З історії Криму

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор

8 квітня, 2011
Як вільна республіка була знищена самодержавною Москвою


ВИВЕЗЕННЯ ІЗ НОВГОРОДА ВІЧОВОГО ДЗВОНА ДО МОСКВИ. МІНІАТЮРА ХVI ст. / ВЕЛИКИЙ КНЯЗЬ ІВАН III. НІМЕЦЬКИЙ ПОРТРЕТ ХVI ст.
«Сыны снегов, сыны славян,
Зачем вы мужеством упали?
Зачем? Погибнет ваш тиран,
Как все тираны погибали!»
Михайло ЛЄРМОНТОВ

Історик, як і будь-який справжній науковець, постає перед необхідністю, досліджуючи великі події минулого (особливо ті, які вирішальним чином вплинули на подальший хід подій), не відбуватися неглибокими загальними фразами, порожніми кліше, а «дивитися в корінь», бачити причини тих або інших крутих поворотів історії, джерела перемог і поразок колись могутніх держав. Саме такий підхід конче необхідний, коли ми прагнемо осмислити грандіозний і страшний процес «збирання російських земель» навколо Москви (ХIV — XVI ст.), наслідком чого стало утворення тиранічної централізованої самодержавної держави, причому надзвичайно агресивної (з 1321 р. по 1581-й збільшила свою площу в 180 разів, і це було лише початком процесу!), яка «живила» свою ідеологію не європейськими «хартіями вільності» (як в Англії), не освіченими реформами ліберальних князів (як, приміром, у Флоренції), а необмеженим правом «великого государя» чинити зі своїми «людишками» і «холопами» (до останніх належали навіть близькі бояри) так, як він вважає за потрібне.

Але на шляху нестримної, хижої експансії великих князів і царів московських, від Івана Калити до Івана IV Грозного, яких прославляли однаково як дореволюційні, так і радянські казенні історики, стояла дивовижна держава — Великий Новгород, вільна вічова республіка, яка успадкувала живі демократичні традиції Давньої Русі. Ця держава, яка в період найвищої своєї могутності (ХIV — перша половина XV ст.) контролювала землі на півночі аж до Уралу (тоді його називали «Югорський Камінь»), Білого моря й навіть Сибіру, мала найтісніші торговельні зв’язки із Західною Європою (Велике Князівство Литовське, німецькі вільні міста на Балтиці та Північному морі, Річ Посполита), фактично користувалася в повному обсязі системою привілеїв Магдебурзького права, — ця держава в політичному плані була цілковитою протилежністю самовладній Москві.

Усі значимі питання життя міста й республіки в цілому вирішувалися (чи то укладання торговельних угод з Європою, обрання голови виконавчої влади — посадника, скликання народного ополчення, збір грошей на спорудження нового храму тощо) на вічових зборах вільних громадян Новгорода; сам новгородський князь фактично був не більш ніж найманим воєначальником місцевої дружини.

Саме Великий Новгород реально втілював, говорячи сучасною мовою, «європейський вектор» розвитку (потенційно можливий!) майбутнього «великоросійського» народу. Процеси його державного об’єднання в XV сторіччі ставали вже об’єктивною необхідністю. Якщо говорити про майбутні великоросійські землі, то питання стояло так: хто саме очолить об’єднавчий процес — авторитарна Москва чи Новгород (якого підтримував — втім, як побачимо, тільки до часу — могутній союзник — Велике Князівство Литовське, яке об’єднувало й українські землі)? Цю альтернативу наш видатний історик Микола Костомаров свого часу формулював так: «удільно-вічова» чи «єдинодержавна» Русь — хто переможе? Він пояснював: «Ідеалом удільно-вічового життя було самостійність земель російського світу, так, щоб кожна земля становила своє ціле у прояві свого місцевого життя і всі разом були б з’єднані одним і спільним для всіх зв’язком. Ідеал єдинодержавного укладу був зовсім іншим. Тут свобода частин приноситься в жертву іншій ідеї — єдиної держави: тут немає й бути не може навіть мови про зв’язок і з’єднання частин, бо самі частини поглинаються, знищуються».

