"Чорні дні Волині" або "Непоставлений пам'ятник"

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


БІЙ МІЖ БРАТАМИ ГОЛОДАМИ
Всі три брати, Слюсар, Ярмак і Білий мали добру опінію між людьми, вони були синами багатого господаря, мали освіту, вміли говорити до людей, люди їм вірили і рахувалися з ними, а тим більше, що вони мали такий гарний клич: "Воля народам, свобода людині". На превеликий жаль, то був тільки клич, бо насправді СБ без упину душить людей путами, кидає у криниці і т. д. Військовик Слюсар звернувся до своїх братів-пропагандистів, щоб вони якось вплинули на відповідних людей, бо на Володимирщину позбиралася вся голота і займається бандитизмом. Видно, вони були згідні із думкою Слюсаря і почали звертатись до СВ і ВПЖ, щоб ті перестали тероризувати людей. Якийсь час йшов спір між ними, однак партія перемогла, а вона стояла на тому, що всіх, хто не підпорядковується партії, треба знищити. СБ-істи казали, що тут є повно комуністів та зрадників, яких мусять знищити. Слюсар з великим обуренням і гнівом ставив питання: чи мельниківці, чи штунди є комуністами? Тож вони порядні люди, а ви їх найбільше б'єте, а скільки знищили східняків - вони добрі люди, патріоти, а не комуністи. Всередині партії йде заколот, і то великий, хоч бандерівські лідери не беруть того всього під увагу, і СВ та ВПЖ виконує свої завдання. Всі три Голоди виступають проти СБ та ВПЖ, і з малого вогню розгоряється великий.


На змiст

<<< >>>


СМЕРТЬ АНДРІЯ ГАЙВОРОНСЬКОҐО В КІНЦІ 1943 РОКУ
Дуже мені сумно писати ці рядки про смерть друга, а він ним був. Андрій Гайворонський вибирається до Грубешова на зв'язок до п-ва С. Ми з Юрком були дуже проти того, щоб він ішов, бо польська партизанка навколо Грубешова шаліє. Холмщина горить день і ніч. Ми наче передчували, що щось недобре скоїться, тому так його відмовляли. Андрій наполягав, що він мусить йти, щоб довідатись, що діється у Грубешові, а може, дещо прийшло нове. І пішов. Ми обидва з Юрком осталися у Космові. На другий день приходить зв'язкова з Грубешова і приносить грипса, а сама нам розповідає, що Андрій підійшов до хати п-ва С., раптом якась незнана особа вистрілила в нього, і куля тяжко його ранила в живіт, він стік кровно і помер. Коли почули постріл, з хати виглянули через вікно й побачили 2-3 особи, які побігли на другу вулицю. Всі казали, що то була засідка на нього польської боївки. У Грубешові був вбитий, там його й поховали на грубешівському цвинтарі, біля одного полковника, якого польська партизанка забила. Похорон відбувся перед Різдвом в 1943 році, але ми не були на ньому. Залишились ми тепер лиш вдвох, бо Андрій відійшов у вічність, мій друг і приятель, та Юрко, рідний брат. Ми обидва до краю були прибиті горем. Спи, дорогий, незабутній Друже, нехай тобі сниться вільна Україна! Ти все своє життя присвятив для неї.


<<<
>>>


На змiст

<<< >>>


НОВИЙ 1944 РІК. КОВПАК РОЗБИВ СІЧ
Ковпак із своїми партизанами зайняв майже все Полісся і переходить з одного місця в друге, ходить великими, добре озброєними відділами. Так говорили, що їх дуже багато, може, навіть більше як 10000 чоловік. Адам стояв недалеко Верби із своїм Легіоном, коли зустрівся з ковпаківцями. То було 13 січня 1944 року. Бій був сильний, однак встояти Адам не зміг, і мусив відступати, бо червоні стали бити з мінометів, і годі було думати їх стримати. Адам і Юркевич із своїми людьми подалися під Ковель, щоб оминути червоних, зійти з дороги.

На Новий рік (14 січня) 1944 року ранесенько Ковпак обступає бандерівську твердиню - Січ. Ще всього п'ять місяців тому звідсіль партійні упівські верховоди видавали тверді накази, а хто відважиться їх не виконати, того чекав "земельний відділ". Так називали те місце на Січі, де СБ не хоронило, а закопувало свої жертви. За одну годину червоні партизани розбили все. Слюсареві з його чотою і Похмурому пощастило втікти в бік Володимира. Так із двох сотень втікло чоловік 60. В той час, коли одних брали в полон, інші віддавали своє життя, спливаючи кров'ю. Ковпак справляв перемогу. Пробули вони там цілий день і ніч. Напекли хліба, а на ранок позабирали все: харчі, шкіру на чоботи, гармату, яку я з іншими трьома друзями витягнув з бункерів та нею мали йти здобувати Київ, забрали всі "максими" (скоростріли), над якими ми так тяжко пітніли, поки витягнули, а бандерівці при роззброєнні нашого відділу забрали на Січ, а тепер вони знов попали у руки червоних. Вичистивши все, виїхали із Січі, а Січ запалили. А кухню і пекарню так постріляли, щоб вже більше вони не могли придаватися до вжитку. Отак вся робота Сосенка пішла з димом, як і моя робота пішла марно, бо вся зброя, включно із гарматою, опинилась в руках червоних партизан.

Зрівнявши Січ із землею, Ковпак з своїми людьми подався у Карпати. Ті партизанські відділи Ковпака виглядали більш на регулярну армію, ніж на партизанку, вони мали всіляку зброю і були озброєні по самі зуби. Мені Похмурий розказав про знищення Січі відразу після того, як у квітні Юрко, Слюсар, Юркевич і я оглядали те місце, де була Січ. Все було знищено. Бараки спалені, тільки обгорілі стовби стояли та купи попелу. Шкода було праці Сосенка. Адам, Слюсар і Юркевич обладнали іншу пекарню, кравецький верстат недалеко від Мусора за Устилугом, але вже багато-багато менший. Це було тимчасове, щоб можна було сховатись або перенести в інше місце. Ковпак з своїми бійцями ходили по лісах Полісся такими великими відділами, що їх стримати було неможливо. Українські партизани вже не мали свого місця постою, весь час були в поході, бо Ковпак і Медвєдєв не давали їм спокою.

Адам з інтернаціональним Легіоном давав їм трохи по колінах, забрав у Медвєдєва декілька мінометів і багато мін, трохи якоїсь зброї і амуніції у бою недалеко Верби.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


БАНДЕРІВЦІ СВОЇМ ТЕРОРОМ САМІ Б'ЮТЬ СЕБЕ
В той час, коли Ковпак розбив Січ, СБ знов робить нагінку на селян. Я повернувся до Порицького району, до села Яневичі, де СБ вбила районового члена ОУН Мудринця і хотіла зловити одного зв'язкового з села Тишковичі. Зайшли Сб-істи до хати батьків зв'язкової і, коли не застали її, то сказали батькам, щоб вона була на слідуючу неділю вдома, а коли її не буде, то буде біда з нею і з ними. Пройшов тиждень, і у хаті батьків з'являється СБ й питає, де е Олександра? Коли батьки сказали, що вона пішла до знайомих у сусіднє село, тоді вони звернулися до її батька, щоб він підвіз їх пару кілометрів. Господар каже, що він вже старий, до того інвалід, без ноги і не може їхати тепер, в такий сніг і мороз. СБ до нього дуже приязно звернулось: "Ми самі коні запряжемо, а ви сідайте і підвезете пару кілометрів і то все". Батько Сяньки, старий інвалід, дуже не радо, але мусив везти, бо так вимагали від нього члени СБ. Жінка довго чекала свого чоловіка, однак не дочекавшись, лягла спати. Встала рано і жахнулась, коли побачила коні біля воріт без чоловіка. Жінка з сусідами поїхала шукати, може десь заснув і випав із саней, хоч би не замерз, а, може, бодай на якийсь слід нападуть. Це було після Водохрещення, але ніде ні сліду не знайшла, наче у воду впав і пропав, ніхто ніякої чутки про нього не мав.

У Черничині був панський фільварок, який упісти раніше спалили, та й була криниця, але той фільварок стояв пусткою. Десь у половині травня 1944 року один чоловік переходив через фільварок, і його скортіло заглянути в ту криницю. Вода в ній трохи впала, і він побачив, що там плаває людина. Покликав людей і почав витягати вже не до впізнання спотворених вісім трупів, вісім людей. Тих, кого не впізнали місцеві люди, поховали у Новій Лішні на цвинтарі. Між тими жертвами есбістів Олександра пізнала свого батька-інваліда по дерев'яній нозі, який у січні підвіз СБ пару кілометрів. Батько-інвалід своїм життям врятував життя своєї дочки. Таких і подібних випадків по цілій Волині безліч. Бандерівці не проти членів ОУН, вони проти всіх чи то людей, чи то установ, які не підпорядковуються їх наказам, не визнають їх як авторитет, а мають свої погляди - таких людей вони нищили.

Однак в еміграції є такі люди, які боронять і виправдовують бандерівців за їх бандитизм і намагаються перевернути їх в "героїв". Я їм хочу сказати: чи й вони можуть взяти ту невинну кров на свої руки і ріки пролитих материнських сліз за своїми дітьми чи чоловіками? Я вірю, що всі ті сльози впадуть на покоління Бандери, Лебедя й Стецька. Стецьків порожній бубон гуде на еміграції, що він робив революцію на Волині, але нехай каже правду, яку він робив революцію.

Я готовий стати перед українською спільнотою на свідчення і сказати, де поділась інтелігенція Волині, де поділися чесні селяни, духовенство, ре подівся Владика Мануїл?

Ще згадую про один випадок, де родина заплатила життям за сина. Це було в с. Менчичах. Мій друг Петро був відважний, і зовсім не звертав уваги на бандерівські погрози, і не виконував наказів СБ. Одного разу есбісти приїхали до хати його батьків і питаються, де Петро. Батьки, не підозріваючи чогось недоброго, відповіли, що Петро з сестрою пішов до сусіднього села. Тоді есбісти виводять решту родини з хати і там під хатою розстрілюють всіх, Петро із сестрою це бачили, але у Петра не було зброї, і він нічого не міг зробити. Вони обоє втекли в друге село і врятувалися. Петро залишився в живих і з невимовним болем в серці за своєю родиною живе ще й сьогодні. Ось це та "революція", яку тепер бандерівці пробують назвати "визвольними змаганнями". Незчисленні могилк із села до села залишили бандерівські герої невинних людей, за яких відповідають перед Богом і своїм власним сумлінням, як що його мають, та перед родиною своїх жертв.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


МОЯ ТИ, УБОГА ХОЛМЩИНО!
У чотирикутнику між Криловом, Томашевом, Замостям і Грубешрвом було знищено поляками якихось п'ятдесят сіл та вимордувано дуже багато українського православного населення.

