lyolia
Забанен
Ответ: Интересные статьи из интернета.
На змiст
<<< >>>
РОДИНА ГАЙВОРОНСЬКИХ
Бодай пару рядків хочу присвятити тій родині, яка виховала чотирьох синів-соколів, добрих християн і відданих патріотів. Хоч їх батьки не були куркулями, то вони були чесними і шанованими людьми. Усі чотири сини згинули на стійці в обороні свого народу та за його кращу долю, за ту кращу долю для народу вони заплатили своїм життям.
Найстарший із братів, Клим, ще за Польщі, у 1937 році, засуджений був за працю з молоддю та за приналежність до ОУН. Він просидів у в'язниці два роки, до 39 року, а з приходом большевиків він вийшов, але вже перед Різдвом 39 року він потихеньку виїхав до Києва і там вступив до педагогічної школи. Видно, що він там не сидів тихо, бо у 1940 році більшовики довідались про його минуле і його арештували. Так він і пропав без відома чи у Києві, чи, може, вивезли на Сибір.
Другий із братів Олекса - він ще за Польщі оженився і жив до 1943 року біля Луцька. У 1943 році був на вишколі біля озера Пісочне (а туди йшли впершу чергу ті, які були розконспіровані перед німцями), закінчив вишкіл і був чотовим у партизанці на Поліссі, мав там бій із Ковпаком, і був забитий.
Третім із черги був Андрій - високий, стрункий, гарний, як і його брати, і не меншим був патріотом від них. Як молодий, здібний студент, також член ОУН, працював у організаційно-пропогандивній ділянці. Після того, як бандерівці вбили Тарасовича, то Андрій зайняв пост обласного провідника до часу, поки прислали з Галичини, здається. Грізного. Після роззброєння нашого відділу на Володимирщині Андрій знов перебрав усе, хоч цим разом було дуже тяжко ладнати, коли кожного дня ріділи лави нашого організованого членства, та й самому треба було ховатись від бандерівців, їхньої служби безпеки, яка слідувала за ним безперестанку. Перед самим Різдвом він пішов до Грубешова на зв'язок до Струтинських, там польська партизанка його забила, там його і поховали.
І врешті четвертий, Юрко, - повний запалу і посвяти, стрункий і сильний, як дуб, був готовий ставати в обороні свого народу, не лякався навіть життя віддати, якби прийшла потреба, і він склав буйну голову недалеко від Варшави.
Гайворонські, Тарасович, Куницький, Вороневич, М. Мисечко та інші - вони пульсували, наче кров у серцях патріотичної молоді на Володимирщині. Вони виїжджали з різними доповідями на різні теми по всіх селах, приготовляли різні виступи, різні імпрези. Молодь була об'єднана в одне нерозривне духовне кільце, хоч вже при німцях і було тяжко. В 42 році відкривали Просвіти, читали різні книжки, виголошували на історичні теми лекції, вся та молодь гуртувалась довкола Організації, молодь увесь час була зайнята національними справами. Раптом те життя перервала рука Каїна, перерізала жилку життя в особах Володимирської екзекутиви, якраз у той час Андрій і Юрко Гайворонські хотіли те життя продовжити так довго, як тільки було можливо. Всі чотири брати стали на революційний шлях, і всі чотири віддали своє життя у боротьбі за Україну. Вони себе всеціло присвятили боротьбі за самостійне життя українському народові.
Нехай ці скромні слова згадки про них будуть вічними в історії нашого народу, нехай і їх імена стануть поруч інших, які віддали своє життя, нічим ніде не сплямивши українського імені.
Хочу вірити, що знайдуться люди, які більш опишуть про культурне і національно-свідоме життя на Володимиршині, особливо ті, які були під мистецькою кермою професора М. Жили у самому Володимирі. Починаючи навчальним 1941 роком і 1942 роком у Володимирі були майже кожної неділі імпрези, більші або менші. Наприклад, як однієї неділі був концерт музичний, то другої був веселий вечір, на якому пописувався дуже вміло Андрій Костюк, то знов ставили п'єси з невольницьких часів, побутові і навіть опереткою Лесі Українки "Лісову пісню", то була краса. Ролю Мавки грала тодішня наречена Андрія Гайворонського Оля Лопухова, вона, здається, десь є в Канаді. То була інтелігенція, була свідома молода генерація, вихована на Визвольних Змаганнях, горда дня 22-го січня і була готова його боронити. З великим болем приходиться ствердити, що весь той цвіт, уся та молода інтелігенція не мала нагоди дати з себе плоду, бо наші брати-бандерівці забрали їм життя передчасно, заплямлюючи нашу історію злочинами братовбивства, як Юда за гроші, так вони за владу.