Ось навколо чого, власне, точилася боротьба між Москвою й Новгородом. А розповість нам, читачу, про трагічні перипетії цієї боротьби... ні, не націоналіст, не радикальний, непримиренний противник деспотичної Москви, а прихильник «освіченої монархії», видатний імперський історик Микола Михайлович Карамзін. Наші «ультрапатріоти», щиро вважаючи Карамзіна крайнім реакціонером і шовіністом, відверто ігнорують його творчість. Тим часом те, що писав Микола Михайлович, чесний письменник та історик, який не ігнорував «незручні» факти й події, якщо вони «не вписувалися» у його доктрину, — це переконливе свідчення про злочини раннього московського самодержавства. Отже, слово Миколі Карамзіну.
...
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
...
1. Трагедія. Акт 1.
Поразка. Рік 1471-й


При владі в Новгороді — посадниця Марфа Борецька та духовний пастир, промосковськи налаштований архієпископ Феофіл; у Москві — великий князь Іван (Іоанн III). «Ще не впевнені у твердості Іоаннова характеру, і навіть сумніваючись у ній за першими діями цього князя, ознаменованими поміркованістю, миролюбством, — пише Карамзін, — новгородці надумали бути сміливими, сподіваючись видатися великому князеві страшними, принизити гордість Москви, відновити древні права своєї вольності, втрачені надмірною поступливістю їхніх батьків і дідів. Із цим наміром новгородці приступили до справи. Народ більше, ніж будь-коли, мріяв про принади волі; хотів тісного союзу з Казимиром (великий князь Литовський, потім — король Речі Посполитої. — І. С.), і прийняв від нього воєводу, князя Михайла Олельковича, якого брат, Сімеон, панував тоді в Києві із честю і славою, подібно до древніх князів Володимирова племені, як говорять літописці. Безліч панів і витязів литовських приїхало з Михайлом до Новгорода.

Усупереч стародавнім звичаям і вдачі слов’янській, якими віддаляли жіноцтво від будь-якої участі у справах громади, жінка горда, честолюбна, вдова колишнього посадника Ісаака Борецького, мати двох синів, уже дорослих, на ім’я Марфа, почала вирішувати долю батьківщини. Її сини, ласкателі, однодумці з’явилися на Віче й урочисто сказали, що настав час впоратися з Іоанном; що він не государ, а лиходій їхній; що Великий Новгород є сам по собі володар; що жителі його є вільні люди й не піддані князів московських; що їм потрібен тільки покровитель; що цим покровителем буде великий князь Казимир, і що не московський, а київський митрополит має дати архієпископа новгородській Святій Софії. Гучний вигук: «Не хочемо Іоанна! Хай живе Казимир!» завершив їхні промови. Народ завагався. Багато хто став на бік Борецьких і кричав: «Хай зникне Москва!»

Численне посольство новгородське вирушило до Литви з багатими дарунками та із пропозицією, щоб Казимир був главою новгородської держави на підставі давніх статутів громадянської свободи», — пише Карамзін і далі повідомляє, що великий князь прийняв усі умови новгородців, написавши грамоту, в якій, зокрема, зобов’язувався не порушувати таких правил:

«1. Укласти дружній союз із нареченим владикою новгородським Феофілом, з посадниками, тисяцькими новгородськими, з боярами, людьми житими (шанованими. — І. С.) і з усім великим Новгородом.

2. Відати тобі, чесному королю й великому князю, Великий Новгород за цією хресною грамотою.

3. Якщо государ московський піде війною на Великий Новгород, то тобі, пане, чесному королеві, або під час твоєї відсутності — Раді Литовській, надати нам швидку допомогу (одразу скажемо: Казимир злякався й не виконав цієї умови, зрадивши новгородців! — І. С.).

4. Новгородець судиться в Литві — за вашими, литвин, у Новгороді — за нашими законами без будь-якого утиску.

5. Тобі, чесному королю, не виводити від нас людей, не купити ані сіл, ані рабів, і не приймати їх у дарунок ані королю, ні панам литовським, а нам не таїти законних мит. Волості землі новгородської можуть бути керовані тільки нашими власними чиновниками.

6. Купці литовські торгують із німцями єдино через новгородських. Двір німецький тобі не підвладний: не можеш зачинити його.

