"Чорні дні Волині" або "Непоставлений пам'ятник"

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


МОЄ НОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ - ОБЛАСНИЙ ЗВ'ЯЗКОВИЙ
У другій половині квітня 1942 року я дістаю нове зобов'язання в Організації ОУН, мене призначають обласним зв'язковим. Мені було сказано, що ця робота дуже відповідальна, що я буду мати зв'язки з різними людьми, і про це навіть із своїм братом не смію говорити. Пе не буде тільки на Володимирщині, але й на Горохівщині, Луччині, Холмщині, Сокальщині і Ковельщині, що мені доведеться бути у терені. Я і цей обов'язок взяв з гордістю - відчув, що до мене мають довір'я і я його мушу виправдати.

Лише тепер почалася моя політична робота. Став рідко бувати дома. Тільки час від часу навідуюсь і то не дуже радо, бо моя мама була дуже тим не задоволена і мене прозвала "волоцюгою", наче я не маю ніякого пристановища, мене починала сварити.

З початком 1942 року бандерівці почали розкидати листи і летючки, в яких закликали все населення Волині підтримувати німців та допомагати їм у війні з більшовиками як матеріально, так і морально. У летючках закликають не слухати членів ОУН мельниківців або бульбівців, бо то буде на шкоду нашій українській роботі. Я багато дістав тих летючок у Порицькому районі і на Горохівщині.

На ті летючки ніхто не звертав уваги: ні організація, ні населення, війна далеко, правда, що німці почали накладати великі контингенти, забирати все. Прийшов наказа від німців здавати кожухи та всякий теплий одяг. Люди самі не мали того забагато, а тут треба віддати ворогові. За першим прийшов другий новий закон, треба висилати людей до Німеччини на роботу. Перша тура поїхала наче добровольці, бо німці обіцяли, що ці люди займуть місця тих, що на фронті, але німці з ними поводились як з полоненими. Маючи такі вісті з Німеччини, більше ніхто не хотів їхати, то німці призначили, скільки осіб мусило їхати із такого чи іншого села. Вони заставляли священиків, щоб ті закликали людей їхати на роботу, а хто із священиків відмовлявся, то їх карали та ув'язнюли.

Тут виникла перша потреба ховатися, тобто йти у підпілля, бо Ніхто не хотів їхати на голодну смерть або під англійські бомби. Багато батьків приїжджало до Володимира до Тарасовича, Куницьеого у цій справі, але й вони не знали, як далі бути. Ми з Козловським перевели деяких хлопців на Полісся, до озера Пісочек, але всіх не переведеш, бо то робиться в масовому масштабі, тому треба переховуватись декому вдома. Події міняються з дня на день, і кожний каже: "Побачимо, що буде завтра, як дочекаємо".


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


НА ПЕРЕДОДНІ 1943 РОКУ
На Поліссі Бульба (Тарас Бульба-Боровець) вже мав свої партизанські загони, Поліську Січ, а в нас на Володимирщині ще нема нічого. З людей, які є в підпіллі, коли-небудь можна мати боївку, але ми ще не мали. Бандерівці тим більш не мали нічого, але між ними вже було велике непорозуміння.

Якось одного разу я поїхав з Устилузького району з двома товаришами над озеро. Там було дуже гарно, а озеро було велике. Декшлька кілометрів від нього були бараки, в яких містилися молоді люди. Там було в той час, може, навіть три сотні. Командиром того відділу був старший чоловік, і його називали сотником. Я не пригадую добре, яке його було псевдо, Сіям чи Сіямич. Коли я запитав одного з хлопців, що вони тут роблять, то він мені сказав, що це є старшинська й підстаршинська школа. "Чи ви маєте якісь бої з німцями? - я знов його питаю. - Ні, німці сюди не приходять, то ми їх і не бачимо!" - каже мій співбесідник. Жартуючи, кажу йому: "То ви тут живете, як у Бога за дверима". "О, ні, - сказав він, - тут час від часу оперують совєтські партизани і ми маємо з ними вкликий клопіт, часом б'ємось по пару днів".

"Хто командує цим відділом? - дальше питаю його, - Бульба чи, може, хтось із мельниківських командирів?". Він здивовано подивився на мене і каже: "Хіба між ними є якась різниця? То є те саме, про те тут навіть ніхто й не говорить, бо то само собою зрозуміло."

Я вперше у своєму житті почув там пісню Лесі Українки про Полісся, вона на мене справила велике враження, коли я почув, як поліщуки співали.

