Интересные статьи из интернета.

[mangust]

Відповідь: Интересные статьи из интернета.

І перевибори, і карна справа...
Михайло Добкін із Геннадієм Кернесом, здається, таки «догралися»
Лариса САЛІМОНОВИЧ



Учора Верховна Рада нарешті прийняла проект постанови «Про призначення позачергових виборів депутатів Харківської міськради та харківського міського голови». Якщо парламентаріям вистачить політичної волі довести заявлену справу до логічного кінця, то у харків’ян з’явиться давно очікувана можливість оновити міську владу в «останній тиждень сімдесятиденного терміну із дня набрання чинності цієї постанови».

А доленосній звістці у самому Харкові передували напрочуд бурхливі події. Позавчора у слідчому відділі обласного управління СБУ за фактом розтрати бюджетних коштів шляхом зловживання службовим становищем було порушено кримінальну справу проти обох чільників міської влади — мера Михайла Добкіна та секретаря міськради Геннадія Кернеса. Останній у звичній для нього манері відреагував на це повідомлення надто емоційно. До всіх державних інституцій одразу полетіли тривожні листи, в яких співробітники міськвиконкому попереджають столичну владу про підготовку харківським управлінням СБУ щодо них злісних провокацій.

«Зокрема, ми знаємо, що ухвалено скрупульозний план дій підлеглих начальника облуправління СБУ Андрія Мухатаєва, — коментував зміст послання Геннадій Кернес. — Планується обшук робочих приміщень керівників виконкому і мера, їхніх квартир, а також готується провокація на проспекті Леніна, 21, у готелі «Національ», який пов’язують із моїм ім’ям».

Розпіарених провокацій пан Кернес, на щастя, не дочекався, але натомість до мерії учора прибули співробітники СБУ, аби оголосити постанову суду про дозвіл на вилучення у керівників міськвиконкому документів у рамках розслідування порушеної кримінальної справи. Правоохоронців, як не дивно, чиновники відмовлялися прийняти добрих півтори години, після чого до них таки вийшов секретар міськради. При цьому Геннадій Кернес не захотів вислухати зачитування судового циркуляра і з такою ж рішучістю відмовився поставити свій підпис після отримання на руки постанови.

Проте група співробітників СБУ таки зайшла до чиновницьких кабінетів і в присутності понятих вилучила необхідні для слідства папери. Які конкретно дії стоять за сухим формулюванням про розтрату дер­жавних коштів, правоохоронці поки що не говорять. Але досі найчастіше скандальний харківський дует звинувачували у злісному порушенні земельного та «комунального» законодавства.

Проблеми з СБУ мер та секретар міськ­ради мали і раніше. Як уже повідомляла «УМ», 19 вересня 2007 року Служба безпеки України позбавила Михайла Добкіна доступу до дер­жавної таємниці. Це сталося після того, як у ході перевірки організації охорони держтаємниці та обігу документів Харківської міськради було виявлено грубі порушення з боку міського голови. А пан Кернес, у свою чергу, посварився з харківським СБУ за досить комічних обставин. Біля вже згаданого «Націоналя» у період, коли хтось таємничий постійно лякав секретаря міськради саморобними вибухівками, той напав на оперативника Служби безпеки і влаштував йому непомірно пристрасний допит. Останньому так і не вдалося переконати Геннадія Адольфовича у тому, що він ніс у цій частині міста звичну для себе ратну службу і не мав жодного наміру посягати на його життя.

 

[Serg_T]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

Как получить удовольствие в общении с носителями тоталитарного сознания

30 практических советов гражданам Украины по ведению политических споров в российском Интернете.

Если по какой-то неизъяснимой причине вы считаете себя «оранжевым» и даже «свидомым», то раньше или позже вы неизбежно зайдете на какой-нибудь российский Интернет-форум и ужаснетесь тому, что там пишут об Украине. Как порядочный «оранжевый», вы, разумеется, захотите вступить в спор, чтобы возразить, опровергнуть и раскрыть глаза.

Если вы патриот – лучше сразу откажитесь от этих намерений. У вас все равно ничего не получится, зато вы лишний раз напомните россиянам о существовании такой страны, как Украина, о чем им лучше забыть вообще.

Но если вы молоды и горячи, свято верите в свой дар убеждения и стремитесь просветить заблудших россиян, прочтите для начала эти советы. Они не научат вас побеждать, но помогут получить хотя бы минимальное удовольствие от общения с политически озабоченными украинофобами.

Российские политические форумы бывают разные – от «Ежедневного журнала», где окопались недобитые либералы, до совершенно невменяемого «Росбалта». Но поскольку отношение к Украине как государству на них примерно одинаковое, то и наши советы являются универсальными.

ОСНОВНЫЕ РЕКОМЕНДАЦИИ ПО ВЕДЕНИЮ СПОРОВ ОБ УКРАИНЕ

1. Не лезьте в спор, не изучив «матчасть». Оттого, что вы опозоритесь, Украине легче не станет.

2. Не проявляйте явную агрессию. В этом деле вы всё равно окажетесь слабее россиян.

3. Помните: россияне любят украинцев. Просто они не любят Украину.

4. Помните: самые закоренелые противники Украины как государства – переехавшие в Россию украинцы. Этот дивный феномен еще предстоит изучить специалистам.

5. Имейте в виду: 99% россиян имеют такое же представление о реальных событиях в Украине, как и вы о происходящем в Молдове. Даже те, кто «постоянно ездит к родственникам/по делам фирмы» (на самом деле – проезжал на поезде в 1997 году. Ночью. По Казахстану. И не сам, а сослуживец знакомого).

6. Не ссылайтесь без крайней нужды на украинские источники, даже на русскоязычные. Им все равно не поверят. Потому что – см. следующий пункт:

7. Россияне уверены в наличии в Украине мощной пропагандистской машины. В это трудно поверить, но это так. Не оспаривайте сей «факт» – в глазах россиян он вызывает уважение.

8. Не отрицайте достижений России, которые россияне считают реальными (рост экспорта оружия, триумф группы «Серебро», развитие нанотехнологий). Это тупиковый путь – собеседники сочтут, что говорят с идиотом.

9. Апеллируйте к «священной памяти предков», «делам отцов», «исконным традициям». Это они любят.

10. Запомните адреса статистических ведомств –

You must be registered for see links

и

You must be registered for see links

. Там вы найдете подтверждения любым своим идеям, особенно абсурдным.

11. Если вы не можете связно объяснить, зачем сносятся и ставятся памятники, почему Голодомор признается геноцидом, а Мазепа – героем и т. п., отвечайте простодушно: «Это нужно для укрепления Державы!». Они вас поймут, хотя и осудят.

12. Никогда не восклицайте «А ваш любимый Янукович (сам дурак/ворюга/редиска)!». Во-первых, Янукович не их, а наш. Во-вторых, в России Виктор Федорыч слывет тряпкой, флюгером, брехлом. Как и все прочие хохлы.

13. Пожалуйста, запомните: трипольцы не были предками украинцев. Никогда.

14. В головах многих россиян мирно уживаются абсолютно противоположные тезисы. Например, «Сталин разрушил Великую Россию» – «Сталин сделал Россию Великой», «Большинство стран ненавидит Россию» – «Большинство стран любит Россию» и т. п. Вы можете получить удовольствие, ловя россиян на противоречиях, хотя они этого не заметят.

15. Если в ответ на свои наезды вы получили – «уж лучше так, чем как у вас в Хохляндии!», – считайте, что добились небольшого успеха – собеседник признал, что и в России есть что-то не вполне идеальное. И от этого собеседнику стало тягостно.

16. Максимум, чего вы сможете добиться в форумном споре – сползания собеседника на другую тему или – о чудо! – его временного исчезновения. Именно это вы можете считать своей победой и рассказывать о ней друзьям, родным и потомкам.

СТАНДАРТНЫЕ ОТВЕТЫ НА ТИПОВЫЕ НАЕЗДЫ

Примечание: все доводы, приведенные ниже, в целом соответствуют действительности. Приводя их, вы не будете брать на душу грех бесстыжей лжи.

Начнем с простых наездов:

– Ющенко болен проказой.

Вы не поверите, но огромное количество форумных россиян в этом уверены. В ответ лучше всего воскликнуть: как?! но ведь проказа – заразная болезнь! Ющенко бы инфицировал пол-Киева. И даже – боже мой! – Януковича! И Черномырдина!!! И даже (тихо-тихо) самого Путина на саммитах СНГ...

– Украина управляется из Вашингтона.