Коли я вертаюся спогадом назад, то мені болить серце, очі наливаються слізьми, наче я знов ходжу тими згарищами, тими руїнами, якими ходив тоді, і перед очима наче на екрані наново бачу все те, що бачив тоді: обгорілі стовпи із людських хат, попалена худоба і багато, багато людських трупів. Читав я нашу історію і цілий час нас всі б'ють, але так, як у 1943-44 роках, то навіть ніяка татарська навала не сплюндрувала, як це зробив католицький цивілізований польський світ де кажуть: "Нєх бендзє похвальони Єзус Христус". Одначе українські православні святині руйнували, зривали Св. Ікони, кололи їх багнетами, нищили іконостаси, як нехристи заходили у Божий Дім, а коли вже до схочу зруйнували, тоді палили. Людям не було місця, щоб можна було десь заховатися. Я згадую декілька сіл, в яких я сам був і бачив, які були знищені у березні і квітні 1944 року. Це - Сліпче, Косимів, Витків, Телятин, Крилів, Техобіж, Козодави, Міняни, Масловичі, Модринь, Шиховичі, Ласків, Сагринь, а може, Загрині, Малків, Прогоріле і Новосілки.

По полях лежали побита худоба і людські трупи, яких не було кому ховати, а вороння клювало й розривало їх тіла. Худоба, яка якось залишилась подичавіла й бігала по лісі. То було мирне населення Холмщини, яке пало жертвою нелюдів. Як тут не сказати: Нех бендзє Єзус Христус похвальони у Варшаві й Ватикані.

На Холмщині були нарікання на Владику, Митрополита Іларіона, що він у проповідях закликав своїх вірних: "Нехай ваша рука не піднесеться проти безборонних після перших нападів на українські села". Провідники Комітетів центрального й місцевого, Холмського й Грубешівського виразно відмежувалися від усяких актів сваволі, насильства, анархії, перестерігали перед участю у таких актах українську людність. Хто ж дав полякам ту всю можливість сваволі? То була винищувальна політика польського уряду; ведена впродовж 18 років її існування, яка проголошувала, що нема українців на Холмщині й Підляшші, а є тільки православні поляки. Тим вони хотіли відрубати від національних потреб частку православних поляків і тим самим затерти її, знищити свідомість національної пов'язаності з Православною Вірою. Тому й став похід проти Православної Віри і її вірних на Холмщині. Той похід увінчався, прославився нечуваним серед культурних народів свіду масовим руйнуванням православних святинь ще з 1938 року, коли насильно зганяли православний люд до католицьких костелів, бо ксьондз на згарищі православної церкви їх покропив водою і сказав, що вони вже католики. Мене теж на одному такому зібранні у 1938 році ксьондз покропив, що означало перехрестив, але я утік на Волинь.

Падіння Польщі в 1939 році викликало спонтанний рух у переслідуваних - забрати назад заграблені святині православні, культурно-національні заклади та школи. Чи цей елементарно-природній порив живого духу українського народу не був його проявом? Чи, може був спровокований, щоб зробити підложжя під масову терористично-грабіжницьку проти-українську акцію, жертвами якої пали тисячі громадян різного віку? Поляки свої злочини виправдовують демагогічними вигадками, приписують нашому духовенству проти-польську агітацію і навіть таке, ніби вони святять в церкві ножі на різню поляків. Так загітована польска вулиця вірить словам ксьондзів, і та віра перетворюється у відплату. І як спасенну річ уважають конечним очистити Холмщину і Підляшшя від всіх українців. Щоб відмітити бодай декого, почну із адвоката, який був головою Українського Допомогового Комітету з числа священиків, дияконів, агрономів, учителів народніх шкіл, солтисів, майже всіх культурно-освітніх та кооперативних працівників, кваліфікованих ремісників та сенатора Івана Пастернака. Тільки той, хто про це знає, той зрозуміє, яку втрату, скільки жертв понесло українське суспільство Холмщини. Ми повинні відчути все терпіння нещасних українських жертв, що впали від меча польських партизанів, які себе називали Армія Крайова.

В селі Новосілки було забито коло 150 осіб, зокрема настоятеля о. Гольця страшенно покалічили, пообрізували вуха, відрізали бороду, покололи, його потім з іншими п'ятнадцятьма парафіянами знайдено за селом у гною. Хотілося згадати ще про деякі села, але не в моїй силі, бо пригадуючи все те, відчуваю запаморочення голови.

Було нас коло десяти осіб, ми йшли з Шихович до Малкова дорогою під лісом. Дійшовши до місця, де колись збиралися сотні людей - одні приходили, щоб помолитися, інші, щоб напитися святої джерельної води, а хлопці, щоб подивитись на дівчат, яких було багато і виглядали гарно, як маків цвіт, та познайомитись, а всі разом, щоб поклонитись св. Миколаєві, який стояв, мов на сторожі, тримав простягнену руку до лютого вояка, рятуючи двоє малих Дітей від нього. Ми там застали раїну. Статуя св. Миколая лежала побита біля тих малих дітей, які теж були скинуті із підмурівки. Одна вода потихеньку дзюрчала з того гарного джерела. Побачивши все те, я подумав, що тепер люди куди гірші від того лютого вовка. І так АК розправилась з православними українцями, очистила від них Холмщину цілковито.

Довго ми затримались біля того колись святого, а сьогодні оскверненого ворогом місця і пустились дальше у свою дорогу до Малкова з дуже тяжким серцем, коли раптом на нас нападає табун худоби здичавілої, яка вийшла з лісу, і ми мусили відбиватись від неї. Коли, бачимо, біжить жінка з малим хлопчиком. Коли вона побачила нас, що ми йдемо у бік Малкова, вона впала й не рухається, а хлопчина рухається...

Ми підійшли до них, підвели ту жінку і питаємо: "Що з вами, тітко?". Жінка мовчить, тільки хлопець починає плакати. По якомусь часі жінка відкрила очі й питає, хто ми є, ми сказали, що ми українці із-за Буга, з Волині. Жінка, плачучи, просить показати їй дорогу за Буг, на Волинь. Жінка виглядає страшно, її погляд напів дикий. Ми знов її питаємо: "Що з вами скажіть дещо нам?". Жінка почала розказувати. "Я втікла із Ласкова, той проклятий Джус напав на наше село, спалив церкву й школу, людей вбивав, кидав у вогонь. Я з своїм хлопцем сиділа три дні в льохові, в схованці. Нас там було 13 осіб. Наш відділ самооборони бачив, як Джус зближався, вірніше окружав наше село, але їх небагато, і вони нічого не могли зробити. Коли банда зблизилася до села, то почала стріляти запальними кулями, і все село почало горіти. Люди почали втікати, а бандити їх стріляли з віддалі, кого зловили, того перед розстрілом мучили, кололи багнетал й, ножами й кричали. "Біць вшисткіх до ногі, навет дзєці, жеби нє било жаднего украінца на нашей землі". Коли село згоріло, бандити почали шукати людей по сховищах. Знайшли вони наше сховище і кричать по-українськи: "Вилазь, Михалку, поляки вже пішли і більш не будуть мордувати!". Одначе ніхто не вилазив. Тоді вони почали відкидати землю, і наші жінки побачили, що вже нема виходу, і думали, що нас спасуть, коли вийдуть із дітьми, але бандити сказали їм полягати, постягали із них одяг, взуття, а тоді питають, чи там хто ще є, але жінки сказали, що більше нема нікого. Почула я голос бандита, що казав "Давай ножа", і після того жінки почали кричати, а за хвилину ми почули у сховищі постріли - це вони постріляли наших жінок, а потім напхали соломи до нашого сховища і запалили, почало все горіти, почав горіти на нас одяг. Я встигла одяг скинути, і вискочити із схованки, і почала втікати із цим малим хлопцем. Вони стріляли за нами, поки ми не вскочили до лісу. У тій польській банді Джуса були місцеві поляки, бо я деяких пізнала. Два дні грабували поляки наше майно на згарищах, і навіть гострими штиками вишукували у землі й викопували та забирали...

Таких випадків на Холмщині було багато, і в кожному селі гинули сотні ні в чому не винних людей. То чому я так сильно налякалась, як побачила вас, бо я не знала хто будете. Оце втікаєм і самі не знаєм куди", - перелякано і дуже-дуже сумно закінчила оповідання нам ця нещасна жінка, яка репрезентує решту мешканців Холмщини. "За чоловіка й двох синів я зовсім нічого не знаю", - з болем вимовила жінка.

До Джуса долучився з своєю бандою офіцер польської армії під псевдом Муха, він командує групою головорізів, для яких дістав зброю, коли він гуляв по Волині. Тепер перебиратись хоче до Білгородських лісів, хоч, правда, зараз ніхто не знає, де він стоїть, але він скоро вилізе на поверхню. Муха спалив багато сіл довкола Білина, в Устилузькому районі та понищив багато людей.

В той час на Волині в Устилузькому районі Юркевич та Адам тримають інтернаціональний Легіон. Юркевич дуже злий, що Муха втік на Холмщину, бо ж то він постріляв усю його родину й родину Решетила та спалив усе дощенту. Юркевич скрізь в погоні за Мухою і скрізь, де може, то відплачує за свою родину. Ми тут стоїмо і тільки дивимося, як день і ніч горить Холмщина, а нас три бойові сотні, добре озброєні, маємо тяжку зброю, міномети, і нам нічого не страшно. Правда, що в цьому Легіоні переважно полонені азіати з Червоної Армії, але в багатьох боях з Ковпаком вони були переможцями. Правда, партизани здебільше мають легку зброю. Адам хоче йти із цим легіоном на фронт у глиб Полісся, Похмурий же мас досить клопоту з есбістами. А я без Адама буду безрадний, тому і злюся, що стоїмо.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


РЕЙД НА ХОЛМЩИНУ
Нарешті прийшов той довгоочікуваний день для Юркевича. Разом з Адамом вони переходять Буг біля села Кречіва і подалися На село Прогоріле з групою 200 осіб у німецьких уніформах. Його заступник Юркевич з групою 150 людей переходить Буг біля села Лазниця і йде в напрямі Космова. Ми відразу дали знати до Крилова, що з Волині перейшла група повстанських загонів під командою Адама і Юркевича, але вони не будуть Крилова зачіпати. Пару роїв залишилося біля села Лежниця пильнувати склади зброї. Адам мав бій на Погорілові під Криловом і за годину розтрощив ту Малу польську колонійку цілковито. Оборона Крилова побоялась Зачіпати Адама, бо думала, що то німці. Адам мав біля ЗО підвід із Харчами, зброєю і шпиталиком.

