"Чорні дні Волині" або "Непоставлений пам'ятник"

[lyolia]

Моё отношение к ОУН-УПА резко негативное. Но ради объективности скачал Книгу бывшего участника ОУН-УПА и почерпнул для себя очень много информации. Если кого-то заинтересует, могу выложить поочерёдно все главы.


ПЕРЕДНЄ СЛОВО ВИДАВЦЯ
Дорогий читачу!

Перед тобою спогади колишнього зв'язкового обласного проводу Організації Українських Націоналістів Григорія СТЕЦЮКА під редакційно-видавничою назвою "Чорні дні Волині" - саме так назвав цей період (1941-1944 рр.) нашої історії сам автор.

"Стривайте, стривайте... - виголосить котрийсь читач. - Чи це, бува, знов не про бандерівщину, не про советсько-українську партизанку?".

Вірно. І не лише про неї. Давайте скинемо зрозуміле напруження, відмовимося від упередженості й розглянемо одну з чинних сторінок нашої недавньої історії такою, якою вона була насправді - у всій її складності, багатогранності, світлості й трагічності, у всіх барвах веселки, щоб збагнути як протидію сил, так і роль окремих осіб, які творили ту історію і будуть фігурувати в цій книжці.

Нинішня політична, економічна і духовна криза на Україні вимагає осмислення не тільки стану сучасного суспільства, але й тих конкретних обставин, які йому передували. На перший план виступає історична правда про події того часу, органічно пов'язаного з днем сьогоднішнім, в якому космічне віддзеркалюється минуле, теперішнє й майбутнє.

Так, мова йде про величезні зрушення, що прокотилися землетрусом по українському етносу, проорали лезом по серцях людських, по сім'ях, господарках, селах і містах...

Про ці потрясіння, які певний період були єдиним змістом людського життя на Володимирщині, Хелмщині, Горохівщині, Луччині, Поліссі і в цілому на Волині в роки 1939-1944, свою страшну сповідь, євангеліє від об'єктивного Свідка пише колишній волинянин, а нині емігрант Григорій Миколайович Стецюк.

Його спогади, видані в Канаді, вдалині від рідного краю, в гущавині розмаїтої Української діаспори, я вважаю ПОДВИГОМ. Незважаючи на труднощі, в еміграційній обстановці утиску з боку тих самих партійних "вождів", без архівів, без широкої можливості обміну думками з учасниками та свідками визвольних змагань "Кожем'яка", - псевдо автора в ті буремні роки, - вирішив будь-що видати спогади під назвою "Не встановлений пам'ятник". І вже не було сили, яка б стала йому на перешкоді.

Цілком припускаю, що й тут, на Україні, з приводу цієї книжки, позиції автора буде все: і палке схвалення, і підтримка, і нерозуміння, і подив, і протест. Але одного не станеться: не буде байдужих. Так багато дав матеріалу Григорій Стецюк для того, щоб глибоко замислитись в порівнянній співставленні подій, для роздумів про головне питання нашого Духовного життя - турботу про долю України. Це можливо було зробити, тільки безмежно вірячи, що із крові, страждань, зубожіння повстане український народ у всій своїй красі, силі й розумі.

Отже передмова. Суть переднього слова видавця полягає в тому, щоб читач, вперше зустрівшись з двома надзвичайно гострими Проблемами, які присутні в книзі, не виносив ні поспішного, ні тим більше остаточного судження.

Перша - так звана польська. Хто і чому розпочав міжнаціональну ворожнечу, що переросла в криваву різню? Згадайте, як кілька років тому уряд Польщі, лідери партій і Президент домагалися всесвітнього визнання факту знищення польських офіцерів енкаведистами в Катині. При цьому особливо підкреслювалося: йдеться не тільки про сам факт злочину, а й найголовніше - Хай буде правда! І це, звичайно, справедливо.

В такому самому контексті Григорій Стецюк наполягає на визнанні зворотного факту: суцільного геноциду проти українського народу, його національні ідеї на Волині, зокрема на так званій Закерзонній території, з боку польсько-католицького офіціозу. Автор посилається на конкретні особи, місця і час дії, на жертви, нечувані руїни.

Воістину потрібен був грім небесний, щоб примусив всіх тих "борців" зупинитись й подивитись на себе, на пройдений шлях, на свої діяння, на залишені після себе згарища. Та цього не сталося. Скоєне не підлягає ні спростуванню, ні замовчуванню, а будь-які амбіції, позерство на фоні очевидного матиме вигляд абсурду, відвертої фальсифікації.

Друга проблема, не менш болюча, пов'язана з чорною плямою національно-визвольної боротьби, і в першу чергу з діяльністю підрозділів СБ (служба безпеки) та ВПЖ (військово-польської жандармерії) УПА, про які на Волині до 1943 року ніхто й чутки не мав. Зауважую, що "Літопис УПА" відносить СБ не до УПА, а до ОУН (т. 10, стор. 51).

Г. Стецюк в своїх свідченнях опирається на багатьох однодумців, причому досить авторитетних і високого рангу.

З свого боку хотів би заадресувати читача до спогадів Генерал-хорунжого, отамана Поліської Січі, Тараса Бульби-Боровця у книзі "Армія без держави", виданих Інститутом дослідів Волині числом 45 у Вiнніпезі 1981 року. Торкаючись ГУВР (Української Головної Визвольної Ради), яку на думку генерал-хорунжого (тут і далі виділено видавцем) "в обстановці патологічного вождізму" проголосила група людей в особах Лебідя, Стецька, о. Гриньоха, Романа Шухевича, Стахова. Ленкавського, Врецьони, Охрімовича, Ребета та ін. і яка використовувала повстанську армію предметом політичної спекуляції та торгівлі кров'ю українського народу" (стор. 294).

Вкрай необхідно тут же зауважити, що на той час керівництво ОУН вже було повністю перехоплене бандерівцями. В серпні 1943 року вони явочним порядком скликають Великий Збір ОУН, який обирає бюро Проводу ОУН, а його головою - Р. Шухевича - Т. Чупринку, який восени цього ж року водночас обіймає пост Головного командира УПА. ("Літопис УПА", т. 10, стор. 51).

Далі отаман Поліської Січі пише: "В армії зростало обурення проти лінії партії, і низові клітини СБ пробували втихомирити невдоволених ще сильнішим терором. Військо почало ділитися на партійне і безпартійне. Навіть фанатики - вожді Бандери самі побачили, куди допровадив Лебідь. Всім вже було ясно видима чужа провокація в роботі їх партії та нечесна зрада своїх "вождів", яких їм накинуло їх командування.

В багатьох відділах УПА командири повиганяли всіх партійних "політруків" та самі почали рятувати військо, як де хто міг. В інших відділах війська, де було більше партійців, вони робили різні "чистки" (хіба не так, як Сталін чистив генералів, або Гітлер своїх?) та своєю партійною дисципліною тримали маси народу в послуху" (стор.296).

До речі, цим подіям Григорій Стецюк присвятив найяскравіші сторінки своїх спогадів.

З позицій високої відповідальності перед українською людністю Григорій Стецюк заявляє: "Я свідомий, що нам всім великий сором за те, що бандерівці накоїли стільки злочину, але мовчанкою ми того не взнаємо, і мовчати про це не можна. Бандерівська "революція" - це знищення волинської інтелігенції, це знищення провідного селянства, це фізичне знищення цілої Волині разом з Українською Православною церквою".

А ось що читаємо в "Спогадах учасника Бандерівської УПА" ген. М. Смовського: -У відділах УПА - Бандери були не лише партійні наглядачі - "політруки", але були й уповноважені СБ. Їхній вплив був такий великий, що часто військовий ступень, чи функції у відділах, залежали від "політруків"... Отже, есбівці (СБ) - були законом і судом УПА - Бандери. СБ була організована на гітлерівський зразок. Майже всі командири СБ - це колишні курсанти гітлерівської колізійної школи в Закопаному з років 1939-1940. Вишколювали їх гестапівці". ("Наша Батьківщина". Нью-Йорк, 1982 р, стор. 9).

Що й казати, навіть Данило Шумук - "політ-керівник" УПА - Бандери, який, за власним висловом, з осені 1944 року був "направлений у Житомирську і Київську області із завданням організувати на тих теренах мережу НВРО (Народно-визвольної Революційної Організації) та організувати провід тих організацій і очолити його", а в повоєнні роки - в'язень беріївських ГУЛАГІв з 32-х річним "стажем", в книзі "Пережите й передумане" з неприхованим жахом пише, як він на початку 1944 року потрапив в село на Володимирщині, де горлорізи СБ знищили 16 родин разом з дітьми і немічними стариками. "

Григорій Стецюк, коментуючи ці рядки книги Д. Шумука, в листі до видавця пише, що йому відома ця "акція", яку вчинив референт СБ Мітла в селі Вуйковичі на Володимирщині.

Як не дивно, але жах, що охопив тоді Данила Шумука, не стримав його через 8 років в книзі "Із ГУЛАГу у вільний світ", яка є доповненням до першої книги, раптом заявити, що СБ УПА-Бандери всі ті страхітливі злочини скоювали за вказівкою... (Як думаєш, читачу, чию волю виконувало горезвісне СБ?) - не більше й не менше як КДБ.

Скажемо прямо, що такий зворот справи кидає брудну пляму й на самого, з весни 1943 року військового референта при проводі ОУН, а пізніше Головного командира УПА-Бандери Тур-Чупринку - Лозовського-Шухевича як теж можливого співробітника КДБ, бо ж ніхто інший як він був куратором СБ й ВПЖ.

Визнаючи, що "СБ, особливо найнижчого рангу, багато лиха накоїло" (стор. 236), не моргнувши оком пише: "Дерманські криниці дуже страшна трагедія, бо їх загатили в 1943 році (період фашистської окупації, С. Л.) трупами кращих наших патріотів кагебісти руками СБ... Чекісти розробили таку тактику, щоб СБ вимордувало братів, сестер і батьків тих патріотів, які займали керівні пости в ОУН і УПА. Шеф СБ Смок на перших порах робив ті злочини підсвідоме, а потім вже, опинившись у безвихідній ситуації (?), продовжував робити свідомо" (стор.226).

"Свідомо", "підсвідомо". Що це, гра слів? Називайте, пане Шумук, злочини своїх колег по партії справжніми іменами. Це - жалюгідні вбивці, зрадники й душогуби українського народу.

Коли до нас прийшли німці, він відразу десь взявся. І перший пішов до німецької поліції, бо вірив, як і багато інших тоді вірили, що німці несуть волю нашому народу. Але побачив, що тієї волі нема, разом з усією українською поліцією пішов до лісу, включившись до Української Повстанської Армії.

Коли в УПА постало розділення, він прийшов додому. Не мав своєї господарки, то жив у родичів, де також жив його батько, якого не було вдома тоді, коли більшовики вивозили всю родину, і таким чином врятувався від вивозу на Сибір. Бандерівці за ним слідкували і одного дня їхнє СБ приїхало до села і забрало його з собою. Не було його вдома кілька днів і не відомо, що з ним де робили. Аж на п'ятий день люди виходили вранці до криниці по воду і побачили, що їх Каленик висить на придорожній липі. Розлетілася ця звістка по селі і всі бігли до криниці побачити те, що сталося, і я собі пішов подивитися. І тієї картини, яку я побачив, ніколи не забуду. Каленик висів прив'язаний до грубого галуззя за обидві ноги головою вниз з зв'язаними назад руками. Все його тіло було поколене ножами чи багнетами. І голова його торкалася трави, довге волосся було змішане з кров'ю і по ньому тепер лазили чорні мухи. Під самою головою на траві стояла калюжа крові.

Люди мовчки стояли, пригнічені, здивовані. Такого вони ще ніколи не бачили і такого не сподівалися бачити. Більшовики вивозили людей на Сибір, мордували по льохах НКВД, німці вішали людей на пострах іншим, але це були чужинці, окупанти. А тут страшна картина, якої доконали ніби свої, ті повстанці, на яких люди надіялися, яким довіряли своє життя. На грудях повішеного Каленика була причеплена записка, писана на машинці. Ця записка казала, що повішений має тут висiти цілий день і аж завтра родина може його взяти і поховати. А хто б посмів не виконати того, що тут написано, то його чекає те саме. Під запискою, я добре пам'ятаю, був підписаний якийсь "Зуб".