В этом уверено 99,98% россиян, даже тамошних либералов. Не спорьте. Не отрицайте. Сочтут тупым лжецом. Отвечайте просто – украинцы настолько бардачны, что ими даже нельзя толком управлять. Все перекрутят, все перепутают. Потому влияние Госдепа плавно стекает в священные воды Днепра.

Здесь следует помнить – в действительности Россия никогда не управляла Украиной, скорее наоборот. Только не напоминайте об этом россиянам слишком часто.

– Оранжевые в 2005-2006 годах развалили экономику.

Помните, что к моменту окончания работы «оранжевого» правительства Еханурова рост ВВП «месяц-к-месяцу» почти достигал 10% (май 2006 к маю 2005 – 108,5%, июнь 2006 к июню 2005 – 109,3%).

– Тимошенко в 2005 году развалила экономику.

Ответьте скромно, но со вкусом: рост ВВП напрямую зависит от количества капитальных вложений в экономику. Основные «вкладчики» – местные олигархи, жадные и масонские. Такие как – тьфу-тьфу – Ходорковский и Березовский. Тимошенко их прищучила (совсем как Путин!!!), и они поджали хвосты (т. е. капвложения). Единственная ошибка воровки – она не смогла расправиться с мироедами так же жестко, как Великий Путин.

Вас должны понять.

– Экономика Украины развалена.

В этом уверено около 95% россиян. Ответ: рост ВВП Украины в 2007 году – около 7,2%, России – 7,6%. Неужели ваш уважаемый собеседник берет на себя грех предположить, что экономику России от развала отделяют 0,4%?!

Не мешает помянуть и динамику цен на нефть, которая совершенно по-разному влияет на Украину и Россию. Можно, в конце концов, напомнить, что рост промышленного производства Украины стабильно превышает российский. Хотя вам, конечно, не поверят.

– Без России Украине не выжить.

Даже не спорьте. Не подействует. Просто отвечайте: ага, будет ой как туговато.

В любом случае, нам такого счастья – жить совсем без России – на своем веку не дождаться.

– Древность украинской нации и украинского языка – миф!

Если вы не филолог и не историк – не ввязывайтесь, увязнете. Если филолог или историк – не ввязывайтесь, не поймут. Лучше всего ответить бодро и оптимистично: да, мы молодая нация – и у нас все впереди!

– Бандеровцы стреляли в спину нашим!

Спорить бессмысленно. Удивительный феномен «бандеровцы-в-российском-массовом-сознании» еще ждет своих исследователей, а самих исследователей – масса открытий чудных! А пока эти открытия еще не совершены, отвечайте, например, так: да, стреляли. Но то были войска НКВД, которые в составе заградотрядов сами стреляли в «наших». Т. е., они были плохими парнями.

– Бандеровцы убивали местное население.

Мягко осведомитесь: а могло бы просуществовать партизанское (по сути) движение более 10 лет без поддержки местного населения? Сами ответ не давайте – пусть пораскинут мозгами. В крайнем случае, намекните: а вот в Чечне, допустим, если б не было поддержки местных, неужто священная Российская Армия не расправилась бы с бандитами за пару недель?!

На восклицание о помощи мировой закулисы наивно спрашивайте: а как Вашингтон помогал бандеровцам? И так далее.

– Бандеровцы убивали присланных учителей и врачей.

Спорить бессмысленно. Лучше смиренно спросить: если Россия знала, что в Бандерии убивают присланных ею «миссионеров», не значит ли это, что она заведомо посылала своих лучших сынов и дочерей на верную смерть?

Сия мысль столь кощунственна, что немедленно последует сползание на тему жестоких коммунистов и сомнительного грузина Сталина. Но что отвечайте просто и строго: ну вот бандеровцы и не любили жестоких коммунистов и сомнительного грузина Сталина.

– Бандеровцы были жестокими изуверами! Это зафиксировали даже поляки! Есть фотографии!

В качестве фотографии вам скорее всего приведут ту самую, знаменитую. Между прочим, уже установлено, что она сделана в 20-х годах, в Польше, и на ней изображены жертвы сумасшедшей матери-цыганки.

Относительно польских историков можно отвечать бесхитростно: вы что, верите этим пшекам?! Это же недославяне, католики, враги России! Помните: обычный российский политфорумчанин совершенно не верит этим недославянам, католикам, врагам России.

– Западенщина мечтает присоединиться к Польше.

В это верит 90% россиян. Намекните им на сложные, мягко говоря, исторические отношения между западноукраинцами и поляками. В конце концов, скажите, что «западенцы» не любят поляков еще больше, чем россиян. Это должно успокоить собеседников. Чуть-чуть.

– Россияне живут богаче украинцев!

Подобные наезды можно смело игнорировать. На самом деле в глазах россиян благосостояние людей – ничто по сравнению с Внешнеполитическим Весом Державы.

– Путин поднял экономику Россию из пепла и сделал ее Великой!

Ответ: по какой-то непонятной причине основные макроэкономические показатели стран СНГ в последние годы изменяются подозрительно одинаково. Причем, вне зависимости от личности Верховного Вождя, характера государственной власти и политической обстановки. И (что совсем уж возмутительно), в некоторых зачуханных странах СНГ рост того же ВВП выше, чем в путинской России! А именно, в Азербайджане, Казахстане, Узбекистане, и даже (чур нас!) в Грузии! Во всех остальных государствах он сравним с российским в пределах 2-х процентов! (по данным на январь-октябрь 2007 г.)

(тихо-тихо) Так, может, не в Путине дело?...

Вам могут ответить, что экономика всех этих недогосударств растет вместе с российской, поскольку «присосалась». Спросите, опять-таки, тихо-тихо: как, и грузинская тоже?! Куда же смотрят Власти! Почему до сих пор полностью не отцепили от сияющего локомотива российской экономики этот гнилой деревянный вагончик? И ждите ответа. Он должен порадовать вас своей противоречивостью.

Если вы будете долго и упорно использовать эти стандартные ответы, то россияне окончательно уверуют в мощь нашей Мозгопромывочной Машины и станут уважать Украину чуть-чуть больше.

А разве не этого вы добиваетесь?

You must be registered for see links

 

[valery_ua]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

Плохому мэру и Президент мешает, или Как Добкину снится, что он Кушнарев

Проблема номер один для Михаила Добкина: остаться на посту. Если досрочные выборы состоятся (а вероятность этого с каждым днём всё больше), то номер с яркими буклетами, полными картинок, и громкими словами уже не пройдёт: как хозяйственник мэр Харькова Михаил Добкин уже успел себя зарекомендовать, и, увы, не лучшим образом. Только об этой стороне его всесторонне развитой личности знает не весь мир, а всего лишь полтора миллиона харьковчан.

Политик-аутсайдер Добкин мучается от нереализованных амбиций политического лидера, не удалось великому покорителю скорых помощей пройти стопами харьковчанина Евгения Кушнарева, вот он и ругает Президента на чем свет стоит.

В бытность еще народным депутатом Михаил Добкин был абсолютно лоялен власти второго Президента Украины Леонида Кучмы. Он всеми возможными способами поддерживал авторитет тогдашнего президента и принимал активное участие в попытке фальсификации выборов Президента Украины 2004 года. Стоит отметить, что Михаил Добкин активно поддерживал кандидата в Президенты Виктора Януковича, был его доверенным лицом и даже присутствовал на заседаниях Верховного Суда Украины, когда там рассматривался вопрос о назначении третьего тура президентских выборов. Судя по всему, именно отсюда и «растут ноги» пламенной ненависти Михаила Добкина к Президенту Украины Виктору Ющенко.

По заключениям политологов, то, что Михаил Добкин не захотел уйти от политики, стало одной из его основных ошибок. Эксперты пришли к выводу, что лавры Евгения Кушнарева не дают мэру покоя до сих пор. Не может Миша Добкин спать спокойно, когда пропадает слава такого политика. Но не учел Добкин одного – не дорос он еще до большой политики. Одно дело - быть доверенным лицом кандидата в Президенты и громко кричать на камеры, и совсем другое - управлять вторым по величине городом Украины, оставаясь при этом политиком. Ведь, по сути, должность мэра - хозяйственная, и политикой мэр может позволить себе заниматься только в свободное от работы время.

Тем не менее, став в 2006 году мэром Харькова, Михаил Добкин не единожды доказывал, что он не хозяйственник, как все подумали, а политик, и причем достаточно видный, по его собственному мнению. Харьковчане ждали мэра-хозяйственника, мэра, который сможет починить дороги и отремонтировать дома, который не будет повышать тарифов и сможет поднять здравоохранение, но… Спустя два года в Харькове самые высокие в Украине коммунальные тарифы и самое низкое качество обслуживания. Система ЖЭКов, какая бы она ни была устаревшая, работала, тем не менее, мэр Михаил Добкин развалил ее, чтобы создать новое коммунальное предприятие КП «Жилкомсервис", которое ничего не делает, только занимается посредническими функциями – то есть собирает барыши.

