Интересные статьи из интернета.

Kramar

Іван Богун
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

БОЙОВІ ДІЇ УПА БУЛИ ЗАКОННИМИ І СПРАВЕДЛИВИМИ ЗГІДНО З НОРМАМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

Вікова боротьба між націоналістами й інтернаціоналістами за те, чи бути Україні самостійною, чи ні, в серпні 1991 року завершилася на користь перших. Однак, тільки теоретично. Парадокс у тому, що плодами боротьби поколінь борців за нашу свободу скористали ті, хто свого часу нищив український національно-визвольний рух всіма засобами, включаючи збройний. Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту” взяв їх під своє покровительство. Правда, згідно з п. 16 ст.6 цього закону до учасників бойових дій належать також “вояки Української повстанчої армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941 — 1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.

ImageЦей закон, який прийняли у Верховній Раді комуністи та космополіти різних мастей, жодних прав бійцям УПА не дає, адже вони не припинили боротьбу в 1944 році, а продовжували її проти сталінських посіпак аж до 1956 року. А це, на думку „законотворців”, – „злочин проти миру та людства”. Зовсім інакше трактує дії ОУН-УПА міжнародне право.

У 1918 р. Україна стала незалежною і була визнана державами світу включно з Росією. Однак існування УНР перешкоджало відновленню імперії. Тому Росія під надуманим приводом офіційно оголосила війну Україні. Внаслідок воєнної поразки збройних сил українського уряду територія УНР була окупована російською Червоною армією (у 1921 році 85% національного складу її частин в Україні становили росіяни), а потім незаконно анексована Радянською Росією всупереч міжнародному праву і навіть власному, як виявилося - демагогічному, Декрету про мир.

Оскільки СРСР виник без волевиявлення на те українського народу, ніякого союзного договору навіть з представниками маріонеткового уряду УРСР про створення СРСР підписано не було, стан окупації України тривав фактично до 1991 року зі всіма юридичними наслідками для українського народу.

Тому російсько-німецька війна 1941-1945 років, в якій зійшлись у двобої два колишні союзники та імперіалістичні хижаки, не була для нас “вітчизняною”, бо наша Вітчизна не Радянська Росія (СРСР), а Україна. Українці не були зобов’язані захищати окупаційний російський режим на своїх землях.

Також у 1939 році Червона армія окупувала, відповідно до ганебного пакту Молотова — Ріббентропа, Західну Україну, що перебувала в складі Польщі. СРСР потоптав принцип самовизначення нації, організувавши і провівши під контролем воєнних окупаційних властей плебісцит — так звані Народні Збори Західної України, чим намагався надати анексії Західної України вигляду законності. Цей плебісцит був юридично не чинним, оскільки СРСР провела плебісцит в умовах режиму воєнної окупації, в присутності і за допомогою власних збройних сил, чого міжнародне право не допускає.

Особливістю режиму воєнної окупації УНР з 1921 року, а Західної України з 1939 року є те, що він згідно з міжнародним правом не означає переходу цих територій до окупанта. Територіальні питання вирішуються звичайно в мирних договорах.

16 серпня 1945 р. у Москві був підписаний “Договір між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон”. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 5 лютого 1946 року у Варшаві, після чого договір набув чинності.

Хоча цей договір укладався без участі представників населення українських територій, але з нього випливає, що Росія мовчазно згодилася, що плебісцит 1939 р. у Західній Україні був фікцією. А це означає, що українці Західної України до 5 лютого 1946 р., навіть ті, яким видали радянські паспорти, громадянами СРСР не були, і ніяких зобов’язань перед урядом СРСР не мали і були вправі збройною силою чинити опір насильствам окупаційних радянських властей і її силових структур як негромадяни СРСР. І в цьому випадку вони були не бандитами, як їх трактували й досі намагаються трактувати антиукраїнські політичні кола, а учасниками бойових дій.

Вказаний в законі для ветеранів УПА реабілітаційний часовий термін “1941 — 1944 роки” має під собою не юридичну основу, а ідеологічну і пов’язаний не з правовим статусом населення Західної України, а з датою вступу в неї Червоної армії і початком бойових дій проти неї українських повстанців. Але Червона (радянська) армія не була українською урядовою армією. Присутність в її складі мільйонів силоміць і незаконно мобілізованих громадян УНР не свідчить про її український характер. Вона була російською армією, яка на своїх багнетах принесла не мир, а сталінські репресії. Тому боротьба проти неї була війною справедливою і правомірною, а ті, хто її вів, не бандити, як твердить і досі російська пропаганда, а комбатанти.

Згідно з IV Гаазькою конвенцією про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., а також Женевською конвенцію 1949 р. комбатанти – це ті, які ведуть під час війни бойові дії проти ворога. Вони не є кримінальними злочинцями.

Женевські конвенції 1949 р. поширюють закони і звичаї війни на “конфлікти, які не мають міжнародного характеру”, і вже тим самим узаконюють народну війну, допускають підпорядкування збройних сил уряду (або владі), не визнаному державою-окупантом. У Західній Україні таким не визнаним СРСР українським підпільним урядом була Українська Головна Визвольна Рада, створена в 1944 році, і якій підпорядковувалася УПА.

З погляду загальноприйнятих законів і звичаїв війни партизанський рух на окупованій агресором території є правомірним. Партизани є комбатантами. Партизанська війна є особливим видом народної війни і має справедливий характер. Для визнання в якості „воюючого” IV Гаазька конвенція вимагала від осіб зі складу партизанських сил, “відкрито носити зброю і дотримуватися законів і звичаїв війни”. Цим вимогам бійці УПА відповідали.

СРСР же положень міжнародного права не дотримувався, повністю ігнорував законний статус партизанського руху і всіх інших видів руху опору на окупованих ним територіях. Зате СРСР вимагав застосування права війни до власних партизанів, а також надавав значну воєнну і дипломатичну допомогу партизанам Туреччини, Китаю, Анголи, Мозамбіку і деяких інших країн. Таке ось комуністичне фарисейство.

Щоб позбавити УПА підтримки цивільного населення, СРСР порушував міжнародні конвенції, ним же підписані, і практикував у Західній Україні жорстоке поводження з місцевими жителями, катування, взяття заручників, посягання на людську гідність, засудження і застосування покарання без попереднього судового рішення, депортації на територію Росії в місця з суворими кліматичними і побутовими умовами. Усе це робилося руками працівників каральних органів, які зараз користуються захистом згаданого Закону України, а також тих, які значаться в ньому як “колишні військовослужбовці, особи вільнонайманого складу, а також колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших формувань, що брали безпосередню участь у бойових операціях з ліквідації диверсійно-терористичних груп фашистської Німеччини та інших незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР”.

Що ж до “злочинів проти миру й людяності”, то злочини проти миру – це планування, підготовка, розв’язання, ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів, угод або запевнень, або участь в загальному плані або змові, скерованих на здійснення будь-якої з названих дій. Наприклад, укладення пакту Молотова-Ріббентропа між радянською Росією та фашистською Німеччиною.

Злочини проти людяності - це вбивства, поневолення, заслання та інші жорстокості, здійснені щодо цивільного населення до і під час війни або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів. Наприклад, голод 1933-го року, інші політичні репресії проти українців в СРСР.

Звинувачення у скоєнні злочинів проти миру й людяності було висунуте групі керівників Німеччини Міжнародним воєнним трибуналом на Нюрнберзькому процесі. Щодо України, то воно стосувалося лише діяльності окупаційної німецької адміністрації. Спроба представника СРСР виставити українських націоналістів як “диверсійно-терористичну групу фашистської Німеччини” була відметена трибуналом через безпідставність.

Серед учасників Другої світової війни не було держави українського народу, оскільки УРСР була в ті роки квазідержавним утворенням. І як можна інкримінувати українському народу, чи якійсь його частині “злочини проти миру й людяності“? Це не тільки абсурд, злочинна некомпетентність, а найперше - умисна політична провокація. Український народ був злочинно позбавлений своєї держави і не брав участі у міжнародному житті 20-40-х років як його повноправний суб’єкт. Він не був серед паліїв Другої світової війни, а навпаки, став її жертвою. І те, що в Законі України є закиди українцям у здійсненні тяжких міжнародних злочинів, які навіть Міжнародним трибуналом відкинуті, свідчить лише про антиукраїнську спрямованість цього закону, його провокаційний характер, безсоромний наклеп. Це є кривдою мільйонів полеглих, замучених, вигнаних з рідної землі українців. Це кидає тінь на весь український народ, а також на литовців, білорусів, латвійців, естонців як на німецьких колаборантів. І це мусить бути виправлено.

Щодо країн Балтії, то вони давно визнали своїх учасників Руху Опору проти СРСР комбатантами. А в Україні їх офіційно звуть членами “диверсійно-терористичних груп фашистської Німеччини”. Як це зрозуміти на фоні наших міждержавних зв’язків?

Згідно з міжнародним правом бійці Української Повстанської Армії і члени збройного підпілля Організації Українських Націоналістів є учасниками бойових дій. Це означає, що репресивні заходи, застосовані щодо них відповідними каральними органами Радянської Росії — СРСР — були незаконними. Потерпілі мають бути не просто “реабілітовані” - уряд України повинен вимагати від правонаступниці СРСР - Російської Федерації відшкодувати членам ОУН-УПА їхні моральні й матеріальні збитки. Депортовані в Сибір і на Крайню Північ РРФСР українці коштом Росії мають бути повернуті в Україну. Працівники так званих „правоохоронних” та інших каральних органів колишнього СРСР, які проживають на території України, всі повинні пройти перевірку на їхню причетність до геноциду українського народу у 1917-1991 рр. Винні мають бути позбавлені покровительства Закону України “Про статус ветеранів війни...”, їхні справи мають бути передані в суд для винесення рішення згідно з чинним законодавством та міжнародними зобов’язаннями України про покарання воєнних злочинців.

До кримінальної відповідальності повинні бути притягнуті також ті, які в часи існування СРСР, а також всі ці чотирнадцять років розпалюють міжнаціональну ворожнечу, зводячи наклепи на український народ і його національно-визвольний рух.

Україні потрібне не національне примирення, а національна справедливість.

Дмитро Грицай
Джерело:
 
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Суржик як соціолінгвістичний феномен



Мовне явище, що одержало назву суржик, належить до специфічної форми побутування мови в Україні. Його національну і соціяльну природу відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник української мови фіксує слово суржик у двох значеннях: 1. «Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін.; борошно з такої суміші; 2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об’єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова»1.

Таким чином, семантичне ядро слова суржик поєднує два елементи значення – змішування двох різних субстанцій і пониження якости утвореного внаслідок змішування продукту.

Аналогічний мовленнєвий феномен відомий Білорусі, де суміш російської і білоруської мов зветься трасянкою. Назва має спільне з нашим суржиком джерело походження. У сільському господарстві так називають неякісний корм для великої рогатої худоби, в який до сіна додають («натрушують») солому. Вторинне значення слова трасянка – «мовний продукт, що виник шляхом механічного змішування в різних пропорціях елементів матерії і форми двох мов – російської й білоруської»2.

Дехто з білоруських лінгвістів, враховуючи подібність семантичної моделі, за якою утворено лексеми суржик і трасянка на позначення змішаної субмови, припускає, що білоруський термін виник за аналогією до українського3.

Питання часу появи другого значення слова суржик внаслідок метафоричного перенесення на мовне явище конкретного поняття зі сфери сільського життя потребує спеціяльного дослідження. Можна припускати досить пізнє його походження, оскільки словник Б. Грінченка такого значення розглядуваної лексеми не фіксує, хоча, крім первісного, подає ще одне – «людина змішаної раси», що проілюстровано таким прикладом з народного мовлення Черкащини: «Се суржик: батько був циган, а мати дівка з нашого села»4.

