Відповідь: ВО "Свобода"
Концепт ДУШІ.
Якщо б нам відкрився Господній лексикон – то, мабуть, серед стрижневих слів і найпевнішої Його реальности було б слово – ДУША: ця невидима, але наскрізь визначальна сакральна субстанція життя людини і її стосунків з Богом. „Душа – це те, що робить траву травою, ліс – лісом, людину – людиною. Без душі трава – сіно, ліс – дрова, людина – труп", „Бо не тіло, а душа є людиною", – каже Г. Сковорода.
Це слово-концепт пронизує праці С. Бандери, позаяк він сам був передусім ДУШЕЮ, що матеріялізувалася і в житті, і після його смерти у мільйонах убитих, живих і ще не народжених його наступниках. Його душа дала назву народові – бандерівці, а Львів і досі називають Бандерштатом… Бандерина візія ДУШІ як сакрального і визначального первня людини має три площини: Божу, людську і національну, що вписані у політичний вир життя.
Божу тому, що „людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя". Характерно, що на суді Бандера, якого звинувачували у вбивстві польських прислужників Бабія і Бачинського, підкреслив: „Коли ж хтось добровільно і свідомо співдіє з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти".
Неминучим є у Бандери вплітаннях високих істин у суспільне життя – бо людина обов’язково суспільна, себто покликана жити у спільноті родинній, національній, державній. Катастрофою для тих трьох типів спільнот стала більшовицька війна з релігією, з Христовою Церквою, однак, зауважує мислитель „закладеної в людській душі основи віри: туги за Богом і шукання Божества" знищити неможливо. Людина житиме повноцінним життям лише у контакті з Всевишнім. Блискуча метафора від Бандери „туга за Богом" оприявнює живучість душі: вона є, позаяк тужить за політично убитим Богом. Вмонтовуючи поняття ДУШІ у політичний вир, С. Бандера віднаходить „істотну причину невдачі більшовицької інженерії в духовій ділянці": „вона натрапила на такі первні в душі людини, яких не можна ні змінити, ні знищити, а яких походження, сила і вплив сягають далі, ніж межа життя і смерти". Там, за цією межею, Істина, тотожна Богові. Слушно казав 1939 року міністр закордонних справ Польщі пан Бех: „Коли на нашу землю прийдуть німці – вони заберуть свободу, коли – москалі, то заберуть душу".
Невідступно аналізуючи двобій націоналізму з комунізмом, мислитель констатує: ця боротьба є змаганням за душу людини: „Основна частина боротьби революційної організації з ворогом – це і є боротьба за душу людини, за ідейний вплив на цілий нарід, за поширення ідеї й концепції визвольної революції серед найширших мас народу, захоплення їх цією ідеєю і через це приєднання їх на бік визвольної боротьби; „Між московським большевизмом-комунізмом і українським націоналізмом іде найважливіший змаг за душу українського народу".
Люди звикли піклуватися про свій фізичний стан. Зрештою, інстинкт самозбереження завжди на сторожі. Однак ще більшої праці і турботи потребує душа. С. Бандера розмірковує про це передусім у контексті виснаженої душі цілого народу: „Сили душі кожної людини й цілого народу теж потребують плекання й наснажування, особливо тоді, коли їх переобтяжено постійною надмірною напругою. Це мусить мати на увазі кожний, хто турбується про долю свого народу". Найпевніші ліки для виснаженої душі – це віра. Саме вона „найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти".
Зміна світу і суспільства лежить аж ніяк не в царині виробничих відносин, хоч вони як складник засадничої зміни посідають якусь частину важливого місця. Загадка зміни світу і суспільства у цій самій невидимій субстанції, що дає дихання життю: „У масовості лежить сила і забезпека революційної підготови. Бо її властива суть – це свідомість, внутрішнє переконання і наставлення кожної людини, заховане в її душі". Постійне звернення мислителя до внутрішнього світу людини вможливлює зазирнути у його глибини. Саме ця бездонна інтравертність давала такий всеосяжний екстравертний вислід – ОУН як провідна політична сила Західної України, УПА як феномен змагання з двома тоталітарними режимами, теперішнє відродження націоналізму.
Концепт ДУХОВОСТИ.