Залишаю своїх двох товаришів у цьому затишному куточку та Ще над таким гарним озером, може і вони матимуть нагоду записатися на старшинський чи може бодай підстаршинський вишкіл. Ми з Козловським ідемо на Володимир і по дорозі зустрічаємо багато поліщуків. Вони взуті в постоли, а ми почали жартувати, що у нас кажуть, що поліщук іде до лісу босий, а з лісу взутий. Тут я хочу підкреслити, що не тільки волинська молодь була свідома, але й поліська теж, була готова брати на себе найнебезпечніші завдання, коли того було потрібно.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


ВІДОЗВА БАНДЕРІВСЬКОГО КРАЙОВОГО ПРОВОДУ
Десь на початку жовтня 1942 року появилась нова летючка бандерівського Крайового Проводу за підписом Легенда. Відозва була видана до українського громадянства та української інтелігенції. Дуже жалкую, що не маю оригіналу тієї летючки, але я пам'ятаю її на 95%. Отже, вона бриніла:

ВІДОЗВА

До всього українського громадянства та всієї нашої інтелігенції. Хочемо всіх Вас проінформувати в міжнародних справах у сьогоднішнім тяжкім часі, що відбувається на наших землях з нашим відвічним ворогом Москвою. У нас є деякі українські реакційні сили, які хочуть створити тяжкі обставини для українського народу та для нашої союзної непереможної німецької Армії. Вони створюють на півночі Полісся партизанські відділи. Мельниківці разом з Бульбою починають загороджувати дорогу до східного фронту. Така їх робота є шкідлива для нас всіх. Вони роблять різні барикади по всій північній частині України, починають зривати мости і руйнувати залізниці в багатьох місцевостях на Поліссі.

Мельниківсько-бульбівська реакційна сітка собі не усвідомлює, що вона допомагає більшовикам, а разом допомагають ген. Сікорському. Ми звертаємося до всього населення та закликаємо всіх не слухати їх і їхньої шкідливої роботи проти українського народу. Давати їм відсіч на кожному кроці, а допомагати німецькій Армії як матеріяльно, так і морально. На кожному кроці розкривайте їх антинімецьку роботу.

Підпис: Крайовий Провід - Легенда.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


РЕАКЦІЯ ОУН НА БАНДЕРІВСЬКУ ВІДОЗВУ
Та відозва викликала велику дискусію в організаційній сітці ОУН. В Порицькому районі від трьох станичних я дістав ті летючки, і деякі серйозно почали питати, а'інші казати, може, й справді наша організація і ми всі робимо помилку, що перешкоджаємо доставу важливих припасів німецькій армії на Схід.

Правду кажучи, я й сам не знав, що кому казати в тій справі, тому набрав тих летючок і вертаюся до Володимира. Першого зустрів Вороневича і даю йому ті летючки. Він прочитав, а тоді каже: "Це є свого роду пропаганда. Йди з нею до Тарасовича, побачим, що він скаже". На збірному пункті ми застаємо Тарасовича і Куницького. Даю їм ту летючку. Вони її прочитали, подивились один на одного і знову прочитали і почали говорити між собою, а я пішов відвідати свого брата. Коли я повернувся, то Куницький мені і каже: "Це є бандерівська пропаганда, нехай ніхто в це не вірить і не бере цього до уваги. Зачекайте місяць-два, то різні листівки з'являтимуться, тільки цілком іншого змісту. Сьогодні мають час на ці немудрі листівки, які ти приніс, а завтра знов буде час писати зовсім іншого змісту. Іди в терен і кажи станичним, щоб вони зовсім не брали до уваги цих листівок". Таку відповідь дістав я від обласного Проводу на провокаційну бандерівську відозву

У другій половині листопада 1942 року в Горохівському районі появилася маса бандерівської літератури, у формі летючок. У відозві до українського народу писалось, що полковник Мельник і отаман Бульба є реакціонерами і мають реакційні сили на Поліссі. Підпис: Крайовий Провід - Легенда. Листівка вже не була підписана ніким, але була приблизно такого змісту: Мельник продав Укаїну німцям, а німці беруть наш народ до Німеччини, і там наші хлопці вмирають від голоду і гинуть від англійських бомб. Полковник Мельник співпрацює з німцями, він разом з Гітлером їздить по Берліну розкішною машиною і добре собі забавляється. Мельник навіть не бере до уваги того, що сотнями гинуть українські робітники під англійськими бомбами.

Прочитаєш листівку, в якій пишуть про смерть від голоду і бомб у Німеччині - це правда, але вони вже забули, що писали вчора, що писали про полковника Мельника і отамана Бульбу. Коли ж їх запитати про те, що вони писали, то скоро дають відповідь: "Це треба забути, всі помиляються".

Уже перед самим Різдвом приношу до Володимира повні кишені всякого роду бандерівської літератури, яку забрав у 4 станичних і 2 районових. Викладаю я те все на стіл, сідає нас п'ятеро і перечитуємо. Цей раз вони обкидали найгіршим брудом нас, Мельника, всю українську інтелігенцію та всіх церковних діячів, особливо священиків. То був прикрий жарт, з якого не знаєш, сміятися чи навіть плакати. То було все таке неправдиве, все наклепницьке.

Прийшов 1943 рік. В Галичині почали формувати дивізію "СС Галичина". Знов полилися лайки й бруд на полковника й духовенство. Всіх називають зрадниками, сміттям, з яким так само треба поводитися, як і з ворогом. Ця література прийшла до нас з Галичини через Порицький район. Було багато усякого роду макулатури: одна з підписом, інша без підпису, деяку просто роздавали, іншу передавали з рук до рук. Окрім Легенди, були підписи Ростислава Волошин-Горбенка, а також волинського горлоріза Мітли.