Проте саме явище – гібридне українсько-російське мовлення виникло, безперечно, задовго до укладання словника Б. Грінченка. Досить згадати хоча б мовну партію Возного з «Наталки-Полтавки» І. Котляревського. Багатий матеріял для дослідження історії суржику містять рукописні пам’ятки XVIII ст. з території Лівобережної України.

На кінець XIX – початок XX ст. змішана субмова уже набула значного поширення, що зафіксовано в художній літературі і публіцистиці. Цікаві спостереження і міркування Володимира Жаботинського щодо скаліченого мовлення українських селян навів мовознавець Мартен Феллер, відомий дослідник українсько-єврейських паралелей. У статті, надрукованій у 1904 році, В. Жаботинський писав:

«Був я нещодавно на Дніпрі і в дорозі, подорожуючи у вагоні третьої кляси, прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка – явне зіпсуття, явна хвороба української мови. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські; виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це, безперечно, що вона вмирає. Чи зникне остаточно, чи ще прокинеться й буйно розквітне – інше питання: адже не можна забувати, що українські мовляни живуть не лише в Росії, – а галицькі русини плекають свою мову, створюють нею літературу і не дозволять їй згаснути навіть і тоді, коли останній Остапенко в Росії перехреститься на Євстафієва. Але це – справа майбутнього, а тепер наявний такий факт: занепадає малоросійський говір. Занепадає говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому, що з ними цей говір народився і з ними зріс, тобто віддзеркалив у собі всі звиви й ухили психіки цього народу... Коли у вагоні третьої кляси вслуховувався в цей сором української мови, мені – хоч я сам не малорос і не слов’янин – кортіло гукнути на цілий слов’янський світ: «Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима остається збиток і згуба слов’янського добра!»5

Коротка доба українізації 20-х років, яка гостро поставила потребу розширення функцій і сфер вживання української літературної мови, винесла на порядок денний і проблему змішаного типу мовлення. Її торкався, зокрема, головний ідеолог українізації нарком освіти Микола Скрипник. Так в одному із своїх виступів, опублікованих в журналі «Більшовик України» (№12, 13-14 за 1931 р.), він говорив:

«Я маю на увазі окремі випадки мішаної й ламаної мови. Як я вже зазначив, за переписом 1930 року, на Україні 1.300.000 громадян, що визнали свою національну приналежність до українців, а своєю рідною мовою визнали російську, а не українську... Мова, що нею в дійсності говорить цей мільйон населення міст і містечок України, вельми неоднорідна. Іноді, – зокрема по більших містах – і здебільшого у середньої і міської буржуазії, чиновництва, кваліфікованої інтелігенції в старому сенсі цього слова і т. ин. – це російська мова з певною домішкою українських слів, що додають мові так званий кольор-локаль. Такою мовою пишуть деякі й російські письменники походженням з України. Здебільшого в них синтакса і вся побудова мови українська, а вимова і певний запас слів російський. Значна частина таких громадян говорить по-українському лише з певною домішкою російських слів і виразів. Врешті, переважна частина таких громадян говорить мовою ламаною, мішаною, де здебільшого на основі української мови переплітаються слова українські із словами російськими, що мають українську вимову, з словами українськими, що мають вимову російську, в найрізноманітніших пропорціях, залежно від місцевості, ступеня начитаності, перебування в старій армії чи служби в чиновному апараті, від кількості прийшлого російського населення в даній місцевості, наприклад у Донбасі, і від багатьох інших причин»6.

На початку 30-х років, коли згортання українізації почалось з демагогічних обвинувачень в утисках мовно-культурних прав національних меншин, передусім росіян, до яких противники українізаційного курсу долучали й російськомовних українців, М. Скрипник, обороняючись, наполягав на розумінні змішаної говірки як такої, що базується все ж на україномовній основі, арґументуючи цим потребу україномовної освіти для її носіїв. Так, у тій же статті він писав: «...оскільки економічний розвиток УСРР, зокрема за реконструктивної доби, неминуче приводить... до ще дальшої і поширеної українізації наших міст, містечок і селищ і до дальшої українізації нашого робітничого класу, остільки у зазначених випадках двомовності, мішаної і ламаної говірки дітей, у виборі початкової мови їх навчання можна в більшій частині місцевостей УСРР надати перевагу у виборі мові українській,... треба констатувати, що такою мовною основою мішаної говірки дітей по містах, містечках і селищах України є мова українська»7.

Наявність серед українців численної групи носіїв змішаної говірки давала підстави М. Скрипникові розрізняти в процесах впровадження української мови два завдання – українізації й дерусифікації. Про це він говорив у промові в Харківському машинобудівельному інституті восени 1932 р.:

«Нам треба цілковито відділяти ці два шляхи: шлях українізації і шлях дерусифікації, – ми стаємо на шлях дерусифікації робітників, техніків, інженерів тощо, що є українцями з походження, але говорять ламаною мовою, на три чверті російською і на одну чверть українською...»8

У розгорнутій на початку 30-х років кампанії дискредитації політики українізації цитовані вище міркування М. Скрипника щодо змішаного мовлення і освітніх завдань, спрямованих на дерусифікацію мови, стали приводом для обвинувачень його в насильницькій і механічній українізації. Уже після самогубства М. Скрипника автор однієї з погромницьких статей, посилаючись на слова Сталіна про те, що «не можна українізувати пролетаріат зверху, не можна примусити російські робітничі маси зректися мови й російської культури і визнати за свою культуру і свою мову українську», бо це «суперечить принципові вільного розвитку національностей», писав: «Ці слова нашого вождя т. Сталіна забув т. Скрипник, коли він висував вимогу дерусифікації пролетаріату, коли за його проводом, не без його «теоретичних» настанов НКО провадив механічну українізацію шкіл» (підкреслення моє – Л. М.)9

Суворий нормативізм совєтської доби наклав табу на фіксації цього нелітературного типу усного мовлення в писемній культурі. Виняток становили поодинокі факти використання суржику для мовної характеристики персонажів, наприклад, у п’єсі О. Корнійчука «В степах України» або в гуморесках Павла Глазового.

Популярний же гумористичний дует Тарапуньки і Штепселя, в якому партнер, що грав дурника, говорив суржиком, а в ролі розумного виступав носій літературної російської мови, влада схвалювала, бо він ефективно впроваджував у масову свідомість бажану для режиму модель українсько-російських стосунків.

Наукове дослідження суржику в совєтському мовознавстві було заборонено. Надто явно це скалічене мовлення частини українського соціюму самим фактом свого існування спростовувало офіційну псевдоісторію гармонійної двомовности і благотворности впливу російської мови на українську.

Табуйованість теми відображає і наведена вище дефініція суржику в одинадцятитомному тлумачному словнику, де не названо мов, що становлять його базу, тоді як суржик позначає цілком конкретну суміш мов, а саме українсько-російську. Термін не застосовують навіть щодо спорідненого явища змішаного білорусько-російського мовлення. Типологічна ж подібність суржику до инших субмов змішаного типу, зокрема, піджинів і креольських мов, ще потребує спеціяльних зіставних досліджень.

Чітке визначення суржику і пов’язаної з ним загрози тотального розмивання норм української літературної мови дав свого часу лише Б. Антоненко-Давидович у праці «Як ми говоримо». «Недобре, – зазначав письменник, – коли людина, не знаючи гаразд української чи російської мови або тої й тої, плутає обидві ці мови, перемішує їхні слова, відмінює слова однієї мови за граматичними вимогами другої, бере якийсь притаманний саме цій мові вислів і живосилом тягне його в іншу мову, оминаючи традиції класичної літератури й живу народну мову. Так створюється мовний покруч чи, як кажуть у нас, на Україні, суржик»10.

Зазначена праця Б. Антоненка-Давидовича вийшла у 1970 р., але невдовзі цензура внесла її, як і всі инші твори автора, до списку забороненої літератури.

У дев’яностих роках суржик став нарешті об’єктом лінгвістичного аналізу. Одна з перших його дослідниць Олександра Сербенська, упорядник посібника з промовистою назвою «Антисуржик», розвинула погляд Б. Антоненка-Давидовича на розглядувану субмову як здеградовану під тиском русифікації форму українського мовлення, підкресливши, крім лінгвістичного, психологічний аспект його негативного впливу на свідомість.

«Сьогодні слово “суржик”, – пише О. Сербенська, – почали вживати і в ширшому розумінні – як назву здеградованого, убогого духовного світу людини, її відірваності від рідного, як назву для мішанини залишків давнього, батьківського, з тим чужим, що нівелює особистість, національно-мовну свідомість. Мішаниною двох мов – української та російської – говорить частина людності України, хоч загальновідомо, що користуватися сумішшю з двох мов – це одне з найтривожніших явищ загальнопедагогічного характеру. Скалічена мова отупляє людину, зводить її мислення до примітива Адже мова виражає не тільки думку. Слово стимулює свідомість, підпорядковує її собі, формує. Суржик в Україні є небезпечним і шкідливим, бо паразитує на мові, що формувалась упродовж віків, загрожує змінити мову…»11

Праця «Антисуржик» була однією з перших у низці практичних посібників і словників з реєстрами ненормативних зросійщених словоформ і словосполучень, що супроводжувались відповідниками літературної мови.

Поряд з цим, в останні роки з’явились і перші спроби теоретичних досліджень змішаної субмови в статтях Л. Біланюк, Т. Кознарського, В. Радчука, О. Рудої, В. Труба, М. Феллера, М. Флаєра, О. Шарварка та ин.12 Слід зазначити, що всі вони носять попередній характер, оскільки, як кожне лінгвістичне явище, суржик має бути описаний на підставі солідної бази даних – записів зразків відповідного типу мовлення у його регіональних різновидах, а така база поки що відсутня. З розвідок, присвячених аналізові суржику, лише стаття О. Рудої ґрунтується на кількох автентичних записах, зроблених у Києві. М. Флаєр у статті «Суржик: правила утворення безладу» зробив спробу узагальнити певні особливості утворення змішаного мовлення на лексичному матеріялі, зібраному в словниковій частині згадуваної праці «Антисуржик». Розвідка Т. Кознарського спирається на літературну версію відповідного типу мовлення, представлену в циклі новел Б. Жолдака «Прощавай, суржику».

Инші статті – В. Радчука, В. Труба, автори яких не вдаються до аналізу конкретного матеріялу, становлять інтерес як перші спроби окреслити повне коло теоретичних проблем, пов’язаних із функціонуванням на території України мовлення змішаного типу.

Дослідження суржику вимагає передусім розв’язання проблеми кваліфікації цього типу мовлення, визначення його місця в системі усно-розмовних форм побутування української мови.

У мовознавчих працях спостерігається тенденція розглядати суржик як одну з форм українського просторіччя. До цієї лінгвістичної категорії відносять його автори енциклопедії «Українська мова», де в статті суржик зазначено: «Уживається переважно щодо українського просторіччя, засміченого невмотивовано запозиченими (внаслідок українсько-російської інтерференції) російськими елементами: самольот, січас, тормозити, строїти, кидатися в очі, займатися в школі, гостра біль»13. Відповідно й автор енциклопедичної статті просторіччя розглядає суржик як один із різновидів цієї форми існування української мови14.