7. Ти, чесний король, не повинен чіпати нашої православної віри: де захочемо, там і висвятимо нашого владику (у Москві чи в Києві), а римських церков не ставити ніде в землі новгородській.

На затвердження договору цілуй хрест до Великого Новгорода за все своє князівство Литовське й за всю Раду литовську у правду, без наклепу; а посли наші цілували хрест новгородською душею до чесного короля за Великий Новгород».

Цими словами закінчувався договір, підписаний у першій половині 1471 року. Зрозуміло, що історія Східної Європи, якби він був реалізований, склалася б інакше. Але це чудово розумів й Іван III, який одразу (під приводом «зради» новгородцями православ’я, що було неправдою, і Іван це знав!) оголосив вічовій республіці війну. Казимир у вирішальний момент нічим не допоміг новгородцям; численніше, але гірше згуртоване новгородське військо (Карамзін прямо пише про те, що були впливові новгородські багатії-бояри, які таємно тягли руку за Москвою; ці «олігархи» не бажали боротися за Великий Новгород і вели секретні переговори з Іваном III — про те, як Іван «віддячив» їм, ми ще поговоримо) 14 липня 1471 року було розгромлено «московітянами» (слово Карамзіна) трохи на південь від Новгорода, біля річки Шелонь.

При цьому московське військо поводилося як загарбник в окупованій країні (а по суті — так воно й було!); Карамзін пише: «Почалося страшне спустошення. З одного боку, московський воєвода Холмський і рать великокняжа, з іншого, псковітяни (союзники Москви — у 1510 році вони будуть теж підкорені нею. — І. С.), вступивши в землю Новгородську, винищували все вогнем і мечем. Дим, полум’я, криваві ріки, стогін і крик від сходу до заходу неслися до берегів озера Ільмень. Московітяни виявляли оскаженіння неописане: новгородці зрадники видавалися їм гірше татар. Не було пощади ані бідним хліборобам, ані жінкам. Із жорстокосердістю, притаманною тодішнім часам, воєвода Холмський, захопивши бранців-новгородців, наказав відрізати їм носи й губи й послати їх, скалічених, до Новгорода».

Результатом поразки був кабальний договір, за яким Новгород, фактично втрачаючи реальну державну самостійність, «за провину свою» вносив до великокняжої скарбниці 15000 рублів (близько 80 пудів срібла), визнавав над собою владу Івана III, клятвено обіцяв припинити всі контакти із Заходом, особливо з Литвою, й видав дипломатів, які підписували з нею договір (Іван негайно наказав відрубати їм голови!). А за 7 років, у 1478-му, сталася остаточна капітуляція. Карамзін писав: «Ще Новгород залишився державою народною; але воля його була вже єдино милістю Іоанна й мала зникнути за помахом самодержця. Нема свободи, коли нема сили захистити її. Всі області Новгородські, крім столиці, були від меж східних до моря видовищем спустошення, скоєного не тільки раттю великокняжою, а й зграями вольниці: громадяни й жителі сільські ходили туди озброєним натовпом із московських володінь грабувати й наживатися». У січні 1478 року Іван III осадив Новгород, маючи намір ліквідувати останні залишки самостійної колись могутньої держави, і, погрожуючи жителям страшним голодом (місто було відрізане від зовнішнього світу), висунув жорсткий ультиматум: «Вічовому дзвону (тобто вічу як суспільному інституту. — І. С.) не бути, посадникові не бути, а державу всю нам (тобто йому, Івану, і Москві. — І. С.) держати». Новгородський народ готовий був боротися, але вельможі капітулювали; віче було скасовано, вічовий дзвін перевезений до Москви, ізольовану посадницю Марфу Борецьку запроторили довічно до в’язниці. Новгород став однією з провінцій Москви. Саме з 1478 року Іван III почав титулувати себе: «государ всєя Русі». «Збирання земель» отримало потужного імпульсу...
...
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
...
2. Трагедія. Акт 2.
Винищення.
Рік 1570-й


Капітуляція, ганебне боягузтво завжди мстяться за себе — і цей вирок здійснює сама Історія. Коли майже за 100 років цар Іван IV Грозний став океанами крові, вогнем і мечем затверджувати свою необмежену владу, то він, людина шизофренічно підозріла, шаленів від самої думки навіть про потенційну, теоретично можливу опозицію. Весь опір, здається, придушив... Але ось лихо: стоїть ще цей старий Новгород з його древніми вічовими традиціями, стоїть, як колода на дорозі! І Іван IV вирішив діяти.