То, что соотношение негатива и позитива в его работе неудовлетворительно, признают даже многие из его бывших сторонников. Тем не менее Добкин по-прежнему называет себя «мэром всех харьковчан» и считает, что перевыборы в Харькове нужны не горожанам, уставшим от коммунальных неурядиц и вечных скандалов, а… семье Президента!

«Я уверен, что вся кампания с перевыборами в Харькове – это проплаченная и спланированная пиар-кампания, которая спланирована определенными людьми и, к сожалению, к которым сегодня подключился губернатор и отдельные члены семьи Президента, живущие и работающие в нашем городе», – заявил мэр Харькова 28 января.

Вдумайтесь, харьковчане: если вам не нравится невывезенный мусор, повышенные тарифы и скандалы с уголовными делами вокруг городских чиновников и вы не хотите с этим мириться, то, оказывается, вы просто проплачены семьёй (страшно подумать) Ющенко!

«Его (Ющенко – ред.) политика шовинистическая, даже нацистская, агрессивная политика, в первую очередь, по отношению к нашему северному соседу», – заявил нардеп Добкин, рассказывая о политике всенародно избранного Президента. Чуть позже пока-ещё-депутат Добкин заявил дословно следующее: «Я до сих пор не могу понять, зачем Ющенко пошел в Президенты. Все его действия вызывают такую же реакцию. Понять логику невозможно». То, что это высказывание (как и другие его фразы о Президенте, скажем, определение «пчеловод-любитель») скорее характеризует самого Добкина, автору осталось невдомёк.

«Украинские военные и по сей день находятся там и, судя по всему, будут там столько времени, сколько решит Вашингтон. Президенту все равно, что кто-то ежеминутно испытывает страх и тревогу за жизнь сына или мужа. Его сейчас волнует только то, чтобы его сына не трогали журналисты. Я считаю, что сегодня Ющенко несет личную ответственность за жизнь каждого украинского миротворца в Ираке», - заявляет Добкин, словно забыв, что он сам в 2003 г. голосовал за отправку украинского контингента в Ирак, а также собственные выступления в мае 2004 г., в которых он горячо возражал против их вывода. Добкин во главу угла ставит собственное мнение, которое зачастую меняется быстрее, чем температура воздуха в течение одного дня.

Защищая своего тогдашнего партайгеноссе, скандального известного экс-губернатора Закарпатья Ивана Ризака, обвинённого в доведении человека до самоубийства, Добкин сравнил Ющенко с Пиночетом. Надо понимать, оппозиционные политики все честнейшие святые, и любая попытка обвинить их в преступлении уже есть неслыханное зверство.

В феврале 2006 г. в радиоэфире Добкин заявляет по поводу вопроса о заболевании Президента: "вы знаете, нет там никакого отравления. в кулуарах Верховной Рады говорят, что Ющенко делал себе операцию по омоложению кожи и принял алкоголь, чего делать нельзя было категорически". Это ответ народного депутата. Без решения суда, похоже, не имея представления об элементарной общечеловеческой этике, Добкин выдает то ли сплетни, то ли намеренную ложь.

Между прочим, у мэра так много свободного времени, что он позволяет себе развлекаться, кидая дротики в изображения своих оппонентов. Во всяком случае, на доске дартс, которая имеется в распоряжении Добкина, вместо банальной красно-зелёной мишени нанесено изображение Виктора Ющенко.

Ставя политику во главу угла, Добкин за счёт этого оказался никудышным хозяйственником и слабым политиком, неспособным договориться со своими вчерашними оппонентами, сегодняшними коллегами (хотя положение обязывает). Так, Добкин создал опасный прецедент – впервые в истории Украины мэр города отказывался даже конструктивно общаться с губернатором области (понятно, что ни городу, ни области от этого не лучше). Зато, например, когда Добкин повышал тарифы, всю ответственность за это он попытался свалить на губернатора и Президента: «Неоднократно губернатор Харьковской области Аваков и его заместитель Ярослав Ющенко забрасывали меня гневными письмами с требованием немедленно увеличить тарифы».

Также с завидным постоянством Михаил Добкин продолжает рассказывать, что Президент Украины слабый человек и слабый политик, вовсю критикует политические решения главы государства (с очень сомнительным моральным правом на то), и продолжает считать себя великим борцом против оранжевых. Судя по всему, для Добкина 2004 год еще не закончился, ведь для него это год нераскрытых возможностей – стать политическим мучеником, делать громкие заявления, рассказывать народу Украины, как надо жить… быть Евгением Кушнаревым.

Собственно, зарекомендовав себя неважным хозяйственником, Добкин имеет только один шанс сохранить поддержку части харьковчан – конкретно, части, живущей в прошлом, которая голосовала за него и за Партию регионов исключительно из неприятия Украины как государства. Поэтому в известном смысле его выпады в сторону Виктора Ющенко - не только выход чувствам, но и пиарный момент.


Только кто-то забыл объяснить Добкину, что к Евгению Кушнарёву прислушивались не потому, что он был «против оранжевых». Свой кредит доверия харьковчане выдавали Кушнарёву за годы в кресле мэра, затем – губернатора; за новые станции метро и за отремонтированные дороги; за успешно проведенные избирательные кампании; за харизму, в конце концов. Увы, Михаил Добкин в своём арсенале таких убедительных аргументов не имеет; поэтому слова, убедительные в устах Кушнарёва, у Миши… не звучат. Неудивительно, что самым большим достижением за его карьеру стал «немножко по-дыбильному записанный» ролик…

Последние высказывания Михаила Добкина в адрес Президента были замечены совсем недавно, всего через два дня после нашумевшего изъятия документов следователями СБУ из здания Харьковского городского совета. В программе «Я так думаю» Михаил Добкин заявил: «Зачем тогда говорить, что в этой стране есть закон? Давайте отменим Конституцию, давайте отменим Закон о местном самоуправлении, давайте возьмём законы джунглей и будем жить по ним! Я думаю, что у нас есть вождь и есть жена вождя или как там назвать этого человека, и будем им поклоняться, шаман, шаманка и их ребенок». Чуть позже он добавил: «Если Президент как гарант Конституции не прекратит масштабное уничтожение местного самоуправления, то мэров выбирать не надо будет, мэров нужно будет назначать, так же как и губернаторов». Как говорится, ноу комментс…

То, что Добкин, как и другие регионалы, любит двойные стандарты, уже понятно по его заявлениям, что все деятели его политической силы - праведники безгрешные, а любое преследование их за уголовные, или даже административные правонарушения- «политические репрессии». Видимо, дедушка Добкина не рассказывал внуку, что такое настоящие репрессии.

В каждом своем публичном выступлении Михаил Добкин старается зацепить Президента Украины или членов его семьи. Так или иначе. Складывается впечатление, что у мэра просто нет других забот, нет текущих крыш, воды в подвалах, самых плохих дорог в стране и беспредела в сфере земельных отношений и градостроительства. Видимо, для Михаила Добкина их и вправду нет – есть только ненависть к Виктору Ющенко и собственное бессилие, что-то сделать с этим. Собака лает – караван идет, гласит народная мудрость. Ну что ж, Михаил Маркович, лайте и дальше, Президент вел и ведет страну, а Вам, как мэру Харькова, стоило бы больше думать о харьковчанах.

You must be registered for see links

 

[yTiPyTi]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

You must be registered for see images

Луценко считает, что в его амбиции не входит кресло мэра Киева.

Министр внутренних дел Украины Юрий Луценко заявляет об отсутствии у него категорических амбиций стать мэром Киева.

"Считаю необходимым провести консультации. В результате этих бесед будет принято решение о выдвижении единого кандидата от демократических сил. Я не готовлю свои амбиции на то, чтобы претендовать на кресло мэра", - сказал Луценко на пресс-конференции в субботу в Виннице.

Глава МВД призвал журналистов и общественность "дать время" для проведения консультаций по этому вопросу. "Я иду на переговоры с коллегами без эгоистических намерений. Мое намерение - изменить власть в Киеве, а не стать мэром", - добавил он.

Ранее Юрий Луценко заявлял, что огласит свое решение по поводу участия в перевыборах мэра Киева после принятия Верховной радой решения о проведении досрочных выборов мэра столицы.

18 марта Верховная рада Украины приняла постановление, которым назначены внеочередные выборы городского головы Киева и столичного горсовета. Киевская городская территориальная избирательная комиссия приняла решение о начале избирательного процесса в столице с 26 марта.