Так виглядало, що ті люди забули, як з ким вони приїхали до Львова і що вони мали на своїх шапках на місці тризуба - німецький череп. Може, ще колись бандерівські покажуть свій архів для Суспільства, от було б цікаво. Мені дуже жаль, що я тепер не маю того всього у своїх руках, бо я все передав полковнику Сушкові. Не знаю, хто забрав архів, що зберігався у Сушка у Львові після того, як бандерівці його забили в 1944 році.

Я довгий час мав при собі ті летючки і багато партизанських фотокарток, але коли я був поранений, то всі документи, фотокартки і бандерівська макулатура були так поплямовані кров'ю, що не можна було нічого розібрати.

В цьому місці я хочу особливо підкреслити, що наша Організація ОУН була не здібна боротися проти тієї повіні наклепів, а казали: "Не майте діла з дурнями або зійдіть дурному з дороги, це ж неправда, хто в це може вірити" і т. д.

Бандерівці побачили, що нема жодного протинаступу, а ні, то хоч солідної оборони, бо все вступали дурням з дороги, то вони почали кричати на все горло: "Ми є сильні, бо всі нас бояться?". Ми їм розв'язували руки, і вони почали робити те, що вони хотіли, і навіть тоді ніхто їм не давав жодного опору, маю на увазі Організацію ОУН.

Так само і з пропагандою. Я не бачив ні одного письмового, друкованого спростування чи заперечення бандерівцям на всі їх неправдиві наклепи. Я не раз казав, що з нас починають сміятися. Чому ми не даємо пояснень чи спростувань, бо ж подумають, що ми дійсно такі. Пізніше виявилось, що дурнями стали ми всі.

Бандерівці спочатку писали, критикували, потім нападали, пізніше роззброювали нас. Далі, як кажуть, кінець діло хвалить почали розстрілювати. Тепер говорять, що про те не треба згадувати, бо то вже пройшло.

Не один раз пригадую, як ми з Юрком, Андрієм Гайворонським, на Холмщині дискутували і наша дискусія сходила до того самого: що їх пропаганда нерозумна і що нам загрожує бандерівське СБ - це було тоді, у 1943 році, а що тепер у 1982 році? Та сама пропаганда і така сама нерозумна. Нічого не змінилося, і та група людей позитивного не навчилась.

У 1943 році СБ на Володимирщині ходила по хатах, і кликала йти з ними до роботи, а там вони скажуть до чого хто надається. Коли ж та людина, до якої вони зайшли, відмовляється, що мов ще не час або, що їхня робота не корисна чи ще там що, тоді СБ авторитетно витягає шомполи і починає бити ту людину до смерті, кажучи їй. "То ти проти України? Нам усім треба будувати разом, так, як ми тобі скажемо". Таких випадків були сотні. Люди, що відмовилися від роботи, тяжко потерпіли від бандерівської служби безпеки.

А що сталося на еміграції? Вони скомпрометували всі інші зусилля перед чужинцями своїм нерозважним, зарозумілим і захватницько-диктаторським ставленням. Також і себе вони скомпрометували перед українським народом. Мені прикро, що наше здорово-думаюче суспільство потурає бандерівщині, бачучи її руйнівну роботу.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


НАПЕРЕДОДНІ 1942 РОКУ
Чому Організація ОУН не збільшила свої ряди? Як відомо всім, що за Польщі в рядах Організації було обмежене число людей. То були віддані українській ідеї люди. Людей, які були комуністами або замішані з кримінальними злочинами чи з тероризмом, Організація не приймала. В Організації ОУН був випробуваний чесний елемент, то були добірні люди у всіх осередках. От я думаю, що Організація оту велику масу людей відкинула, а бандерпці всіх їх підібрали і залучили до своєї роботи. На боці ОУН була вся інтелігенція, навіть духовенство, тому вона з усіма поводилася по-християнськи.

Подивімся, що робиться з бандерівської сторони на Володимирщині. Вони намовляють, заохочують усіх, хто лише хоче бути з ними, то вони кажуть: "Так, ти наш чоловік". Вони набрали такого елементу і в кінці 1943 року всіх стріляли без великого перебору, бо вони уже й самі не знали, хто в них є і робили чистку за чисткою, все нищили "бандерівських ворогів". Але тоді, коли вони починали творити партизанку в 1943 році, не дивилися вороги, чи не вороги, а брали, щоб було їх багато. Мобілізовували східняків, хотіли їх поробити бандерівськими націоналістами і вшановували для них партійно-політичний вишкіл.

Мені здається, що людей із східних земель треба поділити на три категорії. До першої - це люди, які приїхали на захід в 1939-40 роках, вони всі мали щонайменше середню освіту, а може, навіть університетську, вони до нас приїхали в ролі вчителів і різних урядовців. Друга - то люди, які залишилися у 41 році з Червоної Армії. То були переважно старшини та підстаршини. Окрім освіти мали військовий вишкіл, військову школу. Не знати, чи люди із категорії число два були всі українцями, чи там також були росіяни, чи, може, просто "совєтський человек". Третя - це найбільш нещаслива категорія - це полонені, яким пощастило втікти із Володимирського і Холмського таборів смерті, вони переховувались по лісах і по селах.

