Голодомор 1932–1933 рр. на Сумщині
...
Уряд Москви 1920 року поклав на Україну обов'язок прогодувати Самарську, Саратовську, Царицинську й Уральську губернії і звільнив її від цього лише 20 травня 1922 року. Тоді в Україні розпочався повальний голод, який підсилився черевним тифом та іншими пошестями. Згідно з розрахунками докторів В. Когана та Б. Фавна, кількість голодуючих в Україні сягла 7 млн осіб, половина з яких померла.
У 1932–1933 роках від голоду, хвороб і депортації загинуло від 9 до 12 млн осіб.
Війна 1941–1945 років в основному котилася Україною, і в ній знову гинули не тільки від куль і бомб, а ще від голоду. Усього за воєнні роки втрати сягнули 14,5 млн осіб. Голод 1946–1947 років знову позбавив життя сотень тисяч людей.
...
Тільки 1929 року 70 членів Української Академії Наук були заарештовані або вислані. Потім взялися за сільські райони. Депортували або вислали від 2,5 до 2 млн куркулів, з них в період розкуркулення померло від 30 тис до 50 тис. Але основною атакою на Україну стала смерть від голоду (осінь 1932 — весна 1933 року). Професор Володимир Тимошенко стверджує, що в деяких районах України реквізували 80 %, а іноді і 100 % усього зерна, якщо хтось пробував його їсти, — загрожував смертний вирок. За його даними від голоду померло близько 8 млн осіб.
Гостра нестача продовольства призвела до небувалого зростання розкрадань, особливо в колгоспах. Щоб запобігти цим злочинам, ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року видав постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», згідно з якою розкрадачі оголошувались «ворогами народу». До них застосовувалася вища міра покарання — розстріли, а у разі обставин, які пом'якшують провину, позбавлення волі на строк не менше 10 років із конфіскацією майна.
Щоб побороти «опортунізм» українських комуністів і покращити пильність у боротьбі з «ворогами народу», Москва призначила Павла Пос-тишева секретарем ЦК КП(б)У, надавши йому 112 тис. активістів із Росії, 50 тис. з яких було направлено село для зміцнення партійних осередків. Уже за три місяці роботи, нове керівництво зняло з роботи 486 секретарів райкомів і голів райвиконкомів, 3 тис. голів колгоспів.
За допомогу голодуючим селянам харчами були засуджені голова колгоспу с. Будилки Тимофій Назаренко разом з Петром Йовченком та Гаврилом Морозом, який приховав для годування селян понад 4 тони зерна. За такий «злочин» був заарештований і референт комітету заготівлі міста Лебедина Павло Боровський.
...
Особливого розмаху репресії набули після постанови ВЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Ця постанова в народі називалася законом про п'ять колосків. Відповідно до цього закону, розкрадання майна колгоспів і кооперативів каралося розстрілом, а за пом'якшуючих обставин — засудженням терміном до 10 років.
Окупаційна влада мала на меті насамперед винищити селянство як основу українського етносу, який упродовж трьохсот років зберігав національний дух. Сталін і його посіпаки в Україні планували змінити етнічне середовище. Упродовж 1934 року з Росії на переселення було завезено 2 млн росіян, а з Білорусії 400 тис. білорусів....
...
Кістлявий привід смерті став звичним, і ніхто не дивувався, бачачи вмираючих людей, які лежали безсило на дорозі і лише пальцем показували собі на рота, випрошуючи хліба. Дедалі частіше траплялися випадки зникнення дітей, а згодом відкрито заговорили про людоїдство і трупоїдство. Доведені до безтями голодом окремі люди втрачали людську подобу, перетворюючись на хижаків.