 

[Kramar]

Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Тайна украинского батальона «Нахтигаль». ФОТО. КОПИИ ДОКУМЕНТОВ
6.2.2008 17:13 | Богдан Буденецкий, RUpor

На шестнадцатом году украинской Независимости уже никого не удивишь широкомасштабными попытками фальсификации острых страниц отечественной истории. Ни для кого не является секретом террористическая деятельность «ястребков» в форме ОУН-УПА, как и растиражированные тома «информационного прикрытия», сеявшие в умах и сердцах советских граждан прописные истины о «гитлеровских маньяках», «пособниках оккупантов» и «уничтожителях мирного населения».
Но если история борьбы УПА бывшими пионерами и комсомольцами с каждым днем воспринимается все более спокойно, то, когда речь заходит об украинском национальном батальоне «Нахтигаль» в составе Вермахта, плечами пожимают даже самые стойкие патриоты. Мол, что было, то было. От правды ведь никуда не денешься. Видать, грешили наши ребята и еврейскими погромами, и расстрелом львовской профессуры. Чего уж там, война, как ни как.

Отсутствие объективной информации и архивных данных делали свое «черное» дело. На многочисленные обвинения в адрес подразделения Романа Шухевича можно было ответить разве что их последующими свершениями и индульгенцией событий 1943-1953 гг.

Исторический вакуум наверняка и дальше порождал бы всевозможные советские небылицы, если бы с приходом к власти Коалиции демократических сил Служба безопасности Украины (СБУ) не решилась на радикальный шаг по восстановлению справедливости и не обнародовала бы уникальные документы Отраслевого государственного архива СБУ. Как следует из рассекреченных данных (см. копии документов), несмотря на весьма непродолжительный боевой путь, «Нахтигаль» успел стать объектом провокаций трех сильнейших разведок – нацистского Абвера, а в послевоенное время - «Штази» из ГДР и, конечно же, вездесущего КГБ.

Документ, о котором не знал КГБ

Абвер в самом начале прибегнул к манипуляции с украинским диверсионным батальоном, коим и был «Нахтигаль» (нем. Соловей – от названия солдатского хора на военной базе «Криница» под Краковом) в составе полка советских иммигрантов «Брандербург - 800». По замыслу нацистского командования и берлинских политтехнологов, с самого начала оккупации территории СССР украинские соединения должны быть опорочены агрессивной ксенофобией и политикой очищения от евреев «югенфрай». С этой целью, сразу же после вступления батальона во Львов (04:30, 30 июня 1941 г.) и провозглашения на весь мир Акта о провозглашении Украинской Соборной Самостийной Державы (18.00, 30 июня 1941 г.) во Львове и окрестностях уполномоченные СС айнзацкоманды казнили почти всех жителей гетто и польскую интеллигенцию. Трагедия разыгралась в ночь с 4 на 5-е августа 1941 г.

«Организация Украинских Националистов Степана Бандеры (ОУН(б) или ОУН) была в корне не согласна с подобной политикой немецких властей, - заявил сегодня RUpor`у сотрудник Отраслевого государственного архива СБУ Александр Ищук. – Об этом свидетельствует документ, недавно найденный в наших архивах специальной поисковой группой».

По его словам, речь идет о «Документальной хронике событий во Львове» неустановленного автора из высшего руководства ОУН(б). «Судя по всему, о документе ничего не знал даже КГБ, поскольку он находился на 55 странице т. наз. «Дела Оберлендера».

«Представители прибывших во Львов в большом числе отделов гестапо различными путями обратились к украинским кругам, дабы украинцы организовали трехдневный погром евреев…Руководящие сотрудники ОУН, узнав об этом, подали к сведению членов (ОУН - RUpor), что это является немецкой провокацией, предпринимаемой с целью скомпрометировать украинцев погромами и предоставить немецкой полиции основания для вмешательства и «установления порядка», а также, что самое главное, - отвлечь внимание и энергию украинской общественности от политических проблем», - зачитал Ищук с оригинала документа.

Дополнительный аргумент в пользу невиновности «Нахтигаля» приводит доцент Киевского национального университета им. Тараса Шевченко Иван Патриляк. «В период с 1 по 7 августа батальон находился во внеплановом отпуске. На самом деле, нацистам не нужно было серьезное военное присутствие трехсот украинских воинов в оккупированном Львове», - сообщил RUpor`у Патриляк.

Поэтому после окончания законного отдыха диверсантов перебросили на винницкое направление. 13 сентября 1941 игра гитлеровских спецслужб в украинскую армию прекратилась. В районе Жмеринки подразделение расформировали в 201-й батальон охранной полиции и командировано в Белоруссию. Другого выбора у «соловьев» не было. Всех отказавшихся, а их число насчитывало 15 лиц, ожидали персональные нагрудные номера в концлагерях. Не помогли и связи командира соединения Теодора Оберлендера.

«Историки» в погонах

Идея с послевоенной дискредитацией «Нахтигаля» с самого начала принадлежала наиболее успешной просоветской спецслужбе - восточногерманской «Штази». После назначения на территории «вражеской» ФРГ министром по делам иммигрантов с восточных земель (министром по делам перемещенных лиц) Теодора Оберлендера теперь уже коммунистический Берлин поставил перед своей резедентурой задачу по сбору компромата на нового члена правительства и близкого друга Конрада Аденауэра.

«Истинным мотивом назначения Оберлендера были планы ФРГ по созданию мощной правой партии из числа перебежчиков с восточной стороны и установление контроля над оппозицией внутри ГДР», - считает Патриляк.

Операция проводилась в 1959-1960 гг. Поскольку за Оберлендером не числилось никаких военных преступлений, «Штази» прибегнула к «липованию». Как свидетельствует ряд документов из архива КГБ УССР, для изготовления фальшивок использовали всевозможные «свидетельства очевидцев» из западных областей Украины.

«2 октября с.г. за №33100 за подписью т. Щербака поступил запрос о сборе материалов и розыску очевидцев преступлений министра по делам перемещенных лиц боннского правительства Теодора Оберлендера, который немецкими друзьями обвиняется в массовом уничтожении гражданского населения во Львове в 1941 году», - сказано в справке упомянутого «дела Оберлендера» 2-го Управления КГБ при Совете Министров УССР от 3 октября 1959 года. (вх. № 11031).

Однако, как и следовало ожидать, на Оберлендера ничего не нашли. «Поэтому следующая директива КГБ требует от начальников областных управлений при подготовке к допросу свидетелей «использовать опубликованные в прессе статьи о преступлениях «Нахтигаля», - объяснил RUpor`у методику работы по немецкому министру кандидат исторических наук, внештатный советник и.о. председателя Службы Безопасности Украины Владимир Вятрович.

Инсинуация удалась. КГБ, образно говоря, сразу убил двух зайцев. Как лицо, запятнанное в громком политическом скандале, Оберлендер вынужден был уйти в отставку, а ровно через неделю от рук советского агента Богдана Сташинского в Мюнхене погиб шеф ОУН Степан Бандера. Украинское национально-освободительное движение было опорочено на многие годы вперед.

You must be registered for see links

 

[Фокс Малдер]

Відповідь: Интересные статьи из интернета.

На цю ж тему:

Нещодавно відбулись чергові Громадські історичні слухання в рамках спільного гуманітарного проекту Служби безпеки України та Українського інституту національної пам’яті. У заході взяли участь члени робочої групи істориків, створеної при СБУ для вивчення архівних документів, науковці, представники громадських організацій та журналісти.

Між роботою чесного історика (якщо він є таким) і методами заангажованого політика, або ж «бійця ідеологічного фронту», як висловлювались у радянські часи, все ж таки є кардинальна різниця. Перший завжди прагне встановити й дослідити достовірні факти історії й лише потім, у разі підтвердження такої достовірності, давати їхню інтерпретацію та аналіз. Натомість другому така дослідницька робота геть не потрібна, бо він вже має готову точку зору (спущену згори), а все інше його не цікавить.

Яскравий приклад цьому — полеміка, не стільки наукова, скільки суто політична — навколо уявних злочинів, скоєних нібито командувачем Української Повстанської армії Романом Шухевичем та керованим ним батальйоном «Нахтігаль». Радник в.о. голови СБУ, співробітник Інституту національної пам’яті, історик Володимир В’ятрович вже не один рік займається цією проблемою. Пропонуємо читачу «Дня» його міркування.

