Історія держав

  • Автор теми Зверюга.ua
  • Дата створення

Фокс Малдер

Торговець чорним деревом
Відповідь: Re: Відповідь: Re: Відповідь: Re: Ющенко

Что то я не помню ни одной официальной памятной даты посвящённой победе Российской Империи... Странно не правда ли? Прям всё у него с галицким уклоном.
А чому Україна повинна святкувати перемоги Російської імперії? За те, що ця імперія намагалася викорінити все українське, так треба за це дякувати святкувати та вшановувати?
Досить того, що дозволили святкувати на своїй території річницю полтавської битви. Щось я не пригадую, щоби Польща, яка також в свій час була під Росією святкувала якісь перемоги Російської імперії.

Хотя наши предки с мужеством были врага. Вспомнить только наши Сумский и Ахтырский гусарские полки. А с остальными как?
Их победы ничего не достойны? И победы были позначительней "удержания" высоты.
Як прояв мужньості - можливо. І що з того? Дозвольте просте порівняння
Можете переконатися та "погугліть", а можете повірити і так... Лише декілька рядків з пісень УСС:
О, Україно! О, рідна Ненько,
Тобі вірненько присягнем.
Серця кров і любов –
Все тобі віддати в боротьбі!


Приспів.

Ганебні пута ми вже порвали
І зруйнували царський трон.
З-під ярем і з тюрем,
Де був гніт, ідем на вольний світ!
Клич, що знає наша лава:
Є Українська держава, -

Кождий буде пам'ятати,
Що не мож українських
Стільців зачіпати.
Б'ють літаври гучні, ясні сурми гремлять,
Іде Січ, грають полки, як море,
Бунчуки піднялись, хоругви шамотять
Через гори і доли, і бори!

Приспів:
Січ іде! Січ іде! Січ іде, стяг несе,
Україна встає, Україна гуде,
Україна клекоче, як море!
Ой на горі, на Маківці,
Там ся бились січовії стрільці...
Хлопці підемо, боротися будемо
За Україну, за вільні права держави!
Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!
Дівчино-рибчино, чорнобривко моя,
Вийди-вийди, вийди-вийди чимскоріше до вікна!
Гей, хто за Вкраїну, хай йде з нами!

Ой, видно село, широке село під горою,
Ой, там ідуть Стрільці, Січовії Стрільці до бою...
А хто піде з нами, буде славу мати –
Ми йдем за Вкраїну воювати!
На перший раз досить. А тепер чи можете навести мені хоч кілька подібних рядків з пісень солдат Російської імперії, які б ішли в бій за Україну. Особисто я таких не знаю. І то була трагедія, що сини України проливали кров, як писав Шевченко, " не за Україну, а за її ката".

А вы со своими УСС носитесь.
І не будемо казати, з чим носитеся Ви :)...

P.S. ещё раз повторюсь, что УСС закончили в красной армии и белой армии... ЧУГА и ДА. Как то не пахнет независимостью :)
А я ще раз повторю, що УСС та УГА - це не зовсім одне і те саме. Про союз УГА з Денікіним хотів би почитати, бо знаю, що ті частини УГА, які уклали угоду з більшовиками, укладали союз саме проти Денікіна. І союз цей, наскільки я пам'ятаю не довго тривав... КУГА перейшла кордон з Польщею та була інтернована поляками.

интересный факт, вами любимый Евгений Коновалец как раз на горе Маковке был взят в плен русскими войсками
Коли потрапив хтось в полон - не так важливо. Головне - чим закінчилася битва. А чим та битва закінчилася? Ась? І ще, коли Ви так безапеляційно заявляєте про те, де "закончили УСС", скажіть, Коновалець служив у Денікіна чи у червоних?
 
Останнє редагування:

Фокс Малдер

Торговець чорним деревом
Відповідь: Re: Ющенко

украинский народ боролся против воли украинского народа? :)
А кучка галичан за волю украинского народа? :)
Воля Австрии = Воля украинского народа, так что ли получается?
Ты сам откуда родом, с Галиции? :)

И к твоему сведению в той войне речи о независимости никакой и ни шло.
Не зовсім впізнаю "руку". :) Це або щось з мемуарів "історика"-бритоголового Шрека Олеся Бузини, чи то гуманітарія уряду проФФесора "бородатого чуда" Дімона Табачника, які заявляли про те, що Галичина - то зовсім не Україна, а справжнім другом завжди була Російська імперія...
 

