Недавно в Киеве проходил конкурс "Форум творчої молоді м.Київ" в 5 отделениях. Учавствовало более 200 человек, сам конкурс проводят второй раз. ДЕйствие происходит раз в год. Очень интересно было посмотреть выставку работ живописи и фотографии, творит народ дивные вещи. Воть в отделении литература я заняла второе место, первым не наградили, потому что тема у меня немного отвлеченная от заданной темы ("Україна - 2063 рік"), так что первое(турпоездку) не выиграл никто..хехех... Мот кому будет интересно. А да жанр вільний - так было написано в условиях.
Вершкові години приреченості.
П'єса
(Вільний від усіляких правил жанр)
Бували ранки, коли Мідзукі себе не відчувала. Темрява розповсюджувалася з її сонного мозку по всьому місту і затьмарювала очі випадковим і не дуже перехожим. Ніч самотньо тягнулась і сподівалась на продовження. Але сп'янілий ранок вже прокидався від свого тяжкого похмілля. Від глибокого сну дівчина дуже важко розплющувала свої великі очі (як для японської дівчини) і довго роздивлялася стелю. Начебто й сон не так тягнув до себе, й не так солодко зігрівала постіль, але відірвати погляд звідкись з глибин було дуже складно. Потім вже, блимаючи чорними пухнастими віями, вона відривала голову від ліжка і сиділа на ньому ще з хвилин п'ятнадцять, ощупуючи холодну підлогу правою ногою. Вона не розправляла волосся і не підтягувалась, як завжди. Відразу ж, неначе відчуваючи щось не те, підходила до дзеркала та швидко перебирала смоляне волосся, швидко знаходила сиву волосину і довго її роздивлялася під різними напрямками світла. За цим слідкував обряд поховання – вона знаходила льодяні залізні ножиці з вигравіруваним «made in japan» і обережно відрізала срібну нитку під корень. Малесенькими кроками повільно прямувала до шафи, на якій стояла така ж срібна коробочка, чіпляючи її пальцями, жадібно зсувала, міцно тримаючи, неначе таємничий скарб. Там і справді було щось дуже важливе: ціла історія її життя, хвилювань і випробувань, тобто вже цілих 10 сивих волосин . “Одинадцять,” - шепотіла вона.. “Дванадцять,”... і чорні камінчики схвильованих очей опускались додолу. Знову ставила скриньку зі сріблом на шафу. Поміж піжамою проскакувала смужка смуглої шкіри, вкритої незліченою кількістю мурашок. Мідзукі знов прямувала до ліжка і, вкриваючись ковдрою з п'ят до голови, дивилась у темряву, начебто також розглядала стелю, прикушуючи нижню губу і стиснувши кулачки. Все було тихо, тільки чорне волосся весь час плакало та не слухалося Мідзукі, адже с кожним разом воно втрачало по ниточці сріблястої, вмираючої надії. Тепер вже сон тягнув дівчину за всі нервові закінчення, не бажаючи так легко відпускати.
Сон перший (або хто його зна який): Ілюзія чи політ?