В. Труб, аналізуючи суржик, схиляється до кваліфікації його як просторічної форми українського мовлення, проте висловлює й певні застереження до цього: «Суржик – це спотворена, просторічна форма першої підлеглої (не домінуючої) мови, яка є результатом мало усвідомленої спроби мовця наблизитися до опанування не першої домінуючої мови»15. Далі дослідник зазначає: «Відтак суржик постає як «третя» мова. Функціонально вона співвідноситься з українським просторіччям. За нормальних обставин українське просторіччя має бути однією з підсистем української мови (так само як російське просторіччя є однією з підсистем російської), однак суржик не є такою підсистемою, оскільки до його складу входять елементи, які не можуть бути зареєстровані в жодному нормативному словнику української мови»16.

Як бачимо, віднесення суржику до просторічних мовних форм здійснюється в координатах класифікації мовних систем, прийнятих у російській лінгвістиці. Проблему ускладнює, однак, недостатня усталеність категорії «просторіччя» в російському мовознавстві, значна розбіжність у поглядах на визначення її меж, яку демонструють навіть видання енциклопедичного типу. Зокрема, «Словник лінгвістичних термінів» Ольги Ахманової визначає просторіччя як «слова, вирази, звороти, форми словозміни, що не входять до норми літературного мовлення»17.

Натомість енциклопедія «Російська мова» инакше трактує це поняття: «Просторіччя – слово, граматична форма або зворот переважно усного мовлення, що вживається в літературній мові звичайно з метою зниженої, грубуватої характеристики предмета мовлення, а також просте невимушене мовлення, яке містить такі слова, форми і звороти»18.

Як видно з уже наведених дефініцій, головне протиріччя у розумінні розглядуваної мовної категорії в російській лінгвістиці полягає в тому, що до неї відносять два різних явища – з одного боку, мовлення, котре перебуває за межами літературної норми, з другого – мовлення, що не порушує норм, але має знижену, фамільярну експресію.

В останньому енциклопедичному виданні зроблено спробу уникнути суперечности в дефініції шляхом розрізнення двох видів російського просторіччя – нелітературного та літературного19.

Відсутність узгодженого погляду на просторіччя в русистиці вплинула і на принципи класифікації форм побутування української мови. Це відображає, зокрема, тлумачний словник, де у відповідній статті доволі невдало поєднано обидва типи просторіччя, виділеного в російській мові. Відтак цю категорію визначено у двох значеннях: «1. Побутове мовлення (на відміну від книжної, літературної мови). 2. Слово, граматична форма, зворот, що не є нормою літературної мови, але вживається в побутовому мовленні, а в художніх творах використовується як стилістичний засіб для надання мові зневажливого, іронічного, жартівливого та ін. відтінку»20.

Перенесення на українські мовні реалії лексикографічних засад русистики поглибило суперечливість тлумачення, оскільки фактично вивело за межі літературної мови всю сферу побутово-розмовного мовлення. Слід зазначити, що сама можливість застосування до українських мовних типів засад функціонально-стильової градації лексики, розробленої на базі російської мови, в даному разі лишається проблематичною. Річ у тому, що категорія просторіччя стосується міських норм побутового мовлення, а саме ці форми в українській мові функціонують неповноцінно, власне, в більшості міських центрів України вони витіснені російською мовою.

Саме тому, хоча тлумачний словник української мови і дав визначення категорії просторіччя, вона лишилась за межами української лексикографічної практики. Ремарка «просторічне» стосовно української лексики відсутня і в самому тлумачному словнику, і в перекладних російсько-українських словниках, де часто вживаній російській позначці «просторічне» в українській частині відповідають инші ремарки – «розмовне», «фамільярне», «зневажливе», «вульгарне» і под.

Останнім часом в українському мовознавстві з’явились праці, автори яких переглядають попередні засади функціональної класифікації лексики і формулюють нові підходи до виділення ідіомів. Значно чіткішу дефініцію просторіччя дав, зокрема, О. Тараненко в енциклопедії «Українська мова»: «один із структурно-функціональних некодифікованих різновидів загальнонародної мови, який, не будучи обмеженим територіальними або вузько соціальними рамками, разом з діалектами та жаргонами протистоїть літературній мові, її розмовному стилю. Основна форма функціонування просторіччя – усно-розмовна мова осіб, не знайомих у необхідному обсязі з літературними нормами внаслідок недостатньої освіченості»21.

У наведеному визначенні категорія просторіччя обмежена сферою мовлення, що перебуває поза нормами мовного стандарту. За такого розуміння просторіччя цілком виправданим є включення суржику до цього різновиду мовлення, як це робить автор зазначеної статті.

Таким чином, якщо й орієнтуватись на російську лінгвістичну традицію виділення просторічних форм мовлення, то суржик правомірно співвідносити у функціональному плані тільки з нелітературним типом російського просторіччя.

Натомість у деяких працях спостерігається надто широке розуміння суржику, спричинене, очевидно, хибним ототожненням цього специфічно українського феномена з російським просторіччям у другому – ширшому значенні слова.
 
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

...

Так, Майкл Флаєр, автор статті про суржик, опублікованій в журналі «Критика», виявляє хибне уявлення про характер соціяльного середовища, в якому виникає і побутує розглядувана субмова. «В битві за мовну першість, – пише він, – вибір загалом обмежується двома мовними стандартами – української чи російської мови. Та поки вони змагаються за роль високої мови в Україні, роль низької виконує українсько-російський суржик. За останні п’ять років у цій своїй функції він став своєрідним мовним притулком для відчужених і бунтарів, тих, хто йде проти норм суспільних умовностей, хай то представники молодіжної культури, кримінальний елемент, військові чи свідома свого соціального статусу модерна тусовка»22.

Суспільні групи, що їх дослідник відносить до соціяльної бази суржику, насправді є носіями професійних і корпоративних жаргонів, або, за иншою термінологією, соціяльних діялектів. Останні виникають внаслідок свідомого прагнення певної групи мовно виокремитись, а в деяких випадках і протиставитись иншим у межах усього соціюму.

Натомість постання суржику спричинене протилежною психологічною мотивацією, а саме намаганням носіїв української сільської говірки, або й літературного стандарту, пристосуватися до російськомовного міського середовища, а це явище принципово иншої природи.

Відмінність між соціяльним діялектом і суржиком як різновидами усного мовлення полягає також в тому, що соціяльний діялект утворюється в межах однієї мови – або російської, або української, тоді як суржик є змішаним типом мовлення.

Чимало плутанини вніс у проблему ідентифікації розглядуваної субмови Олександр Гриценко, один з авторів присвяченого суржикові есею, вміщеному у виданні «Нариси української популярної культури» (К., 1998). Класифікація лінгвістичних явищ, котрі культуролог ідентифікує як суржикомовні, фактично підводять під це визначення всі типи українського мовлення, що побутують в Україні – і сленговий текст О. Забужко, і вивчену українську мову інтелігентів, котрі в побуті розмовляють російською, і «професійні інституціялізовані дискурси та субкультурні сленги», і «мову русифікованих українців», і «засмічену русизмами мову суспільних низів», і мовленнєву базу гумористичних шоу. З усіх перерахованих «дискурсів» тільки два останніх можуть відповідати «суржикомовним практикам», та й то з певним уточненням.

На жаль, брак фахових знань у галузі обговорюваних лінгвістичних проблем О. Гриценко компенсує категоричністю в оцінках і висновках. «Видається чи не найбільш дезорієнтуючим, – пише він, – в усіх розмовах про суржик те, що його вважають – і це зафіксовано вже й у словниках – «нечистою», «зіпсованою» мовою. Вважається, що суржиком говорить людина, яка не володіє мовами «чистими», тобто літературними, нормованими – російською, українською або принаймні володіє лише однією з них, а замість иншої послуговується суржиком. У масовій свідомості сформовано стереотипне уявлення, що, мовляв, «колись усі українці розмовляли чистісінькою українською мовою, але потім внаслідок русифікації стали балакати суржиком. Це, ясна річ, міф»23.

Зрозуміло, що «чистісінькою» мовою до русифікації українці не розмовляли. Найпоширенішою формою побутування української мови, як, до речі, й инших мов, у минулі віки, до періоду індустріялізації, були територіяльні діялекти, що становлять не менш багаті й повноцінні в лексичному і структурному плані мовні утворення, ніж пізніше сформований на їх основі наддіялектний літературний стандарт. Але чи є мітом нинішній різновид змішаного українсько-російського мовлення і чи є мітом русифікація?

Цікаво, що відповідь на ці питання дає вміщена в тому ж виданні публікація М. Стріхи, в якій суржик цілком переконливо потрактовано як проміжну субмову, що виконує роль перехідного етапу в асиміляційному процесі витіснення української мови російською24.

Соціяльне середовище, в якому виникає розглядуваний різновид усного мовлення, – це сільські жителі, що пристосовуються до російськомовних мешканців міста. Утворюється він шляхом стихійного засвоєння російської мови при безпосередніх контактах з її носіями, а не шляхом поступового опанування другої мови в процесі організованого навчання. Успішним таке засвоєння другої мови може бути тільки в дитячому віці, тому суржикові, на відміну від комунікативних різновидів, сформованих на ґрунті однієї мови, тих же територіяльних і соціяльних діялектів, властива лексична й структурна неповнота, ущербність. Він утворюється внаслідок хаотичного заповнення зруйнованих ланок структури української мови елементами поверхово засвоєної російської.

Проміжний характер цієї безладної мовної суміші, її ущербність порівняно з кожною з двох мов, що беруть участь в утворенні суржику, усвідомлюють і самі його носії, котрі при опитуванні часом не можуть ототожнити своє мовлення ні з російським, ні з українським, ідентифікуючи його як «иншу» або «третю» мову.

Розмитість мовної свідомости носіїв українсько-російського гібриду засвідчують і відмінності в мовній самоідентифікації, властиві представникам суржикомовних середовищ різних регіонів України. Так, за попередніми даними, носії змішаної субмови, опитані в Києві, переважно ідентифікують своє мовлення з українським25, тоді як у Донецькій області інформанти, що спілкуються суржиком, ототожнюють його з російською мовою26. Щоправда, ці спостереження потребують додаткових підтверджень.


Як соціолінгвістичний феномен суржик потребує ґрунтовного вивчення у трьох аспектах – лінгвістичному, психологічному і соціяльному. Одним з головних практичних завдань таких досліджень має стати створення навчальних методик, здатних заблокувати розростання й вплив цього хворобливого явища, що загрожує українській мові внутрішньою руйнацією усіх її рівнів.
 

Ravenne

Гуманістична радикалка
Модератор
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Азаров обвинил Ющенко и оппозицию в росте инфляции в Украине
Первый вице-премьер-министр, министр финансов Украины, кандидат в народные депутаты от Партии регионов Николай Азаров обвиняет Президента Украины Виктора Ющенко и оппозицию в росте инфляции в Украине.

Об этом он заявил сегодня во время теледебатов с представителями Блока Юлии Тимошенко на Первом национальном.

Азаров подчеркнул, что ценой сегодняшней инфляции является политическая нестабильность. "Это те игры, которые затеял Президенте и вот эти люди (БЮТ). Если бы они не затеяли тему досрочных выборов, у нас бы не было такой инфляции", - отметил министр финансов, прибавив, что никаких объективных причин для ее роста не было и нет на это время.

В то же время он отметил, что правительство держит под контролем цены на зерно, правительство выравнивает цены на масло, и еще раз обвинил оппозицию в ведении целеустремленной работы по дестабилизации социально-экономической ситуации в стране.

Министр финансов пообещал, что правительство обеспечит снижение инфляции в будущем году до прогнозных показателей. При этом Азаров утверждает, что увеличение размера социальных выплат в будущем году, которые обещает избирателям Партия регионов, не приведет к увеличению инфляции.