Фокс Малдер

Торговець чорним деревом
Відповідь: Re: Відповідь: Re: Відповідь: Re: Відповідь: Re: Ющенко

Слобожанцы боролись за себя.
Ага, за себе. :lol::lol::lol:Мобілізували в армію дали в руки рушницю і послали на фронт годувати вошей та "любити царя, що наш люд обдира". Триста років треба була людям та війна, яку розпочали ті, хто панував в своїх країнах...
И их взгляды не совпадали с галичанами. Да и галичан на Восточной Украине никто не жаловал.
Звичайно, бо погляди могли бути спрямовані лише на те, як прославити "царя-батюшку" та віддячити йому за столипінські реакції, за "криваві неділлі" та за розстріли робітників на річці Лєні (а також багато ще за ним "подвигів" замічено було). Це ми вже чули і від Бузини і від Табачника і від членів вашої "апсчіни", у яких "ідея фікс" - розколоти Україну. А я ось колись читав, що так звані братання на фронтах І Світової розпочали не німецькі та російські солдати (як про те нас вчила історія СССР), а саме українці - ті, хто воювали в УСС, та ті, хто були мобілізовані в Російській імперії. З цього приводу - ось найшов про "непорозуміння галичан з наддніпрянцями":
Згадки Михайла Горбового про братання гуцулів і наддніпрянців зворушливі до сліз. Ось спогад про святкування Великодня 1918 року під Кирлібабою (“Гуцульська сотня УСС”). Горбовий писав: “Самий Великдень почався подібно, як у 1915 р. на Маківці, відспіванням “Христос Воскрес”. Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-Українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате приняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками – книжками і часописами... Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сіяючі очі. Адже вони цих скарбів давно (може, й ніколи. – Ред.) не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати. По приняттю та перебалаканню дечого відійшли наші брати на свої позиції. Ще треба додати, що оставили нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало. Але з книжок вони мали велику втіху. Один їхній “зводний” не міг уже дійти на свою позицію з не¬терплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове “Посланіє...”, що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорне¬ним “Кобзарем”.
В іншому спогаді про цю подію (“Великодні свята у рр. 1915 – 1918”) Горбовий уточнює, що російські солдати-українці “найбільше питали за “Кобзарями”. І додає важливу деталь про “зводного”, який так спрагнув за Шевченковим словом, що, не дійшовши до своєї позиції, сів на нейтральній смузі. Він так зачитався, що “рано найшли його сплячого над “Кобзарем” на сторінці “Обніміте, брати мої, найменшого брата свого”, а в очах були ще сльози. А як ми його пробудили, то ще був зворушений від вчорашного читання”.
І в “Записках Гуцульської сотні...” Горбовий зазначає, що російські солдати-українці “найдужче питали за “Кобзарями”. Важливий рефрен, який засвідчує, що не такі вже й темні були наддніпрянці, яких недоля змусила захищати російські інтереси.
Це підкреслює і спогад стрільця Гуцульської сотні Олекси Зіня, який публікуємо у додатках. Зінь описав розмову зі “зводним” російської армії Андрієм під Кирлібабою взимку 1916 – 1917 року, отже, ще до Лютневої революції. “Андрій говорив чистою українською мовою, – згадував стрілець, – що змусило мене запитати, чи він є українець.
– Не тільки я українець, а та¬кож весь наш 254-й Николаєвський полк є український...
Андрій був значно старший за мене і так, як він мені оповідав, був жонатий і було у його двох маленьких синів, за котрими він дуже тужив. При тому він сказав мені такі слова:
– Алексію! Коли б ти мене убив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти б не мав щастя у свойому житті, бо вони прокляли б тебе.
Я поглянув на Андрія, а йому коти¬лись сльози по лиці. Я зворушено запи¬тав його:
– Андрію, чого ти плачеш і за що мав би я тебе убивати або ти мене?
– А хіба ж ти не знаєш того, що ми взаїмно убиваємо себе за чужі нам государства?
По такій відповіді я пізнав, що маю до діла з мудрішим чоловіком від мене”.
Яке щастя, що українці вже можуть захищати свою державу в лавах рідного війська!