Юркевич із своїми людьми пішов через Шиховичі, Малків на Ласків, а Адам з Крилова на Ласків, бо там була твердиня польських партизан. Поки Адам добрався до Ласкова, то Юркевич привіьав Джуса мінометним вогнем, який викликав велику паніку між поляками. Втікаючи, вони навіть залишали кулемети. Поки Адам прийшов до Ласкова, то вже було по всьому. Наш один рій залишився у Паскові, і ми бачили, як селяни приходили і забирали назад своє майно, забране кілька день тому поляками. Ми стояли і дивились на захід, на величезні клубки диму, які підносилися до обрію. Нещодавно небо червоніло від полум'я українських сіл, земля тоді була вкрита побитими невинними дітьми, жінками, старенькими людьми та сильними здоровими мужчинами, українські села перетворювалися у пустелю. А зараз небо червоніє від заграв над польськими колоніями. Боїв не чути, але небо червоніє. Холмщина перетворюється в цілковиту пустелю. Ось до чого довела та шовіністична польська шляхта, вона ніяк не хотіла зрівняти пана з хлопом, а була наставлена "бити хлопа".

Адамові люди - азіати, але вони були у великім гніві на поляків за їх звірства, а особливо, що вони поробили із нашими святинями по селах та по містах. "Ми ніде не бачили таких руїн із церков, казали азіати, - як тут, на Холмщині, тому і засуджуємо за це поляків".

За яких днів п'ять Адам із своїм Легіоном повернувся під Буг і каже: "На Холмщині тепер всі рівні, поляки знищили українців, а ми поляків, які не повтікали вглиб Польщі". Юркевич був дуже незадоволений, бо він ішов у погоню за Мухою, а той втік і Юркевич не міг помститися за своїх родичів. Який це жах - громадянська війна, яку розпалили поляки на Холмщині і в якій найбільше потерпіло мирне населення обох народів!

А на Володимирщині СБ чинила нові чистки, і коли Адам повернувся із Юркевичем із Холмщини, СБ прийшла робити перевірку у Легіоні. Адам дуже різко і рішуче сказав: "Руських комісарів у себе у Легіоні не хочу бачити, бо я мав того досить у Червоній Армії. Я бачив цей легіон після розстрілу майора, капітана й доктора без комісарів, і так без них він має бути".

СБ і БПЖ відразу вчинили великий крик, мовляв, хто ти є такий, Адам, що не хочеш підпорядкуватися? Але він не звернув на те уваги.

Адам хотів зробити засідки на загони Медведєва чи Ковпака, і але вони ходили по пару тисяч разом, а часом стояли по пару кілометрів один від другого, і їх треба було минати, бо вступати з ними в бій було безрозсудливим. Адамові ще хотілося дістати зброї і амуніції, а особливо мінометів, але вже не мав нагоди і десь у квітні, разом із своїми людьми, подався за фронт на Полісся. Юркевич, залишившись без Адама, почав співпрацювати з Слюсарем, хоч у нього не було ні настрою, ні цікавості до життя, а в очах світилися вогники, які вказували, що він завжди готовий до бою.

Пробувши з Адамом і Юркевичем більше тижня на Холмщині, мав нагоду з ними говорити Юркевич сказав, що коли б СБ хотіла в нашому відділі щось робити, то ми вжили б зброї. Це нас здивувало, і ми перепитали Адама, чи й він з тим згідний? Адам нам сказав, що як не сьогодні, то завтра вони з Юркевичом зроблять з ними порядок.

Ми з Юрком пішли з Холмщини до Галичини, щоб там зустрітись з районовим і розказати йому, що бачили й що чули, а тоді повернутися на Волинь. Переходячи селами, ми побачили, що населення замкнене в собі, скупе в розмові і в поганому настрої, з обережністю й недовір'ям. Лома пробув до вечора, а вечором іду до станичного С. А., щоб йому дещо сказати та й віл нього довідатися, що за час нашої відсутності, тут нового, бо я вже декілька тижнів не був удома. Недаром моя мама мене називала волоцюгою, бо я від 41 року волочуся до сьогодні.

Прийшов я до станичного і постукав у двері. Його жінка відповіла запитом: "Хто там е'", я тихенько відповів, що це я, Грииько. Жінка виходить і каже до мене: "Втікай куди хочеш, до хати не заходь, бо СБ так побило мого чоловіка, що вже другий день обертаю в ліжку, бо сам не може повернутися... Раджу тобі, йди звідси, бо як хтось побачить, то буде біда нам усім". Послухав я жінки станичного, і вернувся додому, і відразу розбудив ІОрка, який ще відпочивав, і розповів йому, що мені казала жінка станичного. Мушу признатися, що ми були розгублені, але, порадившись, вирішили піти до Лудинського станичного і у нього розвідати докладніше про все. У Лудині довідуємося, що станичного Степана бандерівці вбили. Ми поставали як вкопані: одного побили, що не може повернутись, а іншого забили. Степан був доброю людиною, добрим боєвиком, і нам до сліз стало його жаль. Ми почали розпитувати, за що його забили, і нам розказали, що до села Жилінова приїхала СБ, зловила й арештувала Юхима Мужичука, який був зв'язковим ОУН і станичним. В 42 році есбісти почали вимагати від нього зброю, а коли той не давав, стали його дуже бити, називаючи дизертиром. Хтось дав знати до села Лудина станичному, і той, довго не думаючи, сів на коня, взяв кріса й пістоля й поїхав на допомогу Мужичукові. Приїхав, а Мужичука й ще молотять і кажуть віддати зброю. Степан зіскочив з коня й питає: "За що його б'єте?". Тоді СБ до Степана: "Давай кріса?". Ї той віддав, але враз витягнув пістоль і сказав: "Руки вгору, а хто буде рухатися, стрілятиму". Есбісти кинули всю зброю, Юхим зібрав її, хоч сам ледве стояв на ногах, бо його добрих годин дві мучили. Враз й сила вернулася, і він із помпою їх випровадив із свого подвір'я, а Степан повернувся додому до Лудина. Та по якомусь часі Степан поїхав до Цуцнева, а там його бандерівці тяжко ранили, він ледве приїхав додому й помер.

СБ гуляє волинськими селами і робить "революцію", вбиваючи наліво й направо того, хто їм відважився не повинуватися.

Ми ще покрутилися трохи по Володимирщині, вертаємося назад на Холмщину, бо нам сказали, що за нами слідкує СБ, отже треба знов зникнути з їх очей. На Холмщині біля Ласкова знов явився чи Муха чи Пжус, і я рішився вернутися назад, щоб дати знати Юркевичеві про них, а Юрко там залишився.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


СБ МЕНЕ АРЕШТОВУЄ ВДРУГЕ
Почало вечоріти, і я став збиратися додому. Лишив пістоля Юркові, а сам мав дві гранати, і то мені вистачило. По дорозі зайшов до одного товариша, щоб перевірити, де повертасться СБ та чи є щось нове. Мій товариш подивився на мене й каже; "Так, учора у Русовичах СБ забила Прокопа таки у нього під хатою". Ще за Польщі Прокіп з своїм сусідом судилися за межу; а тепер зробив наклеп на Прокопа партизанці, і все село говорить, що то відплата за старі прорахунки.

Де старі, а де нові вишукують порахунки, і СБ нищить цивільне населення. Це мене ще більше насторожило, і я підходжу до хати, скрадаючись. Оглянувшись на всі боки ще раз і упевнившись, що нема нікого, я постукав у вікно. Лвері відчиняються і я заходжу до хати, але мене зустрічає дуло фінки СБ, наставлене просто вголову. Це вже четверта ніч, як їх чотири особи ночують у нас у хаті.

"Руки вгору". Я підніс. "Що маєш?", - питає. "Дві гранати", кажу. "Гранати даяай сюди, а де твій пістоль?". Я кажу їм, що віддав братові Сергієві, а його німці арештували, і я не знаю, де пістоль, чи німці забрали, чи він де сховав. "Нащо ти носиш ці гранати?". "Знаєте, який тепер час, - кажу я, - всяка нечисть коло нас переходить: поляки і червоні. Один з есбістів додає: "Ти також один з них, що до неї належиш". Сказав піднесеним голосом; "Ти арештований і їдеш з нами". Моя мама почала плакати і мені докоряти: "А я тебе просила, щоб ти нічим не займався, бо то тобі не потрібне, щоб сидів вдома, а то доходишся".

Я переодягнувся в інше вбрання, мама дала чисту білизну і все мені пригадувала, що мене просила не ходити. Мене забирають, виводять надвір, а там уже чекала фіра, і один з есбістів каже до фірмана: "Їдемо в село Верхнів". Станичний з Верхнова спровадив нас до одного господаря, і ми заїхали до нього на подвір'я. З хати вийшла уся родина і почали говорити з тими двома есбістами. По мене розмова долітає, і я чую, як есбіст каже. "Ми хочемо його зоставити у вас у льохові, а завтра рано Омелько та Брова його заберуть". Господар із станичним були якоюсь родиною, і господиня хати категорично заявила, що вона мене не хоче у своєму льохові. "Як хочете, то разом з ним і нас стріляйте, а його ми не хочем, він "мірошник", а їх тут багато, то везіть до якогось мірошника у льох". Коли рішилась моя доля, я стояв коло воза з одним вартовим, то до нас підійшов інший есбіст і заявив; "Якщо ти зробиш бодай один крок в один чи другий бік, вбиваю тебе без жодного слова на місці". Чую, як господар настоює на своєму: "Беріть його куди хочете, я його тут не хочу". По довгій розмові підходять до мене й кажуть: "Сідай на віз, і їдемо далі".

Посідали і їдемо, але куди? Вони сміються, глузують наді мною. Признаюсь, що на мені волосся ставало дуба, я думав, що це вже кінець, хоч би лиш не мучили. Під'їхали під хату, застукали, по хвилині нас пускають до хати. Один з есбістів звернувся до господаря: "Ми хочемо залишити його у вас в льохові, а завтра рано заберемо". То були батьки Семена Антонюка, нашого станичного, якого СБ розстріляло, і вони перелякані, навіть говорити бояться. Есбіст продовжує: "Нехай він іде у льох, а ми двері підіпремо дрючком, і то все". Самі поїхали ночувати до станичного.

