Интересные статьи из интернета.

[zergius]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

Як партії ігнорують українців
"Якість життя", Pulbicom, для "ЕП", 18.09.2007, 08:21

Зважаючи на передвиборну кампанію, що розгорнулася у країні, гріх не скористатися можливостями найбільших політичних гравців щоби вплинути на деякі інституції та установи, які дозволяють собі порушувати права громадян. Від імені всеукраїнської громадської організації "Якість життя" на адресу штабів Блоків Юлії Тимошенко, Наша Україна-Народна Самооборона та Партії регіонів було надіслано листи, у яких наводилися приклади дій або бездіяльності органів місцевого самоврядування та їх окремих представників, які можна було пов’язати з проявами корупції.

Звичайно, громадська організація – не прокуратура, тому не має права, та і не прагне визначати склад злочину. Тому у листах висловлювалося прохання повідомити "Якість життя" про думку цих політичних сил про зазначені факти. Виходячи з того, що практично усі політичні сили йдуть на вибори під прапорами боротьби з корупцією, захисту прав "маленького українця" була надія, що звертання допоможе швидко вирішити конфліктні ситуації, а також стане у пригоді політикам для демонстрації своїх реальний дій по захисту прав простих людей.

Проте, виявилося, що політики не переймаються цими питаннями. Взагалі це не дивно, адже якщо проаналізувати парламентські вибори з 1998 по 2006 рік, то можна з упевненістю сказати, що елемент реагування політиків на запити і потреби простих громадян увесь час зменшується. У 1998 і 2002 роках, коли частина депутатів обиралась за мажоритарними округами, а частина за партійними списками, вибори були соціально корисними хоча б тим, що крім голого піару політики були вимушені займатися і вирішенням соціально-побутових проблем жителів виборчих округів. Кандидати проводили газ у села, асфальтували дороги, ремонтували лікарні і школи, виділяли кошти на допомогу малозабезпеченим, інвалідам, тощо. Нехай усе це було одноразовим актом, нехай мало ознаки підкупу виборців, але діло робилося.

Сьогодні ситуація змінилася. Грошей на вибори витрачається все більше, про що свідчить хоча б обсяг реклами усіх видів, а соціальна складова цих витрат суттєво зменшилася. Звичайно, усі ми проти підкупу виборців і побудови передвиборних "Потемкинских деревень". Насправді вирішенням соціально-побутових потреб громадян повинна займатися та політична сила, яка внаслідок виборів стала владою, але ситуація, що склалася, характеризує специфіку сьогоднішньої роботи провідних політичних сил.

Так от. Через деякий час після отримання повідомлення про вручення листів ВГО "Якість життя" адресатам, співробітники цієї громадської організації вирішили самі зв’язатися з головними штабами БЮТ, НУНС та ПР і дізнатися – чи буде якась відповідь, якась реакція, чи взагалі читав хто-небудь їхні листи.

Як це не прикро, виявилося, що ніхто на листи відповідати не збирався, більше того, співробітникам штабів не одразу вдавалося їх знайти. (Ми наперед вибачаємося, якщо ненавмисно спотворили прізвища людей, що спілкувалися з нами телефоном).

Наприклад у штабі БЮТ не захотіли навіть представлятися. Так і сказали: ми свої прізвища нікому не розголошуємо. Склалося враження, що штаб БЮТ це якась секретна організація, прізвища і посади співробітників якої не підлягають розголошенню. Погодьтеся, це дещо дивно, адже нам здається, що вибори це цілком легальна справа і навіть якщо закон не зобов’язує називатися, то існують же якість загальнолюдські норми.

Потім громадських активістів переадресували до Департаменту по роботі з громадськими та релігійними організаціями. Його керівник Сергій Бугай відповів, що дійсно є у них такий лист, вони його читали і згодні, що наведені факти це погано і таке інше. Виходячи з розмови, впевненості, що листа дійсно хтось читав, не склалося. Проте, у штабі БЮТ одразу ж пояснили, що йдуть вибори і їм ніколи листуватися з різними там громадськими організаціями.

Ситуація кардинально змінилася після того, як працівникам штабу повідомили, що інформація про спілкування та отримані відгуки буде оприлюднена. Тут же були отримані запевнення, що листа буде надіслано. Лист дійсно досить швидко прийшов, але по суті це банальна відписка. ВГО "Якість життя" похвалили за те що вона є і знає про блок Юлії Тимошенко.

Точно така ж ситуація була і з іншими партіями та блоками, тільки вони письмово не відповіли взагалі.

Найбільш ввічлива розмова була зі штабом блоку Наша Україна – Народна Самооборона. Співробітник штабу Леонід Талько неодноразово і дуже інтелігентно запевняв у тому, що з листом вони розбираються і наведені факти розглядають. Листа у штабі НУ-НС знайшли одразу (мабуть діловодство на високому рівні). Більше того, ніхто не переадресовував громадських активістів від одного співробітника до іншого. Розмова була 28 серпня і за їх обіцянками відповідь мала надійти ще тижнів зо два тому. Проте віз и нині там.

У штабі Партії Регіонів листа знайшли не одразу. Зате знайшовши, співробітник штабу Наталія Ковальчук по-військовому чітко сказала: листа направлено у відповідний департамент на розгляд Сніжані Новчехіній. Правда зараз вона відсутня і буде лише через тиждень. Але листа вона обов’язково розгляне і відповість... днів через 20-30. Розмова була ще 28 серпня, результату немає і досі. Усі намагання отримати відповідь від інших співробітників штабу закінчувалися однаково – є відповідальний співробітник він і розбереться. В цьому, звісно, є свій позитив – ніхто не переадресовував від одного робітника штабу до іншого. Є людина, вона цими питаннями займається. Ну нехай зараз немає, то буде потім, ознайомиться, розбереться, відповість.

Під час спілкування склалося таке враження, що у політиків немає ніякої зацікавленості не те що у вирішенні актуальних для людей проблем, а хоча б у статистиці, відслідковуванні реального стану справ, аби своєчасно коригувати свої програмні положення у відповідності до запитів громадян. Усі наші лідери, кожний по-своєму, акуратно "з'їхали" з теми. БЮТ – листом, решта – навіть не обтяжуючи себе листуванням. І усі – усі м’яко натякали на те, що все це нікому не потрібно. Ніби дорослі набридливим дітям: "Ти хто? Народ? Не заважай працювати".

І це при тому, що у них не просили ні грошей ні ресурсів. Активісти "Якості життя" просто казали – у нас є відгуки які актуальні саме зараз. Їм, наївним, здавалося, що ці сигнали будуть затребувані, бо всі політичні сили у своїй передвиборчій агітації запевняють нас, що турбуються про кожного окремо взятого громадянина. Більше того, ця турбота – їх основний пріоритет. Під час попередніх виборчих кампаній політики самі шукали приводів, де можна було допомогти людям, аби підвищити свій рейтинг, продемонструвати реальність своїх обіцянок.

Нині ситуація змінилась. Політики не прямо, але чітко кажуть: "Хлопці, сьогодні вибори, нам не до вас. Не заважайте нам робити так, щоб ви нас обрали. Що там відбувається з людьми – нас не дуже цікавить. Ми витрачаємо мільйони на піар, рекламу, на телеролики, навіщо нам ви зі своїми проблемами окремих громадян". Виборча кампанія все більше переміщується у віртуальний простір протистояння ідей і концепцій, захисту ефемерних цінностей і боротьби з примарними ворогами.

Чесно кажучи, такої реакції ніхто не очікував. Раніше у виборчих штабах існували спеціальні служби, котрі відслідковували ситуацію у конкретному окрузі або території. Сьогодні громадяни самі пропонують виборчим штабам готові систематизовані факти по будь-якому регіону, а у відповідь чують: йдіть звідси, чекайте, зараз не до вас, у нас тут програми, проекти і заходи. І все це для конкретного громадянина. А насправді, конкретний громадянин зі своїми проблемами нікому не цікавий. Це дуже засмучує, оскільки поведінка політичної сили перед виборами у контексті спілкування з простими людьми "з вулиці" абсолютно чітко характеризує її поведінку коли вона стане владою.

Проте, ще рано втрачати надії. 10 вересня листи, у яких викладені факти порушення прав громадян, надіслані до центральних штабів блоку Литвина, Соціалістичної партії та блоку "КУЧМА". Врешті-решт, якщо лідерів парламентських перегонів проблеми простого народу очевидно не хвилюють, то можливо їх спробують вирішити аутсайдери. Кому, як не їм, потрібно боротися за голос кожного виборця. Побачимо...

You must be registered for see links

 

[zergius]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

О голодоморе. Чтобы помнили.

29.11.2006 13:45 Ольга Герасим'юк, для УП

Моя історія про всіх

Я ніколи в житті не пила жолудевий чай. Ця назва викликає з моєї свідомості далекий дитячий нічний жах – ніби вночі до вікон моєї спальні, що виходять в сад, тягнуться з кущів сині руки.

Вони мені дуже знайомі – просто я не можу згадати, кому належать конкретно ці чи ті кістляві руки, я не запам'ятала імен тих далеких своїх сусідів і родичів, хоч мені і розповідали про них. Килина, Панас, Соня... ще якось.

Дитячий пекучий жах охоплює мене, і я все так досі й боюся спробувати, який він – чай із жолудів, що його заварювали ті люди,попухлі з голоду.

Вони зараз могли би бути моїми родичами, а самі лежать в якихось ямах одне на одному купою зотлілими мертвяками, і тому вечорами виходять і дивляться на мене у вікно, коли я роблю арифметику і жую свій улюблений чорний петльований хліб.

Мені все здавалося – вони дивляться не на хліб, а на мене – чи я пам'ятаю, чого їх більше на світі нема? Звідки я мала це пам'ятати?

Уже лише в глибокій своїй старості, коли моя бабуся готувалася помирати, вона сказала мені з ліжка своє звичне "Доброго ранку", а продовжила так: " А знаєш, виходжу я вранці з хати йти в сиротинець (вона там працювала до війни), відчиняю хвіртку, а він лежить..." – "Хто?" – "Труп" – "Чого?" – "Не доліз до нашого двору, з голоду вмер. Він був хто-зна хто, з якогось ближнього села... Я йшла вулицею, а вони лежали то там, то там" – "А що робили люди, які теж ішли вулицею?" – "Йшли й дивилися поперед себе, переступали й бігли на роботу".

Яке б страшне кіно в своєму житті я потім не дивилася, жодне не лякало мене більше.

Жолудевий чай має присмак опухлих трупів. Тих, що їх скидали в ями, посипали білим вапном і не закопували – бо треба буде ще кидати. Це звалося "білі ями".

Коли мене питають – яка тобі різниця: це геноцид чи злочин проти людства? – я хочу привести ту людину до такої ями і хай вона спитає те саме, в ту яму нахилившись.

У тих мертвих жінок, що ніколи не народять дітей, у тих, хто не став чиїмось братом, у тих, хто не дав світу онуків, у тих, хто одгриз комусь ногу, бо потьмарилася свідомість, у канібалок, яких Бог не пустив на той світ, бо таких туди не пускають – жінки дітей не мають їсти, а чомусь, кажуть, більше жінки їли дітей...

Це просто злочин чи доведення до затемнення розуму, до генетичної смерті?

Може, я зла, скажете, але я хотіла би підвести до такої ями Петра Симоненка. Вчора по телевізору сказали, що в нього в Голодомор вмерли дві тітки, а він після того повідомлення майже безжурно заявив: "Голодомору не було, був голод".

Добре було б йому заблудитися на кладовищі, де ті дві жінки лежать, й присісти на їхньому горбку. Щоб вони подивилися на нього своїми проваленими очима, на свого милого Петрика, пухкенького племінника...