Незабутньою подією в житті гуцулів стала подорож на Велику Україну в червні 1918 року. Вона перетворилася на свято душі.
Уже в Новоселиці потяги січових стрільців змінили вигляд. “Треба було показати всім, хто такий їде на Україну, – згадував Михайло Горбовий. – На паровозі вивішено три великі жовто-блакитні прапори, а на кожному возі (вагоні. – Ред.) по одному. Крім цього, прибрано їх зелениною і понаписувано на всіх возах крейдою великими буквами вірші з “Кобзаря”, як: “Вставайте, кайдани порвіте”, “Борітеся – поборете”... На кожному двірці, а найбільше на двірцях, які були близько міста чи села, збиралися товпи місцевих громадян, ходили від воза до воза і прямо очима їли ті написи. Зараз пішла поголоска, що це їдуть “австрійські козаки”. Ця назва випереджала нас потім аж до Єлисаветграда, хоч як швидко бігли наші поїзди”.
Незабутні враження лишилися у гуцулів від зустрічі з українцями Бірзули (тепер це місто називається на честь червоного бандита – Котовськ).
“У Бірзулі довелося довго ждати, – писав Горбовий. – А що це було свято, то ми пішли в церкву на богослуження. Після того на двірець прийшла гурма місцевого громадянства. Заповнили весь двірець. Зараз почалися знайомства, балачки, і, як то звичайно, стрільці вели українську пропаганду. А потім усі разом – давай співати. Зайшли в садок, таки біля двірця, дірігентуру обняв курінний др. Михайло Волошин, і почався безплатний концерт. Співали стрілецькі й загальнонаціональні пісні. Не треба й додавати, що по кожній пісні греміла буря оплесків та щирого признання від наших братів. Згодом і вони зібралися на відвагу і собі стали співати. Тепер стрільцям прийшлося оплескувати виконавців. Але й було за що. Після цих співів ще довго в ніч велися щирі балачки між стрілецтвом і місцевими громадянами. Надаремне люті гнобителі трудилися віками, щоб роз’єднати один народ, збаламутити дітей одної матері. Рідна пісня знищила їхній труд в одній хвилині! За цей коротенький час Галичани і Придніпрянці зжилися, душевно з’єдналися, віднайшлися по довгій розлуці. Це виявилось у вигуках: “От московська наволоч! Стільки вони нам торочили про вас, Галичан, як (про) Австріяків, а це все брехня! Ви ж наші брати, а ми – ваші!..” Яка велика радість розпирала грудь на вид того єднання, того зжиття!”
Описав зустріч у Бірзулі, але з новими деталями, Горбовий і у своєму щоденнику (“Мій записник від 1917 року”). “Зачинало вечоріти, – згадував він. – Зараз по першій пісні пізнавалим, як це їм [населенню] подобалося. Потім, по другій, третій пісні, браво і похвали не уставали. Але як зачалась пісня “Ой закувала та сива зозуля”, яка тут дуже є знана, а сам курінний, звісний диригент, як затягнув сольо “Ой повій, повій, як буйний синьоокий вітре”, то стало так тихо, як у раю. Кожний перемінився у слух. І здавалось, що сам чуєш прискорене биття сердець, тих рідних тобі сердець, таких жадних свойого рідного слова, своєї пісні... І варто було бачити, як кожний з їх старався не пропустити ні одного слова, ні одного звука, старався слухати вухами, очима, устами і цілим своїм єством. І хотівбись був поділитись з їми усім, чим лише мож було, працювати для їх з усих сил, щоби хоч почасти задоволити їхні вимоги, а тим самим покласти хоч одну цеголку в народній будівлі... Як пісня скінчилась, якийсь час царила загальна тишина, але як прогомоніли послідні звуки, оплескам і цілуванням не було кінця. Кожний хотів був хоть чим-небудь віддячитись нам за це. Але найкраще за всі рухи і слова говорили очі. В очах відбивалася вся їхня дяка... По цій пісні прилучилися ще деякі співаки з горожан міста, і пісні лились мало не цілу ніч. Та вічно цього не могло бути. Загудів гудок з машини, сповіщаючи про скорий від’їзд. Почалося прощання, і не то щоб рідко хто мав сльози в очах, але рідко було таких, щоб не мали їх. З яким жалем то населення нас прощало... І на що вороги зуживали цілі віки, щоб розділити рідні серця від себе, то рідна пісня встигла зробити в одній хвилі. І це повинні затямити собі всі гнобителі, що заки “наша пісня, наша слава не вмре, не загине”, доти ніяка сила нічого нам не вдіє”.
А як зачарували верховинців степи! “По полях стрічаємо вже могили, – оповідав Горбовий. – І коли дивишся на ці могили, думка твоя мимоволі відбігає у давню минувщину, коли на цих степах з могилами писалась наша кривава історія, повна слави і козацьких подвигів над клятими ворогами... Із жалем згадаєш, чому то мене тоді не було між тими славними борцями, щоб хоч дрібку причинитись до тої рідної будови або хоч частину перебрати тих терпінь на себе”.
Вплив степів на психологію гуцулів висвітлив у спогаді “Два фраґменти” стрілець Гуцульської сотні Василь Софронів-Левицький. “Іншим духом повіяло у стрілецьких сотнях, як тільки вони опинилися на широких степах України... – писав він. – В кут австрійські накази, сміятися з погроз високих команд! Широкий, безкраїй степ Херсонщини будив у душах стрілецтва козацьку зухвалість”.
І це про вояків, вихованих у суворій німецькій традиції! Що вже говорити про козацтво Великої України! Оцю степову зухвалість історики часом трактують як анархізм. Ні, це інше...

