Проза

[sexy_medved]

Плалений сирок "Дружба"

Можливо ти колись помічав, що я зберігаю хліб в старому кошику з лози, обернувши в темний пакет для сміття, і цей винахід стоїть на холодильнику. От ми з тобою дуже схожі на ті хлібини. Я вважаю що я половина батону, я біла і захлинаюсь в цьому темному дешевому пакеті, щей цей старий кошик стоїть високо наче стьобає з величи моєї душі та мого вродженого естетизму. А коли мене знімають з цієї висоти то обов’язково ріжуть.
В тебе ж все по-іншому. По-перше ти чорний, бородинський, твердий хліб. По-друге ти продаєшся різаним, і сам вирішуєш скільки тебе кому дістанеться, кому який шматок. А головне ти спокійно лежиш в цьому кульку поряд ці зною, заплямлюєш мою логічну незайманість, виважену білизну чорними крихтами себе і солодко чекаєш поки тебе щедро намастять плавлним сирод «Дружба».

 

[sexy_medved]

ЧАС ПІТИ


Только что ты будешь делать, если я останусь здесь
Хочешь, мы сойдем вдвоем со скользких рельс ?
(с) Сегодня ночью


Найцікавіше як завжди в кінці тому яка різниця де в цій історії початок. Не важливо чого коштує сама дорога, якщо капіляри вибухнуть в останні п’ять хвилин. Моя оборона - шлях від двері під’їзду до двері кімнати, через двері в квартиру. А в тебе серце з безліччю фільтрів – ти впевнений, що не ризикуєш коли відламуєш фільтри від тонких цигарок.

Час говорити «Бувай». Обхватити тебе руками, обійняти, блискучими очима дивитись високо вгору, обвітреними губами посміхатись від відсутності слів на виправдання.

- Дай мені свою руку, бачиш вона як дві а то й три мої, - покладу зверху свою долонь, притисну десь нижче лівого плеча, - Чуєш в мене тут є серце, ти його навіть крізь сніг, лід, теплі светри і зимове пальто чуєш. Воно швидко б’ється, іноді завмирає, і надовго, і здається, що воно назавжди зупинилось,а потім знову швидко-швидко біжить, колеса по залізу обертаються, струм зводить з розуму від пристрасті.

Але це серце - це ще не все. В мене ще є дещо, що в змозі це серце знищити, і це навіть не твоя рука. У нормальних дівчат там може бути навіть дитина чи просто пірсинг. Я не така – я маю там пухлину. Вона все полегшує і робить зрозумілим. А ти просто поруч і коли це так - навіть вона здається дрібницею, і все в житті здається лише надуманою проблемою бо ти це – порятунок спрощенням. І в такі хвилини навіть пошрамоване серце перестає боліти і здається теплим ніжним і м’яким, і не кровоточать шви на заплатах.

В тебе теж щось подібне є. Ти манекен – в тебе серце приятеля. Але, знаєш, воно теж може битись і не тільки просто фізично. Надійно заховане в сталеву коробочку під купою жартів, скепсисів, сарказмів, самозакоханості, краси, таланту, друзів з інших життів. Пам'ять зраджує відповідальність. Фільми - найлегший спосіб зрозуміти чого в житті не вистачає. Але, зараз воно лише обмотане струнами і йому не вистачає сюжетності. Від того і дратують вогні у вікнах, що горять всю ніч, і сніг на брудному підвіконні. Тебе ж сворено людиною, страх - теж почуття, відкрий інші!

Твої побоювання ранять ціпко, хапаючи і щипаючи за вени. Бо поки ти боїшся відчувати – ти просто існуєш в очікуванні смерті. Страх – єдине, що тобою керує. Виходить, в тебе забагато больових точок, хворих місць, і впливати на тебе легко, і розчавити насправді можливо одним легким та ніжним дотиком. Ти самогубець. А я з тих, із-за кого потяги сходять з колій. І поки ти лежиш на коліях, наплювавши на все довкола, заховав серце в глибини свого страху і наївно живеш-чекаєш смерті.

