Ответ: Проза
З темного неба сипався повільний сніг. Хітомі дивився на нього, сидячи на лавці під ліхтарем у парку Незупинного Часу. В його голові зараз тільки одна думка: "Ну що я роблю, чому не з'явився на зустріч з клієнтом?". Поряд нього, на ще зовсім тонкому слою снігу поставлено чорний кейс з необхідними паперами. Жовтогаряче світло ліхтаря зафарбовувало видихи. І щось-таки в усьому цьому є незрозуміле.
Хітомі був розгублений. У свої 38 років він мав все, що потібно: і гарну роботу, і зручну простору квартиру в центрі міста, і дорогий автомобіль, і це пальто, яке йому так пасує, і шикарну чорнильну ручку, якою він підписує документи та угоди... Він щасливий, він живе життя, якого прагнув. Але по дорозі на чергову зустріч, таку важливу для корпорації, чомусь він кидає машину, іде пішки декілька кварталів... Задля чого? Щоб сидіти тут просто неба?.. Хітомі ніколи не був романтиком. Зараз він надав би перевагу сидінню у себе вдома і читанню якоїсь книжки, що він зазвичай з байдужістю витягав її навмання із полиці, або просто газети. Він ніколи не робив дурниць, йому цього ніколи й не хотілось. А людей, які їх коїли, Хітомі зневажав. Він був стовідсотково впевнений, що в цьому світі, де і так забагато неправильних речей, сучасна людина мусить аналізувати свої дії якомога частіше і прискіпливіше.
Він завжди міг дати собі раду, пояснити кожну свою думку, кожен вчинок. Завжди була мотивація. Але сьогодні... Напевне його буде за це звільнено. Корпорація не вибачить настільки безглуздого змарнування клієнтського часу. Тим паче від нього. Та навіть не це його бентежило, а те, що він ніяк не міг зрозуміти, навіщо це зробив. Якесь безглуздя...
Погляд Хітомі зупинився на кейсі. Промайнула думка про те, що він ніколи не дивився всередину. Він завжди просто віддавав кейс з документами, необхідними клієнтові, підписував деякі папери і їхав назад. Хоча він точно знав що всередині, він ніколи не відчиняв кейс. Напевно саме ця думка була вирішальною. А навіщо перевіряти щось йому байдуже? Тим більше він завжди знав коди замків...
У кишені пальта задзвонив телефон. Він дістав його і просто поклав на лавку поряд себе. На екрані висвітлено номер корпорації. Абонент залишався на лінії зо хвилину. Сніг спокійно падав додолу. Як завжди, як і рік тому, як і десять і будьскільки років тому... А жовтогарячий ліхтар мовчки фарбував його. Кейс теж повільно ставав жовтогарячим.
Хітомі взяв його і поклав на коліна. Увів код. Замок відкрився. Всередині - ділові папери: статистичні дані, різні таблиці, креслення... Сніг торкнувся документів. Хітомі зачинив кейс. Справді безглуздя... В усьому цьому не було й крихти сенсу... Наскільки нерозумно було припустити, що всередині щось інше. Це просто маячня і дурниця. Жодної крихти сенсу...
Але ні. Сенсу немає тільки на перший погляд, а треба думати глибше. Гаразд, у кейсі все в порядку, все точнісінько так, як повинно бути. Але ж це тільки у ньому. Скільки іще існує речей, в які він вірить просто так, по інерції, за звичкою? Безліч. Хітомі починав щось розуміти. Щоразу, коли у нього болить голова, він дістає з аптечки пігулку аспірину і приймає її. Але ж насправді він зовсім не знає що то... Він просто розраховує на те, що аспірин є аспірин - не більше того. Звичайно, було б смішно стверджувати, що замість аспірину в упаковці знаходиться щось інше, але ж і врешті решт це не виключено. Та справа навіть не в цьому, до біса аспірин. Головне все інше...
Хітомі поглянув на годинник. На циферблат лягав жовтогарячий сніг. Час був дійсно незупинний, як і сніг, як і думки, які сьогодні прийшли до нього, як і багато інших речей... Хітомі підвівся, струсив сніг з плечей і поклав телефон до кишені. Узявши кейс він повільно попрямував додому, залишивши ліхтар освітлювати лавку і фарбувати її в жовтогарячий.
Хітомі починав розуміти, що значить вірити.