Україна на початку ХХ сторіччя.

[rfvgy]

Re: Україна на початку ХХ сторічча.

Фільми по темі :
Хроніки української революції
Слід кривавий стелиться

Розміщено

You must be registered for see links

 

[hed1n.ru]

Re: Україна на початку ХХ сторічча.

КОСТА, Вы изменили термин. Спасибо.

 

[KOCTa]

Відповідь: Re: Україна на початку ХХ сторічча.

КОСТА, Вы изменили термин. Спасибо.

? Який?

 

[hed1n.ru]

Re: Відповідь: Re: Україна на початку ХХ сторічча.

? Який?

украинско-российская война

 

[KOCTa]

Відповідь: Re: Відповідь: Re: Україна на початку ХХ сторічча.

украинско-российская война

Нічого не виправляв. Як у Вікопедії написано, так тут і копіював. Якщо Вам щось пригрезілось, то я не винен, зайдіть за адресою, там те ж саме:

You must be registered for see links

 

[KOCTa]

Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

З теми присвяченої Ющенко:

УСС потом были в состави армии Юга России, у Деникина, а потом вовсе перебежали в Красную армию и стали ЧУГА - Красной Украинской Галицкой Армией. И воевали они не за Украину, а за Австрию... Надеясь, что Австрия сделает автономное украинское королевство с Габзбургом на трону. О независимости не было и речи.

Ещё вопрос. А украинцы которые воевали и в Добровольческой Армии, и в Красной - они не украинцы? Настоящие украинцы только галичане? Настоящие украинцы воевали в Первой Мировой войне на стороне Австрии, а не настоящие на стороне России?

Весьма смешно праздновать удержание высоты! Прям военный триумф!

P.S. Ющенко бы уже определился, любит он коммунистов или нет

Хочу для hed1n.ru особисто і для інших, кому важко пошукати у Інеті викласти те що у

You must be registered for see links

:

Українські січові стрільці
Украї́нські січові́ стрільці́ (УСС, усу́си) — єдина українська національна військова формація в складі австро-угорської армії, сформована з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 і стояли під проводом Української Бойової Управи (УБУ).

Українські Січові Стрільці були першими українськими частинами на бойовищах Східної Європи після Полтави 1709, вони мали велике значення для відновлення військових традицій, для зростання українського патріотизму, створення військового словництва, термінології, військового фольклору, пісні й музики (оркестра УСС), для устійнення форми українського однострою (мазепинка). Пам'ять про УСС і досі жива в українському народі, як є живим символом УСС — «Червона калина», пісня УСС і традиція елітарної частини української армії.

Передісторія
Зібрані з ініціативи українських діячів Галичини 18 березня 1913 р. збори проголосили створення українського військового товариства „Січові стрільці”. Головним отаманом „Січових стрільців” було обрано доктора Володимира Старосольського, його заступником – осавулом Дмитра Катамая.

У перші місяці після зборів стрілецькі товариства швидко поширилися по усій Галичині. Найперше вони утворилися в Бориславі (керівники – Клим Гутковський, Левко Лепкий, Пилип Левицький), Сокалі (керівники – Осип Демчук, Осип Семенюк), Яворові (керівник – Роман Харамбура), Ясениці Сільній (керівник – Григорій Коссак). Активно працювали в новостворених товариствах М. Волошин, С. Рудницький, В. Кучабський, Д. Вітовський. За короткий час було організовано стрілецькі чоти, сотні, курені, фахові офіцерські школи, близько 50 товариств „Січових стрільців”.

Товариство „Січові стрільці” придбало 100 карабінів і проводило навчання в передмістях Львова. Генеральна старшина визначила пріоритетними наступні статті витрат у січових осередках: придбання зброї (манліхервіський карабін з пристроєм до кімнатної стрільби та 2000 кімнатних набоїв), забезпечення інструкціями та підручниками з військової справи.

Керівництво стрілецькими товариствами в Галичині здійснював К. Трильовський через „Стрілецьку секцію” „Українського січового союзу”, створену в квітні 1913 р. У 1913-1914 рр. товариства „Січ”, що були осередками активної пропагандистської діяльності радикальної партії, стали базою для зародження передвоєнного січового стрілецтва.

Американський історик Дж. Армстронг, аналізуючи проблеми українського націоналізму, зазначав, що ідея українських національних військових формувань зародилася у галицьких „Січах”, згодом розвинулася в „Січових стрільцях” і закріпилася у військових формуваннях середини ХХ ст.