По его словам, в проекте бюджета на 2008 год повышение пенсий и зарплат сбалансировано с ростом объемов роста промышленности, товаров и услуг и тому подобное. Он повторил, что, по прогнозам правительства, в будущем году максимальная инфляция будет составлять 6,8%.

В свою очередь, кандидат в народные депутаты от БЮТ Виктор Пинзеник выразил сомнение, что действующее правительство может остановить инфляцию. Он напомнил, что минимальную пенсию на следующий год рассчитывали, исходя из того, что инфляция будет составлять 7,2%, а по данным официальной статистики, цены уже выросли на 14%.

"Это значит, что украинский пенсионер может приобрести за пенсию меньше, чем в прошлом году, и эта же политика закладывается и на следующий год", - отметил представитель БЮТ.
 

Ravenne

Гуманістична радикалка
Модератор
Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Инфляция в Украине побила семилетний рекорд
В сентябре цены выросли на рекордные за последние семь лет 2,2%. Эксперты прогнозируют, что рост цен продолжится - до конца года отдельные продукты питания могут подорожать еще на 20%, пишет КоммерсантЪ-Украина в статье Цены сорвались с цепи.


Годовой показатель инфляции составит 13-14%. Это превышает правительственные ожидания более чем в полтора раза и доказывает неэффективность используемой стратегии административного контроля за ценами.

Инфляция в Украине почти в четыре раза превысила прогноз Министерства экономики, ожидавшего, что этот показатель будет "с незначительными отклонениями по отношению к августу" - 0,6%. В начале сентября премьер-министр Виктор Янукович заявлял, что не видит причин для увеличения инфляции и пересмотр прогноза неактуален. Однако правительство так и не смогло удержать инфляцию в пределах годового прогноза - 7,5%. Вопреки попыткам Кабмина остановить подорожание хлебной, молочной, мясной продукции и подсолнечного масла с помощью подписания меморандумов и предоставления местным органам власти права устанавливать торговые надбавки инфляция девяти месяцев достигла 8,6% - наивысшего уровня с 2000 года.

Инфляция сентября на уровне 2,2% также является самым высоким скачком цен в начале осени с 2000 года (тогда - 2,6%), ведь даже в сентябре прошлого года при резком увеличении стоимости коммунальных услуг цены выросли всего на 2%.

В сентябре главным фактором инфляции был рост цен на продукты питания на 3% (за девять месяцев на 12,4%). Лидером стали подсолнечное масло, подорожавшее на 17,3% (с начала года на 49,5%), молоко - на 8,9% (15,4%), сливочное масло - на 8,2% (20,4%) и яйца - на 7,4% (18,9%). Несмотря на госконтроль, произошло небольшое повышение цен - на 1-3% - на хлеб, макаронные изделия, рыбу, а также мясо и мясопродукты. Дешевели в сентябре только овощи и сахар. Рост цен на услуги на 2,2% обеспечил традиционный пересмотр стоимости образования в начале учебного года. Непродовольственные товары в цене практически не изменились (рост на 0,4%).
 

zergius

New Member
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Декларация независимости

Конгресс, 4 июля 1776 г.

Принята единогласно
тринадцатью соединенными Штатами Америки

Когда ход событий приводит к тому, что один из народов
вынужден расторгнуть политические узы, связывающие его с другим
народом, и занять самостоятельное и равное место среди держав
мира, на которое он имеет право по законам природы и ее Творца,
уважительное отношение к мнению человечества требует от него
разъяснения причин, побудивших его к такому отделению.
Мы исходим из той самоочевидной истины, что все люди созданы
равными и наделены их Творцом определенными неотчуждаемыми
правами, к числу которых относятся жизнь, свобода и стремление к
счастью. Для обеспечения этих прав людьми учреждаются
правительства, черпающие свои законные полномочия из согласия
управляемых. В случае, если какая-либо форма правительства
становится губительной для самих этих целей, народ имеет право
изменить или упразднить ее и учредить новое правительство,
основанное на таких принципах и формах организации власти,
которые, как ему представляется, наилучшим образом обеспечат
людям безопасность и счастье. Разумеется, благоразумие требует,
чтобы правительства, установленные с давних пор, не менялись бы
под влиянием несущественных и быстротечных обстоятельств;
соответственно, весь опыт прошлого подтверждает, что люди склонны
скорее сносить пороки до тех пор, пока их можно терпеть, нежели
использовать свое право упразднять правительственные формы,
ставшие для них привычными. Но когда длинный ряд злоупотреблений
и насилий, неизменно подчиненных одной и той же цели,
свидетельствует о коварном замысле вынудить народ смириться с
неограниченным деспотизмом, свержение такого правительства и
создание новых гарантий безопасности на будущее становится правом
и обязанностью народа. Эти колонии длительное время проявляли
терпение, и только необходимость вынуждает их изменить прежнюю
систему своего правительства. История правления ныне царствующего
короля Великобритании – это набор бесчисленных несправедливостей 26
и насилий, непосредственной целью которых является установление
неограниченного деспотизма. Для подтверждения сказанного выше
представляем на беспристрастный суд всего человечества следующие
факты.
Он отказывался давать свое согласие на принятие законов, в
высшей степени полезных и необходимых для общего блага.
Он запрещал своим губернаторам проводить неотложные и
чрезвычайно важные законы, если только их действие не
откладывалось до получения королевского согласия, но когда они
таким способом простанавливались, он демонстративно оставлял их
без всякого внимания.
Он разрешил проводить другие законы, важные для жизни
населения обширных округов, только при условии, что оно откажется
от права на представительство в легислатуре, то есть от права,
бесценного для него и опасного только для тиранов.
Он созывал законодательные органы в непривычных и в
неудобных местах, находящихся на большом удалении от места
хранения их официальных документов, с единственной целью измором
заставить их согласиться с предлагаемой им политикой.
Он неоднократно распускал палаты представителей, мужественно
и твердо противостоявшие его посягательствам на права народа.
Он в течение длительного срока после такого роспуска
отказывал в выборах других депутатов, в результате чего
законодательные полномочия, которые по своей сути неуничтожаемы,
возвращались для их осуществления народу в целом; штат тем
временем подвергался всем опасностям, проистекавшим как от
внешнего вторжения, так и от внутренних беспорядков.
Он пытался помешать заселению этих штатов, игнорируя по этой
причине законы о натурализации иностранцев, отказывая в принятии
других законов, направленных на поощрение иммиграции, а также
затрудняя выделение новых земельных участков.
Он создавал препятствия для осуществления правосудия,
отказываясь давать согласие на принятие законов об организации
судебной власти.
Он поставил судей в исключительную зависимость от своей воли
путем определения сроков их пребывания в должности, а также
размера и выплат им жалования.
Он создавал множество новых должностей и присылал к нам
сонмища чиновников, чтобы притеснять народ и лишать его средств к
существованию.
Он в мирное время содержал у нас постоянную армию без
согласия наших легислатур.
Он стремился превратить военную власть в независимую и более
высокую по отношению к гражданской власти.
Он объединялся с другими лицами, чтобы подчинить нас
юрисдикции, чуждой нашей конституции и не признаваемой нашими
законами, утверждал их акты, претендовавшие стать
законодательством и служившие:
– для расквартирования у нас крупных соединений вооруженных
сил;
– для освобождения посредством судебных процессов,
являющихся таковыми только по видимости, от наказаний военных,
совершивших убийства жителей этих штатов;
– для прекращения нашей торговли со всеми частями света;
– для обложения нас налогами без нашего согласия;
– для лишения нас по многим судебным делам возможности
пользоваться преимуществами суда присяжных;
– для отправки жителей колоний за моря с целью предания их
там суду за приписываемые им преступления;
– для отмены свободной системы английских законов в
соседней провинции путем установления в ней деспотического
правления и расширения ее границ таким образом, чтобы она служила
одновременно примером и готовым инструментом для введения такого
же абсолютистского правления в наших колониях;
– для отзыва предоставленных нам хартий, отмены наших
наиболее полезных законов и коренного изменения форм нашего
правительства;
– для приостановления деятельности наших легислатур и
присвоения себе полномочий законодательствовать вместо нас в
самых различных случаях.
Он отказался от управления колониями, объявив о лишении нас
его защиты и начав против нас войну.
Он грабил нас на море, опустошал наши берега, сжигал наши
города и лишал наших людей жизни.
Он в настоящий момент посылает к нам большую армию
иностранных наемников с тем, чтобы окончательно посеять у нас
смерть, разорение и установить тиранию, которые уже нашли свое
выражение в фактах жестокости и вероломства, какие едва ли имели
место даже в самые варварские времена, и абсолютно недостойны для
главы цивилизованной нации.
Он принуждал наших сограждан, взятых в плен в открытом море,
воевать против своей страны, убивать своих друзей и братьев либо
самим погибать от их рук.
Он подстрекал нас к внутренним мятежам и пытался
натравливать на жителей наших пограничных земель безжалостных
дикарей-индейцев, чьи признанные правила ведения войны сводятся к
уничтожению людей, независимо от возраста, пола и семейного
положения.
В ответ на эти притеснения мы каждый раз подавали петиции,
составленные в самом сдержанном тоне, с просьбой о восстановлении
наших прав: в ответ на наши повторные петиции следовали лишь
новые несправедливости. Государь, характеру которого присущи все
черты, свойственные тирану, не может быть правителем свободного
народа.
В равной степени не оставляли мы без внимания и наших
британских братьев. Время от времени мы предостерегали их от
попыток парламента незаконным образом подчинить нас своей
юрисдикции. Мы напоминали им о причинах, в силу которых мы
эмигрировали и поселились здесь. Мы взывали к их прирожденному
чувству справедливости и великодушию и заклинали их, ради наших
общих кровных уз, осудить эти притеснения, которые с
неизбежностью должны были привести к разрыву наших связей и
общения. Они также оставались глухими к голосу справедливости и
общей крови. Поэтому мы вынуждены признать неотвратимость нашего
разделения и рассматривать их, как мы рассматриваем и остальную
часть человечества, в качестве врагов во время войны, друзей в
мирное время.
Поэтому мы, представители соединенных Штатов Америки,
собравшись на общий Конгресс, призывая Всевышнего подтвердить
честность наших намерений, от имени и по уполномочию доброго
народа этих колоний, торжественно записываем и заявляем, что эти
соединенные колонии являются и по праву должны быть свободными и
независимыми штатами, что они освобождаются от всякой зависимости
по отношению к британской короне и что все политические связи
между ними и Британским государством должны быть полностью
разорваны, что в качестве свободных и независимых штатов они
полномочны объявлять войну, заключать мирные договоры, вступать в
союзы, вести торговлю, совершать любые другие действия и все то,
на что имеет право независимое государство. И с твердой
уверенностью в покровительстве Божественного Провидения мы
клянемся друг другу поддерживать настоящую Декларацию своей
жизнью, своим состоянием и своей незапятнанной честью.

Выверено по изданию: Соединенные Штаты Америки: Конституция
и законодательство. Под ред. О.А.Жидкова. Перевод О.А.Жидкова.
М.: Прогресс, Универс, 1993.
 

zergius

New Member
Ответ: Интересные статьи из интернета.

"Масажний кабінет" від Віктора Ющенка
09.10.2007 22:08 Віктор Чивокуня, УП

Результати виборів 30 вересня стали неприємною несподіванкою для Віктора Ющенка. Однак, отямившись від невдачі, він зрозумів і вигоду свого становища.

Наявність чисельної фракції Партії регіонів у парламенті дозволить Ющенку грати в стримування Тимошенко і побудову їй противаги. А свої публічні обіцянки на користь демократичної коаліції як аргумент Ющенко наводить регіоналам.