<<<
>>>
На змiст
<<< >>>
НЕДАЛЕКО ПЕРЕД РІЗДВОМ 1945 РОКУ
Совєти знов зробили офензиву уже десь перед Різдвом 45 року, і наш легіон відступає на захід до Чехословаччини, там є червона партизанка, але нам з ними не по дорозі. Чехи є добрі люди, але дуже виглядають червоних і кажуть, що руські добрі люди, вони принесуть їм добро. Ми пробували з ними говорити, говорили день і ніч, що це не так, але нам не хотіли вірити. Ми не били чеських партизан, а як де зловили якогось партизана, то випускали, нехай іде додому. Чехи скоро про це довідались і до нас були досить добрими, але ми незадовго виїхали до Австрії.
Рушив потяг в далеку дорогу, і вагон за вагоном плили все на захід, все дальше і дальше від рідного краю. Вже була зима, вагони товарові, і в них було зимно, а думка чітко снувалась у голові: "Куди ми їдемо? Де і з ким будемо воювати?". Їдемо між височезними горами, що й світа не видно, між тими горами на галявинах австрійські села, але по пару хатинок, а там, трохи вище у горах, ліс сосновий, на шпилях гір сніг. Я ніколи не був між такими високими горами, їх не бачив і хочу сказати, що мені дуже подобалось, і я з приємністю приглядався до тих вершків, хоч снігу було кругом повно. Потяг між тими велетнями наче річечка пробігає - мені в душу пробігає холодом, ми ж все віддаляємося від нашої Батьківщини і їдем у світ за очі.
Приїхали до Грацу на станцію, тут вивантажилися і пішли у недалеке село Ліхтендорф на постій, а решта частин легіону зайняла сусідські села. Тут у селі австрійські жінки нас поінформували, що часом вечорами до них заглядають партизани Тіта, а часом приходять четники - ці останні теж беруть, але не грабують і відходять без жодної авантюри.
Мені прийшла думка, що це нас сюди привезли, щоб ми бились із югославськими партизанами, я сам партизан, я бачив усяких інших партизанів і я не хотів з ними битись. Тепер ми в Югославії і довкола нас повно партизан, хто знає, з котрими нам прийдеться воювати? Ось висилають нас довкола гори, щоб подивитись за партизанами. Ми знали, що тітовці - це комуністи, але хто є ті четники? Поки ми обійшли ту гору, то зловили двох партизан, двох молодих хлопців, вони налякались трясуться. Ми їх почали допитутувати, хто вони є, і врешті вони нам сказали, що вони є четники та що вони воюють за короля. "Яке ваше відношення до Тіта?" ми їх питаємось. "Тітовці є комуністи, вони нас стріляють, грабують, палять хати тим, що пішли з нами, вони є гірші, як німці, а коли зловлять кого-небудь з нас, то вбивають відразу". Ми все те вислухали і сказали їм, щоб вони йшли додому, також сказали їм, що ми є українці і ми теж є проти комунізму, бо комунізм то є загроза для всіх.
I раптом у мене зроджується думка, що це ж точно, як у нас, та сама тактика у наших бандерівців, тільки вони не комуністи, а націоналісти, а всі такі самі дикі звірства виконують, як ці тітовці-комуністи і, головне, кричать: "Свобода народам, свобода людині" - дуже гарний клич. У той час в Югославії нічим не різнилось від обставин, а яких ми були в Україні. Четники хотіли переговорювати із тітовцями, але тітовці з ними зробили те саме, що бандерівці із Володимирською екзекутивою, вимордували - це показує, що яка б не була диктатура у якого-будь народу, то вона ловить людей на гачок, з якого нема вороття.
