Юрист Приколист
VWSport
очень интересный сайт
You must be registered for see links
Интересные статьи из интернета.
- Автор теми KOCTa
- Дата створення
Elk_Polite
+38О6З7бЗЗ85О my phone
Интересная статья (на мой взгляд)... 
Виктория САМОЙЛОВА сказав(ла):
SlawaKPSS
>>>
Як гартувалася сталь
Ще в інституті я звернув увагу на одну цікаву річ - за офіційною версією, комбінат «Запоріжсталь» проектував інститут-новачок.
Офіційно проект був здійснений інститутом ГІПРОМЄЗ. Цей інститут, згідно його ж сайту, був заснований у 1926 році, і з 1930 року зайнявся проектуванням заводів. Водночас із «Запоріжсталлю» ГІПРОМЄЗом були розроблені: Магнітка, «Дніпроспецсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», ЗАлК тощо й тощо. І спроектовані ці заводи були украй професійно. Наприклад промисловий майданчик Запоріжжя будівництва 30-х років майже не димить на місто – в тому місці сприятлива роза вітрів. Увесь заводський чад вітром уносить прямо в степ. Дивина й годі, але вже за 30 років професіоналізм радянським інженерам відмовив – заводи побудовані у повоєнні роки стали для міста справжньою екологічною бідою.
Комбінат «Запоріжсталь» було вирішено будувати 3 травня 1929 року. Закладений комбінат був 22 січня 1931 року, а перша плавка відбулася 16 листопаду 1933 року. Терміни стислі, але більш-менш реальні. Проте кожен досвідчений інженер розуміє – не міг щойно створений інститут, почати так гарно проектувати численні заводи.
Розгадка цього дива відкрилася коли я поскаржився викладачеві, що в деяких цехах «Запоріжсталі» відстані між верстатами становлять незручні цілі числа. Наші інженери для зручності все завжди округляють до 10, а тут… «А ти на дюйми відстань розділи» - розсміявся у відповідь викладач. І все стало зрозуміло.
Відстань виміряна в дюймах, для інженера це майже підпис - «Made in USA».
Всі на замирення Заходу!
Історія стосунків більшовиків із західними державами від самого Жовтневого перевороту була аж ніяк не однобока. З одного боку держави Антанти, природно, не порадував вихід Росії з Першої світової війни і укладання нею сепаратного миру з Німеччиною. З іншого боку Англія, Франція, США та Японія не надто рвалися підтримувати Білий рух – той явно не мав ані підтримки населення, ані значних військових сил. Прагматичним англійцям дещо важко було збагнути логіку Денікіна, який прямуючи на Москву, пригадав гасло «Єдина і неділима!» і раптом розгорнув додатковий фронт проти українського війська Петлюри (за що Петлюра підкинув набоїв веселим хлопцям батьки Махна, а ті стрімким рейдом зруйнували увесь білий тил). З іншого боку більшовики всіляко виказували бажання укласти з союзниками мирну угоду та налагодити економічне співробітництво.
У більшовиків було чимало причин для такої миролюбності. Деякі питання ще й зраз доводять до холодного сказу шанувальників ідей Ульянова-Бронштейна. Наприклад: які-таки питання через своїх посильних Ганецького і Радека узгоджував Ленін з німецьким мільйонером-авантюристом Олександром Парвусом; за яких умов прямо напередодні жовтня 17-го лопнув у Нью-Йорку банк рідного брата Якова Свердлова, Веніаміна; або хто оплачував далеко небідне проживання у Нью-Йорку громадянину США (!) Лейбі Троцькому – творцю і головнокомандувачу Червоної армії? Певно були у більшовиків на Заході і надійні зв’язки і значні інтереси.
Вже 24 жовтня 1918 року більшовицький нарком з іноземних справ Георгій Чичерин писав президенту США Вудро Вільсону: «…чи припинять уряди Сполучених Штатів, Англії та Франції жадати крові народу Росії і бажати смертей її громадян, якщо народ Росії погодиться сплатити їм викуп?... Чи хочуть вони концесій, чи хочуть вони залізниць, копалень, золотих запасів, чи-то вони бажають територіальних поступок, наприклад частки Сибіру, або Кавказу, або Мурманського узбережжя?»
13 січня 1919 року під час зустрічі з радником американського посольства в Лондоні Вільямом Батлером, заступник Чичерина Максим Литвинов заявив що більшовики в обмін на мир готові: «…визнати іноземні борги, припинити пропаганду світової революції, об’явити амністію противникам більшовизму і надати право на самовизначення Польщі, Фінляндії та Україні».
Не дивно що переговори проводилися тільки з американцями. Англія ще не визначилася остаточно зі своїм ставленням до більшовизму. А Франція взагалі закликала надати допомогу білим і навіть висадила свої війська в Одесі (їх вибили звідти навіть не більшовики, а українські повстанці отамана Григор’єва). Але невдовзі країни Антанти відмовилися від підтримки антибільшовицьких сил. Власне, більшовики, білі, Ленін, Денікін – для західних держав усі вони були росіянами, а Громадянська війна – внутрішньою справою Росії.
17 листопада 1920 року британський прем’єр-міністр Ллойд Джордж заявив про необхідність економічної співпраці з Радянською Росією: «більшовики готові платити золотом, а ви не хочете його брати. Але торгуємо ж ми людожерами з Соломонових островів?» 18 листопада 1920 року британський кабінет погодився укласти з більшовиками угоду про економічне співробітництво. Це стало сигналом для США, Франції та нейтральних держав. Фактично – Захід визнав більшовицьку владу.
За владу концесій.
Не за гарні очі Захід пішов на співробітництво з більшовиками. 21 листопада 1920 року Раднаркомом СРСР був прийнятий «Декрет про концесії». Декрет наголошував: «процес відновлення виробничих сил Росії, а разом з тим і всього світового господарства може бути прискорений в багато разів шляхом залучення іноземних державних і комунальних установ, приватних підприємств, акціонерних товариств, кооперативів і робітничих організацій до справи видобутку і переробки природних багатств Росії». Об’явити НЕП та відкрити економіку СРСР для іноземних компаній – на таке не наважувався навіть царський уряд.
Щирість концесійної політики більшовиків вражає уяву.
Про Ленський розстріл в СРСР чув мабуть кожен, саме з цією подією пов’язували появу псевдоніму «Ленін» в соціал-демократа Володимира Ульянова. Та мало хто знає що одною з постраждалих сторін цієї трагедії була британська компанія «Lena Goldfields» яка володіла 66% акцій золотих копалень на ріці Лена. В наслідок розстрілу робітничого страйку доля акцій компанії впала до 17%. Але не переймайтеся. Після «Декрету про концесії» компанія «Lena Goldfields» знову повернулася на російський ринок і тепер вже як власник 93% акцій копалень. Англійським бізнесменам можна було не боятися більше робочих страйків – тепер про їхній спокій дбали міцні хлопці з ЧК-ОГПУ. Ошаленівши від такої щирості англійці взяли в концесію ще три металургійні заводи і три вугільні родовища. А робочі, які щойно порізали «експлуататорів» вітчизняних, тепер мусили розслаблятися і відчувати задоволення від процесу збагачення експлуататорів іноземних.
А ось ще один приклад концесійної діяльності більшовиків. Восени 1921 року з Леніним зустрівся молодий бізнесмен з США Арманд Хаммер. А вже 27 жовтня 1921 року Наркомат зовнішньої торгівлі СРСР і компанія Хаммера клади угоду на постачання в СРСР 1 мільйона бушелів американської пшениці в обмін на хутра, чорну ікру і коштовності з радянського Держхрану. В майбутньому Хаммеру судилося стати мільйонером, фігурантом Уотергейтського скандалу, топ-менеджером нафтової компанії «Occidental Petroleum» і «офіційним другом» СРСР. А в жовтні 21-го він тільки-но закінчив Колумбійський університет за фахом лікаря.
