Відповідь: Герои УПА
БОЙОВІ ДІЇ УПА БУЛИ ЗАКОННИМИ І СПРАВЕДЛИВИМИ ЗГІДНО З НОРМАМИ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА
Вікова боротьба між націоналістами й інтернаціоналістами за те, чи бути Україні самостійною, чи ні, в серпні 1991 року завершилася на користь перших. Однак, тільки теоретично. Парадокс у тому, що плодами боротьби поколінь борців за нашу свободу скористали ті, хто свого часу нищив український національно-визвольний рух всіма засобами, включаючи збройний. Закон України “Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту” взяв їх під своє покровительство. Правда, згідно з п. 16 ст.6 цього закону до учасників бойових дій належать також “вояки Української повстанчої армії, які брали участь у бойових діях проти німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в 1941 — 1944 роках, які не вчинили злочинів проти миру і людства та реабілітовані відповідно до Закону України “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.
Цей закон, який прийняли у Верховній Раді комуністи та космополіти різних мастей, жодних прав бійцям УПА не дає, адже вони не припинили боротьбу в 1944 році, а продовжували її проти сталінських посіпак аж до 1956 року. А це, на думку „законотворців”, – „злочин проти миру та людства”. Зовсім інакше трактує дії ОУН-УПА міжнародне право.
У 1918 р. Україна стала незалежною і була визнана державами світу включно з Росією. Однак існування УНР перешкоджало відновленню імперії. Тому Росія під надуманим приводом офіційно оголосила війну Україні. Внаслідок воєнної поразки збройних сил українського уряду територія УНР була окупована російською Червоною армією (у 1921 році 85% національного складу її частин в Україні становили росіяни), а потім незаконно анексована Радянською Росією всупереч міжнародному праву і навіть власному, як виявилося - демагогічному, Декрету про мир.
Оскільки СРСР виник без волевиявлення на те українського народу, ніякого союзного договору навіть з представниками маріонеткового уряду УРСР про створення СРСР підписано не було, стан окупації України тривав фактично до 1991 року зі всіма юридичними наслідками для українського народу.
Тому російсько-німецька війна 1941-1945 років, в якій зійшлись у двобої два колишні союзники та імперіалістичні хижаки, не була для нас “вітчизняною”, бо наша Вітчизна не Радянська Росія (СРСР), а Україна. Українці не були зобов’язані захищати окупаційний російський режим на своїх землях.
Також у 1939 році Червона армія окупувала, відповідно до ганебного пакту Молотова — Ріббентропа, Західну Україну, що перебувала в складі Польщі. СРСР потоптав принцип самовизначення нації, організувавши і провівши під контролем воєнних окупаційних властей плебісцит — так звані Народні Збори Західної України, чим намагався надати анексії Західної України вигляду законності. Цей плебісцит був юридично не чинним, оскільки СРСР провела плебісцит в умовах режиму воєнної окупації, в присутності і за допомогою власних збройних сил, чого міжнародне право не допускає.
Особливістю режиму воєнної окупації УНР з 1921 року, а Західної України з 1939 року є те, що він згідно з міжнародним правом не означає переходу цих територій до окупанта. Територіальні питання вирішуються звичайно в мирних договорах.
16 серпня 1945 р. у Москві був підписаний “Договір між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон”. Обмін ратифікаційними грамотами відбувся 5 лютого 1946 року у Варшаві, після чого договір набув чинності.
Хоча цей договір укладався без участі представників населення українських територій, але з нього випливає, що Росія мовчазно згодилася, що плебісцит 1939 р. у Західній Україні був фікцією. А це означає, що українці Західної України до 5 лютого 1946 р., навіть ті, яким видали радянські паспорти, громадянами СРСР не були, і ніяких зобов’язань перед урядом СРСР не мали і були вправі збройною силою чинити опір насильствам окупаційних радянських властей і її силових структур як негромадяни СРСР. І в цьому випадку вони були не бандитами, як їх трактували й досі намагаються трактувати антиукраїнські політичні кола, а учасниками бойових дій.
Вказаний в законі для ветеранів УПА реабілітаційний часовий термін “1941 — 1944 роки” має під собою не юридичну основу, а ідеологічну і пов’язаний не з правовим статусом населення Західної України, а з датою вступу в неї Червоної армії і початком бойових дій проти неї українських повстанців. Але Червона (радянська) армія не була українською урядовою армією. Присутність в її складі мільйонів силоміць і незаконно мобілізованих громадян УНР не свідчить про її український характер. Вона була російською армією, яка на своїх багнетах принесла не мир, а сталінські репресії. Тому боротьба проти неї була війною справедливою і правомірною, а ті, хто її вів, не бандити, як твердить і досі російська пропаганда, а комбатанти.
Згідно з IV Гаазькою конвенцією про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р., а також Женевською конвенцію 1949 р. комбатанти – це ті, які ведуть під час війни бойові дії проти ворога. Вони не є кримінальними злочинцями.
Женевські конвенції 1949 р. поширюють закони і звичаї війни на “конфлікти, які не мають міжнародного характеру”, і вже тим самим узаконюють народну війну, допускають підпорядкування збройних сил уряду (або владі), не визнаному державою-окупантом. У Західній Україні таким не визнаним СРСР українським підпільним урядом була Українська Головна Визвольна Рада, створена в 1944 році, і якій підпорядковувалася УПА.