Льох під хатою, а вхід до нього із сіней. Спускаюсь я у темноті у той льох, вони зачиняють за мною двері, підпирають їх і кажуть до господаря: "Як його хтось випустить, то вам усім буде те саме, що вашому синові". Невинні люди трусилися перед СВ і перед їх таким грізним наказом.

У льохові темно-темно, щастя, що я мав трохи сірників і попробував одного витерти по довгому часі будучи в льохові. Навіть курево мене небере. Я побачив, що стоїть дві бочки, одна більша з капустою, а інша менша з огірками. Я підкотив ту бочку під двері, але побачив, що вона не має кружка і не можна стати на неї. Я знов витер одного, другого сірника, позглядаючись раптом побачив, що з однієї сторони дошками відгороджена картопля від решти льоху. Не було часу про щось думати, я схопив ту дошку, а картопля так і посипалася кругом. Я затих на якийсь час перевірити, чи ніхто не почув. Навіть як і почув, то не виявив того, а тому, що все було тихо, я поклав дошку гід бочку, вилажу на неї і впираюся головою у двері, але бачу, що не маю стільки сили в голові, щоб нею зірвати двері. Злажу з бочки, знов витираю сірник й шукаю - може, щось знайду. Коли бачу, є невеличка бочечка, я відразу беру її і ставлю на верх першої, кладу ще одну дошку і вилажу наверх, цим разом якраз добре можу плечима підважити двері, що я й зробив. Дручок зломився, двері відчинились, і я опинився на волі. Тут уже я собі дам раду. Відразу вискочив із села й полями пустився йти в сторону дому, але не до своєї хати, а до хати сусіда. Заходжу, легенько стукаю у вікно, і коли він мене побачив, то був дуже здивований, бо брат йому сказав, що мене арештували. Я у того сусіда переховував свої гранати. Їх там було ще десять. Я взяв три з собою. Сусід каже, що брат журився, що не знає, де я і що зо мною буде. "А ти тут, як то все сталося?". Я сказав сусідові, що поломав двері від льоху Антонюкові у Верхневі і втік, скажіть моїй мамі, що я живий і пішов на Холмщину. "Добре, - сусід каже, - я перекажу, а ти будь обережний".

Попрощався я із своїм сусідом і відходжу на Холмщину. В голові гуде неначе там рій бджіл, а волосся чомусь як наелектризоване стає дуба. Що мені робити далі? Хто ті люди? То є нечиста сила, з якою треба вести боротьбу не на життя, а на смерть. Перед моїми очима стоїть моя мама і з плачем дає мені білизну в останню дорогу, а есбісти з насолодою ходять по кухні і підганяють "поскарей". Знов моя думка повертається назад аж до Тарасовича, який також мав таку годину, таку годину мали всі мої друзі, які згинули з руки "свого брата". Для кого я так тягнув ту зброю із бункерів? Гарматку, після якої був три дні хворий. Всі ці думки не сходять з голови, я хотів би, щоб щось інше прийшло на думку, але нема сили позбутися усього пережитого, тому картина за картиною, як на екрані перед моїми очима. Раптом чую слова Брови (він був ватажком СБ), які казав до мене на подвір'ї Трачуків: "Один крок вяку небудь сторону, то з усіх наших автоматів серії підуть у тебе. Ти не думай, що Горунові вдалося втекти, то й тобі вдасться, о ні, ми тебе в ліс не поведемо, щоб ти мав нагоду втекти". Ця думка викликала біль, куди йдуть наші зусилля, думаю собі, - це ми так будуємо Україну? Хто українською рукою вбиває українських патріотів, старших, чесних селян, наших добрих, прямолінійних дідусів? Котрий із ворогів тішиться такою боротьбою?

Дорогою до Антонюка я зупинився у Брови: "У чому я провинився, що ви дали такий строгий наказ? Ви до мене гірше ставитесь, як до якогось комуніста-злочинця. Що я зробив злого? Я хочу вам в очі сказати, що я більше зробив для України, як ви, бо та вся зброя, яку ви забрали при роззброєнні партизанського загону, гармата, 20 кулеметів, амуніція - добута мною. Ви воюєте моєю зброєю, моєю гарматою здобули Колки, здобули Овадне, мої "Максими", які я витягнув із бункерів, озброїли ваших упістів автоматичні відділи, то скажіть мені, за що ви тримаєте чотири кулемети проти моїх очей, що я за ворог вам?".

Тому, по-перше, що маєш зброю і тримаєш її проти нас, ти був у мельниківському загоні Білого, а після роззброєння ти не зголосився до нас на Січ і ще й по сьогодні утікаєш. По-друге, ти, як і інші, не виконуєш наших розпоряджень, а таких людей ми будемо ліквідовувати, а ми маємо докази, що ти і на далі співпрацюєш з ОУН, з мельниківцями. "Справа мельниківська вже давно вмерла, і за неї треба забути". Вислухавши те все, я кажу до них, що зброю не добував для себе, я віддав її до відділу, а ви відділ роззброїли і зброю забрали, що я вам ще можу сказати? Завтра ти напевно, говоритимеш з Мітлою, а може з Горбенком, то їм розкажеш про все.

Ніч була темна, тільки зорі де-не-де світять. В мене на думці мої товариші, від Тарасовича починаючи і до Мудренця, мабуть я їх зустріну незадовго на другому світі, і чомусь мороз пробігає по тілі, а волосся наче дріт робиться на голові. Тоді потіаю себе, що коли не вмерти, то вмерти, але не хотілося б згинути від руки Каїна. Ще питали мене за Юрка Палія, але я їм сказав, то не знаю навіть, де він є.

Так я усе передумував, вірніше переживав наново пережите в дійсності. Багато людей тікало за Буг від більшовиків, а я втікаю від бандерівців. Дивне почуття, що приходиться їх порівнювати з більшовиками. Часом приходить страх за родину Антонюка, що есбісти їм робитимуть, як рано прийдуть, щоб мене забрати і знайдуть поламані двері, чи вони їм повірять? На Холмщині зустрівся я з Юрком, переказав йому усе, що сталося, і відчув до бандерівців ненависть, як до ворогів. Вони нищать найкращий елемент тепер, коли його так потрібно, а що вони робили б, якби вони були при владі? І почулися мені слова Брови; "Ми завше будем ліквідовувати тих, хто не виконуватиме наших наказів". І підсвідоме ненависте посилилась до тих, хто мордує українську субстанцію.

За пару день я отримав записку від своєї родини, в ній вона просить, щоб я не показувався додому, бо за мною день і ніч слідкують есбісти. Прочитавши записку, мені прийшло до думки, що з ними тільки одне можна робити - вести рішучу боротьбу, як вони проти нас.

Вирішую обов'язково сконтактуватись із Адамом або Юркевичем. Моє бажання жити і працювати на користь свого народу так, як умію і як підказує мені моє серце і мій розум, а я мушу ховатись, щоб зберегти своє життя.

Ми цілком відрізані, навіть не знаємо, що робиться на Володимирщині, нічого не чули від Слюсаря, а він має великий клопіт з есбістами, ми наче відчуваєм, що буде біда між бандерівцями й Голодамн. Ми дали знати одному станичному, що нам просто неможливо вернутися в наші околиці через переслідування нас бандерівцями. Нас повідомили, що ситуація змінилась, бо прийшов із Холмщини, легіон Самооборони і отаборився у Бискупичах 94 на Володимирщині, і ми я ними пов'язались, бо то наші люди.

Ми прибули до Бубнова і там отримали записку від Похмурого. Він хоче з нами зустрітися у Зимному в братів Барщевських, але й сам не знає, коли у них було. У записці пише: "На випадок, якби вас СБ заатакувало, то ви бороніться і то так, як слід, навіть якщо треба вживати зброю, то вживайте". Ми не можем збагнути, що то могло статися, бо всі розмови дотеперішні були: "Ми мусимо зачекати, якось воно було, воно зміниться", а тепер "рішуче бороніться". Ми пішли до Івниицького району, там зорганізували добру боївку, перечистили зброю, щоб була готова до бою, і вибираємося до Зимного, бо там є дуже важлива справа, що потребує скорої зустрічі.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


КІНЕЦЬ 1943 РОКУ - ПИСАННЯ НА ХАТАХ
Великим тиражем прийшли летючки в Порицький і Горохівський райони, підписані двома ватажками, Ростиславом Волошином та Мітлою, зверхниками бандерівського руху на Волині. У летючках писалося, щоб різного роду "лозунги" писались на селянських хатах, але такими великими буквами, щоб їх можна було прочитати з дороги. На хатах писали "Смерть Сталінові", "Смерть Гітлерові", "Смерть комунізмові", "Смерть Німеччині" і т. д., на кожній хаті писалось щось інше і цілі села з білих хат стали рябі.

Закипіла робота у бандерівських хлопців. Вдень їздять і витрушують сажу із коменів, розводять гарячою водою, а вечорами пишуть по хатах. Дехто з селян питає, чому того не пишуть по дорогах або на таблицях за селом, щоб не уводити селян у цю саламаху. "То є наказ згори і мусить бути виконаний", - відповідають хлопці і виконують той немудрий наказ. Коли фронт був за Луцьком, то ще було нічого, але у 44-му році фронт став на річці Турії, і на Володимирщині від німців аж кишить, і деякі німці почали цікавитись тими написами, почали розпитувати господарів, хто то написав, та що написане. Люди пробували виправдовуватись, як хто вмів, одні казали, що не знають, хто то зробив, інші казали, що вони не вміють читати і не знають, що написано, дехто казав, що то, мабуть, успісти приходили з лісу і те зробили. Німець заставляє читати, що написане, то добре, як попаде "Смерть Сталінові", то німець ще й похвалить, але борони Боже прочитає "Сі ерть Гітлерові", німець перетворюється в диявола, стріляє господаря, палить хату. Тоді, коли усе було тихо і німці були далеко, то був наказ згори, і його треба виконати, тепер, коли горять людські хати, коли за ті написи гинуть невинні люди, то нема кому боронити людей, нема тих геройських повстанців.

