Відповідь: Я пишу стихи....
Думаю, можна надрукувати вірші молодої сумської письменниці Наталії Понікар, авторки 3 збірок. Дві з них вийшли в Сумах, остання - в Києві, де вона зараз і живе.
Зі збірки "Ікарове небо" (1997 рік)
***
Мені - тебе не зрозуміти,
тобі - мене. Минають дні.
Ні, ми з тобою ще не квити,
Хоч квіти й носиш ти мені.
Ми одне одного кохаєм,
Кохаєм в серці і в душі,
Та одне одного лякаєм
Болючим проявом межі...
***
Кохання наше загубилось,
Ми не змогли його знайти.
І нам нічого не лишилось,
Як розпрощатись і піти,
Все закінчилось, все минуло,
А ми повинні далі йти...
Ми загубили і забули,
Щоб у майбутньому знайти.
***
А ми кохали в боротьбі
Й весь час ховали у собі
окремі наші почуття,
Щоб врятувати все життя.
Себе лякались і тікали
Туди, куди й самі не знали,
І зупинитись не хотіли,
Бо ми колись уже любили
І пам’ятали, що кохання
не тільки щастя, а й страждання.
так, ми кохали, та недовго:
Кохання у розлуці змовкло,
А ми, тікаючи, втрачали,
Один-єдиний шанс, що мали...
***
Надворі пада літній сніг
І біле сонце затуляє...
ось він припав мені до ніг,
Щось швидко каже і ридає.
Я слів його не розберу,
але і так все розумію:
Минулого не поверну
І відтворити не зумію.
Якби могла, якби я знала,
Що ти повернешся іще,
Я б все життя тебе чекала,
про тебе плакала дощем.
Дійшла б до світового краю,
Лиш там спинилася б... Проье,
Пробач, що так тебе кохаю,
Хоч і не маю прав на те.
Пасажири самоти
Пустий тролейбус. Я і ти -
На невідомому маршруті.
Ми - пасажири самоти,
Німою посмішкою скуті.
Ми - ненаписані вірші,
Ненамальовані картини,
Ми - дві непройдені межі,
Два неперетнуті кордони.
Ми - незапалені зірки,
Ми - дві розмови непочуті,
Ми - пасажири самоти,
Німою посмішкою скуті.
***
Я одинока серед люду
І невідома для людей.
Я не суддя в кімнаті седе,
А так, злочинець без ідей.
Я божевільна! Боже, вільна!
У світі пройдених доріг
Я знову вільна... В божевільні
Йду по слідах своїх же ніг.
У гості до душі
...Уже давно у темній домі,
Як в льосі, ти жила одна...
У домі, де на підвіконні
Свій слід залишив сатана.
У домі, де знайшла могилу
Собі криклива німота,
Де під великим шаром пилу -
Твої літа, мої літа...
І я до тебе завітала,
По трухлих сходах піднялась.
Ти вже чекала, ти вже знала,
Що я прийду... Втім, ще не час.
Прийду вночі,
А зараз - arividerchi!
***
Ошукане сторічя,
Обмануті віки,
Людина без обличчя,
Без голови думки...
Життя - без існування,
Поради - для дурних,
А мірії - для страждання,
А спокій - для сліпих.
Вагання - для багатих,
Цигарка - для дітей,
Алмазии - для завзятих
І відданих "свиней".
Капуста - леопарду,
Для мух - дешевий квас,
Пітону - гра у нарди...
І пустота - для нас.
Твоя душа
Біло-біла, біло-сніжна,
Прозоро-чиста, легко-ніжна,
Іще не торкана журбою,
Не оповита самотою...
Під літнім проливним дощем
Тремтить і плаче за кущем.
І серед білих пелюсток
Чіпляє серце на гвіздок.
Біло-червона, чорно-біла
Знімає маску, кида крила
І до кривавої юрби
Біжить на поклик боротьби.
Сіро-червона, чорно-сіра,
Жорстокіша від злого звіра
Під літнім проливним дощем
Вбиває іншу - за кущем.
***
В розлуці треба вміти жити,
Напам’ять вчити помилки,
Щоб їх колись не повторити
Бездумним дотиком руки.
В розлуці треба стати іншим,
Змінити щось, а може - й все:
Хай чорне стане ще чорнішим,
Хай сонце геть себе ж несе...
В розлуці треба все змінити,
Щоб прагло скреснути життя -
Тоді й розквітнуть диво-квіти
І кольорові почуття.
***
Ми пішли, але наші тіні
Досі ще в ресторані п’ють
Вже набридливе й гірке "Мартіні"
І об стелю бокали б’ють.
Ми пішли, не прийнявши допінг
Й не дізнавшись усіх дрібниць...
Нас нема, але тліє попіл
На зеленому склі попільниць.
Ми пішли, але наші тіні
Розмовляють ще про життя -
Про вмираючих крон шепотіння
Й невмираючі почуття.
Наші сни, як свої, цитують
І привласнюють імена,
Одне одного ще цілують
Там, де нас вже давно нема.
