Відповідь: Історія держав
Доказів цьому в літописах - безліч.
1223 року на допомогу українським князям у їхній боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він буцімто, не встиг "до них в Русь".
1249 - "Хан наказав Олександрові Києв і всю руську землю, а Андрій сів у Володимирі (на Клязьмі)".
Під 1406 роком у вітчизняному літописі повідомляється, що "Свидригайло... почав много зла з Москвою творити Литовській землі і Русі".
Під 1415 роком повідомляється: "Вітовт, Великий князь Литовський, бачивши, що митрополити, приходивши з Москви в Київ, забирають з святої Софії все, що красно ... і в Московську землю відносять", щоб "не умалялося багатство в землі Руській", наказав обрати свого митрополита.
Між тим, ніколи в літописі не згадано ані "Суздальської Русі", ані "Заліської Русі", ані "Московської Русі" - усе це пізні вигадки імперських ідеологів. Русь завжди була лише одна - Київська.
Не маючи жодних етнічних підстав для претендування на ім'я Русі, російські діячі часом виводять їх з династичних прав Рюриковичів. Ця логіка має цілу низку хиб.
По-перше, в Залісся пішов наймолодший син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий. За середньовічною ієрархією статус шостого сина не давав йому майже ніяких династичних перспектив.
По-друге, сама по собі династія мало що значить. Приміром, Габсбурги керували в Австрії, Угорщині, Чехії, Іспанії, Португалії, італійських королівствах і навіть у Мексиці. Але ж це не означає, що є "єдиний габсбурзький народ".
До речі, монархи, що вийшли з династії Рюриковичів, керували в Швеції, Польщі, Литві, Чехії, Угорщині і навіть Франції. І що?
Коли дехто говорить, що і суздальці, і новгородці, разом з українцями, називалися русинами, виникає питання, а чому ж у літописах все навпаки? Є Русь, тобто сучасна Центральна Україна, і є суздальці, новгородці і так далі?
Навіть відомий своїми поглядами Петро Толочко чесно визнав, що "письмові джерела ніде не відобразили назву "Русь" в застосуванні до північноруського населення".
Приміром, 1175 роком літопис повідомляє: "Того ж року коли оба Ростиславичі сиділи на княжінні у землі Ростовській, роздавали вони були посадництва руським отрокам. А ті велику тяготу людям сим учинили продажами і вірами". Тобто, "руські отроки", приведені Ростиславичами з Київщини, чужі на Ростовщині.
Чого вартий лише цей запис Нестора Літописця від початку 12 століття про "єдиний народ": "Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, а невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали.
І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили (її) ввечері; а на завтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть... А радимичі, і в’ятичі... один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів'я (було) в них перед батьками і перед невістками".
Коли в апелюванні до раннього використання назви Русі Москвою йде посилання на тексти "Повісті про розорення Рязані Батиєм", "Задонщині" тощо, то чомусь замовчується, що ці твори існують виключно в списках 16-17 століття, коли вже діяла ідея "Третього Риму". Як тоді могла відбуватися цензура, історики мають уявлення.
Приміром, в Троїцькому списку Новгородського літопису про битву з монголами під Коломною 1238 року після слова "москвичі" хтось добре протер і залишилося: "Москвичі ... же ничегоже не видивши".
На щастя, зберігся інший літопис, де на місці затертості залишилося слово "побігоша" - тобто: замість "москвичі нічого не бачили" виявилося "москвичі втікали нічого не бачачи".
Це фактично перша згадка москвичів в історії, яку намагався вимарати з історії якийсь "патріот". Ще пощастило, що він, за прикладом історика Татищева, не взяв і не спалив літопис, який йому не сподобався.
Цікаво, що автентичні імена київських князів збереглися навіть на далекій півночі. Навіть у записаних у ХІХ столітті заліських (московитських) билинах про пригоди "залішан" на службі Київського князя, ім'я князя звучить як "Владымер".
Іноді з'являється аргумент, що, мовляв, билини Київського циклу збережені на Півночі, а в Україні таких творів немає, отже зв'язок з часом Київської Русі перервався.
Так можна говорити лише не знаючи українського фольклору, з його Кирилом Кожум'якою, "Змієвими валами", піснями про князів Мстислава, Берладника тощо.
Якщо окремі іноземні мандрівники приймали московську термінологію претензій на Русь, то більшість з них (зокрема, турок Евлія Челебі, XVII століття, поляк Матвій Меховський, початок XVI століття, німці Йоган Боемій, Еразм Фрамнциск та Себастіян Монстер, XVI століття, француз П'єр Шевальє, XVII століття, та багато інших чітко розрізняють Русь (Україну) і Московію, яку іноді, в пам'ять про залежність від татар, називають Татарією (Тартарією).
Таке ж розрізнення ми часто бачимо й на мапах.
Князі династії Рюриковичів традиційно вважали, що їхня Батьківщина - це Русь, тобто земля сучасної Київської, Житомирської, Чернігівської та частин Сумської, Черкаської, Вінницької і Полтавської областей.
Всі князі династії, незалежно від того, де вони правили, зобов'язані були берегти цю землю, посилаючи дружини воювати на користь Києва навіть з тих земель, де степовиків ніколи й не бачили.
До речі, одним з перших порушив цю традицію відданості Русі фактичний засновник майбутньої російської держави Андрій Боголюбський. Він був сином половчанки - дочки хана Аєпи, і мав характерну зовнішність азіата-степовика.
Боголюбський у боротьбі проти Києва постійно підтримував своїх родичів - половців, головних супротивників Русі. Саме засновник російської держави першим переступив традицію, якої князі династії Рюриковичів дотримувалися три століття - вважати Київ і Київщину своєю єдиною Батьківщиною.
Юрій Довгорукий, який майже все життя княжив у Заліссі, докладав усіх зусиль, щоб заволодіти Києвом. Натомість його син Андрій казав: "На Русі нам місця нема".
Цікаво, що першого Галицько-Волинського князя Романа Мстиславича в літописах називають "самодержцем усієї Русі", у той час як, скажімо, про суздальського князя Андрія Боголюбського в цьому ж літописі повідомляється, що він "хотів бути самовладцем усієї Суздальської землі".
Російський історик Ключевський небезпідставно вважав суздальського князя Андрія Боголюбського першим власне російським князем: "З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену".
А отже, ніякого відношення до історії стародавнього Києва і всього Київського спадку "великорос" не має і мати не може. Бо він тоді ще "не вийшов на арену".
You must be registered for see links