Цифри вражають. Усього в СРСР налічувалося біля 350 промислових і торгівельних іноземних концесій. Угоди з деякими компаніями (наприклад японською «Hokushinkai oil concession») мусили тривати до 1975 року. Проте концесійна епопея скінчилася 27 грудня 1930 року, коли постановою Раднаркому всі концесійні угоди було анульовано. Це рішення спричинило справжню бурю в середовищі західних бізнесменів. У світі лютувала Велика Депресія, а тут… Уряд США планував закликати світ до введення санкцій проти СРСР. Але радянський нарком з іноземних справ Максим Литвинов особисто відвідав США і запевнив уряд – Америка скривдженою не залишиться.
Американські кадри вирішують все.
Скасування концесій в СРСР співпало зі зміною керівництва країни. Групу «Троцького-Зинов’єва» від влади було усунуто. Владу в СРСР опанувала команда партійних ватажків очолювана генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Йосипом Сталіним.
Зараз в Росії Сталіна стало модно йменувати «ефективним менеджером». Навіть серед українських політиків і журналістів не бракує осіб які наголошують, ну так, мовляв, Голодомор це страшна трагедія. Але ж були побудовані заводи, фабрики, залізниці, електростанції!
Гаразд, роздивимося детальніше з чого складалася «ефективність» кремлівського червоного менеджера. Хто зна, може не гріх і перейняти?!
Професор Іркутського державного університету Марк Меєрович стверджує, що вже згаданий ГІПРОМЄЗ справді мав відношення до проектування заводів в СРСР, але не як проектна організація. Справжньою задачею ГІПРОМЕЗу був аналіз західних технологій і підбір фірм які взялися б спроектувати для більшовиків заводи у найкоротші терміни. «Після чого ці фірми долучалися до роботи по прямих (через Амторг») та непрямих (через радянські проектні організації, наприклад, ГІПРОМЄЗ) замовленнях радянського уряду». Дослідивши ринок США та Європи, інститут знайшов потрібного підрядника – проектну фірму «Albert Kahn Associates Incorporated» з Детройту, керовану знаменитим американським інженером-архітектором Альбертом Каном.
Альберт Кан. Справжній генеральний конструктор більшості українських заводів.
60-річний Альберт Кан був справжньою зіркою американського промислового проектування. Його компанією були збудовані заводи «Packard», «Ford» і багато інших. Альбер Кан розробив принципово нову систему організації проектних робіт. Пакет креслень об’єкту його компанія видавала за тиждень, а готова будівля зводилася за 5 місяців. Нічого подібного тоді не було не тільки в СРСР але й в усьому світі.
У 1929 році, в самий розпал Великої Депресії компанія Альберта Кана несподівано отримала замовлення на проектування Сталінградського тракторного заводу. Завод був вчасно спроектований і побудований під Чикаго, після чого його розібрали, перевезли в СРСР і змонтували на тому місці де він стоїть зараз. І справа заходилася. «В лютому 1930 року Будоб’єднання ВРНГ (ВСНХ) СРСР уклало нову угоду, згідно якої фірма Кана стала головним проектувальником та консультантом радянського уряду з промислового будівництва» - повідомляє професор Меєрович.
Фірмі Кана було надано заказів на 2 млрд тодішніх доларів ($ 220 млрд на нинішні гроші). Детройтська проектна фірма просто не встигала робити такий обсяг робіт й тому у Москві було створено інститут «Держпроектбуд» де працювали 25 американських інженерів на чолі з братом Альберта Кана – Морісом. Їхню роботу мали забезпечувати ще 1500 радянських співробітників. За даними навіть англійського сектору Вікіпедії в СРСР компанією Кана з 1929 по 1932 роки було спроектовано і побудовано 521 завод. Одна компанія фізично не могла перетравити такий обсяг робіт, тому вона всіляко злучала фірми-суміжники: «Франк і Чейз» - ливарне виробництво, «Сміт» - ковальське, «Вестінхауз» - електричне, тощо й тощо.
Саме американські фірми під прикриттям радянських інститутів здійснювали індустріалізацію СРСР. Саме серед них треба шукати проектувальників комбінату «Запоріжсталь» і всіх заводів промзон Запоріжжя, Дніпропетровська, Харкова, Донецька тощо.
І не тільки заводів. Біля підприємств будували численні житлові масиви – «соцмістечки». Будівництвом керували два трести – «Діпроміст» (інженери з США) та «Стандартмістпроект» (інженери з Німеччини). Саме останні, німецькі групи інженерів Ернста Мая та Ханса Майера були авторами численних проектів житломасивів сучасних промислових міст України.
Американський дослідник Вальтер Дюн стверджує що гребля Дніпрогесу також була побудована за проектом американської компанії «Freyn Engineering Company of Chicago» і будувалася під наглядом її інженерів. Шеф-консультант будівництва полковник Х’ю Купер був нагороджений орденом Трудового Червоного знамені. А генератори Дніпрогесу за індивідуальним замовленням були побудовані американським концерном «General Electric». Останню інформацію підтверджує офіційний сайт концерну.
Американська мрія в степах України.
А що ж «влада робочих та селян»? Хіба вона не мала стосунку до будівництва заводів на теренах власної держави? На жаль – мала.
Німецький архітектор Рудольф Вольтерс пригадував як радянські співробітники постійно говорили йому: «Ви мусите читати газети. Те що ви бачите на власні очі створює у вас невірні враження про нашу систему». Враження здобуті іноземними спеціалістами й справді створювали аж надто разючий контраст з більшовицькою пропагандою. У Запоріжжі ще й зараз розповідають байки про те як американські інженери билися об заклад, скільки часу радянські будівельники даватимуть згоду мішати бетон власними ногами? Навіть офіційна історія Запоріжжя визнає, що в будинках соцмістечка (район забудови 30-х років біля Дніпрогесу) жили переважно інженери Дніпробуду, «американські консультанти» та «відповідальні працівники компетентних органів». Більшість простих будівельників у той час смакували злиднями по бараках робочих таборів. Але прості люди мусили терпіти нелюдські умови життя та праці. Переважна більшість «ударників індустріалізації» – це селяни які втекли зі своїх сіл, бо там лютував Голодомор.
Американські інженери були шоковані умовами будівництва у Радянському союзі. «Замість екскаваторів – землекопи, замість бетономішалок - дерев’яні ящики, замість транспортерів та електричних підйомників – люди, які перекидають цеглу руками і нещадно її б’ють. На самих важких роботах задіяно чимало жінок» - ділився враженнями американський інженер Гаррі Майтер. Ще більше проблем створювали відверто паршиве постачання і низька якість керівничих кадрів. Роз’ятрений Гаррі Майтер скаржився: «У вас є плани й графіки, але нема бетону й гравію. У вас є інженери-виконроби, але вони відсиджуються в конторі, коли їхнє місце – на будмайданчику. Вони саботують наші вказівки, переробляють наші проекти, економлять на якості, але руйнують усю справу!»
Небагато змінилося на заводах з тих часів, ой небагато!
Компетентність радянських інженерів й справді не витримувала жодної критики. Альберт Кан скаржився: «Виявилося неможливим забезпечити достатню кількість добре кваліфікованих радянських інженерів і архітекторів. Наші люди були змушені самі виконувати значну частину креслярської роботи. Вони стали креслярами замість того, аби бути керівниками креслярського бюро».