Нехай ця книга стане скромним колоском у його вінок пам’яті. Сподіваюся, що вона зацікавить не тільки прикарпатців, а й наддніпрянців – нащадків тих, з ким браталися гуцули на фронтах Першої світової війни.

А ось ще:
1995 року у львівському журналі “Дзвін” до століття із дня народження поета, доктора ветеринарних наук Гната Западнюка було опубліковано статтю “Вчений – співець січового стрілецтва”. За кілька років з нею познайомив мене Віталій Западнюк, син поета. Його батько увійшов в українську літературу насамперед як автор знаменитої пісні “То не грім загримів”, присвяченій “славній Галицькій армії”. Але найбільше мене вразив його маловідомий вірш “До брата-галичанина на позиції”.

Відбувається страшенна війна –
Скрізь смерть, могили і хрести.
І в двох ворожих станах
Стоїм ми – я і ти.

Лиш заревуть гармати –
Те ревіння страшне! –
Як свистом куль австрійських
Вітаєш ти мене.

На російські окопи
Шрапнельний сиплеш град
Й себе ти окликаєш,
“Я тут, твій брат, твій брат”.

Гнат Западнюк, уродженець с. Тростянчик (нині Вінничина), в роки війни проти своєї волі був мобілізований до російського війська. У складі 5-ї армії опинився на березі річки Золота Липа (ліва притока Дністра), де в 1915 – 1916 рр. точилися запеклі бої проти австро-угорського війська, у складі якого й діяли Українські січові стрільці. У квітні 1916 р., на березі Золотої Липи, в перервах між боями, двадцятилітній юнак закликав виявити відвагу не своїх товаришів, російських солдат, а січових стрільців.

Забудь мене, мій брате,
Йдучи у смертний бій,
В вогні моїх гармат
Як лицар вперто стій.

Якщо мене побачиш,
Прицілься і стріляй,
І в серце брата кулю
Австрійськую пускай.

Бо те, за що ми б’ємося, –
Стріляй же брат міткіш, –
Зійде з нашої крові
На ниві близьких днів.