Тітові треба дати признання, бо хоч він зробив згарище з Югославії і вбив тисячі людей, то при допомозі совєтських комуністів його партія осягнула свою ціль, Сталін поміг Тітові створити Югославію самостійною, а Тіто якось викритувся з-під рук Сталіна. За те ніяка демократична держава не помогла четникам, щоб у Югославії залишився монархічний лад і щоб вона стала самостійна, без жодної користі для тієї демократичної держави, мусить її віддати тому народові, щоб він сам собою правив, бо диктаторська держава відразу накладає свою руку і провадить, як тільки хоче. Дотепер то Америка одинока країна, що не простягає свої руки на волю іншого народу. Нашому народові ще не пощастило мати доброго союзника, щоб допоміг, а все мали таких, що обманювали, використовували нас.
<<<
>>>
На змiст
<<< >>>
КАПІТУЛЯЦІЯ НІМЕЧЧИНИ
Вже 9 травня, а я ще не на фронті, стріляємо на всі боки, бо маємо багато амуніції, а її буде нам тяжко нести із собою. В 11 годині ранку наказ: "Ми відступаємо, і всі йдуть на Зальцбург". Хоч трохи відчувається паніка, але відступаємо глобально у повному порядку. В одному місці нам совєти пересікли дорогу, але ми затримали рівновагу і через гору йдемо у напрямку на Клягінфурт. Спустившись із гори, бачимо, що на головній дорозі англійська моторизована частина, вона нас привітала, а на обличчях був приємний вигляд. Між англійцями де-не-де видно фуражерки із орлами, то були поляки, вони і гукали до нас: "То дивізія СС "Галичина". Ми не відповідали нічого. Ми заходимо на велике поле, фактично на сіножать, хто що робить, кожний робить те, що хоче. Однак полякам відношення англійців до нас не зовсім подобалось, вони були б раді, якби вони відносились до нас погано. Правда, що нас ніхто не питав, чи маємо щось їсти, але майже всі хлопці мали із собою харчові запаси, хоч, правда, були й такі, що ходили жебрати до австрійських хат. З того місця багато хлопців втікло до австрійських господарів, в яких вони робили, тоді їх покинули і пішли до дивізії, а тепер знову вернулись до них, вони знали німецькую мову, і їм було багато легше.
<<<
>>>
На змiст
<<< >>>
РОДИНА ГАЙВОРОНСЬКИХ
Бодай пару рядків хочу присвятити тій родині, яка виховала чотирьох синів-соколів, добрих християн і відданих патріотів. Хоч їх батьки не були куркулями, то вони були чесними і шанованими людьми. Усі чотири сини згинули на стійці в обороні свого народу та за його кращу долю, за ту кращу долю для народу вони заплатили своїм життям.
Найстарший із братів, Клим, ще за Польщі, у 1937 році, засуджений був за працю з молоддю та за приналежність до ОУН. Він просидів у в'язниці два роки, до 39 року, а з приходом большевиків він вийшов, але вже перед Різдвом 39 року він потихеньку виїхав до Києва і там вступив до педагогічної школи. Видно, що він там не сидів тихо, бо у 1940 році більшовики довідались про його минуле і його арештували. Так він і пропав без відома чи у Києві, чи, може, вивезли на Сибір.
Другий із братів Олекса - він ще за Польщі оженився і жив до 1943 року біля Луцька. У 1943 році був на вишколі біля озера Пісочне (а туди йшли впершу чергу ті, які були розконспіровані перед німцями), закінчив вишкіл і був чотовим у партизанці на Поліссі, мав там бій із Ковпаком, і був забитий.
Третім із черги був Андрій - високий, стрункий, гарний, як і його брати, і не меншим був патріотом від них. Як молодий, здібний студент, також член ОУН, працював у організаційно-пропогандивній ділянці. Після того, як бандерівці вбили Тарасовича, то Андрій зайняв пост обласного провідника до часу, поки прислали з Галичини, здається. Грізного. Після роззброєння нашого відділу на Володимирщині Андрій знов перебрав усе, хоч цим разом було дуже тяжко ладнати, коли кожного дня ріділи лави нашого організованого членства, та й самому треба було ховатись від бандерівців, їхньої служби безпеки, яка слідувала за ним безперестанку. Перед самим Різдвом він пішов до Грубешова на зв'язок до Струтинських, там польська партизанка його забила, там його і поховали.
