Севастополь український
Місто затиснуте між московською експансією та київською байдужістю
Лосєв Ігор
Це відносно невелике місто (378 тис. осіб) усі 18 років незалежності України є дражливою точкою в геополітичному бутті держави, адже змушує українських політиків чітко визначатися щодо цілісності України, українсько-російських відносин, статусу і майбутнього російського Чорноморського флоту.
«Навіщо нам флот?»
Феномен Севастополя примушує наш політикум робити те, що йому геть не до вподоби: боротися й протистояти тоді, коли боротьба не стосується приватних інтересів політичних заробітчан, для яких соборність держави – абстракція. Севастополь є улюбленою територією геополітичного піару для російських політиків. І то невипадково, бо росіяни давно зрозуміли істину, сформульовану українським геополітичним мислителем Юрієм Липою: «Хто володіє Севастополем, той володіє Кримом. Хто володіє Кримом, той володіє Чорним морем». Ця істина дуже важко пробиває собі дорогу в нетрях офіційного Києва, де праць Липи не знають, та й Грушевського з його ідеєю чорноморської орієнтації України читали неуважно. Україна мала всі шанси позбавити себе головного болю з Чорноморським флотом ще в 1992 році. Якби мала інший провід…
Співавтором цього головного болю став тоді Леонід Кравчук, який сьогодні вдає видатного державного діяча, а на початку 1990-х демонстрував зразково хуторянське мислення, заявляючи російським учасникам перемовин із проблем розподілу Чорноморського флоту: «Зачем нам флот? Нам бы флотишко!» Досвідчена (500 років державності) російська еліта, якщо не на сто, то на дев’яносто відсотків точно, скористалася геополітичною примітивністю партійно-радянсько-господарського активу УРСР, повісивши на шию України надзвичайно болючу, загрозливу проблему. Про рівень цієї примітивності свідчить такий, приміром, факт: коли після референдуму 1 грудня 1991 року командувач Чорноморського флоту адмірал Ігор Касатонов приїхав до Києва (і цілком можливо, міг присягнути Україні!), його зустрів неголений сержант на роздовбаному драндулеті. Допоки київські керівники-хуторяни вирішували, що їм робити з Касатоновим, Москва взяла його під своє крило, й адмірал став одним із найпереконаніших супротивників України.
Якби у квітні 1992 року група офіцерів-патріотів не змусила Кравчука підписати указ про створення Військово-Морських сил України, то нині наша держава цілком вірогідно не мала би ані флоту, ані Севастополя, ані Криму. Адже боротьба велася тоді (як і зараз) не за кораблі, а за територію. Флот, військова присутність були засобом контролю та утримання території. Ось уже 18 років триває політичне, ідейне, інформаційне та культурне протистояння між Україною та Росією за це ключове для всього українського Півдня місто. В цьому протистоянні можна побачити чимало цікавого, над усе – в боротьбі за свідомість мешканців міста. Севастополь на очах перетворився на величезну фабрику з виробництва історичних міфів, де реальна історія вже абсолютно не обходить «бійців ідеологічного фронту».
Матроське прізвище Нахименко
Із міфу розпочинається саме заснування міста. Насправді Севастополь як військово-морська база виник на півдні Криму 1783 року, коли перші будинки на місці селища з татарською назвою Ак-Яр звів адмірал Томас Мак-Кензі, шотландець на російській службі. Він був справжнім засновником міста, хоча цей факт проігнорували структури російського Чорноморського флоту та проросійські організації Севастополя, коли в 2008 році нав’язали севастопольцям пам’ятник Катерині ІІ як нібито засновниці. Справді, на Томасі Мак-Кензі імперського зиску стільки, як на Катерині, не матимеш…
На березі Артилерійської бухти Севастополя Чорноморський флот спорудив уже за часів незалежності України пам’ятний знак на честь кораблів ескадри адмірала Клокачова, який нібито вперше привів їх до майбутнього міста. Але Клокачова на один день випередив вихованець Києво-Могилянської академії козацький полковник Сидір Білий із його Дніпровською флотилією. Однак про це місцева влада воліє не згадувати. Замовчують також той факт, що місто будувалося руками українських робітників, а на Чорноморському флоті служили здебільшого українські рекрути з «малоросійських» губерній імперії. Отже, так звана російська слава завойовувалася переважно українською кров’ю. Досить лише нагадати, що найуславленішими героями оборони Севастополя під час Кримської війни ХІХ ст. були матроси Кішка й Шевченко, а юні учасники боїв, такі собі севастопольські «гавроші», мали прізвища Пищенко й Рибальченко. Радянський історик академік Євген Тарле процитував у своїх творах лист із обложеного Севастополя офіцера, російського аристократа князя Васільчікова: «Матроси вже встигли прозвати Нахімова Нахименком, щоби, як вони кажуть, було більше схоже на матроське прізвище».