Коли ж бандерівці надумались на масову партизанщину, то вони мобілізували всіх східняків, але ті східняки мусили пройти партійно-ідеологічний вишкіл. На Володимирщину приїхало декілька пропагандистів з Галичини, які мали поширювати ідеологію Донцова. Пропагандистами були Лісовик і Марко. Вони вважали себе інтелігентами вищої класи, хоч ніколи не говорили про свій науковий рівень або хоч яку-небудь освіту. Це були партійні пропагандисти. Не знаю, хто були Славко і Боремський.

Мені було відомо, що такий "освідомлюючий перевишкіл" був у селах: Білиці, Хринів і Горань. В ньому були переважно східняки з освітою, і вони зовсім не були захоплені своїми новими інструкторами, які читали сторінка за сторінкою Донцова. По закінченні такого "вишколу" їх приділяли на відповідні місця в УПА, і вони переставали слухати своїх зверхників-пропагандистів, які сподівались, що із слухачів зроблять бандерівських слухняних партійців, і вони слухняно виконуватимуть сліпо всі накази. Так воно не сталось, і тоді кличуть на допомогу СБ, яка розправлялась із тими неслухняними.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


У ВОЛОДИМИРСЬКЇЙ ПОЛІЦЇЇ
З кінцем січня 43 року приїхав до Володимира на становище коменданта поліції Іван Климків із Сокальщини. У Володимирі його знали як Івана Климка з Галичини. У Володимирській поліції було багато членів ОУН. Очевидно, що Іван мав певне завдання, хоч тоді ми ще того не знали. У дуже короткий час Іван показав себе, хто він і чим займається, і яка його ціль. Він почав майже кожного вечора робити зібрання і пропагувати бандерівську політику. Німецька жандармерія почала перепитувати, що це за зібрання такі часті. Німцям відповідали, що Климко є вчитель і що він нас вчить, як боронитися проти ковпаківців. Видно, що німці у таку відповідь не повірили і почали за ним слідкувати.

На одному пропагандивному зборищі Вороневич запитав: "Що бандерівці досягли тим, що вбили Сеника й Сціборського, що на тому скористала українська справа?". Спершу він відповів, що він у тій справі нічого не знає, а потім додав, що вони були польськими шпигунами. Його ніхто серйозно не слухав, а то й часто глузували з нього. Побачив Іван, що йому не вдається нічого організувати, але він побачив, хто який вплив має, хто є авторитетом, хто керує українським рухом. Одного прекрасного дня Іван зник. Добре, що втік, казав Тарасович, бо жандармерія за ним слідкувала і могла б прибрати того необережного недоука.

Ніхто не знав тоді, що він був у бандерівців крайовим Провідником, а знали його як доброго галицького спекулянта.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...

На змiст

<<< >>>


ВАЖЛИВІ ЗБОРИ 18 БЕРЕЗНЯ 1943 РОКУ У ВОЛОДИМИРІ
Треба сказати, що коли бандерівці спрямували всю увагу на захоплення національного руху в свої руки, то вже на Володимиртині були дуже натягнені відносини між ОУН і бандерівцями. Хоч ОУН ніколи не нападала на бандерівців, не робила ніяких їм звинувачень, як це робили вони, але ворожнеча зростала з дня на день.

На тих важливих зборах було біля 20 осіб, на яких і я був присутній. Збори відкрив Тарасевич і почав нас інформувати, що у Порицькому районі є клопіт з поліцією. Частина поліції за тим, щоб іти у ліс, тобто у партизани, інші проти того, бо не бачать необхідності. Навпаки, вони за тим, щоб українська поліція залишилась так довго, як тільки можна, бо ж вона необхідна для захисту наших людей, особливо селян - це було перше питання. Друге питання полягає в тому, що мене викликає бандерівський крайовий провідник Легенда на 21 березня на переговори до Завидова. Ми там маємо вияснити й полагодити спірні питання, а їх є багато.

Всі присутні були проти такої зустрічі в Завидові. Вона нам виглядала дуже підозрілого, але Тарасевич рішуче сказав, що він навіть з дідьком говоритиме, якби з того була користь нашим людям, і тому він їде на зустріч з Легендою 21 березня 1943 року. Після такої рішучої заяви Тарасовича почалася дуже жвава дискусія. Наводилися різні факти на те, щоб Тарасович не їхав, але нічого не допомогло. Тільки тоді ще ніхто з нас не знав, хто був той провідник - Легенда, який хоче говорити про непорозуміння. Я певний, що коли б Тарасевич знав, що то є той галицький спекулянт Іван Климків і він його викликає, то напевно не поїхав би.

Прийшов день 21 березня 1943 р. - день переговорів. Перед від'їздом Тарасовича до Завидова ми ще раз зібралися і пробували відмовити, щоб не їхав сам, але запевнення його нареченої, що з ним нічого не трапиться, брали гору. Ми із страхом дивилися, як вона юдиним поцілунком випроваджала свого нареченого на страту, наче хотіла сама себе переконати, що з ним нічого не станеться.