Свідченням великої ролі „Січей” у військовопідготовчому вихованні західноукраїнської молоді та її залучення до стрілецької справи є факт наявності серед січових стрільців вихованців організації: Д. Вітовського, Р. Дашкевича, І. Чупрея, М. Галущинського, О. Демчука, О. Семенюка, М. Угрин-Безгрішного, Л. Лепкого, О. Степанів, О. Басараб-Левицької, М. Бачинського, Г. Дмитерко, П. Михайлишин.

У результаті переговорів між представниками міжпартійного комітету і „Січових стрільців” у травні 1913 р. було досягнуто згоди про приєднання львівського академічного стрілецького гуртка до стрільців В. Старосольського на умовах автономії. З цією метою заступником головного отамана – осавулом обрано І. Чмолу.

Однак Академічний гурток не дотримувався умов договору і не визнав верховенства над собою „Стрілецької секції”. Тому на пропозицію К. Трильовського „Повітова Січ” 25 січня 1914 р. подала на затвердження до галицького намісництва новий статут „Січових стрільців”. Після його затвердження на теренах Східної Галичини постала ще одна українська військова організація – „Січові стрільці ІІ”. Очолив це стрілецьке товариство, до якого крім студентів входили й міщани і селяни, Р. Дашкевич. Жіночу чоту в складі 33 січовичок очолила О. Степанів.

„Січові стрільці ІІ” у передвоєнні місяці користувалися серед українського галицького населення більшою популярністю, ніж „Січові стрільці І”. До їх складу лише у Львові ввійшло 277 членів поділених на 8 чот. Вони були краще організовані і вишколені через використання в своїх заняттях зброї, проведення військових курсів та організацію військових маневрів в околицях Львова.

Для підготовки січовиків було організовано постійнодіючі курси теоретичного і практичного військового вишколу, якими керували старшини запасу австрійської армії М. Волошин та С. Рудницький. Основні заняття проводилися з польової та бойової служби, стрільби, технічних основ зброї. При курсах діяла термінологічна комісія, до складу якої входили О. Квас, Б. Гнатович, В. Кучабський. Зусиллями комісії до війни було випущено 10 підручників з теорії військової підготовки.

Із зростанням міжнародного політичного напруження та загостренням протиріч між європейськими державами в лавах українського галицького молодіжного руху посилилася тенденція до об’єднавчих процесів у середовищі стрілецьких та інших військових товариств галицьких українців, а також до проведення спільних військових навчань та маневрів.

У березні 1914 р. „Січові стрільці І” та „Січові стрільці ІІ” знову розпочали спільну роботу. Наслідком цього об’єднання стало поширення стрілецької ідеї в Східній Галичині, утворення нових стрілецьких осередків, випуск О. Семенюком та О. Демчуком „Правильника піхотинця” на основі австрійського підручника „Dienstreglement I”.

Першими спільними заняттями стрілецьких галицьких товариств стали польові вправи, організовані „Повітовою Січею” у квітні 1914 р. з нагоди роковин 250-річчя смерті І. Богуна. Січові стрілецькі товариства та стрілецькі сокільські гнізда демонcтрували свої військові вміння, злагодженість у строєних та маршових вправах, практичні навички у володінні зброєю.

Проте найбільшим і наймасовішим оглядом стрілецьких сокільсько-січових та пластових сил стало Шевченківське свято, яке відбулося 28 червня 1914 р. у Львові. Вперше відкрито виступило близько 500 стрільців в одностроях і частково озброєних гвинтівками Верндаля, Манліхера, Кропачка. Своєрідний військовий марш-парад відкривали старшини українських стрільців, за ними – кінний відділ „Січових стрільців І”, потім – чота „Січових стрільців І”, дві чоти „Січових стрільців ІІ”, дві чоти бориславців та одна чота з Яворова. Тоді ж і відбувся перший привселюдний виступ „Січових стрільців” з Борислава на чолі з К. Гутковським, які показали свій стройовий вишкіл на площі „Сокола-Батька”.

Велике Шевченківське свято показало, що українське населення краю вже дозріло до переходу від декларативних заяв про самостійність та волю до реального втілення своїх замислів, а разом з тим засвідчило організаційну міць українського молодіжного руху Галичини, готовність західноукраїнської молоді до боротьби за незалежність своєї держави.