Я не радила би й Петру Цибенку з'являтися на цвинтарях. І тому, що від нього мають відвертатися навіть пам'ятники невинно убієнним, а ще й тому, що він не думав про смерть, коли казав, що, мовляв, помаранчеві, заради своїх профуканих політичних козирів, придумали притягти сюди американського фантазера Мейса, який і вигадав Голодомор.

Цей вигадник уже пару років лежить на Байковому, і лише тиждень тому освячували пам'ятник над його прахом. Він ніколи не був українцем, в його жилах, кажуть, текла кров індіанців, про долю яких хтось із комуністів на парламентських дебатах був пожартував.

Джеймс лишився тут жити, серед тих, хто вцілів і все життя боявся, і серед тих, хто сам стріляв, віднімав останню зернину, тягнув за ногу до ями ще живих – і тепер усе життя боявся, що взнають. Особливо, напевно, це страшно було би сказати своїм дітям.

Джеймс Мейс тепер назавжди в цій землі поряд із загорнутими ржавими лопатами горами українських трупів наших рідних фантазерів, і Петру Цибенку тепер би помовчати й покаятися за сказане не від великого розуму.

Я сиділа в парламентській залі й розглядала людей. Я бачила Юру Мірошниченка, молодого регіонала. Він розказував мені, що родом із кубанських козаків.

Мабуть, якби він міг собі побачити, як гнали звідти втікачів-українців назад, сюди, щоб оточити їх тут заслонними загонами на хуторах, щоб виздихали, якби він міг уявити тих невільників, яких у Батумі гнали на базар, щоби продавали з себе все, що на них є, – заробити на квиток на смерть, додому. Той, хто це бачив, казав: рабів гнали.

Я би не думала, що Юра спитав би мене: чому це геноцид?

Я бачила Євгена Кушнарьова. Він народився у Харкові. Йому мали би розказувати батьки, як у місті валялися ті, хто доповз із навколишніх сіл. У декого в руках були мішечки з хрестиками – тільки на золото можна було виміняти для таких, як вони, в Торгсінах трохи хліба.

Тоді вже можна було знати, якої національності ті мертвяки з хрестиками, знятими з ший уцілілих в сім'ї, а то вже так і похованих, без хреста. І давайте ні слова тут про російську мову, бо гріх буде!

Кам'яні Потоки – така безжальна назва була у харківського села, занесеного на "чорну дошку" – тобто навіть цвяха не можна було туди завезти на продаж, якби хто й надумав того цвяха їсти, навіть траву треба було видирати з рук того, хто набивав нею рот немовляті, що репетувало, бо вмирало.

У харківських Кам'яних Потоках у сім'ях вмирало по 5-10 чоловік. Тому терміново везли на спустошену Харківську землю 80 ешелонів людей з Росії – заселити цю трупарню, заповнити ці хати. З Горьковської області везли в Одеську, а Донбас заселяли людьми з Іванівської області.

Нічого не знаю, що собі відчували ці завезені, і хто вони такі були, щоб зайти до тих хат, де пахло смертю, і їсти з тих обгризених чужих тарілок і спати на тих одрах. Нічого не можу сказати про те, які привиди бродять, і які голоси чуються там темними холодними ночами в тих слобожанських хащах і звивистих провулках.

Напевне, якийсь час там треба було жити безпробудно п'яними. Щоб не бачити й не спотикатися об чиїсь руки, що їх відкопували потім собаки. Пізніше. Бо спочатку собак там не було. Як і котів. Бо це м'ясо.

І тут давайте ні слова про російську мову, бо й тепер це не до діла! Я собі думала про це, шукаючи в залі обличчя Колеснікова, що народився в Маріуполі, Клюєва і Ахметова, які виросли в Донецьку, і котрим мало би бути моторошно від цього всього.

Я читала в газеті, що Янукович, єнакіївський громадянин, забив саме в ці дні 500-кілограмового вепра в Білорусії, куди відправився в вояж, поки нам тут хотілося палити свічки цілу ніч і плакати, валятися на своїх могилах.

Валятися в горі поряд із безутішними нашими ще живими мамами й татками по всіх маленьких кладовищах – на горбках над невирослими синами й доцями, над тими, кого вони не повели до шкіл, не одружили, не взнали, що, може то вчені були би чи музиканти, чи президенти, чи прем'єр-міністри, чи просто добрі люди, яких було би більше тепер, ніж оце ми маємо потвор і вироджених примар.

Вбити 500-кілограмового вепра – це круто, ясний пень, а в Донецьких землях розстріляли тоді кожного 30-го а більше половини померлих були діти до 10 років. Там їли не вепрятину, а дохлих коней і зварених дітей, там жили страшні діди, повз двори яких не можна було ходити, й виглядали з вікон безумні тьоті. Канібали та канібалки.

Між іншим, хто знає – чи вижили вони самі? Чи могли би вони вижити? Це те, що я боюся знати так само, як випити жолудевого чаю.

Коли хтось тепер ще скаже, що це не геноцид, а політична спекуляція – я хотіла б, щоби повезли того комуніста Голуба в ту божевільню, де до смерті сиділа й хиталася біла, як крейда, бабця – і їй не можна було називати людських імен, бо то все були імена покійників, а їй хотілося бачити живих, а живих, казала вона, навколо нема нікого.

Коли хтось ще раз скаже, чому про це заговорили тільки зараз, то я піду поведу того Голуба показати свого тата, що лежить вдома після двох інфарктів і інсультів, і його нічого не цікавить.

Він був комуністом. І за все життя так ніколи й не наївся – скільки б не пив молока й не їв борщу, лишався худим, як кістяк. І скільки б не казав на своїх партзборах правду, він тільки зараз може чути її по телевізору – як би йому все не було байдуже, а в цю мить він тисне своїми неслухняними пальцями на телевізійний пультик, щоб голосніше.

Я поведу до своєї мами – вона, коли вчилася в інституті, спеціально піддягала щось під крепдешинове плаття, бо з неї сміялися – вітер подув не в той бік, от Ніни й немає сьогодні на заняттях.

Та ще я помітила інше. Скільки б потім у домі не було їжі – обов'язково треба після обіду змести зі столу крихти, скласти в пакетик, повибирати недоїдене з тарілок і тихенько потім доїсти, запастися сухими яблуками... Це все не від жадібності. Це – той голод.

Звідки він у мені, людині, що заробила своїм трудом на те, щоб не страждати, коли зі столу щось викидають у смітник?

Щоб з усієї сили робити вигляд, що мене, світську даму, це зовсім не обходить, коли щось на моїх очах викидають?

А увечері, тихенько перекласти залишене на тарілках у холодильник і заробити за це зауваження сина. Звідки це в мене, адже я не знала голоду?

Звідти, з тих ям. Мені це вросло в мозок.

Хоч я боюся жолудевого чаю.

Коли хтось ще скаже, що це вже занадто – оголошувати протиправним публічне невизнання Голодомору, я згадую інше.

Це було тоді, коли в нашому місті всі жили дружно – і всі євреї говорили по-пирятинськи, а всі наші говорили так, як євреї, і їли ми однакову їжу – курку з яблучним пюре. Тоді моя бабуся, стрижена не по-українськи, стояла під дулом фашистського автомата, а той німець гарчав на неї "Юда". Лише Біблія в скрині врятувала її, але збрехала – в бабусиному сараї під сіном лежав переляканий незнайомий єврей, що вибіг з колони, яку вели на розстріл, і забіг у наш двір.

В ту колону, між іншим, заштовхали кількох із тих, православних, хто кричав "Відпустіть!", і тяг сусідку Голду до себе. Туди впхнули й нашого цигана, й одного, котрого тепер би назвали гомосексуалістом, а тоді з нього просто сміялися. Це був і наш Голокост.

Кожен, хто скаже, щось гидке про Голокост – мій недруг. А коли ізраїльський Кнессет не підтримає на грядущій Асамблеї питання про визнання Голодомору геноцидом – я напишу усій знайомій половині Ізраїлю, де, впевнена, ще є ті, хто говорить все ще по-пирятинськи: "Гей, сусіде, – напишу кожному, – ти що, забув, як мою бабусю ледь за тебе не вбили?"

А ще забув, як вона в сиротинці носила шкоринку своїй Ніні й твоєму Давидку, щоб не посиніли – бо ми ж тоді разом вмирали?

В мене й досі свіча на вікні горить до ранку. Я борюся зі своєю ненавистю. До тих, хто реготав і вирішував свої справи, і травив анекдоти, коли академік Юхновський слабким голосом говорив з трибуни про те, що ми сьогодні маємо показати себе світу живими людьми, а не нащадками тих, хто тяг за ноги ще живі напівтрупи до канави багато років тому.

Я борюся з собою, щоби стримати в собі найгидкіші порухи, коли хтось із комуністів, жоден з яких не натиснув кнопку "за", вискочить на трибуну в один із днів і залементує знову щось про зраду національних інтересів.

Я прошу себе не писати листа в своє рідне місто, де бабуся, відкривши хвіртку, коли йшла в сиротинець, ледь не наступила на покійника – не написати, щоб вони, мої земляки, не пускали ходити центральною вулицею оту лідерку в завжди червоному береті, поки вона не збере свою куцу купку активістів, не вишикує й не поведе до Великого Хреста Голоду на вході в наше місцеве кладовище – щоб стали на коліна там і просили пробачення.

Я з собою борюся, бо знаю, де живу. Тут жити непросто, бо долівки наші встелені іконами, витягнутими з наших хат. Бо моїх бабусь покидали на воза з багатьма малими дітьми й повезли на Урал вмирати.

За те, що в дворі нашому жили голуби, а голуби їдять зерно, а зерно треба було вилучити, а як ти вилучиш його у голуба, і хто ти такий із своєю рушницею для тієї птиці миру?

Вони всі повмирали там десь, а найменший хлопчик вмер одразу, як вивезли за хутір – з горя, бо не міг зрозуміти, чого його везуть... Як із цим жити?

Вони тягнуть до мене в нічне вікно свої сині руки, і дивляться, як я це пишу. Хліб я тепер не їм. Вони дивляться, чи пам'ятаю я, що з ними тоді зробили?

Я боролася з собою, щоб не написати тільки про себе. Але вийшло так, що це – історія про всіх.

Автор Ольга Герасим'юк, народний депутат України

You must be registered for see links

 

[bsv]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

Двухметровые белки и жуткий мутант оранжевого цвета - как видится Украина американцами
Писатель Юрий Шимановский, несколько лет назад переехавший из Крыма в США, рассказал о том, как в США воспринимают Украину в контексте событий последних лет.