Поки ти гальмуєш рух – ми двоє в небезпеці. Я не можу собі дозволити переїхати тебе – я зійду з рейок, розіб’юсь, знищусь сама-я.

- Мені здається …мені вже час…треба піти
- Так піди, а то я занадто за тобою сумуватиму.

 

[Humanoid]

Звонкими аккордами, завершался день, ничто не могло испортить ей настроение, ни срывающиеся с крыш потоки воды, ни расползающиеся по мёрзлой земле холодные лужи. Она шла и улыбалась, прохожим, своим мыслям, небрежно смахивая со щёк прозрачные капли февральского дождя.
Сегодня было отправной точкой, новым этапом в жизни.
Когда мечешься в принятии решения, не знаешь как поступить, боишься сделать шаг, решающий, основной, поворотный. И время ложится непосильным грузом на плечи. Каждая минута, секунда до принятия решения, наполняет тело свинцовой тяжестью, а голова идёт кругом.
Но потом, это как щелчок выключателя, как вспышка озарения и ты уже идёшь по мосту, а под твоими ногами буквально исчезают дощечки, ведущие в прошлое. Решение ещё не принято ещё теплится в груди, ещё танцует на кончиках ресниц, изменяя взгляд, наполняя его внутренним светом, а дощечки уже горят, обжигая ступни.
Делаешь вдох, останавливаешься, пытаешься обернуться... Нет не нужно, шаг и ты уже на другом берегу, по ту сторону колебаний, по ту сторону сомнений, в новом мире. В мире где ты всё решила.

 

[sexy_medved]

вголос. голосно. пошепки. подумки

можно я буду називати його твоїм ім.ям ? знаєш, воно йому теж подобається, він іноді, навіть, сам його запозичує. але він ще не чув як я його промовляю. але для повноти цього фонетичного божевілля потрібен ти, сам ти, власне ТИ.
тому можна я буду називати всіх твоїм ім.ям ? ну щоб хоч крапля тебе була завжди десь навколо мене. щоб коли я йшла по вулиці, будь якій, тій, якою ти сам сто тисяч разів хотив, і ще сто тисяч разів зі мною, і щоб я ступаючи по ній тисяча сто перший, конвульсивно не трусилась німіючи від кожного хто мимо, чи за спиною, чи на зустіч...
щоб я не розчинялась від чергової з дилем, які можна підсумувати питанням "що шкідливіше?!"
і дійсно, що ж ?!: те, що мене кидає в жар від страху знову випадково тебе зустріти, чи від того що, я перетворююсь на порожнечу, захлинаючись бажанням побачити тебе, хоч на секунду !
я з тобою розмовляю. подумки. весь час. і навіть коли сплю. але ти не чуєш. і навіть коли ти був фізично поряд не чув. і коли я говорила вголос, коли говорила голосно і коли пошепки теж не чув.
я ношу тебе з собою. завжди і постійно. десь. то в рюкзаку, то в сумці, то в свіжому хлібі, то в пиві, то в рибі, то в біжутерії, то у взутті, то в білизні, чи в гаманці. навіть коли приймаю ванну, приношу тебе, і охайно кладу поряд.
навколо існує багато людей. я думаю за мною ходить янгол. але це не ти. стовідсотків не ти. зі мною ходять друзі - але серед них тебе немає. вороги - там теж немає. знайомі, не знайомі, колишні і майбутні - серед них теж нема.
ДЕ ТИ ? ТИ взагалі Є ?! - питаю я себе то пошепки, то подумки, то вголос, то голосно. і аналогічно відповідаю всіма своїми голосами : "ну, звісно ж є ! ; я ж тебе кохала, я ж з тобою кохалась, я ж до тебе говорила, я ж з тобою говорила, я ж з тобою ходила, я з тобою співала; заливалась алкоголем, курила, палила вогнища, переходила бруківки, мерзла від морозу, стікала потом від спеки ; дивилась як ти спиш, посміхаєшся; я тебе слухала, я тобі писала...
а ти не чув, не читав і не бачив. ось і нові сумніви. ось така я : розділяюсь на четверо, восьмеро, десятеро... ось так мої ребра, груди, очі і хребет перестали співіснувати злагоджено. бо всі потребують тебе і виграє той, в кого спогади сильніші, потужніші, такі що можуть задовольнитись бродінням уяви.
можна ми всі чотирьох, називатимемо все довкола твоїм ім.ям ??! ну ти ж сам розумієш, що на хворих не ображаються.
" іди собі нафіг, називай що хочеш як хочеш, дитина єбанута і наївна! я ж адекватний і розсудливий!" - скажеш вголос ти. "замовкни і зникни! відчепись!" - додаш ти голосно. " досить колоти мені і мститись, розповідаючи результати своїх досліджень і спостережень мене самого! я блін сам себе так не знаю як ти!" - додаш ти пошепки. " а ти таке дарувала щось тепле мені, насичувала сенсом кожний крок, засліпляла і чомусь дратувала турботою..."- сумно і розчаровано зізнаєшся сам собі, коли розмовлятимеш зі мною подумки...