Таким чином, українські стрілецькі організації, які утворилися у передвоєнний період у Східній Галичині стали підтвердженням національних традицій та державотворчих устремлінь місцевого українського населення. Значна кількість українських юнаків та юначок вважали своїм безпосереднім обов’язком навчання військовій справі задля боротьби за незалежність свого народу.[1]

Формування
Кадри УСС вийшли з українських парамілітарних організацій Галичини, що діяли перед першою світовою війною (т-ва «Українські Січові Стрільці», створеного Кирилом Трильовським в березні 1913 у Львові при Українському Січовому Союзі, 1914 р. — вже 94 таких товариств у Галичині), а також «Січей», товариств «Сокіл» і Пласт.

На заклик Головної Української Ради відгукнулося 28 000 добровольців, але на збірку УСС у Стрию наприкінці серпня — на початку вересня 1914 зійшлося тільки 10 000, бо деякі повіти Галичини були вже захоплені російською армією. З них австрійська влада вибрала тільки 2 500 стрільців (на це вплинули й перешкоди з боку поляків), яких поділено на 10 сотен по 250 стрільців, що згодом вирушили на вистрій до Закарпатської України.

Карпатський фронт
По короткому вишколі на Закарпатті (Горонда, Страбичове) сотні УСС вислано на фронт у Карпати. Їх зведено в два з польових курені (команданти: сотник Михайло Волошин, сотник Григорій Коссак, отаман Степан Шухевич), з жовтня — в 3 самостійні групи. УСС підпорядковано командуванню корпусної групи генерала П. Гофмана; вони воювали в складі 129 і 130 бригад (їх командирами були українці: генерал С. Кобилянський і генерал С. Вітошинський-Доброволя) і 55-ої піхотної дивізії генерала Фляйшмана.

Узимку 1914 — 15 сотні УСС у складі 130 бригади боронили карпатські переходи: їм припала тоді розвідча й охоронна служба. Першим командантом з ініціативи УБУ був отаман Теодор Рожанковський (06.08 — 18.08.1914), після нього поручник Михайло Галущинський (18.08.1914 — 21.01.1915). У березні 1915 австрійська Начальна Команда підпорядкувала УСС командуванню корпусу генерала Гофмана, яке скасувало пост начальника команданта УСС та поділило легіон на два самостійні курені (команданти Григорій Коссак і сотник Сень Ґорук, згодом Василь Дідушок) і резервову сотню.

Просування на схід
Першим успіхом Легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня — 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями.

З літа 1915 УСС окопалися над р. Стрипою; там, у Соснові і на Веселій, перебували до серпня 1916. Далі у складі 55-ої дивізії обидва курені перетворено на полк УСС (командант отаман Г. Коссак, з листопада 1916 — підполковник Антін Варивода), у серпні 1916 Легіон переведено під Бережани, де він окопався на горбі Лисоня. У серпневих, а також вересневих боях за Лисоню полк УСС втратив з 44 старшин — 28 і близько 1 000 рядових убитими, пораненими і полоненими і на 30 вересня 1916 нараховував ледве 9 старшин і 444 стрільців. Тоді його переформовано на курінь і командування над ним перебрав полковник Франц Кікаль (17.03. — 01.07.1917). На фронті під Кирлибабою була відокремлена Гуцульська сотня УСС під командуванням поручника Омеляна Левицького.

Офензива Керенського
Удруге відчутних втрат легіон УСС зазнав на початку липня 1917 в бою під Конюхами, під час т. зв. офензиви Керенського, коли в полон потрапив майже весь Легіон УСС. Від полону врятувалося близько 400 старшин і стрільців. З них, з Гуцульської сотні і доповнень з Коша УСС сформовано новий курінь УСС, який здійснив похід до р. Збруча, а в лютому 1918 вирушив у похід на Україну з австрійською окупаційною владою, був розташований на Херсонщині і приділений окупаційною владою до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного). Куренем командував до Збруча Дмитро Кренжаловський, після нього отаман Мирон Тарнавський (жовтень 1917 — 08.01.1918) і сотник Осип Микитка (08.01. — жовтень 1918) (до Листопадового чину).

Подальша доля УСС
На початку жовтня 1918 формацію УСС переведено з Херсонщини на Буковину. Під час українсько-польських боїв за Львів Легіон УСС прибув до Львова щойно 3 листопада і вже не зміг змінити бойової ситуації в місті.

Далі Легіон УСС входив до складу групи «Схід» УГА і в січні 1919 був переформований на 1 бригаду УСС в складі одного, пізніше двох полків піхоти УСС, кінної сотні УСС, гарматного полку УСС і допомогових відділів. Командантом 1 бригади УСС був отаман Осип Букшований.

Поповнені українцями з російської армії, УСС сформували в Києві у листопаді 1917 Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС), який згодом розгорнувся в полк СС, а далі в корпус і групу СС, що були однією з найкращих формацій української армії.

