Українська Православна Церква, з-поміж релігійних організацій, зареєстрованих в Україні як „православні церкви", - єдина, яка є власне Церквою в євангельському, святоотцівському, православно-канонічно-еклезіологічному значенні цього слова. На відміну від інших так званих „православних церков", вона, маючи апостольську спадковість рукоположень єпископату, зберігає неушкодженим заповідане Господом нашим Іісусом Христом та Його учнями-апостолами вчення. Установлені Богом Таїнства, які дано нам як засоби спасіння є дійсними та дієвими лише в церковній огорожі Української Православної Церкви. Свідченням тому є одностайність у цьому питанні всієї Вселенської Православної Церкви, усіх Помісних Автокефальних та Автономних Церков світу. Як є один Бог - засновник Церкви, так є на сьогодні в Україні і одна Православна Церква - невід'ємна частина Всеправославного церковного світу. Це аксіома.
Своє відношення до нової псевдоправославної організації глави та представники усіх Помісних Православних Церков світу висловлювали неодноразово. Суть їх сконцентрована в одному короткому вислові Святішого Константинопольського Патріарха Варфоломія: „Філарета ніхто не визнає як архієрея"[4], а „без єпископа немає Церкви..." (Св. Ігнатій Богоносець). Апостольська наступність є основною умовою справжнього церквоного буття. Без неї жодна Помісна Церква не може бути учасницею церковної Повноти, бо втрачає дари П'ятидесятниці, послані через харизматичний єпископат у таїнствах Церкви. Православ'я не знає вищих гарантій церковної єдності, ніж єдність ієрархії. Проявляючись в єдиному благодатно-сакраментальному житті, єдність ієрархії стає сутнісним вираженням соборності як найбільш універсальної якості Церкви, що відповідає універсальності справи Христової.
На жаль в Україні справджуються слова Христа: „Маючи очі - не бачите, і маючи вуха - не чуєте" (Мк. 8, 18). Проте, пам'ятаючи й інші Його слова: „стукайте - і відчинять вам!" (Лк. 11, 9), ми важаємо за необхідне ще раз нагадати загальноцерковну позицію щодо цієї організації релігійного забарвлення, задекларовану представниками Помісних Православних Церков - учасників святкування 40-річчя архіпастирського служіння Предстоятеля УПЦ Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України 8-9 липня 2006 р.:
„Українська Православна Церква, як і всі Православні Церкви світу, живе за своєрідною конституцією - канонами, тобто правилами устрою внутрішнього і зовнішнього життя, сформульованими святими апостолами, Вселенськими Соборами і прийнятими для всецерковного обов'язкового вжитку. Під час порушення канонічного устрою порушується і церковна дисципліна, а це, в свою чергу, веде до появи розколів, єресей, деструктивних і тоталітарних сект, внаслідок чого страждають суттєві властивості Церкви: єдність, святість, канонічність, апостоличність (що і трапилося в Україні).
У світовому Православ'ї не існує так званого „Київського Патріархату", а його чільника - „патріарха Філарета" (Денисенка М. А.) ніхто не вважає ієрархом. „Коли-бо хтось думає, що він щось, бувши ніщо, сам себе той обманює" (Гал. 6, 3). УПЦ-КП існує як організація, що була штучно створена в 1992 р. за активної підтримки світської влади, з грубим порушенням священних канонів...
Вона вивела себе із спасительної огорожі вселенського Православ'я, і являється на сьогодні організацією очолюваною світськими людьми в священницькому одязі. „УПЦ - КП" відійшла від норм, які визначають зібрання віруючих як Православну Церкву, що своїм початком має Господа Іісуса Христа. Вона позбавлена законної ієрархічної структури і апостольського преємства. Ця організація є не церковним, а суспільним новоутворенням релігійного забарвлення, у якому звершувані „священнодійства" втратили свою сакральну сторону, стали безблагодатними, не дійсними та неспасительними"[5]. Ті хто звершують такі „священнодійства", є ніким іншим як кощунниками, які зводять хулу на Святого Духа та спокушають вірних. А за такий гріх „не буде прощення довіку"(Мк. 3, 29), і „краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити, - і його втопити в морській глибині..." (Мф. 18, 6).