З погляду загальноприйнятих законів і звичаїв війни партизанський рух на окупованій агресором території є правомірним. Партизани є комбатантами. Партизанська війна є особливим видом народної війни і має справедливий характер. Для визнання в якості „воюючого” IV Гаазька конвенція вимагала від осіб зі складу партизанських сил, “відкрито носити зброю і дотримуватися законів і звичаїв війни”. Цим вимогам бійці УПА відповідали.
СРСР же положень міжнародного права не дотримувався, повністю ігнорував законний статус партизанського руху і всіх інших видів руху опору на окупованих ним територіях. Зате СРСР вимагав застосування права війни до власних партизанів, а також надавав значну воєнну і дипломатичну допомогу партизанам Туреччини, Китаю, Анголи, Мозамбіку і деяких інших країн. Таке ось комуністичне фарисейство.
Щоб позбавити УПА підтримки цивільного населення, СРСР порушував міжнародні конвенції, ним же підписані, і практикував у Західній Україні жорстоке поводження з місцевими жителями, катування, взяття заручників, посягання на людську гідність, засудження і застосування покарання без попереднього судового рішення, депортації на територію Росії в місця з суворими кліматичними і побутовими умовами. Усе це робилося руками працівників каральних органів, які зараз користуються захистом згаданого Закону України, а також тих, які значаться в ньому як “колишні військовослужбовці, особи вільнонайманого складу, а також колишні бійці винищувальних батальйонів, взводів і загонів захисту народу та інших формувань, що брали безпосередню участь у бойових операціях з ліквідації диверсійно-терористичних груп фашистської Німеччини та інших незаконних формувань і груп на території колишнього Союзу РСР”.
Що ж до “злочинів проти миру й людяності”, то злочини проти миру – це планування, підготовка, розв’язання, ведення агресивної війни або війни з порушенням міжнародних договорів, угод або запевнень, або участь в загальному плані або змові, скерованих на здійснення будь-якої з названих дій. Наприклад, укладення пакту Молотова-Ріббентропа між радянською Росією та фашистською Німеччиною.
Злочини проти людяності - це вбивства, поневолення, заслання та інші жорстокості, здійснені щодо цивільного населення до і під час війни або переслідування з політичних, расових чи релігійних мотивів. Наприклад, голод 1933-го року, інші політичні репресії проти українців в СРСР.
Звинувачення у скоєнні злочинів проти миру й людяності було висунуте групі керівників Німеччини Міжнародним воєнним трибуналом на Нюрнберзькому процесі. Щодо України, то воно стосувалося лише діяльності окупаційної німецької адміністрації. Спроба представника СРСР виставити українських націоналістів як “диверсійно-терористичну групу фашистської Німеччини” була відметена трибуналом через безпідставність.
Серед учасників Другої світової війни не було держави українського народу, оскільки УРСР була в ті роки квазідержавним утворенням. І як можна інкримінувати українському народу, чи якійсь його частині “злочини проти миру й людяності“? Це не тільки абсурд, злочинна некомпетентність, а найперше - умисна політична провокація. Український народ був злочинно позбавлений своєї держави і не брав участі у міжнародному житті 20-40-х років як його повноправний суб’єкт. Він не був серед паліїв Другої світової війни, а навпаки, став її жертвою. І те, що в Законі України є закиди українцям у здійсненні тяжких міжнародних злочинів, які навіть Міжнародним трибуналом відкинуті, свідчить лише про антиукраїнську спрямованість цього закону, його провокаційний характер, безсоромний наклеп. Це є кривдою мільйонів полеглих, замучених, вигнаних з рідної землі українців. Це кидає тінь на весь український народ, а також на литовців, білорусів, латвійців, естонців як на німецьких колаборантів. І це мусить бути виправлено.
Щодо країн Балтії, то вони давно визнали своїх учасників Руху Опору проти СРСР комбатантами. А в Україні їх офіційно звуть членами “диверсійно-терористичних груп фашистської Німеччини”. Як це зрозуміти на фоні наших міждержавних зв’язків?
Згідно з міжнародним правом бійці Української Повстанської Армії і члени збройного підпілля Організації Українських Націоналістів є учасниками бойових дій. Це означає, що репресивні заходи, застосовані щодо них відповідними каральними органами Радянської Росії — СРСР — були незаконними. Потерпілі мають бути не просто “реабілітовані” - уряд України повинен вимагати від правонаступниці СРСР - Російської Федерації відшкодувати членам ОУН-УПА їхні моральні й матеріальні збитки. Депортовані в Сибір і на Крайню Північ РРФСР українці коштом Росії мають бути повернуті в Україну. Працівники так званих „правоохоронних” та інших каральних органів колишнього СРСР, які проживають на території України, всі повинні пройти перевірку на їхню причетність до геноциду українського народу у 1917-1991 рр. Винні мають бути позбавлені покровительства Закону України “Про статус ветеранів війни...”, їхні справи мають бути передані в суд для винесення рішення згідно з чинним законодавством та міжнародними зобов’язаннями України про покарання воєнних злочинців.
До кримінальної відповідальності повинні бути притягнуті також ті, які в часи існування СРСР, а також всі ці чотирнадцять років розпалюють міжнаціональну ворожнечу, зводячи наклепи на український народ і його національно-визвольний рух.
Україні потрібне не національне примирення, а національна справедливість.
Дмитро Грицай