Звичайний конвеєр. Пластмасові частини манекенів розкидано чиїмось нахабними руками по смузі, що рухається донизу, до темряви. Ноги та руки трохи наводять моторок своєю натуральністю. Штучне волосся не зовсім ховає лисуваті голови, а запавші очі, іноді звернені у протилежних напрямках зіниці, пронизують спостерігачів наскрізь. Добре, що саме цих спостерігачів й немає: тільки пара роботів, вироблених з того самого матеріалу, що й манекени. Завдання робота – швидкими та влучними рухами надавати гідний вигляд дешевій кучці пластмаси, розпрямлювати волосся, вдягати в різноманітну одежу, наносити фарбу на бліді губи чи щоки, і вже «майже-люди» можуть рушати далі. Слідуючий робот доповнює зовнішній вигляд аксесуарами, щоб не було помітно жодної схожості екземплярів. Іноді трапляється так, що робот видає помилку, в системі відбивається перевантаження, і у цей час замість рук в манекена з'являється нога, а ніс, замість губ, випадково прикрашають червоною фарбою. Обличчя, нагадуючі собою невдалих клоунів, відбувають слідом за цілком нормальними зразками. Тут, посеред них не знайдеш різниці, адже людський розум не слідкує за процесом, та й де б йому взятися, тому розуму. Зневічені манекени пересуваються далі і потрапляють до однієї величезної кучі, де вже остаточно змішуються один з одним і губляться, навіть у своїй яскравій подобі. Ноги на ескалаторі, у руках газети, сумки, портфелі, обличчя спрямовані до невидимого світу, мабуть світлого й прозорого, як молочне желе. Неякісні зіниці іноді ввалюються всередину. Люди рухаються донизу і с кожною зміною сходинки все ж таки залишаються манекенами. С кожним спуском на соціальну сходинку вони опиняються ще кам'яніше, адже вітер, якого женуть суворі сірі поїзди метрополітену, заморожує їх жалюгідні постаті. Сьогодні, внизу вже зібралася невеличка товпа і з'явився густий затор. Гарно справляються ліктями, також добре, також непроникливо, наче читають, заварюють каву, готують лангустів тощо. Все той же вигляд. Поїзду немає. Годинник відправлення гордо демонструє, що його немає вже 10 хвилин. Ніхто не ворушиться. 15 хвилин – легке хвилювання, може поломка? 20 хвилин – люди обертаються один до одного, шукаючи хоча б одне розумне обличчя, мабуть хочуть запитати, що їм робити. Не знаходячи нічого певного, вони залишаються без відповіді – і це найогидніше, що могло зі мною статися – думають вони. Нічого не змінюється. У таємничому чорному тунелі чутно тільки скрегіт пацюкових кігтів по рельсам. Пір. Люди від обурення починають соватись в різних напрямках, стоптувати свої модні й не дуже черевики і бруд під ногами. Невелика паніка переростає в страшенну істерику. Кричать і проклинають все, що можуть, розкидають один одного плечима. Хтось падає, хтось плаче. Темніє. Темрява випливає з тунелю, граційно підтримує свою шовкову, плетену з жорстокості сукню і поїдає сірі обличчя. Тихо й безлюдно. Нічого не змінилось. Жодної емоції, тільки уламки коричневого пластмасу і багато крові. Прибиральник скінчив свою роботу і завантажив усе сміття у тільки но прибувший поїзд. Тихесенько дзюркотить конвеєр, нагадуючи своїм шепотом лагідні голоси минулого: співчуття, допомоги, дружби і материнського голосу.
Сон другий (чи на що треба ця нумерація): Політ чи ілюзія?
Вона все не наважалася відкрити очі. Щось підказувало, що вона проспала дуже довго, навіть більше за своє приватне життя. Тому, побачити, що там, зовні, за її оболонкою, вдавалося дуже важким. Вона уявляла, як її нервова система відразу ж дасть збій, і навіть лампочка аварійної безпеки не встигне спалахнути відчаяно-палким, темно-червоним кольором. Так, спостерігаючи за своїми фантазіями, які малювали картини найстрашніших змістів, вона все на щось чекала. Вологі оксамитові, лагідно-молочні губи смакували повітря і інколи зовсім непомітно здригалися від відчуття самотності. Вершкова самотність стікала по шкірі неслухняними струмочками, вони звертали у різних напрямках і потрапляли хто куди. Один з них заповнив пупок, і дівчина трохи ворухнулась від нових вражень. Інші струмочки заповнили увесь простір, навіть залили її вуха м'яким доторком спокою. Тіло було дуже напруженим і здавалося, що вона, наче щупальцями пізнає навколишнє середовище. Кінчики пальців іноді видавали