Жоден сучасний тлумачний, перекладний чи спеціялізований словник, виданий у радянській Україні і пострадянській також, не містить цієї лексеми, однак вона пронизує твори С. Бандери і його сучасників. Під російським впливом фактично зруйновано українську паронімну пару слів духовний – духовий. Слово духовний стосується тільки церковно-релігійного життя, а духовий – світського: найвищих вартостей духу – філософії, культури, мистецтва, внутрішнього морального світу людини. Про це свідчить увесь пласт української літератури ХIХ і перших десятиліть ХХ століття, тому й, зрозуміло, що і праць Провідника, які були і є ще поза лінгвістичним опрацюванням. Натомість зміст понять духовий і духовний відповідає таким самим значенням у польській, англійській, французькій та італійській мовах, зокрема у німецькій geistlich – „духовний, церковний", geistig – „духовий, нематеріяльний, ментальний", себто „духове" називає протилежність матеріяльного, за М. Гайдеґґером – це означення „прірви між надчуттєвим і чуттєвим". Українській мові судилося фактично втратити це розрізнення між „надчуттєвим і чуттєвим" із тієї причини, що російська мова має лише одне слово для позначення цих антонімних понять – духовный мир человека, духовный пастор. Життя С. Бандери – це щоденне суспільно-політичне духозведення і водночас релігійне духовновтілення. Через те наскрізне використання слова духовий – це свідчення саме його практики життя.
Людина – це передусім носій моральних цінностей і культури. Нація – це політично обрамлена кровно-духова етноспільнота. Поза цими первнями людини і нації матимемо справу з істотою та населенням, або просто політично неідентифікованим згромадженням. Провідник трактував українську духовість як генетично-історичний код національного життя у супротиві з більшовицьким деструктивізмом: „Основні правди наших ідей коріняться в українській духовості, сформульованій та утвердженій впродовж цілого історичного розвитку, в духовості, яка гармонізує з найкращими досягненнями розвитку вселюдської духової і суспільно-політичної культури та поступу. Наші правди є діяметрально протилежні до духу й суті московського большевизму, в якому є зібрані, повторені й доведені до рафінованої системи вияви найчорнішої реакції й падіння з цілої історії людства, з негативним застосуванням присвоєних більшовизмом чужих здобутків матеріяльного і технічного поступу" .
Націоналістичний рух покликаний культивувати цю історично обумовлену етнодуховість як невід’ємну передумову творення і розвитку нації: „Найперше йдеться про збереження від заглади (уподібнення – І. Ф.), про вдержання живучим того, що є найістотнішим в житті й розвитку нації, що становить властивий зміст її самобутности, змисл її розвитку як збірної одиниці". Характерно, що в наступному засновку розлогого Бандериного силогізму обов’язково йдеться про універсальний складник людської духовости, зокрема „про захист найвищих загальнолюдських цінностей – віри в Бога, волі, гідности, права й вільного розвитку народу й людини …". На основі цих двох різних, але не супротивних тез мислитель уводить поняття внутрішнього „власного життєвого рушія", який на різних відтинках народної долі має запускати авангард „вибранців": „Як людський, так і національний організм доти живуть, доки в них не згаснуть власні життєві рушії. За фізичне збереження народу змагається кожна одиниця й національна спільнота безнастанно і, можна сказати, автоматично; інстинкт фізичного самозбереження діє в народі скрізь, з великою напругою. А духове збереження лежить на відповідальності, зусиллях і боротьбі вибранців", яких і покликана готувати ОУН. „Активна верства, що об’єднає націю, вийде не з вибору, а з добору", – зауважував Д. Донцов. Гадаю, що С. Бандера має на увазі саме цих дібраних з горнила духу і духовости.
Втрата духовости як генетичного й історичного коду і є найбільшою і первинною трагедією нації – все решта наслідок: „Якщо б большевики справді могли прищепити українському народові відношення до російського народу, як до „старшого брата", теорію про спільне історичне коріння, про споріднену духовість, віру в доброзичливість, щирість російського народу супроти України, захоплення російською культурою, переконання у її вищість, досконалість, бажання переймати все від Росії, уподібнюватися, та й інші того роду слабості, – то це прикувало б Україну до Росії певніше й тривкіше, ніж найсильніший політичний зв'язок, сильніше від усякого терору".
Уже як вторинну причину трактує С. Бандера економічний, але невід’ємний чинник: „До того приєднується послідовне, щораз сильніше, тотальне пов’язування народного господарства України з московським, поставлення такого принципу в основу цілої совєтської господарської системи. Вона керується не економічними, а більш політичними раціями, щоб часом відділення України від Росії було з економічного боку неможливе, чи дуже трудне, щоб господарство України завмирало автоматично, коли Москва спинить кровообіг у відповідних артеріях, чи коли б вони були перервані відділенням України від Росії". Чи не є це передбаченням сучасних взаємин між Україною і Росією у так званому газовому конфлікті, де позірно основним каменем спотикання є ще не вкрадена московитами українська газотранспортна система. Власне через втрату Україною свого значного духового потенціялу ця проблема з року у рік вибухає вже не локальним, а світовим конфліктом як розплата Европі й Америці за мутацію їхньої духовости: агресора слід знищувати, а не втихомирювати через ситуативне пристосуванство. Духовість пристосувати неможливо – її можливо спотворити. Отож „революційне змагання – це національна боротьба в площині духовости і культури…".