You must be registered for see links

Січові Стрільці
Січові́ Стрільці́ — одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917—1919, яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1 Курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.

Перший раз назва «січові стрільці» була використана під час Першої світової війни при формуванні у Австро-Угорщині військових підрозділів з галичан (ядро їх становили активісти довоєнного січового, сокілського і пластового руху).

Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців був організований у Києві[1] у листопаді 1917 з колишніх полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир — сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формації Січових Стрільців нею незмінно командував полковник Євген Коновалець. Наприкинці січня 1918 Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.

Сотня січових стрільців під час військової підготовки. Київ.(1918 р.)

По здобутті Києва 1 березня 1918 року 1 Курінь Січових Стрільців залишився в Києві для охорони порядку і розгорнувся в полк Січових Стрільців у складі 2 піших і 1 запасного куренів, кінної розвідки і гарматної батерії; він нараховував 3 000 старшин і вояків (у тому ч. бл. ⅓ наддніпрянців). По відмові полку Січових Стрільців продовжувати військову службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці і Січових Стрільців розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії, в якій у 2 піхотному полку (полковника Петра Болбочана) склали 3 курінь. У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: 1 піхотний курінь з 4 сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).

Січові Стрільці в Києві. Січень 1918 року

Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) Січові Стрільців перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва Січових Стрільців розгорнулися насамперед у Дивізію Січових Стрільців, на початку грудня в Осадний корпус Січових Стрільців, до складу якого, крім Дивізії Січових Стрільців (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та 1 — 2 Дніпровські дивізії; разом бл. 25 000 вояків, у тому числі бл. 80 % наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти більшовицької Росії Осадний корпус Січових Стрільців розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки колишня Дивізія Січових Стрільців, яка в січневих і лютневих боях проти Червоної армії і повстанців зазнала важких втрат. У кінці лютого Корпус Січових Стрільців відтягнено у запілля для реорганізації, після якої він нараховував 500 старшин і 7 000 вояків, але в наслідок бою під Бердичевом (21 — 29 березня 1919) він зменшився до 300 старшин і 4 500 вояків. Не зважаючи на дальші бої в районі Шепетівки й Крем'янця, корпус, завдяки новому поповненню, збільшився у червні до 319 старшин і 8 067 вояків (у тому числі 5 172 бойового складу) без гарматних полків і батерій, що були у складі УГА (2 і 6 гарматні полки Січових Стрільців) або Армії УНР (4 полк, 12 батерія). У поході на Київ (липень-серпень 1919), перейменований на Групу Січових Стрільців у складі Армійської групи полковника А. Вольфа, корпус наступав через Шепетівку, Звягель на Коростень (загальний стан: 8 600 старшин і вояків, бойовий — 5100 багнетів, 206 кулеметів, 425 шабель, 42 гармати). Після виникнення нового фронту проти Добровольчої армії генерала А. Денікіна Група Січових Стрільців відступила з-під Коростеня до Шепетівки і в середині жовтня перейшла на фронт Добровольчої армії, але в грудні, у зв'язку з катастрофою обох українських армій у «чотирикутнику смерти», демобілізувалася.

У 1920, в основному з колишніх Січових Стрільців, зформувалася 6 Січова стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах були старшини Січових Стрільців, ця дивізія до формації Січових Стрільців не належала.

До складу Групи Січових Стрільців входило 6 полків піхоти, 6 полків артилерії, кінний полк з 2 дивізіонів, автоброневий дивізіон, 4 — 5 панцерних потягів, об'єднаних у панцерний дивізіон, Кіш Січових Стрільців, Скорострільний вишкіл Січових Стрільців, технічні, ремонтні й обозні частини. Незмінним командиром корпусу був полковник Євген Коновалець, начальниками штабу — старшини ген. штабу колишньої російської армії, полковники: Б. Сулківський, Валеріян Сологуб, М. Безручко, В. Змієнко, Ю. Отмарштайн. Також головні командні пости були обійняті старшинами колишньої рос. армії. Під їх командуванням було 5 полків піхоти (командири: Ю. Осипенко, С. Пищаленко, А. Кмета, В. Мончинський, Т. Виборний), 5 полків артилерії (В. Зарицький, О. Голубаїв, М. Іньків, Д. Михайлів, Я. Бутрим), амуніційний парк, технічні частини й панцерні потяги; вони також переважали серед командирів куренів, батерей і навіть сотень. З галицьких старшин були відомі полковники: А. Мельник, І. Рогульський, Р. Сушко, сотн. І. Андрух (командир 1 полку піхоти Січових Стрільців), підполк. М. Курах, сотн. М. Турок (командир автоброневого дивізіону Січових Стрільців). Серед рядового складу наддніпрянці в піхоті становили бл. 75 %, а в артилерії і техн. частинах — 90 %; галичани переважали в госп. (незмінний начальник постачання сотн. І. Даньків) і санітарній службі (сотн. І. Рихло) та в інструкторському персоналі Коша Січових Стрільців і різних вишколів (полк. І. Чмола, сотн. В. Соловчук).