Поїхав Тарасевич у "дипломатичну місію" на переговори з крайовим провідником Легендою. По короткому часі приїздить зв'язковий від Тарасевича і каже: "Тарасевич просить, щоб до Завидова приїхав Куницький". Видно, що там є якісь складності, коли Тарасевич сам не хоче вирішувати і прислав посланця за Куницьким. Аж знов прибув посланець, щоб цим разом поїхав Вороневич, а потім Штукавка, тоді Ріпаловський і накінець Квасницький. Нікому з нас не прийшло в голову, що люди, які кричать, що будують Україну, можуть підступно кликати одного за одним людей на страту. Яким словом можна назвати такий ганебний вчинок, який заподіяли тоді бандерівці?!

Я не можу собі уявити, як Провід ОУН міг те все легко сприйняти і давати наказ: "Ми не сміємо іти їх дорогою". Чому тоді відразу не винесли жодного прилюдного засуду за знищення всього керівництва ОУН Володимирського повіту? Цим самим центральиий провід ОУН потурав бандерівцям. Смерть тих молодих патріотів була жахливого. Вона наче землетрус подіяла не лише на членів ОУН, але й на все населення. Ніхто не розумів, за що відібрано в тих людей життя? Їх могли б вбити німці, але чому свої? Питанням не було кінця, а тому, що не було на те відповіді. Людей огортав страх перед новим терором, який щораз більше відчували селяни на власній шкірі від бандерівських "визволителів", які кричали на все горло: "Воюєм за Україну".

Від 21 березня до 10 квітня 1943 року було підступно знищено шість молодих університетських студентів, шість патріотів, які бажали жити й працювати для свого народу, бажали віддати всі свої зусилля на розбудову українського самостійного життя. Але злочинна рука Каїна жалом смерті забирала життя в провідних кадрів Володимирського активу. Десь у Завидівському лісі знайшли вони місце вічного спочинку. А їх так бракувало і тоді, і сьогодні потрібен їх розсудок і посвята.

За що бандерівська рука їх знищила? Тільки за те, що вони були на сторожі порядку, були проти безвідповідальних авантюр. Нарешті найголовніше - вони не визнавали своїми зверхниками бандерівських вбивць. Знищивши керівництво ОУН, бандерівці підступно передавали накази від імені тих, кого знищили. Так приходить до Володимира наказ, що Тарасевич вже у партизанці і велить, щоб вся Володимирська поліція йшла у ліс в боївки, завравши з собою всю зброю. А вже ні Тарасовича, ні його п'яти друзів немає в живих.

Маючи поліцію у лісі, бандерівці роблять перший напад на польські колонії. Зрозуміло, що населення з колоній втікло до Володимира. Німці на місце української поліції набрали поляків, які у співпраці з німцями виїжджають в глиб українських сіл і починають палити село за селом. Хто намагався втікати з села, їх ловили і вбивали, наче вони втікали у партизанку.

Бандерівці не задовільняються "успіхом" у Володимирі і перекидаються на Горохівщину, де теж очищують терен від тих, хто відмовився з ним співпрацювати, тим самим тероризують не лише молодь, але й все мирне населення. Люди з Горохівщини почали втікати до Володимира, де вже "чистка" пройшла, і треба було бути обережними, щоб не натрапити на бандерівців.

Андрій Гайвонський бере на себе відповідальність за провід і відразу повідомляє бандерівських "героїв", що коли вони не перестануть тероризувати людей, то вони змушують його до відплатної акції, і буде війна не між нами і нашими ворогами, а між нами самими. Правда, що та заява на якийсь час подіяла, і вони припинили терор.

Здається, на початку травня приїхав до нас з Галичини обласний провідник за псевдом "Грізний". Я не був ним захоплений, але Степан Антоиюк казав, що він дивиться на нього як на провідника - і крапка.

Ще коли Тарасевич жив, бандерівці хотіли творити партизанку на Володимирщині й Горохівщині і вимагали на це згоди від нього. Одначе наші Куницький, Вороневич і Тарасевич були проти створення боївок у гущавині волинських сіл. Вони можуть творити партизанку на Поліссі або у Карпатах. Вони також були проти того, щоб українська поліція йшла у ліс. Хай поліція буде на місцях, партизанку творіть із тих, хто уже загрожений і мусить іти у підпіля або їхати до Німеччини на роботу. Поліція нехай сидить на місцях так довго, як тільки зможе, бо її потребують наші селяни. Партизанку добре творити в таких місцях, де нема цивільного населення, тим самим збережуться тисячі невинних жертв.

Щойно після ліквідації керівництва ОУН у Володимирі бандерівська верхівка при допомозі СБ стала "владою імущих і розправлялась з усіма" для добра України, ніхто не смів не покоритися їм, коли хотів бачити світ.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


МАТЕРІ ОПЛАКУЮТЬ СВОЇХ СИНІВ
Як було згадано, Орест був єдиним сином у родині Тарасевичів. То й не диво, що вони жили сином і для сина. Тож зрозуміло, що тішились його успіхом в науці і тим, що хоч Орест був молодим, а люди його поважали як розумну освічену людину і рахувалися з його думками. Тому не диво, що смерть Тарасовича і його друзів викликала велике недовір'я до бандерівської верхівки і щире співчуття батькам бандерівських жертв.

Батько Тарасовича тижнями ходив по завидівському лісі, питався всіх, кого тільки зустрічав, чи не бачили або, може, де зустрічали їх сина. Але ніхто нічого не чув і не бачив. Старенький не знайшов ні вістки про сина, ні могили синової, без нічого повернувся назад.

