Віктор Бобиренко: "Технології неототалітаризму, або звільнення не за власним бажанням"
Сьогодні багатьом чиновникам та працівникам бюджетних установ доводиться робити непростий вибір. Між власною совістю та бажанням займатися своєю справою.
У мене не було ілюзій від самого початку. Будуть пресувати - факт. Думалося лише – як? Адже на своїй презентації в перший день новий губернатор Юрій Чмирь заявив, що він сформує команду професіоналів. А я очолював підрозділ адміністрації, успішність якого ніхто не ставив під сумнів. Перше місце в Україні з неолімпійських видів спорту.
Друге із зимових видів. Перше у групі малих областей із літніх. В галузі молоді було сформовано європейський принцип управління – коли до здійснення політики в галузі були залучені громадські організації – і кількість заходів зросла на порядок при незначному збільшенню фінансування. Ми довели, що реформи можуть здійснюватись на регіональному рівні. І вперше в Україні впровадили систему фінансування наметових таборів за кошти бюджетів.
Після того, як кожного року в наметових таборах стали оздоровлюватись більше тисячі старшокласників - процес став незворотнім. Його не зможе відмінити навіть Партія регіонів.
До Сум їздили вчитися Донецьк, Львів і Київ. За що мене можна зняти? За те, що в кабінеті не висить портрет Януковича? Так і Ющенка не було.
Я очолюю обласну організацію партії “За Україну” В’ячеслава Кириленка. Очолив її вже після виборів, тоді, коли, вона заявила про свою опозиційність в парламенті. Усі говорили – чиновника із такими поглядами – розчавлять.
А мені ніхто не погрожував. Ніхто не ставив під сумнів мій професіоналізм.
Губернатор просто сказав, що поважає мене як фахівця, але місце це обіцяне людині нардепа Андрія Деркача. Технологія заміни керівництва проста: управління молоді та спорту реорганізується в два нових – молоді та спорту.
В кожне призначається новий начальник з партквитком ПР. І запропонував мені стати заступником в управлінні молоді. Мене буквально вмовляли. Не били, а лоскотали: хто ще, крім тебе, так знає галузь?
На кого ти все це залишиш? Все це без тебе пропаде, залишайся. Твій наступник буде тільки номінально першим – всім керувати будеш ти.
"Давили" на болюче: на любов до справи, на амбіції, на бажання працювати в сильному колективі.
І було реальне роздвоєння. І реально нікуди йти. Всього лише – поступитися власною гордістю.
Здоровий глузд підказував – залишатися.
Пасіонарність – мінімум "послати".
До речі – тиха зміна керівників проходила скрізь – а люди навіть не помітили. До кожного був індивідуальний підхід.
І тільки поспілкувавшись з колегами – кого і як ламають, я зрозумів – це технологія. Залишити мене потрібно не тому, що я професіонал (насправді їм начхати), а тому, що треба мене нейтралізувати під вибори – чиновник завжди на поводку. А зараз не тільки чиновники, а й всі бюджетники.
Або ти в правильній партії – або ми тебе виштовхаємо в маргінали. А далі у кожного одна дорога – творити міф про “велику людину, яка створила сильну вертикаль влади”. Ну, прямо український Сталін. Чи Путін. Хоча розумні люди розуміють – навіть до Брєжнєва не дотягує.
Кожен робить свій вибір сам. Я нікого не засуджую і всіх розумію. Кожен сам вибирає – наскільки далеко можна зайти у співпраці з режимом, чесно роблячи свою справу.
Тим більше, коли здається, що вони прийшли надовго. Проте давайте згадаємо, що у вересні 1941 тисячолітній рейх теж прийшов до нас, і здавалося, надовго.
І хтось просто вчив дітей, лікував хворих, а хтось пішов у поліцаї. З образи, з кар’єрних міркувань, або просто, щоб годувати сім’ю.
Але наші повернулися. І потрібно стало, як говорять у Донецьку, “держать атвєт”.
Для себе я усе вирішив. Я не гратиму за донецьку команду. Просто у нас в Сумах вболівають за “Динамо”.
Вони поїдуть, а мені і моїм дітям ще жити в цьому місті. Я чесно дивитимусь їм у очі.
Віктор Бобиренко, 23 липня 2010 р.