Коли у 2006 році автор цих рядків взявся за написання роботи «Ставлення ОУН до євреїв: формування позиції на тлі катастрофи», то не звернув особливої уваги на ситуацію довкола звинувачень проти «Нахтігалю». «Як свідчить спроба звинуватити бійців «Нахтігалю» у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у Львові у 1941 році, — читаємо тут, — ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і — як показали найновіші дослідження науковців — не відповідають дійсності». Оце й усе. Тоді цих слів разом з посиланням на ряд авторитетних істориків з України, Польщі та Німеччини видавалося достатньо, а будь-яка додаткова дискусія із цієї проблеми беззмістовною. Проте через рік після виходу книги тема звинувачень проти «Нахтігалю» знову зазвучала в Україні та світі на повний голос. Про них писала чи не вся світова російськомовна преса.

А почалося все із заяви голови Ради ізраїльського меморіального комплексу «Яд Вашем» Йосипа Лапіда, який в ефірі «Німецької хвилі» заявив, що в архівах цієї організації міститься ціле досьє, яке доводить участь Романа Шухевича і «Нахтігалю» загалом в антиєврейських акціях. Шквал публікацій, який слідував за цим, окрім очевидних помилок та свідомих перекручень (наприклад, написання назви батальйону як «СС «Нахтігаль»), містив у собі однозначне повідомлення: Президент Ющенко надав звання Героя України гітлерівському карателю та погромнику. За цим слідували висновки про очевидність нацистського характеру усього визвольного руху ОУН—УПА.

Наступним кроком після інформаційної хвилі стала активізація «обуреної громадськості»: численні пікети та протести, спалення українського прапора перед посольством у Тель-Авіві та навіть оголошення головним ідеологом євразійства Олександром Дугіним української влади поза законом і розгортання «антинацистського руху опору» в Україні.

Аби внести в цю бурю емоцій бодай трохи інформації, яка допомогла б неупередженому спостерігачеві розібратися в ситуації, я написав для «Української правди» статтю «Легенда про «Нахтігаль». Публікація не містила принципово нових тверджень, її метою було послідовно викласти факти, більшість яких відома не лише історикам, а й усім, хто бодай трішки цікавиться проблемою. Очевидно, що ця стаття, хоч і мала певний резонанс, не зупинила хвилю наклепів на Шухевича. Тому група науковців, до якої, крім мене, ввійшли співробітник архіву СБУ Олександр Іщук та доцент Київського національного університету Іван Патриляк, вирішила підготувати спеціальний інформаційний захід для журналістів, на якому подати максимум інформації щодо проблеми «Нахтігалю». Інформація містила як загальні дані про це військове формування — мету створення, завдання, чисельність та персональний склад, особливості відносин з німцями, так і конкретні факти щодо діяльності батальйону у Львові в липні 1941 року. Для посилення аргументації в дискусії проведено попередню пошукову роботу в Галузевому державному архіві СБУ, яка дала дуже цікаві результати. По-перше, у жодному із вироків воякам «Нахтігалю» (в архіві було знайдено кілька кримінальних справ на них) НКВС-КДБ не згадував про їхню участь в антиєврейських акціях. Хоча очевидно було, що радянське правосуддя не мало жодних підстав покривати «злочини українсько-німецьких буржуазних націоналістів», більше того, радянська пропаганда з радістю використала б цей сюжет в ідеологічній боротьбі з ОУН—УПА, яка тоді, коли проводилися допити, ще активно тривала. По-друге, було віднайдено дуже цікавий документ — хроніку ОУН з 1941 року, яка чітко показувала, як німці реалізовували свою антиєврейську політику, закликали українців до єврейського погрому в липні 1941 року та негативне ставлення до цього з боку ОУН. І врешті, третє і найважливіше, — вдалося віднайти цілу теку матеріалів з 1959—1960 років, які чітко показували, як фальшувалися докази проти «Нахтігалю», спеціально готувалися свідки, залучалася до роботи із компрометації агентура КДБ.

Усі ці факти були викладені на громадських слуханнях «Звинувачення проти «Нахтігалю»: історична правда чи політичні технології», що відбулися 6 лютого у прес-центрі СБУ. Слухання викликали значний інформаційний резонанс: за їхніми результатами підготовлено цілий ряд публікацій, зокрема, розгорнуту статтю «Як творилася легенда про «Нахтігаль» у тижневику «Дзеркало тижня». Очевидно, не забарилася й реакція на ці дії. В деяких виданнях про нас почали писати як про «спецгрупу істориків», яка «на завдання президента відбілює злочинців та підчищає українську історію»; згаданий документ-хроніка був названий пропагандистським матеріалом післявоєнного періоду, а то й спеціально підготовленою фальшивкою. Але найцікавіше, як відреагували на інструкції про підготовку свідків, розгортання операції із компрометації, нагородження її учасників керівництвом КДБ — все було просто проігноровано. Жодної критики цих документів чи сумнівів щодо їхньої достовірності не знайдете в матеріалах, що висвітлюють дискусію. Напевно, заперечити ці аргументи виявилося надто складно, тому вирішили промовчати.

Врешті, останнім вбивчим аргументом на користь звинувачень проти Шухевича стало те, що українська сторона чомусь вперто не хоче ознайомитися із досьє на Шухевича в архіві «Яд Вашем». Українські історики та цілі інституції, писали ЗМІ, загадково відмовчуються з приводу заяв Лапіда. Хоча з українського боку мовчання якраз і не було: вже 18 грудня офіційного листа із проханням ознайомитися із матеріалами досьє надіслав Державний комітет архівів України, через кілька днів після цього аналогічного листа від Українського інституту національної пам’яті було передано через заступника міністра закордонних справ Ізраїлю. Жодної відповіді за понад два місяці не отримано.

27 лютого 2008 року до Ізраїлю вирушила урядова група, до складу якої увійшли голова Українського інституту національної пам’яті І.Юхновський та радник голови СБ України з науково- дослідної роботи, співробітник УІНП В.В’ятрович. Їхнім завданням, зокрема, було ознайомитися із документами про Романа Шухевича в архіві «Яд Вашем». Зустріч із керівництвом «Яд Вашем» на чолі з директором Авнером Шалевим відбулася 28 лютого у Єрусалимі. Українська сторона передала представникам меморіального комплексу копії документів з архіву СБУ, які розповідають про ситуацію у Львові влітку 1941 року, та матеріали керівництва КДБ про те, як фабрикувалися факти про участь «Нахтігалю» в антиєврейських акціях. У відповідь ізраїльська сторона заявила, що не готова передати матеріали про Романа Шухевича із власних архівів, оскільки вони не зібрані в окремий комплекс, можуть бути розкидані по всьому архіву, для їх віднайдення потрібна спеціальна тривала дослідницька робота. Директор архівного департаменту цієї організації Хаїм Гертнер підтвердив, що жодного досьє на Шухевича в архіві немає, а Йосип Лапід, який повідомляв про його існування, не є співробітником цього архіву.

Як доказ участі Шухевича в антиєврейських акціях, українській стороні було передано дві невеличкі папки із копіями документів обсягом 7 і 18 аркушів. Перша з них містила копію протоколу допиту КДБ одного з керівників УПА Луки Павлишина, де містяться лише загальні фрази про участь «Нахтігалю» у «знищенні радянських людей». У цій же папці подані свідчення Ярослава Шпиталя (він, як і Лука Павлишин, ніколи не служив у «Нахтігалі»), в яких більш детально розповідається про «злочини» українських націоналістів. Згаданий документ відомий історикам, адже свідчення Шпиталя ще у 1960 році були опубліковані в радянській пропагандистській брошурі «Криваві злочини Оберлендера». А про те, як робилися ці свідчення за вказівками КГБ, вже вказувалося.

Друга папка містила перекладені німецькою мовою свідчення ще одного «героя» згаданої брошури Григорія Мельника, колишнього вояка «Нахтігалю», який є у списку тих, кого, за вказівками КДБ від 13 листопада 1959 року, слід було «належно підготувати до допиту». Більше того, документи, віднайдені в архіві СБУ, свідчать, що Григорій Мельник був завербований КДБ для участі у суді. Він, як і Шпиталь, брав участь у судовому процесі у Східній Німеччині, завданням якого було скомпрометувати одного з німецьких командирів «Нахтігалю» Теодора Оберлендера. Ото й всі матеріали, які вважалися достатньою підставою для гучних заяв про компрометуюче досьє.