«Оранжевая революция» на Украине потрясла мир! Миллионы людей на всех континентах припали к экранам телевизоров и к компьютерным дисплеям. Ни кому доселе не известная пост-советская республика подобно урагану ворваласть в самые горячие новости всех без исключения информационных агентств Запада. «Украина! Майдан! Свобода! НАТО! Джордж Буш!» – огромными буквами кричали газетные заголовки. Особенно горячо «оранжевую революцию» поддержали в США – самой свободной стране мира. Тысячи людей с оранжевыми лентами вышли на улицы Нью-Йорка и Сан-Франциско, Бостона и Атланты. «Нет фальсификациям!», « Ющенко – йес!» – было начертано на их знаменах... Так, примерно, украинские революционные СМИ освещали реакцию Запада на события декабря 2004 года. Ну, забудем теперь про «оранжевые» источники, и я расскажу, какая на самом деле была реакция в США. В начале стояния на Майдане, по новостям действительно проскочило несколько коротеньких сюжетов об украинских событиях – грязный город, разрисованные баллончиками стены, орущие пасти крупным планом. «Украинский народ – улыбаясь кивал диктор в сторону толпы, – проводит очередные президентские выборы». Новость быстро подхватил комедийный телеканал, известный своими политическими штучками. – А чего они там стоят? – спрашивает один ведущий другого. – Поддерживают своего кандидата! На экране крупным планом портрет Ющенко. – О господи! – ведущий падает под стол и осторожно выглядывает, – Что у него с лицом? – Так, ерунда. Последствия Чернобыля. Да у них нам по Киеву двухметровые белки бегают, а вы говорите... Идею углубил новостной канал NBC, где ведущий юмористической рубрики Джей Лено представил Ющенко жутким мутантом оранжевого цвета. В общем, веселье было в самом разгаре, пока кто-то в американском парламенте не возмутился. Дескать, почему деньги налогоплательщиков идут на финансирование революций? И с тех пор тема Украины навсегда исчезла с американских экранов. Какая такая революция? Какие деньги? Ничего не знаем. Последовавший вскоре визит Ющенко в Америку вообще никак не освещался, хотя украинские СМИ много шумели по этому поводу. Так и остались американцы в неведении, что такое Украина и где она находится. Мне часто приходится отвечать на вопрос, откуда я приехал. Услышав про Украину, американцы обычно пожимают плечами с растерянностью во взгляде, а наиболее продвинутые все же понимают: «Украина! Конечно знаю, читал. Это в России. Как же вы живете в таком холоде?» Со временем, чтобы не путать людей, я просто стал говорить, что я из России. Тогда вопросов не возникает. Интересно, что самый известный, пожалуй, украинский город это Севастополь. О нем многие слышали. Конечно же, по мнению американцев, он находится в России, поскольку там была Крымская война. В Америке есть даже свой собственный Севастополь. Это маленький городок в Калифорнии. И Одесса где-то есть. Один раз к нам на фирму приезжал парень из Киева. Убежденный «оранжоид», который стоял на Майдане и даже, с его слов, на трибуне. – Откуда, ребята? – спросила немолодая негритянка, работница магазина, услышав что мы разговариваем на чужим языке. – С Украины, – ответил мой знакомый. Негритянка замерла в недоумении. – С Украины, – повторил он, – «Оранжевая революция»! Эти слова были сказаны с нескрываемым апломбом. Судя по всему, мой друг ожидал, что негритянка начнет подпрыгивать и кричать «Ю-ЩЕН-КО!». Вместо этого она поспешила исчезнуть среди магазинных полок. А что вы хотели? Буржуазный менталитет. Пусть никто не знает про Украину, зато при слове «революция» здесь бледнеют даже негры. Хорошо, что за террористов не приняли. Однако не все так плохо с Америкой. Вспоминаются две истории. Один раз я был у врача. Женщина лет пятидесяти, судя по всему, была страстной поклонницей географии. В ее кабинете висело несколько карт. На столе стоял глобус. Тут же покоился огромный географический атлас. Мало того, она спрашивала каждого пациента, откуда он родом и в указанное место на карте втыкала флажок. К моменту моего визита все пять континентов на карте мира были утыканы флажками. – Откуда, сами, – спросила она, когда я собрался уходить. Я ткнул пальцем в крымское побережье. Она приладила очередной флажок и неожиданно забеспоколась: – А скажите, это правда, что у вас там государственный переворот был? – Правда. – Там еще у президента лицо такое... – она поморщилась, – а правда, что он на Гитлера похож? – Правда, – сказал я и подумал, что эта женщина скорее всего не смотрит CNN, а пользуется другими источниками. Другой случай еще более удивителен. Во время «революции» я разговорился с собственным начальником на политическою тему и под конец спросил: – И зачем это «ваши» нам такое устроили? – Ясно зачем, – ответил он ни секунды не раздумывая, – хотят отрезать Европу от поставок нефти и газа. Трубы-то через Украину проходят. Это было сказано во время «стояния на Майдане». Спустя год я вспомнил эти слова и поразился глубине мысли, а заодно понял, что неглупые люди встречаются даже среди начальников. В заключение хочется подвести некое резюме. Украина американцам совершенно не интересна. Никому нет никакого дела до того, на Америку ли она ориентируется или на Европу. Большинство вообще не подозревают о существовании такой страны. Местные СМИ никогда не упоминают об Украине. И если Вы прочли очередной американский материал про нас, будьте уверены, что писался он вовсе не для американского читателя, а с той целью, чтобы о нем узнали на Украине.

 

[zergius]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

Выбор есть. За него стоит бороться!
21.09.2007 18:14 Михайло Дубинянський, для УП



ЧАСТЬ I: ФИЛОСОФСКАЯ

Голосовать или не голосовать – вот в чем вопрос? Чем ближе день выборов, тем актуальнее становится эта почти шекспировская дилемма.

Аргументы, заставляющие наших граждан бойкотировать народное волеизъявление, хорошо известны: "Мой голос ни на что не повлияет", "Реального выбора у нас нет", "Все ключевые политические игроки давно скомпрометированы, а новых лиц нам не предлагают", "Не хочу нести ответственность за действия политиков", "Поддержка малых партий бесперспективна", "Голосовать "против всех" бессмысленно" и т. д.

И все-таки желание повлиять на судьбу страны, как правило, оказывается сильнее.

Практическая сметка побуждает нас отдать свой голос политсиле, стопроцентно проходящей в парламент, – ПР, БЮТ или НУ-НС. Как следствие, мы втягиваемся в изрядно надоевшую игру с одними и теми же одиозными персонажами и вновь обречены на тягостный выбор лучших из худших.

"Не все политики одинаковы. Юля – другая!" - утверждает рекламная учительница, подозрительно похожая на Инну Богословскую. Что ж, с героиней бютовского ролика трудно не согласиться: Юля действительно другая. Янукович, Луценко, Азаров, Балога тоже "другие": каждый в своем роде.

Если на то пошло, у любого хрестоматийного злодея есть специфическая черта, которая при ближайшем рассмотрении оказывается положительной. Доктор Ганнибал Лектер способен поддерживать интеллектуальную беседу, Карабас-Барабас время от времени раздает золотые монеты, граф Дракула не опасен до захода солнца, а Чужого можно натравить на Хищника.

Выявить меньшее из зол – мудреная задача. Вероятно, она вообще неразрешима, и тем не менее, каждый из нас пытается решить ее по-своему.

Одни делают ставку на привлекательные программные тезисы, другие отдают дань персоналиям, представленным в партийных списках; третьи поддерживают партию X как потенциальный противовес партии Y. Какая из перечисленных методик прогрессивнее? Вопрос риторический. Универсальных критериев тут не может быть по определению. Хотя…

Пожалуй, один совет подойдет всем гражданам, занятым поиском наилучших среди наихудших. Вы можете проголосовать, скрепя сердце; без конца сомневаться в правильности сделанного выбора. Но не пытайтесь подкрепить свое решение, усердно изыскивая дополнительные аргументы и при этом весьма бесцеремонно обходясь с реальностью.

Голосуете за БЮТ, ибо считаете его единственной силой, способной противостоять "донецким"? Отлично! Только не старайтесь убедить себя, будто Кабмин Тимошенко добился потрясающих экономических успехов, а с 1 января 2008 года в Украине может появиться профессиональная армия.

Готовы поддержать НУ-НС, поскольку с уважением относитесь к министрам Гриценко и Яценюку? Пожалуйста! Но не делайте вид, что в списке блока отсутствуют граждане, за которых вам придется краснеть. Если уж вы решили противопоставить абсолютной тьме сумерки, не стоит превращать их в ясный день.

Это попахивает "двоемыслием", "самостопом" и прочими оруэлловскими прелестями. И тогда отметка, сделанная вами в избирательном бюллетене, – уже не ваш осознанныйвыбор. Это выбор вашего внутреннего Старшего Брата, который то и дело норовит подыграть нечистоплотным украинским политикам.

ЧАСТЬ II: МАТЕМАТИЧЕСКАЯ

Но, допустим, вы так и не нашли различий между ведущими отечественными партиями. Что тогда? Совсем не идти на выборы? Заявить свою гражданскую позицию, поддержав кого-нибудь из "малышей" либо выбрав последнюю графу в бюллетене?

Тут же вспоминается популярный тезис: голоса, поданные за партии, не набравшие 3% (как и голоса "против всех"), де факто отходят к силам, преодолевшим проходной барьер. Насколько справедливо это утверждение?

Рассмотрим механизм "раздачи слонов" на примере выборов-2006. После того, как определилась пятерка партий, прошедших в Раду, ни общее число проголосовавших граждан (25352380), ни результаты других партий уже не играют никакой роли.

Отправной точкой становятся 19714576 голосов, отданных за ПР, БЮТ, НУ, СПУ и КПУ. Делим эту цифру на количество депутатских мандатов (450) и получаем т. н. "избирательную квоту" (43810) – число голосов, необходимое для получения одного мандата.

Далее электоральную добычу каждой парламентской партии делим на избирательную квоту. ПР получает 186 мандатов, БЮТ – 129, НУ – 80, СПУ – 32, КПУ – 21. Два лишних мандата отдаем социалистам и нашеукраинцам – как обладателям наибольших дробных остатков после предыдущего деления.

Все дело в упущенных возможностях – ваш голос, доверенный политикам-неудачникам, можно было отдать проходной политсиле, и он был бы учтен при дележе мандатов. Вы оказываетесь в проигрыше, если изначально стояли перед дилеммой: голосовать за малую партию (в итоге не попавшую в парламент) или за партию "первого эшелона".

Другое дело, если вы априори настроены против лидеров избирательной гонки. Тогда смело голосуйте за полупроходную или непроходную, но симпатичную вам политсилу.

Автору несколько раз доводилось слышать рассуждения в таком духе: "Я бы поддержал маленькую партию Х, но, боюсь, она не преодолеет 3-процентный барьер, и мой голос поделят между собой крупные партии А, В и С. Поэтому я вообще не стану голосовать!" Разумеется, подобная "логика" не выдерживает никакой критики.

Может показаться, что если голос, отданный "непроходным", не влияет на распределение мест в парламенте, то фактически поддержка лузеров равносильна неявке на выборы. Это не так.

По результатам выборов-2006 две "оранжевые" политсилы – Блок Костенко-Плюща и ПОРА-ПРП – не прошли в Раду. За них проголосовали 1,87% и 1,47% избирателей, т. е. в общей сложности 849 633 человека. Следует ли считать эти голоса выброшенными на ветер и не сыгравшими никакой конструктивной (с точки зрения "оранжевого" электората) роли?

Представим, что люди, поддержавшие блок Костенко-Плюща и ПОРУ-ПРП, вообще пренебрегли народным волеизъявлением и остались дома. Что произошло бы в этом случае?

Количество граждан, принявших участие в голосовании, оказалась бы меньше на 849633 человека и равнялось бы 24502747. Есть ли разница? Есть, и весьма существенная. Ибо тогда 743704 голоса, отданные за Блок Витренко, составили бы не 2,93% от общего числа проголосовавших, а 3,04%.

И Наталья Михайловна – лидер собственной фракции в Верховной Раде пятого созыва. Едва ли подобная перспектива устроила бы избирателей ПОРЫ-ПРП и Блока Костенко-Плюща. Так что эти граждане могут спать спокойно – их поход на избирательные участки не был совершенно бессмысленным и бесполезным.

ЧАСТЬ III: ГРАЖДАНСКАЯ

Итак, можно, взвесив все "pro" и "contra", довериться кому-то из грандов отечественной политики. Можно поддержать малую партию. Наконец, можно проголосовать "против всех". Любой из перечисленных вариантов предпочтительнее, нежели бойкот выборов.

