюзії щодо можливості трансформації російського імперського авторитаризму у бік демократії.

Ознаки непереборності цієї властивості "русского духа" набувають особливої рельєфності у світлі українського питання. Не можна нічого вдіяти з ментальністю північного слов’янського народу, коли на обох півкулях головного мозку кожного росіянина золотими церковнослов’янськими викарбовано: "Україна – Малоросія, Севастополь – місто російської слави".

З мурів столичного Кремля сам факт існування незалежної України узрівається як історичне непорозуміння, а остаточне її зникнення з політичної карти світу – лише питання часу. При цьому йти на будь-який компроміс із українською владою, що відстоюватиме національні інтереси, Москва не збирається.

У конфлікті з ненависним їм "бандерівським режимом" геостратеги північного сусіда виходять із таких базових міркувань. По-перше, Кримський півострів – невід’ємна частина території Росії, тимчасово окупована "галіцаями" – найслабкіша ланка української державної самостійності.

По-друге, виведення ЧФ із Севастополя означатиме крах кремлівської політики відродження Російської імперії на пострадянських теренах.

По-третє, збереження у будь-який спосіб, примусовий чи добровільний, присутності ЧФ у Криму на невизначений термін означатиме кінець України як суверенної держави.

По-четверте, джокером у рукаві російських геополітичних картярів є той факт, що значна частина кримчан орієнтована скоріше на Білокам’яну, ніж на Стольний Град.

По-п’яте, для розв’язання кримського питання не виключається й застосування силового сценарію.

Мимоволі спадає на думку приклад Мюнхенської змови. Якщо пригадати історію цього ганебного політичного "компромісу", то можна знайти дивовижну схожість із сучасною боротьбою за Кримський півострів.

Для більшої наочності наведемо схематично хроніку подій.

Тоді, як і в наш час, відбувався безцеремонний переділ світу і сфер впливу між сильними світу цього за рахунок слабкіших та менш агресивних країн.

Здійснивши у травні 1938 року, при цілковитому потуранні тогочасних головних політичних акторів, аншлюс Австрії, нацистська Німеччина під загрозою застосування воєнної сили заявила свої претензії на територію Судетської області Чехословаччини, де компактно проживали етнічні німці.

Судетські німці, голосом націонал-сепаратистської Судетсько-німецької партії, фінансованої нацистами, постійно репетували про утискання прав з боку уряду Чехословаччини, вимагали автономії, а також проведення референдуму про приєднання Судетської землі до Германії.

"Заради спасіння миру" в Мюнхені 30 вересня 1938 року було підписано Угоду, за якою "великі демократії" – Великобританія і Франція при цілковитій підтримці США – погодилися на передачу Судетської області Третьому Рейху.

Представники Чехословаччини були відсторонені від участі у підготовці та проведенні Мюнхенської наради. Їх, по суті, поставили перед фактом.

Так, за одну ніч купка держав Європи винесла смертний вирок суверенній Чехословаччині. Відторгнення Судетської області фактично санкціонувало розчленування Чехословаччини. Шматки її території прихопили тоді Польща і Угорщина. Словацька меншина відокремилась та сколотила власну маріонеткову квазідержаву.

І це відбулося попри те, що, здавалося, суверенітет і територіальна цілісність цієї європейської держави були надійно захищені системою міжнародних договорів.

Однак чого ці юридичні гарантії реально вартували з’ясувалося, коли "великі держави" без усіляких сентиментів пожертвували дружньою їм країною заради власних геополітичних інтересів. "Миротворчість" за чужий рахунок.

Цинізм у політиці торжествував на повну силу.

Повернемося до реалій України. Кримські росіяни голосом "Російської громади Криму" – відверто антиукраїнської організації, фінансованої Росією, – постійно репетують про утискання політичних, мовних, культурних та релігійних прав українською владою.

Представники цієї організації звернулися до керівництва РФ із закликом про денонсацію Великого російсько-українського договору та відновлення політичної єдності з Росією. Наполегливо мусується питання проведення місцевого референдуму про приєднання Криму до Росії.

