Дозвою собі трохи не погодитися. Мені видається, що найосновніший (він же найглибший) рівень побутування мови, рівень, на якому й з'являється момент рідності - це побут, повсякденність. Саме на цьому рівні ми спілкуємося з рідними, друзями, зізнаємося в коханні своїй дівчині тощо.
А потім іде чисто психологічний момент: нам видається правомірним, щоб наша рідна мова продовжила себе на всі інші рівні - офіційний, науковий, державний. Це ж само-собою зрозуміло. Справді, чому ми повинні відчувати дискомфорт, переходячи на якусь іншу мову. Тут повинна бути одна передумова - рідна мова повинна бути одна.
І тут ми переходимо до українських реалій. У свідомості дуже багатьох людей середнього і старшого покоління (і особливо Сходу Укаїни) так і не відбувся перехід від доби совка до реалій незалежної української держави. Для них Україна - це теж саме, що й СССР тільки назва по-іншому звучить. І їхні сподівання, претензії й вимоги ті ж самі, що сформувалися в період босоногої совєтської юності. Немає розуміння, що Україна за деякими параметрами - це щось принципово інше, ніж СССР. Ці люди на рівні іденичності не включили себе в Україну, не ототожнилися з нею.
Звідсіля й глибинне неприйняття української. Ні, розумом вони розуміють, а ось душа не приймає. Крім того, плюс стереотипи вищості російської мови перед українською. Крім того, російська націоналістична пропаганда, яка найуспішніша там, де вже є грунт.
Ось, якщо все це є (а воно є), то й політикам можна тоді попастися. Політики завжди можуть сказати, що вони нічого самі не комбінують і не інспірують, вони ж лише відображають інтереси певних груп населення.
Тому російська повинна поряд з українською бути державною. У нас російськомовних - державна лише російська, а у них - українська. І ніякої реальної двомовності на рівні окремої людини. Ми росіяни не будемо знати української, а ось українці повинні знати російську.
Це і є мрія Колесніченка з Ківаловим, яка, повторюся, спирається на масові бажання частини населення України. Це справді слаба точка в існуванні нашої державності і по ній класно вдарили її недруги.
Ну, а за всім цим "русскій мір".
А потім іде чисто психологічний момент: нам видається правомірним, щоб наша рідна мова продовжила себе на всі інші рівні - офіційний, науковий, державний. Це ж само-собою зрозуміло. Справді, чому ми повинні відчувати дискомфорт, переходячи на якусь іншу мову. Тут повинна бути одна передумова - рідна мова повинна бути одна.
І тут ми переходимо до українських реалій. У свідомості дуже багатьох людей середнього і старшого покоління (і особливо Сходу Укаїни) так і не відбувся перехід від доби совка до реалій незалежної української держави. Для них Україна - це теж саме, що й СССР тільки назва по-іншому звучить. І їхні сподівання, претензії й вимоги ті ж самі, що сформувалися в період босоногої совєтської юності. Немає розуміння, що Україна за деякими параметрами - це щось принципово інше, ніж СССР. Ці люди на рівні іденичності не включили себе в Україну, не ототожнилися з нею.
Звідсіля й глибинне неприйняття української. Ні, розумом вони розуміють, а ось душа не приймає. Крім того, плюс стереотипи вищості російської мови перед українською. Крім того, російська націоналістична пропаганда, яка найуспішніша там, де вже є грунт.
Ось, якщо все це є (а воно є), то й політикам можна тоді попастися. Політики завжди можуть сказати, що вони нічого самі не комбінують і не інспірують, вони ж лише відображають інтереси певних груп населення.
Тому російська повинна поряд з українською бути державною. У нас російськомовних - державна лише російська, а у них - українська. І ніякої реальної двомовності на рівні окремої людини. Ми росіяни не будемо знати української, а ось українці повинні знати російську.
Це і є мрія Колесніченка з Ківаловим, яка, повторюся, спирається на масові бажання частини населення України. Це справді слаба точка в існуванні нашої державності і по ній класно вдарили її недруги.
Ну, а за всім цим "русскій мір".