Если вы проголосовали за непроходную политсилу или не поддержали никого, ваш голос – это "single action": он участвует в определении круга партий, попадающих в парламент. Если вы отдали предпочтение кому-то из фаворитов, ваш голос – "double action": он повлияет и на шансы различных сил попасть в Раду, и на распределение депутатских мандатов в парламенте. В любом случае ваше волеизъявление будет иметь эффект.

Если же вы бойкотируете выборы, то для государства Украина вас с вашими широкими взглядами и скептическим отношением к политикам попросту не существует. Зато есть непритязательные получатели бесплатной гречки, которые сформирует органы власти без вашего участия.

"А я и не хочу участвовать в этом балагане!" - возразит украинец, окончательно разочаровавшийся в политике.

Увы, место в зрительном зале каждому из нас забронировано по праву гражданства. И в процессе представления вы наверняка пожалеете об упущенном шансе – изгнать со сцены наиболее наглых клоунов или, по крайней мере, отобрать у них главные роли…

Бесспорно, отечественная демократия далека от совершенства. Но неявка на выборы – это ваш личный вклад в усугубление украинских проблем.

Не надо тешить себя пустыми надеждами – дескать, со временем все образуется, придет новое поколение политиков и т. д. Время становится нашим союзником лишь в одном случае: если мы сами активно действуем, стараясь хоть на йоту изменить положение к лучшему.

You must be registered for see links

 

[zergius]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

Київська Лавра: між ченцями, чиновниками й інвесторами
Церква Спаса на Берестові поблизу Києво-Печерської Лаври відома широкому загалові насамперед як усипальниця засновника Москви князя Юрія Долгорукого. Під час нещодавнього відзначення чергового ювілею російської столиці лунали навіть голоси, що варто, мовляв, перенести прах князя до "першопрестольної".

Проте, якби до Росії й поїхали б якісь кістки - не з-під спорудженого ще до "сталінського" ювілею "білокам'яної" 1947 року кенотафа, а з фондів Інституту археології, то це був би не більш як символічний акт: довести їхню належність саме Долгорукому не було б жодної змоги. Але ювілей Москви проминув - і про хронічно зачинену на реставрацію церкву забули.

А тим часом улітку події стали розгортатися з калейдоскопічною швидкістю. 1 серпня Кабмін своєю постановою вніс зміни до складу Наглядової ради Національного заповідника "Києво-Печерська Лавра", якому підпорядкована пам'ятка.

Музейників насторожила поява тут Віталія Журавського, заступника екстравагантного київського мера й рішучого прихильника передання всього і вся церкві Московського патріархату.

Тобто тій церкві, яка квапливими сучасними ремонтами й нехтуванням рекомендацій науковців знищила вже чимало пам'яток нижньої Лаври, де на місці автентичних розписів барокових церков з'являються псевдовізантійські мальовидла, де ведуться масштабні будівельні роботи зі нищенням історичної архітектури й археології, а печери осипаються від перезволоження й перевантаження відвідувачами. І яка будь-про-що прагне закріпитися на верхній території Лаври, яка все ще перебуває в державному віданні.

23 серпня міністр будівництва Володимир Яцуба своїм наказом ліквідував Науково-дослідний інститут історії та теорії архітектури і містобудування - установу, відому фаховою й безкомпромісною позицією на захист національного культурного надбання.

Нарешті, 31 серпня під головуванням віце-прем'єра Дмитра Табачника відбулося засідання "Міжвідомчої комісії з підготовки пропозицій щодо відновлення прав церков і релігійних організацій, які були порушені внаслідок проведення колишнім СРСР тоталітарної політики стосовно релігії".

Під цією довгою бюрократичною назвою ховається не менш бюрократична структура, в якій практично немає авторитетних науковців - істориків і мистецтвознавців, немає представників громадськості, зате є стрункі й згуртовані ряди чиновників, готових ухвалити будь-яке "правильне" рішення.

Годі й казати: правильним для нинішнього уряду Партії Регіонів є рішення саме на користь церкви Московського патріархату, що надає силі Януковича всебічну електоральну підтримку.

Про результати засідання громадськості повідомлено не було. Зате в Лаврському монастирі (його настоятель владика Павло є депутатом Київської облради за списком Партії Регіонів, що, правда, не заважає йому розписуватися на сторінках просимоненківського "Киевского вестника" і в повазі до комуністів) про все дізналися вчасно. Того ж дня під зачиненою на реставрацію церквою встановили вагончика й розпочали службу.

А 7 вересня міністр культури і туризму Юрій Богуцький надіслав владиці Павлові листа, в якому повідомив про готовність передати монастиреві в постійне користування церкву Спаса на Берестові, південну (годинникову) вежу мазепинського муру й сторожку при вході до гостинного двору Лаври.

Причому церкву - саме передати, а не надати для богослужінь у визначений час (як це відбувається в Кирилівській і Андріївській церквах - унікальний живопис яких однаково зазнав останніми роками непоправних втрат від механічних пошкоджень і кіптяви свічок).

А вже владика Павло листом від 13 вересня зажадав від директора заповідника Сергія Кролевця негайно підготувати відповідні охоронні угоди (які ще нікого ні від чого в нас не захистили) й передати заодно монастиреві всю проектно-кошторисну документацію по церкві Спаса на Берестові.

Попри ритуальну формулу про "молитви до Преподобних Печерських" во здравіє музейників, лист владики звучав як ультиматум.

У відповідь директор заповідника надіслав до мінкультури відчайдушне послання, у якому доводив очевидні загалом речі.

По перше, церква Спаса на Берестові ніколи не належала до Лаврського монастиря, а мала в давнину статус князівської усипальниці - з більшою підставою монастир міг би вимагати повернення неозорих земельних маєтностей на Київщині!

По-друге, вона є єдиною з шести зацілілих в Україні пам'яток ХІ століття (нещодавні відкриття мовознавців, які розшифрували давні графіті, дозволили церкві стати на півстоліття старшою), де завдяки щасливій випадковості збереглася фреска княжої доби, не зіпсута варварськими "реставраціями" ХІХ століття, як це сталося з фресками Софії й Кирилівської церкви - й на те нема ради.

Справді, надзвичайно цікаву з мистецького погляду композицію "Чудесна риболовля на Тиверіадському озері" було у ХУІІ столітті затиньковано - і відкрито з-під тиньку вже в 1970-ті в майже первозданному вигляді.

По-третє, в церкві зберігся надзвичайно цікавий виконаний грецькими майстрами стінопис доби Петра Могили - зокрема, й знаменитий портрет великого митрополита.

По-четверте, археологія й архітектура церкви - що є унікальним поєднанням нартексу великого храму княжої доби - й кількох реконструкцій часів Олельковичів і Петра Могили - містить чимало загадок, які в діючій культовій споруді так і залишаться загадками навіки.

При цьому маленька церква не має іконостасу й абсолютно непристосована до богослужінь.

Передання її релігійній громаді означатиме повільну загибель унікальних фресок. А, як показує досвід Кирилівської церкви, де настоятель зажадав був усунути з іконостасу знамениті картини Врубеля й перемалювати пошкоджені фрески ХІІ століття як "неканонічні", й цього сумлінного інтелігентного ставлення ніхто не гарантує.

Зі значно більшою ймовірністю сучасні "ревнителі чистоти православ'я" візьмуться не лише перемальовувати фрески, а й виправляти надто "католицьку" майже готичну форму вікон у вівтарній частині (ймовірно - слід реконструкції часів князів Олельковичів, загадкового й маловивченого періоду київської історії ХУ століття).

Аби відвести можливі закиди в упередженості, спеціально наголошу - в церкві Московського патріархату є сьогодні чимало інтелігентних і освічених священиків, цілком лояльно налаштованих до української культурної спадщини.

Але владика Павло ще в бутність на початку 1990-х настоятелем церкви в селі Низкиничі на Волині - усипальниці Адама Киселя - наказав зрубати з барокового інтер'єру герби останнього київського воєводи, сучасника Хмельниччини. Дарма що той, попри сумлінну службу королеві й Речі Посполитій, був переконаним православним...

Але всі ці залізні аргументи були марні - політичне рішення уряд уже ухвалив. А відтак провідні музейники, реставратори, історики зібралися на "круглий стіл" у Спілці письменників 20 вересня, аби виробити спільну стратегію поведінки.

Звичайно, науковці були одностайні: церква Спаса на Берестові повинна залишитися музеєм, відкритим для всіх громадян і захищеним від будь-чиїх примх. Більше того, вони в один голос наголошували: треба негайно затвердити список найцінніших культових споруд, які, виходячи з їхнього унікального історико-культурного значення, мають лишатися під опікою держави.

(Такий список уже було затверджено 1991 року з ініціативи тодішнього гуманітарного віце-прем'єра академіка Сергія Комісаренка, але на початку 2002-го його скасував уряд Анатолія Кінаха: потрібно було розплачуватися все з тією ж церквою Московського патріархату за агітаційні послуги, надані прокучмівському блокові "За ЄдУ").

Але водночас усі розуміли: сподіватися, що сьогодні "список Комісаренка" захоче відновити уряд Януковича-Табачника - річ очевидно марна.

При цьому і фаховий історик Дмитро Табачник, і досвідчений функціонер Юрій Богуцький, очевидно, прекрасно розуміють, що підписали смертний вирок унікальній пам'ятці.

Мусять розуміти й те, що її загибель потягне й великий міжнародний розголос: адже ще 2002 року церкву було включено до переліку ЮНЕСКО "100 світових пам'яток, що перебувають під загрозою".

А отже, цей крок українського уряду поставить під загрозу виключення з престижного Списку світової спадщини ЮНЕСКО не лише Лаври, а й Софії.

Річ у тому, що з недогляду радянських бюрократів ці дві пам'ятки було включено до Списку далекого 1990 року під одним номером, як єдиний комплекс.

І при цьому держава брала на себе цілком конкретні зобов'язання з їхнього збереження - які, як тепер уже цілком зрозуміло, не виконуються. Досі про можливість викреслення Лаври й Софії зі Списку світової спадщини (попри всі наявні претензії) серйозно не говорили. Але віднедавна ЮНЕСКО зробила свої вимоги до урядів жорсткішими.

Зі Списку було демонстративно виключено унікальний природний заповідник в Омані, територію якого влада цієї держави з якихось комерційних міркувань скоротила вдесятеро - тобто зробила те ж саме, що київські міські депутати - з заказником на Жуковому острові.

А відтак загроза виключення робиться цілком реальною.

І все ж тиск верхівки УПЦ був настільки потужний, що Табачник з Богуцьким пішли на це рішення (навіть усвідомлюючи всі його можливі наслідки). Виникає запитання: а що саме змушує монастир боротися за цю невеличку церковку, яка ніколи не належала до списку першорядних святинь?

Напевно, таки не прагнення догодити Москві, влаштувавши символічну передачу "старшим братам" якихось "кісток Долгорукого" (хоч і це не виключено). Головне - бажання будь-що зачепитися за територію верхньої Лаври і з цього плацдарму розпочати наступ на решту музеїв. Адже разом із церквою Спаса монастиреві передають і годинникову вежу мазепинських мурів, яка взагалі ніколи не використовувалася як культова споруда!

А контроль над Верхньою Лаврою - то не тільки акт великого ідеологічного значення - який для прибічників "канонічного православ'я" означатиме саме їхнє право на давньокиївську спадщину.

Це ще й колосальне збільшення доходів монастиря, який з його іконними й свічковими крамницями та спектром інших послуг є, до всього, ще й потужною комерційною структурою.

І це при тому, що (за підрахунками науковців заповідника) цей монастир отримав з держбюджету протягом останніх років близько 20 мільйонів гривень - тобто громадяни світської держави мусять сплачувати церковний податок на конфесію, до якої більшість із них не належить!