По суті, Ющенко розводить обох опонентів, використовуючи їх взаємне несприйняття собі на користь та висуваючи все нові й нові вимоги. Зверху всієї цієї конструкції Віктор Ющенко бачить місце для себе в ролі арбітра.

Насправді ситуація хитається між двома варіантами подальшого розвитку подій.

Демократична коаліція

Цей напрямок найбільш пророблений у публічній площині й має навіть готових претендентів зайняти друге і третє за впливовістю крісла на владному Олімпі:

Тимошенко – прем'єр, Кириленко – спікер

У понеділок відбулося засідання керівного органу блоку "Наша Україна – Народна самооборона" – політради. Хоча формального голосування не було, однак інший варіант, окрім коаліції демократичних сил, там навіть не обговорювався.

Зустріч призначили в офісі Олександра Третьякова на вулиці Спаській, де раніше сидів центральний апарат партії, а тепер залишилися тільки кабінети В’ячеслава Кириленка і його служб.

На політраді було ухвалено перше кадрове рішення після виборів – висунути Кириленка в спікери. Зрозуміло, що йшлося про формат демократичної коаліції, оскільки закладений в ній принцип передбачав, що "Нашій Україні" відійде посада голови Верховної Ради як менш вдалому партнеру.

Також було вирішено ініціювати зустріч політради блоку з Ющенком, а також зібрати всіх майбутніх депутатів на обговорення поточної ситуації.

Крім того, політрада створила дві робочі групи. Одна займатиметься написанням програми уряду, яку узгоджуватимуть з Тимошенко, інша група готуватиме проекти законів.

За інформацією джерел "Української правди", умовою Банкової є ухвалення низки рішень відразу після обрання спікера, ще до голосування за прем’єра.

Так, у перші ж дні роботи Верховна Рада має пакетом схвалити нормативні акти, які стосуються виборчих обіцянок помаранчевих, а також зміцнення влади Ющенка.

Серед іншого, до пакету входить:

– проект закону про обмеження недоторканості депутатів (привіт американським технологам!)

– зміни або скасування закону про Кабмін, які мають розширити повноваження президента.

– законодавчі зміни, спрямовані на посилення впливу президента на місцевому рівні. Губернатори, яких призначає Ющенко, мають бути наділені правом погоджувати керівників управлінь міністерств і відомств в областях і районах – а зараз ці рішення ухвалюються виключно вертикаллю уряду.

– проект закону про опозицію. В останні дні було домовлено, що опозиція має отримати чималий перелік посад: віце-прем'єра, віце-спікера, керівництво спеціально створених контрольних комітетів парламенту, заступників міністрів та заступників губернаторів, а також представників у спостережні ради державних монополій та Рахункову палату.

– проект закону про регламент. Зараз діяльність парламенту визначається постановою самої Верховної Ради, що унеможливлювало втручання президента у внутрішні процедури законодавчого органу. Після ухвалення закону Ющенко отримає новий важіль впливу на парламент, схвалюючи чи відхиляючи зміни до регламенту через інструмент вето.

Серед іншого, зміни до регламенту мають передбачати застосування імперативного мандату.

Загалом одним голосуванням планують ухвалити сім-вісім законів.

Ідея Ющенка, яка наштовхнулася на невдоволення БЮТ – це перепідпорядкування президенту Державної податкової адміністрації та Міністерства внутрішніх справ.

Колись Ющенко, будучи економістом, виступав за те, щоб податкова була частиною структури Міністерства фінансів – тобто ДПАУ відносилася до урядової вертикалі. Зараз, в розпал боротьби за президентську владу, він переглянув власні погляди.

Однак, як вдалося дізнатися, справжнє обурення Тимошенко викликав намір підпорядкувати президенту МВС – тоді як БЮТ ось-ось збиралася висунути на посаду головного міліціонера країни Олександра Турчинова.

Ця кадрова пропозиція жива ще з 2005 року. Тоді, після помаранчевої революції та перед голосуванням на прем’єра, Тимошенко вмовила Ющенка призначити Турчинова на МВС.

"Я вірю Сашку", - казав тоді Ющенко. Однак, завдяки неймовірним зусиллям Порошенка, це рішення вдалося зупинити. До гри підключився Мороз, який підтримав ідею відправити на МВС Луценка – і зрештою Турчинова переставили на місце голови Державної податкової адміністрації.

Однак Тимошенко на зустрічі тет-а-тет вдалося ще раз переконати Ющенка – він зробив Турчинова главою СБУ. Уже потім були кримінальні справи, де фігурували автори схеми "РосУкрЕнерго", дзвінки Третьякова з проханням не арештовувати нинішнього керівника "УкрГазЕнерго" Ігоря Вороніна, заяви Ющенка про його прослуховування...

Тепер і сам Ющенко розуміє усі ризики для себе від присутності Турчинова на силовому відомстві.

По-перше, він пам’ятає приклад подій навколо Генпрокуратури. Міліція, непідконтрольна президенту, робить його заручником чужої гри. А Турчинов, на відміну від Цушка, в кризових ситуаціях у істерики впадати не буде.

По-друге, Ющенко знає, що Турчинов є носієм неопублікованого компромату на нього.

Однак ситуація для президента ускладнюється однією обставиною. Як стверджують джерела в "Нашій Україні", існує таємний документ з приблизною назвою "Протокол про розмежування сфер впливу" між президентським блоком та БЮТ після виборів, підписаний кілька місяців тому.

З боку "Нашої України" його готували Віктор Балога та його перший заступник Іван Васюник, з боку Тимошенко – вона сама і Олександр Турчинов.

За цим протоколом, міліція переходила саме до сфери відповідальності БЮТ.

При чому немає однозначної інформації, чи робився такий протокол з відома Ющенка, або, як спроби призначення губернатора Дніпропетровської області, за його спиною.

Якщо лінію Ющенка стосовно підпорядкованості міліції вдасться відстояти, то в гру за Міністерство внутрішніх справ включиться і "Народна самооборона", яка пропонуватиме Геннадія Москаля.

Це, втім, зруйнує можливий діалог з Партією регіонів – один з її лідерів Борис Колесніков саме Москаля вважає організатором його арешту у 2005 році. А ще Колесніков приберіг на післявиборчий період викриття про те, як, за його версією, "фальсифікувалася" кримінальна справа проти нього.

Отже, бути висунутою на посаду прем’єра від коаліції – це лише половина успіху для Тимошенко. Можливим сценарієм є невдале голосування за її кандидатуру, коли лідерка БЮТ не дорахується кількох голосів до 226.

Опонентам не треба навіть особливо шукати людей, які б раптово захворіли у день обрання прем’єр-міністра. Антитимошенківська команда в НУНС нараховує щонайменше 15 осіб, починаючи з Івана Плюща та Юрія Єханурова. Тому БЮТ шукатиме додаткових партнерів для коаліції, знайти яких вона може тільки в блоці Литвина.

Тема кадрових апетитів екс-спікера досі ніким не розкрита. А сам Литвин оформив відпустку на своїй кафедрі в Національному університеті Шевченка і поїхав у далекі краї покращувати здоров'я після виснажливої виборчої кампанії. Саме тому на зустріч з президентом прийшли його заступники.

Широка коаліція

Переговори про це, як і рік тому, відбуваються пошепки і без анонсування в пресі. Цей варіант передбачає повноцінну участь Партії регіонів у коаліції, а не надання їй прав почесної опозиції, як це в пресі вималював для них Ющенко. Тандем людей, які мають зайняти головні керівні посади у варіанті "ширки", також відомий:

Янукович – прем'єр, Плющ – спікер

За словами людей в оточенні Януковича, головною умовою, на якій вони погодилися брати участь у дострокових виборах, була згода Ющенка створити широку коаліцію.

Крім того, стверджують джерела в штабі регіоналів, на переговорах по виходу з кризи, які відбувалися між Ющенком і Януковичем за участі послів США та Німеччини, озвучувалася формула "післявоєнного" співіснування в Україні: "Той, хто посяде перше місце, отримає прем’єра, друге – спікера, третє – широкі права при формуванні уряду і комітетів парламенту".

Розлучатися з владою Партія регіонів не налаштована. Хоча зараз ситуація виглядає спокійною, однак штаб Партії регіонів готує оприлюднення даних про підкуп виборців з боку Тимошенко.

Пошук причини, яка б дозволила назвати результати виборів сфальсифікованими, може призвести до відмови регіоналів складати присягу депутатів. Це й зробить майбутній парламент з гіпотетичною помаранчевою коаліцією недієздатним.

Ознаки згоди Банкової на широку коаліцію вже за кілька місяців до виборів були очевидні. Заступника глави секретаріату президента Ігоря Пукшина можна було зустріти в штабі Януковича на вулиці Липській, а Віктор Балога проводив ресторанні раунди переговорів з Борисом Колесніковим. Остаточні ж сумніви розвіяла відсутність будь-якої реакції з боку секретаріату на перехід "Дніпроенерго" під контроль Ріната Ахметова.

Однак на що Партія регіонів точно не розраховувала, так це отримати таку кількість голосів, якої не вистачить для створення коаліції.

За тиждень до дня голосування керівництво штабу запевняло, що соціологічні опитування гарантують їм 39% на виборах. Презентована ще в серпні стратегія кампанії ставила за мету набрати 37%.

У підсумку неочікувано низьких результатів на виборах 12 керівників обласних штабів виявилися у непрохідній частині списку – незалежно, покращив він результат у своєму регіоні чи ні.

Тож, спроби Партії регіонів подати цифри на табло Центрвиборчкому як перемогу виглядають нещиро. На виборах-2007 Янукович набрав на 135 тисяч голосів менше, ніж рік тому. Ці втрати співмірні з результатами в тих областях, де Партії регіонів намагається закріпитися – так, на всій Київщині за них проголосували лише 110 тисяч.

Щоправда, в самому штабі вважають, що 100 тисяч у них "вкрав" маріупольський соціаліст Володимир Бойко, який невідомо за рахунок чого вдвічі збільшив підтримку СПУ порівняно з кампанією-2006.

Також верхівка Партії регіонів заспокоює себе тим, що погіршення результату за рік на 1,6% (або мінус 135 тисяч) не таке масштабне, як в "Нашої України" (мінус 6,7%, або 238 тисяч).

Однак отриманий результат має стати серйозною підставою для Партії регіонів розібратися в причинах власної невдачі.

І так само очевидно, що на це ніхто не наважиться, оскільки покласти вину на невиконані передвиборчі плани доведеться на Бориса Колеснікова, що означає підняти руку на найбільш впливову людину в партії – Ріната Ахметова. Партія регіонів, на відміну від "Нашої України", не здатна на самокритику.

А нинішні спроби Партії регіонів звинуватити БЮТ у фальсифікації виглядатимуть неприродно. За великим рахунком, регіонали взагалі не приділяли критичної уваги тому, як відбуватимуться вибори у вотчині помаранчевих. Наприклад, "Наша Україна" платила своїм спостерігачам у Івано-Франківській області по тисячі гривень, тоді як Партія регіонів – лише 500 гривень.

У тому, як штаб Януковича поставився до питання захисту результатів виборів, насправді полягає ще одна їхня помилка.

Наприклад, вони вирішили не везти спостерігачів з Донбасу, а найняти на Західній Україні з числа місцевих мешканців, намагаючись заволодіти їх сумлінністю за рахунок грошей.

Однак ці люди, хоч і отримали посвідчення Партії регіонів, однак були солідарні зі своїми друзями, які працювали в структурах помаранчевих.