Стоїть питання, яка була ціль того писання, кого за нього обвинувачувати? Вже не тих, що писали, а їх провід. Ми це питання поставили на наших нарадах і засудили та рішили всі ті надписи витирати. Ті наради відбулися в селі Міщанка в Устизькому районі, де нас було шість чоловік. Адам перший взяв слово. Він з своїм Легіоном готувався вертатись через поліські ліси назад. "Ви лишаєтесь тут, ви рішайте, але, на мою думку, скажіть людям, щоб вони негайно всю ту писанину витирали із стін, бо то є ворожа робота - загроза для цивільного населення", - казав він. "Дивіться, продовжував Адам, - німці вбивають господарів за дурний напис "Смерть Гітлерові", а як прийдуть червоні, то будуть вбивати й і палити тих господарів, у яких написано "Смерть Сталінові", а як не вб'ють, то вивезуть, що й чутка пропаде. Би робіть, як ви вважаєте, але я сказав вам свою думку. Ще на закінчення хочу вам сказати: не вірте тим бандерівським комісарам, бо вони багато роблять злочину супроти свого власного народу. Отже куди я йтиму, то даватиму наказ витирати оту дурноту із стін, а вам і собі хочу сказати: думаймо - і то думаймо більш розсудливо, дивімся відкритими очима".

Слюсар був згідний з Адамовим поглядом, підтвердив, що й він не міг спокійно спостерігати вбивства невинних людей. Слюсар сам був свідком такої німецької розправи на Горохівщині. Вирішили, що якось мусимо боронити населення від такої напасті, і як найскоріше позмивати ті написи із людських хат, а як хто хоче, то можна понаписувати на таблицях і їх порозставляти у полях на дорогах. Слюсар поїхав за річку на Грубешівщину і там дав наказ стирати всі бандерівські написи з хат. Козловський залишився на Поліссі, а ми з Палієм вернулись на Володимирщину, щоб там виконати рішене на тій нараді. Слюсар викликав на себе обурення СБ, яке було за те, щоб надписи залишались, а тут Слюсар з мельниківцями їх витирають, змінили наказ "гори". За те населення було дуже задоволене і підтримало таке рішення, допомагало витирати, чистити.

Після того у нас на Володимирщині було затихло із писанням, хоч час до часу приходили з Галичини писаки, щоб виконати наказ "гори" і продовжувати свою писанину. Ми зловили одного такого писаку у селі Жджарах, а коли ми його запитали, чому він не пише у Галичині по стінах "Смерть Сталінові чи Гітлерові", а прийшов аж так далеко, то він сказав, що він має наказ і виконує його. Ми казали: "Ви у Галичині не тільки не понаписували по хатах, але навіть ніде нема таблиць поза селом із написами, хіба не те саме на Волині, що в Галичині? Такі накази повинні відноситись до всіх земель України однаково". Той писака був районовим провідником із Ходорова. Ми йому сказали, щоб він вернувся назад, а ми дамо раду без них. Він сказав, що в них є теж партизани, які повернулися з Волині. Ми йому сказали, що це ті, що наробили лиха в нас, а тепер ми добре знаємо, хто вони, коли він з ними ще раз зустрінеться, то хай скаже їм щоб більше не приходили робити біду нашому народові, щоб сиділи таї ті ватажки, звідки вони прийшли на Волинь.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


ГРАБІЖ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ
Багато було ганебних вчинків, яких наробили галицькі ватажки на Волині, - а це ще один і чи не найгірший. Раптом прийшов наказ "гори" забирати усе золото із церков, тобто золоті чаші, хрести, ложечки, одним словом, все, що з золота. На таке розпорядження населення страшенно обурювалося, бо ще ніякий займанець не насмілювався грабувати освячені церковні речі. Правда комуністи-безбожники нищили ієрархів, духовенство, віруючих, забирали церковні речі і нищили навіть церкви. Подібне робили поляки на Холмщині, щоб і з православних поробити католиків, то грабували і палили святі церковні речі, святині руйнували, але щоб - українці? Пе було недалеко до Різдва 1943 року, коли та акція почалася. С'Б не звертало уваги на спротив священика чи парафіяльної управи, вони мають наказ, і його мусять виконати... Зрештою есбісти дають пояснення, що ось вже незабаром прийдуть совєти й заберуть, то їх необхідно випередити й забрати тепер. Там, де управа не давала забрати, тал есбісти тяжко побили учленів управи, були села, що віддавали від страху перед СБ без жодного спротиву. Для підтвердження назву декілька сіл Бутятичі, Стара Лішня, Морозовичі, Вортнів та інші.

Я ніде ще не зустрічав, ні в якій пресі згадки, що те забране перед більшовиками церковне майно було повернено православній церкві, можливо, що я пропустив, а коли ні, то чому наша Церква не допевняється бандерівської "гори", щоб вона повернула те, що забрала. Думаю, що православне духовенство знає про ті жалюгідні грабунки, фізичні побиття священників, диригентів і віруючих? Тому мені здається, що наше духовенство повинне, по-перше, відмежуватись від тих людей, а по-друге, вимагати від тих асів, які керували бандерівським рухом у той час, повернення церковних золотих речей.

Хочу сказати пару слів про село Поромів. У селі було 200 родин, мали гарну свою церкву, штундй мали свій молитовний дім. У селі жив чоловік із східних українських земель Пілішенко. Він правдоподібно брав участь у Визвольних Змаганнях і як емігрант оселився у Поромові, заложив склеп і з того жив. Він був свідомою людиною і заложив "Рідну Хату" для молоді, щоб село набувало національної свідомості.

Після роззброєння у липні місяці мельниківського партизанського відділу починається напад на те село, забрали усе з церкви, потім почали нападати на штундів та бити їх до смерті, що вони не хочуть брати у руки зброї і, як усі інші, йти воювати за Україну. СБ їм каже- "Україна однакова для всіх, і всі повинні її боронити". Мого якогось родича дядько був штундою, його сина забрали десь за Володимир, і він про нього нічого не знає, він мені з плачем розказував. Я йому кажу, що я сам більш на Холмщині, як удома, бо есбісти за мною вдень і вночі полюють, як бачите, що я не можу помогти у чийомусь горі, бо я й сам маю таке саме. "То як же ми будуємо Україну?". Не питайте мене, а питайте бандерівських провідників, яка та Україна має бути, подібне до Німеччини чи до сталінської України.


<<<
>>>


На змiст

<<< >>>


НАШІ ДОМОВЛЕННЯ ІЗ СЛЮСАРЕМ І АДАМОМ
Як я уже згадував, що Похмурий передав записку, щоб я прийшов до Зимного так швидко, як тільки зможу, але тому, що по дорозі було усяких пригод, то ми з Юрком щойно у кінці лютого сорок четвертого року добралися на Володимирщину, а там і до Зимного. У Зимному вже на нас чекав Похмурий і відразу до нас каже: "От добре, що ви прийшли, бо я зараз ні з ким не маю зв'язків з організації мельниківців, а їм дав обіцянку, що їх сконтактую з вами". Ми здивовано подивились на Похмурого й питаємо хто "вони". Як хто? Адам і Слюсар. Ми з ними багато разів говорили, але вони не давали жодних надій на якусь співпрацю, бо Слюсар із своїми братами увесь час будують бандерівську "державу".

"Цей раз вони хочуть бачити вас і з вами говорити про все", - каже Похмурий. Через Похмурого ми передали писульку, що і ми хочемо із ними говорити Похмурий - це колишній член Організації - мельниківець, а пізніший бандерівський сотник. I підписались - Палій і Кожум'яки.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


ЗУСТРІЧ В МИКУЛИЧАХ 3 СЛЮСАРЕМ Й АДАМОМ
Треба мати на увазі, що ні телефоністів, ні автомашин в той час ніхто не мав, треба було пішки, або "одинадцяткою", як тоді казали, йти на зв'язок, що забирало багато часу. Похмурий поніс нашого грипса до них, а ми пішли у свій напрямок, але на Микудичі, де назначили побачення. Щойно за пару тижнів з'явився Адам із Слюсарем. Хочу сказати, що ми не багато довір'я до них мали, особливе до Слюсаря. Нас затримали хлопці Слюсаря і питають: "Хто ви, куди йдете?". Але відразу вийшли Похмурий з Слюсарем, а за ними Адам. Ми всі привітались і йдемо в хату. Раптом Слюсар починає плакати. Коли ми запитали, що сталося, він сказав: "Поговоримо в хаті".

Першим заговорив до нас Адам: "Ви знаєте, що у моїм відділі є багато азіатів, хоч є хлопці з вашого загону - волиняки, але в нас є взаємна пошана й братерство. Я хочу із своїм відділом покинути бандерівців, вони назвуть нас дезертирами, я бажаю від сьогодні мати зв'язки з вами, у всіх справах і всіх акціях, тим самим хочемо просити вашої підтримки і забезпечення харчами". Ми кажемо, що допоможемо у всіх справах, на Поліссі є наш добрий чоловік Козловський, він вам тай допоможе. "Я з ним говорив, - каже Адам, він казав, що він є певний, що буде все добре, що ви нам допоможете. Вчора, - продовжував Адам, - я роззброїв СБ і ВПЖ під Вербою". "Дуже добре зробив", - кажем до нього.

Слюсар весь той час мовчав і плакав, нам його поведінка була зовсім не зрозумілою. "Що з тобою?" - питаємо, - Ти був добрим командиром у шостій Армії Паулюса, навіть тут. І ти і твої брати займаєте добре становище, розбудовуєте бандерівську державу, пропагуючи гасла: "Свобода народам - свобода людині", а тепер плачеш? Похмурий відізвався: "Вже більше не будуть вести пропаганди". Чому? - питаю я, - то ж родина Голодів багата, респектована на Володимирщині, багато було таких, які казали, що Голоди знають, як що треба робити, вони співпрацюють із бандерівцями". Щойно тоді крізь сльози відізвався Слюсар: "Більш не буду. Минулого тижня поховав обох. Добре, що знайшов їх у криниці, а то були б не поховані. Вони обидва були були задушені, були чорні знаки на шиї від пута в обох", - із невимовним болем і горем закінчив Слюсар і сказав далі: "Я ще маю біля п'ятнадцяти хлопців з вашого відділу, вони мені радили, щоб я сконтактувався з вами і то скоро, тому, переговоривши з Адамом, вирішили шукати з вами зв'язків і просити допомоги, а саме у нас нема амуніції, і з цим проханням ми звертаємось до вас". "Добре, - кажу я, - а що ви робили, якби мали амуніції під достатком?" - питаю я Слюсаря. Без надуми відповідає він: "Ми тоді не боялися б бандерівських комісарів, а крім того я не можу їм подарувати за своїх братів, я мушу зловити тих есбістія і ВПЖ - Омелька, Сокола, Мітлу, Брову та Горбенка, бо то не люди, а горлорізи, вони вкинули моїх двох братів у криницю. Коли мені пощастить їх зловити, то я кажу при всіх, що їх те саме чекає, що вони зробили моїм братам".