 

[sexy_medved]

продовження
по чотири

Романтика з присмаком підліткових трагедій ?! - Я подумки спалила в тому вогнищі всі свої попередні розмови. Я завжди додаю трохи трешу в неочікувані повороти подій. Впевнена ти колись зненавидиш мою занадто точно-гостру інтуїцію. Я посилаю тобі сигнали: трикрапки і знаки оклику; собі залишаю порожні крапки і питальні комбінації. Семантично-фонетичні штилі доводять до вибухів словесних бомб.
Я думаю думаю про тебе. Я думаю. про тебе. Про ТБ. І про Т.Б. Я думаю ти за мною пасивно слідкуєш. Посередньо реагуєш. Відзеркалюєш мої звички та фобії. Ось подарував нову: я боюсь натхнення Взятого з тебе, Знятого з тебе, як платня за дзеркало, щоб впевнитись в своїй нелогічності, непослідовності - просто взаємному пошуку методів заспокоєння, зняття відповідальності, пошуків підвищення власної вартості. Тому я заспокоюю себе тим що перестала пити каву, і більше не вживаю нічого відверто солодкого, відверто солоного, лише кислим себе окислюю, щоб трохи обпікатись і заживати, щоб відволікатись.
Я думаю ти за мною пасивно слідкуєш. Посередньо реагуєш. Це як класика випадків коли хочеш-отримуєш-питаєш"навіщо". Я раніше хотіла щоб хтось до кого спрямовуються мої думки чув їх. Тепер той кому я ЧОМУСЬ(?!) пишу - читає. І від цього я боюсь писати, хоча всеодно колись надішлю, бо втрачати немає чого,бо ризикувати можна всім.
Ти теж знервований? Ти теж схвильований? Теж обурений і наче вільний, але дихаєш крізь маску? Повітря стало крапками, комами, знаками питань-окликів? Кросворд, який містив мільйон питань вдвічи збільшився? Листи пронизані відверто прихованою пошлістю, літературою, шизофренією і вагою знаків?
В мене ?! В мене - ні. Це в мене такі алегорії (маска стає обличчям). Я так дорікала на типові чоловічі недоліки що сама їх придбала. Тепер я вміло сміюсь коли не треба, професійно морожусь і мовчу коли від мене чекають відповідь, розглядаю всіх підряд поперек, знімаю відповідальність наче порчу.
Вгадала, так: інтуїція, дзеркало, по чотири слова в кожній назві? - Я завжди пропускаю питання, процежую через бинт, через друшлаг промиваю. Залишаються лише ті, які не потребують відповідей. Я їми розмовляю. Завжди. Щоб монолог ставав діалогом без участі двох. Щоб не бачитись, не спілкуватись, цілодобово без телефону і мейлу. Щоб бути завжди на зв.язку не маючи його.
Бо коли двоє маніакально все спрощують насправді все ускладнюється втричі. Намагались лише скоротити наше рівняння - втричі ускладнили. В якийсь момент будь яка математика(алгебра, тригонометрія) стає абеткою Морзе. Найважче коли як в справжньому рівнянні треба перенести плюси на один бік, мінуси на інших, і як на важелях полюси мають зрівнятися. В такі моменти я починаю паралельно вираховувати відстані між містами, для загальних географічних знань.
Я обіцяю надалі в найближчих реченнях не обтяжувати об.єднанням фонетику за двох. Далі відповідаю тільки за себе: я завжди шукала збіги, які не були випадковими, наповнювала значеннями нулі, збагачувала зайвими сенсами типові збіги і насичувала їх омріяним... Зустрівши майже науково доведений СПРАВЖНІЙ ЗБІГ боюсь в нього вірити. Знову і знову досить стабільно надходять докази того, що він справжній. Збіг. Тому і мовчу. Я. Але чекай на вихідні. Якщо повірю - заговорю знову. По чотири: дзеркало-лякає-знаки=збіг , інтуїція-говорить=рівняння=+зводиться , можливо-скоро-стану-новою ...ще раз.