Слово — Миколі Карамзіну. «Новгород, Псков, колись вільні держави, смиренні самовладдям, позбавлені своїх стародавніх прав і найбільш знатних громадян (ще Іван III «у нагороду» за зраду відняв у новгородських бояр землю і майно й переселив їх до Москви. — І. С.), населені почасти іншими жителями, уже змінилися в дусі народному, але зберігали ще якусь величавість, що ѓрунтувалася на спогадах старовини й на деяких залишках її в їхньому бутті громадському... У цей час, як запевняють, один жебрак, на ім’я Петро, за погані справи покараний у Новгороді, надумав помститися його жителям: знаючи неблаговоління до них царя, склав листа від архієпископа й тамтешніх громадян до короля польського; сховав його у церкві св. Софії за образ богоматері; втік до Москви й доніс государеві, що Новгород зраджує Росії. Належало представити доказ; цар дав йому вірну людину, яка поїхала з ним до Новгорода і вийняла з-за образу мниму грамоту архієпископа, у якій йшлося, що святитель, духівництво, чиновники й увесь народ піддаються Литві. Більше не потрібно було ніяких доказів. Цар, прийнявши безглуздість за істину, засудив на загибель і Новгород, і всіх людей, для нього підозрілих або ненависних».

Розділи книги «Історії держави Російської», присвячені винищенню Новгорода, і зараз читати нелегко. Наведемо лише особливо виразну цитату з Карамзіна: «2 січня 1570 року передова численна дружина государева увійшла до Новгорода, оточивши його зусібіч міцними заставами, щоб жодна людина не могла врятуватися втечею. Опечатали церкви, монастирі в місті й на околицях; опечатали й двори всіх громадян багатих; гостей, купців, приказних людей закували в ланцюги; жінок, дітей стерегли в будинках. Панувала тиша жаху (сильна формула! — І. С.). Ніхто не знав ані провини, ані підстав цієї опали. Чекали прибуття государева».

Цар прибув 6 січня. На другий день почалися масові страти. Не щадили нікого: ані священиків, ані купців, ані ремісників, ані міщан, ані старих, ані жінок, ані дітей. Пограбували всі церкви Новгорода, багато церков і будинків спалили. Почався царський «суд» над «зрадниками». Карамзін описує його так: «Судили Іоанн і син його в такий спосіб: щодня представляли їм від п’ятисот до тисячі й більше новгородців; били їх, мучили, палили якоюсь речовиною вогняною, прив’язували головою або ногами до саней, тягнули на берег Волхова, де ця річка не замерзає зимою, і кидали з моста у воду, цілими сімействами, дружин із чоловіками, матерів із немовлятами. Ратники московські їздили човнами по Волхову з палями, баграми й сокирами: хто із кинутих у річку спливав, того кололи, розсікали на частини. Ці вбивства тривали п’ять тижнів й закінчилися грабунком загальним: Іоанн із дружиною об’їхав усі обителі навколо міста; взяв скарбниці церковні й монастирські; велів спустошити двори й келії, винищити хліб, коней, худобу; піддав також і весь Новгород грабежу, крамниці, доми, церкви; сам їздив з вулиці на вулицю, дивився, як хижі воїни вдиралися в палати й комори, відбивали ворота, влазили у вікна, ділили між собою шовкові тканини, хутра. Натовпи лиходіїв були послані губити надбання й життя людей, не перебираючи, без відповіді. Це, як каже літописець, «несповідиме коливання», падіння, руйнування Великого Новгорода тривало близько шести тижнів».

***
Додати до сказаного великим істориком, здавалося б, нічого. Але спробуємо. Карамзін був російським державником (але, як бачимо, про злодіяння царів говорив!). Ті, хто зараховує себе до державників українських, повинні вивчити історію падіння Великого Новгорода буквально напам’ять. Бо необхідно знати, як середньовічна Москва, «збираючи землі», чавила «єдинокровний» та «єдиновірний» великоросійський Новгород — за європейську орієнтацію; і як вона розцінювала внутрішній розбрід у ньому як ознаку слабкості, запоруку майбутньої капітуляції. Сучасники говорили, що Іван III «вистояв стоянням» потужний Новгород, узяв його змором, опираючись на місцеву п’яту колону. Чи така вже архаїчна, чи така безнадійно застаріла ця «мудра» тактика нині?