Ми з Юрком вийшли на пару хвилин, щоб порадитися, що нам робити - це ж бандерівські партизанські відділи: чи справді давати їм амуніцію і чи дійсно вони стануть в обороні населення від СБ та ВПЖ? По короткій нашій розмові ми обидва були згідні дати їм амуніцію, з тим ми вернулись в хату Юрко звернувся до Слюсаря й Адама: "Чи, окрім вас, ще є якісь партизанські відділи на Володимирщині?". Вони обидва відповідають, що нема, тут залишились тільки СБ та ВПЖ, а крім них; є ще сільська оборона. Ми постановили, що від того дня будемо роззброювати СБ і ВПЖ, де тільки на них натрапимо, більш не будемо втікати від них, а ні ховатись від них. "Ми вертаємося на наш терен, кличте свої боївки - нехай ідуть з нами, і ми дамо вам по 25000 набоїв", - при тому потиснули руки на знак згоди і співпраці. "Тепер я тих варварів скоро приведу до порядку", - сказав Слюсар. Адам вислав з нами тих хлопців, що були у нашому відділі перед роззброєнням, і всі розійшлись кожний у свій.

Ми дали їм амуніцію, визначену кількість і кожному з присутніх додатково по 100 штук, вгостили їх, і вони пішли до своїх частин.

По якомусь часі, коли ми зустрілись з Адамом, то він нас питав, чи хочемо від нього помочі. Ми йому сказали: "Не давай руху по селах для СБ і ВПЖ, то вся твоя поміч для нас і для тебе". З тієї нагоди ми знов відкрили станицю в Устилузькому районі, звідки постачали харчі і, коли треба, амуніцію.

Адам з своїм Легіоном вже давно збирався йти назад до Києва, і він пішов в кінці квітня чи на початку травня 1944 року через Полісся. Відтоді нам невідома його доля. Однак перед своїм відходом він очистив цілий Устилузький район від СБ і ВПЖ. Слюсар очищав терен за річкою, у напрямку Горохівщини. Він не зачіпав місцевих, а роззброював районову і обласну службу безпеки і воєнну польову жандармерію, він їх називав горлорізами.

Бандерівці просто божеволіли, вони не знали, що їм робити, як вони мають з усім цим дати раду, почали втрачати грунт, тільки дуже шкода, що так пізно зогляділися, а могли б для багатьох врятувати життя. Від малих рядових людей Слюсар тільки забирав зброю і полював за "ватажками". Хто міг би сподіватися, що так станеться? Слюсар в Порицькому районі, у столиці бандерівщини, вперше мав бій з краєвим і обласним СБ і ВПЖ в селі Сільце. Ми приїхали до Слюсаря з боївкою в силі 15 осіб добре озброєних, і він мам розповідав, що мав з ними бій і що є вбиті з обох сторін, є також поранені. Ранених ми відразу відправили до Литовижа до лікаря, а вбитих поховали таки там на цвинтарі в Сельці. Чому Слюсар зробив напад на Сільце? Слюсарова розвідка донесла, що там зібралася вся верхівка СБ, там були: Мітла, Брова, Омелько, Хміль, Шпак, Горбенко, Чупринка і ще деякі бандерівські лідери. Майже вся Волинь зайнята більшовиками, то із зайнятих теренів бандерівці ще могли передихнути на Володимирщині, поки ще не повтікали на захід.

Слюсар зібрав сотню людей, та ще до нього прилучилися ті, яких бандерівці роззброїли, вони їх називали "дезертири", обступили місце їх постою із двох сторін, і Слюсар подав команду, щоб вони здавалися. Бандерівці сподівались, що із Слюсарем є мельниківців, хотіли скористати на часі, відповіли, що вони готові здатися, але не Слюсареві, а кому-небудь із мельниківців. Слюсар поставив ультиматум, що він є командир і йому вони мусять здатися. Тут починається бій, коли Слюсар вскочив в хату, то застав забитих і ранених, але тих, кого він хотів зловити, ті повтікали. Як виявилося, Слюсар не заблокував однієї сторони, з якої був рів, пророслий верболозом, і куди повтікали нехристи-бусурмани, бандерівські душогуби. При цьому Слюсар здобув дві машинки (одна з нашого загону), всі архіви та масу списків людей, яких СБ мало розстріляти. Слюсареві було дуже легко з ними воювати, бо він знав всіх, він знав їх становища, а крім того, як сотника, то і його знали.

Ми з Юрком трохи глузували з нього, що як військовик як він міг зробити такий великий промах, щоб не поставити застави з тієї сторони, де був рів та ще й пророслий верболозом. "Цей раз їм пощастило, - каже Слюсар, - але я піду у погоню за ними, щоб вони більш не мали можливості душити людей і кидати у криниці".

Я не раз думав про Слюсаря, навіть питав свого брата про нього, але брат не дав жодної відповіді, чи він бився із совєтами, бо у нього було амуніції доволі, чи ні. Хоч брат мені писав, що совєти провадили бої на Поліссі із партизанами ще у 1948 році, то, може, й був Слюсар, бо він дуже не любив совєтів.

По-сусідськи від Степанки Оліщук жила родина Антонюка, а в них був син Василь, який ріс на Степанчиних очах. Василь закінчив чотири класи народної школи, за Польщі був комуністом, у бандерівців був обласним провідником. Степанка була нерозважна і сказала до нього, як до такого, кого знає: "Якщо такі нерозумні провідники, як ги, будуть будувати Україну, то й такою Україна буде". За ті слова вона заплатила своїм життям. Пройшло пару день після Степанчиної розмови із Василем, як у хаті з'являється СБ і пропонують їй, щоб вона вийшла на двір, бо вони хочуть з нею щось поговорити. На таку пропозицію Степанка сказала, що вона не має жодних секретів із партизанами і що вони можуть говорити все те саме в хаті. Побачили бандерівські "патріоти", що вона не 100

піде, тоді один хапає Степанку за одну руку, а другий за другу і тягнуть її надвір. У хаті постав крик родини й її дітей - синочка й донечки, але ніхто не звертав уваги на крик, ніхто не давав жодного пояснення, тільки тягнули на ганок, а тай пустили дві кулі у груди і твердо наказали, щоб нікого не повідомляли про її смерть та щоб ніхто не приходив на похорон.

В один день після тієї трагедії я повернувся із Холмщини, і моя мама мені розповідає, що Мойса забив Степанку, так у селі називали Антонюків. Степанка була жінкою мого двоюрідного брата. Почувши це від мами, я відчув дрож у спині. Я вз'яв пістоля й гранати і йду до Мойсів, застаю Василевого брата й кажу йому: "Іди до священика (бо без дозволу СБ, свящбник не мав права поховати нікого із бандерівських жертв), привези його сюди і поховай Степанку по-християнському, бо як ти того не зробиш, то вам усім буде похорон". Правда, брат обласного Василя, сказав, що він займеться похороном, я лиш додав, що як зустріну Василя, то з ним окремо поговорю, щоб він не думав, що йому, як обласному то можна вбивати людей. Вона ж залишила двоє сиріток, які проливатимуть гіркі сльози і проклинатимуть Бандеру з його спільниками і його СБ і ВПЖ.

Повернуся до того самого вечора, коли було вбито Степанку. Блискуче виконала своє завдання служба безпеки у Оліщуків і вирушила в бік Надії Собчук, яка жила із своєю мамою, її тато помер два роки тому. Надя познайомилася із чотовим (псевдо Зозуля), який нагородив її дитиною і залишив. Щоб не переносити насмішки, Надя стратила ту дитину. Чотовий Зозуля був у відділі Князенка, взяв зголосив до СБ, що Надя стратила його дитину. Вирок кари відразу був виданий - "розстріляти".

Я був на похороні Наді і говорив з її мамою, як вона була вбита. Отже, заходить двох есбістів до Надіїної хати і почали її намовляти, щоб вона вийшла з ними надвір. Надя відмовилася, казала, що вона не хоче мати жодного діла із партизанами, вони старались її намовити, що і вони є так само молоді, як і вона, але не мали бажаних наслідків. Був той самий спосіб, що й з Степанкою. Мати була свідком того усього, і коли вони схватили її за руку, щоб витягнути надвір, мати зловила Надю у свої обійми і не пускала. СБ-іст схопив Надію за волосся, витягнув пістоля і вистрілив дві розривні кулі в голову. В матириних обіймах Надя закінчила своє молоде життя. Мабуть, зайвим писати, які почувались родини тих двох жертв, коли ціле село було у жалобі за ними і за іншими такими, як вони. Нас є чотири особи в еміграції, які знаємо про цей випадок. В 1979 році приїхала одна родина до Англії, яка багато дечого розказувала, згадувала і за цей випадок, з Степанкою й Надею: "Набрали заржавленої зброї і ходили та вбивали своїх людей, - так Україну будували". Та жінка багато розповіла про людей, яких і я знаю, бо і вона з нашого села.

Я мав змогу помститися за Степанку, але не хотів бруднити рук такою самою брудною роботою, залишив їх для совєтів і не помилився. Таких "великих" людей, як був Мойса - Василь Антонюк, совєти шукали, - тож обласний політичний провідник, якщо уже не права, то ліва рука Бандери й спільників. Його ще з іншими бандерівськими провідниками на Волині совєтська поліція забила в стодолі Волинця. Мені лиш диво, що ні Стецько, ніхто з тієї партії не хилять голови перед ними, ніхто і не згадує цро тих політичних провідників, які виконували всі накази "гори". Пишу про це для того, щоб усі знали. Яких провідників наробили бандерівці, мали їх по цілій Волині, а ті провідники вбивали добрих людей патріотів, ті жертви є вічними свідками перед Богом і чорною плямою у бандерівській історй, - де вбивці стали Каїнами у волинських лісах і селах.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


АДАМ ВІДКРИВ СВОЮ ДУШУ ПЕРЕД НАМИ
Коли Адам вирішив вертатися через Брянські ліси назад під Київ, то він нам сказав таке: "Хочу вам пояснити своє становище, що до бандерівців я не мав довір'я з перших днів війни. Я був, можна сказати, у першій лінії Червоної Армії, і ми чули через гучномовці всі проголошення, всі заклики із Львова від З0 червня 41 року до 2 липня 41 року. Заклик звучав: "Брати-українці, здавайтесь в полон, ставайте в лави українського війська і будемо разом бити нашого відвічного ворога - Москву!".