Осиротіла мати плакала день і ніч, мліла, руки підносила до неба з молитвою на вустах, щоб Господь повернув їм єдиного сина.

Мати Куницького нікуди не пускала свого молодшого сина самого, а йшла з ним, бо боялася, щоб і з ним бандерівці не зробили те саме, що і з старшим.

Опечалені матері були готові все зробити, якби тільки довідатись, де їх сини. Аж тут в селі з'являється ворожка-циганка і каже їм, щоб вони, матері, три місяці кожної неділі в часі Служби Божої лягали у церкві перед вівтарем хрестом і молилися. Невинна кров їх синів упаде на руку того, хто вбив їх синів. І матері, кожна у своїй церкві в часі Служби Божої лягали у церкві хрестом. То було щось особливе. Їх біль відчувала кожна людина і разом з ними оплакувала їх синів.

Ї справді, за три місяці приходить та сама циганка і каже матерям: "Скоро будеш мати вістку, хто вбив твого сина, хоч людина, яка вбила твого сина, вже теж не живе і його мати також не знає, де тіло її сина. Після того матері чекали на вістку, але в церкві вже не лягали хрестом. Пройшло, може, тижнів два. Я поїхав у Порицький район до Мудринця, і він дав мені бандерівські папери, в яких було написано, що Іван Климків-Легенда, крайовий провідник з села Бельська, загинув у Львівській в'язниці від гестапо, і ніхто не знає, де є його тіло.

Ото і був той самий Легенда, який викликав наших студентів ніби на переговори, а насправді на смерть. Ось як бандерівці будували "Самостійну Україну".

Нещодавно у Братфорді, в Англії, Максим Рубан (Микола-Лебідь) мав доповідь. Мені було цікаво його почути, і я також пішов. Після доповіді я запитав його за всі ті вбивства. Рубан був збентежений від несподіваного запитання, а по хвилині мені сказав: "На те все треба мати точні дані, треба мати акти, де й коли те все сталось". У цих споминах я даю відповідь п. М. Лебедеві, подаючи прізвища їх жертв, час і місцевість. З цими свідченнями можемо йти до ієрархів православних і католицьких церков, можемо стати перед найвищими світськими установами - Світовим Конгресом вільних Українців і там перед ними дамо присягу і напишемо відповідний акт.

"Легенда" мав більш як одне псевдо, але він був народжений 1909 р. у сільці Бельськім Сокальського повіту. Я знаю, що наречена Тарасовича, Галина, десь живе в Америці, а вона багато знає про ті справи. Може, попаде в її руки цей спомин і вона прочитає про ту трагедію, якої вона була учасницею. Батьки Орестові її обвинувачують в тому. Коли ми її тримали, як закладника, то вона плакала крокодилячими сльозами і проклинала їх, але як випроводжала Тарасовича, то запевняла, що йому нічого не грозить та що він повернеться назад.

Всі ті кривди, які зазнали матері, жінки й діти, і всі ті пролиті сльози, напевно відіб'ються на поколіннях Бандери, Лебедя, Стецька та їх підручних.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


БРАТИ КОЗЛОВСЬКІ
У заможній родині в Устилугзькому р-ні жила родина Козловських. В них було три сини, три брати. Вони всі три належали до ОУН. Андрій був найстарший. Після закінчення середньої школи пішов до університету і поступив на агрономічний відділ. В Організації займав місце районового провідника в Устилузі. Середній закінчив семирічку, а наймолодший ходив до педагогічної школи у Володимирі.

Андрій Козловський мав добрі зв'язки з старшинською школою, яка знаходилась над озером Пісочним. Він знав, що там робиться, хто провадив вишкіл, скільки було курсантів та викладачів. Зрештою він також знав, до кого той вишкільний табір належав: чи ним завідувала ОУН, чи отаман Бульба, чи і ОУН і Бульба. Може, ще хто є в живих, було б добре, якби відізвався. Андрій добре знав, що робилось у Ковелі, Овадні та Колках. Був добрим бойовиком і дуже добрим провідником. Доля йому не судила пожити, щоб своє життя і своє уміння віддати розбудові незалежного життя свого народу. Поляки забрали йому життя, і він не встиг залишити по собі доброї слави, бо все забрав з собою в могилу і наче не жив. Хай ці рядки згадки про Андрія Козловського будуть пам'яттю по ньому.

Наймолодший з братів, Яків Козловський, мені здається, перебрав усі зв'язки свого брата Андрія. Не дивлячись на те, що Яків був молодим, але був дуже врівноваженим і розсудливим. Однак його спіткало велике нещастя. Яків був у партизанському загоні Білого. Був чудовий літній день 24 липня, день св. Ольги. Була неділя, наш партизанський загін поїхав до Литовежа до церкви на Св. Літургію.

Після обіду Яків збирався кудись іти, взяв свою фінку на плечі і паском хотів піднести її вгору. Раптом немов хтось перерізав паска і фінка впала на землю з-заду. Яків не стиг повернутися, щоб підняти її, як від удару в землю лунають два постріли і обидві кулі смертельно ранять Якова. Того самого дня він відійшов у вічність.