У формації Січових Стрільців Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як головна підпора протигетьманського повстання, Січових Стрільців мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини Січових Стрільців були творцями і чоловими постатями УВО — ОУН.

 

[Фокс Малдер]

Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

УСС потом были в состави армии Юга России, у Деникина, а потом вовсе перебежали в Красную армию и стали ЧУГА - Красной Украинской Галицкой Армией. И воевали они не за Украину,

УСС - військові частини в складі австро-угорської армії. А КУГА - то частини УГА (Української галицької армії), що уклали договір з більшовиками. Доречи, воювати вони збиралися проти Денікіна (про союз УГА з Денікіним я не чув), а ще в угоді зазначалося, що КУГА не будуть воювати проти військ УНР та українських повстанчих загонів. Так що ставити між цими збройними формаціями знак "=" - не зовсім коректно (хоча не без того, що частина складу УСС воювали в УГА, та ще й назва залишилася "стрільці").

а за Австрию... Надеясь, что Австрия сделает автономное украинское королевство с Габзбургом на трону. О независимости не было и речи.

Так про незалежність не говорив в свій час і Петлюра. І перші три (з чотирьох) універсалів УНР проголошували. що Україна буде автономією в складі Росії. І що тепер? Мала місце еволюція поглядів, ідеологій.
А ще в Австро-Угорщині національна політика була більше ліберальною, ніж в царській Росії, національний гніт "по-романовськи" аж ніяк не можна було порівняти з "габсбурзьким". УСС - були першими військовими формуваннями українців (сформовані саме за національною ознакою) в складі іншої держави. І як вони співали:

Маширують наші добровольці у кривавий тан
Визволяти братів українців з московських кайдан.​

Ещё вопрос. А украинцы которые воевали и в Добровольческой Армии, и в Красной - они не украинцы? Настоящие украинцы только галичане? Настоящие украинцы воевали в Первой Мировой войне на стороне Австрии, а не настоящие на стороне России?

Українці, і що з того? А ще Косіор з Постишевим теж були етнічним українцями, але вони ще були й жорстокими катами України, тому нинішня держава аж ніяк не повинна їх шанувати. А дії Президента спрямовані саме на те, щоби вшановувати пам'ять саме тих, хто піднімався на захист України, хто зробив внесок в становлення нинішньої незалежної держави.

Весьма смешно праздновать удержание высоты! Прям военный триумф!

Це Ви про бої на Маківці? Так, справді дуже весело! Особливо радісно було там солдатам російської імперії. Хоча в чому солдати винні? Гадаю, Ніколай "кривавий" також дуже веселився з цього приводу.

P.S. Ющенко бы уже определился, любит он коммунистов или нет :

З таким же самим успіхом можу сказати, щоби визначився Путін (якому, як я переконався, співають оди разом всі "апсчіни"). То він ридає і сумує за СССР, розвал якого він таки називає "найстрашнішою трагедією ХХ століття", то прямо таки солов'єм заливається на честь Денікіна, який все зробив, щоби цей самий СССР не постав. Доречи, а де це Ющенко зізнавася в любові до комуністів.

 

[Фокс Малдер]

Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

Куди заведуть Росію «приклади для наслідування» Путіна

Нещодавно, під час покладення квітів до могили одного з лідерів білого руху Антона Денікіна, Володимир Путін заявив, що «ніхто не має втручатися у стосунки між нами, великою і малою Росією», потім ніби виправившись, уточнивши – «Україною». Закликавши журналістів почитати «щоденники» генерала (після цього російська преса смакувала помилку свого прем’єра, адже «щоденники» Денікін писав лише у дитинстві, а мова йшла очевидно про «мемуари»), російський прем’єр фактично підписався під ними. Цим підтвердивши заперечену раніше заяву Д.Бушу про те, що «Україна – це ж навіть не держава».