Але більшовицька влада не звертала уваги на труднощі. Вона мала багато дешевої робочої сили. Крім селян, готових жити навіть у смердючих бараках аби тільки не повернутися в охоплені Голодомором села, були ще й інші «комсомольці-ударники соціалістичних будівництв». Абревіатуру ЗК не дарма розшифровують як «запорізький комсомолець». «Вдосконалюючи Соловецький досвід, ГУЛАГ споруджує перші гігантські будівництва комунізму, при чому відсутність механізації заміняють мускульною силою сотень тисяч голодних погано вдягнутих в’язнів (Дніпрогес, Біломорканал, БАМ)» - писав в своєму «Довіднику по ГУЛАГу» колишній в’язень сталінських таборів француз Жак Россі. Варто згадати що саме 25 квітня 1930 року було створено Управління таборами ОГПУ (УЛАГ), яке з листопада 1930 року здобуло свою лиховісну назву – ГУЛАГ.
Проблеми між інженерами-американцями та радянськими працівниками виникали не тільки безпосередньо на будмайданчиках. Альберт Кан скаржився голові Союзбуду Комарову: «З 300 працівників вкрай небагато мають досвід, більшість… має невеличкий стаж, а чимало просто є учнями… Якби якась ділова організація в Сполучених Штатах або в якійсь іншій країні мала б такий склад працівників, не минуло б й кількох місяців, як ця організація зазнала б банкрутства».
Американський архітектор не міг збагнути чому його інженерам підсовують новачків, а тих хто набрався бодай якогось досвіду майже зразу ж переводять до іншої установи. Ці причини добре розумів радянський голова «Главпроектбуду» Анатолій Фісенко. По лінії свого керівництва він мав наказ – прогнати через співпрацю з американцями якомога більше молодих спеціалістів, аби вони набралися досвіду та культури проектування. Американцям же, про те що їх спіткає не тільки проектувати заводи але й навчати радянських інженерів, з певних причин вирішили не казати.
У 1932 році радянський уряд почав розривати угоди з американськими компаніями. Американці зробили свою роботу – побудували заводи та підготували кадри. Більше вони були не потрібні. Зрештою, в СРСР появився більш пріоритетний партнер – Нацистська Німеччина. Протягом 32-34 року інженери-іноземці виїхали з країни. Ті ж хто залишився через комуністичні переконання та через шлюб з радянськими дівчатами невдовзі були замордовані в катівнях НКВД і таборах ГУЛАГу. Така доля спіткала колег Ханса Майера – Белу Шеффлера, Антоніна Урбана, Філіпа Тольцнера тощо й тощо.
Вкрай доречне питання, а що ж виробляла вся ця маса заводів та фабрик? Як?! Хіба ви не чули про 21500 гармат та мінометів, 4013 бойових літаків та 11783 танки, втрачені Червоною армією лише до 10 липня 1941 року? Усього за роки війни СРСР втратив 96500 танків і САУ, створених на заводах збудованих у 30-і роки. Але американцям за будівництво заводів ніхто не подякував. Навпаки, радянська преса стала старанно мішати з багном імена інженерів-американців «які прагнуть привласнити самовідданий подвиг радянських людей».
Інше доречне питання, звідки керманичі СРСР знайшли гроші на будівництво усього цього промислового громадища? Як?! Хіба ви не чули про Голодомор? В серпні 30-го року Анастас Мікоян докладав Сталіну: «Щоденно вивозимо (за кордон) 1,5 млн пудів хліба». Сталін був незадоволений: «…збільшити до 4 млн інакше ризикуємо лишитися без металургійних і машинобудівельних заводів».
Можемо зробити висновок. Секрет «ефективного менеджменту» від більшовика Сталіна виглядає так. Частка громадян країни відправляється за колючий дріт, а їхнє майно привласнюється і продається з молотка. На виручені кошти наймаються інженери з США що проектують заводи, які потім будують ті самі відправлені за колючий дріт небораки під контролем американців та під кулеметами «людей з чистими руками та гарячим серцем».
Схвалювати такий бузувірський менеджмент, чи ні – справа особистої совісті. Мені от тільки до сказу цікаво, що заверещали б Симоненки, Вітренки, Затуліни, Колесніченки та інші Бузини, якби їх самих відправили за колючий дріт, аби їхніми руками та їхнім коштом будувати промисловість майбутньої Великої України?!
Ця стаття раніше виходила на "Українському тиждні" і була передрукована "Українською правдою".
Це - повна авторська версія.
Як гартувалася сталь
(Совпатам не читать)Ще в інституті я звернув увагу на одну цікаву річ - за офіційною версією, комбінат «Запоріжсталь» проектував інститут-новачок.
Офіційно проект був здійснений інститутом ГІПРОМЄЗ. Цей інститут, згідно його ж сайту, був заснований у 1926 році, і з 1930 року зайнявся проектуванням заводів. Водночас із «Запоріжсталлю» ГІПРОМЄЗом були розроблені: Магнітка, «Дніпроспецсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», ЗАлК тощо й тощо. І спроектовані ці заводи були украй професійно. Наприклад промисловий майданчик Запоріжжя будівництва 30-х років майже не димить на місто – в тому місці сприятлива роза вітрів. Увесь заводський чад вітром уносить прямо в степ. Дивина й годі, але вже за 30 років професіоналізм радянським інженерам відмовив – заводи побудовані у повоєнні роки стали для міста справжньою екологічною бідою.
You must be registered for see images
Розгадка цього дива відкрилася коли я поскаржився викладачеві, що в деяких цехах «Запоріжсталі» відстані між верстатами становлять незручні цілі числа. Наші інженери для зручності все завжди округляють до 10, а тут… «А ти на дюйми відстань розділи» - розсміявся у відповідь викладач. І все стало зрозуміло.
Відстань виміряна в дюймах, для інженера це майже підпис - «Made in USA».
Всі на замирення Заходу!
Історія стосунків більшовиків із західними державами від самого Жовтневого перевороту була аж ніяк не однобока. З одного боку держави Антанти, природно, не порадував вихід Росії з Першої світової війни і укладання нею сепаратного миру з Німеччиною. З іншого боку Англія, Франція, США та Японія не надто рвалися підтримувати Білий рух – той явно не мав ані підтримки населення, ані значних військових сил. Прагматичним англійцям дещо важко було збагнути логіку Денікіна, який прямуючи на Москву, пригадав гасло «Єдина і неділима!» і раптом розгорнув додатковий фронт проти українського війська Петлюри (за що Петлюра підкинув набоїв веселим хлопцям батьки Махна, а ті стрімким рейдом зруйнували увесь білий тил). З іншого боку більшовики всіляко виказували бажання укласти з союзниками мирну угоду та налагодити економічне співробітництво.
У більшовиків було чимало причин для такої миролюбності. Деякі питання ще й зраз доводять до холодного сказу шанувальників ідей Ульянова-Бронштейна. Наприклад: які-таки питання через своїх посильних Ганецького і Радека узгоджував Ленін з німецьким мільйонером-авантюристом Олександром Парвусом; за яких умов прямо напередодні жовтня 17-го лопнув у Нью-Йорку банк рідного брата Якова Свердлова, Веніаміна; або хто оплачував далеко небідне проживання у Нью-Йорку громадянину США (!) Лейбі Троцькому – творцю і головнокомандувачу Червоної армії? Певно були у більшовиків на Заході і надійні зв’язки і значні інтереси.