Зрештою, в умовах, по суті, програних виборів керівництву Партії регіонів залишається один спосіб довести свою ефективність – це взяти реванш у післявиборчих переговорах про створення коаліції.

Зараз на словах регіонали готові до широкої коаліції тільки на умовах прем'єрства Януковича. Жестом у бік Ющенка вони вважають крісло спікера для "Нашої України", паритетний поділ посад плюс узгодження змін до Конституції, які висуватиме президент, і не створення перешкод для їх ухваленя.

Однак у пам'яті ще є свіжими згадки про минулорічні таємні консультації, які проводилися за дорученням Ющенка. Тоді Партія регіонів погоджувалася навіть віддати крісло прем'єра Юрію Єханурову – і, очевидно, що зараз донецькі можуть в якості крайнього козиря погодитися і на це.

В іншому разі – у випадку усунення від влади – регіонали із серйозним обличчям заявляють, що відмовляться брати участь у роботі парламенту, а це призведе до нових виборів та продовження роботи чинного уряду.

Утім, готовність скласти мандати не виглядає настільки переконливою з огляду на розбрат всередині Партії регіонів, коли частина людей виявилася усунутою від визначення генеральної лінії.

Зате що точно не подобається регіоналам – це ідея Ющенка в умовах коаліції БЮТ і "Нашої України" надати Партії регіонів статус придворної опозиції, що має забезпечуватися посадами віце-прем'єрів і міністрів. Насправді це є створенням широкої коаліції, тільки не вимовляючи заборонене словосполучення вголос. Так само роблять, коли, наприклад, у журналах на останніх сторінках друкують оголошення послуг "сауни" чи "массажу", і при цьому всім зрозуміло, що клієнти ходять туди за іншим.

Замечу что статья вызвала дискуссию на Украинской Правде
 

zergius

New Member
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Украина: проблески надежды ("Le Monde", Франция)
Петр Смоляр (Piotr Smolar), 11 октября 2007

Сейчас считается хорошим тоном говорить, что Украина нас разочаровала. Через три года после 'оранжевой революции', которая породила волну оптимизма, не наблюдавшуюся в этом регионе с момента падения Берлинской стены в 1989 году, украинцы без особого рвения голосовали в воскресенье 30 сентября. Их можно понять: за последние полтора года это - уже вторые парламентские выборы. Сначала с небольшим перевесом выигрывали 'оранжевые' силы - 'Блок Юлии Тимошенко' (БЮТ) и 'Наша Украина - Народная самооборона' (НУНС) президента Виктора Ющенко, но в конечном итоге победила 'Партия регионов' Виктора Януковича.

В Киеве сразу же стартовали непростые переговоры в виду создания правительственной коалиции. Непростые, потому что в генетическом коде украинской политической системы заложена парламентская нестабильность, именно этим объясняются частые заявления о необходимости внесения изменений в конституцию. Непростые также и потому, что в украинской политике по-прежнему существуют три нейтрализующие друг друга основные фигуры, каждая из которых питает амбициозные планы в отношении президентских выборов 2009 года: президент, Виктор Ющенко, его бывшая союзница Юлия Тимошенко и его премьер-министр Виктор Янукович.

В последние месяцы раздражение европейцев в отношении украинского демократического клана возрастает; оно равнозначно надеждам, которые породили, а затем развеяли главные действующие лица 'оранжевой революции', которые вцеплялись друг другу в горло, как лидеры польской 'Солидарности' пятнадцать лет назад. Нельзя отрицать, что время было потеряно, и многие возможности упущены. Борьба между людскими 'эго' оказалась важнее великих замыслов; революционная риторика, делившая политический класс на 'своих' и 'чужих', не смогла сгладить противоречия в вопросах идентичности и географии, между западной частью страны, обращенной лицом к Евросоюзу и восточной, глядящей на Россию.

И, тем не менее, в этой краткой политической кампании - полтора месяца - помимо сильного экономического роста (около 8 процентов с начала года), в общем развитии украинского общества наблюдаются и другие обнадеживающие тенденции. В политической области необходимо отметить отсутствие прямого вмешательства со стороны русских. Ужасный вторичный эффект, который возымели подобные действия в ноябре 2004 года, остудил пыл многих. Это не означает, что русские отказались от попыток оказывать давление, но оно теперь осуществляется с помощью сырьевого рычага, в частности газа. Еще до выборов Москва сообщила, что 'цвет' нового правительства - синий или оранжевый - будет оказывать непосредственное влияние на цены на энергоносители. Русские считают, что украинцы должны оплачивать свою свободу.

Вторым обнадеживающим признаком является развитие политических партий. Эти образования, не имеющие ни реальной опоры в лице корпуса активистов, ни идеологической платформы, переняли западные методы действий и коммуникаций. Партии впервые предприняли попытку говорить о конкретных проблемах граждан, хотя и обещали порою невесть что. Каждый был вынужден, например, озвучить размер выплат при рождении первого ребенка. Эта политическая стандартизация - вкупе с ее отрицательными последствиями, например негативной рекламой - также свидетельствует о переменах и позволяет предвидеть переход от революционного периода к управленческому. Меньше лозунгов, но больше реальных дел. Продвижение нового поколения руководителей должно этому помочь.

Даже 'Партия регионов' попыталась модернизировать свой имидж. Она считается пророссийской и представляет в основном интересы промышленников и населения Восточной Украины. Очень важный нюанс: цели магнатов донбасского региона не обязательно совпадают с российскими интересами. Уже более двух лет партия привлекает американских советников, чтобы отшлифовать свой имидж и выработать более консенсуальные тезисы.

Коллективное приключение

Несмотря на политические конвульсии, Украина движется вперед. Ее суверенитет становится более прочным, Россия его открыто не оспаривает. Национальная идентичность укрепляется, несмотря на сильные региональные различия. Разочарование, которое испытывает подавляющее большинство украинцев, парадоксальным образом способствует созиданию судьбы нации, этому коллективному приключению: они живут вместе, голосуют вместе, порою чувствуют, что их всех вместе одурачили. Достаточно склониться над картой и посмотреть, что стало с бывшими республиками СССР, чтобы порадоваться пути, по которому развивается Украина. Если оставить в стороне страны Балтии, которые вступили в Евросоюз, что мы увидим?

Белоруссия является чем-то вроде гигантского колхоза, которым диктаторски управляет Александр Лукашенко; страны Центральной Азии за семью засовами добывают природные ископаемые и не гнушаются политических репрессий; даже Грузия, сестра Украины по революции, переживает беспокойный период: рост напряженности в Абхазии и Южной Осетии, а также арест основного оппозиционера Михаила Саакашвили Ираклия Окруашвили, которого выпустили на свободу 8 октября. Украина пока еще не заслужила поздравлений со стороны 'демократического жюри', но западный мир следит за ней с нетерпением и не учитывает пройденный путь и масштаб проблем.

Конечно, в развитии Украины остаются моменты, внушающие беспокойство: коррупция; отсутствие сбалансированной и современной юридической системы, не говоря уже о независимости судей; неповоротливость бюрократического аппарата. Главным из этих зол является смешение коммерческих интересов с государственными. Романтический характер 'оранжевой революции' не должен нас вводить в заблуждение. Более половины депутатов Рады (парламента) предыдущего созыва были бизнесменами, более или менее удачно скрывающими свою коммерческую деятельность за подставными фигурами.

На одного Виктора Пинчука, президента крупного металлургического предприятия и бывшего депутата, решившего уйти из украинской политики, сколько приходится олигархов, предпринимателей, которые стремятся к политическим постам, считая их продолжением своей основной деятельности?

Единственным положительным вторичным эффектом, если можно так выразиться, этой неразберихи является разнообразие политических позиций этих власть имущих. Три основных политических полюса пользуются поддержкой различных сил. Таким образом, сохраняется некая форма плюрализма, о которой свидетельствуют материалы в СМИ, принадлежащих этим промышленным магнатам. На Украине можно дышать свежим воздухом, перемещаться беспрепятственно и говорить свободно. Про соседнюю Россию такого не скажешь.
 

Mammoth

evil
Модератор
Ответ: Интересные статьи из интернета.

SI VIS PACEM PARA BELLUM

Неготовность советского союза к войне и «ошибки сталинского руководства» стали общим местом практически всех исторических исследований, касающихся начального периода Великой Отечественной войны. Но так ли была беспомощна Красная армия? Не она ли смогла остановить немецкий вермахт, разгромивший Польшу за месяц, Францию – за шесть недель, наголову разбивший английские войска во Франции, Греции, на Крите и в Африке? Потерпел ли Советский Союз большее поражение, чем оккупированная Польша? Капитулировавшая Франция? Англия, молившаяся о вступлении в войну США? Почему первые тяжелые бои советских войск с силами всей объединенной Европы должны считаться позором, а не подвигом?

Началом активной подготовки к советско-германской войне для обеих враждующих сторон можно считать 1940 год. Отсутствие четких результатов на советско-германских переговорах осени этого года подстегнуло разработку немцами плана войны против СССР, той самой «Барбароссы». Гитлер хотел не просто получать от СССР нефть и хлеб. Он хотел, чтобы они стали немецкими, чтобы за них не надо было платить продукцией немецкого машиностроения. Трудно сказать, что именно убедило его в необходимости этой войны, хотя довольно очевидна роль промышленных советников Гитлера, имевших обширные связи с американским капиталом. Видимо, они гарантировали ему пассивную роль США и Англии в грядущей войне с СССР. Естественно, Гитлер был обманут. Европа, на радость Англии и США, получила четырехлетнюю кровавую мясорубку.

План войны с наступлением трех групп армий («Север», «Центр» и «Юг») в трех разных направлениях при постоянно расширяющемся фронте операций признан авантюрой уже давно. Удивительно, но первыми, кто признал его авантюрой были немецкие генералы. И среди критиков – Гейнц Гудериан, крестный отец немецких танковых войск, соавтор самой авантюрной из всех военных доктрин – «Блицкрига», «молниеносной войны». И он, и множество других генералов в своих мемуарах сетуют на риск войны на два фронта, на невозможность вести ее долгое время. Однако рискованный план был принят. Срок войны, по признанию самих немцев, определяли в два месяца. На больший срок не были рассчитаны ни запасы топлива, ни стратегические резервы. После этого по плану СССР терял всякую способность к обороне и «коммунистическая система» должна была развалиться. Далее предполагалась не война, а оккупация. Стратегическое планирование заканчивалось осенью 1941 года. Высокий риск оборачивался столь желанной внезапностью. Такого авантюрного плана противник не ожидал, как и в случае с наступлением против союзников летом 1940 года в Арденнах.

План войны против СССР, утвержденный 18 декабря 1940 года, предусматривал победу над Советским союзом в ходе скоротечной летней, максимум летне-осенней, кампании. Предполагался разгром основных сил советской армии западнее линии Днепр – Западная Двина, захват Киева, Москвы, Ленинграда, Донбасса и выход на линию Архангельск – Астрахань. Вермахту предписывалось «воспрепятствовать отступлению боеспособных частей в просторы русской территории».

Что же делал вермахт, чтобы все-таки выполнить эту невероятно сложную задачу в столь короткий срок? Наращивал численность? Не только. Поздней осеню и зимой 1940 года проводилось развертывание немецких танковых дивизий. 10 дивизий по 250-400 танков в каждой переформировывались в 20, по 150-200. Общее число танков при вздваивании дивизий вдвое не увеличивалось, однако проводилась постоянная замена старых типов танков новыми. Интересно, что при этом численность автопарка и других вспомогательных частей, например инженерных, в дивизиях не сокращалась.