Але ось іде старенький Калеників батько. Люди зашепотіли: батько, батько, - казали. Розійшлися і дали старенькому дорогу. Всім же хочеться побачити, що то робитиме рідний тато. А старий підійшов близько, близько. Руки його дрижали. Але він узяв сина за скривавлену голову, зігнувся до самої землі й поцілував у чоло один раз, другий. А потім устав на ноги і був блідий, ніби стіна. І голосно, щоб всі чули, сказав:

- Оце тобі, сину, Україна!.. Боровся ти за неї, а тепер маєш. Сину, мій сину!.. - І старий почав плакати".

Глибоку нестерпну душевну біль викликають ці рядки. Страчено сина України, що ввібрав в собі її долю, її страждання. Стогін і плач батька, односельців, мабуть, повинен був в ту мить вдарити по серцях людності на Українському терені. А може й защеміло тоді серце не одного з мільйонів і мільйонів побратимів і сестер Каленика, тільки не знали вони там, десь на Київщині чи Полтавщині, Запорожчині чи Вiнничині, причини тієї сердечної болі...

У вже згаданій книжці "Спогади учасника бандерівської УПА" генерал М. Смовський розповідає про випадок, що засвідчує втрату бандерівцями будь-яких людських моральних ознак. Цитую слово в слово:

"У липні 1943 року Ковпак поставив УПА-бандерівцям вимогу, щоб видати йому: Доктора, Інженера, Божка, Рожка, Шарабаєва та дві медсестри, разом вісім осіб (яких я пам'ятаю) та ще кілька осіб колишніх червоноармійців - вояків.

На переговорах з ковпаківцями був автор цих рядків. Розмову почав комісар Ковпака Руднєв, перший. Після недовгих розмов наша "всеукраїнська", "соборницька" і т. д. УПА-Бандери передала без жалю й тривоги вимаганих людей ковпаківській банді на очевидну смерть. Коли їх вистроїли вже для передачі, то Доктор, - прехороший лiкар, иезаступимий фахівець хірургічного діла і свідомий українець патріот, - вихопив пістоля із задньої кишені й стрельнув собі в правий висок... Так на очах торговців українськими душами і сконав... Ця передача - гидке діло оунівських "політруків" - українців червоним катам на мученицьку смерть, зробила на старшин і вояків УПА приголомшливе враження. Після цього бездушного, нелюдського, ганебного діла бандерівських майстрів "будування держави" - східняки розбіглися при першій можливій нагоді хто куди міг".

В 1981 році у видавництві "Волинь" (Вінніпег, Канада) вийшли друком протопресвітера М. Подворняка "Вітер з Волині". Дозволю собі зацитувати 184-ту та 185-ту сторінки цієї незвичної книги, яка просякнута українським духом, українським патріотизмом, українською ідеєю і засвідчує про високі духовні риси автора, людини глибоко релігійної й високого сану.

"Бандерівці безбожниками не були. Навпаки, вони буди аж надто "побожні". В неділю приходили до села, йшли до церкви, по-військовому стояли біля самого іконостасу і багато хрестилися. Були такі "побожні", що за своє переконання чи то політичне, чи то релігійне вирізали б усіх тих, хто не вірить так як вони, і не так думає. А тоді вже було б по-їхньому, як вони казали - "Одна Україна, один народ, одна партія і одна віра". Не знали вони того, що такої держави ніде на всьому світі нема, щоб була одна партія й одна віра".

( Клятвоподібне гасло УПА-Бандери: "Одна Україна, один народ, одна партія, одна віра й один закон, а закон то вся справа" проявлялося несподівано навіть там, де й не чекали. Дмитро Шумук в своїй книзі "Із ГУЛАГу у вільний світ" (стор. 124) пригадує: "У 1976 році до нас привезли Холонівця. (Табір особливо суворого режиму в Мордовії, Холонівець - Валентин Мороз, родом з села Холонів Горохівського району. С. Л.). Майже всі українці зустріли його як месію. Радість була велика. Але незабаром ми взнали про те, що ходимо не так, як треба ходити, і говоримо не так, і сидимо не так, і повертаємося не так, як і дишемо... словом все не так, не так і не так! Почалося пекло бо як же тим бідним в'язням, що вже відсиділи по тюрмах і найстрашніших таборах більш ніж половину свого життя, навчитися, щоб все було "так"? Тепер про те можна говорити з гумором, а тоді нам було не до гумору, бо все те, на тому маленькому клаптику території, вимотувало нас гірше, ніж всі репресивні органи взяті разом. Але час всьому суддя... Все пройшло, хоч і наробило дурнуватого розголосу по світі".)

В сусідньому селі був мій приятель, який за Польщі належав до ОУН. Відсидів він перед війною в польській Березі Картузькій, а коли прийшов додому, був виснажений, напівхворий. Коли прийшли до нас більшовики в 1939 році, він ховався і ніхто не знав де. Більшовики вивезли на Сибір його дружину, а господарку його стерли з лиця землі.

Коли в лютому-квітні 1943 року навіть для засліплених бандерівських "вождів" стало виразно видно загибель німецької армії, вони спорадили делегацію на чолі з Сонаром до командуючого УПА Тараса Бульби-Боровця для переговорів про "спільну боротьбу". При цьому Лебідь через свого делегата поставив такі вимоги:

1. "Не визнавати політичної підлеглості урядові УНР в екзетиві, а підпорядковувати всю військову діяльність УПА політичній лінії проводу ОУН-Бандери.

2. Визнати акт державності 30-го червня 1941 року, як єдину державну концепцію України, і під її прапором проводити дальшу визвольну боротьбу.

3. Не організовувати ніякої Політичної Ради при армії, а вважати за свій єдиний провід ОУН-Бандери та беззастережно виконувати всі його накази й директиви.

4. Доцьогочасні партійні боївки, що мають офіційну назву "Військові Відділи ОУН-Бандери", включити в Лави УПА, створити спільний штаб і далі діяти під назвою УПА.

5. Командувач УПА, отаман Тарас Бульба-Боровець залишається далі на своєму посту, як фаховий партизанський командир.

6. Запровадити в УПА інституцію партійних комісарів та Службу Безпеки.

7. Оголосити загальний революційний повстанський зрив цілої України проти німців та провести масову примусову мобілізацію в УПА".

На ці диктаторські вимоги Миколи Лебедя, які виходили з ідеї проголошення "держави" 30-го червня, Головна Команда УПА змушена дати слідуючу відповідь:

"І. УПА не має права бути військом будь-якої одної політичної партії, а мусить бути всенародною збройною силою під політичним проводом законного уряду Української Народної Республіки, де на демократичних засадах мають право бути репрезентовані всі партії.

2. УПА визнає тільки ту державність, що її проголосила суверенна Україна в 1918 році. Акт 30 червня 1941 року - незаконний і не відповідає часові.

3. Політична Рада при армії конечна, як організація міжпартійної консолідації та допомоговий чинник Головної Команди в політичних питаннях. Політична лінія одної партії - це тоталітарна диктатура, яка кожну націю та її армію доводить до катастрофи....

Полностью выложить заглавную статью не удалось по причине ограничения сообщений

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...

На ці диктаторські вимоги Миколи Лебедя, які виходили з ідеї проголошення "держави" 30-го червня, Головна Команда УПА змушена дати слідуючу відповідь:

"І. УПА не має права бути військом будь-якої одної політичної партії, а мусить бути всенародною збройною силою під політичним проводом законного уряду Української Народної Республіки, де на демократичних засадах мають право бути репрезентовані всі партії.

2. УПА визнає тільки ту державність, що її проголосила суверенна Україна в 1918 році. Акт 30 червня 1941 року - незаконний і не відповідає часові.

3. Політична Рада при армії конечна, як організація міжпартійної консолідації та допомоговий чинник Головної Команди в політичних питаннях. Політична лінія одної партії - це тоталітарна диктатура, яка кожну націю та її армію доводить до катастрофи.

Пункти 4 і 5 - без коментарів.

6. В лавах УПА не сміє бути комісарів жодної партії. Службу безпеки в армії проводить жандармерія УПА.

7. Нема політичної доцільності оголошувати революційний повстанський зрив всієї України проти німців бо завтра вся Україна буде окупована совєтською владою". Таку ж позицію займала група повстанців під проводом полковника А. Мельника, яка мала своїх представників в Головній Команді УПА. ("Наша боротьба" 4.19. Червень 1991 р.)

Отримавши категоричну відмову по всіх пунктах, компанія Лебедя-Рубана і Чупринки, - пише А. Семенюк в червневому номері за 1991 рік журналу "Наша боротьба", що видається в м. Міннеалолісі, штат Міннесота США, - поставила собі за мету знищити всіх своїх українських інакше думаючих противників і в тому вони перевершили Макіавелі і навіть ворогів українського народу. 19 серпня 1943 року відділи СБ вночі напали на штаби Т. Бульби-Боровця й схопили полковників Совенка, Новицького з дружиною, Тройко з родиною, поручника Гудимчука та Анну Боровець - дружину отамана Т. Бульби-Боровця, яких після жорстоких знущань стратили.

Однак, слід зауважити, що свою злочинну макіавелівську політику есбісти розпочали майже відразу після розколу ОУН 1940 року та після проголошення своєї т. зв. "держави". Так, 30 серпня 1941 року в Житомирі було замордовано двох визначних членів проводу ОУН Сеника й Сціборського, а за ними Шубського, Гадуся й Мицика. Далі гинули від есбістів не лише націоналісти, але й демократи та всі хто не погоджувався з ними. Про Житомирську трагедію не раз згадує Г. Стецюк в своїх спогадах.

Це підтверджує на сторінках щотижневика "Українське слово" за 28 листопада 1991 року Юрій Пундик в уривках спогадів."На рідній, не своїй землі...". В липні 1941 року автор спогадів разом з Шубським та ще трьома товаришами добиралися з Німеччини на Волинь. Діставшись до села Вербниця, вже на Україні, Ю. Пундик знайшов дану йому адресу. Господар зустрів доброзичливо, але раптом запитав:

"- Ви "бе", чи "ем"? (Бандерівці, чи Мельниківці? С. Л.) Перебуваючи на еміграції, я привик був до таких питань. Але тут, в устах першої людини, яку я зустрів у звільненій Україні, воно було для мене громом з ясного неба.

- А хіба це має значення в дану пору? Хіба ж це не все одно? - питаю здивовано.

- Не дивуйтеся, що Вас таке питаю. Якщо ви "ем", то йдучи, ніде до цього не признавайтеся. Бо тут таких наша поліція затримує й передає німцям.

Щезають радість і піднесення, з яким я вступив на цю землю. Чи справді я на Україні? Там, за кордоном, я боявся польської й німецької поліції. Таке було зрозуміле. Але тут?.. Невже я злочинець перед народом, що маю боятися своєї поліції? Невже я не бажаю так, як інші, разом з іншими, байдуже, чи "бе", чи "ем", чи ще як, працювати для нашої спільної справи?

Пораду мого знайомого з Вербниці я добре запам'ятав. І добираючись додому, я найбільше уникав зустрічі з поліцією української "держави", проголошеної 30 червня у Львові.

Я мав щастя. Але не мав його Шубський, з яким я, зустрівшись в Хелмі, домовлявся переходити кордон у Городлі. Однак по дорозі він змінив план і, замість їхати до Городлі, поїхав з Бодяком, Шульгою й ще одним хлопцем до Угнова. Шубський перейшов щасливо біля Угнова кордон і попрямував на Сокаль. Там десь під Сокалем всі четверо були на наказ якогось партійного вельможі заарештовані українською поліцією і там десь вони лежать поховані у братній могилі. Коли б хтось міг відчитати їхні передсмертні думки, перервані кулею з братньої руки, то міг би напевно прочитати: "ЗА ЩО?!".

Сьогодні пройшли вже довгі роки від того пам'ятного, повного надій і розчарувань 1941 року. Розвіялася, як дим, ілюзія "влади Львівського "уряду". Виросла не одна могила на українській землі. Партійний вельможа, який дав наказ арештувати й "унишкідливити" Шубського давно вже опинився за океаном, а ті поліцісти, які в добрій вірі, що рятують загрожену українську "державу" перед найнебезпечнішим (він же "ем"!) і може спочивають там же поруч могил "унешкідливленого" Шубського. Хто знає?".