Нас під Київом було чотири дивізії українського цвіту, і ми пішли на той гачок, здались, щоб разом бити спільного ворога, але нас повезли під Холм у табір смерті. Ми там конали з голоду, як наші брати й сестри у 1932-33 роках. По нас відносилися не як до людей, ми вже й не виглядали на них. Чи ж не краще було вмерти на полі бою від кулі, ніж вмерти від голоду? Поки нас ще свідомість і сили тримали, десь З0 осіб вирішили втікали, я був один з них, кому пощастило залишитися живим, може, навіть для того, щоб розповісти про тих, що вже ніколи не зможуть розказати про себе. Якийсь час я ховався у волинських лісах, а потім приєднався до бандерівців на Володимирщині. Спочатку я приглядався до їх роботи, а вона була подібна до роботи совєтських комісарів, їх основна ціль була знищити українську провідну верству, бо з червоними вони бою не мали. Ковпак розбив їх твердиню - Січ, за одну годину забрав усе, що можна було брати, а решту знищив. Де ж був легендарний генерал Чупринка зі своїми полками? Що СБ і ВПЖ робить? Шукає ворогів у себе вдома і кричить про патріотизм, тероризуючи селян. Я із своїм Легіоном мав 15 боїв з Ковпаком на Володимирщині, навіть деколи дав йому по колінах, хоч і мені доводилось втікати, вірніше відступити, щоб не загинути. Я вже давно мав намір порвати з бандерівцями, мене вразило до краю те, що бандерівські провідники висилали, щоб полагоджувати свої природні потреби на могилі Василя Приступи - Степового, а не класти вінки, бо його забили за те, що він мав іншу думку. То є ганьба нам усім за таких виродків. Я маю однакову ненависть як до німців, так і до бандерівців, їх ідеологія зовсім не відповідає для нас на східних землях України, бо вона така сама, як гітлерівська. Я певний, що день 30-го червня 41 року впаде великою плямою на бандерівську організацію і відповідальністю за ті всі жертви по "таборах смерті". Ми довідались, що німецька воєнна розвідка обманула Бандеру і його однодумців, але про це ми довідалися вже будучи в таборах смерті. Проти наших ворогів вони не мають ні сили, ні вміння, тому багато легше воювати з мельниківцями, східняками і бідними штундами, а навіть з своїми членами як, наприклад, з братами Слюсарями - вони ж були у пропагандивній ділянці, з головнокомандуючим УПА - Північ Климом-Савуром, який виявив своє непогодження тим, що перестав звітувати М. Рубану - Миколі Лебедеві, чому й заплатили своїм життям. А що зробили з Сосенком? Майором Солом'яним, капітаном Чубатим і доктором Січі? Скільки маю клопоту з його родиною, що їх усіх доглядаю. Це все мене вражає докраю. Я також знаю багато польських криниць, які закидані людьми, рано чи пізно те все вийде наверх, тоді і на нас падатиме вина за ту чорну роботу, бо і ми беремоучасть у цій нещасній революції. Мене весь час посилали в бій, бо в моєму Легіоні справжні вояки, добре озброєні і здібні до бою. Однак коли я залишу Володимирщину і піду на Схід, то я нікому не скажу, що я мав з бандерівцями якісь справи чи був їх спільником у деяких акціях. Моя вся увага тепер добратися до Київа.

Чомусь вони не билися з совєтами, як ті прийшли, а все залишили для них - харчі, одяг і зброю, а самі втекли - було б показати свою силу там, а не на безборонному населенні. Тепер мені буде легше після цієї сповіді вертатись назад".

На тому Адам закінчив свою довгу сповідь на нашій зустрічі в селі Стенжаричі.

Пару слів про Адама. Перш за все він був патріотом, добре вишколеним військовиком, а подекуди й політиком. Може, йому допомогло те, що бандерівці боялись його інтернаціонального Легіону, щоб не виступив проти них і дозволили по смерті майора Солом'яного Адамові його очолити. Бандерівцям Легіон був потрібний і тому, правдоподібно, вони йшли на всякі вимоги Адамові, його відділи не тільки не контролювало СБ і ВПЖ, а їх просто у нього не було. Весь контроль був в Адамових руках. Він не міг простити і того бандерівцям, що вони силою забирали людей із східних земель і хотіли силою їх зробити своїми партійцями. "Мене їх нечесна робота відштовхує, як старшині, то навіть сором дивитись на їх роботу", - говорив Адам.

Прощаючись, він сказав: "В першу чергу дякую вам за амуніцію і харчі, а друге - за зв'язки, що дали мені, жаль цих невинних людей, яким совєти будуть пришивати бандерівство, як прийдуть сюди, і під цією назвою будуть робити чистку всіх їх небажаних людей. Тяжкі роботи, заслання, в'язниці і все, що можна і не можна придумати. Ті, кого треба судити, напевно, повтікають за кордон і свистатимуть на все".

З Адамового Легіону залишилося якихось біля 60 хлопців на чолі з Юркевичем, який злучився із Слюсарем, і до них долучився сотник Похмурий. Разом вони нараховували до двох тисяч людей. Там були партизани з Володимирського загону, що не хотіли ховатися або утікати на Холмщину. Усі ті, що були в партизанському загоні Білого і після роззброєння потрапили до стьопків (бандерівців), їх ті ж стьопки називали дезертирами.

Коли ми з Юрком поверталися з Полісся і довідалися, що обставини за фронтом не такі, як дехто говорив, ми знов зібрались і радимось, що нам треба робити? Слюсар, Юркевич і Похмурий категорично казали, що вони в еміграцію не підуть, з відділом відходитимуть на Полісся. "Що буде, те буде, - каже Слюсар, - але будемо вдома, на своїй землі". Ми з Юрком вже мали зв'язки з легіоном Самооборони, а легіон мав надію залишитися в Карпатах. Вже багато наших хлопців є в легіоні, які переховувались від СБ і ВПЖ, і ми вирішили приєднатися в останній хвилині.

Звертається до мене мій друг Барвінок, з яким ми разом забирали зброю із бункерів: "Ти йдеш у легіоні, і хто знає, що з тобою станеться, а ми, може, будем потребувати амуніції, а я не знаю, де вона є". Слюсар, Юркевич і Похмурий теж звертаються: "Якщо ви маєте зброю або амунщію, то дайте її нам, ми зостаємося вдома, вона нам буде потрібна". Легіон залишається в Карпатах, то ми, напевно, з вами зустрінемось, і пробігла думка: "То і я тієї зброї буду потребувати". Барвінок наполягає: "Тут секрету нема, та амуніція така твоя, як і моя, ми разом забирали із бункерів, і мене чекало те саме, що й тебе". Я не мав що казати, і ми з Юрком вирішили дати їм 100 тисяч амуніції, котра була захована на цвинтарі, як покійник. Слюсар відразу всміхнувся і каже: "Я зброю маю, але амуніції замало, а тепер сто тисяч, то нам вистачить на довгий час". Ми з Юрком і Слюсар, з Юркевичом поїхали на цвинтар, відкрили ту амуніцію, а Слюсар всміхнувся і каже: "Я аж тепер повірив, як побачив, що це амуніція, а то, я думав, будемо відкопувати небіжчика". Вони взяли тільки двадцять тисяч, а решту залишили на тому самому місці.

З того місця ми розходились у різні кінці, ми йшли до легіону з тим, що повернемося, а вони у напрямі до свого відділу. Прощаючись, потиснули руки, мимоволі очі наповнились слізьми, одні одним бажали успіху у боротьбі та з надією, що незабаром зустрінемося. За останній рік пройшли ми багато, багато пережили, різні думки, як рій снували, але з вірою, що скоро зустрінемося, розійшлися. Юрко не живе, я в Англії, а вони хтозна, чи є в живих, але зостались на Володимирщині як командири Володимирських партизанських загонів.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

На змiст

<<< >>>


ТРАВЕНЬ 1944 РОКУ. ПЕРЕГОВОРИ 3 БАНДЕРІВЦЯМИ
З мельниківського боку на Володимирщині вже не залишилось нікого, місцевий актив бандерівці винищили, а такі, як Грізний, Білий та інші, повернулись до Галичини, і ми були зовсім обезголовлені. Ті, які перейшли боєві хрещення, пережили терор СБ і ВПЖ, почали проявляти свою ініціативу, їх здоровий розсудок і здобував авторитет між населенням і між їх друзями. Нас двох ще якось залишилось у живих, і ми плентались по Володимирщині - це був Юрко Гайворонський - Палій, і я - Кожум'яка. Як я вже згадував що від березня місяця Слюсар з Адамом зупинили сваволю СБ і ВПЖ, вони при допомозі населення повитирали написи із людських хат, почали роззброювати есбістів і тим самим дали можливість трохи свобідніше дихнути для населення. Вони дуже старались зловити їх верхівку, але ті також повернулись до Галичини.

Одного травневого дня приносить нам бандерівська зв'язкова довжелезного листа на 4 сторінки, в якому говориться, що хочуть з нами говорити, щоб якось направити наші відношення та узгіднити спірні справи, як рівно ж встановити спільну кличку, щоб партизани могли вільно їздити по селах, не робити засідки одні на других і т. д. в тому дусі. Дальше говориться, що вони хочуть говорити з Палієм і мною, вони не хочуть говорити з Адамом чи Слюсарем, навіть не бажають, щоб вони були присутніми при такій зустрічі - це виключно відноситься до членів ОУН і їх, бандерівців. Листа підписали Мітла і Омелько. Видно, що вони ще не знали, що Адам вже помандрував на схід. Для зв'язкової ми сказали, що дамо відповідь за пару днів.

Перечитавши того листа, почали ставити питання, чому вони тоді, коли був наш відділ, так не думали, як думають тепер? Чому вони не говорили тоді, коли була вся екзекутива, а знищили її? Що їх заставляє з нами говорити сьогодні? "Довго ми думали, а тоді рішили піти до п. Тарасовича - він вчитель, старша людина, респектований усіма, що він нам порадить. Коли ми їм сказали, в чому справа, то мати Ореста Тарасовича відразу сказала: "Нехай вони віддадуть тіло нашого єдиного сина, щоб ми його поховали, та щоб могли піти на могилу відвідати її. З цими словами цілковито був згідний і її чоловік п. Тарасович. Тоді я пішов до Куницьких, і їх проінформував про зустріч з бандерівцями, і запитав їх думку. Вони висловили те саме, що й Тарасовичі: "Ідіть і говоріть, але нехай віддадуть хоч кісточки, щоб ми їх поховали по-християнському і знали, де вони спочивають".

Якось Слюсар довідався про те, що бандерівці хочуть мати зустріч з нами, він нас зустрів і просить, щоб йому сказали, де вона буде, щоб він міг окружити і всіх зловити. Однак ми йому сказали, що до переговорів ще дуже далеко.