Вже 24 жовтня 1918 року більшовицький нарком з іноземних справ Георгій Чичерин писав президенту США Вудро Вільсону: «…чи припинять уряди Сполучених Штатів, Англії та Франції жадати крові народу Росії і бажати смертей її громадян, якщо народ Росії погодиться сплатити їм викуп?... Чи хочуть вони концесій, чи хочуть вони залізниць, копалень, золотих запасів, чи-то вони бажають територіальних поступок, наприклад частки Сибіру, або Кавказу, або Мурманського узбережжя?»
13 січня 1919 року під час зустрічі з радником американського посольства в Лондоні Вільямом Батлером, заступник Чичерина Максим Литвинов заявив що більшовики в обмін на мир готові: «…визнати іноземні борги, припинити пропаганду світової революції, об’явити амністію противникам більшовизму і надати право на самовизначення Польщі, Фінляндії та Україні».
Не дивно що переговори проводилися тільки з американцями. Англія ще не визначилася остаточно зі своїм ставленням до більшовизму. А Франція взагалі закликала надати допомогу білим і навіть висадила свої війська в Одесі (їх вибили звідти навіть не більшовики, а українські повстанці отамана Григор’єва). Але невдовзі країни Антанти відмовилися від підтримки антибільшовицьких сил. Власне, більшовики, білі, Ленін, Денікін – для західних держав усі вони були росіянами, а Громадянська війна – внутрішньою справою Росії.
17 листопада 1920 року британський прем’єр-міністр Ллойд Джордж заявив про необхідність економічної співпраці з Радянською Росією: «більшовики готові платити золотом, а ви не хочете його брати. Але торгуємо ж ми людожерами з Соломонових островів?» 18 листопада 1920 року британський кабінет погодився укласти з більшовиками угоду про економічне співробітництво. Це стало сигналом для США, Франції та нейтральних держав. Фактично – Захід визнав більшовицьку владу.
За владу концесій.
Не за гарні очі Захід пішов на співробітництво з більшовиками. 21 листопада 1920 року Раднаркомом СРСР був прийнятий «Декрет про концесії». Декрет наголошував: «процес відновлення виробничих сил Росії, а разом з тим і всього світового господарства може бути прискорений в багато разів шляхом залучення іноземних державних і комунальних установ, приватних підприємств, акціонерних товариств, кооперативів і робітничих організацій до справи видобутку і переробки природних багатств Росії». Об’явити НЕП та відкрити економіку СРСР для іноземних компаній – на таке не наважувався навіть царський уряд.
Щирість концесійної політики більшовиків вражає уяву.
Про Ленський розстріл в СРСР чув мабуть кожен, саме з цією подією пов’язували появу псевдоніму «Ленін» в соціал-демократа Володимира Ульянова. Та мало хто знає що одною з постраждалих сторін цієї трагедії була британська компанія «Lena Goldfields» яка володіла 66% акцій золотих копалень на ріці Лена. В наслідок розстрілу робітничого страйку доля акцій компанії впала до 17%. Але не переймайтеся. Після «Декрету про концесії» компанія «Lena Goldfields» знову повернулася на російський ринок і тепер вже як власник 93% акцій копалень. Англійським бізнесменам можна було не боятися більше робочих страйків – тепер про їхній спокій дбали міцні хлопці з ЧК-ОГПУ. Ошаленівши від такої щирості англійці взяли в концесію ще три металургійні заводи і три вугільні родовища. А робочі, які щойно порізали «експлуататорів» вітчизняних, тепер мусили розслаблятися і відчувати задоволення від процесу збагачення експлуататорів іноземних.
А ось ще один приклад концесійної діяльності більшовиків. Восени 1921 року з Леніним зустрівся молодий бізнесмен з США Арманд Хаммер. А вже 27 жовтня 1921 року Наркомат зовнішньої торгівлі СРСР і компанія Хаммера клади угоду на постачання в СРСР 1 мільйона бушелів американської пшениці в обмін на хутра, чорну ікру і коштовності з радянського Держхрану. В майбутньому Хаммеру судилося стати мільйонером, фігурантом Уотергейтського скандалу, топ-менеджером нафтової компанії «Occidental Petroleum» і «офіційним другом» СРСР. А в жовтні 21-го він тільки-но закінчив Колумбійський університет за фахом лікаря.
Цифри вражають. Усього в СРСР налічувалося біля 350 промислових і торгівельних іноземних концесій. Угоди з деякими компаніями (наприклад японською «Hokushinkai oil concession») мусили тривати до 1975 року. Проте концесійна епопея скінчилася 27 грудня 1930 року, коли постановою Раднаркому всі концесійні угоди було анульовано. Це рішення спричинило справжню бурю в середовищі західних бізнесменів. У світі лютувала Велика Депресія, а тут… Уряд США планував закликати світ до введення санкцій проти СРСР. Але радянський нарком з іноземних справ Максим Литвинов особисто відвідав США і запевнив уряд – Америка скривдженою не залишиться.
Американські кадри вирішують все.
Скасування концесій в СРСР співпало зі зміною керівництва країни. Групу «Троцького-Зинов’єва» від влади було усунуто. Владу в СРСР опанувала команда партійних ватажків очолювана генеральним секретарем ЦК ВКП(б) Йосипом Сталіним.
Зараз в Росії Сталіна стало модно йменувати «ефективним менеджером». Навіть серед українських політиків і журналістів не бракує осіб які наголошують, ну так, мовляв, Голодомор це страшна трагедія. Але ж були побудовані заводи, фабрики, залізниці, електростанції!
Гаразд, роздивимося детальніше з чого складалася «ефективність» кремлівського червоного менеджера. Хто зна, може не гріх і перейняти?!
Професор Іркутського державного університету Марк Меєрович стверджує, що вже згаданий ГІПРОМЄЗ справді мав відношення до проектування заводів в СРСР, але не як проектна організація. Справжньою задачею ГІПРОМЕЗу був аналіз західних технологій і підбір фірм які взялися б спроектувати для більшовиків заводи у найкоротші терміни. «Після чого ці фірми долучалися до роботи по прямих (через Амторг») та непрямих (через радянські проектні організації, наприклад, ГІПРОМЄЗ) замовленнях радянського уряду». Дослідивши ринок США та Європи, інститут знайшов потрібного підрядника – проектну фірму «Albert Kahn Associates Incorporated» з Детройту, керовану знаменитим американським інженером-архітектором Альбертом Каном.
You must be registered for see images
Альберт Кан. Справжній генеральний конструктор більшості українських заводів.
60-річний Альберт Кан був справжньою зіркою американського промислового проектування. Його компанією були збудовані заводи «Packard», «Ford» і багато інших. Альбер Кан розробив принципово нову систему організації проектних робіт. Пакет креслень об’єкту його компанія видавала за тиждень, а готова будівля зводилася за 5 місяців. Нічого подібного тоді не було не тільки в СРСР але й в усьому світі.
У 1929 році, в самий розпал Великої Депресії компанія Альберта Кана несподівано отримала замовлення на проектування Сталінградського тракторного заводу. Завод був вчасно спроектований і побудований під Чикаго, після чого його розібрали, перевезли в СРСР і змонтували на тому місці де він стоїть зараз. І справа заходилася. «В лютому 1930 року Будоб’єднання ВРНГ (ВСНХ) СРСР уклало нову угоду, згідно якої фірма Кана стала головним проектувальником та консультантом радянського уряду з промислового будівництва» - повідомляє професор Меєрович.