Так званим "акціям очищення терену від ворогів українського народу" в часі німецької окупації і в післявоєнний період бандерівські есбісти приділяли найголовнішу увагу.

Зовсім коротко, що стосується повоєнного періоду. Знов пошлюся на виключно офіційні матеріали. Півроку тому парижський щотижневик "Українське СЛОВО" опублікував статтю покійного Олега Штуля-Ждановича - заступника Голови Проводу ОУН під заголовком: "ОУН на Партизанському фронті боротьби". Цитую:

"Коли нові умови підсовєтської дійсності виключили дію більшими загонами, збройні частини ОУН приймають нову тактику: малих рухливих одиниць, або відділів, що мають характер колишніх боївок. В умовах, коли окупант закріпився, коли нема ніякого воєнного фронту, коли він відбудував свій розвідний і розбудував до небувалих розмірів поліційний апарат, ця остання форма успішно склала свій іспит". "Далі читаємо: "Збройна партизанська боротьба дала далеко глибший наслідок, як самі бої. Вона в Українському народі зміцнила почуття власної сили й почуття власної вартості, власних можливостей і власного уміння. Цей психологічний і національний бік справи слід вважати найважливішим і найбільш ефективним та конкретним".

Як склали свій іспит бойовики в підсовєтській дійсності та якою його була ефективність прослідкуємо по першоджерелах.

Перед нами V111 том розкішного багатотомного видання: "Літопис Української повстанської Армії. Документи, офіційні публікації, матеріали. Книга перша - 1944-45. Торонто. Видавництво Літопис УПА 1984".

Привабливий світлозелений колір обкладинки з золотим тисненням по задуму видавців повинен був настроювати читача на спокійне сприйняття прочитаного. Гортаємо сторінки:

Стор. 141. 1. 12. 46. Підвідділ під командуванням чотового "Зенка" пройшов пропагандистським рейдом Коршівський i Отинінський райони. Знищено 5 сільрад, 4 молочарні, 2 кооперативи.

Стор. 245. 20. 06. 46 р. о годині 19-ій рій з підвідділу 514 розбив новоорганізований колгосп у с. Нечуєвичі (р-н Підбужжя). Повстанці повісили тут ініціатора колгоспу. Акція тривала півгодини.

Стор. 246-247. 24. 06. 46 р. О 19-ій годині рій під командуванням "Мирона" з підвідділу 514 здійснив протиколгоспну акцію в с. Криниця, район Мединичі. Вбито ініціатора колгоспу. Його жінка з Образливими словами, п'ястуками накинулися на повстанців. На це у відповідь її застрелено.

Том 1X.

Стор. 322. ЗО. 04. 46 р. В с. Стара Жидова (р-н Старожинець), Чернівецької обл.) повстанці зліквідували і сталінського вислужника Дутнака Миколу й роззброїли 2-ох стрибків.

Том Х.

Стор. 147. 11. 05. 47 р. Підвідділ під командуванням ст. бул. "Тараска" покарав карою смерті 3-ох комсомольців в с. Шум'яче (р-н Турка, Дрогобичівської обл.), а іншим комсомольцям повстанці дали тільки пересторогу".

Як бачимо, і в часі "підсовєтської дійсності" акції очищення терену від ворогів українського народу" продовжувалися з тією ж нелюдською жорстокістю.

А. Семенюк - редактор журналу "Наша боротьба", який видає Об'єднання Прихильників Державного Центру УНР і Українського Резистану - підсумовує:

"Дехто говорить, що справа бурхливих подій останнього 50-ліття - це справа двох фракцій ОУН під проводом С. Бандери і полк. А. Мельника. Автор цих рядків, який не належить до націоналістів, є іншої думки. Справа роздору в ОУН протягом всього часу глибоко відбилася на всьому українському політичному житті, а зокрема тепер, коли Україна ідейно нас випередила і змагається за відбудову української демократичної держави і коли найбільш консервативне середовище ОУН знову транспортує в Україну фанатичні ідеї екстремізму, витворюючи там хаос, то це вже справа всіх тверезо думаючих українських патріотів. Цей різкий двоподіл української політичної думки ми особливо тяжко відчуваємо сьогодні, коли в Україні настали нові часи, коли там йде важка боротьба за відродження української нації на нових ідейних основах народоправства і справедливості, коли там понад все відчувається потреба з'єднання всіх українських сил, то тут знову відроджуються ідеї тоталітаризму і транспортують їх в Україну для того, щоб там знову ширити хаос, з якого можуть скористатися лише вороги українського народу".

Закінчуючи свої спомини, Григорій Стецюк окреслює: "Як оцінить майбутній історик всі ті події, то ми не знаємо, а я той час називаю "Чорними днями Волині".

Я не шукаю ласки стати заслуженим у бандерівців, і не боюся їх засуду чи нападу, а їх тиск мене робить більш відпорним. Два рази врятувався від бандерівськой смерті, а третій раз на фронті, я вірю, що я живу на те, щоб міг сказати за тих, які вже не живуть".

Видавець приєднується й до цих рядків автора.

Готуючи переднє слово, свідомо не використав жодного джерела, як говорять, "совєтського походження". В оцінці й тлумаченнях часу і подій, свідченнях та висновках щодо національно-визвольної боротьби й рухів спирався, по-перше, на авторів в еміграції, вільних від будь-якого утиску. По-друге, - на безпосередніх їх учасників, живих свідків тих подій, що підкреслює їх об'єктивність та вірогідність.

Серед них генерал-хорунжий Тарас Бульба-Боровець, генерал М. Смовський, протопресвітер М. Підворняк, відомий функціонер ОУН Юрій Пундик, редактор часопису "Наша боротьба", що видає Об'єднання Прихильників Державного Центру УНР в США і Союз Українських Ветеранів Армії УНР і Українського Резистану А. Семенюк, колишній багатолітній в'язень беріївських ГУЛАГів, "політкерівник" УПА Данило Шумук, заступник Голови Проводу ОУН Олег Штуль-Жданович та інші. При цьому також використані документи й матеріали багатотомного "Літопису УПА", часопису "Самостійна Україна", багатьох інших журналів і газет.

Отже, правда і тільки правда. Це єдиний шлях до консолідації й примирення.

СЛАВА УКРАЇНІ! * * *

Спогади Григорія Стецюка видаються за його особистим дорученням з мінімальними скороченнями повторів щодо першого канадського видання, та незначними орфографічними виправленнями стосовно до вимог сучасного правопису.

Сергій ЛЕОНТЬЄВ, директор - головний редактор видавничого малого підприємства "Світязь".


<<<

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...ПРОДОЛЖЕНИЕ...

На змiст

<<< >>>


МОЇ СПОГАДИ
Народився я в місті Житомирі 29 грудня 1916 року і там прожив мої ранньодитячі роки. Я був наймолодшим із чотирьох хлопців у родині Миколи Стецюка і Анни з дому Оліщук.

Наш батько за царя Миколая був сім років у війську моряком і служив старшим боцманом. Його частина дислокувалася на Чорному морі. Коли в 1905 році вибухнула війна між царською Росією і Японією, флот 'в якому був мій батько, вирушив в Порт-Артур. Там зібралось 48 полків. Японці оточили порт, і невдовзі царська армія почала відчувати голод та інші нестатки. Від царя Миколая прийшов наказ, щоб знайти добровольців, які вивезли б з оточення Полкові прапори і тоді армія зможе здатись в полон, щоб порятувати військо від голоду.

На заклик царя зголосилось 8 осіб, між ними і мій батько. Вони позашивали 48 прапорів в одяг і пустилися маленьким човником в дуже небезпечну і важку дорогу, рятуючи гідність армії. Японська розвідка їх ледь не зловила, їх обстрілювали навіть з артилерії, але під покровом темної ночі їм пощастило добитися до Китаю і в Шанхаї зголоситися до російського консульства, яке їх Перевезло до Чорного моря і повідомило про це царя Миколая.

За цей героїчний вчинок цар запросив їх до Москви, і вони були гостями на хрестинах престолонаслідника Олексія. Всі вони були нагороджені за цей геройський вчинок по два хрести, по одній медалі, по 25 десятин землі, кожний з них дістав освіту кожний мав право вчити своїх дітей безплатно.

Мій батько був суддею в Житомирі. Мене тоді ще й на світі не було, але мама нам розповідала, яким авторитетом наш тато користувався, часто згадувала, як їм добре тоді жилось. Не раз нам батько розповідав про дім Романових, він навіть, молився на їх "сіятєльство і їх велічество". Коли вибухнула війна в 1914 році, то батько знову опинився у морській частині на Чорному морі. Він також розповідав, що революцію і Радянську владу не сприйняв тому в 1920 році з усіма нами втік на Волинь, під Польщу, і оселив ся в рідному селі нашої мами в Дорогиничах на Володимирщині.

Наша мама - селянка, глибоко віруюча, скромна, дуже добро й лагідної вдачі, щедра. Вона не виступала в нашій розмові проти батька, бо знала, що він був твердий, серйозний і рішучий, наче ні суді; де слово - закон. Ми виростали в дусі релігійному і у великії дисципліні.

Жили ми бідно в Дорогиничах, бо батько все купував землю для синів, а з Житомира втікли одним возом без нічого. Правда привезли цілий мішок грошей по 250 рублів банкнотами. Батько вірив, що ті гроші ще будуть добрі і що ми багато дечого зможемо за них купити. Отже, мусив тяжко працювати, щоб налагодити нове життя, після того, як їм добре жилося. Розповідаючи про минуле, батько показував хрести, медаль і знімки в царській Палаті. Ми вже були дорослі, як в 1934 році тато помер, залишивши мішок трухлявих грошей.

Село Дорогиничі ми завжди вважали нашим рідним селом Його ми міряли дитячими босими ногами, вростали в його грунт, з усіма традиціями, ходили до школи, мали друзів та вдихали повітря волинського чорнозему, яке формувало нас у дорослих людей та давало нам почуття гордості й приналежності до рідної хати.

Моїх двоє середніх братів одружилися й жили на господарці Найстарший брат за Польщі мав склеп, а я дещо працював на господарстві, а дещо помагав братові у склепі. В нас було 16 десятин землі.

Польська несправедливість будить національну свідомість. У нас із старшим братом, видно, були погляди дуже подібні, бо ми з ним обмінювалися думками, часто говорили про війну, політику, хоч у нас мало хто займався нею, та ще й українською. Було в нас багатенько комуністів, і було дуже легко до них пристати, але ми добре пам'ятали слова нашого покійного батька, що то грабіжники, бандити, сарана, і тому тримались їх осторонь.

Ми обидва чекали чогось чи когось, хоч не мали ясного уявлення, що ми чекаємо, а час йшов, наближалася війна. Я купив собі ровера, і майже кожного вечора влітку гуртом з хлопцями та дівчатами їздили до річки Буг купатися. З близьких околиць Холмщини теж молодь приїжджала до Буга, тут ми зустрічалися, знайомилися і ділилися думками, що поляки роблять на Холмщині та що вони роблять на Волині. На Холмщині, кажуть вони, є така організація, яка б'є українців, закриває наші православні церкви або,просто переробляє на костели, а в деяких селах церкви розвалюють і щораз то гірше ставляться до православних.

Ми також жалілися, що в нас на Волині замикають "Просвіти", "Рідну хату", переслідують православну віру та придушують українську мову, хочуть нас всіх ополячити. На Холмщині, кажуть вони, дуже зневажають нашу молодь та називають різними образливими епітетами. Ту роботу виконували осадники й колоністи. (Сiльська молодь була свідома тієї зневаги і глибоко відчувала приниження поляками. У нас на Володимирщині в 1938 році вже всі "Просвіти" були закриті, але можна було організувати "кулко млодзєжи", нам здавалося, що вся та біда йде з Холмщини, бо там уже починався терор.

З нашого хутора було видно села Холмщини, які ховались в садках. Не можна описати тієї краси, коли сади покриються цвітом, а його запах через Буг несеться на Волинь.