У Сумах діяв підпільний м'ясокомбінат. Злочинці заманювали молодих дівчат або селян, які кіньми привозили у місто дрова. Заїхавши у двір, візник разом із конем ставав сировиною для ковбаси або котлет. Мешканець м. Ворожба Лебе-динського району Михайло Коваленко згадував, як він тоді 10-ти річним хлопчиком їздив продавати дрова у Суми. Перед тим як заїхати у двір покупця, батько звелів сину чекати його на вулиці. Це й врятувло їх від неминучої смерті. Коли батько щасливо виїхав з двору, сусіди дивувалися: «Як вам вдалося уникнути казана?» Кубло людоїдів по вулуці Псельській ліквідувала міліція, але випадки продажу людського м'яса не припинились. Люди згадували, що було небезпечно з'являтися в селі Качанівка Охтирського району, бо могли вбити і з'їсти. Страшні знахідки нагадують, до чого призвела політика Сталіна. Ветеран Великої Вітчизняної війни М. Коваленко в шістдесятих роках натрапив на яму з відходами переробки людських тіл, при будівництві житлового будинку по вул. Енгельса, 1 в Сумах. Копаючи котлован, розрили поклади розрізнених кісток і черепів, що вказувало на переробку м'яса як для споживання, так і на продаж. При перебудові хати в Лебедині по вул. Кірова господар відкопав трухляву скриню з15-ма дитячими черепами. Лебединський письменник, автор книги «Під чорним тавром» Борис Ткаченко пише, що про торгівлю людським м'ясом в Лебедині розповідав і Сидір Шкурка, і Микола Вер-нидуб, і Наталка Васись, і ще багато інших свідків голодомору. Вони ж стверджують, що тоді у центрі міста на пожежній каланчі висів портрет вождя з піднятою рукою і написом: «Жить стало лучше, жить стало веселей!»
Серед людоїдів була Оксана Забуга, яка поїла своїх дітей, а тоді перейшла на сусідських. Колгоспник Супрун з села Річки Білопільського району порізав двох менших дітей, щоб прохарчувати старших.
Наш земляк — поет О. Олесь написав про ці події вірш:
«Загупало в двері прикладом.
Заграло у шибку;
— Ану одчини, молодице,
Чого ти там криєшся в хаті?
Застукало в серце, різнуло:
«Ой горе, це ж гості до мене.
Та чим же я буду вітати —
Іще ж мій синок не вварився...»
В архівних справах засуджених за 1932–1933 роки згадки про канібалізм не було. За інструкцією всіх людоїдів негайно доставляли в місцеве відділення ДПУ, де й губився їх слід. За іншою вказівкою людоїдів розстрілювали, а інколи люди чинили самосуд.
Звітність про голод утаємничувалась за такою формою:
«За _____ пятидневку ______ месяца по ______ району было заготовлено (закуплено) _________ го
лов разного скота. Болеет по району ящуром _____ голов».
Під цифрою «заготовлено голов скота» значились померлі, а під хворими на ящур зашифровувались випадки людоїдства. Про це повідомив Микола Демченко — колишній заступник головного прокурора Сумської області.
19 лютого 1933 року Й. Сталін, виступаючи на Першому з'їзді колгоспників-ударників, висловився так: «Говорят, что путь колхозов есть правильный путь, но тяжёлый. Это верно только отчасти. Конечно, трудности на этом пути есть. Хорошая жизнь даром не даётся. Но дело в том, что главные трудности уже пройдены, а те трудности, что стоят перед вами, не стоят даже того, чтобы серйозно о них говорить». Вождь мав на увазі ті труднощі, які призводили до масового вимирання села. Кожну хвилину вмирало 17 осіб, щогодини — 1 тис., щодня — 25 тис.. Найтяжче доводилось дітям, які перетворювались від голоду на привидів, обтягнутих прозорою шкіркою із синюватим черепом. Очі великі і запалі, в яких не збереглося ніякої думки.