На сьогодні зібрано понад 500 тисяч підписів жителів півострова на підтримку безстрокового перебування ЧФ Росії у Севастополі.

У російських медіа розгорнулася шалена антиукраїнська інформаційна кампанія. Постійно лунають провокаційні заяви з боку офіційних осіб та їх глашатаїв, суть і зміст яких ставлять під сумнів територіальну цілісність України та спрямовані на розхитування ситуації в Криму.

Згодом цілком імовірно будуть висунені на державному рівні претензії на українські землі. Росія перед анексією ґрунтовно та професійно нафарширує "незайманих" європейських обивателів інформацією про страждання кримських росіян, які з останніх зусиль захищають рідну мову, православну віру, національну ідентичність, та ще чимось подібним на закуску.

Розвинені західні "демократи та демократки" із полегшенням проймуться цими бідами та визнають легітимність кримського сепаратизму.

А далі – справа техніки, переважно військової.

Маленька блискавична побідоносна війна так необхідна режиму Медвєдєва для об’єднання нації, піднесення її духу. Адже Росія, за специфічною логікою її історичного розвитку, вступає у період смути та глибокої кризи.

Як бачимо, нові геополітичні сценарії – це добре засвоєні старі.

На перший погляд здається, що суверенітет, територіальна цілісність та непорушність кордонів України нібито надійно захищений міжнародним правом. Україну, як незалежну державу, визнали на дипломатичному рівні всі країни світу, вона є повноправним учасником численних міжнародних організацій та режимів.

Гарантами безпеки та цілісності України, яка добровільно відмовилася від третього в світі ядерного потенціалу, виступили Росія, США і європейські країни, підписавши Будапештський Меморандум 1994 року.

Але чи можемо ми бути певними, що наша країна має чіткі та довгострокові юридичні гарантії безпеки, а не лише пустопорожні декларації?

Чи дочекається Україна жорсткої та своєчасної реакції міжнародного співтовариства у випадку замаху Росії на її юрисдикцію?

Чи не побачимо знову, як 70 років тому, у відповідь на загарбницькі дії Росії лише блудливі дипломатичні маневри з боку європейських та світових політиків? Чи не станемо свідками Мюнхену-2?

Згадаймо хоча б характерний приклад: під час конфлікту навколо Коси Тузла, ніхто з так званих гарантів навіть пальцем не поворухнув для захисту України.

Лише наївний може всерйоз розраховувати на те, що провідні країни світу підуть на відкритий конфлікт із Росією заради чужої їм дивакуватої країни. Всім зрозуміло – а ні старушці Европі, а ні дядьку Сему так не хочеться ризикувати власним спокоєм та добробутом.

Ніхто не буде втручатися у бійку через абстракті принципи демократії та права; всі керуються лише політичними та матеріальними інтересами. Держави "першого" світу з чистою душею здадуть неньку в утиль, в обмін на стабільність та безперешкодне постачання енергоносіїв.

Необхідно чітко усвідомлювати, що у сучасному надпрагматичному світі на Україну чатують держави-чикотіло, які із задоволенням розпатрають її на шматки, а потім нітрохи не сумніваючись брязнуть: "а был ли мальчик?".

Як тільки Росія поставить питання руба щодо Криму, не забаряться зі своїми територіальними претензіями й інші "друзі".

На "східні креси" зазіхатиме Польща. Недарма ж вона повним ходом видає "картки поляка" – вхідні квитки до раю Речі Посполитої. Угорщина прихопить Закарпаття. Відновлення прикордонного знаку на нинішній межі Закарпатської та Львівської областей – Верецькому перевалі – символізує прагнення ідеологів Великої Угорщини до панування в регіоні Карпат.

Румунія не зволікатиме з висадкою екстремальних туристів у камуфляжі на острові Зміїному.

У цій ситуації Україна має знайти відповідь на питання: який саме вибір зовнішньополітичного статусу відповідатиме корінним інтересам усіх громадян, сприятиме розв’язанню ключових завдань держави – розвитку і безпеки.