Хочу дещо згадати і про Холмщину, доля якої була дуже незавидна. Про те вже може й призабулося, а може, молоде покоління й не чуло. Тому хочу оповісти переказ про св. Миколая, що припадає на 6 травня, який охоронив двох діток від вовка. Я ніде не зустрічав написаного, а народ у нас про цього святого говорив скрізь.

У селі Тишковичах, недалеко Буга, було храмове свято на літнього св. Миколая. Село лежало на дорозі Грубещiв - Крилів. У ньому була гарна велика мурована церква, мешканці села були православні українці. Недалеко від села був молодий ліс, а на краю ліса був горбочок, з-під того горбка било джерело. Та джерельна пола наповняла ставок і річечкою відпливала в Буг. На храмове свято до Тишкович збиралась велика сила народу з усіх усюд. Сюди приходили старі, малі й багато молоді. Хлопці приходили, щоб подивитись на дівчат, а їх там було наче макового цвіту, а дівчата заглядали на хлопців. По Службі БОЖІЙ від церкви йшла процесія до того джерела, де стояла велика статуя св. Миколая та двох діток, які заблудили в лісі, й вовка, що нападає на них. Св. Миколай рукою загороджує дорогу вовкові і рятує малих дітей від смерті.

Старші, навіть молодь ішли, щоб напитись тієї цілющої джерельної води. А старші вірили, коли вони нап'ються води й поласкають вовка, а потім торкнуться тога місця, що їх болить, то св. Миколай та вовк вилікують людей. Мені ще й сьогодні здається, що коли б я напився з того джерела, я був би здоровий, що міг би перевернути гори.

У роках 1938-1939 над Холмщиною повисла чорна хмара цілеспрямованого руйнування поляками православних святинь. Холмщина вкрилась тяжкою жалобою, і ту тяжку жалобу своїх братів поділяли всі православні українці, які жили під Польщею. Вже розвалили 112 святинь, при цьому у деяких випадках віруючi мають покрити кошти їх руйнування, що становлять 1000 злотих. Православних священиків переслідували й карали за відправи св. Літургії або інших обрядів. За це вони мусили платити як кару від 200 до 500 злотих. Православного священика з Грубешівського повіту за те, що відслужив панахиду на цвинтарі, на якому ховали православних покійників від найдавніших часів, покарали на 400 злотих. Вірних православної церкви органи адміністративної влади в інтересах своєї католицької віри переслідували і карали. В Томашівському повіті ще в 1936 році дійшло до пацифікації українських православних церков та домів молитви. Це робилося під наглядом старост. Органи польської адміністративної влади жорстоко карали народ за оборону своєї церкви та віри.

Звертання народу до уряду, щоб оборонив священиків і віруючих від репресій (бо ж конституція 1920 року забезпечує свободу віровизнання) не увінчалась успіхом. Холмщина втратила 300 святинь із 370, частину заграбували під костели, а решту спалили) зруйнували. З кожного повіту на Холмщині прийшло розпорядження, щоб всі закриті святині та молитовні доми були розбиті, щоб вони своїм виглядом не нагадували радянської Москви. Все церковне майно не передають православним, навіть кладовища забирають незалежно від того, чи церква зруйнована чи ще стоїть.

Ксьондзи у супроводі поліції їздять по селах і пересвячують усі православні цвинтарі на католицькі.

Ми жили у часі цивілізації XX століття, однак вчинки польської влади не вказували на це. Одна з найстаріших церков на Холмшині, Грубешівського повіту у селі Павличків - про неї мені розказували отець з Космова і п. Струтинський, була зруйнована. Розповідь дуже подібна, але коли я побачив на власні очі, то онімів. Стовпи церкви були порозрізувані, сокирами порубані св. образи, іконостас погнутий, попереломувані хрести. На руїнах св. церкви, люди з плачем, зойками і гарячими молитвами вклоняють свої голови до тих Руїн. Їх душевний біль відбивається на їх до краю зболілих обличчях. Моє перше враження було таке сильне, що я не міг себе опанувати і мусив на хвилинку відійти від людей. Піді мною затремтіли ноги, я відчував глибоке переживання, почав разом з ними молитися. Я не пригадую, як я молився, бо то фактично була хвилина глибокого релігійного поклону св. Храмові, який став руїною (це був нечуваний злочин).

Ще раз хочу згадати село Тишковичі, яке пишалося гарною мурованою церквою та статуями св. Миколая, двома діточками і вовком, що стояли біля джерельної води, яка витікала з-під горбка. Після храмового свята Миколая в 1938 році поляки замкнули церкву, бо не могли завалити: церква була мурована, але пізніше вони зробили руїну в середині церкви. Іконостас, престол, хрести все було порубане, поламане, знищене. Залишилися тільки мурованi стіни. Статую св. Миколая побили, понищили. До Космова приїхали "отшельци" і разом з поліцією хотіли знищити церкву, але народ дав спротив, і церкви той раз не завалили, за те всі ікони позривали й повкидали в Буг. Коли вони приїхали вдруге, то зробили руїну з цілого села. Вони повибивали в хатах вікна, порізали подушки та повикидали надвір. Вітер пір'я, наче сніг, розвіяв - і в лiтi немов стала зима. Били скло і вкидали в борошно, а в кого була нафта, щоб світити вечером лампу, то на закінчення нею поливали продукти. Я перебував влітку в 1938-1939 роках на Холм щинi, то мені довелось багато чого бачити. Так поруйнованих сіл було багато.

В селі Телятині після такого погрому все село було без хліба, без харчів, а в хатах не було ні вікон, ні дверей. Два тижні потому приїхав польський ксьондз; зібрав усіх людей біля хреста, що стояв посеред села, сказав людям, що віднині вони вже будуть католиками, зневажив таїнство хрещення і почав наново хрестити православних. Я невдовзі подався на ровері додому (вже почалися жнива, це був 1938 рік), а дорогою думав, що той ксьондз хотів і з мене зробити католика. Дорогий читачу, прошу, коли читатимеш цi рядки, схили у пошані свою голову перед великою руїною, яку зазнала гілка української землі - Холмщина.

Польський ураган, який трощив, палив і нищив наші історичні споруди, нашу гордість і нашу ідентичність, благословила польсь ка католицька ієрархія, варшавський уряд при підтримці Ватика ну. Наш народ переживав часи диких орд, пролив море крові невинних людей. Руйнівну роботу на Волині чинили осадники, вони зневажали людей.

Допомагаючи братові, їздив на закупи продуктів до Крилова, Грубешова, при тім була різна розмова. Однак найбільше говорили про те, що нас боліло, що Варшава хотіла окатоличити і спольщити укрїнців-холмщаків. Наша молодь почала турбуватись таким станом і наступом Варшави як в Холмщині, так і Волині. Це мене спонукало цікавитись політикою. На ці теми ми вже говорили щораз частіше. Мій старший брат уже був більше поінформований у тих всіх справах, мені він звертав увагу, що політика то делікатна справа, і з нею треба бути обережним. Поляки нас б'ють, руйнують наші церкви, а коли б вибухла війна, то напевно заберуть до війська. i сподіваються, що ми будем їх боронити! В Галичині виходить укриїнський журнал "Сурма", його дістав у когось Клим Гайворонський i хтось доніс про це поліції, що він його читає, і Клима засудили на два роки ув'язнення. У нас тільки Гайворонський покараний за українську справу, а решта то все за комунізм.

Я читав в часописі про суд і вирок смерті для Данилишина й Бiласа. Хлопці й дівчата співали українських пісень, а їх у Львові повісили. Замикаючи "Просвіти" і "Рідні хати", поляки думали, що зупинять процес розвитку національної свідомості, національного розвитку. Навіть за читання журналу "Сурма'', який легально виходив у Галичині, на Волині діставали два роки в'язниці.

В моєму серці ненависть горіла наче вулькан за знущання над народом священиками, руйнування спадщини, історичних цінностей, святинь і т. д. Наш сусід, вже старший чоловік, але дуже розсудливий, на моє запитання "Що ви, дядьку, думаєте, буде далі?" відповів: "Ой хлопче-хлопче, буде ще гірше, це тільки початок". Яку правду він казав!


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...ПРОДОЛЖЕНИЕ...


ПОЛЬСЬКО-НІМЕЦЬКА ВІЙНА 1 ВЕРЕСНЯ 1939 р.
"Не дами гузіка" - як в день, так і в ніч поляки через радіо кричали, але за два тижні віддали державу. На Бузі, біля Устилута, до була польска формація, бій був короткий. Поляки склали зброю, частина їх втікала до Луцька, теж не на довго. Українська молодь, користаючись з обставин, почала збирати зброю, хоч осадники й колоністи її не давали. Навіть були жертви, але зброї набрали. Зате комуністи, які вийшли з в'язниць і з Берези-Картузької, почали розправлятися із польською поліцією за всі кривди, їм заподіяні. Війська не зачіпали - військо поромами верталось в Польщу. Але цивільній адміністрації, осадникам і поліції мали нагоду відплатити. Поляки сподівались, що українські комуністи їм простять все. Але за пару днів побачили, що їм треба зникати, і вони як зайці ночами втікали.

В той час в мене зродилось бажання до боротьби за вільне краще життя для свого народу. Наші комуністи з радістю і нетерпінням очікували Червоної Армії, не передбачаючи нічого злого. Почувся голос й націоналістів, яких було менше по селах, а в містах більше. Коли Польща розвалилась, а совєти ще до нас не дійшли, то Володимир-Волинський замайорів жовто-синіми прапорами. Один з них було встановлено на головній пошті. Це вказувало на те, що тут вже існував націоналістичний осередок ОУН, Поляки дивились криво на націоналістичний рух, навіть робили собі нотатки, може, пригодяться, а як мали якусь можливість щось українське знищити, то нищили, хоч, правда, вони були здивовані; що українці бодай трошки, але відплачували за тяжні кривди, що поляки робили протягом 20-ти років.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...ПРОДОЛЖЕНИЕ...


ЧЕРВОНІ У ВОЛОДИМИРІ
В наше місто прийшли "товариші" із всякого роду лозунгами, і люди йдуть до Володимира, щоб їх побачити. Кажу я до свого брата, що я теж їду їх побачити. Брат лише всміхнувся і мовчить. Я ще раз сказав, що їду, бо мене жодна робота зараз не цікавить. Я сів на ровер і тільки переїхав у друге село Бискупичі, а там повно людей на дорозi i чекають Червоної Армії, їх голоси лунають по всій дорозі. Ось їде машина, два червоноармійці ззаду і біля шофера одна особа. Вона зупинились біля нас, запитують: як, що. Ми їм розповідаємо що поляки були жорстокі і як вони нищили нашу культуру. Вони нас запевняють, що ми відтепер будемо жити в сім'ї Радянського союзу вільно й свобідно, бо нам вже відчинились двері до нього. Ми це задоволено сприйняли: це ж і, є те, що ми так чекали. Один із старших запитав у дівчини з гурту: "Чия, ти думаєш, є ця машина". Дівчина каже: "Ваша". "Ні, так не можна говорити, - каже старшина, - машина є наша!". Ми всі засміялися й сказали, що ми можемо їхати нею. Старшина поглянув на нас і сказав: "Як уряд дасть, то й ви можете, але ви раніш мусите заслужижити перед урядом і партією".

За пару хвилин наближаються червоноармійці. Виглядають наче вони українці, але дуже виснажені, худі, забруднені. Німецьке вiйсько було чисте, добре відживлене, здисципліноване. Один червоноармієць питає у нас: "Як далеко до Варшави?". Ми, сміючись, відповідаємо: "Як вийдете за село, то й буде видно Варшаву..."

Я сідаю на ровер і їду, бо таки хочу побачити, що робиться у Володимирі. Військо йде не лише дорогою, а й полями. Правда, вони виловлювали польських жолнєжів і зганяли їх до Володимира. Майже під самим містом я запитав в одного: "Що з вами є, що ви всi наче вас у домовину поклали? Він сказав, що їх виснажила дорога, бо вони йдуть 24 години. Німці виглядають впасені, як кабанці, п'ють ром, їдять чоколяду й курять добрі цигарки".