Над Збручем побудуєм
Ми вічнії мости,
Зайдем і ся обіймем,
Як ріднії брати.

 
Останнє редагування:

Stein

Well-Known Member
Відповідь: Історія держав

Головний рабин РФ звинуватив українців у масових вбивствах евреїв

Головний рабин Російської Федерації Берл Лазар стверджує, що населення України і Прибалтики брало участь у ліквідації євреїв під час Другої світової війни.

Про це він сказав під час зустрічі з прем`єр-міністром Росії Володимиром Путіним.

"Думаю, що в цілому єврейська громада в Росії хотіла б справді показати, що не можна не тільки заперечувати цей момент і Голокост у цілому, але участь кожної нації, котра нам допомагала, - це ідеологічний підхід. Не тільки, що хтось допомагав, хтось – навпаки", - сказав головний рабин РФ.

За його словами, "нацизм - це погано не тільки тому, що вбивали, а тому, що вбивали і виправдовували свої дії. Ті, хто допомагав їм, реально, те, що було в Прибалтиці, те, що було в Україні, - місцеві народи брали участь у ліквідації євреїв. Не те, що прийшли нацисти, і народ чинив опір. Були люди, які реально багато чого зробили, але в цілому держава допомагала. Тому, коли сьогодні вони прагнуть знову говорити, що в нас є своя історія - це страшно"
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Відповідь: Історія держав

За його словами, "нацизм - це погано не тільки тому, що вбивали, а тому, що вбивали і виправдовували свої дії. Ті, хто допомагав їм, реально, те, що було в Прибалтиці, те, що було в Україні, - місцеві народи брали участь у ліквідації євреїв. Не те, що прийшли нацисти, і народ чинив опір. Були люди, які реально багато чого зробили, але в цілому держава допомагала. Тому, коли сьогодні вони прагнуть знову говорити, що в нас є своя історія - це страшно"
А до знищення палестинців у нього таке ж саме ставлення? Скільки він вже листів з протестом до Ізраїлю написав, він там не казав? Він тих українців, які на боці Ізраїлю зараз там воюють теж засуджує?
 

Stein

Well-Known Member
Відповідь: Історія держав

Ну єврей він і в Африці єврей: у них коли вбивають євреїв - то це світова трагедія, а коли вбивають євреї - то це так і треба. Найгірше що нормальні люди ведуться на подібні казки і сприймають їх як істину в останній інстанції.
 

mangust

патріот
Відповідь: Історія держав

Ми, українці, занадто мало знаємо про історію своєї Батьківщини та роль нашої нації у світі. І часто–густо згадуємо про українських героїв, лише коли про них заговорив увесь світ. Українці ж керували арміями та чужоземними державами, створювали мистецькі шедеври світового рівня, робили сенсаційні відкриття у різні віки. Канцлери, флотоводці, патріархи, міністри, кардинали, царі, звитяжці духу — їх тисячі. І вони заслуговують на те, щоб ми про них знали.

«Україна молода» за підтримки проекту «Українці у світі» розпочинає серію публікацій про внесок і роль наших земляків у загальносвітову історію, маловідомі факти про українців та вражаючі відкриття, зроблені нашими дослідниками. Перша публікація — про київських княжних, які стали європейськими монархинями і від яких беруть «відлік» найвідоміші королівські династії світу. «У багатьох із них, незважаючи на те, що вони були королевами, життя склалося драматично, — каже Олена Ясинецька, керівник проекту «Українці у світі» з питань духовно–просвітницької роботи, — князівни були виховані в християнському дусі, і більшість монархинь українського походження закінчили своє життя в монастирях. Однак їхній внесок у становлення європейських королівських династій важко недооцінити».

Отже, хто вони були, «наші» королеви...