Об’єктивно Україна має лише три варіанти при виборі напрямку зовнішньої політики:

- реінтеграція у пострадянський простір;

- позаблоковість або нейтральність;

- інтеграція у євроатлантичні і європейські структури.

Реалізація першого варіанту призведе до поступового розчинення усього українського в Україні. В рамках процесів відродження Росії у статусі великої держави, існуванню самостійної України немає місця.

Позаблоковий статус також не надає Україні жодних гарантій безпеки. Тримати "кругову оборону" може лише внутрішньо згуртована нація з міцним ресурсним, промисловим, людським та, особливо, військовим потенціалом.

Сучасна Україна, на жаль, не може похвалитися такими перевагами. А за наявності небезпечного сусіда з проявами девіантної поведінки, територіально агресивного, нейтральність означатиме нейтралізацію національної державності.

Таким чином, тільки вступ до НАТО залишає Україні, як незалежній державі, хоч якійсь шанс убезпечити себе від неадекватних територіальних апетитів сусідів та зберегти перспективу подальшого самостійного розвитку.

І Росія вимушена таки буде зважати на цей факт. Недарма її шовіністично налаштована владна еліта аж "зі штанів вискакує", так протидіє інтеграції України до Північноатлантичного Альянсу.

Чи хтось може запропонувати ще реальні альтернативи колективній безпеці у межах НАТО? Здається немає жодної.

Зараз знову заговорили про передчуття III світової війни. Такі самі тривожні настрої поширювались в Європі у 30-х роках минулого століття. Однак моторошні очікування безглуздої бійні тоді зачіпали, як правило, тих, хто був першим втягнутий у вир протистояння. Інші – байдуже спостерігали осторонь.

Сьогодні, як це не прикро, Україна опинилася на передовій.

Глобальні загрози примушують український політичний клас усвідомити: настав час нарешті подорослішати. Пора набратися мужності та зважитися на ухвалення доленосних для країни рішень.

Що робити – відомо давно. Послідовність кроків чітко та детально розписано у безлічі наукових робіт, концепцій та програм.

Питання в тому, чи спроможний хтось із владоможців взяти на себе цю тяжку ношу, відмовившись від звичних та дорогих їх серцям справ: дерибану землі, газових оборудок, хабарництва, забудови парків, дитячих та спортивних майданчиків тощо.

Сьогодні, на жаль, можна знайти чимало бажаючих, і не лише в Росії, дати в морду Українській революції.

Одначе в українців ще є час зробити так, щоб у недругів при словах "самостійна Україна" виникало єдине бажання – піти повіситися на першому ліпшому суку від безсилля.

Ігор Радзієвський, кандидат наук з державного управління, спеціально для УП
Вже давно час замислитись, і дуже серйозно замислитись.

Джерело:
 

Serg_T

Забанен
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Паломники евреи-ортодоксы в Умани, - фоторепортаж

Каждый год десятки тысяч паломников-хасидов со всего мира съезжаются в Умань, чтобы помолиться на могиле своего святого - цадика (мудреца) Нахмана Брацлавского. По преданию, Нахман (внук Израэля Бешта, основоположника учения еврейских ортодоксов - хасидизма) завещал похоронить себя в Умани, в память о евреях, погибших здесь во время польско-украинских войн XVII века.

Хасидов охраняет 500 милиционеров

На могиле цадика хасиды встречают еврейский Новый год (Рош-а-Шана) и Судный день (Йом Кипур). Десять дней между этими двумя праздниками они постятся и молятся - считается, что в эти дни Бог "расписывает" судьбу для каждого еврея на будущее, и скромное поведение является залогом успеха в следующем году.

Рош-а-Шана в этом году пришелся на 12 сентября. В этот день в Умани лил проливной дождь, дул сильный ветер. Несмотря на отвратительную погоду, хасиды вместе со своими детьми по грязи и лужам, падая и поднимаясь, спешили к святому месту, чтоб начать молиться.