Я виймаю свої цигарки й частую ними своїх співбесідників. Розмова переходить на політичні теми, але я в той час на ній не дуже то розумівся. До нас підходить радянський капрал - має дві гречки-відзначки на сорочці. Помітно було, що мої співбесідники перестали розмовляти. Я дійстаю цигарки й частую того підстаршину, але він мені дякує за буржуазні видумки, з гордістю рве кавалок часопису, скручує з "корешків" велику цигарку й палить. Цигарка займається, а він каже: "Ми є робітники і ми проти панів і проти багатіїв". Я думаю, що може він і правду каже. Залишив я їх, бо вже по обіді, а я таки хочу побачити, що робиться в місті.

У Володимирі повно війська, патрулюють танки, скрізь повно народу дивиться на "визволителів". Радіо зі Львова проголосило, що рубель дорівнює злотому, і цілий день веде пропаганду за щасливе й радісне життя в Союзі.

Нас дивує, що кожний червомоармієць купує, що може; 3-4 сувої матеріалу, 3-4 костюми, 5 пар черевиків, чобіт, взагалі, що може закупити. На запит людей вони відповідали, що хочуть мати пам'ятку із західних земель, щоб там бачили, які є тут товари.

Дехто з людей висловлюється: "Та це ж грабіж", а інші кажуть: "Хай беруть, цього барахла хватить і для нас і для них".

Наші комуністи далі ведуть пропаганду, що тепер прийшов час вільно та спокійно жити, уже не буде ні бідних, ні багатих, всі будуть рівні. Кожного вечора відбуваються збори, і кожного вечора говориться про те саме, про щасливе життя.

Раптом чутка - кордон буде впродовж Бугу і що червоні вертаються з-під Любліна. Виникає паніка. Буг ще відкритий. Найбільше втікали поляки. німці й чехи, з поміж українців - інтелігенція. Якби наш батько був живий, то ми напевно були б втікали на Холмщину, а так вся наша родина залишилась під самою границею. Якби совєти побули довше, то напевно нас, як кулаків, вивезли б на Сибір. У 1942 р. два рази НКВД робило трус і перший раз знайшли 10 польських набоїв у стрісі. Ніхто з нашої родини не знав про ті набої, тому я думаю, що вони самі їх туди поклали й самі знайшли. Старший лейтенант НКВД приготував протокол, і ми всі мусили підписати, що вони знайшли у нас десять набоїв. Крім того він нам погрозив, щоб про це нікому нічого не говорили, бо нам усім покажуть білих ведмедів. Коли вони втікали від нас, ми довідались, що у всіх кулаків вони шукали зброю.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


КОРДОН НА БУЗІ
Коли більшовики почали відступати із Холмщини, то між людьми стала велика паніка. Народ натерпівся під поляками і повірив у совєтську пропаганду: лишає все, бере родину і те, що вміститься на віз, і відступають разом з совєтами. Дехто веде корову, а дехто й дві, ще й поросят, та шукають кращого спокійнішого місця.

Ніхто не бере до уваги, що відступаючі совєти грабують фільварки, забирають всі машини, худобу, женуть їх цілими табунами, забирають все з міст. Майже цілий мiсяць все перевозили на Волинь, а наостанку почали забирати снопи збіжжя. Коли німці повернулись назад під Буг, то були злі до краю.

Більша половина того майна змарнувалася, зогнила, залізо зіржавіло. Цивільного населення повно і по селах і у Володимирі. Кордон до Бугу починає помалу замикатися: стоїть сторожа, яка ловить тих, хто хоче перейти. В місті справа стає серйозна, всі вулиці забруджені, повно різного сміття, бо ж дехто й худобу тримає біля озера. Поступово зникають продукти. В склепах порожньо, нічого не можна купити, Совєти привозять "корішки", сірники, сіль, нафту і часто - горілку.

Народ починає виявляти незадоволення. I то переважно бідні, бо вони не мали ніякого запасу. Відкрився чорний ринок, там можна все купити, але треба було платити великі гроші.

Перша проблема із втікачами із-за Бугу. Наші комуністи ведуть пропаганду, щоб вони їхали в Донбас, бо там є багато роботи, є засоби всіх примістити на фабриках, копальнях, там є роботи скiльки хочеш. Велика частина холмщан поїхала туди, а решта роз'їхалась по навколишніх селах. Вертаються наші холмщани назад з Донбасу, - дехто перед, а дехто після Різдва. На запитання: "як там?", відповідають "поїдьте самi, то побачите... а ми хочемо назад додому, на Холмщину". Перейти Буг це не зовсім легка справа, прикордонники стріляють на все. Я теж мав багато приятелів холмщан, думав,. що вони в Донбасі. Видко, добре влаштувались, коли ні одного нема назад. Незадовго по нашій розмові гульк - мої приятелі холмщани завітали в нашу хату. Я до них відразу з мокрим рядном: "Я думав, що всі хлопці рухливі, добре влаштувалися та й про мене вже забули". Моя мама зробила добрий обід, і після того й почали засипати їх питаннями. На все була одна відповідь: "Чорна біда!".

"Ми вже два дні у Володимирі, а сьогодні рішили прийти до тебе. як до старого приятеля, просити, якби то нам дістатись назад на Холмщину". Вернутись на Холмщину не велика штука, але треба підготовитися до того, бо то уже не так, як було тоді, коли ми приходили купатись, тепер треба переходити кордон.

За пару днів усе було приготоване. Мій товариш, який жив над самим Бугом погодився їх перевезти. Коли все було готове, я їм сказав: "Сьогодні вечером підете за Буг, але пам'ятайте, як справа у нас погіршає, то може, я з братом або й ще дехто прийдемо до вас, щоб ви нам допомогли, як буде потреба". Вони всі три радо погодлись.

Ніч була тиха, і зірки освітлювали уже добре замерзлу землю. Снiгу не було, і від замерзлої землі відбивався звук чобіт. Я допоміг їм пообмотувати чоботи старими ганчірками, щоб не було чути їхньої ходи, бо до Бугу було два кілометри.

Прощаючись, благословили один одного, побажали веселих свят Різдва Христового і щасливого Нового року! Обнялися і з сльозами в очах розійшлися з надією, що ще зустрінемось. Вони пішли до Бугу, а я ще довго стояв із острахом, чи не буде стрілянини аби чи не випустять ракети, які освітять їх. Було тихо, слава Богу, мабуть, і вони і я були щасливими, і я пішов додому. Довго не міг спати, різні думки перебігали. А що, коли Буг ще не замерз і вони мусять переходити через крижано-холодну воду, але втішив себе, що вони ж Буг добре знають, дадуть собі раду.

Наступного вечора зайшов я до свого приятеля, який уможливив їм перехід. Він також підтвердив, що стрілянини не було, все бкло спокійно, значить, перехід удався. Він знав багато прикрих шсторiй, але мовчав.

У Володимирі тяжка ситуація - повно холмщан, які напівхворi повертались із Донбасу і не можуть вернутись на Холмщину, бо кордон закритий. До Володимира приїхала німецька комісія, яка в першуу чергу забирає німців, які жили навколо міста. Німці, члени комісії, чисті) акуратні, гарно вдягнені, ходять по місту й роблять знімки засмічених, переповнених людьми вулиць. Холмщани старалися приписатися до німців, наче якась родина, щоб лишень виїхати за Буг.

У місті з кожним днем ставало гірше. Навіть "корішків" не можна було купити, не то одягу, харчів чи медикаментів. В той час по селах іде пропаганда, що "у нас все безплатно, як лікарі, так і медицина". Коли ж бідні добивалися за чимсь, то їм казали: "Ще не проклали залізниці, як тільки прокладуть, всі склепи будуть заповнені". Коли ж хтось твердіше добивався, тому відразу приши вали, що він є підбурений кулаками й робить підривну роботу проти робітничого класу. Поволі-поволі народ почав затихати, бачучи свою безпорадність.


Если модераторы будут не против, могу выложить и остальные главы.

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


ОРГАНІЗАЦІЯ КОЛГОСПІВ НА ВОЛОДИМИРЩИНІ
Перш за все було створено актив, який мав вести всю громадську роботу в селі: в першу чергу засновувати колгосп, вишукувати ; ворогів народу, куркулів та різних запроданців. До цього залучають наших комуністів, щоб вони це все робили. Деякі з них на те не годяться. Їх викинули з посад, а то й позбавляли волі.

Машина комуністичної пропаганди працює на повну силу: "Ми маємо під самим носом великого ворога, і він не сьогодні, то завтра схоче напасти на нас, тому ми мусимо бити його на його власній території",-така пропаганда була проти німців.

У березні 1940 року всіх жителів з сіл з-під Бугу виселили на ті німецькі та чеські колонії, що їх мешканці поїхали перед Різдвом 1939 року до Німеччини. Тепер над Бугом ні живої душі. Прикордонники зміцнили свої застави.

У квітні прикордонники викликали з кожної сільради по 12 плугів з кіньми та боронами. Наказали селянам орати понад річкою 12 скиб в один бік і 12 в другий - це й була прикордонна смуга. Її скородили рівнесенько, щоб було видно сліди втікачів. Але втікачі не дурні. Вони ту смугу йдуть задом і виходить, що вони не з совєтів, а до совєтів приходять. На ранок зчиняється великий рух, бо до нас, здається, і пройшов німецький шпигун, і його треба ловити. Аж привезли якогось спеціаліста, який їм показав, що втікач ішов до Бугу задом. Совєтська власть дуже боялася шпигунів.

Населенню, яке жило близько до річки, видали паспорти із поміткою "Погранична полоса номер З". Крім того, ті люди мусили ходити на "мітинги", на яких пропагандисти виступали не тільки , проти німців, але проти буржуазії цілого світу. Говорили, між іншим, що вони будують другий Рим, а третьому не бути. Політрук завжди кінчав свою промову одним: "Чи хтось має вопроси?".

Спочатку люди ставили питання, але після них їх викликали окремо до 49-ї дільниці і питали, чому він ставив ті питання. Помалу народ перестав запитувати - замовк. Я знав, дві особи (одна з Кречева, а інша з Лазниці), яких совєти за оті питання подiли так, що й ніхто не знає куди. На мітингах лиш час від часу треба було плескати руками і схвалювати заклик: "Хай живе товариш такий-то". Ми мусили берегти кордон, давати якнайбільші позики для держави на "істребітелі" (літаки), бо наш сусід загрожуэ нам усім.

Згадую випадок у нашому селі Дорогиничах. Совєти мали великий страх перед німецькою розвідкою і в усьому її вбачали. Пишу про цей випадок, бо він відзеркалює той стан. У нашому лісі стояв робітничий військовий батальйон. Раптом алярм (тривога) у лici э шпигун, хтось бачив його поміж наметами, в яких військо було розташоване. Все військо розсипалося по лісі, по дозріваючих збiжжях, з крісами напоготові, шукають шпигуна, який зник з з очей.. У той час німий, уже старший чоловік, пас корови поміж збiжжяхм, побачив, що на нього йде військо, з переляку покинув корови, сам прибіг додому й заховався в клуні. Військо оточило хату, заарештувало всіх і витягло з клуні переляканого німого. Все село зібрали, щоб при ньому зробити розправу з "шпигуном". Коли люди побачили, кого вони роблять шпигуном, то почали заперечу вати і довго довелося всім селянам обороняти невинного глухонімого чоловіка, доки його звільнили. Сьогодні мені та подія є смiшна, але тоді - віяло морозами Сибіру.

Кордон все більше й більше закривають: потроїли охорону, натягують дроти, а то й мінують поля. До Бугу підходити забороне но. Бували перестрілки з німцями, і була чутка, наче німці пробували перейти на цей бік, але справді того ніхто не знає. Прийшов новий наказ до сільрад: усі мешканці у відстані 7 км від Бугу мусять знищити голубів. А коли хтось не знищить, то прикордонники хочуть знати, чому даний господар їх тримає і не хоче знищити. Голуби були знищені. Слідуючий прийшов наказ, що кожну незнайому людину, яка з'явиться у селі, треба негайно зголошувати в сільраді, а ті - до війська. Було багато політруків і партійних комісарів, які за всім доглядали та тримали дисципліну. Правда, по селах вони мали своїх комуністів - активістів, які добре допомагали їм.

Можливо, що та ретельна перевірка була викликана необхіднiстью укріплення кордону. Совєти хотіли його тримати у великому секреті. Одначе не тільки німці, але навіть мирне населення знало, що совєти будують укріплення.