Настоятель Донського монастиря архімандрит Тихін розшифрував, що мав на увазі Володимир Володимирович цього разу: «Путін згадав, що однією з головних думок праць та політичної діяльності Денікіна було недопущення розчленовування Росії, особливо коли мова йде про малоросійську землю – Україну. Злочин, це якщо хтось тільки починає говорити про поділ Росії та України. До таких ідей генерал був абсолютно нетерпимий».

Натомість росіянам, з цього приводу, варто було б добре подумати щодо адекватності свого прем’єра та наслідків від повторення помилок путінського «прикладу для наслідування». Тому у цій статті ми спробуємо показати і неприховану українофобію генерала А.Денікіна, і те, що саме вона стала однією із основних причин його поразки.

Після жовтневого перевороту в Петрограді загроза незалежності України та інших держав на постімперському просторі виходила від більшовиків. Коли в лютому 1918, в окупованому ними Києві лютували головорізи Муравйова, всім здавалося, що гірше бути не може. І спрацювало правило «не зарікайся». За рік ситуація кардинально змінилась. Поступливість та нерішучість українського керівництва у справі згуртування національних держав, які постали на руїнах Російської імперії, дали можливість для зміцнення імперського реваншизму у його новій, навіть більш небезпечній, формі. Влітку 1919 року Україна відчула жах режиму Антона Денікіна.

Опираючись на підтримку держав Антанти, російський білий рух виявив свій шовіністичний оскал. Під час окупації України влітку – восени 1919 року денікінцями було розгорнуто терор проти усіх ідейних ворогів, серед яких особливе місце займали прихильники української державності, заборонено не лише усі українські національні установи, але й саме використання української мови. Після захоплення Києва, як колись у часи інквізиції, було спалено усі виявлені (близько 2000) примірники праці Михайла Драгоманова «Пропащий час. Українці під московським царством».

Особливо обурювало тоді те, що, менш ніж рік тому, майбутній монстр користувався прихильністю українського керівництва на чолі з гетьманом Скоропадським. На території української держави впродовж 1918 року без перешкод йшло формування відверто антиукраїнських російських шовіністичних організацій: «Об’єднаного центру», «Київського національного центру», товариства «Русь» та інших. Масово проводилося вербування солдатів та офіцерів колишньої царської армії. Для порівняння Грузія, яка у 1918 році розпочала бойові дії проти Денікіна, значно довше зберігала власну державність – до початку 1921 року.

У свою чергу керівництво Кубані, що наприкінці березня 1918 року уклало із Добровольчою армією союз для спільної боротьби з більшовиками, теж із жахом споглядало, як колишні союзники перетворилися на окупантів. 27 лютого 1919 року голова місцевого парламенту Микола Рябовіл на закритій нараді Законодавчої Ради з цього приводу констатував: «В Катеринодарі утворилася особлива нарада-компанія самозванців з кадетів та чорносотенців. Ми чиїмись руками абсолютно ізольовані. Кубанське козацтво поставлене у необхідність платити головами своїх дітей за гріхи різних політичних пройдисвітів! «

Тут слід з’ясувати, що собою на той час являла Кубань, адже ситуація в сучасній Україні чимось її нагадує.

Після лютневої революції у Російській імперії, маючи площу у 94,8 тисяч км2 та населення у 3,1 мільйонів осіб, Кубань не поступалася більшості новопроголошених національних держав (Литві, Латвії, Естонії, Грузії, Вірменії, Азербайджану, за чисельністю населення – Фінляндії). Фактично вона була своєрідною Бельгією Східної Європи, в якій роль франкомовних валлонів та фламандців відігравали відповідно україномовні нащадки запорожців (так звані «чорноморці») та російськомовні нащадки переселенців з Дону (так звані «лінійці»). Частка перших складала 48%, других – 42%. Решту 10% складали вірмени, адигейці, карачаї та черкеси. При цьому в західних регіонах частка україномовного населення складала 74-75%, центральних – 46-52%, а у південно-східних 19-31%. У зв’язку з таким національним складом Кубанська Україна, окрім необхідності відстоювати власну незалежність від зовнішнього втручання – російських “червоного” та “білого руху”, мала витримати внутрішню боротьбу між різними місцевими політичними силами.

На початку 1918 року, змушене залишити захоплену більшовиками столицю, керівництво Кубанської Народної Республіки пішло на союз із чужою її інтересам зовнішньою силою. 30 березня 1918 року у станиці Мечетинській було укладено союз із Добровольчою армією на чолі із Лавром Корніловим. Трагікомічність тієї ситуації полягала у тому, що 2770 добровольців «приєднали» до себе 3150 кубанських вояків, які на відміну від «білих» мали ще й власну артилерію. Кубанцям здавалося, що загрози угода їм не несе. Сприяла подібному хибному сприйняттю постать Лавра Корнілова, який декларував необхідність федеративної перебудови Російської імперії, визнавав право на незалежність Польщі, України та Фінляндії.