Фірмі Кана було надано заказів на 2 млрд тодішніх доларів ($ 220 млрд на нинішні гроші). Детройтська проектна фірма просто не встигала робити такий обсяг робіт й тому у Москві було створено інститут «Держпроектбуд» де працювали 25 американських інженерів на чолі з братом Альберта Кана – Морісом. Їхню роботу мали забезпечувати ще 1500 радянських співробітників. За даними навіть англійського сектору Вікіпедії в СРСР компанією Кана з 1929 по 1932 роки було спроектовано і побудовано 521 завод. Одна компанія фізично не могла перетравити такий обсяг робіт, тому вона всіляко злучала фірми-суміжники: «Франк і Чейз» - ливарне виробництво, «Сміт» - ковальське, «Вестінхауз» - електричне, тощо й тощо.
Саме американські фірми під прикриттям радянських інститутів здійснювали індустріалізацію СРСР. Саме серед них треба шукати проектувальників комбінату «Запоріжсталь» і всіх заводів промзон Запоріжжя, Дніпропетровська, Харкова, Донецька тощо.
І не тільки заводів. Біля підприємств будували численні житлові масиви – «соцмістечки». Будівництвом керували два трести – «Діпроміст» (інженери з США) та «Стандартмістпроект» (інженери з Німеччини). Саме останні, німецькі групи інженерів Ернста Мая та Ханса Майера були авторами численних проектів житломасивів сучасних промислових міст України.
Американський дослідник Вальтер Дюн стверджує що гребля Дніпрогесу також була побудована за проектом американської компанії «Freyn Engineering Company of Chicago» і будувалася під наглядом її інженерів. Шеф-консультант будівництва полковник Х’ю Купер був нагороджений орденом Трудового Червоного знамені. А генератори Дніпрогесу за індивідуальним замовленням були побудовані американським концерном «General Electric». Останню інформацію підтверджує офіційний сайт концерну.
Американська мрія в степах України.
А що ж «влада робочих та селян»? Хіба вона не мала стосунку до будівництва заводів на теренах власної держави? На жаль – мала.
Німецький архітектор Рудольф Вольтерс пригадував як радянські співробітники постійно говорили йому: «Ви мусите читати газети. Те що ви бачите на власні очі створює у вас невірні враження про нашу систему». Враження здобуті іноземними спеціалістами й справді створювали аж надто разючий контраст з більшовицькою пропагандою. У Запоріжжі ще й зараз розповідають байки про те як американські інженери билися об заклад, скільки часу радянські будівельники даватимуть згоду мішати бетон власними ногами? Навіть офіційна історія Запоріжжя визнає, що в будинках соцмістечка (район забудови 30-х років біля Дніпрогесу) жили переважно інженери Дніпробуду, «американські консультанти» та «відповідальні працівники компетентних органів». Більшість простих будівельників у той час смакували злиднями по бараках робочих таборів. Але прості люди мусили терпіти нелюдські умови життя та праці. Переважна більшість «ударників індустріалізації» – це селяни які втекли зі своїх сіл, бо там лютував Голодомор.
Американські інженери були шоковані умовами будівництва у Радянському союзі. «Замість екскаваторів – землекопи, замість бетономішалок - дерев’яні ящики, замість транспортерів та електричних підйомників – люди, які перекидають цеглу руками і нещадно її б’ють. На самих важких роботах задіяно чимало жінок» - ділився враженнями американський інженер Гаррі Майтер. Ще більше проблем створювали відверто паршиве постачання і низька якість керівничих кадрів. Роз’ятрений Гаррі Майтер скаржився: «У вас є плани й графіки, але нема бетону й гравію. У вас є інженери-виконроби, але вони відсиджуються в конторі, коли їхнє місце – на будмайданчику. Вони саботують наші вказівки, переробляють наші проекти, економлять на якості, але руйнують усю справу!»
Небагато змінилося на заводах з тих часів, ой небагато!
Компетентність радянських інженерів й справді не витримувала жодної критики. Альберт Кан скаржився: «Виявилося неможливим забезпечити достатню кількість добре кваліфікованих радянських інженерів і архітекторів. Наші люди були змушені самі виконувати значну частину креслярської роботи. Вони стали креслярами замість того, аби бути керівниками креслярського бюро».
Але більшовицька влада не звертала уваги на труднощі. Вона мала багато дешевої робочої сили. Крім селян, готових жити навіть у смердючих бараках аби тільки не повернутися в охоплені Голодомором села, були ще й інші «комсомольці-ударники соціалістичних будівництв». Абревіатуру ЗК не дарма розшифровують як «запорізький комсомолець». «Вдосконалюючи Соловецький досвід, ГУЛАГ споруджує перші гігантські будівництва комунізму, при чому відсутність механізації заміняють мускульною силою сотень тисяч голодних погано вдягнутих в’язнів (Дніпрогес, Біломорканал, БАМ)» - писав в своєму «Довіднику по ГУЛАГу» колишній в’язень сталінських таборів француз Жак Россі. Варто згадати що саме 25 квітня 1930 року було створено Управління таборами ОГПУ (УЛАГ), яке з листопада 1930 року здобуло свою лиховісну назву – ГУЛАГ.
Проблеми між інженерами-американцями та радянськими працівниками виникали не тільки безпосередньо на будмайданчиках. Альберт Кан скаржився голові Союзбуду Комарову: «З 300 працівників вкрай небагато мають досвід, більшість… має невеличкий стаж, а чимало просто є учнями… Якби якась ділова організація в Сполучених Штатах або в якійсь іншій країні мала б такий склад працівників, не минуло б й кількох місяців, як ця організація зазнала б банкрутства».
Американський архітектор не міг збагнути чому його інженерам підсовують новачків, а тих хто набрався бодай якогось досвіду майже зразу ж переводять до іншої установи. Ці причини добре розумів радянський голова «Главпроектбуду» Анатолій Фісенко. По лінії свого керівництва він мав наказ – прогнати через співпрацю з американцями якомога більше молодих спеціалістів, аби вони набралися досвіду та культури проектування. Американцям же, про те що їх спіткає не тільки проектувати заводи але й навчати радянських інженерів, з певних причин вирішили не казати.
У 1932 році радянський уряд почав розривати угоди з американськими компаніями. Американці зробили свою роботу – побудували заводи та підготували кадри. Більше вони були не потрібні. Зрештою, в СРСР появився більш пріоритетний партнер – Нацистська Німеччина. Протягом 32-34 року інженери-іноземці виїхали з країни. Ті ж хто залишився через комуністичні переконання та через шлюб з радянськими дівчатами невдовзі були замордовані в катівнях НКВД і таборах ГУЛАГу. Така доля спіткала колег Ханса Майера – Белу Шеффлера, Антоніна Урбана, Філіпа Тольцнера тощо й тощо.
Вкрай доречне питання, а що ж виробляла вся ця маса заводів та фабрик? Як?! Хіба ви не чули про 21500 гармат та мінометів, 4013 бойових літаків та 11783 танки, втрачені Червоною армією лише до 10 липня 1941 року? Усього за роки війни СРСР втратив 96500 танків і САУ, створених на заводах збудованих у 30-і роки. Але американцям за будівництво заводів ніхто не подякував. Навпаки, радянська преса стала старанно мішати з багном імена інженерів-американців «які прагнуть привласнити самовідданий подвиг радянських людей».
Інше доречне питання, звідки керманичі СРСР знайшли гроші на будівництво усього цього промислового громадища? Як?! Хіба ви не чули про Голодомор? В серпні 30-го року Анастас Мікоян докладав Сталіну: «Щоденно вивозимо (за кордон) 1,5 млн пудів хліба». Сталін був незадоволений: «…збільшити до 4 млн інакше ризикуємо лишитися без металургійних і машинобудівельних заводів».