Щораз то нові накази приходять. Цим разом прийшов такий наказ: "Усі села в смузі 40 кілометрів вислати по одній особі з хати з лопатою на означений пункт. Копати протитанкові рови п'яти метрів шириною і три метри глибиною". Як око сягає, так не видно було кінця тому людському ланцюгові. То були переважно молоді хлопці й дівчата. Вертались вечорами малими групами, по 10-15 осіб, і всі співали різних пісень. Той спів перелітав на другий бік Бугу. Мешканці Холмщини підх-одили до Бугу й гукали: "Скажіть моїй сестрі чи братові, хай завтра прийде в обід, а я приїду і хочу з ними поговорити". Але прикордонники говорити забороняли.

Ще один клопіт, з яким зустрілися ті тисячі людей, які були на чистому полі без жодного санітарного обладнання. За короткий час довкола того рова був жахливий запах, уже не згадуючи, як те все сприймали молоді дівчата й жінки. Робота добігає до кінця, і всі тішаться, що порозходяться по хатах. Не так сталося, як бажалося. По закінченні копання протитанкового рову настали дні нових робіт: одна - проведення вузькоколійки, а друга - робити стіни у рові, щоб земля не осипалась. Народ все те робить задарма, ще й на власних харчах.

Знов народу повно, але вже з возами й кіньми. Розкопують горбочки, розвозять землю. Насипають дорогу, та роблять станції в околиці Михалля і Поромова. Вже по три рази денно тією залізницею привозять каміння, стовпи й дошки й залізо. Все це треба було розвантажувати по станціях. Частина людей їздила за Устилуг і привозила сосонки такі, як ключина на стодолу, і з них робили стіни у протитанкових ровах. Інші розбирали хати, з яких вивезли людей раніше, і весь матеріал перевозили за протитанковий рів і скидали на купи.

У нас над Бугом багато росло лози, і люди з неї плели ліси, з яких робили стіни в стодолах, хлівах. Отже прийшов наказ, щоб тими старими лісами обгороджували поле розміром 300х400 метрів. В тій загорожі почали копати ями десять метрів на п'ятнадцять і п'ять метрів глибиною, які називали "об'єктами". Стало усім зрозуміло, що совєти роблять укріплення над Бугом проти німців. Коли усі ями були викопані, їх пообкладали залізом, дошками, а потім позаливали бетоном. Вздовж над Бугом виросло нове "місто" із "об'єктів" - бункерів, над якими провели електрику і освітлювали усе - ставало наче вдень, бо ж бункери один від одного були недалеко.

У гарні погідні дні німецькі Літаки перелітали Буг зовсім над тими об'єктами і напевно, фотографували, але ніхто по них не стріляв. Інколи вони летіли кудись углиб Союзу, бо лише через яких дві години верталися назад. Було зрозуміло, що німці роблять великі маневри, було чути гарматні вибухи і кулеметні черги.

Тим часом совєти поспішали заливати бетоном і викінчували свої "точки" - бункери.

Земля у нас на Волині дуже м'яка, і важкі траки з бетоном так її розмісили, що почали ламатися машини. Політруки сварили шоферів, а ті пили самогонку й далі ладили, а бетон тим часом застигає.

В 1940 році вже починалися конфлікти на кордоні. Німці стріляли у совєтських прикордонників, забитих ховали у Михаллі на цвинтарі. Ще раз зібрали людей до Бугу. Цим разом копали окопи між бункерами. Поки закінчили, то й війна почалася, і ніхто ними не ходив. Німці прорвали лінію в Устилузі, а через тиждень прийшла артилерія і артилерія і порозбивала їх.

Коли народ працював біля бункерів, то сільради призначили До кожної хати нічліжанів. До нас було приділено десять осіб. Усі Ми спали на підлозі на соломі, як оселедці. Кожна людина ввечері хотіла собі щось зварити, бо на сухім хлібі й салі з цибулею наші люди не привикли, їм дай борщу, супу чи каші.

В той час я був молодим хлопцем. При тих роботах познайомився з Маньою Голод. Вона також була з кулацької родини. Завжди ди була сумною, бо тяжка робота виснажувала молоду вродливу дівчину. Вона виглядала, як осіння квітка, однак для мене вона була, як троянда. Мої очі світилися, коли я дивився на неї, як на зірочку. Я їздив до неї в Фалемичі, де жила її родина. Хоч на початку 1943 року ми з Маньою мали різні погляди, але про це буде пізніше. Перед моїм відходом у 1944 році я її ще раз відвідав. Була вона ще не одружена і сумна, як осінь. Вона дуже побивалась за своїми братами - про них мова буде пізніше, що з ними сталося.. Прощаючись у 1944 році, я співчував їй і поділяв все її горе, як своїй рідній сестрі.

Як вже згадував, що всі жителі Надбужжя були вивезені на Колишні чеські і німецькі колонії, які тягнулись недалеко за Горохів. Мешканці колоній ще у грудні 1939 року виїхали до Німеччини і залишли усі свої маєтки. Коли виселяли наших людей, то вони могли взяти з собою тільки те, що влізе на воза. Залишали рідне село, рідний Буг, в якому купались, ловили рибу і тішилися красою. Різали лозу, робили ліси на будову хлівів, стодол. Я мав родину в Амбукові над Бугом, і коли їх виселяли, я їм допомагав виїжджати під Берестечко і був свідком того. За дві години вони мусили виїхати з села, залишити свій рідний куточок, рідну землю, на якій виростали батьки, діди і прадіди. Особливо тяжко відірватися від своєї земельки. На це ніхто не звертав уваги, лиш одне було чути "Швидше-швидше". Коли виїхала колона за село, люди, не передчуваючи нічого, запевняли уже порожні господарки, що вони до них ще повернуться, що повернуться у рідне село, а тепер прощавай!

Не довелось їм повернути у свої села, у свої хати, бо людям не Було куди вертатись - ті всі села то була одна руїна. Однак люди Осінню посіяли жито та пшеницю на зиму, і все це треба зібрати. Мене призначили бригадиром на два села - Михалля й Млиниська. Я складав списки, хто і скільки днів жав. Ті села були бідні, поля вузенькі, межі високі. Туди позвозили усі жниварки та молотарки з польсьих фільварків та й ті, що холмщани привезли були з собою, коли їхали на схід. Машинами було добре робити. Однак була велика проблема з межами - межі ламали жниварки, і залишалася тільки купа заліза. Довелось решту збіжжя збирати косами й серпами, аби тільки зібрати, збирали жито і пшениию разом.

Старші люди жахались такими жнивами: машини їздили по збіжжі, і його дуже багато марнувалося. А вже коли почали молотити, то знову все разом, бо так разом звезли снопи. Тепер стали перед новою проблемою: куди готове зерно зсипати? Прийшов наказ зсипати на землю, тобто поробити такі довгі копці, настелити на спід соломи, насипати збіжжя, а тоді накрити соломою зверху. Господарі не могли дивитися на таке марнотратство і тільки із страхом казали: "Повмираємо з голоду, як так будемо марнувати святий хліб".

Всю ту роботу виконувала переважно молодь, хлопці й дівчата. Вони знали, що нічого не змінять, тому робили як могли, при тому жартували, сміялися. Дівчата стояли на буртах збіжжя, а хлопці їм подавали збіжжя у мішечках. Викликало сміх у хлопців, що дівчата грузли у збіжжі, а вони їх ще й пхали, щоб вгрузли глибше. Нашим старшим людям ставало до плачу з такої роботи. Змолотили, понасипали довгі бурти, понакривали соломою і закінчили роботу.

Бригадири здали звіт з тієї роботи до сільради та в район: скільки копців із збіжжям та по скільки днів люди робили і присили, щоб людям заплатили за їх роботу. Я пригадую, що було понад 1000 людиноднів роботи, і ми обробили два села - Михалля та Млиниська і я все те подав до рахунку. Пізніше отримав відповідь з району, що ми забагато часу втратили на жнива, але район нам заплатить по одному рублеві за день.

У нас, як звичайно, після жнив починають затяжні дощі. Пройшло декілька тижнів, і ті всі копці зазеленіли, збіжжя проросло через солому. Народ знає, але мовчить, бо ще скаже, то все є проти держави, а проти держави виступають тільки "вороги народу".

Дивуюся я, яку користь мала держава? В той час рубель не мав ніякої вартості. Люди зробили роботу задарма, бо навіть не заробили на ті харчі, що за день зїли. Всі жниварки побили і позалишали на полях, бо то панське, так воно у полі ржавіло й гнило.

За декілька днів перед Різдвом приїхали з району, щоб забрати те збіжжя і перевезти в магазини до Володимира, але то уже було запізно, бо весь той хліб, те збіжжя зрослося в одну велику купу і стало наче камінь, бо вже був мороз. Під збіжжям було безліч дір від мишей і щурів. В багатьох місцях вода підійшла під ті копці, і так воно там зросле змарнувалося. Голова з району придивився і сказав: "Ну, що зробити? Вже пізно, та в нас є багато хліба". Люди потихеньку говорили, що партійці не чули, які то були жнива: посіяли, зібрали, змолотили, машинерію побили, люди наробились, по рублеві за день заробили, все зерно зогнило - так виглядає колективна господарка. Подібно до жнив зібрали й сіно. Частина погнила, частину вода забрала восени, коли вийшла з берегів, а решту весняна вода понесла. Знаю добре, що за зібрання сіна не платили нікому навіть ламаного сотика, а весняна вода Буга понесла копиці сіна до Балтійського моря.

Хочу окремо сказати про річку Буг. Я вважаю, що то моя річка, над нею я ріс, у ній купався і став молодим дорослим хлопцем. Буг познайомив мене з хлопцями й дівчатами з Холмщини. Влвтку вся молодь іде до Бугу, одні купаються, інші ловлять рибу, А ще інші під верболозами розповідають за своє добре минуле та діляться сучасними думками. Над Бугом молодь пізнавала себе, любуючись красою, вдихала запашне повітря, яке зароджувало любов до свого народу і до землі. Сам Буг - річка не дуже велика, хоч має коло тридцять метрів ширини, але влітку багато місць, де можна перейти вбрід, а на закрутах чи як їх ще звали, колінах є 4-5 метрів глибини - це літом, весною і восени - має добрих 10 і більше метрів глибини. Коли весною розіллється, то заливає місцями до чотирьох кілометрів лугів в ширину. Буг є річка небезпечна, багато людей кожного року топиться в ній. Було в Бузі багато різної риби. Люди перед Різдвом йшли на лід і ловили, щоб була свіженька риба на Святий Вечір.

Прийшла весна 1941 року. Береги річки заповнили війська. Політруки скликають кожного дня збори, на яких запевняють, що ворога битимуть на його території; вчать, як треба видавати ворогів народу, як викривати шпигунів. Хоч та пропаганда усім надокучила, але на зібрання треба було йти, бо актив дивиться за всіма і вишкує ворогів. Роблять чистку по всіх селах над Бугом і кожного дня везуть куркулів до Володимира на суд. Там їх засуджують на 5-10 років і десь вивозять. Згодом почали цілі родини вивозити на Сибір. Як тільки актив покаже на кого-небудь пальцем, так та родина чи особа відразу зникала без відома. Особливо шукали зброю. Тут знову актив відігравав велику роль, бо як показав на когось, то вважай, що посадили. Ще раз зігнали людей і закінчили той протитанковий рів, бо він мав багато переїздів, якими перевозили матеріал, коли розбирали села над Бугом. Коли закінчили возити, подокопували там, де ще треба було, і вже не було доступу до річки, всі переїзди були ліквідовані.

Багато прикростей було з того, що за кожною річчю треба стояв черзі. І коли активісти заставляли, щоб люди, вертаючись додому співали як колись, то вже нікому спів не був у голові, бо якщо за п'ять кілометрів щось привезуть до крамниці і по роботі треба було бігти тих п'ять кілометрів, щоб скоріше стати в чергу то було вже не до співів. Народ цілковито мусив бути слухняний владі.

Мої два товариша і я вирішили податися на Холмщину, але я щось захворів, і ми відкладали втечу з дня на день. Нас стримувани наші батьки - ми всі три були з кулацьких родин, отже, коли нас не стане, наші родини вивезуть в Сибір. Ми ж будемо ходити понад Бугом, дивитися на порожні хати, а наші рідні не матимуть шматочка хліба у далекій тайзі. Я вже приготував собі гранати й два пістолі, але обміркувавши добре, вирішили не робити біди нашим родинам. І сьогодні я можу сказати, що ми дуже добре зробили, що не втікли за Буг.