У мене як державного службовця виникає питання щодо відповідальності Йосипа Лапіда, працівника державної установи, якою є «Яд Вашем», за виголошені заяви, врешті, питання щодо реакції самої цієї установи на те, що її ім’я використовується для прикриття брудної наклепницької кампанії. Присутній на зустрічі із керівництвом «Яд Вашем» голова Українського інституту національної пам’яті Ігор Юхновський запропонував ізраїльській стороні не робити жодних заяв до моменту, коли буде завершена «спеціальна тривала дослідницька робота». На що отримав відповідь, що факт участі Романа Шухевича в антиєврейських погромах є загальновідомим і не потребує особливих доказів. З цього приводу є чудова американська приказка: «Do not bother me with facts my mind is made-up» («Не турбуйте мене фактами, моя точка зору сформована»).

На новину про відсутність досьє, оголошену на спеціальній прес-конференції 4 березня, цікаво відреагувало багато українських та закордонних видань. Частина з них подала її як спростування попередніх заяв «Яд Вашем», інші далі наполягали: «Те, що досьє немає, не є доказом невинності Шухевича». Особливо прореагувала на новину та сама «Німецька хвиля». Незважаючи на те, що її журналіст був присутній на брифінгу, інформацію було подано через день під дуже цікавим заголовком «Яд Вашем» повторно запросив дослідників до ознайомлення з архівом». Навряд чи з такої назви-повідомлення хтось зробить висновок про неправдивість попередньої заяви Йосипа Лапіна, оголошеної «Німецькою хвилею». Далі в цьому повідомленні йдеться про відповідь «Яд Вашему» на запит журналістів цього ЗМІ щодо брифінгу: «У дещо узагальненій відповіді наголошується, що архів комплексу налічує близько 70 млн. документів, серед яких багато матеріалів про діяльність батальйону «Нахтігаль», його провідників, загалом воєнну добу в Україні. Архів «Яд Вашем» є принципово відкритим для міжнародних та українських дослідників, яких керівництво комплексу запрошує до відвідин і ознайомлення з його вмістом». На жаль, як показав досвід, з першого разу ця відкритість чомусь не спрацювала.

Загалом складається враження, що маємо справу із чистої води презумпцією винуватості. Замість того, аби обвинувачувачі навели переконливі аргументи причетності Романа Шухевича до злочинів, вони вимагають знайти все більше і більше фактів, які спростовували б це. І кожного разу після наведення таких фактів — така фраза: «Але це не може остаточно заперечити звинувачення». Цікаво, що одним із запроваджувачів цього нового юридичного принципу є Йосип Лапід, колишній міністр юстиції Ізраїлю.

У спробі звинувачення Романа Шухевича маємо не тільки перекручення фактів, використання фальшованих свідчень, а й попрання загальних принципів права чи навіть звичайної здорової логіки. Все це, покладене на міцну основу стереотипів, помножене зусиллями заангажованих ЗМІ та зацікавлених політиків, формує легенду про «Нахтігаль», забезпечує її живучість в інформаційному полі та суспільній свідомості. Хочеться вірити, що зусилля істориків, які опираються на документальні джерела, покладуть край цій легенді. Адже після довгих дискусій довкола проблеми видається цілком логічним повернутися до написаного у 2006: «Як свідчить спроба звинуватити бійців «Нахтігалю» у розстрілах польської та єврейської інтелігенції у Львові у 1941 році, ці закиди мають яскраво виражений політичний характер і — як показали найновіші дослідження науковців — не відповідають дійсності».

Володимир В’ЯТРОВИЧ,
радник Голови Служби безпеки України
з науково-дослідної роботи
газета "День"
№50, середа, 19 березня 2008

You must be registered for see links

 

[mangust]

Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Чого варті депутатські обіцянки

--------------------------------------------------------------------------------

Депутатський імунітет гарантується статтею 80 Конституції, відповідно до якої народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
Без згоди Верховної Ради, вони не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. На сьогоднішній день недоторканними є не лише народні обранці, а й президент та судді, що закріплено статтями 105 та 126 Основного Закону.

Кожен виборчий процес в Україні характеризується наявністю гасла про скасування депутатської недоторканності. Цей лозунг був "фішкою" чи не кожної політичної сили, яка балотувалася на останніх парламентських виборах.

Наприклад, у першому розділі програми блоку НУНС "Очистимо владу і наведемо порядок" містилася обіцянка: "Відмінимо депутатську недоторканність!". Представники блоку, нагадаємо, обіцяли скасувати велику низку пільг для депутатів.

БЮТ у Програмі стратегічного розвитку України "Український прорив" основою "конституційного прориву" було визначено ліквідацію пільг та недоторканності, позбавлення депутатів-корупціонерів депутатських мандатів тощо.

20 березня 2008 року на пленарному засіданні Верховної Ради розглядалися два законопроекти про внесення змін до Конституції, що стосувалися проблеми зняття недоторканності – опозиційний та коаліційний.

226 голосами "за" депутати від БЮТ та НУНС прийняли рішення направити коаліційний законопроект, щодо обмеження депутатської недоторканності на висновок до Конституційного суду стосовно дотримання норм статей 157 та 158 Основного Закону.

Залишається дочекатися вердикту КС, а потім поставити законопроект на голосування, під час якого він має набрати не менше 300 голосів. Отже, без опозиції в даному питанні не обійтися.

Під час прийняття рішення член НУНС Анатолій Гриценко усунувся від голосування. Він заявив, що особисто підтримав би опозиційну версію документу, оскільки вважає, що "потрібно бути чесними по відношенню до своїх виборців і не робити вигляд, а робити". За його словами, "вступити в силу цей документ може, тільки якщо у другому читанні за нього проголосують регіонали".

Регіонал Чечетов зазначив, що "НУНС обіцяв, що закон буде один для всіх, але коли прийшов час втілювати в життя цей програмний лозунг, то, виявилося, що НУНС пропонує інший сценарій його реалізації: не єдиний закон для всіх, а один – для депутатів, з яких необхідно зняти депутатську недоторканність, інший – для президента, який залишається під парасолькою недоторканності".

Ставлення в суспільстві до зняття депутатського імунітету є неоднозначним.

Директор українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень Малинкович зазначає: "Положення про депутатський імунітет є в Конституціях практично всіх європейських держав, у Франції та Німеччині воно майже дослівно повторює те, що написано в нашій Конституції".

Політолог вважає, що ставити питання про скасування депутатської недоторканності можна, але тільки не з чисто демагогічних міркувань. Він переконаний, що "необхідні конкретні пропозиції, які сприятимуть обмеженню корупції в парламенті, а з іншого боку, все-таки захищатимуть депутатів від рішення людей, які контролюють органи правопорядку".

За твердженням голови правління Центру прикладних політичних досліджень "Пента" Фесенка, "треба враховувати, що в Європі інститут депутатського імунітету сприймається, як один з демократичних механізмів. Інша річ, що у нас він використовується, як привабливий інструмент захисту для депутатів-бізнесменів, як певний депутатський привілей".

Політолог переконаний, що "коректніше говорити не про відміну, а про трансформацію депутатської недоторканності до європейських стандартів.

Зокрема, необхідно, щоб цей інститут не торкався кримінальних злочинів, цивільних правопорушень (наприклад, порушень дорожнього руху). Ми ж, на жаль, кидаємося з однієї крайнощі в іншу, хоча треба знайти золоту середину".

Я себе не обділив?

20 березня зі стін українського парламенту вийшов ще один цікавий документ, розроблений апаратом ВР, – постанова про кошторис Верховної Ради на 2008 рік, за яку дружно проголосували 395 депутатів.

Незважаючи на гучні заяви відмовитися від усіх пільг, документ передбачає фінансування всіх існуючих привілеїв. Примітно, що на офіційному парламентському сайті розміщено лише текст постанови про затвердження кошторису.

Сам же кошторис, який, відповідно до подання, займає 5 аркушів, виявився таємницею.

Утім, все таємне коли-небудь стає явним. Згідно з документом, забезпечення утримання одного депутата подорожчало на 12 тисяч гривень у порівнянні з минулим роком.

На здійснення своїх повноважень та утримання штату помічників-консультантів передбачено 35 тисяч, тоді як минулого року ця сума становила 22 тисячі.
Новим кошторисом витрат на створення умов роботи для кожного депутата передбачено близько 3 тисяч гривень на місяць. Сума на телефонні розмови всередині країни зросла з 465 до 483 гривень, закупівля канцелярського приладдя – з 680 до 708.

Ще 2000 гривень на рік передбачено на утримання депутатських приймалень в округах, що на 20 гривень більше, ніж у 2007 році. Компенсація перевізникам за безкоштовний проїзд народного обранця в межах України становить 10 тисяч на рік, що дозволяє депутатові здійснити чотири поїздки на місяць.

При цьому передбачено, що під час авіаперельотів народний обранець має віддавати перевагу економ-класу. У той же час депутати мають право користуватися VIP-залами в аеропортах та на залізничних вокзалах, що обійдеться державній казні ще у 110 гривень на місяць на кожного нардепа.