Втім, один з організаторів "круглого столу" в Спілці письменників, народний депутат І скликання Олександр Гудима висуває ще й інше пояснення. Земля навколо Лаври справді "золота".

Але забудовувати її черговими житловими "свічками" й офісними центрами заважає статус пам'ятки світового значення. Проте кільце навколо Лаври звужується. Дано "зелене світло" масштабній висотній забудові території взуттєвої фабрики.

Два хмарочоси виростуть під готелем "Салют". Відтак від знаменитого силуету київських гір, якому вже непоправної школи завдали спершу неоковирна жінка з мечем, а згодом - потворна споруда на Грушевського, 9а, залишаться тільки спогади й старі фотографії.

Нарешті, ТОВ "Еліт сервіс" збирається збудувати шестиповерховий готель за адресою Лаврський провулок, 9 - тобто в безпосередній близькості від церкви Спаса на Берестові й мазепинської Церкви Всіх Святих над Економічною брамою.

2 липня цього року в територіально віддаленій від Лаври Академії комунального господарства (Івана Кудрі, 33) під егідою Печерської адміністрації відбулися вже "громадські слухання" зі спеціально добраною публікою, які схвалили цей план.

Цікаво, що монастирська верхівка на чолі з владикою Павлом, яка раніше затято воювала проти значно скромнішого ресторану в парку під Лаврою, абсолютно спокійно поставилася до цього по справжньому згубного для візуального образу Лаври проекту...

А коли Лавру таки виключать зі Списку ЮНЕСКО, рештки пристойності буде відкинуто й для наближених до влади забудовників відкриється справжній Клондайк. Хочеш будувати під стінами мазепинських мурів (чи й замість них - приклад знесення чималого фрагменту валу ми вже пережили) - будь-ласка.

Хочеш звести хмарочос, який перевищить Велику дзвіницю, оспіване поетами "Шеделя білоколонне диво" - просимо дуже. Аби лише хабарі за дозволи й землевідведення лягли вчасно і в потрібні кишені.

Безсумнівно одне: надприбутки, які отримують забудовники, змушують забути про будь-які етичні поняття.

І ці ж гроші дають змогу купувати чиновників будь-якого рангу. Досить сказати, що саме з лобістськими зусиллями забудовників Печерська пов'язують раптове (й ніяк не прокоментоване Банковою) скасування наприкінці серпня президентського указу про заборону зведення висоток в історичному центрі Києва...

Але за цю вакханалію доведеться розплачуватися нам усім. Як доводиться розплачуватися сьогодні за ухвалене колись відверто корупційне рішення про забудову Троїцької площі перед Національним олімпійським стадіоном комерційно-розважальним центром.

Сплачені мільйонні хабарі давно осіли на закордонних рахунках діячів колишньої міськдержадміністрації (втім, дехто успішно працює і в сьогоднішній), колишній градоначальник, який скріпив це рішення своїм підписом, перебуває в чолівці прохідного "очищеного й оновленого списку" (не ЮНЕСКО, а виборчого) - а ми всі маємо реальний шанс втратити чудом здобуте "Євро-2012".

Виключення Лаври з Софією зі Списку світової спадщини стане для України незмивною національною ганьбою. Але відчутними будуть і цілком матеріальні втрати - адже саме пам'ятки приваблюють до країни туристів та інвестиції.

І тоді, очевидно, вдячні громадяни згадають імена урядовців, які сьогодні підписували листи й видавали накази. Як згадають й імена церковних владик і світських інвесторів, які ці накази лобіювали. Проте змінити щось буде вже пізно.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, письменник, член Національної комісії з питань ЮНЕСКО

You must be registered for see links

 

[mi][a]

Все партии против рабочих - рабочие против всех!

Все партии против рабочих - рабочие против всех!

В избирательный бюллетень снова набились, как шпроты в консерву, партии и блоки. Хотя их много, разобраться в них легко. Сами они делают все, чтобы облегчить рабочим выбор 30 сентября. Только не ленись внимательно изучать их списки и программные заявления, думать и сопоставлять. И быстро становится ясно – все политические силы, участвующие в этих выборах, представляют классовых врагов рабочих – буржуев и чиновников.
В безудержные предвыборные обещания в нашей стране верят только очень наивные люди. Буржуазные политики и вранье – понятия неразделимые. Хорошо известно: программы на выборы пишут политтехнологи, профессиональные создатели “брендов сивой кобылы”, с единственной целью (кроме срубить денег) – получше обмануть доверчивых избирателей. Однако у всех этих программ есть общее, выдающее их классовую природу. Все они за частную собственность, за поддержку бизнеса и т.п. КПУ в своей программе даже называет предпринимателей “трудящимися”.
А Партия вольных демократов криминального бизнесмена Бродского объявила: первовочередная задача для них – “легализация капиталов, не указывая источника их происхождения”. Кто о чем, а козел о капусте.
Не так давно много говорили насчет того, что «бизнес отделится от политики». Итог говорильни: в среднем, каждый третий депутат в избирательных списках – бизнесмен. Из самых крупных: у регионалов – Ахметов и его менеджеры, у партии, которую бьют (она же БЮ(с)Т) – банкиры братья Буряки, богатеи Жеваго и Фельдман. «НУНС» ведет в парламент богачей Слободяна (560 миллионов «зеленых»), Тополова (243 миллиона долларов) и Жванию (215 миллионов у.е.). Обиженный Морозом нардеп Волга случайно позволил себе правду о коллегах-социалистах: «Рудьковский – это чистый либерал, капиталист. Не секрет ведь, что это мультимиллионер, который стоит на позициях защиты крупного капитала». Литвин тащится в компании богача Шарова и людей миллиардера Хмельницкого. Помимо выводка предпринимателей, в списке КПУ присутствуют подручные мультимиллионера Григоришина. Кстати, в недавнем интервью Л.Кучма Объявил, что будет голосовать за КПУ. Ну, близки они ему.
Есть и максимально откровенные случаи. Список «Всеукраїнської партії Народної Довіри» почти весь состоит из председателей правления кредитных союзов, а у «Партії національно-економічного розвитку“ он составлен, главным образом, из менеджеров высшего и среднего звена двух банков, принадлежащих семье финансовых воротил Матвиенко – Проминвестбанка и «Национального кредита».
Буржуи идут в парламент не рабочим помогать, а лоббировать свои интересы.
Так называемые «левые» напоказ кичатся наличием рабочих в своих списках. Однако на деле мизерное количество рабочих в них затерялось в море предпринимателей. Например, у ПСПУ 16 рабочих – на 59 предпринимателей. И это если не считать помощника главы облгосадминстрации и президента промышленной корпорации во главе списка. Несмотря на публичную ложь Симоненко о «36 рабочих», в списке КПУ их едва перевалило за десяток, причем шесть – далеко за трехсотым номером. Даже в списке ультрареакционной партии «Свобода» их больше.
А вот депутатов, министров, чиновников, директоров у симонистов – вагон и тележка. Несчастные окапэушенные и витренутые работяги настолько задурены своими партвождями, что поддерживают интересы буржуев.
Нормой всех списков является протаскивание всевозможной родни. Сын регионала и бывшего губернатора Виннитчины Григория Калетника Игорь оказался в списке КПУ. В «Нашей Украине» брат и племянник президента соседствуют с его кумовьями и братьями Луценко, отцом и сыном Омельченко, братьями Довгими (близкой родней подручного Черновецкого), двоюродным братом Балоги мэром Мукачева Петевкой. Даже в наскоро слепленом блоке «Всеукраїнська громада» один из спонсоров, гендиректор Киевского мясоперерабатывающего завода Гак идет со своим сыном, который работает у него же начальником отдела маркетинга.
Вот и выходит, что голосовать за классовых врагов рабочим не следует.
Наша задача – защищать свой, рабочий интерес. Никогда не подчиняя его самым разулыбчивым буржуям. Не надеяться на выборы, а бастовать. Не верить буржуазным партиям, а строить свою, рабочую. Не голосовать за «меньшее зло» в бюллетене, а четко выбирать «против всех партий».

You must be registered for see links

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

• Офіційний форум ВО "Свобода" • Початок • Зареєструватись • Пошук • Вхід •
Чому потрібно голосувати за партію «ВО»Свобода» О. Тягнибока

Автор Повідомлення
україна


Повідомлень: 1
Звідки: LP
Написане: 08 вересня 2007, 21:17

--------------------------------------------------------------------------------
Чому потрібно голосувати за партію «ВО»Свобода» О. Тягнибока №16. О. Тягнибок і його команда – це є реальна народна сила. Яка немає олігархів, параходів, заводів і на свої партійні внески не може заказати передвиборчий ролик на телебаченні. А саме головне, якщо ми патріоти і самі в душі українці. То будемо вибирати наше українське, а не покручів. А також будемо відстоювати українську націю та інтереси. Тоді і буде інше ставлення до людей а не як до «бидла». Бо є і прояви в помаранчевих , які перефарбувалися , а глибше придивитися зосталися кучмістами – кар’єристами. А Олег Тягнибок правду в очі каже, якою б вона не була. От і бояться допустити до влади народну силу. Ми повинні дивитися в майбутнє. І ми звертаємось до тих людей, які думають по українські, а також до людей Майдану, які розчарувалися в брехунів політиків. Хто хоче жити по-новому, ідеями Майдану, які були проголосовані в 2004 р. в ритмі Духа народу. Ставте галочку під №16. І не потрібно слухати маячню, якою задурманюють голову ті хто не хоче бачити українців у парламенті. «що не пройдуть до ВР і не голосуйте за них». Ющенко, Тимошенко, Янукович будуть при владі. Бачачи, як « кинули » « ВО » СВОБОДА » на призволяще не давши руку підтримки, ми засуджуємо такий вчинок. Ми помаранчеві, да же перебуваємо в інших партіях, вирішили підтримати голосами і агітацією. Бо не для цього ми стояли на Майдані, щоб кидати друзів. І ми закликаємо Вас голосувати за №16 «ВО» СВОБОДА», лідером якої є Олег Тягнибок.

Вибачте я б не хотів би, щоб мій номер телефону висвітлювався на сайті. Напишіть як можна зв’язатися з Олегом із пропозицією. На адрес LinkinParkULP@meta.ua



Макар


Повідомлень: 14
Звідки: Самбір
Написане: 08 вересня 2007, 23:27

--------------------------------------------------------------------------------
А знаєте чому я буду голосувати за "Свободу"? Тому що коли ще не було чутно ніяких перевиборів, замість реклами сигарет, горілки та попсових журналів типу "Отдохні" в Львові на ситілайтах я побачив Шевченка, Франка, Шептицького, Шухевича. Скажіть, яка політична сила робить хоть щось для культури?

_________________
Свобода здобувається силою!


Чорний
ВО Свобода


Повідомлень: 3442
Звідки: Лемберґ, Галичина
Написане: 09 вересня 2007, 10:07

--------------------------------------------------------------------------------
україна написав:
Вибачте я б не хотів би, щоб мій номер телефону висвітлювався на сайті. Напишіть як можна зв’язатися з Олегом із пропозицією. На адрес LinkinParkULP@meta.ua

Форумом - тут є окрема гілка для спілкування з Олегом Тягнибоком. Або електронною поштою - poshta@vosvoboda.info

_________________
Держава - це кров і залізо,
Свобода - це вістря мечів!


Чупринка


Повідомлень: 10
Звідки: Україна
Написане: 09 вересня 2007, 12:40

--------------------------------------------------------------------------------
україна написав:

Вибачте я б не хотів би, щоб мій номер телефону висвітлювався на сайті. Напишіть як можна зв’язатися з Олегом із пропозицією. На адрес LinkinParkULP@meta.ua


Україна пишеться з великої букви...!!!