Усім було видно, що ось-ось буде війна. Щодня совєтські війська прибувають, вже їх повно в лісі над кордоном. Німці мають маневри і коли стріляють, то до нас добре чути. Вже совєтські прикордонники ходять понад Бугом скрито, бо німці, як тільки візьмуть на приціл, так і кінець. Німецькі літаки перелітають кордон і низенько летять над бункерами і ровами, напевно все фотографують, а совєтські політруки сварять і проклинають їх: "Дивись німецькі фриці зовсім спускаються над землею і нічого не бояться, а нам нема наказу по них стріляти". Преса також мовчала за те, що літаки німецькі перелітають кордон, що німці вбивають прикордонників - все те трималося в секреті. Навіть пропагандисти одні одних обдурювали, але то не диво, бо всякої брехні тоді скрізь було багато.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


НЕДІЛЯ 22 ЧЕРВНЯ 1941 РОКУ
Того самого дня, коли вибухнули війна, все село слідкувало за тим, що де робиться. Я теж пішов на дорогу, але вже аж по обіді, щоб подивитися, що робиться і почути, які є новини. Коли бачу, йде Степан Янюк. Його посадили до в'язниці за те, що був куркулем. Я підійшов до нього із здивуванням запитав: "Де ви тут взялися?". А він мені відповів: "Упав з неба". 1 почав розповідати, як сам Бог спас його від смерті. Люди обступили його, а він оповідав скрізь сльози: "Може, пройшло півгодини від часу, як ми почули гарматні постріли й снаряди почали рватися, як раптом до в'язниці почали з'їжджатися енкаведисти і почали розстрілювати всіх за порядком. Нас було приблизно 500 чоловік, але не знаю, чи залишилось живими двадцять. То були невинні люди, як і я. Вони нас назвали куркулями і за те вбивали, а ми так тяжко працювали, щоб щось мати, навіть і їх годували. Мені вдалося врятуватися тим, що я був за дверима і двох забитих було на мені. Спочатку я лежав непритомний десь до години одинадцятої і не знав, що робиться. Коли вже зовсім стало тихо, я переліз через тих побитих людей і так добрався на двір. Під тюрмою було також багато побитих, може, яких коло ста осіб. Я ще не бачив такого страхіття у своєму житті, як у володимирській тюрмі. Сам Бог мене врятував і оце живим я вертаюсь додому.

Коли я вийшов з тюрми, то я був цілий у крові, вже німці були коло в'язниці, бачили гори трупів, щось говорили між собою; тих, що залишились живими, не зачіпали, і вони могли йти додому.

Так-то енкаведісти розправлялися із господарями кулаками. Правда, днів два перед війною, совєти вивезли 600 осіб, але ніхто Не знав, де вони їх поділи. Перед початком того людського звірства хтось кричав: "Стрілять усех поголовно". І почалася стрілянина з автоматів. Було, як На фронті, тільки коло одинадцятої години затихло. Хто лишився живим, той вилазив з-під трупів весь в крові і чим скоріше втікав додому. Боже мій. Боже, такого страхіття ніколи не забуду. Скільки тих чесних, працьовитих господарів так загинуло.

Два дні дні ховали ті всі жертви. Декого брали у своє село, щоб Там поховати, а тих, що були здалека і ніхто їх не пізнавав, ховала гроиада у Володимирі, на цвинтарі у братській могилі.

У Володимирській в'язниці переважаюча більшість в'язнів Була куркулі, політичних в'язнів відносно було мало. З нашого села дві родини кулаків чи куркулів вивезли в Сибір, а цього Степана, що залишився живим, ув'язнили. Всіх, хто не міг виконати ними визначеного податку, їх відразу судили, як ненадійний елемент. Куркулями вони називали отих, тяжко працюючих чесних господарів, які насправді утримували державу, даючи їй хліб, молоко, мед і т. д. і т. д. Коли совєти знищили куркулів, то вони знищили всі продукти, всі запаси, що хлібороб у поті чола їх збирав і віддавав державі, бо ледар і злодії не мали що давати, тому не було їх за що карати, а чесні хлібороби гинули на засланні або у в'язниці. Нещасна доля нашого народу.

У літній час, коли стодола наповняється свіжим запашним Сіном, мій брат і я пішли до неї спати. Ще й сьогодні чую його запах. Тієї неділі ми також спали на сіні, і раптом мій брат каже до мене: "Ти чуєш, мабуть, буде буря, бо гримить?". Я почав прислухатись і кажу: "Це не буря, грім зовсім інакше гуде - це війна". Ми вийшли із стодоли, а наш брат вже ходить по дорозі і сам до себе говорить: Ой, це війна, знов війна!". Ми підійшли до нього й питаємо: "Що є?" "Мабуть війна", - каже він.

Надворі ще темно, час перед світанком, але небо чисте, зоряне, як розвидниться, то буде видно, - так ми вирішили.

Зі сторони Устилугу весь час гримить, а за якийсь час було чути постріли совєтської артилерії з-під Володимира за Буг. Це підтвердило наш здогад - "це таки війна", і ми виходимо на дорогу, а з нашої 49-ої дільниці вже деякі совєти втікають у бік Володимира. Військо, що стояло в нашому лісі, також іде в напрямку Володимира, все залишило, тільки зброю забрали з собою. Аж тут летить німецький літак дуже низько з великим спущеним ланцюгом, а на кінці гак і ним зачепляє за телефонні дроти, їх рве, а то й стовпи ламає.

В 49-ій дільниці почалася паніка, всі втікають, залишають що Мають. Ми стоїмо і на все те дивимцся, бо ж вчора вечером говорили, що ми будемо бити ворога на його території, а сьогодні вже Нема часу ні взутися, ні вдягнутися.

Раптом, бачимо, летить 15 совєтських літаків в бік Бугу. "Ого, це вже летять на Берлін", - каже мій брат, глянувши на мене. Ще далеко було до Бугу, як наче з-під землі взявся один німецький винищувач і летить вгору поміж совєтських літаків. Побачивши німецького винищувача, совєтські літаки викидають усі бомби, не долітаючи до Бугу, на чисте поле й вертаються назад. Поки вони повернули, то два літаки вже загорілися і падають на землю. Решта літаків летить на схід, але німецький спускає на них вогняні язики, і тільки той язик доторкається літака, так він і йде на землю. За короткий час всі 15 літаків були знищені одним винищувачем, який закінчив свою роботу й повернувся за Буг. Отак під границею в перших наступах показалася нам війна. Паніка поміж партійцями. Багато їх втікає, тільки дехто залишається. Німці прорвали лінію в Устилузі, і головна дорога Володимир - Луцьк вільна. Гарний сонячний день, народ виходить на дорогу, щоб подивится на нового "визволителя". Правда, німецьке військо виглядало чисте, гарно, акуратно вдягнене, рукави позакочувані, з боку пляшка рому і йдуть немов у гості до совєтів, хоч військо було дуже рухливе, мало залізну дисципліну. Вже того самого дня Володимир упав, а там було найбільше війська, і під вечір вже не було чути бою. Видно, вони пішли далеко вглиб, а в нас стала цілковита тиша.

Так пройшов один тиждень, а тоді почалося пекло. Доти, які вже були готові, і до них були приділені військові частини, мали багато зброї, всякого військового припасу залишилося позаду, бо німці пішли на схід. Військо почало виходити й вести пропаганду, що німцям вдалося прорвати лінію в кількох місцях, але Червона Армія відкидає їх назад. Така ситуація тривала один тиждень, а тоді німецька артилерія оточила ті доти і почала по них бити.

Укріплення, які не були закінчені знищила німецька тяжка артилерія. Той бій тривав з ранку до години четвертої по обіді. Решту дотів, які були недоступні, зірвали амоналом. Під вечір багато забрали червоноармійців у полон, а забитих лишили у бункерах і всю зброю, тільки позабивали чи позамуровували усі отвори, щоб ніхто не міг зайти чи залізти в середину. Німці час до часу перевіряли ті бункери, а крім того прикордонники з другої сторони Бугу слідкували, а то й перевіряли, чи ніхто їх не відкривав. Зразу, як тільки перейшли фронт, ніхто ними не цікавився, люди були зайняті господарськими справами. Вже майже в кожному селі у нас були колгоспи - і селяни розбирали своє майно з тих колгоспів, в тому числі худобу. Бідні й багаті забирали та носили до дому, бо то було перед жнивами, й все було потрібне. Народ поспішав, щоб зібрати хліб з поля, бо йшла війна, і хто знав, як то воно буде. Хліб - це була наша основа життя, з того ми й жили.

Жнива закінчились ніби щасливо, але зразу по жнивах німці наклали величезні заготівельні контингенти, і селяни мусили майже весь хліб - все збіжжя обозами багато разів везти до Володимира. Примушували здавати не лише збіжжя, але й м'ясо, а то й просто везли свині та гнали корови. Скільки давали, то для німців було мало, так само, як за совєтів. Тільки совєти забрали до колгоспів.

Лише кольори поневолювача міняються і, може, тактика, але політика та сама. Мало того, що грабують нас, але ще й фізично нищать-вбивають. Наших людей вразило те, що у Володимирі є близько 27,000 полонених. Це були майже всі українці, які тепер вмирають з голоду. На Холмщині теж був дуже великий табір полонених - його звали табором смерті. Деякі відчайдушні втікали, і і вони ходили по поліських лісах як партизани. Це були молоді гарні хлопці, які ще не могли вертатися на східні українські землі, бо там ще був фронт, а тут блукали голодні й холодні. Народ побачив, що німці з нами зовсім не рахуються, нас мають за ніщо. Люди хотіли допомогти полоненим, але німці не дозволили, а до полонених ставилися як не до людей. Коли напіввмираючий полонений кидався до воза, на якому селянин віз контингент картоплі німакам, то німак його тут відразу на очах людей вбивав. І всі ми разом були безрадні, не було у нас людей на такому рівні, щоб звернутись до Червоного Хреста, чи ще до якихось міжнародних інституцій, бо ж вснує якесь право, а для німців не було жодного.

Одного разу мені довелося везти контингент з соломи до Володимира. Тоді в місті було близько 10000 полонених українців з центральних українських земель, і багато з них були командири. Вони мене обступили і просили, щоб люди їх рятували, а ні, то вони усі помруть з голоду, кого німці не застрілять, а стріляють кожного дня. Це було десь у половині жовтня 1941 року. Я їм віддав свій полудень. Один з командирів запитав мене: "Що є з тією Україною, що була проголошена у Львові?". Я подивився на нього та й кажу: "Ніхто й словом про Україну не говорить, ні за проголошення, тільки обкладають людей великими контингентами та й усе". До нас підступило ще двох командирів і кажуть: "То, напевно, була німецька провокація, щоб загнати нас всіх в полон та голодом і холодом вимордувати всіх". Тоді я їх запитав, чи вони знали про проголошення? Так, весь командний склад знав, тільки одні були такі, що казали- "Це німецький обман", але більшість вірила, що там щось мусить бути, там щось робиться. Ми теж повірили, що у Львові твориться щось велике, і ми добровільно пішли у полон, Вірячи, що будемо разом з тими, що у Львів, творити Українську Державу. Тепер ми проклинаємо те проголошення, яке затягнуло Нас в цю неволю, і ми тут вмираємо з голоду й холоду, як мухи восени. Скажіть людям доброї волі, щоб допомогли нам хоч харчами - бо нам могила всім".

Я повернувся додому ні живий ні мертвий і розказав всім братам і мамі.

Моя мама була добра, жаліслива, вона гірко заплакала й Каже: "Десь там вдома не одна мати й батько чекають на сина, не одна жінка чекає на свого чоловіка, а діти на батька, а вони тут з голоду вмирають без кусочка хліба. От яка химерна доля нашого народу. Всі вороги однакові - поляки, москалі, а тепер ні ці прийшли до нас, усе грабують та ще й хочуть вимордувати всіх".

