Полк був зразково-показовим. Це означало, що весь той час, який солдати не стояли в строю, вони білили бордюри, виривали руками траву, фарбували, копали, мили, чистили – і все це залишало зовсім обмаль часу на бойову підготовку. Система побудована таким чином, що, в принципі, не могла спродукувати жодного хоч більш-меньш тямущого механіка, наводчика чи командира БМП. Учбовий процес в Радянський армії було
максимально заформалізовано. Нікого не цікавив результат. Усі два роки солдати стріляли ту саму вправу з АК-74, де на тих самих відстанях, у тому самому порядку з’являлася грудна мішень, ростова мішень. Ту саму вправу стріляли і наводчики БМП, і танкісти. Нікого не цікавило, що найважливіше в стрілянині – це вірно виставити приціл, а значить, зорієнтуватись у відстанях.
За штатним розкладом мотострілецької роти, в складі кожного взводу передбачався снайпер.
Я не бачив жодного (а бачив я їх багато), хто б умів пристріляти свою гвинтівку ( а в Ираке даже запрещали пристреливаться.... ну откуда такая жесткая глупость?).
……..
Навіть гвинтівка СВД вже є
занадто складною технікою для солдата строкової служби. Армія вчить ненависті до техніки, ненависті до зброї і до своїх бойових товаришів.
……..
Користуватися сучасною зброєю та військовою технікою здатні тільки добровольці, люди, які займаються війною як справою свого життя. Втім, у радянському підході до застосування військовослужбовців була своя логіка. Піхотинця робить стройова, а не стрільби. Якщо середня передбачувана тривалість життя мотострілецького полку в повномасштабному воєнному конфлікті дорівнює сорока хвилинам, то чи варт зосереджуватись на індивідуальних якостях бійця?
"Війна у натовпі" Д. Корчинський