Французька королева Анна Ярославна

Напевно, важко знайти українця, який не чув про відому королеву Франції Анну, дочку великого князя київського Ярослава Мудрого. Вона стала дружиною французького короля Генріха І Канета, привезла до Франції не тільки коштовний посаг, а й високу культуру, за що її тут шанували. Оповіді свідчать, що Анна була дуже освіченою — володіла багатьма мовами, переписувалася латиницею з Папою Римським. На багатьох державних документах Франції збереглися її підписи слов’янською мовою — найдавніші зразки українського письма, в оточенні підписів–«хрестиків» неписьменної французької знаті. Загальновідомі факти: Анна привезла з Києва у Францію Євангеліє, що пізніше стало відомим як «Реймське», на якому присягали під час коронації усі наступні французькі королі. Цікаво, що один із нащадків Анни Ярославни (син її онука, короля Франції Людовіка VI) — Генріх (1121—1175) був архієпископом Реймса.

Відомо, що один із синів Анни — Філіпп І — був наступним королем Франції. А інший — Гуго Великий — став французьким героєм — керівником першого та кількох наступних хрестових походів у Палестину. Від його нащадків (правнучки Ади де Варен) ведуть родовід шотландські та англійські королі.

Онука князя Ярослава Едігна — німецька свята

Про дочку Анни Ярославни та Генріха І, онуку київського князя Ярослава Мудрого — Едігну (Емму) в Україні відомо надзвичайно мало, натомість у Німеччині про неї дуже добре знають — там вона відома свята католицької церкви. «Едігну, як свідчать перекази, хотіли у Франції видати силоміць за нелюба, вона вирішила уникнути цього і піти, за однією версією, до Єрусалима, поклонитися святим місцям, за другою — збиралася вирушити на Русь, на Батьківщину своєї матері, — розповідає Олена Ясинецька. — Але уві сні їй було сказано: потрібно зупинитися там, де проспіває півень і одночасно задзвонить дзвін. У баварському містечку Пух, коли вона проїжджала повз церкву, Едігна почула і півня, і дзвін. Так вона зрозуміла, що це і є те місце, де має лишитися». За легендою, Едігна оселилася у величезному дуплі липи і провела там понад 30 років, вела дуже побожне життя. «Вона стала прозорливою, лікувала людей і худобу, вчила дітей. Допомагала знайти вкрадене чи загублене», — каже пані Олена. «Я був на службі у соборі міста Пух, коли святкували 900–ту річницю з дня смерті Едігни, — розповідає Петро Ющенко, народний депутат України, голова ВО «За Помісну Україну!». — Увесь баварський край живе її іменем, там створено велике товариство. На святкування до Пуху приїжджав віце–президент Бундестагу, міністри, єпископ Мюнхенський вів службу». Едігна канонізована католицькою церквою, її вшановують як святу і досі просять про допомогу при втраті речей або їх крадіжці.

Рятівниця Польщі

Доброніга–Марія, донька київського князя Володимира Великого, стала дружиною польського князя Казимира I Відновника, чим, як кажуть історики, врятувала Польщу від розвалу і підпорядкування Римській імперії. Від неї бере початок ціла «плеяда» польських королів.

Візантійська наречена

Донька Володара–Івана Ростиславича, князя звенигородського, Ірина була видана заміж за Ісаака Комнена, сина візантійського імператора. Це був перший випадок прямих контактів Візантії з окремим князівством, що можна розцінювати як великий успіх зовнішньої політики перемишльських князів. Цей шлюб закріпив позиції Володара в його протистоянні з Угорщиною.

Перша шотландська свята

Батьки Маргарити Шотландської — передостанній представник стародавньої Уессекської династії англійських королів Едуард та його дружина Агата, дочка (за іншою версією — сестра) Ярослава Мудрого, про яку в Україні майже немає згадок. Маргарита одружилася з шотландським королем і відіграла чималу роль в історії Шотландії. Вона відома своїми релігійними реформами, а також впливом, який мала на культурну трансформацію шотландського королівства. Маргарита — мати чотирьох шотландських королів і однієї королеви Англії. І якщо прослідкувати цю династію далі, то можна, переконують дослідники, побачити зв’язок аж до сучасних англійських королів.

До заміжжя з шотландським королем Маргарита готувалася стати черницею. Але зв’язок із церквою зберегла і після коронації. Маргарита опікувалася ченцями, засновувала монастирі. Саме вона запросила до Шотландії бенедиктинців. З її діяльністю пов’язано проникнення на північну окраїну Європи лицарської англо–французької культури. У 1250 році Папа Інокентій IV зарахував її до лику святих — так Маргарита стала першою шотландською святою.