Ми написали їм листа, у якому поставили, як передумову до переговорів, що вони, бандерівці, як вияв доброї волі повинні повернути тіла ними забитих Тарасовича, Куницького, Вороневича, Ріпаловського, Квасницького, Штокавку і накінець Мудренця, щоб ми могли їх повернути їхнім родинам, віддати кожній матері її сина, щойно тоді радо приймемо їх пропозицію, щоб переговорити.

Дали листа зв'язковій і теж їй сказали наші вимоги, тоді вона до нас звертається і каже: "Дивіться, що робить Адам і Слюсар?". "Слюсар - це ваш сотник, він бандерівець, а його двох братів, Білого і Ярмака, які були пропагандистами і робили бандерівську роботу, мабуть, за те вкинули ваші есбісти у криницю, то й не дивуйтесь, що Слюсар розганяє СБ, він цивільного населення не зачіпає. А те, що він у погоні за верхівкою, то є його справа. Ми вам тепер не дамо дозволу на гуляйпільство та знущання над селянами, нарешті народ може спокійно спати, як Слюсао з Адамом прикрутили їм віжки". "Ідіть до Сокаля, - звертаємось ми до зв'язкової, - і кажіть вашим бандерівським комісарам, що їх вбивства і насильства над населенням уже скінчилися на Вололимирщині, уже ніхто більше не боїться проклятого людьми СБ і ВПЖ". Із таким рішенняі і заявами ми випровадили ту зв'язкову. Пройшло усього пару днів, як вона повернулася на цей раз уже лише з грипсом, у якому жаліють за жертвами, але тому, що те все зробив Легенда, вони нічого не можуть вдіяти, бо нічого не знають, де є ті всі тіла.

Ми відповіли назад, що Легенда сам не міг усіх постріляти, що хтось був, хто йому помагав. Легенда до нас прийшов з Луччини, він головний комісар і горлоріз на Волині, хочемо від нього почути, як він вбив Куца. Куц був людиною з освітою, всіма поважною, Мітла, напевно, знає про нього - він нам замів цілу Волинь.

З таким нашим рішенням вдруге вони знов пішли до своєї верхівки до Галичини і до нас вернулась аж за два тижні, але з тим самим, що нам треба договоритись, щоб вони могли вільно проїжджати по Володимирщині. На тому все закінчилось, до переговорів не дійшло. У міжчассі ми не були пов'язані з Проводом Організації, лише з цивільним населенням, яке виявляло до нас довір'я.

Населення звинувачувало Провід мельниківської організації, що дозволив до такого гуляйпілля й спустошення та руїни. Організація мала велику силу під кожним оглядом, інтелектуальним і фізичним, бандерівців на Волині не було, а тим зайдам, які прийшли без жодного спротиву, було дозволено поволі перебрати усе у свої руки і господарити на повну волю. Бандерівські загони на чолі із Тарасом Чупринкою наставляли цівки своїх крісів на свого брата, а сьогодні Шухевич звеличається як безсмертний герой ХХ-го століття. Історія записала кров'ю невинних жертв ті події, як ганьбу, як страхіття бандерівської роботи за перебирання влади у свої руки у ХХ-у ст. Тому, що мельниківці у зародкові того зла не припинили, наче через гуманність, то вони відповідають також. Цілий світ тих, хто вбиває людей, називає бандитами. А як їх називаємо ми?

Коли совєти насувались на захід, а німці утікали перед ними, то пограбували від селян і ту невелику решту, яка ще було залишалась у людей. Забрали коні, вози, все, що можна було взяти. Народ залишився зовсім скривджений, але ніхто не дивиться на ту кривду. Всі нас б'ють, всі грабують, і самі себе б'ємо, довго нам треба вчитися, і не знаю, чи навчимося, бо не державу будуємо, а партію і за неї нищим державу.

До приходу совєтів з лісів до нас Ковпак заглядав, приходив по харчі, а з ним не можна було вже воювати, бо він був таким озброєним, як регулярне військо, а партизани вишколені. Ми з Юрком хотіли віднайти могили наших друзів до приходу більшовиків, але нам не вдалося. Вони десь спочивають у Завидівськім лісі, може, ті місця зрівнені із землею, а може, поросла на них рута, і там сотки їх друзів клонять голови перед їх останками. Народна приказка каже: "Неправдою світ пройдеш, але назад не повернешся, а правда ні в огні не згорить, ні у воді не втоне". Ми знаємо, де є правда, і будемо її боронити до кінця, вже не дамо зловити себе на безкорисний гачок.

СПРОБА ЗАЛИШИТИСЬ У ЗАПІЛЛІ. Ми з Юрком увесь час думали, як то нам залишитись за фронтом і вести підпільну боротьбу із червоними. Ми надумались іти слідами Адама, іти на фронт, бо там наче усі наші сили діють разом, більшовики об'єднали всіх. Треба переконатись, то значить, треба йти у глиб поліських лісів, а там побачимо. За три дні ми досить далеко зайшли, уже стали самі багна й болота, ростуть тільки вільхи й чорниці, перебиратись цією частиною ліса можна тільки пішки. З нами було двох поліщуків, ми так помучились і зайшли так, що й вийти не знає як. На щастя, побачили, що люди збирають чорниці, і ми й них почали розпитувати, де ми є, як далеко до Володимира, до Сарн чи до Ковеля, щойно тоді ми приблизно знали, де ми є. Ми дальше в них питаємо, чи є у вас німці? Ми чули, що німці воюють, але ми їх не бачили. Чи совєти є тут? Були, але пішли в сторону Володимира. Як далеко фронт? "А Бог його знає", відповів нам поліщук. Ми вирішили вертатися назад у напрямку Володимира, але беремо напрямок більш на схід, ми в дійсності зовсім збилися з дороги і вже не знаємо, куди рушити. Раптом ми якось попали, де є більше сухих піль, ліс уже великий, і в нас уже була надія, що скоро доб'ємося до якогось села. Поліські села дуже маленькі, 20-30 хат, то вже й село. Аж, бачимо, йде чоловік, от наш поліщук гукає: "Гей, дядьку, зачекай те". Він зачекав, і ми з ним стали говорити. Він сказав, що в селі є червоні. Ми підходимо до села, знов зустрічаємо людей і їх теж питаємо, чи є у них руські. "Ой є, забирають молодих хлопців до армії. А що ви тут робите? Кажемо, хто ми, що ту ще є пару хлопців. Ми зійшлися з ними всіма разом, вони розказали, що робиться в селі, як більшовики переслідують. Більшовики цим разом застосовують цілком інші методи до партизан, дуже тяжко ховатись, бо землянки малі, треба йти про себе, тоді годі всидіти, сморід, воші, короста. Вийти із землянки не можна; військо стріляє всіх, хто у цивільному одязі, а час до часу енкаведисти танками їздять по дорогах. Що мали робити, багато молодих пішло в Червону Армію.

"Чи тут де близько є партизани?" - питаємо ми. "Були, але пішли у напрямку Сарнів". "Чи німці ще є близько?". "Уже нема, самі червоні, як день, так і ніч усюди ганяють за партизанами". "Що ви думаєте робити?". "Що ж, ще день-два, і теж підемо до армії". Тоді один дядько питає нас, хто ми? Ми йому сказали, що українські партизани, дядько похитав головою і додав: "Трудний шлях є для нас всіх".

Ми бачимо, що нам треба вертатись і то скоро, щоб долучитись до легіону і разом з ним далі відступати. На тому закінчилась наша мова з поліщуками і бажання залишитись за фронтом. Ми за чотири дні повернулися назад і ще застали легіон, який вже вибирався в Карпати. Ми тут довідались, що багато наших хлопців іде до легіону, щоб разом відступати. Десь тоді із Володимира виїхав Володимир Дишкант, і його польська партизанка забила коло Грубешова, там він і похований, родом із села Литовиж.

17 липня попрощався із своєю мамою. Вона поблагословила мене в дорогу і побажала, щоб я переможно вернувся назад. Нас біля 20 хлопців та декілька дівчат рушили услід за легіоном, і щойно під Краковом я вступив до легіону. Дивне почуття мене огорнуло, коли мені довелося вперше вбрати німецьку уніформу, тяжко поєднати українського вояка в німецькій уніформі. І раптом чую мамині слова: "Бажаю тобі переможно повернутися". Хоч боляче, що я не в українській уніформі, але уніформа душі не міняє, яких ще уніформ не носили українські патріоти, і хто знає ще, які будуть носити, поки здобудемо свою державу і будем носити свої уніформи. Я себе заспокоїв, і мундир, якого одягав кожного дня, уже був тільки мундиром. І не зогляділись, як вже перейшли Віслу, а тут довідуємося, що навколо Кракова є польська червона партизанка Маслянка, хоч була й АК.

Десь у місяці вересні нас дві сотні виїхало під Лопатів на фронт, то не далеко від Варшави. Там я і втратив свого вірного друга Юрка Гайворонського, там його й поховали, він був забитий відразу, куля поцілила його у брову. Я теж був поранений двома кулями в ногу, а осколком у плечко, і той осколок сидить там до сьогодні.

Коли я побачив раненого Юрка, то я взяв його на руки і переносив у інший окоп, мені здалося, що Юрко до мене каже втікати, але він тільки сказав "вті" - то було його останнє слово до мене. І замовк навіки. Скрізь був страшний дим з гранатометів, що нічого не було видно за кілька метрів. Коли я поклав Юрка на землю, то він уже був неживий, весь череп ззаду був вирваний. Мені серце стиснулося, я хотів кричати так, щоб було чути на цілий світ. Мій друг, і його уже нема. Юрко був моїм справжнім другом, ми разом від 1941 року ходили, разом виконували різні накази, допомогали один одному у тяжких і небезпечних хвилинах, на Володимирщині поборювали всі труднощі в скрутних умовах - все те я говорив над моїм уже неживим другом, не знаю, до нього чи сам до себе. Всі товариші відійшли, і я залишився сам. Коли дивлюся, а з мого черевика кров біжить, щойно тоді я почув, що я ранений, але поки не бачив крові на собі, не чув жодного болю. Там ми розійшлись, мій друґ пішов у могилу, а я до шпиталю. Я довго не міг погодитися, що його вже нема, що ми вже на цьому світі ніколи не побачимось, здавалось, що ось і Юрко буде тут. Жаль мені також знимки, які я мав у кишені ще з партизанки, та важні документи і листівки, які були пошкоджені кулею, і я все втратив у шпиталі у Равличі. При цій нагоді я хочу подякувати нашій медсестрі Галці, яка нас кількох забрала з того шпиталю РОА і привезла нас до легіону, то був Олійник, він правдоподібно є в Торонто, і Острий, здається, що ще пару хлопців залишилось, бо були тяжко поранені.


<<<
>>>