Можемо зробити висновок. Секрет «ефективного менеджменту» від більшовика Сталіна виглядає так. Частка громадян країни відправляється за колючий дріт, а їхнє майно привласнюється і продається з молотка. На виручені кошти наймаються інженери з США що проектують заводи, які потім будують ті самі відправлені за колючий дріт небораки під контролем американців та під кулеметами «людей з чистими руками та гарячим серцем».
Схвалювати такий бузувірський менеджмент, чи ні – справа особистої совісті. Мені от тільки до сказу цікаво, що заверещали б Симоненки, Вітренки, Затуліни, Колесніченки та інші Бузини, якби їх самих відправили за колючий дріт, аби їхніми руками та їхнім коштом будувати промисловість майбутньої Великої України?!
Ця стаття раніше виходила на "Українському тиждні" і була передрукована "Українською правдою".
Це - повна авторська версія.
Вкладення
![mi][a](/data/avatars/m/0/547.jpg?1391470248){kind=avatar}
Відповідь: Интересные статьи из интернета.
8 березня присвячується
Товаров всевозможные расцветки
глаза моей жены опасно дразнят.
Безумная еврейка Клара Цеткин
в бреду придумала дурацкий женский праздник.
Сижу без денег. А вокруг витрины
блистают, делая мою жену несчастной.
Инстинкты женские в жене неистребимы -
супружество становится опасным.
Рука соскучилась по толовой взрывчатке.
Но можно перейти и к гексогену.
Моральные устои стали шатки
в условиях безденежного плена.
Прошли иллюзии всеобщего единства
под жёлто-голубыми знаменАми.
Мы снова неизбежно превратимся
в волков карпатских с хищными глазами.
Теперь уж будем вовсе беспощадны.
Наш национализм не буржуазный.
Тряхнем богатеньких, чтоб было неповадно
жить припеваючи посткомсомольцам разным!
Мы - злые мстители. Нет, мы не протоплазма!
Дрожат от дикой ярости нейроны!
Между собою украинцы рАзны,
Едины мы выкапывая схроны.
Забьем в рожки заветные патроны,
устроим подлецам веселый праздник!
Они нас прокурором и законом,
А мы готовим им ночные казни.
8 березня присвячується
Товаров всевозможные расцветки
глаза моей жены опасно дразнят.
Безумная еврейка Клара Цеткин
в бреду придумала дурацкий женский праздник.
Сижу без денег. А вокруг витрины
блистают, делая мою жену несчастной.
Инстинкты женские в жене неистребимы -
супружество становится опасным.
Рука соскучилась по толовой взрывчатке.
Но можно перейти и к гексогену.
Моральные устои стали шатки
в условиях безденежного плена.
Прошли иллюзии всеобщего единства
под жёлто-голубыми знаменАми.
Мы снова неизбежно превратимся
в волков карпатских с хищными глазами.
Теперь уж будем вовсе беспощадны.
Наш национализм не буржуазный.
Тряхнем богатеньких, чтоб было неповадно
жить припеваючи посткомсомольцам разным!
Мы - злые мстители. Нет, мы не протоплазма!
Дрожат от дикой ярости нейроны!
Между собою украинцы рАзны,
Едины мы выкапывая схроны.
Забьем в рожки заветные патроны,
устроим подлецам веселый праздник!
Они нас прокурором и законом,
А мы готовим им ночные казни.
SlawaKPSS
>>>
Гусь свинье не товарищ : )
В США олень стал защитником и другом одинокой гусыни
В американском городе Буффало, что в штате Нью-Йорк, олень стал защитником и товарищем гусыни, которая осталась без своего партнера и теперь вынуждена высиживать яйца самостоятельно. Необычную пару заметили на одном из кладбищ в городе.
Сообщается, что гусыня свила гнездо внутри каменной урны. По словам ученых, подобные союзы между дикими представителями разных биологических видов чрезвычайно редки и трудно объяснимы. И пока неизвестно, каким образом животным удалось наладить контакт.
Между тем, олень постоянно дежурит у урны, никого не подпуская к гнезду гусыни. Он даже сумел отогнать от урны лаявшую собаку. Если олень видит, что кто-то приближается к месту кладки, он тут же встает между потенциальным разорителем гнезда и урной и не дает подойти к утиному жилищу.
В США олень стал защитником и другом одинокой гусыни
You must be registered for see images
В американском городе Буффало, что в штате Нью-Йорк, олень стал защитником и товарищем гусыни, которая осталась без своего партнера и теперь вынуждена высиживать яйца самостоятельно. Необычную пару заметили на одном из кладбищ в городе.
Сообщается, что гусыня свила гнездо внутри каменной урны. По словам ученых, подобные союзы между дикими представителями разных биологических видов чрезвычайно редки и трудно объяснимы. И пока неизвестно, каким образом животным удалось наладить контакт.
Между тем, олень постоянно дежурит у урны, никого не подпуская к гнезду гусыни. Он даже сумел отогнать от урны лаявшую собаку. Если олень видит, что кто-то приближается к месту кладки, он тут же встает между потенциальным разорителем гнезда и урной и не дает подойти к утиному жилищу.
Вкладення
Svarog
Member
22 апреля 2011 | 10:15
В ночь на воскресенье 17 апреля погиб народный депутат Украины Николай Лисин. Lamborghini Diablo, управляемый народным депутатом, врезался в рекламный столб. По сообщениям СМИ, скорость машины превышала 150 километров в час. Лисин погиб на месте.
Для Партии регионов это далеко не первая подобная потеря. В 2007 году погиб один из самых влиятельных "регионалов", экс-губернатор Харьковщины Евгений Кушнарев. Тогда скорбела значительная часть Украины. Даже идейные противники "регионалов" поспешили выразить соболезнование. И уж тем более никто в открытую не радовался смерти Кушнарева. Спустя всего лишь четыре года трагическая гибель другого "регионала" вызвала диаметрально противоположную реакцию. В украинской блогосфере новость о гибели Лисина передавалась едва ли не с воодушевлением. "Ну, чтобы не последний", "Еще один оккупант погиб", - выражались блоггеры. Да и в оффлайне настроения сильно не отличались. Смерть Лисина явно не вызвала того сочувствия, которое в свое время вызвала смерть Кушнарева. И если пышные похороны экс-губернатора Харьковщины никого не возмутили – все-таки погиб уважаемый человек, то один лишь почетный караул на похоронах Лисина, который, хоть и был "птицей не столь высокого полета", как Кушнарев, уже вызвал заметное раздражение. Хотя, казалось бы, в силу своей близости к руководителю Партии регионов Кушнарев мог быть ненавидим большим количеством людей. По сути, бывший губернатор Харьковщины был "правой рукой" Виктора Януковича, в то время, как Лисин был одним из рядовых "регионалов".
Неужели украинцы за прошедшие четыре года стали злее? Пожалуй да. Злее настолько, насколько злее становится человек по отношению к тем, кто стал его врагом. Впрочем, еще до смерти Кушнарева у украинцев не было иллюзий по отношению к народным депутатам Украины. Не было иллюзий, но оставалась надежда, что среди них все-таки есть какие никакие, но люди. Теперь, судя по всему, депутату, как и любому власть имущему, отказано в праве называться человеком. И причиной тому "бурная деятельность" народных избранников и их коллег рангом поменьше.