Отже, на переконання захисників Севастополя, типове матроське прізвище мало звучати на український лад. Це лише сьогодні проросійські ЗМІ міста намагаються довести, що українці не мають жодного стосунку до історії Севастополя, де нібито все було і є суто російським. Кумедний приклад: автор цих рядків, севастополець у 4-му, а кримчанин у 9-му поколінні, пам’ятає, як ще за часів СРСР експозиція музею Чорноморського флоту в Севастополі розпочиналася з макета української козацької чайки. Таким чином визнавався факт, що у російського флоту на Чорному морі були попередники. Проте за період незалежності України макет кудись зник…
Історія під тиском політичної доцільності перетворюється на поле актуальної боротьби проти України, бо ця перекручена «історія» використовується як аргумент на користь територіальних зазіхань Російської Федерації на землі українського Півдня, насамперед Севастополь і Крим.
Синьо-жовтий прапор на щоглі
На початку ХХ ст. у місті активно діяли українські підпільні й напівлегальні організації, які (а зовсім не більшовики), зокрема, і долучилися до організації повстання на панцернику «Потьомкін».
У 1917 році на кораблях Чорноморського флоту імперії, що базувався головним чином у Севастополі, розпочинаються процеси українізації. Утворюються українські комітети, ради, а навесні 1918 року, в квітні, на щоглах кораблів було піднято синьо-жовті прапори й командувач Чорноморського флоту адмірал Саблін надіслав до Києва телеграму про те, що флот служить Українській державі. Між іншим, перш ніж ухвалити таке рішення, Саблін дав наказ провести на всіх кораблях загальні збори офіцерів і матросів. Більшість висловилися за службу Україні. Згодом на чолі Українського державного флоту постали нащадки славетних українських родин: адмірали Андрій Покровський і Михайло Остроградський-Апостол. Дуже активно працювала Севастопольська українська Чорноморська громада. Членкинею цієї організації була пані Колчак, дружина Алєксандра Колчака, який на той момент командував російським Чорноморським флотом. Звісно, в культовому нині в Російській Федерації фільмі «Адмиралъ» (про життя Колчака) про цей факт немає та й не могло бути жодної згадки…
Цей період історії флоту й Севастополя за комуністичних часів був приречений на забуття. Сучасна проросійська пропаганда не без успіху прагне вилучити зі свідомості людей реальний історичний Севастополь, замінивши його «легендарним». Варто зазначити, що ніякого дефіциту легенд у Севастополі справді немає. Ось, наприклад, легенда про «нєпріступность». Її поширюють, попри очевидну невідповідність фактам. Севастополь за весь час його існування намагалися взяти 7 разів і 6 спроб виявилися вдалими. Севастополь брали англійці, французи, італійці й турки під час Кримської війни. Севастополь брали війська Антанти, кайзерівські німці, неодноразово «білі» й «червоні». Зрештою, місто було взято німцями й румунами в 1942 році. Якось це не дуже схоже на «нєпріступность». Севастополь встояв лише на початку 1918 року, коли атака кримськотатарських ескадронів нападників успіху не мала.
А що стосується російської «слави», то назагал здачу супротивникові потужної військово-морської фортеці можна називати «славою», лише маючи про неї вельми екзотичні уявлення. Тим більше, що в ХІХ ст. іноземний експедиційний корпус воював у Криму, перебуваючи на великій відстані від своїх баз. А вітрильний тоді Чорноморський флот, побачивши на обрії британські та французькі прапори, не знайшов іншого для себе виходу, крім самозатоплення. Навіть цілковита загибель Чорноморського флоту в бою з кораблями «володарки морів» виглядала б значно пристойніше, ніж цей безнадійний суїцид… Але людям постійно навіюють – «слава», «слава», «слава», і якщо відімкнути здоровий глузд і тверезість суджень (що з багатьма людьми таки відбувається), то з цим можна погодитись. У Севастополі чимало робиться саме на запереченні здорового глузду та на його дискредитації.