Современные историки склонны говорить об этом развертывании как о прихоти Гитлера, высмеивая его дилетантизм в военных вопросах. Однако, они упорно обходят вниманием тот факт, что боеспособность танковых дивизий, ударного кулака «молниеносной войны», определяется не только и не столько количеством танков в ней, сколько количеством вспомогательных средств, в основном автотранспорта. До того, как эти дивизии, прорвавшись в тыл противника, захватят железнодорожные станции и наладят движение поездов, единственным надежным транспортом будут оставаться собственные транспортные колонны танковой дивизии. А это – несколько тысяч автомашин, перевозящих абсолютно все – солдатские пайки, самих солдат, снаряды, горючее, запчасти.

Если предстоит движение по плохим дорогам, снижающим скорость доставки грузов, дивизии требуется пополнение автопарка, чтобы сохранить скорость и глубину операций. Если предстоит форсирование большого количества водных преград – на каждый танк должно приходиться больше сапёров и понтонов. Таким образом можно приспособить дивизии, покорившие Францию и Польшу, к просторам России, к ее дорогам и рекам, а главное – сохранить темп операций, чтобы уложиться в намеченные сроки. «Нелепая прихоть Гитлера, не одобренная его генералами» превращается в первый очевидный шаг на пути подготовки «молниеносной» войны против России. Шаг верный и обеспечивший преодоление всех пространств и преград, кроме одной – мужества и героизма советских солдат. Ведь именно полное прекращение сопротивления Советской армией и сдача в плен окруженных частей в полном составе по французскому образцу принимались за аксиому при составлении плана. Серия неотразимых ударов, глубоких охватов и – мир.

Чтобы обеспечить самое важное, темп, немцы мобилизовали ресурсы всей Европы, конфискуя гражданский автотранспорт и латая трофейный. Собственная немецкая автопромышленность, по словам того же Гудериана, «не удовлетворяла растущих потребностей».

Что происходило в СССР? Часто заявляют о подготовке советским союзом агрессивной войны, опираясь на тот факт, что он, мол, наращивал танковые силы, сколачивал крупные механизированные соединения, а не занимался постройкой долговременных укреплений на границе. Но зачем строить эти укрепления, если лето 1940 года показало, что циклопические бетонные пограничные укрепления оказываются неэффективны? Линию Мажино немцы обошли через узкий незащищенный коридор Арденнских лесов. А сколько таких прорех оказалось бы на границе СССР, которая была куда более протяженной, чем франко-германская? Один узкий проход, пробитый в такой линии – и вражеские танки в тылу. Для их ликвидации требуются крупные танковые соединения. У Франции таковых не оказалось. У СССР они были. Так что же СССР делал неправильно?

Навсегда снять вопрос о том, готовил ли Сталин нападение на Германию летом 1941 года, может обнародование подробных данных по наличному автотранспорту Красной Армии. Ведь получение всей армией техники из народного хозяйства «по мобилизации» – дело явно не одного дня, не одной недели. Летом, в самый пик сельхозработ – подавно. И на 22 июня техника получена не была. На сегодня «танки Красной армии на 22 июня» посчитаны историками чуть ли не поштучно, а вот точных сведений о наличии и техническом состоянии автотранспорта мало. Номинально критическую нехватку автотранспорта и тракторов-тягачей в Красной армии к началу войны признают все, но выводов почему-то не делают, сравнивая лишь количество танков противников. Но ведь понятно, что 375 танков, положенные советской танковой дивизии, при 1360 положенных ей автомашинах и 630 мотоциклах – более ориентированы на оборону, чем 180-200 танков немецкой дивизии при двух с лишним тысячах автомашин и 1300 мотоциклах. Танки – мощь удара, мотопехота, прикрывающая их фланги, – его плечо, глубина. В советской дивизии два танковых полка и один мотопехотный, в немецкой – наоборот. Получается, что, по сравнению с немецкими дивизиями, наши были куда менее «наступательны», даже если судить по штатному составу.

Если Советский Союз и готовился к войне, то к той самой, что кратко описана в известной песне «Если завтра война». Кстати, публичная советская военная доктрина того времени – нападение врага, контрудар, перенос войны на территорию противника – не слишком отличалась от реальности. К концу контрудара, требующего не столько глубины, сколько танковой мощи, к переносу войны на территорию противника мобилизованный автотранспорт как раз успевал.

Что касается якобы имевшего место «наступательного» выдвижения авиации к границам, оно на самом деле было общим, а не наступательным развертыванием. Под первый удар немецкой авиации попали в основном аэродромы истребителей, которые по факту того, что они истребители, должны были находиться близко от границы. Немцы знали, что уничтожат в основном истребители и рассчитывали, что советские бомбардировщики не отважатся атаковать немецкие колонны без их прикрытия. Но они отважились. И даже дальние бомбардировщики вместе с фронтовыми бомбили и обстреливали немецкие колонны, жертвуя собой, но выигрывая время. Капитан Гастелло и пилоты его эскадрильи летали именно на дальних бомбардировщиках Ил-4. Самоубийственные рейды советских летчиков, как и отчаянные удары советских танков и пехоты, выигрывали бесценные часы и дни, отнимая их от тех 6-8 недель, что немцы отводили на войну. Часы задержки в пробках, простои танков без горючего и запчастей, сожженные автоколонны – все это приводило к отсрочкам.

Да, глупо отрицать, что немцы достигли оперативной внезапности. Но они достигли ее и летом 1940 года, хотя Франция уже 9 месяцев воевала с Германией и готовилась к отражению нападения. В оперативном искусстве немцам тогда еще не было равных, «поймать» их можно было лишь на стратегических просчетах. Красная армия серьезно уступала немцам в самом главном – организации. И она не стала пытаться обыгрывать их в этой игре – ждать, пока наладиться связь и взаимодействие, пока всем подвезут горючее, всем раздадут патроны и снаряды. Так ждали французы – и проиграли. Красная армия, получив 22 июня тяжелейший удар, действовала абсолютно логично в ситуации внезапного нападения. Она бросила всё, что не могла унести и увезти с собой. И отправилась бить противника тем, что есть, и там, где она его найдет. Жаркие встречные танковые сражения лета 1941 года, характеризуемые девяноста процентами историков как провальные и бесполезные, на самом деле сыграли решающую роль в войне. Несмотря на весь беспорядок в управлении советскими войсками, они в значительной степени определили исход войны – немцы в график не укладывались, и безоговорочного поражения СССР в первый год войны не получалось.

Русские не просто воевали. Они сражались в окружениях, пробивались из окружений, контратаковали, и, снова оказавшись в кольце, вырывались из него к своим. Те самые «боеспособные части», отступлению которых «в просторы русской территории» вермахт должен был воспрепятствовать, с боями отступали, соединяясь с подходившими подкреплениями. Война в глубине страны в планы немцев не входила. Темп операций снижался, они пожирали все новые и новые ресурсы. Советский Союз реализовывал свое единственное преимущество – возможности мобилизации больших масс людей, психологически готовых к войне. Жертвы, принесенные в 1941 году, более 3 миллионов пленных советских солдат – все это плата за то, что Советский Союз еще не успел догнать Германию в развитии промышленности. Больше жертвовать было нечем.

Немцы столкнулись с тем, что критический уровень потерь, делающий небоеспособными английские и французские части, далеко не всегда является правилом на Восточном фронте. Они встретились с тем, от чего происходила их собственная манера войны, беспощадная и к врагам, и к себе. У русских, как и у немцев, коллективный инстинкт самосохранения народа возобладал над личными, частными инстинктами. Это стало возможным потому, что СССР, ощущая оперативные слабости своих войск, умело подготовился к войне стратегически. Народ получил единство, общество получило устойчивую структуру, способную выдержать экстремальные нагрузки.

Вот что пишет об этом глава немецкого генштаба Гальдер в своем «Военном дневнике» (запись от 11 августа). Нет еще ни дождей, ни «страшной русской распутицы», а проблемы уже есть. Читаем: «Общая обстановка все очевиднее и яснее показывает, что колосс-Россия, который сознательно готовился к войне, несмотря на все затруднения, свойственные странам с тоталитарным режимом (Кто это пишет? Это пишет немецкий генерал в 1941-м году? Вот уж кто бы про тоталитаризм помолчал! – А.М.), был нами недооценен. (Что же имеет в виду Гальдер, неужели танки Т-34 и КВ или новейшие советские истребители? Нет. – А.М.) Это утверждение можно распространить на все хозяйственные и организационные стороны, на средства сообщения и, в особенности на чисто военные возможности русских. К началу войны мы имели против себя около 200 дивизий противника. Теперь мы насчитываем уже 350 дивизий. Эти дивизии, конечно, не так вооружены и не так укомплектованы, как наши, а их командование в тактическом отношении значительно слабее нашего, но, как бы там ни было, эти дивизии есть. И даже если мы разобьем дюжину таких дивизий, русские сформируют новую дюжину. Русские еще и потому выигрывают во времени, что они сидят на своих базах, а мы от своих все более отдаляемся».

Русские, как и французы с поляками, не смогли избежать внезапности нападения, но они эту внезапность выдержали, а французы и поляки – нет. Русские обеспечили себе эвакуацию промышленности, мобилизацию и возможность наладить выпуск более или менее современной военной техники, изначально ориентированный на скудость ресурсов. Потеряв 80% производства алюминия, русские, тем не менее, выпускали самолеты. Более того, наращивали их выпуск. Да, самолеты были «фанерные»(даже знаменитый Ла-5 имел деревянную конструкцию), они были хуже немецких и оставались такими почти до самого конца войны, но у русских не было других, и они компенсировали качество количеством. Да, это именно то, что называется «задавили числом». Но остальная Европа не смогла и этого! Франция пала перед силами одной Германии, перед танковыми дивизиями, вооруженными более чем на половину легкими танками. Советский Союз выстоял против куда более современных танковых сил, против авиации, имевшей почти двухлетний боевой опыт, против соединенных армий Германии, Венгрии, Румынии и Финляндии, снабжаемых продовольствием со всей Европы. Против промышленности, снабжаемой шведской железной рудой и швейцарской точной механикой.

Среди некоторых историков распространено ошибочное мнение, что русским помогали их дороги, пространства, зимние морозы. Немцы, якобы, не учитывали ни того, ни другого, ни третьего. На самом же деле морозы, дороги и пространства мешали и тем, и другим. Но русская военная машина могла это выдержать, а немецкая – нет. И немцы до войны это прекрасно знали.

«В результате штабных учений отдельных армейских групп, – пишут они, – выявились новые проблемы: проблема обширных пространств и проблема людских ресурсов. По мере продвижения армий в глубь России первоначальный фронт в 1300 миль должен был растянуться до 2500 миль... Многие обращали внимание на трудности, связанные со снабжением 3,5-миллионной армии и полумиллиона лошадей в условиях бездорожья в стране, где ширина железнодорожной колеи отличалась от принятой в Европе».

Более того, немецкие генералы Гальдер и фон Браухич еще в июле 1940 года «пришли к выводу «что будет разумнее поддерживать «дружбу с Россией» и поощрять ее устремления в направлении проливов (Босфора и Дарданелл) и Персидского залива».

Немецкие генералы были в курсе печального опыта своих предшественников. «Я мог еще надеяться на то, что Гитлер не окончательно решился на войну с Советским Союзом, а хотел только запугать его, – пишет Гудериан. – Но все же зима и весна 1941 г. были для меня кошмаром.»

Все трудности предстоящей кампании немцы знали, и именно поэтому планировали быструю войну. Шесть-восемь недель. Никакой войны в холода и распутицу. Война летом, а потом – только оккупация.