учитель


Повідомлень: 91
Звідки: Вінниця
Написане: 10 вересня 2007, 22:05

--------------------------------------------------------------------------------
Слава Україні!

А я голосуватиму за ВО "Свободу", бо це єдина національна сила. Коли в Вінниці є єдиний памятник героям УПА та січовим стрільцям, табличку на якому замастили фарбою якісь недобиті жидівські кацапи, то з цим необхідно боротися. Думаю що в Вінниці пропагуючи ідеї Свободи, люди стануть більш національно-свідомими, а відтак не буде більше місця в Україні нелюдям, тобто кацапам та жидам, які ображають гідність українців, а відтак держави.

_________________
Краще бути смиренним грішником, ніж гордим праведником


Володимир Ра


Повідомлень: 9
Звідки: Донецьк
Написане: 11 вересня 2007, 15:28

--------------------------------------------------------------------------------
За Сободу!!! "Одназначно!"Взагалі я ще досі вагаюсь .....................
Жиди все напутали так ,що дуже складно виявити дійсно національну партію............



учитель


Повідомлень: 91
Звідки: Вінниця
Написане: 11 вересня 2007, 21:14

--------------------------------------------------------------------------------
Шановний донеччанин! Я теж довго вагався щодо Свободи, саме тому і досі не є членом цієї партії(бо не можна писати заяви під час виборчої кампанії), а хотів написати заяву ще 2 роки тому.

Ідеї Свободи мені зразу сподобалися, так як її ідеї повністю співпали з моїми. Я на власному досвіді переконався, що Свобода це не якась там жидівська чи московська піартехнологія.

Якщо і Ви хочете переконатися в тому, що єдина сила українців це ВО "Свобода", завітайте будь-ласка на Чайковського 17

_________________
Краще бути смиренним грішником, ніж гордим праведником


Магістр
ВО Свобода


Повідомлень: 42
Звідки: Броди
Написане: 13 вересня 2007, 15:51

--------------------------------------------------------------------------------
Я голосуватиму за ВО «Свобода»!
Якщо люди хочуть говорити про справді серйозні речі – вони повинні говорити про любов або про смерть. Все решта – наносне, решта – намул. В Україні є тільки одна політична сила, яка вголос заговорила про серйозні речі – ВО «Свобода».

You must be registered for see links

_________________
Час збирати каміння...


Юра


Повідомлень: 23
Звідки: Харків
Написане: 14 вересня 2007, 13:30

--------------------------------------------------------------------------------
Вибір напевно не дуже важкий для тих, хто може дозволити собі хоч трішки самоповаги. Партія Реггі покриває бандитів та зрадників, від лозунгу Юлі "Зробила тоді - зробить і тепер" аж страх пробирає, бо я добре пам'ятаю її "успіхи" = скажені подорожчання та купу пустих обіцянок, НУНС не знають вже, що й обіцяти. Що казати, 3 партії олігархів (достатньо подивитись списки). І всі - КИДАЛИ

Я нажаль не вірю, що Свобода матиме визначне місце в новому парламенті, але хочу бачити таку партію в Раді, щоб розбавити крики "гроші, гроші" ІДЕЯМИ, яких явно не вистачає

Слава Україні!

_________________
Краще жаліти про те, що ти зробив,
Ніж корити себе за те, що ти цього не зробив


Магістр
ВО Свобода


Повідомлень: 42
Звідки: Броди
Написане: 15 вересня 2007, 11:17

--------------------------------------------------------------------------------
Голосувати за ВО "Свобода" потрібно хоча б тому, що немає у їхніх списках подібних благочинців...
В руках тримаю "прайс" - 100 найбагатших людей України:
БЮТ --- Коломойский(3,3млрд$), Жеваго(1,7млрд$),Васадзе(720млн$),Хмельницкий(630млн$), Буряк(550млн$),Сигал(332млн$),Веревский(285млн$),Фельдман(224млн$),Куровский(175млн$);
НУНС --- Порошенко(756млн$),Шпиг(6870млн$),Жванія(215млн$);
ПР--- Ахметов(12млрд$), Суркис(730млн$),Скудар(504млн$),Янковский(335млн$),Клімов(289млн$),Колесніков(220млн$),Гуменюк(131млн$). Непогані дані... Народ працює, голосуєм далі за кольорові фантики!
Це тільки ті - офіційні, а скільки ще...???
ВО"Свобода" - єдина сила українців!!!

_________________
Час збірати каміння...


оселедець


Повідомлень: 290
Звідки: Захід
Написане: 16 вересня 2007, 02:16

--------------------------------------------------------------------------------

You must be registered for see links

- допоможіть Ірині Сех добратись до Ради

_________________
"Не смійтеся, чужі люде!..
...Встане Україна.
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!.."

Т.ШЕВЧЕНКО




Форум ВО "Свобода" » ВО "Свобода"





Олег Тягнибок
Олег Тягнибок - голова партії
Всеукраїнське об'єднання "Свобода"
народний депутат України

You must be registered for see links

 

[zergius]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

Як управлінці дисконт з відкатом плутають
У нещодавній статті "ЕП" порушувала тему щодо справи про банкрутство НАЕК "Енергоатом" та слухання з цього приводу справи в Стокгольмському суді проти держави Україна. Як і було анонсовано, розповідаємо більш детальніше про хід справи та ймовірні загрози від некваліфікованого юридичного супроводження сторони захисту в суді.

Справа про банкрутство проти "Енергоатома" заведена ще у 2003 році. Причина – кредиторська заборгованість перед низкою компаній, що надавали послуги та виконували роботи наприкінці дев’яностих та на початку 2000-них, допоки уряд Ющенко та Тимошенко не розв’язав ситуацію із тотальними неплатежами в енергетиці. За іронією долі справа була порушена підприємством-енергопостачальником та транзитером електроенергії, що генерувалася "Енергоатомом" - ВАТ "Донецькобленерго". Що найбільш цікаво – саме це обленерго роками було найбільш злісним неплатником коштів до Енергоринку, через що уся генерація змушена нарощувати дебіторську заборгованість.

Шляхом нехитрих комбінацій, апробованих, мабуть, всіма гігантами вітчизняної економіки і промисловості, до сьогодні вказану справу вдавалося не доводити до "точки кипіння" - публікації й формування реєстру кредиторів, котрих в "Енергоатому" за роки суцільних неплатежів та бартерних угод в електроенергетиці нагромадилося безліч. У цю схему повністю вписується й один із кредиторів у справі про банкрутство - запорізьке АТЗТ "Електропівденьмонтаж-10". "Енергоатом" заборгував останньому близько 30 млн.грн. Окрім вказаних в назві підприємства будівельно-монтажних робіт, фірма не гидувала і поставкою ТМЦ за божевільними бартерними цінами, які вона монопольно поставляла на Запорізьку АЕС у період 1999-2001р..

Слід зазначити, що "ЕПМ-10" - фірма не зовсім українська. Більше 60% її акцій належить латвійській фірмі ТОВ "АМТО". Тому кредитори мали можливість залучити і залучили міжнародні судові інстанції. А саме, - Арбітражний Інститут Торговельної палати Стокгольма, куди в 2005 році був поданий позов латиською стороною. Причому позов був висунутий не господарюючому суб'єктові, а до держави Україна. Предметом позовних вимог стало невиконання, на думку позивача, Україною Європейської енергетичної Хартії (Договір до Енергетичної Хартії та Заключний акт до неї підписані Україною 17.12.1994 і ратифіковані Законом України N 89/98-ВР від 06.02.98).

Протягом 2003-2006 р. між керівництвом "Енергоатома" велися переговори із кредитором АТЗТ "ЕПМ-10". Представники позивача не приховували, що їхні дії є свого роду тиском на "Енергоатом" й очікували, що справа не дійде до розгляду. Не мали бажання перекидувати відповідальність на державу та ставити зайвий раз під загрозу міжнародний імідж України та вітчизняної енергетики й в "Енергоатомі", тому переговори велись.

В ході цих перемовин кредитор неодноразово міняв свою позицію. Декілька разів вже майже готові до підписання документи тонули в юридичній казуїстиці, а кредитором висувалися все нові й нові вимоги та гарантії. Перші документальні результати переговорів з'явилися влітку 2006 року: сторони підписали договір, суть якого зводилася до наступного: "Енергоатом" платить 85% від суми боргу, а 15% "прощається". Плюс - розстрочка на рік. При цьому "Енергоатом" представив дві (безпрецедентний випадок) банківські гарантії: від українського та російського банків, натомість "ЕПМ-10" зобов'язався відкликати всі виконавчі виробництва та заяву в справі про банкрутство "Енергоатома". Схвалення від прибалтійського засновника у вигляді відповідного листа про те, що АМТО відзиває стокгольмський позов, прибуло вчасно.

Тоді здавалося, що крапки розставлені – залишилося платити. Але в ситуацію втрутилися треті сили. Виявилося, що дана схема не враховувала інтересів осіб, які намагалися паралельно із прозорим переговірним процесом пресингувати колишнє керівництво НАЕКу, аби теж отримати дивіденд від виплати суми боргу "ЕПМ-10". Оскільки обіцяний латишами 15% дисконт передбачав комерційну вигоду в розмірі 4 млн.грн. для держпідприємства, а не розпихувався по кишенях лобістів, їх дана ситуація не влаштовувала.

Хто ці особи? У першу чергу - нинішній віце-президент з корпоративних ризиків Олег Кулініч. Його джерела в "Енергоатомі" називають давнім лобістом інтересів "ЕПМ-10".

З приходом в "Енергоатом" нової влади позиція всіх діючих осіб у цій історії різко змінилася. У листопаді минулого року з'явилися показання свідків, які пояснювали стокгольмському суду про те, що колишні менеджери "Енергоатома" вимагали … дисконт для свого підприємства. Цікавий пасаж – вимагати знижки для себе - чи не так? Раптом виникли пояснення АМТО про те, що регламент стокгольмського суду не передбачає можливості відмови від позовних вимог, що не відповідає дійсності.

На підставі цього виплати "ЕПМ-10" були припинені, внаслідок чого нівелювалася умова про знижку, а латиші із чистою совістю продовжили справу в Стокгольмі проти держави Україна.

Наразі міжнародний процес перейшов у свою активну фазу, у жовтні очікується судове засідання в справі й не виключено, що на ньому вже буде винесене остаточне рішення. При задоволенні позову збитки підприємства можуть скласти більше 10 млн. грн. плюс будуть стягнені видатки позивача за послуги адвокатів, експертів тощо. Як показує практика таких процесів - це чималі суми.

Важко переоцінити шкоду, заподіяну в разі програшу справи (а все до того йде) міжнародному іміджу України (відповідачем у суді виступає держава Україна), а також правові й економічні наслідки цього прецеденту. Буде відкрите "зелене світло" усіляким кредиторам держкомпаній для подібних стягнень. Негативний сигнал отримають й потенційні інвестори, котрих наразі шукає атомний комплекс України для подальшого розвитку згідно з Енергетичною стратегію до 2030 року. І, нарешті, негативне рішення європейського суду аналогічним чином відтвориться на всій українській атомці.

Чим керується нинішнє керівництво НАЕК "Енергоатом"? Позицію нинішнього чільника компанії Деркача цілком зрозуміла: борги робив не він, до міжнародної відповідальності залучати будуть не його, заробити на погашенні заборгованості він не може.

Інакше як при наявності великих фахівців в області права (щоправда, з певним ухилом) в управлінській солянці "Енергоатома" за допомогою численних високооплачуваних юридичних радників міжнародний судовий процес пущений на самоплив і доведений до такої небезпечної стадії? Цілком у стилі Деркача: довести ситуацію до абсурду, а потім її "врятувати". І ніхто вже не запитає ефективного менеджера, чому не була реалізована можливість врятувати 4 млн. грн. з початкової суми боргу за наявності всіх правових можливостей?