 

[Mimimia]

Очень люблю разные рассказики Хармса.

ПОТЕРИ. Д. Хармс.

Андрей Андреевич Мясов купил на рынке
фитиль и понес его домой.
По дороге Андрей Андреевич потерял фи-
тиль и зашел в магазин купить полтораста
грамм полтавской колбасы. Потом Андрей Анд-
реевич зашел в молокосоюз и купил бутылку
кефира, потом выпил в ларьке маленькую кру-
жечку хлебного кваса и встал в очередь за
газетой. Очередь была довольно длинная, и
Андрей Андреевич простоял в очереди не менее
двадцати минут, но, когда он подходил к га-
зетчику, то газеты перед самым его носом
кончились.
Андрей Андреевич потоптался на месте и
пошел домой, но по дороге потерял кефир и
завернул в булочную, купил французскую бул-
ку, но потерял полтавскую колбасу.
Тогда Андрей Андреевич пошел прямо до-
мой, но по дороге упал, потерял французскую
булку и сломал свои пенсне.
Домой Андрей Андреевич пришел очень злой
и сразу лег спать, но долго не мог заснуть,
а когда заснул, то увидел сон: будто он по-
терял зубную щетку и чистит зубы каким-то
подсвечником.

 

[crazy~cat]

Цуценя

- І якої масті буде твоє цуценя?
- Це не має значення - яке подарують, таке і буде. Єдине, що я замовила, - щоб воно було з великої породи.
- І все?! Мені, наприклад, подобається той чорний сусідський дог. І руда лайка з п'ятого поверху - в неї ще й очі блакитні...
- Мені теж, але головне в них - не колір, а очі! Бачив, як вони блищать?
- Припини! Комісії на висавці байдуже, як блищать очі у собаки - головне, щоб вона мала певні навички й відповідала стандартам. Згадай Бені - вівчарку, що третій рік поспіль займає другі місця...
- Отож-бо й воно, що другі! Ти бачив її очі? Готова присягнути, що господар її б'є.
- Гадаєш? Чому тоді вона така слухняна і навіть не намагається втекти?
- Боїться... Якби не боялася - давно б уже золото мала! А не тікає, бо собаки - дуже вірні створіння. А ще смиренні. Вона сприймає життя таким, яким воно їй дісталося, і любить свого господаря таким, який він є. Але... я б не хотіла собі таку собаку.
- Якось дивно: ти кажеш, що собака любить свого господаря, навіть коли той б'є, але ти не хочеш таку собаку? Вас, дівчат, не зрозумієш! Ти не хочеш, щоб твій цуцик тебе любив?
- Та ні! Звичайно, хочу!!! Але...
- Що "але"?
- Я хочу... Я хочу прокидатися вранці від дотику його мокрого носика і бігти на вулицю за будь-якої погоди. Я хочу, щоб він зустрічав мене зі школи, махав своїм маленьким хвостиком та припадав до землі, а потім ставав на задні лапки, намагаючись торкнутися моєї руки раніше, ніж я встигну до нього нахилитися. Я хочу, щоб він виріс великим і розумним, щоб міг захистити мене від лихої людини, а коли мені сумно - просто був поруч і зазирав у вічі, ніби кажучи: "Не плач! Все буде добре!"... Взимку він катав би мене на санчатах, а влітку ми гуляли б у лісі та купалися в річці.
- А як же виставки, місця, винагороди? Ти ж про це мрієш!
- Ні, я люблю виставки, бо тут багато собак. Але мрію я про друга, а не про бізнес!
- Одне іншому не завадило б, але то твоє діло... І все ж поясни: в чому різниця між тим чорним догом та вівчаркою Бені?
- Як це "в чому"? У господарі, звичайно!
- То чого ж ти хочеш, в решті решт?!
- ... Бути гарним господарем!