З великим болем і жалем поховали приятеля і побратима по зброї, відпровадивши його на місце вічного спочинку. Я в той час не був в загоні, але мені про той нещасний випадок розповідали ті, хто були на похороні. Я відвідав його могилу і поклав грудочку землі. Нехай Господь милосердний оселить його в оселях святих.

Написав я цю згадку про Якова ще й тому, що він був одним із тих, що брав участь в акції проти гебітскомісара. Про саму акцію буде мова пізніше.

Середній з братів Козловських був під озером Пісочне на військовому вишколі і дістав ранг чотового. Коли повернувся додому, то застав невимовну трагедію. Вся їх господарка була спалена, а батьки були вбиті. Він залишився з цілої родини сам. Його псевдо було "Юркевич". Після такої трагедії часто впадав у відчай, плакав і казав, що навіть не хоче жити. Родину Козловських і родину Решетилів поляки знищили у клуні Решетилів. Юркевич почислив кістяки, що залишились на пожарищі, як свідки "цивілізації" 20-го століття. Мені здається, що ті дві сім'ї були якоюсь родиною, бо Андрій Козловський казав мені, що він: "Німакам ніколи не подарує за смерть Юрка Решетила. Втрата Юрка - то так, наче мені хто відрубав руку". Мені не відомо, що Юрко мав зробити з устилузькою жандармерією: чи зірвати будинок, чи виконати якийсь атентат (вирок), коли його німці зловили і засудили на смерть. Але про його смерть буде згадка пізніше.

Юркевич був у спілці з Адамом, а пізніше з Слюсарем. Навіть був його дорадником у партизанських справах. Їх єднало ще й те, що обидва сумували за своїми родинами, своїми братами, тільки та різниця, що Юркевичеві родину постріляли поляки, а Слюсарових братів - бандерівці. Юркевич залишився на рідних землях, із сумом ми прощалися з ним, але тоді ще з надією, що ми повернемося і знов будемо разом. Чи він живе, мені не відомо.

Таких, як Козловські, Решетили, були тисячі на Волині, але нікому навіть їх імен згадати, і вони будуть під ім'ям Незнаного Воїна. Мені хочеться оцінити Козловських як лицарів, патріотів, як ідейних борців з великою відповідальністю і посвятою, що без страху були готові виконувати найнебезпечніші призначення. Нехай ця скромна згадка буде вічним пам'ятником про них для майбутніх поколінь.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...

На змiст

<<< >>>


ЧОРНА ХМАРА НАД ВОЛОДИМИРОМ
Коли більша частина української поліції пішла в ліс, яку бандерівці підступно спровокували наче за наказом Тарасевича, то німці просто шаліли. Вони без жодних причин арештовували зовсім мирне населення, а вже й мови нема про тих, які їм були на підозрі. Вони розстріляли Костюка із Заріччя, арештували М. Мисечко та багато-багатьох інших. Втеча української поліції була дуже на руку полякам, і вони відразу заповнили місця нашої поліції. Це було на руку й німцям, бо вони добре знали, що польська поліція допильнує все, що тільки німцям треба буде. Спочатку почали тероризувати українську інтелігенцію, яка втіка на села, потім і міщани почали втікати. Села також були під загрозою, але там був великий простір, було куди ховатися, і погані обставини стали ще гіршими. Після арешту М. Мисечко його сестра втікла до нас на село, вона десь живе в Америці.

Бачимо, що треба щось робити, мусимо творити якийсь партизанський відділ чи бодай якісь боївки, щоб обороняти наші села від польсько-німецької сваволі, а зброї в нас є доволі. Скликали ми збори. Було нас 8 осіб і обласний провідник Грізний. При розмові ми з'ясували, що є багато нашої молоді у підпіллі, але їм треба дати зброю, а саме основне - треба мати доброго військового командира - і відділ готовий. Андрій Гайворонський сказав, що він знає одного молодого хлопця, який був в німецькому війську, то він напевно трохи ознайомлений з військовою справою - це був Гриць з Бужанки.

Отже вирішили організувати відділ в Іваничівському районі, де бандерівці тероризували нашу організаційну сітку. Так постав перший партизанський відділ на Володимирщині в кількості З0 чоловік. Військові справи з нами проводив чоловік із села Мишева. Він був сержантом в польському війську і знав це ремесло.

Наш перший бій був з поляками й німцями під селом Бубновом. Там ми втратили одного нашого бойовика із села Менчичі. Видно, що поляки не сподівались зустріти опір, а почали грабувати людське майно. Коли ж почався бій, то вони не встигли забрати награбоване, але спалили 5 господарств. Нам не було відомо, чи вони мали втрати в людях.

Акцію проводив сержант, бо наш командир Гриць любив заглядати в пляшку, тому він не завжди мав час дивитися за відділом. Такий стан нас дуже турбував. Ми не маємо доброго командира, а як можна йти в бій без нього? В нас був санітарний пункт, яким завідувала сестра милосердя Тамара. Вона, як ми всі, турбувалася про долю відділу, бо без доброго військового провідника будемо мати багато жертв. "Ось бачиш, - кажу я до Тамари, - бандерівці підступно забрали до себе Сосенка, а він як добрий провідник відразу вирізнився, і зробили з нього коменданта Січі в Свинарині, також і Похмурий стоїть під Біличами із сотнею бандерівців. Вони обидва добрі командири, обидва заприсяжені члени ОУН, і їх обох підступно, з поліцією разом забрали бандерівці, а ми ж разом складали присягу".