Що найгірше, водночас наразі "Енергоатомом" десятками мільйонів погашається така заборгованість, з якої відсутні міжнародні судові процеси, діє мораторій (заборона) на погашення, встановлена судом, і на яку навіть сам кредитор давно махнув рукою. Чому? За твердженням поінформованих джерел в "Енергоатомі", відкоти (гроші, повернені – не на рахунки компанії, а у кишені осіб, що ставили підписи під платіжно-дозвільними документами) складають до 70% від суми виплати. Адже за давниною років кредитор радий поверненню навіть 10-15% від суми боргу. За можливість отримати бодай щось він із радістю поверне більшу частину отриманого.

Це вже не перша стаття "ЕП" про факти корупції "в особливо великих розмірах" в колі першому чинної влади. І кожного разу, друкуючи черговий матеріал, ми згадуємо старе гасло, котре непогано лунало з майдану у 2004 (того самого, на якому стояв нинішній регіонал А. Деркач), але з великим цинізмом звучить сьогодні: "Бандитам – тюрми". Разом з читачами хочеться вірити, що колись цей слоган набуде реального значення, і врешті решт почнуть карати економічних злочинців, а не стрілочників. Втім, твори Жюль Верна та Уелса теж колись здавалися фантастикою.

You must be registered for see links

 

[zergius]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

Как "горячие" финские парни построили экономику знаний

Финны, знакомые нам по анекдотам, медленно соображают и никуда не торопятся. Финляндия на реальной мировой арене - одна из самых конкурентоспособных стран с высочайшим уровнем развития высоких технологий. Всего за 15 лет ей удалось превратить свою ресурсную, "лесную" экономику в настоящую экономику знаний. Так в чем же секрет успеха "горячих" финнов?

Опыт Финляндии в 1990-х гг. являет собой ярчайший пример того, как знание становится движущей силой экономических преобразований и роста. Если еще совсем недавно, в 1970-гг. основным источником доходов страны были ресурсные отрасли, то сегодня ее экономика ориентирована на сектор информационно-коммуникационных технологий (далее ICT), как ни одна другая национальная экономика в мире. При этом картина будет неполной, если не вспомнить о том, что в начале 1990-х Финляндия переживала драматический спад, сопровождавшийся глубоким банковским кризисом, безработицей и огромным внешним долгом. Однако уже к концу декады макроэкономические показатели страны были одними из лучших в Европе, а в начале XXI века Финляндия четырежды поднялась на первую строчку мирового рейтинга конкурентоспособности стран и была признана одной из наиболее развитых IT-экономик в мире.

Чрез тернии…
Но вернемся в Финляндию начала 90-х гг. прошлого столетия. Уровень безработицы с 2-3% вырос до 15%, а государственный долг страны достиг 60% ВВП. Развал СССР сократил внешнюю торговлю Финляндии на 15%. Высокая инфляция "взвинтила" процентные ставки, а частный сектор задыхался под налоговым бременем. Страна была совершенно не подготовлена к экономической интеграции с ведущими западноевропейскими странами и своему членству в Евросоюзе. Однообразие экспорта (лес и лесоматериалы) также не позволяло Финляндии активно включиться в процессы глобализации. (Впрочем, стоит отметить, что лесопромышленность не утратила своей значимости в финской экономике и по сей день. Однако сегодня ее позиции не в пример сильнее за счет консолидации и возникновения нескольких мультинациональных компаний, использующих самые передовые технологии).

Диверсификация экспорта была обязательным шагом на пути улучшения показателей финской экономики. Она стала возможной во многом благодаря постоянному вниманию к развитию высшего образования, связям между существующими отраслями и появлению новых – основанных на экономике знаний. Начиная с 1980-х гг. инвестиции в R&D со стороны государства и частного сектора удвоились, достигнув к 2004 году отметки 3,5% ВВП, в то время как средний показатель по странам ЕС составляет лишь 2%.

Доля высоких технологий в экспорте страны также возросла с 5% в конце 1980-х до 20% в 2004 году. Сегодня доля телекоммуникационных продуктов и технологий в экспорте Финляндии не уступает лесопромышленному сектору, а финская корпорация Nokia превратилась в глобального лидера мобильного телекома. Кроме того, были созданы сотни других, менее крупных, высокотехнологичных компаний, некоторые из которых также заняли ведущие позиции в своих нишах.

Но финский успех знаменателен не только в свете предшествующих экономических трудностей. Интересен также и тот факт, что экономика знаний может быть успешно построена в небольшой и сравнительно периферийной стране. Территория Финляндии не уступает по площади Японии или Великобритании, однако большая ее часть расположена между 60 и 70 градусами северной широты, далеко за пределами Северного полярного круга. Несмотря на то, что, более половины населения Земли, проживающего за полярным кругом, - финны, все население страны составляет лишь 5,2 млн. Более того, на финском языке говорят только жители Финляндии, и хотя это хорошая предпосылка формирования сильной национальной культуры, эта же особенность создает определенные трудности для международной коммуникации.

… к звездам
Сегодня по уровню инвестиций в R&D Финляндия занимает третье место в мире (после Швеции и Израиля). И здесь необходимо отдать должное финской смелости, потребовавшейся для развития долгосрочных проектов в условиях безработицы, когда так велик соблазн пойти по легкому пути быстрой организации рабочих мест.

Важно отметить, что экономика знаний – это сбалансированный набор элементов. Если что-то сдерживает экономический рост страны, то это совсем не обязательно недостаток технологической инфраструктуры или квалифицированных инженеров. С тем же успехом это может быть нехватка предпринимателей или адекватных экономических инициатив. Особенность кейса Финляндии состоит в том, что это нетипичный образец индустриального перехода от ресурсоориентированной промышленности к высоким технологиями и ICT. Таких примеров мировая история знает очень и очень мало. При этом происхождение финской экономики знаний уходит корнями в саму связь "пользователь-производитель" между лесопромышленными компаниями в качестве первых пользователей высоких технологий и возникающими предприятиями машиностроительной, электротехнической и ICT- отраслей.

Возрождение финской промышленности во многом обязано также либерализации торговли и снятию ограничений с денежных потоков, что повлекло за собой мощное движение инвестиций вообще и приток иностранного капитала в частности. И несмотря на то, что государственное финансирование R&D существенно возросло за последние два десятилетия, его относительная доля от всех инвестиций в R&D постепенно снижается. Все больше и больше средств на исследования и разработки поступает из частных фондов – сегодня их доля составляет до 70%. Частные инвестиции в R&D наиболее ярко проявили себя на примере Nokia, которая стала настоящим локомотивом ICT-индустрии Финляндии. К 2003 году корпорации принадлежали 25% всех расходов на R&D, 3,7% ВВП и 20% всего финского экспорта.

Государство в экономике знаний: не мешать, а создавать условия
Одна из главных особенностей финской модели состоит в системном взгляде на промышленную политику, не подразумевающем, однако, что Финляндии следовала какому-то "генеральному плану", в котором государству принадлежала лидирующая роль. Государственная промышленная и инновационная политика поставила своей целью сдвиг фокуса с макроэкономики к микроэкономической активности по улучшению общих условий для компаний и целых отраслей, особенно в сфере развития и распространения знаний и инноваций. Этот системный подход был реализован через публично-частные партнерства, включающие организации экономических исследований, отраслевые федерации и частные компании. Наиболее значительным следствием нового подхода стал высокий приоритет R&D, установленный самим государством.

Было бы крайне несправедливо недооценить роль политических институтов и организаций в развитии финской экономики знаний. Их главной особенностью можно назвать четкое распределение функций, которую выполняла каждая из организаций в национальной инновационной системе. При этом они чутко прислушиваются к частным инициативам, направленным на укрепление сотрудничества между различными инновационными агентами. Такое сотрудничество позволило связать фундаментальные исследования и прикладные R&D с развитием бизнеса и коммерциализацией инноваций.

За стратегическое развитие и координацию финской политики в сфере науки и технологий, а также за всю национальную инновационную систему в целом отвечает Совет по политике в сфере науки и технологий (The Science and Technology Policy Council), возглавляемый премьер-министром Финляндии. Остальные государственные институты находятся в подчинении либо у Министерства образования, либо Министерства торговли и промышленности.

Еще одним важнейшим институтом является The Finnish National Fund for R&D (Sitra) – крупнейший государственный фонд, основанный в 1967 году и действующий в настоящее время под контролем Парламента. Государственные субсидии, направленные на R&D, распределяет между частными компаниями, исследовательскими организациями и университетами Национальное агентство технологий (The National Technology Agency, Tekes).

Для экономического успеха определенные социальные и институциональные инновации не менее важны, чем технологические. На протяжении почти двух десятилетий грамотное управление и низкий уровень коррупции были тесно вплетены в саму идею финской экономики знаний. Один из примеров институциональных инноваций – Комитет по вопросам будущего (Committee for the Future) - постоянный комитет при финском парламенте, в задачи которого входит прогнозирование потребностей экономики знаний для сохранения ее жизнеспособности.

Ни минуты покоя
Выдающиеся экономические показатели страны на протяжении последних 10-15 лет – это, по сути, результат развития ICT-сектора. Будучи одним из ведущих производителей высоких технологий нового поколения, Финляндия, несомненно, создала сильное конкурентное преимущество для всей экономики страны. Но можно ли сохранить завоеванные позиции? Конкурентоспособность в настоящем еще не является гарантией будущего успеха. Его постоянство требует непрерывной модернизации технологий, и именно использование передовых ICT (а совсем не обязательно их производство) является залогом долгосрочного экономического роста.

Сегодня основной вопрос, стоящей перед Финляндией, заключается в том, сможет ли она сохранить "северную" (Nordic) социальную модель и по-прежнему успешно конкурировать в глобальной экономике? Старение финского населения происходит несколько быстрее, чем в других европейских государствах. Численность трудоспособного населения (15-64 лет) начнет снижаться еще до 2010 года. Этот показатель предполагает несколько последствий как для дальнейшего развития экономики знаний, так и для финского общества в целом. С одной стороны, это явление откроет новые возможности для создания социальных сервисов на базе ICT в государственном секторе. С другой – поставит сложную задачу поддержания роста производительности на прежнем уровне.

Чтобы ответить на вопрос о будущем финской экономики знаний, была инициирована специальная группа экспертов из различных организаций и министерств, которая подготовила отчет с набором рекомендаций. Среди прочего, эксперты советуют Финляндии дальнейшее увеличение государственных субсидий в R&D, но преимущественно для конкурентных исследований. Главная идея всех рекомендаций состоит в поддержании конкурентной базы по всему отраслевому срезу, но концентрации основных усилий на нескольких сферах, поскольку достижение высокого уровня конкурентоспособности во всех рыночных сегментах для небольшой страны просто не представляется возможным.

Уроки "финского"
Финляндия обладает рядом специфических характеристик, которые невозможно воспроизвести во многих других странах. Они обусловлены географическими и климатическими (расположение за полярным кругом), а также историческими особенностями страны (Финляндия обрела независимость лишь в 1917 году, а до этого находилась под властью сначала Швеции, затем - России).

Не стоит забывать и о "стойком нордическом характере", свойственном всем жителям стран Северной Европы, духе взаимовыручки и поддержки, стремлении к равенству и относительно равномерном распределении годового дохода на душу населения. В Финляндии эти черты еще более ярко выражены за счет уникальности языка, который не похож ни на один скандинавский и ставит финнов особняком. С другой стороны, вероятно, именно в силу национальной и географической изоляции финны отличаются естественной любознательностью, что делает их открытыми мировым идеям и технологиям. Достаточно вспомнить, что именно Финляндия одной из первых в мире стран познакомилась с электричеством и начала проводить телефонные линии.