Утримання парламентських їдалень обійдеться казні у 1,6 мільйонів гривень. Крім того, 28 мільйонів заплановано витратити на капремонт адміністративних будинків парламенту. Порівняно невеликі кошти закладені на висвітлення діяльності депутата у ЗМІ, що становить всього 500 гривень на рік для кожного.

Не забули парламентарі виділити велику частку коштів і на свій відпочинок. Підтримка санаторно-курортного комплексу, до якого входять такі улюблені парламентарями санаторії, як "Дюльбер", "Таврійські зорі", "Нижня Ореанда", обійдеться державі у 60 мільйонів гривень.

Але найбільші статті витрат передбачають виділення близько 50 мільйонів на "створення належних житлових умов".

Десять мільйонів, з зазначених п'ятдесяти, будуть витрачені на грошову компенсацію для придбання житла, двадцять – на проживання в столичних готелях. Понад шість мільйонів передбачено на капітальний ремонт та обслуговування депутатських будинків.

Ще близько 15 мільйонів державних коштів витрачатимуться на проектування нових депутатських квартир.

Принагідно зазначимо, що більшість народних обранців не належать до бідного прошарку населення. Маючи нерухомість не лише в Києві, вони, тим не менш, не гребують отримати квартири чи грошові компенсації.

Дійсно, навіщо ж відмовлятися від того, що передбачено законом про статус народного депутата, в якому житловій проблемі відведено окрему статтю.

Адже квартири, що виділяються парламентарям, не мають статусу службового житла і залишаються у власності депутатів та їх родин і після закінчення строку повноважень.

Отже, депутатська рідня може спати спокійно, їхнє майбутнє забезпечено. Адже не секрет, що у парламентських квартирах часто мешкають чисельні родичі та родичі родичів народних обранців.

У підсумку можна констатувати, що гучні виборчі гасла щодо скасування пільг так і залишаються гаслами. Незважаючи на обіцянки, дані народу під час виборчих перегонів, депутати не поспішають позбавляти себе привілеїв.

За словами першого заступника регламентного комітету ВР Саса, члени комітету були "змушені" зберегти депутатські пільги, оскільки "для їх ліквідації необхідно було міняти чинне законодавство, зокрема, закон про статус народного депутата".

Через те, що представники комітету "засумнівалися" в тому, що зможуть найближчим часом переконати колег відмовитися від пільг, було прийнято рішення проголосувати за новий кошторис.

"Через незатверджений кошторис заблокована ціла низка програм фінансування Верховної Ради, – аргументує дії парламентського комітету пан Сас. - Крім того, було доручення глави ВР, щоб прискорити роботу над кошторисом".

Складнощі з переконанням депутатів відмовитися від пільг виглядають цілком імовірними.

У стінах парламенту багато таких, що підтримують думку Кармазіна, який вважає, що "якщо хтось нормальний може сказати, що поїздка в офіс, придбання квитка – це є пільга, то це просто нерозумний чоловік...

Коли під час розгляду питання по бюджету, поставили питання про скасування взагалі фінансування відряджень депутатів, люди зрозуміли, що це ж нічого хорошого не дасть.

Це просто популізм, причому дуже дешевий. Це не є пільга. Або додумались до маразму: знищити соціальне страхування депутата.

Та я піднімаю стільки гострих питань, що потім дітей нікому буде за що годувати. Тобто треба відділяти пільги від того, що потрібно для забезпечення абсолютно нормальної роботи".

За словами Кармазіна, шлях і пропозиції щодо скасування депутатських привілеїв "популістські, бо дехто із депутатів-регіоналів, мільярдерів говорять: та давайте взагалі зробимо заробітну плату в депутата як у двірника.

Можна, звісно, тільки вони будуть лобіювати якісь законопроекти. Окрім мільярдерів, всі інші будуть тоді шукати як прогодувати сім’ю".

Звичайно, за 13-17 тисяч гривень на місяць родину прогодувати можна, інакше не шукали б потенційні "народні захисники" всіх можливих і неможливих шляхів, щоб долучитися до парламентської "кормушки".

Отож, перед пересічними громадянами-платниками податків відкривається дуже невтішна перспектива. З невпинним подорожчанням столичного життя так само невпинно зростатимуть і витрати на "створення належних умов для життя та роботи" українських депутатів, які під час чергової виборчої кампанії вішатимуть на вуха виборців чергову порцію локшини.

Ілона Білан, керівник Групи контролю демократичних змін УНЦПД , для УП

 

[mangust]

Відповідь: Интересные статьи из интернета.

THE GUARDIAN. На саммите НАТО Путин опозорит Россию
Время публикации: 31 марта 2008 г., 15:18

2–4 апреля НАТО проведет саммит в Бухаресте, и представители блока пригласили на встречу своего самого ярого критика — президента России Владимира Путина, который будет присутствовать на подобном мероприятии впервые с 2002 года. И хотя приезд Путина станет обузой для НАТО, еще большим позором он обернется для России, пишет The Guardian.



На саммите в столице недавно вошедшей в альянс Румынии будут обсуждаться два основных вопроса: приглашать ли в НАТО Албанию, Хорватию и Македонию, а также дать ли возможность Украине и Грузии начать реализацию так называемого плана действий по вступлению (в НАТО), и эти вопросы следует решать членам НАТО, а не сторонним государствам, подчеркивает издание.



В феврале 2007 года Путин, выступая с речью в Мюнхене, сказал: «Думаю, очевидно: процесс натовского расширения не имеет никакого отношения к модернизации самого альянса или к обеспечению безопасности в Европе. Наоборот, это серьезно провоцирующий фактор, снижающий уровень взаимного доверия». Таким образом, отношение Путина к НАТО очевидно — он намерен шокировать собравшихся на саммите, попытавшись запугать бывших советских вассалов, полагает британская газета.



Столь агрессивная позиция президента выгодна внешней политике страны лишь до определенного момента — а Путин уже давно миновал эту веху: первоначально он показал себя способным дипломатом, умеющим находить общий язык с партнерами, однако после мюнхенской речи Запад стал все более сплачиваться против России, продолжает газета.



9 мая 2007 года, в выступлении, посвященном победе России во Второй мировой войне, Путин сравнил США с нацистской Германией. «Мы не вправе забывать: причины всякой войны нужно прежде всего искать в ошибках и просчетах мирного времени, а их корни — в идеологии конфронтации и экстремизма», — напоминает британское издание слова российского лидера. — Тем более что и в наши дни таких угроз не становится меньше. Они лишь трансформируются, меняют свое обличье. И в этих новых угрозах, как и во времена «третьего рейха», все то же презрение к человеческой жизни, те же претензии на мировую исключительность и диктат».



По мнению The Guardian, серьезные политики не говорят подобные вещи, это свойственно лишь немногочисленным друзьям Путина — президенту Венесуэлы Уго Чавесу, иранскому лидеру Махмуду Ахмади Нежаду и белорусскому президенту Александру Лукашенко. В самой России растут опасения, что Путин вредит интересам страны, оскорбляя и запугивая всех подряд: он изолирует Россию, ставя ее в один ряд с государствами-изгоями, и, что еще хуже, он мало чего добился, указывает издание.



Оно напоминает, что Путин, став президентом в 2000 году, назвал своим главным внешнеполитическим приоритетом вступление во Всемирную торговую организацию (ВТО), и достичь этой цели ему не удалось. Внешняя политика России сосредоточена на интересах находящихся под контролем государства корпораций, в частности «Газпрома», который заключил со многими странами монопольные соглашения на поставки. Судя по всему, главная цель внешней политики РФ — доить российские государственные компании на пользу кремлевским чиновникам, полагает британская газета.



Кроме того, по ее мнению, внешняя политика Путина явно направлена на поощрение популистского шовинизма. Нападки на иностранцев могут, конечно, усилить его авторитарный режим, но за это тоже придется платить: агрессивная тактика Путина отпугивает не только США и Европу, но и все бывшие республики СССР, и многие пытаются оградить себя от российских капризов — например, ищут альтернативные источники энергетических поставок.



В каком-то смысле Россия при Путине улучшила связи с Китаем, однако за это пришлось признать претензии Пекина на два спорных острова, за которые страны сражались в 1969 году. Однако Китай также опасается Путина и стремится к сближению с лидерами бывших советских республик — например, с премьером Украины Юлией Тимошенко, указывает The Guardian.