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Якщо мало, ось ще:
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор





Ліквідація Січі
Така нагода припала на рік, коли закінчилася , яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелія Петра Абрамовича, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом , яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до . Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.
У ніч на 17 червня 1775 р. російська армія, що поверталася з турецької війни, п'ятьма колонами підійшла до Нової Січі. Під командою російського головнокомандувача генерала-поручника Петра Текелія перебувало 10 піхотних і 13 донських козачих полків, 8 полків регулярної кінноти, посиленої 20 гусарськими і 17 пікінерськими ескадронами, - всього понад 100 тисяч вояків. У Січі на той час перебувало лише декілька тисяч запорожців. Решта ж після завершення війни роз'їхалась по паланках і зимівниках. Генерал Текелій оголосив волю імператриці Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі, й січовому товариству, зважаючи на аж надто нерівні сили, нічого не залишалося, як здатися на волю переможців. Останній кошовий Січі Петро Калнишевський у супроводі військового писаря Івана Глоби, військового судді Павла Головатого та інших старшин прийняв умови російського генерал-поручника. Після цього всі січові укріплення і споруди російські війська зруйнували, архів Коша та військову скарбницю з регаліями і коштовностями вивезли до Петербурга, а січову старшину заарештували.
П. Калнишевський брав участь у багатьох походах козаків на Крим і Туреччину. Особливо відзначився у російськотурецькій війні 1768—1774 рр., під час якої командував запорозьким військом. За це російський уряд нагородив Калнишевського золотою медаллю на андріївській стрічці. Після зруйнування царськими військами Нової Січі Калнишевський був заарештований і за наказом Катерини ІІ засланий до монастирської тюрми Соловецького монастиря. Понад 25 років останній кошовий Січі провів у жахливих умовах одиночної камери. За указом імператора Олександра І він був звільнений з тюрми, але за власним бажанням залишився у тому ж монастирі, де й помер у віці 113 років.
Рядове ж запорозьке козацтво після здачі Січі Текелію було відпущене по домівках, але без права козакування. Частина ж козаків зуміла вислизнути з січових укріплень ще напередодні їх захоплення російськими військами. Саме вони, а також ті з козаків, які не хотіли миритися з новими порядками, частина - човнами, а частина - суходолом дісталися турецької фортеці Білгород над Дністровим лиманом і визнали протекцію турецького султана, заснувавши на його землях Задунайську Січ.

Тим часом землі Вольностей Війська Запорозького стали ареною для демонстрації щедрості царської влади. Так, 200 тисяч десятин землі отримав генерал-прокурор сенату князь О.Вяземський, 150 тисяч - граф Г.Потьомкін, 35 тисяч - екс-гетьман, граф К.Розумовський, 21 тисячу - графиня Є.Браницька тощо. Для того, щоб найшвидше колонізувати край, що отримав назву Новоросії уряд Катерини II запровадив практику, відповідно до якої кожен російський дворянин міг дістати 1,5 тисячі десятин землі за умови, що він на ній упродовж декількох років оселить не менше 13 селянських дворів. Аби закріпити землі за собою, російські поміщики масово переміщують на українські землі своїх кріпосних, а також намагаються прикріпити до землі вчорашніх запорозьких козаків, що залишилися на насиджених землях. Подібні практики значно прискорюють впровадження в Україні кріпосницьких порядків у тому найбільш жорсткому вигляді, в якому вони побутували на російських землях.
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор

 

Tilli

Active Member
... 70 лет в нашей стране народ не имел истории. Это какая-то цепь преступлений. Если посмотреть на историю Советского Союза, то оказывается, что есть одна только светлая дата. Эта дата — 22 июня 1941 года, когда мы оказались жертвой. Все остальное время мы или нападали на Финляндию, или присоединяли Бессарабию, или давили кого-то, или душили кого-то. А тут — на нас напали. Народ, чувствует то, что они хорошие, а на них напали. Тут же появляется какой-то Владимир Резун, он же Суворов, он же вообще нехороший человек и говорит: «Ребята, тут вы тоже неправы».
Я понимаю реакцию народа. Тогда получается, что вся советская история — это не просто цепь преступлений, а одно сплошное преступление без перерывов...
Ист.:


Бомбардировки Хельсинки советской авиацией в 1939 году:

You must be registered for see medias

You must be registered for see medias
 

igorlev

Active Member
You must be registered for see images

You must be registered for see images

You must be registered for see images

Карта Української Народної Республіки 1919 року після об'єднання з Кубанською Народною Республікою
You must be registered for see images


Хронологія 1918-1919 рр.
  • 07.11.1917 — проголошено створення УНР як широкої національної автономії при збереженні федеративного зв'язку з Росією у (вищий законодавчий орган на українських землях колишньої ) .
You must be registered for see images

  • 22.01.1918 — проголошено самостійність УНР у . Це сталося після розгону більшовиками у — першого легітимного законодавчого органу Росії після зречення . У той же час розпочинається агресія військ Радянської Росії на чолі з есером . Вторгнення на українські землі сталося на заклик малочисельної більшовицької фракції , що в грудні 1917 скликали Всеукраїнський з'їзд рад у . Цей так званий з'їзд було скликано після провалу більшовицьких планів щодо керування Всеукраїнським з'їздом рад, що тоді ж таки проходив у Києві. Харківський з'їзд оголосив пролетарську .
  • 09.02.1918 підписала , яким Україну як незалежну державу було визнано державами та . Радянська Росія повинна була негайно вивести свої війська з УНР, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громад, установ УНР, укласти з нею мирний договір. В порушення домовленностей з у березні у Харкові проголошується створення сателітної . В той же день Центральна Рада була евакуйована із захопленого більшовиками Києва. Німецько-австрійскі окупаційні сили, на введення яких у тому же договорі погодилась Центральна Рада, швидко вигнали Військові формування УСРР за кордони, встановлені договором.
  • 20.02.1918 — Законодавча Рада прийняла резолюцію про прилучення Кубані на федеративних підставах до УНР.
You must be registered for see images

  • 29.04.1918 — за назву УНР було замінено назвою , розпущено.
  • 14.12.1918 — за відновлено назву УНР. Трохи до цього німецько-австрійська окупація скінчилася внаслідок поразки цих держав у . Після цього розгорнулася між урядами Радянської Росії та Директорією УНР.
слыш давай карту укр этноса на пол мира! и на Дальнем востоке живут, и в канаде, и австралии
 

DimoniЩЕ

Антижурналист

...
Опять искажение истины - Новгорода ни кто не уничтожал в 1471. В Новгороде возобладала пролитовская ( читай пропольская) партия, не поддержанная половиной новгородцев. Псковичи и Московиты пошли войной, только после долгих уговоров образумится. Иван 3й прислал письмо новгородцам из содержания которго все ясно:
"Люди новгородские! Рюрик, Св. Владимир и великий Всеволод Юрьевич , мои предки, повелевали вами; я наследовал сие право: жалую вас, храню, но могу и казнить за дерзкое ослушание. КОГДА ВЫ БЫЛИ ПОДДАНЫМИ ЛИТВЫ? Ныне же раболепствуете иноверным, преступая священные обеты. Я ничем не отяготил вас и требовал единственно древней законной дани. Вы изменили мне; казнь Божая над вами! Но еще медлю, не любя кровопролития, и готов миловать, если раскаянием возвратитесь под сень отечества."
В битве на Шелони новгородцы были не устойчивы, потому что не единодушны, многие не разделяли мнение пролитовской партии независимости от Москвы, были побеждены. Однако их как изменников жестко преследовали и истребили многих, пострадали большие районы сельской месности, однако город Новгород не пострадал.
Чего то маловато зверств у вас в примерах, подчинение Новгорода по вашим сегодняшним воззрениям это финская междуусобица :)
Так було і з Новгородом, так було і з Україною
че то про Украину маловато зверств, все про Новгород один :)
Что касается запорожцев, почему бы сказав А не сказать потом Б? О том что запорожцы были переселены на Кубань потом, на земли неплохие и пожалуй не меньшие по размерам чем предыдущие.
 
Зверху