Королева для Норвегії й Данії

Єлизаветі Ярославні, старшій дочці князя Ярослава Мудрого, за життя вдалося «приміряти» корони одразу двох країн. Спершу вона стала дружиною норвезького принца Гаральда Суворого — той довго добивався руки Єлизавети. Він, хоч і нащадок норвезького престолу, але жив вигнанцем при дворі Ярослава. Оскільки ж він не мав багатства й трону, київський князь відмовив йому у сватанні. «Однак Гаральд серйозно закохався і за будь–яку ціну вирішив завоювати Єлизавету, — каже Олена Ясинецька. — Він пішов на службу до візантійського імператора, там став героєм, здобув багатство і звитягу. І таки одружився з Єлизаветою». Гаральд, до того ж, був ще й поетом, присвячував майбутній дружині поеми, пізніше вписані у норвезькі саги, що досі зберігаються у музеях Норвегії та є досить відомими.

Після загибелі ж Гаральда Єлизавета вийшла заміж за данського короля Свена ІІ Естрідсена.

Царівна–цілителька

Євпраксії Мстиславівні, онуці Володимира Мономаха, дочці великого київського князя Мстислава Володимировича, судилося стати першою жінкою–лікарем в історії України–Русі. Вона з молодих років вивчала народну медицину, лікувала хворих (її ще через це називали Добродія, грецькою — Євпраксія). Вона стала автором наукового трактату «Мазі» (Алімма) — першої відомої в Європі медичної праці руського авторства (тепер вона зберігається у флорентійській бібліотеці Лоренцо Медічі) про здоровий спосіб життя. В основу трактату покладено дані тогочасних наукових рукописів і власних спостережень. Прикметно, що в цім трактаті немає рекомендацій, пов’язаних із поширеними в медичній практиці ХІІ ст. марновірствами і забобонами. За однією з версій, Євпраксія вийшла заміж за візантійського царевича Олексія Комнена, сина імператора Іоанна II Комнена і дістала нове ім’я Зоя.

Імператриця Римської імперії та бунтарка

Ця жінка свого часу була однією з найбагатших осіб Європи, а знатне руське походження забезпечило їй сильні політичні позиції. Євпраксія–Адельгейда Всеволодівна, дочка великого князя київського Всеволода Ярославича, стала дружиною імператора Священної Римської імперії Генріха ІV. Однак життя її склалося нещасливо: Генріх IV виявився лютим чоловіком — знущався над дружиною, ув’язнив її у Вероні. Крім того, імператор належав до секти сатанистів, а вихована у побожній родині Євпраксія цього стерпіти не могла. «Євпраксія звернулася зі скаргою до Папи Римського, — розповідає пані Олена, — що було справжнім прецедентом: слабка жінка у ті часи виступила проти свого чоловіка–імператора! Її розлучили з Генріхом ІV, і Євпраксія повернулася на Русь, де в одному з монастирів закінчила свій земний шлях».
 

mangust

патріот
Відповідь: Історія держав

Нашого королівського цвіту...

Київські князі мали більше сотні міждинастичних зв’язків
із європейськими монархами


Київських князів X—XIII століття (а особливо — Ярослава Мудрого) можна вважати справжніми «тестями Європи» — такою кількістю шлюбів із королівськими династіями не могла похвалитися жодна інша держава, крім Київської Русі. Це була така собі дієва «шлюбна дипломатія». «За родоводами руських князів можна чітко простежити, які з європейських країн були пріоритетними партнерами Київської держави в її «сімейній дипломатії», — каже Олена Ясинецька. — Усі ці країни можна умовно поділити на три групи — скандинавські держави Півночі (Норвегія, Швеція, Данія); романо–германські держави Заходу (Франція, Англія, німецькі феодальні держави), слов’янські країни Сходу (Чехія, Польща тощо); до останньої групи можна зарахувати також середньоєвропейську Угорщину. Загалом же нараховується більше сотні випадків міждинастичних зв’язків київських князів із європейськими монархами».

