You must be registered for see links
...8 квітня, 2011You must be registered for see links
Як вільна республіка була знищена самодержавною Москвою
You must be registered for see links
You must be registered for see links
ВИВЕЗЕННЯ ІЗ НОВГОРОДА ВІЧОВОГО ДЗВОНА ДО МОСКВИ. МІНІАТЮРА ХVI ст. / ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ІВАН III. НІМЕЦЬКИЙ ПОРТРЕТ ХVI ст.
«Сыны снегов, сыны славян,
Зачем вы мужеством упали?
Зачем? Погибнет ваш тиран,
Как все тираны погибали!»
Михайло ЛЄРМОНТОВ
Історик, як і будь-який справжній науковець, постає перед необхідністю, досліджуючи великі події минулого (особливо ті, які вирішальним чином вплинули на подальший хід подій), не відбуватися неглибокими загальними фразами, порожніми кліше, а «дивитися в корінь», бачити причини тих або інших крутих поворотів історії, джерела перемог і поразок колись могутніх держав. Саме такий підхід конче необхідний, коли ми прагнемо осмислити грандіозний і страшний процес «збирання російських земель» навколо Москви (ХIV — XVI ст.), наслідком чого стало утворення тиранічної централізованої самодержавної держави, причому надзвичайно агресивної (з 1321 р. по 1581-й збільшила свою площу в 180 разів, і це було лише початком процесу!), яка «живила» свою ідеологію не європейськими «хартіями вільності» (як в Англії), не освіченими реформами ліберальних князів (як, приміром, у Флоренції), а необмеженим правом «великого государя» чинити зі своїми «людишками» і «холопами» (до останніх належали навіть близькі бояри) так, як він вважає за потрібне.
Але на шляху нестримної, хижої експансії великих князів і царів московських, від Івана Калити до Івана IV Грозного, яких прославляли однаково як дореволюційні, так і радянські казенні історики, стояла дивовижна держава — Великий Новгород, вільна вічова республіка, яка успадкувала живі демократичні традиції Давньої Русі. Ця держава, яка в період найвищої своєї могутності (ХIV — перша половина XV ст.) контролювала землі на півночі аж до Уралу (тоді його називали «Югорський Камінь»), Білого моря й навіть Сибіру, мала найтісніші торговельні зв’язки із Західною Європою (Велике Князівство Литовське, німецькі вільні міста на Балтиці та Північному морі, Річ Посполита), фактично користувалася в повному обсязі системою привілеїв Магдебурзького права, — ця держава в політичному плані була цілковитою протилежністю самовладній Москві.
Усі значимі питання життя міста й республіки в цілому вирішувалися (чи то укладання торговельних угод з Європою, обрання голови виконавчої влади — посадника, скликання народного ополчення, збір грошей на спорудження нового храму тощо) на вічових зборах вільних громадян Новгорода; сам новгородський князь фактично був не більш ніж найманим воєначальником місцевої дружини.
Саме Великий Новгород реально втілював, говорячи сучасною мовою, «європейський вектор» розвитку (потенційно можливий!) майбутнього «великоросійського» народу. Процеси його державного об’єднання в XV сторіччі ставали вже об’єктивною необхідністю. Якщо говорити про майбутні великоросійські землі, то питання стояло так: хто саме очолить об’єднавчий процес — авторитарна Москва чи Новгород (якого підтримував — втім, як побачимо, тільки до часу — могутній союзник — Велике Князівство Литовське, яке об’єднувало й українські землі)? Цю альтернативу наш видатний історик Микола Костомаров свого часу формулював так: «удільно-вічова» чи «єдинодержавна» Русь — хто переможе? Він пояснював: «Ідеалом удільно-вічового життя було самостійність земель російського світу, так, щоб кожна земля становила своє ціле у прояві свого місцевого життя і всі разом були б з’єднані одним і спільним для всіх зв’язком. Ідеал єдинодержавного укладу був зовсім іншим. Тут свобода частин приноситься в жертву іншій ідеї — єдиної держави: тут немає й бути не може навіть мови про зв’язок і з’єднання частин, бо самі частини поглинаються, знищуються».
Ось навколо чого, власне, точилася боротьба між Москвою й Новгородом. А розповість нам, читачу, про трагічні перипетії цієї боротьби... ні, не націоналіст, не радикальний, непримиренний противник деспотичної Москви, а прихильник «освіченої монархії», видатний імперський історик Микола Михайлович Карамзін. Наші «ультрапатріоти», щиро вважаючи Карамзіна крайнім реакціонером і шовіністом, відверто ігнорують його творчість. Тим часом те, що писав Микола Михайлович, чесний письменник та історик, який не ігнорував «незручні» факти й події, якщо вони «не вписувалися» у його доктрину, — це переконливе свідчення про злочини раннього московського самодержавства. Отже, слово Миколі Карамзіну.