Эта директива была теоретически вполне выполнима. И ее почти выполнили: немецкие танки прошли через Минск, Киев и Ростов, остановились в считанных километрах от Ленинграда и Москвы. Почти выполнили, но оказалось, что правильно решенные уравнения были неправильно составлены. Упустили одну константу, не включив ее в систему уравнений, и получили ошибку в 20 километров, из-за чего так и не дошли до Москвы. Не учли, что только в один день 22 июня советские летчики совершат восемь воздушных таранов, а до конца войны – все шестьсот. Немцы, готовясь к войне, ожидали встретить недочеловеков, а наткнулись на больших арийцев, чем они сами.

Ги Сайер, рядовой элитной немецкой дивизии «Великая Германия», описывая свои мытарства по Украине в 1943 году, не предусмотренные планом «Барбаросса», честно признается, что он узнал нового о русских за время войны: «Мы тысячами мерли в ту осень в украинской степи, а сколько героев погибло в боях, так и не получив признания! Даже упрямцы понимали, что не важно, сколько сот русских ты убьешь, с какой храбростью будешь сражаться. Ведь на следующий день появится столько же, а потом – еще и еще. Даже слепой видел, что русскими движет отчаянный героизм, и даже гибель миллионов соотечественников их не остановит».

Не за фатальные ошибки в аналитических расчетах, не за какую-то мифическую тупость Гитлера или его генералов заплатила Германия такую страшную цену на Восточном фронте. Заплатила она ее за банальный европейский шовинизм, за презрительное отношение к русскому народу.

В немецких школьных хрестоматиях во времена юности рядового Ги Сайера писали: «Русский белокур, ленив, хитер, любит пить и петь». Но именно русские выстояли тогда, в сорок первом, когда немцам проиграли все. Выстояли, а потом победили, выпили и спели. Если кому-то понадобится еще один урок по той же хрестоматии, русские могут повторить. Поломанная мебель – за счет заведения.
 

zergius

New Member
Ответ: Интересные статьи из интернета.

Небанальні істини історії або Дещо з історії ОУН та УПА
15.10.2007 14:56 Сергій Грабовський, для УП

На форумі одного харківського сайту недавно з'явилося приблизно таке: "Нехай УПА й присягала Гітлеру, але ж чим Сталін кращий за біснуватого фюрера? А Червона ж армія присягала кривавому Сталіну! Тому засуджувати УПА не можна – вона боролася, як могла, у тих страшних умовах між двома тоталітаризмами!"

Така логіка міркувань не впала з неба: вона породжується не лише незнанням, а й хибними знаннями, навіяними постійним користувачам Інтернету статтями про суто тоталітарну ідеологію лідерів ОУН та історичну випадковість, яка унеможливила створення в орбіті нацистів маріонеткової Української держави.

Отож справді, давайте спробуємо розібратися бодай у деяких речах.

...У квітні 1941 року в окупованому нацистами Кракові "крило Бандери" провело свій II Великий Збір ОУН. В ухваленій цим Збором програмі говорилося, що "тільки справедливий, націоналістичний суспільний лад буде основою сили Української Держави й основою вільного життя всього народу".

Цей лад мусив бути організований "на основах сильної влади, сильної національної армії й фльоти та одної політичної організації провідного національного активу"; основи ці мусили включати "плянову організацію цілого господарського й суспільного життя", "поділ на рівні заняття й фахи та відповідно до цього виробничі й професійні організації, побудовані на засаді продукційного солідаризму й рівноправності всіх працюючих", "обмежене приватне, кооперативне й спілкове право власності на господарювання землею й верстатами для тих, які в них працюють", натомість мали ствердитися "державна власність важкого промислу й транспорту; усунення всякої спекуляції та самоволі й недбальства в господарстві" і т.д.

А ще ОУН-Б виступала "за плянову організацію українською державною владою народного здоров'я, розросту й тугості української раси", "за усунення чужих розкладових впливів", "за новий героїчний зміст української культури", "за свободу сумління й релігійних культів не противних моральній силі нації й інтересам Української Держави".

Усе це мало поєднуватися з сильним та ефективним соціальним захистом усіх осіб, належних до "української раси", а водночас лояльних до влади і задіяних у боротьбі "проти всіх поглядів і струй, що несуть ослаблення животних сил народу". І, нарешті, у цих постановах міститься пункт про те, що "в Совєтському Союзі жиди – найнадійніша підтримка правлячого більшовицького режиму і авангард московсько­го імперіалізму в Україні..."

Чи треба коментувати, до яких типів ідеологій належить ця програма?

Але одразу зауважмо, що спроби повністю солідаризувати ідеологію та практику ОУН з нацистською не вдалися через спротив двох груп в керівництві організації – Івана Мітринґи і Лева Ребета, відповідно, соціал-демократів та соціал-консерваторів, якщо позначити їх політичну позицію.

Ба більше: і Мітринґа, і Ребет виступали за багатопартійність, проти етнічного націоналізму, проти вождізму і лише надзвичайна воєнно-політична ситуація утримала їх від публічного виступу проти Степана Бандери.

Ба більше: була здійснена спроба висунути Романа Шухевича на посаду голови проводу ОУН – але той зрештою відмовився, вибачившись перед своїми прихильниками...

Іншими словами, розкол в ОУН-Б (який організаційно оформився 1948 року) існував уже тоді. Так само, як існував й ідейний розкол в ОУН під орудою полковника Мельника – адже Олег Ольжич та Олена Теліга вирушили до Києва готувати проти нацистів усеукраїнське повстання, тоді як сам Мельник та його однодумці співпрацювали з німецькою владою...

Відмова німецької влади визнати відновлення Української держави Бандерою та Стецьком тільки пришвидшила неминучі події, не більше.

Восени 1941 року німецька окупаційна влада віддає накази про арешти та знищення членів ОУН-Б. Німецький тоталітаризм виявився братом-близнюком радянського. А відтак цілком закономірно почалася ідеологічна переорієнтація націоналістів, спершу – на практиці, ще без фіксації в програмних документах.

Звернімося у цьому плані до такого дражливого (але і точного) ідеологічного показника, як антисемітизм. Вже у березні 1942 року, згідно з німецьким рапортом, "у Житомирі, Кременчуку і Сталіному було заарештовано кілька послідовників Бандери за те, що намагалися схилити населення до ідеї незалежності України.

Тоді ж було встановлено, що група Бандери постачала своїх членів та євреїв, які працювали на цей рух, фальшивими паспортами".

Як бачимо, поки що йдеться про "своїх", "правильних" євреїв, які "перекувалися" чи "прихильні до українців", на відміну від "неправильних", "промосковських" євреїв, "жидобільшовиків".

Але практика штовхає далі – з виникненням УПА в її лавах з'являються євреї-лікарі, санітари, чоботарі, обозники, а потім – і рядові стрільці та бойові командири. У лісах під охороною УПА з'являються єврейські табори. В одному з таких таборів біля Пориць, на Волині, перебувало 100 євреїв, а в іншому, в Кудрунках, – близько 400 людей. Є дані про напади боївок УПА на охоронців гетто і звільнення ними кількох сотень євреїв.

Це тільки один штрих щодо зміни практики ОУН-Б у 1942-43 роках. А вслід за змінами у практиці неодмінно мусять іти зміни в ідеології, щоб потім, у свою чергу, формувати практику нового типу.

І от 1942 року, коли Вермахт іде на Сталінград, Василь Кук, який очолює структури ОУН-Б на Дніпропетровщині (до речі, неабияка була організація! За свідченнями НКВД, понад 5 тисяч осіб! Так що не тільки Брежнєвим, Щербицьким та Кучмою славен цей край), організує роботу з переосмислення ідеології українського націоналізму.

Кінцевим результатом усього стає проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН. Без Бандери, Стецька, Ребета й ряду інших лідерів, які ув'язнені в нацистських концтаборах. Збір ухвалює нову програму ОУН.

"Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах - це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи... Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістпчні цілі, "визволяв", "брав під охорону", "під опіку" інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст - поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх "опікунів" і "визволителів", поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися".

Ну, як, є різниця із тим, що було на початку 1941 року?

А ще у програмі конкретно сказано, за що бореться ОУН.

Зокрема, за "індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян", "за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці", "за свободу профспілок", "за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства", "за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду.

Проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм", "за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру", "за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов'язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок"...

З програми, листівок та преси ОУН-Б у цей час зникає гасло "Україна для українців", зникають слова про "українську расу".

Щоб вповні оцінити вагу цього рішення, зауважу річ, мало відому у нас: саме в цей час німецькі відомства з управління "східними територіями" переводять українців зі статусу "унтерменшів" до статусу "одного з арійських народів Європи"...

"Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв'язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів".

Хтось, утім, скаже, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не відбувалося. Знову звернімося до практики.

Не тільки поява у складі УПА численних вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!) показує зміну ідеологічних віх, а й стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині.

Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами...

Далі – літо 1944 року, створення на багатопартійній основі Української Головної Визвольної Ради – передпарламенту Повсталої України. Президентом УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917-18 роках – член Центральної Ради), одним із його заступників – галицький ліберал Василь Мудрий, прем'єром та командувачем усіма збройними силами – Роман Шухевич.

Серед завдань, які ставить перед собою УГВР – "покликати до життя перший український державний уряд та скликати перше українське всенародне представництво".

В одному з номерів "Вісника УГВР", де міститься інтерв'ю з Шухевичем – "Чупринкою", читаємо такі його слова: "Гарантією справжньої демократичності майбутнього ладу в українській державі є, в першу чергу, широко народний характер українського руху, його безприкладна ідейність.

Український визвольно-ідейний рух зродився з надр українського народу, діяв в ім’я інтересів українського народу. Воля і щастя українського народу – його найбільша мета".

Один з провідних ідеологів ОУН-Б та УГВР – Петро Полтава (Федун) – у ті ж роки пише, що повстанці ведуть боротьбу, зокрема, "за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов'язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам".

Боротьба триває, вона ставить нові завдання. У червні 1950 року конференцією ОУН на українських землях схвалені уточнення і доповнення програми ОУН-Б. Це відбулося вже після загибелі Романа Шухевича, але сформульовані ці зміни ще за його участі.

Тепер у програмі прямо сказано про "демократичний лад" (і не один раз), про "демократичний державний порядок та справедливий соціяльний лад", про "свободу політичних і громадських організацій".

Крапки над "і" розставлені, причому куди більш точно, ніж у тих сучасних партій та організацій, які люблять зображувати себе прямими спадкоємцями ОУН та УПА.

Іншими словами, "бандерівці" на українських землях пройшли тяжкий, але реальний шлях до визнання демократичних цінностей та боротьби за них. Отож будь-які твердження, що лідери УПА керувалися тоталітарною ідеологією, щонайменше, є некомпетентними.

...А парадокс ситуації полягав у тому, що сам Степан Бандера цього повороту не прийняв, і у 1948-54 роках ОУН-Б розкололася на тих, хто й далі сповідував вождізм та етнократизм, і на тих, хто раз і назавжди поставив на меті боротися не тільки за незалежну, а й демократичну Україну.

Скажімо, Лев Ребет у 1950-х роках головним лихом українського визвольного руху називав "злочинний шовінізм" та гасло "Україна для українців".

Абсолютна більшість вояків УПА та підпільників, яким вдалося пробитися на Захід, Бандеру не підтримала, хоча під час війни звалася "бандерівцями"...

І ще один штрих історії - і Ребета, і Бандеру з проміжком у два роки вбив один і той самий агент КҐБ – Богдан Сташинський – за особистим наказом "ліберала" та "антисталініста" Микити Сергійовича Хрущова...
 
Зверху