Проте за два тижні після укладення угоди Корнілов загинув, а Добровольчу армію очолив А.Денікін. Ситуація різко змінилась. Відразу після звільнення об’єднаними військами території Кубані від більшовиків, виявило себе протистояння кубанських лідерів із денікінським керівництвом і його «єдинонеділимівським» курсом. Сутність конфлікту досить чітко сформулював у своїх мемуарах міністр пропаганди в уряді Антона Денікіна, голова ЦК партії кадетів Константин Соколов: «Кубань в особі своїх політичних вождів мислила себе суверенним державним утворенням і фактично майже була ним. Майже, тому що на її території мала свою резеденцію не підпорядкована їй військова влада… Кубань за весь час правління генерала Денікіна жодного разу не зреклась свого суверенітету. Командування Добровольчої армії в свою чергу – претензій на військово-політичну зверхність, черпаючи їх із ідеї єдиної російської державності».

Втручання Добровольчої армії у внутрішні справи Кубані ставало щодалі помітнішим. Прем’єр-міністр Лука Бич, який не наважився на рішучі дії щодо відстоювання державного суверенітету Кубані, в умовах денікінського терору програв вибори на посаду Головного отамана (відбувались у парламенті) лідеру «лінійців» Олександру Філімонову. 3-4 грудня 1918 року, під тиском А.Денікіна, було призначено «зручного» для нього прем’єр-міністра (Федора Сушкова) та внесено зміни до Конституції, якими назву Кубанська Республіка було змінено на Кубанський край. Остатній в майбутньому мав стати частиною небільшовицької Росії.

Через два неповних місяці – 27 лютого 1919 року на закритій нараді членів Законодавчої Ради Кубані, її голова Микола Рябовіл констатував: «Почалась провокаційна робота результатом якої потрібно важати штучне розділення нас на Лінію та Чорномор’я (російськомовну та україномовну частину козацтва). Необхідно негайно усунути третіх осіб які нами керують. Внутрішні справи мусять повністю перейти у наші руки». Проте, як тільки під тиском самостійників парламент відправив у відставку проденікінський уряд Федора Сушкова, а головою уряду обрав українця-самостійника П.Кургановського, режим Денікіна відповів хвилею терору: у ніч на 8 травня 1918 року було вчинено невдалий замах на одного з лідерів кубанських самостійників Петра Макаренка, а 13 червня 1919 агентом денікінської контррозвідки було вбито 35 річного голову Кубанської Ради Миколу Рябовола.

На початку листопада денікінські війська оточили парламент та поставили вимогу про видачу на розправу 12 лідерів самостійників. Одного з них, із цинічним формулюванням «за зраду Батьківщині», було страчено, ще десятьох депортовано до Стамбулу із «забороною повернення». Після цього залишки Ради «внесли» чергові зміни до Конституції, змінили керівництво уряду та держави на «ручне». Новим Головним отаманом (президентом ) став білий генерал М.Успенський, Президію Ради (як її тоді скептично називали «президію генерала Покровського», який вчинив переворот) очолив інший білий офіцер Д. Скобцов.

Як бачимо «приклад для наслідування» діяв цілком у стилі «мочить в сортире». Але його підходи до взаємин «малой и великой» явно виявили свою неспроможність. Тому Путіну, якщо б він окрім «щоденників» хворого шовініста Денікіна читав ще й історію, бажано «фальсифіковану», не варто наслідувати його приклад.

Ворожим ставленням до українського національного руху в Україні й на Кубані Денікін лише продемонстрував власну політичну короткозорість позбавив життєздатності свій політичний проект. Так кубанські військові частини у відповідь на переворот у Катеринодарі почали масово залишати антибільшовицький фронт. В Україні розгорнувся широкий спротив місцевого населення білим «визволителям». Позбавлена підтримки українського населення в тилу, Добровольча армія була вщент розгромлена більшовиками.

Лише коли шанс на продовження спротиву більшовикам було остаточно втрачено, у листопаді 1920 року наступник Антона Денікіна – генерал Петро Врангель – нарешті визнає незалежність України. Незадовго перед цим він укладе угоду із новим керівництвом Кубані на чолі із самостійником Василем Іваником. Проте, і для держав Причорномор’я, і для антибільшовицьких російських сил тоді уже буде надто пізно.