легенькі па, танцюючи по якійсь невідомій поверхні. Нарешті зібравшись з силами, відчувши легесенький вітерець, впіймала його своїми віями і побачила світ. Але перед тим, її вже схопив буревій якихось дивних емоцій, який поніс її до туманного краю. Дівчина побачила велике місто. Вона повернула голову праворуч, ліворуч. Нікого. Вулиці були порожні і чомусь но білі. Зима? Замружившись від світла, знов сором'язливо відкрила одне око. Ні, не зима, навіть світла не було, не було синього небокраю, були тільки білі пухнасті хмарини, які подорожували один по одному, наче збентежені барашки у пошуках свіжої травички. Очі дівчини миттєво наповнились білосніжними відтінками. Зробила крок і почала тонути у в'язкій цукровій ваті. Хватаючись за білі стіни будівель, вона повільно йшла вперед. Згодом, подолавши свої страхи, прискорила ходу. Мить – і вона вже бігла, затримуючи подих і зупинивши всі свої думки. Золотисто-солодке волосся важко розліталося під вантажем п'янючого повітря. Ноги наповнилися впевненістю, і на її п'ятах неначебто виросло по два крихітних крильцята, які змагаючись з тяжкими стереотипами та мораллю, все ж таки перемагали і підіймали її все вище. Пройшло вже десь з півгодини, а дівчина зовсім не відчувала себе втомленою. Полудневе натхнення підтримувало її, надихаючи в неї свіжий, духмяний подих. У роті панував присмак молока і щастя. Усміхнувшись, вона вибігла до величезної галявини і почала задихатись від вперше побачених можливостей. Тепер вона могла тиждень не виходити з кімнати і пити гірке какао біля вікна, могла не малювати чужі обличчя на власному, не роздумувати про те, що треба сказати, а чого - ніколи в житті. Могла збирати цукор пальцями, злизувати солодкі крихти запаморочення і не боятись, що хтось обов'язково невдоволено похитне головою. Вона могла декламувати на всю вулицю вірші невідомих поетів і кричати шалені дурниці вслід сумним перехожим, а могла й просто нічого не робити. Тільки лежати посеред Майдану з широко розплющеними очима, або ж навпаки – знесилено працювати на заводі з виготовлення варення і інколи викрадати горстки консервованих вишень з скляних холодних сосудів. Вона нарешті могла бути собою і писати дурні книжки, знати, що вони подобаються їй, а отже й всьому світові. А як не подобаються, то й ще краще. Вона б тоді могла посміхатись днями з цієї думки, або ж саме з неї ридати і вкривати постіль кислими сльозами відчаю. Могла б робити, що хоче. Вона могла. Вона була. Вона, у цьому вільному від усіляких заборон, світові, з вільними жанрами літератури, у вільній від устроїв країни, що на окраїні. На окраїні сумнівів. Вона, у 2063 році можливостей і бажань. Хоч тобі вершків, хоч морозива, хоч восьминогів фаршированих восьминогами. Хоч бери, й не їж.
Та яка різниця.
Цього разу Мідзукі вже злетіла з ліжка, швидко вдягнулась і вирішила, що треба щось робити, адже вона не має жодного права все так залишити. Вона буде намагатися усіма силами покращити майбутнє, вона дихатиме і надаватиме цього подиху усім іншим. Крок, і 2063 рік стане жахливим сном, або...може? Може все ж таки їй вдасться. Два шляхи,тільки два. Роздумуючи про це, дівчина помітила, що сьогодні йде сніг. Ні, він не йшов, інколи повільно сповзав до землі з пухнастих перин неба. Сонно і невпевнено він вкривав голови здивованих людей, чекаючих на флегматичний трамвай. Здивовані тому, що це таки справжній сніг. Нарешті зупинився трамвай, і можна було помітити, що завжди байдужі до всього люди, вражено, неначе малесенькі дітлахи, встромляли свій погляд до мерехтящого молочного неба з глазурними пластівцями. А вони навіть не здогадуються, що роблять зараз майбутнє, що саме вони - будівельники своєї країни і навіть світу, витрачають свого коштовного часу на таке... Мідзукі вирішила чекати слідуючого трамваю, адже пластівці снігу були дуже смачними, а вона ще не снідала. Чомусь сніг нагадував про літо і про морозиво, про течею гірської річки і ментолові льодяники...так, і про залізні ножиці...
“Знов втратила роботу,”- зрозуміла вона, дивлячись на годинник. “Знов загубила час десь у спогадах, знов їхати до найближчого кіоску з пресою і бруднити пальці у вередливих чорнилах, не бажаючих залишатись на неякісному папері, знов не встигати і нічого з цим не робити.”