Как отметились в массовом сознании депутаты в период между смертями Кушнарева и Лисина? В первую очередь убийством или покрыванием убийц рядовых украинцев. Речь идет не только о Лозинском. Например, дети депутатов могут быть спокойны – практически нет такого правонарушения, за которое они могут получить срок. Чем, кроме родственной связи, объяснить тот факт, что украинские суды практически ни привлекли к серьезной ответственности ни одного сына депутата? И речь идет даже не о нардепах, а о депутатах местных советов, которые, очевидно, чувствуют себя князьками, способными вершить судьбы простых людей. Примечательно, что часть "любящих отцов" состоит во все той же Партии регионов. Например, Олег Каратуманов, чей сын Дмитрий сбил студента Харьковского национального университета имени Каразина Ивана Гаражу в 2008 году. Каратуманов-младший родился в 1991 году и, по идее, не имел права садиться за руль. Да и номера на автомобиле не соответствовали зарегистрированным. Но украинский суд проявил невиданную гуманность – оправдал "горе-водителя". Притом, что Каратуманов-младший не остановился, когда сбил человека, а развернулся и пытался уехать – машину милиционеры остановили в километре от ДТП. Более того, сначала это дело расследовала милиция, но потом его передали в прокуратуру. Областной прокурор объяснил это "сложными отношениями с милицией" Каратуманова-старшого! В коридоре отделения больницы, где лежал Каратуманов-младший, и откуда он потом таинственно исчез, дежурили народные депутаты от ПР Дмитрий Святаш и Дмитрий Шенцев. Случаев, подобных харьковскому, в Украине достаточно много. Город-герой Одесса припомнит не одно такое происшествие, в которых замешаны дети "регионалов". Впрочем, хватает и представителей других партий и блоков. Партийная принадлежность не играет роли, когда человек наделен властью. Если возвращаться к "регионалам", можно отметить, что в упомянутых случаях примечательно то, что инциденты с детьми депутатов произошли, в большинстве своем, тогда, когда ПР при власти не была. Партию спасала крепкая дисциплина и круговая порука. Можно даже сказать, что пребывание в оппозиционности "списывает" любые грехи политсилы. Обрати кто-нибудь внимание на "чудачества" Лозинского внимания будь он в оппозиции? Вряд ли. Удивило бы кого-то избиение очередным "местным царьком" рядовых украинцев, если бы этого "царька" не считали депутатом от власти? Вряд ли. Такое происходит в Украине день ото дня.
Принадлежность к правящему классу дает своеобразный карт-бланш на все, освобождение от любых проблем с правоохранительными органами. Страдают же рядовые украинцы. Можно по-разному оценивать поступок "тризубовцев", отпиливших голову памятнику Сталину. Но очевидно одно - они никого не убивали, их преступление в самом крайнем случае может квалифицироваться как нанесение вреда чужому имуществу. Но, по их свидетельствам, их пытали в милиции и СБУ. И никто не думал передавать дело в какое-то другое ведомство из-за "сложных отношений" руководства "Тризуба" с СБУ или МВД. Их товарищи по несчастью, которых обвиняли уже в "подрыве памятника" и которые, в отличие от "тризубовцев", не признали своей вины, тоже испытали на себе всю "прелесть" общения с правоохранительными органами. И в то же время, замминистра МВД Василий Фаринник дает пресс-конференцию, где с хитрой улыбкой говорит, что задержанные во всем сознались. Зная методы работы отечественной милиции, в этом сомневаться не приходится. Но в делах, где преступник очевиден, есть множество свидетелей, милиция не столь ретива. А вот люди, чья вина крайне сомнительна (те же "подрывники памятника"), познают на себе всю прелесть общения с органами. Те же, кому очень не повезет, как, к примеру, студенту Индыло, вообще умрут в милиции.
Такая разница в правах, по идее, должна была бы чем-то компенсироваться. Тот же феодал, в теории, за свое привилегированное положение был обязан защищать тех, кем он правил. А что депутаты? А ничего. Они уже в открытую возмущаются фразой: "Депутат – слуга народа". По их мнению, никто никому служить не должен. Они не приходят на заседания парламента. Они не работают в комитетах. Они голосуют не только за себя, но и за 3-5 соседей. Такое поведение у народных избранников превратилось в рефлекс: погибший Лисин на следующий день после похорон был зарегистрирован в Верховной раде для голосования. За что же власть имущие получают такие привилегии, - тайна. Но привилегиями этими они пользуются весьма умело. Пожалуй, сейчас никого не удивишь тем фактом, что большинство родственников народных избранников имеют весьма преуспевающий бизнес. Количество денег народных избранников обратно пропорционально их вкусу. Пожалуй, одним из непременных атрибутов политической элиты Украины является китч. Китч во всем, начиная от нарядов и интерьеров их жилищ. Украинский власть имущий редко бывает воспитан. Так уж повелось еще со времен обнародования пленок Мельниченко, что маты в исполнении высших должностных лиц государства не воспринимаются как что-то из ряда вон. А для многих умение (например, нынешнего президента) употребить крепкое словцо или даже применить рукоприкладство к подчиненным - и вовсе позитивная черта. Курьезы с украинскими чиновниками и депутатами все еще удивляют европейцев, но рядовые украинцы давно не обращают на них внимания.
Последней каплей в чашу "народной любви" стала нынешняя экономическая политика властей. В марте компания Rating Group провела опрос о "главных кошмарах" украинцев. Ими стали безденежье и безработица. Ранее, напомню, ими были Чернобыль и преступность. Такой ощущения "безнадеги", как за последний год, украинцы не испытывали даже в суровых 90-х годах. В то же время, власть продолжает строить себе вертолетные площадки, а количество расходов на Верховную раду растет. Лисин разбился на Lamborghini – машине, которую "купить за свою зарплату" не может даже народный депутат. Все это видят украинцы, вынужденные кое-как сводить концы с концами, и это не оставляет их равнодушными. Уставшие от борьбы за выживание, не видящие перспектив они уже не доверяют никому. И может быть, осталось совсем недолго до того момента, когда сама украинская власть начнет восприниматься народом - независимо от региона - как самый настоящий враг.
Борис Рудь, Подробности
В ночь на воскресенье 17 апреля погиб народный депутат Украины Николай Лисин. Lamborghini Diablo, управляемый народным депутатом, врезался в рекламный столб. По сообщениям СМИ, скорость машины превышала 150 километров в час. Лисин погиб на месте.
Для Партии регионов это далеко не первая подобная потеря. В 2007 году погиб один из самых влиятельных "регионалов", экс-губернатор Харьковщины Евгений Кушнарев. Тогда скорбела значительная часть Украины. Даже идейные противники "регионалов" поспешили выразить соболезнование. И уж тем более никто в открытую не радовался смерти Кушнарева. Спустя всего лишь четыре года трагическая гибель другого "регионала" вызвала диаметрально противоположную реакцию. В украинской блогосфере новость о гибели Лисина передавалась едва ли не с воодушевлением. "Ну, чтобы не последний", "Еще один оккупант погиб", - выражались блоггеры. Да и в оффлайне настроения сильно не отличались. Смерть Лисина явно не вызвала того сочувствия, которое в свое время вызвала смерть Кушнарева. И если пышные похороны экс-губернатора Харьковщины никого не возмутили – все-таки погиб уважаемый человек, то один лишь почетный караул на похоронах Лисина, который, хоть и был "птицей не столь высокого полета", как Кушнарев, уже вызвал заметное раздражение. Хотя, казалось бы, в силу своей близости к руководителю Партии регионов Кушнарев мог быть ненавидим большим количеством людей. По сути, бывший губернатор Харьковщины был "правой рукой" Виктора Януковича, в то время, как Лисин был одним из рядовых "регионалов".