До скандинавів, скажімо, київські князі ставилися з особливим «родинним» трепетом: як відомо, дружина самого Ярослава — Інгігерда — була дочкою шведського короля. Середня дочка князя Єлизавета одружилася з норвезьким королем Гаральдом III Сігурдссоном, а після його смерті — зі шведським королем Свеном II Естрідсеном. Дружиною сина і наступника Володимира Мономаха — князя Мстислава Мономаховича — стала дочка шведського короля. «Скандинавську» лінію «сімейної дипломатії» продовжував Мстислав і щодо своїх дітей: так, його дочка Інгеборга стала дружиною данського принца, інша дочка Малфрідь — дружиною норвезького короля, а після його смерті — данського.

Є «кварта» руської крові й у династіях монархів Франції та Англії. Перший із фактів «шлюбної дипломатії» з французами — це, звичайно ж, одруження дочки Анни з французьким королем Генріхом I Капетом. Володимир Мономах, наприклад, був одружений із дочкою англосаксонського короля Гарольда II Годвінсона — Гідою.

Набагато ширшими були династичні зв’язки Рюриковичів із феодальними державами Німеччини. Так, син Ярослава Мудрого Святослав був одружений із дочкою нижньосаксонського графа Ліппольда Штаденського — Одою; онука Ярослава — Євпраксія Всеволодівна (сестра Володимира Мономаха) мала в першому шлюбі за чоловіка північносаксонського маркграфа, у другому — імператора Священної Римської імперії Генріха IV. Її двоюрідний брат Ярополк Ізяславич (волинський князь) був одружений із дочкою мейсенського маркграфа, а їхня дочка Мехтільда — зі шварцбурзьким графом Гюнтером I.

«Проте чільне місце в картині «сімейної дипломатії» Рюриковичів X—XIII ст. посідали, звичайно ж, відносини зі східноєвропейськими сусідами, — зазначає пані Олена. — Як видно з літописних джерел, першою між цими сусідами була Польща. Так, одна з дочок Володимира Великого — Доброніга–Марія — одружилася з сином польського князя Казимира I Відновиника, Володимирів племінник і наступник — Святополк Ярополкович — із дочкою короля Болеслава Хороброго. Дружиною одного з синів Ярослава Мудрого — його спадкоємця на київському престолі Ізяслава Ярославича — стала дочка польського короля Мешка II Ламберта Гертруда–Олісава; чоловіком Ізяславової дочки Євдоксії згодом став син короля Болеслава Щедрого Мешко. Усього в літописі зафіксовано понад 30 випадків міждинастичних зв’язків Рюриковичів із польськими володарними родами».

Досить активними у XI—XIII ст. були й династичні зв’язки Рюриковичів з іншим західним сусідом — Угорщиною. Уже діти Володимира Великого були одружені з нащадками угорської володарної династії Арпадів. Продовжив цю лінію стосунків і їхній брат Ярослав Мудрий: його донька Анастасія–Агмунда була угорською королевою. Засновник першої галицької династії Ростислав Володимирович одружився з дочкою короля Бели I Ланкою (Оленою); його двоюрідна сестра Предслава Святославівна мала за чоловіка короля Ласло I Святого. З угорською династією Арпадів були поріднені й діти Мономахового сина — великого князя київського Мстислава: дочка Єфросинія, була одружена з королем Гейзою II, син Володимир (Володимир Мачушич), — із дочкою хорватського бана.
 

Zenith

Хронограф
Re: Відповідь: Історія держав



Отже, хто вони були, «наші» королеви...

Французька королева Анна Ярославна


Онука князя Ярослава Едігна — німецька свята



Рятівниця Польщі



Візантійська наречена


Перша шотландська свята


Королева для Норвегії й Данії


Царівна–цілителька


Імператриця Римської імперії та бунтарка





С давних времен основным экспортным товаром за границу были женщины. :mrgreen: Шутка!
Я как-то видел в музее выдающихся украинцев портрет Достоевского. Скажите, я ошибся или он действительно стал этническим украинцем?
 
Зверху