І врешті четвертий, Юрко, - повний запалу і посвяти, стрункий і сильний, як дуб, був готовий ставати в обороні свого народу, не лякався навіть життя віддати, якби прийшла потреба, і він склав буйну голову недалеко від Варшави.
Гайворонські, Тарасович, Куницький, Вороневич, М. Мисечко та інші - вони пульсували, наче кров у серцях патріотичної молоді на Володимирщині. Вони виїжджали з різними доповідями на різні теми по всіх селах, приготовляли різні виступи, різні імпрези. Молодь була об'єднана в одне нерозривне духовне кільце, хоч вже при німцях і було тяжко. В 42 році відкривали Просвіти, читали різні книжки, виголошували на історичні теми лекції, вся та молодь гуртувалась довкола Організації, молодь увесь час була зайнята національними справами. Раптом те життя перервала рука Каїна, перерізала жилку життя в особах Володимирської екзекутиви, якраз у той час Андрій і Юрко Гайворонські хотіли те життя продовжити так довго, як тільки було можливо. Всі чотири брати стали на революційний шлях, і всі чотири віддали своє життя у боротьбі за Україну. Вони себе всеціло присвятили боротьбі за самостійне життя українському народові.
Нехай ці скромні слова згадки про них будуть вічними в історії нашого народу, нехай і їх імена стануть поруч інших, які віддали своє життя, нічим ніде не сплямивши українського імені.
Хочу вірити, що знайдуться люди, які більш опишуть про культурне і національно-свідоме життя на Володимиршині, особливо ті, які були під мистецькою кермою професора М. Жили у самому Володимирі. Починаючи навчальним 1941 роком і 1942 роком у Володимирі були майже кожної неділі імпрези, більші або менші. Наприклад, як однієї неділі був концерт музичний, то другої був веселий вечір, на якому пописувався дуже вміло Андрій Костюк, то знов ставили п'єси з невольницьких часів, побутові і навіть опереткою Лесі Українки "Лісову пісню", то була краса. Ролю Мавки грала тодішня наречена Андрія Гайворонського Оля Лопухова, вона, здається, десь є в Канаді. То була інтелігенція, була свідома молода генерація, вихована на Визвольних Змаганнях, горда дня 22-го січня і була готова його боронити. З великим болем приходиться ствердити, що весь той цвіт, уся та молода інтелігенція не мала нагоди дати з себе плоду, бо наші брати-бандерівці забрали їм життя передчасно, заплямлюючи нашу історію злочинами братовбивства, як Юда за гроші, так вони за владу.
<<<
>>>
На змiст
<<< >>>
НЕДАЛЕКО ПЕРЕД РІЗДВОМ 1945 РОКУ
Совєти знов зробили офензиву уже десь перед Різдвом 45 року, і наш легіон відступає на захід до Чехословаччини, там є червона партизанка, але нам з ними не по дорозі. Чехи є добрі люди, але дуже виглядають червоних і кажуть, що руські добрі люди, вони принесуть їм добро. Ми пробували з ними говорити, говорили день і ніч, що це не так, але нам не хотіли вірити. Ми не били чеських партизан, а як де зловили якогось партизана, то випускали, нехай іде додому. Чехи скоро про це довідались і до нас були досить добрими, але ми незадовго виїхали до Австрії.
Рушив потяг в далеку дорогу, і вагон за вагоном плили все на захід, все дальше і дальше від рідного краю. Вже була зима, вагони товарові, і в них було зимно, а думка чітко снувалась у голові: "Куди ми їдемо? Де і з ким будемо воювати?". Їдемо між височезними горами, що й світа не видно, між тими горами на галявинах австрійські села, але по пару хатинок, а там, трохи вище у горах, ліс сосновий, на шпилях гір сніг. Я ніколи не був між такими високими горами, їх не бачив і хочу сказати, що мені дуже подобалось, і я з приємністю приглядався до тих вершків, хоч снігу було кругом повно. Потяг між тими велетнями наче річечка пробігає - мені в душу пробігає холодом, ми ж все віддаляємося від нашої Батьківщини і їдем у світ за очі.