У патронатах, куди забирали сиріт голодомору, не було сприятливих умов для їх порятунку, тому смертність була дуже високою. Жалю дорослих до дитячої долі теж не існувало. Роберт Конквест, розповідаючи про показовий дитбудинок в Ульянівці Білопільського району, описав інший притулок за кілька сот метрів від села. У кам'яній коморі на долівці зібрали близько 200 дітей віком від 2-ох до 12-ти років, які мали вигляд скелетів. На запитання комісара освіти: «Хто турбується про цих людей?», отримав саркастичну відповідь: «Партія і уряд». Мало хто задумувався над тим, звідкіля з'явилися сироти-кому-нари у дитячій колонії імені Дзержинського, яких прославив Семен Макаренко в повісті «Прапори на баштах». Жодним словом уславлений педагог не згадав, що це жертви Голодомору 1932 — 1933 років.
Саме ці діти в роки Великої Вітчизняної війни воювали за Батьківщину, піднімалися в атаку на ворога з гаслом «За Сталіна», який вбив їх батьків і покалічив долю. Якщо за часи голодомору померло 5 млн дітей, то уявіть собі скільки воїнів не отримала Червона армія під час Другої світової війни. Кобзар Йосип Пана-сенко з Полтави у своєму свідченні пише: «1932 року я виступав у капелі бандуристів і за розпорядженням Полтавської Політосвіти перебував у місті Ромни для культурного обслуговування селян, які вмирали від голоду. Я був очевидцем страхіть голоду. На дорозі до міста всюди валялися трупи померлих дітей, жінок і чоловіків та безліч таких, які конали в страшних муках. Коли я увійшов до села Недригайлове, я був переляканий. Село наче вигоріло, ні живої душі. Я зайшов до першої хати, навколо якої бур'ян виріс аж під стріху. Двері були відчинені, з середини йшов сморід. На ліжку лежало в лахміттях двоє мертвих дівчаток, з печі звисали ноги померлого діда, а за хатою сиділа божевільна жінка і, сміючись, перебирала грудочки землі. Сморід від померлих розходився по цілому селі, видко всюди лежали трупи і розкладалися, бо не було кому їх ховати...» (Документи про совєтське народовбивство. Свідчення Йосипа Панасенка з Полтави. Народна воля, ч. 17 за 27.4.1950).
Це типова картина часів голодомору. Щоб уникнути пошесті, влада організувала збір трупів і відповідальність поклала на місцеві лікарні. На віз із великим ящиком візник стягував трупи або напівживих людей і звозив до заздалегідь виритої могили. Візник із Новоселиці Сумського району, прозваний за дефект мови «Гугнявим», вивозячи померлих, витягнув чоловіка, а потім погрозами та батогом загнав напівживу стару бабу на віз поверх трупів. При реєстрації у лікарні с. Верхньої Сироватки, жінка поскаржилася лікарю, що її «Гугнявий» хоче живцем закопати. Лікар виявив милосердя і дозволив повернутися до дому.
Ус і учасники тих подій дожили до шістдесятих років, про що розповів мені Олександр Крамаренко — активний борець за незалежність України. Про такі випадки, коли ще живих людей збирачі трупів звозили у провалля, назбиралося дуже багато свідчень. Один із таких «мерців» виліз із могили, а потім вижив і працював на Сумській суконній фабриці. Від дистрофії його суглоби торохкотіли немов у скелета, і це викликало подив у робітників.
Тема голодомору настільки актуальна, наскільки й невичерпна людська пам'ять. Безліч досліджень і спогадів дають повну картину страждань українців під московською комуністичною тиранією. Титанічну роботу у розкритті злочинів 30-х років у Сумській області провів Борис Іванович Ткаченко у книзі «Під чорним тавром».
Підсумовуючи зазначене вище, хотів би нагадати сучасникам, що всі винуватці голодомору не померли своєю смертю, а спокутували провину перед Богом через особисті страждання. Комуністичні активісти, які під час війни були залишені у підпіллі та керівниками партизанських загонів, були видані жертвами голодомору й закатовані гестапівцями. Дехто з них, щоб відвести небезпеку від рідні, як це було у селищі Липовій Долині, самі почепилися на ґанку.
...
З молитвою за Україну,
єпископ Сумський і
Охтирський Мефодій (Срібняк
Защищали, видимо сытых от голодных.