В начале 1990-х многие представители Запада и россияне хотели, чтобы Россия стала полноправным членом Европейского союза и НАТО с условием, что страна превратится в полноценную демократию. К несчастью, Запад не сделал Москве подобного предложения, и российская демократия сбилась с пути. Но Россия — не враг Западу, и ей следует дать еще один шанс, однако лишь после того, как уйдет Путин, резюмирует британское издание

 

[Serg_T]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

Флеш-моб за пляху чернігівського, читайте аттач, там з малюнками )

 

[zergius]

Відповідь: Интересные статьи из интернета.

Тарас Возняк
Цироз влади в Україні

Дивно, але навіть за найбільш жорстких режимів влада тримається не стільки на голому насильстві, примусі, скільки на тому, що більшість суспільства її схвалює.

Для прикладу згадаймо хоча б Німеччину 30-х років. Напевно, ніхто не сумнівається у тому, що на той момент більшість одного з найбільш цивілізованих народів світу не лише терпіла нацистський режим, але й схвалювала його. А тому і саме тому Карл Ясперс і говорив про «німецьку вину».

Наведу ще більш ризикований приклад. Сталінський режим опирався не лише на ГУЛАГи та НКВД, але й на схвалення не скажу більшости, але значної частини народу. Однак про свій гріх той самий народ чи вже його нащадки говорити не хочуть. Ба більше – це й призводить до цинічного і наглого заперечення як Голодомору, так і Великого Терору. В Україні рупорами цього цинізму є вишкребки з Комуністичної партії України. Що не дивно – марґінес є марґінес. Щоправда, і значна частина українського народу – причому не у західних реґіонах, а саме на сході – нащадків жертв Голодомору (!) навідріз відмовляються признатися навіть самим собі – що з їхніми дідами та батьками (а отже, і з ними) це таки було. Що був не лише біль, але і підлість, і людожерство, і дітовбивство. Що поміж нас, в тих самих сім’ях, живуть не лише діти жертв Голодомору, але й діти душогубів. Що ми є і дітьми Авеля, і дітьми Каїна. Може, саме у цьому проблема. Може, і це є тим складником, який донині розколює народ України – не скажу український народ, бо він ще тільки народжується.

Натомість на державному рівні ціла сучасна Росія ледь не в унісон навідріз відмовляється від будь-якої рефлексії, а тим більше від будь-якого каяття. На офіційному рівні російські дипломати розпочали безпрецедентну за своїм цинізмом кампанію проти визнання Голодомору геноцидом – тобто злочином, спрямованим проти одного з народів СРСР. І попри те, що багато країн, в тому числі і США, визнали цей злочин саме як геноцид, ООН попри все визнає його тільки як «злочин проти людства». Тобто розмаже гостроту і трагізм цього злочину.

Чому можливі дві України і така єдина Росія? Що є опорою майже єдиної Росії і двох Україн?

Вернімося до самої природи влади. Як я вже каза,в влада виникає з суми схвалень її дій та рішень. Стабільність і легітимність влади гарантується безсумнівністю її схвалення. Влада, яка виникає з схвалення і безсумнівності, неначе зникає з горизонту свідомості: природність і велич влади взаємопов’язані. Вона непомітна, як повітря, і велична, як небо. Там, де ніхто не веде розмов щодо влади, не дискутує, не полемізує, – вона надійна і сильна. Як-от у путінській Росії, де влада, попри всю нашу іронію, на даний момент схвалюється більшістю народу. А тому вона може ефективно застосовувати всі інструменти влади – військо, міліцію, фіскальні органи. Причому використовувати як завгодно – чи «мочити у сортирах чеченців», чи забавлятися з жменькою «опозиціонерів-відщепенців». Причому це справді відщепенці – бо їхній протест суперечить арифметичній демократичній більшості народу Російської Федерації.

Путін чудово розуміє, що там, де влада стає предметом спочатку розмов, потім дискусій, а потім політичної полеміки (до речі, грецькою «полеміка» – це війна), тобто – політичної війни, там починається розпад влади. Вона втрачає схвалення, руйнується і механізм силового контролю (бо ж в армії теж служать люди). Тому для кожної влади так важливо володіти думками людей і тим чи іншим способом добитися прихильності людей. І заблокувати будь-яку дискусію щодо неї. Чи так, як Адольф Гітлер, чи так, як Уїнстон Черчіль. Народ схвалював і підтримував як того, так і іншого.

А що ми маємо в Україні, чи в Українах? Наведений мною приклад зі сприйняттям Голодомору показав, що ми навіть у таких безсумнівних, з огляду на совість, питаннях розколоті. Причому байдуже, хто був жертвою, а хто ні – зґвалтовані, як виявилося, часто з піною в роті захищають ґвалтівника. Настільки жахливим був страх – дійшов до третього коліна. Натомість ті, чиї предки його не зазнали – рішуче засуджують злочин Голодомору. Можливо, і тому, що їхні предки не зазнали цього вже тваринного страху. Це парадокс.

Однак в результаті ми отримали дві легітимності, два схвалення. Тому так природно половина України голосувала і голосуватиме (попри всі фальшування виборів) за щось на кшталт Партії регіонів. Партія регіонів, попри наші кпини, таки сильна тим, що до часу опирається на схвалення своєї частини народу. Чи, може, вже час говорити – «свого народу». Тоді як колись єдині «помаранчеві» – на «свій народ». Не хотілося б, щоб цей процес творення двох легітимностей дійшов до свого природного кінця – і ми таки отримали два центри влади. А отже, рано чи пізно, і дві держави. Хоча насправді – знову одну – другу одразу проковтне Росія.

Але не все так погано. На наших очах як одне політичне угрупування, так і інше розпадаються і втрачають рештки схвалення у свого електорату (дозвольте вжити цього бридкого слова – однак у даній ситуації воно адекватне). Коли ж схвалення немає, то застосування інструментів влади стає проблематичним. Ніхто не може до кінця бути певним, що, скажімо, СБУ дійде в разі якогось протистояння Президента і, наприклад, Донецької влади до останніх рубежів. Тобто їхня влада не повна і не певна себе. Це і погано – бо вона слабка – не те, що в Росії, але і добре, бо просто не має змоги «мочити» всіх до кінця. В Україні ми маємо нестійкий баланс слабкої влади і її частини – слабкої опозиції.

Єдине застереження в цьому контексті викликає Юлія Тимошенко, в якій відчувається тенденція і до того, щоб отримати повне чи майже повне схвалення народу –нарешті «об’єднати» Україну . І водночас за своїм партійним принципом, як у БЮТі , зміцнити владу, чи свій контроль над нею.

Та все ж таки, з огляду на складну зовнішньополітичну ситуацію, така слабка, позбавлена схвалення і підтримка народу влада в Україні все ж проблема. І тенденція до втрати її легітимності в Україні очевидна. Реальний рівень підтримки всіх політичних угрупувань нікчемніє. Рівень особистої підтримки росте тільки у нашої «залізної леді». Однак її влада на разі не така вже й безпроблемна. Назагал вона сьогодні тільки послаблює політичний пул двох сумних П’єро української політики – Ющенка та Януковича. Тобто вона працює на розпад влади. Причому думає, що розпадеться тільки влада цих П’єро. Тоді як може розпастися взагалі влада в Україні. Для того, щоб так не сталося, їй потрібне буде схвалення всього народу чи переважної його більшості. Що неначебто і добре, однак я чомусь боюся такого всенародного схвалення – ну дуже наш народ близький до російського. Боюся я цих Мальвін – може, тому, що не маю мазохістських схильностей.

Натомість двом П’єро цього вже, здається, досягнути не вдасться, навіть якщо вони об’єднають свої зусилля – занадто пізно, і занадто глибокого рова викопали між собою. Можна, звичайно, підтасувати вибори, розвести одних на сході, інших на заході. Однак справжньої легітимності – тієї, яку мав Ющенко у 2005, а Янукович у 2007 році – вони вже не матимуть. Тому правління «широкої коаліції» матиме тимчасовий і гангренозний характер. Як за часів перезрілого Кучми.

Дві легітимності щезають. Народ України не вірить ні одним, ні другим. І це створює певні передумови до «об’єднання» України у своїй недовірі нікому. Об’єднання у нігілізмі – дай Бог, щоб не у запереченні самої можливості побудови ефективної і вірогідної Української держави.

В умовах глибокої кризи влади в Україні, яка випливає з втрати довіри до двох головних політичних угрупувань та їх розпаду, ми знову стоїмо напередодні змін, знову шукатимемо гідної довіри політичної сили чи політичних лідерів. Не думаю, що це ті, хто сьогодні щодня миготить на екранах телевізорів. Думаю, що їх час минає. Правда, вони цього не сприймають. Як і ми їх.

You must be registered for see links