Могила цадика находится внутри синагоги на улице Пушкина. Вся территория вокруг в радиусе с полкилометра огорожена милицейскими кордонами. Неевреев внутрь почти не пускают. Причина очевидна: чтобы не возникало конфликтов. Милицию в эти дни командируют в Умань из трех соседних областей, всего охраняет паломников 500 человек.

Для своих все дешевле

Все жилье в округе сдано еще за пару недель до начала праздника. Цены в этом году кусаются больше, чем в прошлом (квартира в удаленном от могилы цадика районе в прошлом году стоила 250 долларов в сутки, в этом - 400 минимум).

- Деньги в этот праздник мы зарабатываем хорошие, - говорит Леонид Иосифович, владелец одной из квартир. - Но расходы на ремонт после их проживания тоже огромные. Им ведь запрещено в этот праздник делать какую бы то ни было работу. Нельзя включать свет, мыть посуду, выносить мусор - нельзя, простите, даже смывать воду в туалете. Представляете, что творится в квартирах, когда они выезжают? Кроме того, многие, особенно молодежь, все портят, причем сознательно. Бьют окна, ломают кровати, срывают обои. Вот только что чуть не сожгли одну из квартир. Вырвали кран у газовой плиты и разожгли огонь. Я не понимаю, как вообще можно вырвать его?

Впрочем, "наши" тоже в обиду себя не дают. Вокруг гетто - полным полно раскладок с товарами первой необходимости. За бутылку "кока-колы" доброжелательная бабушка Маша просит 20 гривен ($4), со "своих" - 3 гривны.

Два человека на 20 тысяч

Разборки местных с прибывшими паломниками тоже встречаются нередко. Если инцидент происходит вне зоны отцепления, милиция просто старается не обращать внимания на происходящее.

Среди паломников есть подростки, которые объединяются в небольшие группы и хулиганят - бьют витрины, обливают прохожих. Причем украинскую милицию не боятся. Кого хасиды действительно боятся, так это представителей израильской полиции. Каждый год вместе с паломниками полицейские приезжают в Умань. В этом году следить за 20 тысячами ортодоксов прислали всего двух человек.

На могиле цадика нас забросали камнями и бутылками

Мы более двух часов пытались прорваться к знаменитой могиле. Журналистов и фотографов пускать внутрь категорически отказываются. Тем не менее нам удалось увидеть самое святое для хасидов - один из древнейших свитков Торы. Его как раз извлекали из серебряного футляра, когда мы все-таки пробрались внутрь "запретной" синагоги. Свиток написан на специально выделанной коже, его цена составляет около 2 миллионов долларов.

Внутри синагоги оказалось не меньше сотни человек. На нас они смотрели с удивлением, как на белых ворон, а когда увидели объектив фотокамеры, стали бросать камни и бутылки. "Беркуту" пришлось эвакуировать нас в прямом смысле слова.

- Не все паломники одинаково агрессивны, - объяснял один из офицеров "Беркута". - Есть очень много жизнерадостных и доброжелательных людей. И настроение у них меняется после наступления Нового года - они становятся общительными, спокойно фотографируются. А вообще, у них свои традиции, у нас свои - и нужно уважать друг друга.

Хасиды задержали самолет

Все билеты на рейсы, следующие из Тель-Авива в Киев или Одессу, были "под завязку" выкуплены паломниками, стремящимися попасть в Умань. Все пассажиры этого рейса - мужчины и мальчики в черно-белой одежде, с пейсами и в шляпах или кипах. Не успели они занять места в самолете, как тут же приступили к молитвам. Стюарды, пытавшиеся усадить пассажиров в кресла, чтобы произвести взлет, ничего не могли поделать. В итоге самолет вылетел на полтора часа позже.
Как помоему - хасиды по уму и идеологии схожи с для одних и других место обитания должно быть одно - ГАЗЕВАГЕН.