Приїхали до Грацу на станцію, тут вивантажилися і пішли у недалеке село Ліхтендорф на постій, а решта частин легіону зайняла сусідські села. Тут у селі австрійські жінки нас поінформували, що часом вечорами до них заглядають партизани Тіта, а часом приходять четники - ці останні теж беруть, але не грабують і відходять без жодної авантюри.
Мені прийшла думка, що це нас сюди привезли, щоб ми бились із югославськими партизанами, я сам партизан, я бачив усяких інших партизанів і я не хотів з ними битись. Тепер ми в Югославії і довкола нас повно партизан, хто знає, з котрими нам прийдеться воювати? Ось висилають нас довкола гори, щоб подивитись за партизанами. Ми знали, що тітовці - це комуністи, але хто є ті четники? Поки ми обійшли ту гору, то зловили двох партизан, двох молодих хлопців, вони налякались трясуться. Ми їх почали допитутувати, хто вони є, і врешті вони нам сказали, що вони є четники та що вони воюють за короля. "Яке ваше відношення до Тіта?" ми їх питаємось. "Тітовці є комуністи, вони нас стріляють, грабують, палять хати тим, що пішли з нами, вони є гірші, як німці, а коли зловлять кого-небудь з нас, то вбивають відразу". Ми все те вислухали і сказали їм, щоб вони йшли додому, також сказали їм, що ми є українці і ми теж є проти комунізму, бо комунізм то є загроза для всіх.
I раптом у мене зроджується думка, що це ж точно, як у нас, та сама тактика у наших бандерівців, тільки вони не комуністи, а націоналісти, а всі такі самі дикі звірства виконують, як ці тітовці-комуністи і, головне, кричать: "Свобода народам, свобода людині" - дуже гарний клич. У той час в Югославії нічим не різнилось від обставин, а яких ми були в Україні. Четники хотіли переговорювати із тітовцями, але тітовці з ними зробили те саме, що бандерівці із Володимирською екзекутивою, вимордували - це показує, що яка б не була диктатура у якого-будь народу, то вона ловить людей на гачок, з якого нема вороття.
Тітові треба дати признання, бо хоч він зробив згарище з Югославії і вбив тисячі людей, то при допомозі совєтських комуністів його партія осягнула свою ціль, Сталін поміг Тітові створити Югославію самостійною, а Тіто якось викритувся з-під рук Сталіна. За те ніяка демократична держава не помогла четникам, щоб у Югославії залишився монархічний лад і щоб вона стала самостійна, без жодної користі для тієї демократичної держави, мусить її віддати тому народові, щоб він сам собою правив, бо диктаторська держава відразу накладає свою руку і провадить, як тільки хоче. Дотепер то Америка одинока країна, що не простягає свої руки на волю іншого народу. Нашому народові ще не пощастило мати доброго союзника, щоб допоміг, а все мали таких, що обманювали, використовували нас.
<<<
>>>
На змiст
<<< >>>
КАПІТУЛЯЦІЯ НІМЕЧЧИНИ
Вже 9 травня, а я ще не на фронті, стріляємо на всі боки, бо маємо багато амуніції, а її буде нам тяжко нести із собою. В 11 годині ранку наказ: "Ми відступаємо, і всі йдуть на Зальцбург". Хоч трохи відчувається паніка, але відступаємо глобально у повному порядку. В одному місці нам совєти пересікли дорогу, але ми затримали рівновагу і через гору йдемо у напрямку на Клягінфурт. Спустившись із гори, бачимо, що на головній дорозі англійська моторизована частина, вона нас привітала, а на обличчях був приємний вигляд. Між англійцями де-не-де видно фуражерки із орлами, то були поляки, вони і гукали до нас: "То дивізія СС "Галичина". Ми не відповідали нічого. Ми заходимо на велике поле, фактично на сіножать, хто що робить, кожний робить те, що хоче. Однак полякам відношення англійців до нас не зовсім подобалось, вони були б раді, якби вони відносились до нас погано. Правда, що нас ніхто не питав, чи маємо щось їсти, але майже всі хлопці мали із собою харчові запаси, хоч, правда, були й такі, що ходили жебрати до австрійських хат. З того місця багато хлопців втікло до австрійських господарів, в яких вони робили, тоді їх покинули і пішли до дивізії, а тепер знову вернулись до них, вони знали німецькую мову, і їм було багато легше.
<<<
>>>