Наш відділ проіснував не довго, і десь на початку травня 43 року всіх розпустили додому. Зброю я знову заховав і чекаємо, але на що, ніхто з нас не мав ясної уяви. Бандерівці це використовують проти нас. У своїх летючках пишуть: "Бачите, мельниківські пани не хочуть сидіти в лісі, бо небезпечно, повтікали додому" і т. д. Вони знов стали господарями ситуації в Порицькому районі. Почали тероризувати організаційну сітку, до смерті побили районового Кошлатого із села Мишова, а його хату діхтярями й крісами подірявили так, що виглядала, як сито.

Я зайшов до станичного, а його жінка з двома дітьми плаче й просить, щоб я більше до них не приходив: "Дивись, - каже вона, - що вони зробили з нашої хати. Ні вікон, ні дверей. Ми лежали на землі наче мертві, коли вони стріляли. А як увійшли в хату, то загрозили, що коли ще раз будемо мати зв'язки з мельниківцями, то зроблять з нас те саме, що зробили з Тарасовичем. Я їх запевнила, що більш нікуди не пущу чоловіка. То прошу, не приходь більше до нас".

Попрощався я з нею і наче приголомшений іду додому. Але по дорозі заходжу до Гайворонських, які поки що не бояться нікого, і розказав їм про трагедію Кошлатих. З такою новиною ми всі три йдем до обласного провідника Грізного і розказуємо йому, що сталося у Мишеві з Кошлатим, у Заболотцях з зв'язковою, яку побили так, що вона лежить хвора. Наш обласний вислухав те все, а тоді каже: "То є чистий бандитизм". "То що ми маємо робити з тим бандитизмом? - питаю його. Він каже: "Нічого".

Відповідь Грізного нас здивувала. Як то так, нічого? Тоді ми самі вирішили, що мусимо щось зробити. Другого дня Юрко Гайворонський, я і ще кілька боєвиків виїхали в Порицький район.

Там роззброїли декілька боївок і сказали їм, щоб вони переказали іншим, що коли ще бодай один випадок трапиться такий, як з Кошлатим, тоді буде не один випадок роззброєння, а до кінця. Після того бадерівці припинили свій бандитизм.

Коли ми повернулися з Порицького району, раптом кличе нас до себе наш обласний. З великим обуренням звернув нам увагу, що ми не підпорядкувались йому, а поїхали в Порицький район на свій розсуд робити роззброєння. Ми були здивовані, від кого він довідався, що ми виїжджали в терен. Ще раз пробували вказати на те, що роблять бандерівці. Знов його відповідь була: "Ми не бандерівці". Відтоді між нами і Грізним починаються непорозуміння, бо він твердить: "Те, що роблять бандерівці, то їх справа, а ми не маємо права робити жодного насильства". Ми намагаємося Грізному пояснити, що ми не нападаємо ні на кого, ми лиш стоїмо у своїй власній обороні. Ми роззброїли їх боївки і попередили їх. Хіба можна миритися з тим бандитизмом, хіба то не гріх? Наша розмова закінчилась в дуже напруженій атмосфері, і ми розійшлися.

Вирішуємо провести збори нашого пропагандистського сектору, в який входили обоє Гайворонські, Русін, Войтович, Горун і я. Перед нами одне єдине питання - що нам робити? З одного боку бандерівці нападають на нас, вбивають, тероризують, а з другого наш організаційний обласний провід ОУН забороняє нам боронитися. Тому в такому хаосі багато наших членів замовкло, а частина просто капітулює перед бандерівцями.

Мене висилають на зв'язок до Галичини. Там маю здати звіт про те, що робиться в нас і дістати інструкції, що ми маємо робити далі. В Старгороді в станичного вже чекав на мене лист-грипс. У грипсі повідомляється, що на Володимирщину має прийти з Кременеччини добрий командир з групою партизан у складі З0 чоловік. Вони у нас повинні бути десь в половині травня, можливо, у другій половині. Цей грипс треба передати обласному. Ми всі нетерпляче чекаємо не так на хлопців, як на командира, бо в грипсі вказано, що командир є добрим військовиком - це якраз те, що нам потрібно.

Бандерівці використовують будь-яку можливість для розпалювання ворожнечі між українцями і поляками. Наприклад: "Ось бачите, - говорять вони, - німці з поляками палять наші села, а мельниківські патріоти сидять вдома". Однак вони не кажуть, хто провокує на ті напади. Бували такі випадки (то було напочатку), коли німці приїжджали до села на торгівлю. Вони привозили каву, нитки або мило, а їм давали яйця, масло чи там ще якийсь продукт. У міжчасі хтось із мудрих бандерівських героїв зловить того німця й заб'є. На другий день німці таке село спалять, а людей виб'ють. Народ утікає і кричить, що німці село палять, але нікому сказати, за що вони його палять.


<<<
>>>