Вот фотки тех отмороженных с приклеенными пейсами (бугага)
 

Вкладення

  • 17.1 КБ Перегляди: 194
  • 14.9 КБ Перегляди: 206
  • 25.9 КБ Перегляди: 202
  • 24.3 КБ Перегляди: 190

mangust

патріот
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Ринат Ахметов стал богатейшим человеком не только Украины, но и СНГ, и Европы. Такие результаты рейтинга самых богатых людей Украины, который опубликовал Корреспондент.

Согласно рейтингу, весь список ТОП-50 на сегодня весит $ 112 млрд., что составляет больше, чем два годовых бюджета, рассчитанных на остальных 46 млн украинцев.

В частности, $ 31,1 млрд. - оценка нынешнего состояния донецкого бизнесмена. Это вдвое больше, чем год назад и на $ 1,5 млрд. больше, чем стоимость активов самого богатого гражданина России Олега Дерипаски.

Также по подсчетам инвестиционной компании Dragon Capital, собственник Систем Кэпитал Менеджмент стал самым богатым человеком Европы. Он оставил позади шведского бизнесмена, собственника торговой сети IKEA Ингвара Кампрада, который за год потерял в активах $ 2 млрд.

Стремительнее других дорожали активы угольных магнатов. Это позволило тройке из концерна Энергия – Виктору Нусенкису, Леониду Байсарову и Геннадию Васильеву - за год превратиться из миллионеров в миллиардеров.

По результатам рейтинга, самой богатой на миллиардеров остается днепропетровская финансово-промышленая группа Приват, которая делегировала в список трех своих совладельцев с общим капиталов в $ 17,7 млрд.

История успеха Игоря Коломойского, Геннадия Боголюбова и Алексея Мартынова еще не завершена. Сейчас группа Приват в привычной для себя манере скупает наиболее аппетитные активы, пишет Корреспондент.

Металлургия и энергетика – основа благополучия минимум 20 участников рейтинга ТОП-50. Еще десять человек сколотили состояния преимущественно в банковском секторе. Мировая конъюнктура и потребительский бум дали возможность заработать не только металлургам и банкирам, но также строителям и пищевикам.

Застройщики Николай Толмачев и Лев Парцхаладзе удвоили свои состояния, а собственник торговой сети Велика Кишеня Роман Лунин практически утроил его. Прошедший год был явно не годом водки. Активы ее производителей подешевели. А вот молочники, напротив, заработали. Игорь Еремеев в паре со своим компаньоном Степаном Ивахивым уже практически сколотили $ 1 млрд.

Хороший пример того, как уход из публичной политики не банкротит, а обогащает бизнесмена. Оба - в прошлом члены Блока Литвина.
В целом украинский капитализм немного ослабил свое присутствие в парламенте. Год назад Партия регионов делегировала в Верховную Раду восемь человек из списка ТОП-50 Корреспондента, а теперь - семь. У Блока Юлии Тимошенко в парламенте пять "бриллиантовых" штыков, вместо прошлогодних восьми. Социалистическая партия потеряла единственного миллиардера-депутата.

Ежегодный рейтинг Корреспондента ложится в основу других оценок состояний самых богатых украинцев. Расчеты для журнала производят финансовые специалисты инвестиционной компании Dragon Capital согласно утвержденной в ней системе оценки активов на основе рыночной капитализации предприятий и метода сравнительных оценок. Корреспондент также связывается с каждым потенциальным кандидатом, который может попасть в рейтинг, для уточнения списка его активов.

Любопытные факты рейтинга

Капитал всех участников ТОП-50 — $ 112,7 млрд, что превышает два госбюджета Украины.

Самый богатый украинец Ринат Ахметов впервые стал самым богатым европейцем, доведя стоимость своих активов до рекордных $ 31,1 млрд.

Больше всего богачей в Партии регионов - восемь человек ($ 35,42 млрд).

В список ТОП-50 попали шесть новичков, один восстановил свое присутствие, и семь человек покинули высшую лигу отечественного капитализма.



Источник: Корреспондент
 
Зверху