(13.03.2012)

 

[Humanoid]

На краю
Взмах крыльев бабочки...
Миг, миллисекунда - остро и резко накатывает ощущение отчаянья.
Взгляд, как пронзающий клинок.
Что я увидел в этом взгляде? Весь мир всю перевернувшуюся с ног на голову вселенную, расцвеченную мириадами звёзд, миллионами вдохов и выдохов, триллионами слов. Слов, которые не будут сказаны, которые не станцуют свой причудливый манящий танец лжи из режуще-хлёстких пируэтов полуправды.
Секунда, ощущение кристальной чёткости происходящего, будто всё вещи и события встали на свои места, будто истина перестала существовать разбившись под действием этого момента, сама обратившись во время в этот краткий, но бесконечный миг понимания. Миг скрещенных клинками взглядов двух людей, которым больше не быть.
И секунда превратилась в вечность, в тягучий длящийся миг признания, что решение принято, что ничего не вернуть и не исправить. В ,захлёбывающуюся звуком, песнь понимания и отрицания.
Что увидел он в моих глазах? Своё отражение? Отражение ли той реальности, что мы ткали в этот миг, сплетая взгляды?
Взмах крыльев бабочки. Взмах ресниц. Опущенные веки. Вечность разорвалась на тысячу кусочков и два мёртвых тела рухнули на каменные плиты пола.

 

[Сантол]

"Передёрнув затвор, Алексей, поднял автомат в сторону Человека, секунды назад захватившего в заложники его Мечту. Мечта тлела на глазах, 30-летний прожигатель жизни, Алексей, начал заметно нервничать, у него задрожали фаланги пальцев. Человек, что сжимал своими руками горло Мечты, появился из неоткуда. Он медленно, но уверенно ранее убил ножом Веру, свернул шею Любви, застрелил Надежду. Осталась лишь одна Мечта. Она последнее что можно отобрать у Алексея, которому терять уже было почти нечего. Мелкий пот тёк по лицу Алексея, левую ногу сводила судорога. Человек всё больше сжимал горло Мечте, усиливая её угасание на глазах Алексея. И это не самое главное в этой истории. Близился вечер, птицы утихли, лёгкий ветер обвивал Человека, Алексея и Мечту. Человек знал, что убив Мечту, он умрёт сам. Алексей знал, что автомат заклинит, он уже не Верил в него, не Надеялся даже попасть, да и не Любил он убивать. Мечта знала, что она никогда не исполнится, но продолжала светить своим образом Алексею.
Вот так и стоял Алексей перед зеркалом держа в одной руке справку о смерти жены во время родов, а в другой свидетельство о рождении дочери."

 

[Августина]

сколько же талантливых сидит здесь, а там за пределами форума бездари получают огромные деньги