Одного дня селянин із нашого села завіз повного воза картоплі у табір. Полонені накинулись на ту картоплю і почали її сирою їсти. Німці, побачивши те, почали стріляти і вбили понад десять осіб на його очах за ту нещасну картоплину. Коли він подивився на тих людей, як вони виглядають, то його огорнув жах: то не були люди, а кістяки, обтягнені шкірою, а деякі мали наче дикий погляд, вони були напівпритомні. Про це з болем розповідав безрадний односельчанин.

І ми тяжко пожурилися цілою родиною; за що ті бідні полонені в таких умовах гинуть? То ж був переважно цвіт наших СТЕПІВ, то був український цвіт, який хотів будувати самостійне життя свойому народові, хотів будувати Україну.

Те страхіття, яке я бачив у таборі смерті у Володимирі, мені залишиться немов ніж у грудях на ціле моє життя.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


ПЕРЕД РІЗДВОМ 1941 РОКУ
Мої перші кроки в українському політичному житті
Одного дня мій брат Сергій каже до мене: "Я хочу з тобою дещо говорити". "Добре, - кажу йому, - але мусиш зачекати, поки вип'ю каву, яку я приніс із Холмщини". Я був певний, що про каву він хоче говорити, бо такої у нас за совєтів не було. Коли ми зайшли в іншу кімнату, то мій брат мені каже: "Слухай, я хотів би тебе заангажувати у праці в організації". Я подивився на нього і не дав йому кінчити, а питаю, що то за організація. Брат спокійно продовжує дальше, що це Організація Українських Націоналістів. Питаю: "Як давно ти в ній, чому мені раніше нічого не говорив?". Брат мені пояснив, кажучи, що відразу я хочу багато знати. А "організація" то є секрет, кожний ворог хоче її знищити, тому треба бути дуже обережним. Завтра я тебе познайомлю з однією людиною, і вона тобі дасть всі вказівки, зустрінешся з тією людиною на Михалі в Куницьких. Мене відразу наче гордістю овіяло, я відчув щось особливе, щось невимовне і сказав йому, що згоден на все.

Другого дня відразу по вечері вирушив до Михаля. Перед хатою Куницьких проходжуються два хлопці і щось дуже вимахують руками. Вечір своїм сутінком почав спадати на село. Коли зрівнявся з тими перехожими один з них бере мене за руку й питає, чи бува я не йду до нього? Я глянув на привітне обличчя Афанасія Куницького і відповів, що так, я йду до нього. Він мене познайомив з своїм товаришем. То був Орест Тарасович.

Родина Куницьких тільки що повернулась із німецької колонії, куди їх німці разом із цілим селом було вивезли з-над Буга. Їх хата уціліла, бо вона була велика і її совєти використовували під заставу. Хоч у хаті ще все порозкидане, але все таки дах над голою був. Ми у хаті посідали і почали говорити про всячину, потім Куницький дав мені добрий жмут різної літератури і каже: "Це все добре перечитай, а в неділю маєш прийти до школи у село "X" і обов'язково". Село "X" було за 7 кілометрів від мене.

У себе дома я й так маю роботи по вуха, ніколи вийти десь не маю часу, а тут усе це перечитати, та ще й запам'ятати, бо ж у неділю буде перевірка, а може, навіть іспит пройденого матеріалу, а крім того буде доповідь. Декілька місяців я приносив все нові матеріали, а відносив старі. Моя мама і жонатий брат на це звернули увагу, що я чимось крім господарки займаюсь, і мама мене поперджувала: "Покинь те, що робиш, а то ще в тюрму попадеш або заб'ють".

То була пропагандистська література, яка давала основні підвалини до національного руху і відкривала двері до Організації ОУН. Крім того, я з тієї літератури довідався про розкол в ОУН, про Житомирську трагедію, - а Житомир це ж моє родинне місто. З кожним днем, я все більше і більше ознайомлювався з нашим політичним життям і з подіями, які відбувалися.

Одного дня я отримав листа від зв'язкового, щоб в суботу ввечері прибув до школи в селі "X", але обов'язково, - це було два тижні до нашого Різдва. Коли я прийшов на призначене місце, то вже було темно. Перед шкільним будинком стояла одна особа і попереджувала, що у приміщенні непотрібно знайомитися. В класі світла не було, але відчувалося, що були люди. Я знайшов місце на лаві і сів. Почекали ми може, ще з півгодини, коли входить та особа з надвору і каже: "Всі кандидати присутні, можна розпочинати збори". Я собі подумав, що ж то за збори коли нічого не видно? Було чути тиху розмову біля столу, але хто там був, не відомо.

Особа біля столу встає і каже: "Коли ви всі присутні, то я вас хочу повідомити, що сьогодні за вашою згодою ви станете членами ОУН, але як ви будете згідні виконувати всі, на вас покладені обов'зки, не дивлячись на небезпеку, як ви будете згідні тримати таємиці, коли того треба буде, будете респектувати своїх друзів, будете зберігати вам дану літературу. Якщо всі присутні згідні, то зараз складете присягу, якою морально зобов'язуєтесь самі перед собою, перед своїми друзями і перед своїм народом, а в основному перед Богом".

У кімнаті була тиша, було чути легкий віддих присутніх, я відчував, що якась сила і гордість наповняли ціле моє єство. Та особа продовжувала дальше: "Коли ви всі згідні, то скажем Декалог і складем присягу перед Богом і Україною. Щоб вам усім було відомо, що ми всі повинні зберігати таємниці навіть тоді, коли нам загрожуватиме смерть".

Всі ми повторяли за тією особою, яка все те переказувала. Дали присягу і стали членами ОУН.

Тепер кожний з нас міг йти додому і чекати на вказівки, коли кому буде якесь завдання до виконання.


<<<
>>>

 

[lyolia]

Ответ: Интересные статьи из интернета.

...Продолжение...


МОЄ ПЕРШЕ ДОРУЧЕННЯ В ОУН
Моє перше доручення було дуже небезпечне й ризиковане: зібрати якнайбільше зброї і амуніції з бункерів, якої совєти не встигли ні використати, ні ліквідувати.

Я мав знайти собі довірених помічників і тільки з ними одними весь час таємно працювати. Ми повинні були назбирати її стільки, скільки буде можливо. Ми мусили лізти в бункери. Найперше нам було дуже прикро туди лізти, бо в них було по п'ять-десять забитих совєтських воїнів, а в деяких навіть більше. Тіла тих воїнів вже почали розкладатись. Повітря було таке тяжке, що лампа від нього гасла - це вже був кінець 1941 року. Батарейок не було. Мені пощастило дістати карбітову лампу із Холмщини, то вона горіла, але, як гасла, то із неї був сморід великий.

Потрібно було не тільки забрати зброю і амуніцію, але й десь добре заховати, щоб вона була при потребі годяща до вжитку. Мій брат мені каже: "Мусимо бути дуже обережні і це тримати у таємниці, але ми доручення виконаємо".

Мій один товариш жив зовсім близько коло бункерів, і я звернувся до нього у цій справі. Він погодився допомогти, але сказав, що сам у бункер не полізе. Другого дня вечором приїхали до нього, і він нас повів до бункера.

Відбили першого бункера, і як сморід трошки вийшов з нього, ми почали виносити кріси, кулемети та звичайну амуніцію, багато стрічок до кулеметів, кольтів. Вся та амуніція у зелених скриньках, ми її навантажували на сани і везли до села. Один з нас ішов спереду, один ззаду як охорона, а я поганяв коні, але їду дуже поволі і тримаю "десятку" в руках, а фінка лежить на колінах, бо ніколи не знаєш, кого можна зустріти по дорозі. Слава Богу, щасливо доїхали до однієї стодоли, яка стояла пусткою. Все те приховали, гарненько накрили соломою і їдемо додому, ніби нічого і не було, тільки коні похроплюють, і сніг скрипить під санками.

Була досить уже пізня година, коли я добрався додому, трохи зів і вже готовий іти спати. Видно мама ще не спала, а може, її материнське серце відчувало якусь небезпеку і вона чекала на мене, і раптом мене запитала: "Де ти був?". Я жартом відповів: "Мамо, ви зовсім постарієте, як будете все знати", сказав добраніч і пішов спати.

Хоч я був втомлений, але засчути відразу не міг, може, тому що був в напрузі, а може, тому, що вже була нова турбота. Я бачив, як там багато є зброї, але в що її поскладати. Треба було б поробити скрині, але нема матеріалу. Раптом прийшла мені думка. Запрягаю коні й їду до бункерів, наладновую повні сані дощок і везу додому.

Дома брат мене питає, що я думаю робити з цими старими, поломаними та ще й у цементі дошками? Я йому кажу, що вони пригодяться як на дворі похолодніє.

Я приступаю до роботи і майструю різного розміру скрині, а мій Друг іде у ліс і копає яму, куди зможем заховати те, що маємо. Мій брат, можливо здогадувався, бо більш нічого не питав, тільки збирав обрізки з дощок. Я був радий, бо не знав, як йому сказати про те. Коли прийшов вечір, ми всю зброю поскладали у ті скрині, завезли в ліс, поскладали у ту велику яму, засипали землею, листям, а тоді насипали снігу узїздили санками, і нам здавалося, що робота була зроблена добре.

Так ми довго їздили до бункерів і все забирали зброю і амуніцію. Нам прийшло на думку, щоб все це величезне майно магазинувати на тих цвинтарях із сіл, яких людей повивозили, а цвинтарі залишились наче свідки минулого для історії. Там було дуже добре місце, бо ми навіть ставили хрести, наче там був небіжчик, а нам було легше запам'ятати, де що маємо. Коли ми вже навозич зброї, то ще вирішили взяти гарматку, а як взяли, то стали перед проблемою, де ми її заховаємо? Аж раптом комусь прийшло на думку, що зброя у воді не ржавіє, то давайте проб'єм лід і спустимо її у воду. Так ми й зробили, пробили лід і спустили в озеро, там шукати напевно ніхто не буде. Зброю і амуніцію дальше магазинуєм по багатьох околишніх цвинтарях, а відколи маєм гармату, то і снаряди почали ховати. Потім ми почали закопувати навіть там, де закопують здохлу худобу. То була робота небезпечна, але ми її так довго робили, поки нам не трапилась пригода, що одного разу по нас почали стріляти, а ми почали відстрілюватись. На другий день ми довідались, що то була поліція з Крилова і з нею було двоє німців, вони по нас відкрили вогонь, а ми втікали у ліс і відкрили з кулемета вогонь по них. "

Після того випадку ми ще тільки один раз поїхали, і то було все - кінець.

Коли в нас організувався партизанський відділ, то я ще сьогодні пам'ятаю, скільки я віддав їм зброї: 42 кулемети - "Максими" й 20 запасних люф, 11 кольтів, 15 "Дехтярів", 12 "десяток", 6 фінок, 106 крісів, 20 пістолів, 118 ручних гранат, 500 тисяч амуніції у цинкових скриньках, 200 стрічок з набоями, 1 гармату, 400 снарядів і велику скриньку бандажів.

Нас чотирьох три місяці працювали, возили, носили магазинували, хоч ми почали у грудні то я його не числю, але січень, лютий і березень 1942 року ми тяжко працювали над тим магазинуванням. Я здав звіт обласному провідникові, що своє завдання я виконав, все закінчилось успішно без жертв і тільки нас чотири особи про те знає.

Я ще трохи замагазинував в одному рові у воді, але то я вже сам робив для себе. Вся амуніція була у цинкових скриньках, за неї я навіть не здавав звіту.

По якомусь часі покликав мене Тарасевич до Володимира, подякував мені від себе і від Організації. "Я вислав твій звіт до Проводу, - каже Тарасевич, - і Провід тобі дуже вдячний за такий великий склад зброї. Я утаємничив, окрім А. Куницького, який знає ту місцевість і він усе позаписував і тримав у себе, Тарасовича й Вороневича. Коли, я закінчив із магазинуванням зброї, то я вже легше зітхнув, слава Богу, що кінець.

Я пригадую, що на початку було дуже неприємно лізти у ті Бункери, але потім звикли. Найтяжче було з гарматкою, як її витягнути із бункера, але ми собі додавали охоти і казали, що це козацька гармата, та що нею будемо Київ добувати, і витягли. Пізніше буде сказано, що сталося з тією гарматкою.


<<<
>>>