Некоторые направления государственной политики, обеспечившие Финляндии успех, вполне отвечают основным положениям Вашингтонского Консенсуса (набор рекомендаций, сформулированный в конце 1980-х гг. неолиберальными экономистами для стран, желающих реформировать свою экономику). А именно:

* сильная власть закона
* сильное государственное управление
* стабильная макроэкономическая политика
* сильный финансовый сектор
* открытость внешним идеям и свободный торговый режим
* сфокусированность на поощрении внутренней конкуренции.

Некоторые из этих положений (власть закона, управление и сильная внутренняя конкуренция) являются культурными и историческими характеристиками Финляндии. Другие – как например, сильные макроэкономическая политика и финансовый сектор, а также свободный торговый режим – сформировались относительно недавно как часть обязательств Финляндии при вступлении в ЕС.

После кризиса реформирование банковской системы и усиление рынков капитала, включая венчурного, стало важнейшим шагом, открывшим новым секторам экономики знаний доступ к привлечению финансирования. Более того, на смену диктату банков в финансовом секторе пришла более открытая и динамичная система, определяемая капитализацией фондового рынка. Значимыми элементами финансовой реструктуризации стали также либерализация счетов предприятий и снятие ограничений на иностранные инвестиции. Эти два акта были приняты в 1993 году, когда Финляндия присоединилась к Европейскому экономическому пространству (European Economic Area). К 2000 году 67% акций на фондовой бирже Хельсинки находились в иностранном владении. А Nokia к этому моменту успела продать иностранным инвесторам более 90% своих акций.

Однако другие, не менее важные характеристики финской политики уже совсем не типичны для Вашингтонского Консенсуса и представляют собой результат сочетания основ социального государства и новой экономики:

* сильная социальная политика (особенно в сфере образования)
* постоянная координация деятельности ключевых правительственных институтов между собой, а также между ними и производственным сектором
* предельная сфокусированность на инновациях и R&D
* новый тип промышленной политики
* постоянное внимание к будущему.

Северное государство "всеобщего благосостояния" с его сильной системой социальной защиты и развитием бесплатного государственного образования – важнейший элемент преобразований Финляндии. Однако переход к экономике знаний ознаменовался появлением нового критерия его оценки. Если ранее речь шла лишь о доступности образования, определявшей равенство возможностей всех граждан, то теперь главный упор – на его качество. Еще одной важнейшей характеристикой финской образовательной системы стала тесная связь с потребностями производственного сектора страны.

Если же отвлечься от многочисленных типично "финских" деталей становления экономики знаний, то развивающимся странам будет небесполезно усвоить из опыта Финляндии несколько основных уроков:

Урок первый. Кризис, с которым столкнулась Финляндия в начале 1990-х, вполне типичен для большинства стран, проходивших по той или иной причине через глубокий экономический спад. Поэтому главный урок здесь состоит не в том, как именно Финляндия преодолевала кризис, а в том, что она смогла обратить его в новые возможности для себя.

Урок второй. Глобализация – это обоюдоострый меч. Финский кризис частично стал результатом мирового упадка лесной промышленности, а также краха торговли с бывшим СССР. Однако часть решения по выходу из кризиса также стала результатом глобализации, поскольку динамичное развитие ICT-индустрии – это ее неотъемлемая и важнейшая характеристика последних лет. Кроме того, под давлением мировых процессов Финляндия была вынуждена постоянно улучшать свои технологии и систему образования, чтобы оставаться конкурентоспособной в очень взыскательной глобальной среде.

Урок третий. Вероятно, самый главный – гибкость экономики и быстрая реакция на происходящие изменения и открывающиеся возможности. В Финляндии ключевым элементом этой гибкой, "эластичной" экономики стала система образования.

Урок четвертый. Любая, даже самая успешная страна, должна помнить о необходимости не только делать выводы из прошлого опыта, но и прогнозировать будущее, заранее готовиться к нему. Именно постоянный взгляд вперед объясняет драматический переход Финляндии к экономике знаний, и, что даже более показательно, ее способность сохранять высокую конкурентоспособность на протяжении длительного времени.

Сага о Nokia
Будущий телекоммуникационный гигант в буквальном смысле слова вышел из леса: в 1865 году финский горный инженер Фредрик Идестам получил разрешение на строительство фабрики для выпуска древесной массы у реки Нокия. Вскоре вокруг быстро разросшегося комбината образовался одноименный город - Nokia.

В 1920 году Nokia объединилась с производителем резиновых изделий Finnish Rubber Works и компанией Finnish Cable Works, сформировав Nokia Group. Окончательно слияние было оформлено в 1967 году. Конгломерат работал по четырем основным направлениям: лесная промышленность, производство резины, кабелей и электронной техники.

Первый мобильный телефон Nokia увидел свет в 1979 году. А в 1981 на технологиях Nokia была создана сотовая сеть, охватившая Швецию и Финляндию и получившая название Nordic Mobile Telephony (NMT). NMT стал первым общераспространенным стандартом сотовой связи.

В 1987 году, когда все выпускаемые мобильные телефоны были достаточно тяжелы и имели большие габариты, Nokia представила первый в мире NMT-телефон, который легко помещался в кармане. Это позволило ей отвоевать значительную часть рынка. В том же году операторы 13 европейских стран подписали соглашение о совместном строительстве и продвижении сети единого цифрового стандарта мобильной связи GSM.

1 июля 1991 года первый звонок через коммерческую сеть GSM был сделан премьер-министром Финляндии - по телефону Nokia. Год спустя Йорма Оллила, приглашенный в Nokia в 1990 году на должность главы подразделения мобильных телефонов компании, был назначен генеральным директором всей корпорации – пост, который Оллила оставил лишь в 2006 году в статусе "человека-легенды" (его сменил Олли-Пекка Калласвуо).

В мае 1992 года, когда Финляндия переживала глубочайший спад производства, Оллила принимает решение о сокращении всех остальных подразделений и сосредоточении научных и производственных мощностей исключительно на телекоммуникациях. С 1996 года телеком стал основной сферой деятельности Nokia. Вскоре компания заключает соглашения на обеспечение сетями GSM 9 европейских государств. К августу 1997 Nokia поставляла GSM системы 59 операторам в 31 стране мира. А в конце 90-х Nokia стала лидером цифровых технологий связи, заняв 27% рынка мобильных телефонов.

Сегодня компания сохраняет за собой лидерство в производстве мобильных телефонов, а также является ведущим поставщиком мобильных, стационарных и IP-сетей. Nokia работает более чем в 140 странах, ее акции продаются на шести крупнейших фондовых биржах мира. Так, за короткое время, благодаря своей способности чутко реагировать на частые рыночные изменения и мгновенно брать на вооружение новейшие разработки, компания добилась мирового успеха. Продуманные и грамотные решения – как в области технологий, так и в области управления и кадровой политики – превратили Nokia в суперкомпанию мирового класса.

Материал на основе обзора "Finland as a Knowledge Economy: Elements of Success and Lessons Learned", опубликованного в январе 2006 года. Исследование проводилось при сотрудничестве МИДа Финляндии, Министерства торговли и промышленности Финляндии, Финского национального агентства внешней торговли (Finpro), Института исследований финской экономики (ETLA) и Института Всемирного банка.
Екатерина Закомурная
E-xecutive 01.10.2007

You must be registered for see links

 

[mi][a]

Украинцы богатеют. Список украинцев прилагается

Украинцы богатеют. Список украинцев прилагается

C февраля прошлого года – в общей сложности – число самых богатых украинцев по версиям американского журнала “Forbes” и польского “Wprost” выросло более чем вдвое. Кто-то из семи толстяков – старожилов рейтинга немного потерял, кто-то прибавил в весе, но ни одна фамилия не исчезла. Зато появились новички – целых 9 человек. Впрочем, большинство этих фамилий уже давно называют в числе главных украинских богатеев, вот только в рейтинги буржуйских журналов они не попадали – но на это у журналюг и их хозяев свои причины.

Например, тот же секретарь Совета Нацбезопасности и обороны Гайдук, который владеет Индустриальным Союзом Донбасса пополам с Тарутой (помните лозунг Ющенко разделить власть и бизнес?). Или молодой монстр Костя Жеваго, удачно устроившийся среди БЮТовцев – этих борцов за справедливость. Или миллиардер-социалист Владимир Бойко, нажившийся на Меткомбинате им. Ильича, который формально принадлежит трудовому коллективу. Все они – мультимиллионеры со стажем.

Впрочем, богатеют не только они. Хозяин СКМ и Партии Регионов Ренат Ахметов по цифрам “Wprost” увеличил свои капиталы более чем втрое. Более чем вдвое толще стал по обоим рейтингам Виктор Пинчук. Вдвое же разбогател Александр Ярославский. В полтора раза богаче стал “шоколадный заяц” Порошенко.

Впервые опубликовал рейтинг сотни самых богатых украинцев местный журнал “Фокус”. Общее состояние 100 самых богатых украинцев эксперты оценили более, чем в $70 млрд. Все вместе они обошли обладателя самого большого состояния в мире Билла Гейтса с его $56 млрд.

В рейтинг вошли те, кто сегодня владеет напрямую или опосредованно, через подконтрольные структуры бизнесом практически во всех регионах страны. При составлении рейтинга оценивались активы, официальные данные компаний, публикации в прессе, мнения экспертов. Учитывались и высказывания самих буржуев. В этом списке можно найти массу знакомых и очень интересных фамилий, а заодно – с большой долей вероятности предположить, кто положил в свой широкий карман твой и мой труд.

Сегодня самые богатые вновь дают команду своим политическим агентам, и те выводят людей на улицы – покричать, помитинговать, а то и подраться за интересы хозяев. Вперед и с песней: чем больше мы за них митингуем, тем они сильнее и богаче.

В общем, радуйтесь: Украина богатеет. В чьих кошельках оседает это богатство – видите сами. Список прилагается.

Ринат Ахметов
4 - Версия Forbes|
7,2 - Версия Wprost | Состояние в миллиардах
12 - Версия “Фокуса”|
Систем Кэпитал Менеджмент - Бизнес-группа
Партия регионов - Политические агенты

Игорь Коломойский
1,2
6,3
3,3
Приват
БЮТ

Виктор Пинчук
2,8
3,5
4,4
Интерпайп
партии "Пора", "Вече"

Сергей Тарута
2
3,1
2,3
Индустриальный союз Донбасса
Сотрудничает с Ющенко

Виталий Гайдук
2
-
2,3
Индустриальный союз Донбасса
Сотрудничает с Ющенко

Эдуард Шифрин
-
1, 65
0,85
ОАО "Запорожсталь"
Многовекторная позиция

Владимир Бойко
-
1,6
1,3
Группа "Ильич-Сталь"
Социалистическая партия

Константин Жеваго
1
1,4
1,7
Финансы и кредит
БЮТ

Александр Ярославский
-
1,3
0,72
“Укрсиббанк”
Блок Литвина

Владимир Матвиенко
-
1,25
0,99
Проминвестбанк
Партия национально-экономического развития

Геннадий Боголюбов
1,2
-
3,2
Приват
БЮТ

Сергей Буряк
-
0,65
0,55
Брокбизнесбанк
БЮТ

Василий Хмельницкий
-
0,65
0,63
Киевская инвестиционная группа
БЮТ

Федор Шпиг
-
0,65
0,68
Группа "Аваль"
“Наша Украина”

Петр Порошенко
-
0,5
0,76
Укрпроминвест
“Наша Украина”

Виктор Нусенкис
-
0,45
0,52
“Энерго”
Партия "Держава"