Чи може Володимир Володимирович належить до тих денікінських «могікан», які висновків зробити так і не змогли? Тоді можу порадити йому ще один приклад для наслідування. У 1921 році у своїх мемуарах міністр пропаганди в уряді Денікіна Костянтин Соколов напише: «З ким дійсно ми були у відвертій та постійній ворожнечі, так це із українськими угрупуваннями петлюрівсько-самостійницького типу. В цьому випадку мова йшла вже про одну із головних підвалин нашої політичної ідеології і тут компроміс був для нас неможливим». Ну, не лікується великодержавний шовінізм, навіть часом!

You must be registered for see links

 

[Faghunter]

Не пропаганды ради, а токмо для установления логики мысли да исторических параллелей.

ПЕРЕЛІК
злочинів комуністичного режиму в Україні
— Розв'язання громадянської війни в Україні в 1917 році;

Сегодня это звучит так забавно. Проведём аналогию:
В стране кризис, революция. Отдельный регион заявляет, что не хочет жить под новой властью столицы. Что должна делать власть столицы? Стоять смотреть? Что-то я не наблюдаю, чтобы Украинская власть стояла и смотрела как отделяется Донбасс. Власть пришла восстанавливать конституционный строй и наводить порядок на своих территориях. Что они сделали не так?

— Організація агресії проти демократично обраної народом Центральної Ради та ліквідація української державності в особі Української Народної Республіки;

В ДНР-ЛНР тоже народ выбрал власть. И организовал республики. И что теперь Украине? Признать, простить и отпустить?
То же, по сути, было и в 1917-м. Только более эффективно чем ныне.

— Придушення з застосуванням насилля і жорстокостей селянських повстань в Україні в 1920 році;

На Донбассе нынче тоже восстание. Украина не должна его подавлять?

— Підписання без будь-якого обговорення і згоди народу так званого союзного договору в 1922 році;

А, простите, с кем обговаривали Яценюк-Порошенко Угоду про ассоциацию? Референдум был? Народ давал згоду? Я вот не помню такого.

— Розв'язання і активне провадження братовбивчої війни на Західній Україні в 1939—1950 рр.;

Разве СССР объявил войну УПА?

— Порушення міжнародних угод про права людини;

Да, точно, глупые коммунисты не догадались, что международные договора и конвенции на время нарушения нужно было денонсировать. Но, теперь то мы знаем.

— Співучасть в організації інтервенції та збройному придушенні національно-визвольних рухів в Угорщині (1956 р.), Чехословаччині (1968 р.), Афганістані (1980—89 р.р.), Загибель в Афганістані сотень українських юнаків;

А соучастие Украины в интервенции в Ирак считается плохим, или то только коммунистам нельзя?

— Проведення політики цілеспрямованого споювання народу, що привело до моральної деградації частини населення України;

Разве в СССР было такое количество алкоголя в магазинах? Было такое количество сигаретных ларьков? Было столько рекламы алкоголя/сигарет?

— Повний розвал економіки України, доведення народу до цілковитого зубожіння та духовного занепаду;

Это про 90-е? Или про 2014-2015-й?

— Політичне вбивство провідних діячів національно-визвольних змагань Лева Ребета, Євгена Коновальця, Степана Бандери.

А убийство этого, как там его, сепаратиста Мозгового - это ай-ай-ай или нам можно?

 

[goool]

Сегодня это звучит так забавно. Проведём аналогию:
В стране кризис, революция. Отдельный регион заявляет, что не хочет жить под новой властью столицы. Что должна делать власть столицы? Стоять смотреть? Что-то я не наблюдаю, чтобы Украинская власть стояла и смотрела как отделяется Донбасс. Власть пришла восстанавливать конституционный строй и наводить порядок на своих территориях. Что они сделали не так?

Да вообще не корректно проводить аналогию,и говорить что именно только "красные" виноваты в войне, тогда все было сложнее.

В ДНР-ЛНР тоже народ выбрал власть.

Уже не смешно, без Ахметова и пр. даже пукнуть боялись ,а тут....

А соучастие Украины в интервенции в Ирак считается плохим, или то только коммунистам нельзя?

Украина была представлена под флагами ООН,а это 2 большие разницы.

Разве в СССР было такое количество алкоголя в магазинах? Было такое количество сигаретных ларьков? Было столько рекламы алкоголя/сигарет?

В "гейропе" даже больше, это скорее зависит от самого гомосоветикуса.