Неужели украинцы за прошедшие четыре года стали злее? Пожалуй да. Злее настолько, насколько злее становится человек по отношению к тем, кто стал его врагом. Впрочем, еще до смерти Кушнарева у украинцев не было иллюзий по отношению к народным депутатам Украины. Не было иллюзий, но оставалась надежда, что среди них все-таки есть какие никакие, но люди. Теперь, судя по всему, депутату, как и любому власть имущему, отказано в праве называться человеком. И причиной тому "бурная деятельность" народных избранников и их коллег рангом поменьше.
Как отметились в массовом сознании депутаты в период между смертями Кушнарева и Лисина? В первую очередь убийством или покрыванием убийц рядовых украинцев. Речь идет не только о Лозинском. Например, дети депутатов могут быть спокойны – практически нет такого правонарушения, за которое они могут получить срок. Чем, кроме родственной связи, объяснить тот факт, что украинские суды практически ни привлекли к серьезной ответственности ни одного сына депутата? И речь идет даже не о нардепах, а о депутатах местных советов, которые, очевидно, чувствуют себя князьками, способными вершить судьбы простых людей. Примечательно, что часть "любящих отцов" состоит во все той же Партии регионов. Например, Олег Каратуманов, чей сын Дмитрий сбил студента Харьковского национального университета имени Каразина Ивана Гаражу в 2008 году. Каратуманов-младший родился в 1991 году и, по идее, не имел права садиться за руль. Да и номера на автомобиле не соответствовали зарегистрированным. Но украинский суд проявил невиданную гуманность – оправдал "горе-водителя". Притом, что Каратуманов-младший не остановился, когда сбил человека, а развернулся и пытался уехать – машину милиционеры остановили в километре от ДТП. Более того, сначала это дело расследовала милиция, но потом его передали в прокуратуру. Областной прокурор объяснил это "сложными отношениями с милицией" Каратуманова-старшого! В коридоре отделения больницы, где лежал Каратуманов-младший, и откуда он потом таинственно исчез, дежурили народные депутаты от ПР Дмитрий Святаш и Дмитрий Шенцев. Случаев, подобных харьковскому, в Украине достаточно много. Город-герой Одесса припомнит не одно такое происшествие, в которых замешаны дети "регионалов". Впрочем, хватает и представителей других партий и блоков. Партийная принадлежность не играет роли, когда человек наделен властью. Если возвращаться к "регионалам", можно отметить, что в упомянутых случаях примечательно то, что инциденты с детьми депутатов произошли, в большинстве своем, тогда, когда ПР при власти не была. Партию спасала крепкая дисциплина и круговая порука. Можно даже сказать, что пребывание в оппозиционности "списывает" любые грехи политсилы. Обрати кто-нибудь внимание на "чудачества" Лозинского внимания будь он в оппозиции? Вряд ли. Удивило бы кого-то избиение очередным "местным царьком" рядовых украинцев, если бы этого "царька" не считали депутатом от власти? Вряд ли. Такое происходит в Украине день ото дня.
Принадлежность к правящему классу дает своеобразный карт-бланш на все, освобождение от любых проблем с правоохранительными органами. Страдают же рядовые украинцы. Можно по-разному оценивать поступок "тризубовцев", отпиливших голову памятнику Сталину. Но очевидно одно - они никого не убивали, их преступление в самом крайнем случае может квалифицироваться как нанесение вреда чужому имуществу. Но, по их свидетельствам, их пытали в милиции и СБУ. И никто не думал передавать дело в какое-то другое ведомство из-за "сложных отношений" руководства "Тризуба" с СБУ или МВД. Их товарищи по несчастью, которых обвиняли уже в "подрыве памятника" и которые, в отличие от "тризубовцев", не признали своей вины, тоже испытали на себе всю "прелесть" общения с правоохранительными органами. И в то же время, замминистра МВД Василий Фаринник дает пресс-конференцию, где с хитрой улыбкой говорит, что задержанные во всем сознались. Зная методы работы отечественной милиции, в этом сомневаться не приходится. Но в делах, где преступник очевиден, есть множество свидетелей, милиция не столь ретива. А вот люди, чья вина крайне сомнительна (те же "подрывники памятника"), познают на себе всю прелесть общения с органами. Те же, кому очень не повезет, как, к примеру, студенту Индыло, вообще умрут в милиции.
Такая разница в правах, по идее, должна была бы чем-то компенсироваться. Тот же феодал, в теории, за свое привилегированное положение был обязан защищать тех, кем он правил. А что депутаты? А ничего. Они уже в открытую возмущаются фразой: "Депутат – слуга народа". По их мнению, никто никому служить не должен. Они не приходят на заседания парламента. Они не работают в комитетах. Они голосуют не только за себя, но и за 3-5 соседей. Такое поведение у народных избранников превратилось в рефлекс: погибший Лисин на следующий день после похорон был зарегистрирован в Верховной раде для голосования. За что же власть имущие получают такие привилегии, - тайна. Но привилегиями этими они пользуются весьма умело. Пожалуй, сейчас никого не удивишь тем фактом, что большинство родственников народных избранников имеют весьма преуспевающий бизнес. Количество денег народных избранников обратно пропорционально их вкусу. Пожалуй, одним из непременных атрибутов политической элиты Украины является китч. Китч во всем, начиная от нарядов и интерьеров их жилищ. Украинский власть имущий редко бывает воспитан. Так уж повелось еще со времен обнародования пленок Мельниченко, что маты в исполнении высших должностных лиц государства не воспринимаются как что-то из ряда вон. А для многих умение (например, нынешнего президента) употребить крепкое словцо или даже применить рукоприкладство к подчиненным - и вовсе позитивная черта. Курьезы с украинскими чиновниками и депутатами все еще удивляют европейцев, но рядовые украинцы давно не обращают на них внимания.
Последней каплей в чашу "народной любви" стала нынешняя экономическая политика властей. В марте компания Rating Group провела опрос о "главных кошмарах" украинцев. Ими стали безденежье и безработица. Ранее, напомню, ими были Чернобыль и преступность. Такой ощущения "безнадеги", как за последний год, украинцы не испытывали даже в суровых 90-х годах. В то же время, власть продолжает строить себе вертолетные площадки, а количество расходов на Верховную раду растет. Лисин разбился на Lamborghini – машине, которую "купить за свою зарплату" не может даже народный депутат. Все это видят украинцы, вынужденные кое-как сводить концы с концами, и это не оставляет их равнодушными. Уставшие от борьбы за выживание, не видящие перспектив они уже не доверяют никому. И может быть, осталось совсем недолго до того момента, когда сама украинская власть начнет восприниматься народом - независимо от региона - как самый настоящий враг.
Борис Рудь, Подробности
You must be registered for see links
ARIETS
Gut!
Социальные ориентиры
На вопрос "Какую проблему в обществе Вы считаете сейчас самой значительной ?" посетители "Ноовидения" ответили следующим образом:
1. Отсутсвие единой цели в обществе
27.27 %
2. Отсутствие единой религии
0 (0 %)
3. Отсутствие достаточного ко-ва денег / мат.благ
4.55 %
4. Еврейство, как способ жизни
13.64 %
5. Отсутствие Бога в душах людей
40.91 %
6. Потеря аутентичности народа
13.64 %
источник
На вопрос "Какую проблему в обществе Вы считаете сейчас самой значительной ?" посетители "Ноовидения" ответили следующим образом:
1. Отсутсвие единой цели в обществе
27.27 %
2. Отсутствие единой религии
0 (0 %)
3. Отсутствие достаточного ко-ва денег / мат.благ
4.55 %
4. Еврейство, как способ жизни
13.64 %
5. Отсутствие Бога в душах людей
40.91 %
6. Потеря аутентичности народа
13.64 %
источник
You must be registered for see links