Є також речі, про які воліють мовчати, бо вони псують яскраво намальовану картину бажаної історії. Наприклад, про трагедію мису Херсонес. Саме там, на цьому маленькому клаптику суходолу зібралися останні захисники Севастополя в червні–липні 1942 року. Командування Чорноморського флоту та Приморської армії, адмірали, генерали та партійні керівники втекли з цієї пастки на літаках і підводних човнах, кинувши десятки тисяч матросів і солдатів, у тому числі поранених, напризволяще… Майже всі ті люди або загинули, або потрапили в полон. Керівники-втікачі отримали нові звання й нагороди, а ті, кому пощастило повернутися з німецького полону, на все життя – тавро підозрілої людини, яка перебувала в полоні. Пропагандисти «військової слави» уникають принципового обговорення цієї теми, тим більше, що іменами втікачів названо чимало вулиць у Севастополі.
Привертає увагу той факт, що у вермахті, на відміну від Червоної армії та флоту, в середовищі генералів не було заведено кидати своїх солдатів у безнадійній ситуації. Там уважали нормою приймати долю своїх бойових товаришів, хоч би якою трагічною вона була: смерть, полон…
Політика Києва: невтручання
Нині населення міста, насамперед молодь (незалежно від етнічної приналежності), виховується винятково на російській історії, російському патріотизмі та лояльності, традиціях російської державності тощо.
Величезну роль у цьому процесі відіграє Чорноморський флот РФ, що здійснює функції, які виходять далеко за межі обов’язків військової структури, зокрема освітні, пропагандистські, інформаційні та культурницькі. Під його крилом діє філія Московського університету (а крім неї, ще десяток філій вишів Російської Федерації, де українським громадянам пояснюють, «чим насправді є ця так звана Україна»), створена особисто мером Москви Лужковим. В центрі Севастополя звели споруду, на якій великими червоними літерами написали: «Дом Москвы». А що ж офіційний Київ? Він веде політику невтручання у внутрішні справи України (на відміну від російських візаві, що втручаються залюбки). Не можна сказати, щоб він узагалі нічого не робив, але те, що робиться, виглядає чимось дуже боязким… Кілька років тому Кабмін України виділив 9 млн грн на «розвиток української культури в Севастополі». Результат: ані грошей, ані української культури. За 17 років Київ нарешті знайшов 5 млн грн на будівництво єдиної в Севастополі української школи-колегіуму, але міська рада, яка постійно демонструє, що «бачила вона ту Україну в білих капцях», відмовилася від участі в цьому проекті, принципово не знайшовши аж 500 тис. грн у міському бюджеті. Тепер місцева влада прохає, щоб Київ усі витрати взяв на себе, враховуючи специфічну позицію севастопольської міської ради щодо України і всього українського. Що ж це за державна влада, яка не здатна наполягти на своєму і яка не може змусити підкоритися? Хто поважатиме таку владу й виконуватиме її розпорядження? А тим часом, допоки київські хуторяни чухаються, Лужков уже встиг збудувати в Севастополі елітну російську гімназію (з умовами кращими, ніж у Москві) й збирається будувати другу. Російська еліта ще більш егоїстична і крадійкувата, ніж наша, але який потужний державницький рефлекс! Захоплююсь і заздрю. Вже багато років київські достойники не можуть практично вирішити питання про створення у Севастополі філії Києво-Могилянської академії, не розуміючи, що йдеться не лише про освіту й культуру, а про збереження соборності України, що ставки в цій боротьбі є дуже високими.
Якщо з російського боку активна діяльність у Севастополі ведеться в контексті великої державної політики, то з українського – як приватна справа окремих патріотично стурбованих осіб за глухої байдужості офіційного Києва… І цим окремим особам часто-густо доводиться ставати в кругову оборону, тобто не лише на московському, але й на київському напрямку.
Український флот в умовах хронічного безгрошів’я примудряється на всіх спільних із флотами країн НАТО навчаннях отримувати високі оцінки, українські патріоти, яким б’ють шибки, погрожують, палять дачі, роблять своє. У квітні в Севастополі на честь чергової річниці з дня утворення Військово-Морських сил України вулицями міста проїхали десятки автомобілів під українськими державними і морськими прапорами. То був величний український марш, до якого держава наша, на жаль, не мала ніякого стосунку. Севастополь contra omnes (всупереч усьому) залишається українським.