Концепт НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕЇ
Ідея – це визначальне поняття, переконання, принцип, що лежить в основі теоретичної системи, логічної побудови чи світогляду. С. Бандера – яскравий представник філософії ідеалізму, що на противагу матеріялізмові визнає первинність ідеї, духу, відчуття, свідомости; С. Бандера – це надпотужний практик революційного ідеалізму, що на початку ХХ століття зійшовся у смертельному двобої з революційним большевицьким матеріялізмом. Останній тимчасово переміг, думаю, не тільки через масовий терор і, як наслідок, мутацію ментальности, а через деструктивне апелювання до суто споживацьких поверхневих цінностей людини – соціяльної маси. Маса відгукнулася. Масі простіше ковзати навіть по гаданому райському добробуті, ніж працювати над актуалізацією своїх духових і духовних можливостей. Чи не звідси Лесине: „Умій свої життям до себе дорівнятись…"?.
Як типовий ідеаліст С. Бандера ототожнює ідею з сакральним концептом – душею: „Ідея – це душа, породжуюча і рушійна сила цілого визвольного руху, це його найістотніша, незмінна суть. Життєвість, тривкість і перемога революції залежить передусім від сили, якости ідеї, яка є рушієм, наскільки вона відповідає духовості, природі, життєвим прагненням і потребам народу, наскільки вона висловлює його найкращі пориви і мобілізує шляхетні, динамічні, героїчні елементи нації і такі ж засновки в духовості людини". Блискуче теоретизування, однак проблема, як запалити більшість цією ідеєю, як дістатися забетонованих споживацтвом душ? Він подолав цю проблему, створивши провідну політичну силу Західної України у передвоєнний період, з якої виросла найідеалістичніша мілітарна сила – УПА. Перед цим фактом політичного ідеалізму пасували навіть вороги. Польська католицька газета „Полонія", пишучи про Варшавський процес, визнала, що доцільно не писати „моральних поучень" про гріх „убивання ближнього", як це в той час робила частина української католицької преси, а варто звернути б увагу на конечність справжньої об’єктивности й справедливости в підході суддів […]; „мають судити людину, яка хоч і вчинила найважчий злочин, проте заслуговує на пошану, бо вона потоптала закони в боротьбі за ідею". „Наші ідеї, – казав С. Бандера, – це наша найбільша сила, найуспішніша зброя, якою переможемо більшовизм".
Тепер на зміну матеріялістичному большевизмові прийшов прагматичний лібералізм – набагато вишуканіший, у демотолерантних шатах супротивник перпендикулярного, безкомпромісового ідеалістичного націоналізму, що весь час потребує духових зусиль людини над собою, а то і жертв, на відміну від лібералізму – де можна все, бо мораль відносна, або ж, за Ф. Фукуямою, прийшла „моральна мініятюризація", за Вульфом „безтурботний моральний релятивізм", за С. Бандерою, „практична мораль.
Які стосунки поміж ідеєю та людиною? Мабуть, як між душею та тілом: „Найкращі ідеї й програми не спроможні формувати життя й розвитку, доки не знайдуться їх апостоли і борці, люди сильних характерів, віри, запалу, посвяти і чину", себто „ядро, що ніколи не зійде на манівці"). Дванадцять юнаків і юнок на Варшавському процесі, 23 – на Львівському – це цвіт зі цвіту української націоналістичної ідеї. Середній вік підсудних не перевищував 25 років, наймолодшій не виповнилося і 16. Захисник Роман Криштальський вигукнув: „Та це ж цвіт української молоді!". Перед війною ОУН нараховувала понад 20 тисяч членів, УПА – понад 300 тисяч (з них 156 тисяч загинуло), у тюрмах Західної України большевики закатували близько 10-12 тисяч українців, із Західної України у 1939-1941 році за судом і без суду вивезено до московських тюрем понад мільйон осіб. Онаціоналістичнення України відбулося!!! Убивали не тих, хто мав гроші, а тих, хто був національною ідеєю – „головним рушієм наймогутніших історичних здвигнень".
Історію тривання націоналістичної ідеї як фундаменту творення держави перервано. Натомість конституційно запроваджено „ідеологічну багатоманітність". Зауважимо, що С. Бандера ніколи не абсолютизував націоналістичної ідеології, чим кардинально відрізнявся від комуністичного тоталітаризму, а навпаки, поривав до ідеологічного змагання творення держави на національній основі: „За політично-світоглядовим розумінням ОУН, монопартійна система в державному житті та в державній формації не відповідає потребам повного і здорового національного розвитку. В державній організації народу мусить бути місце для політичної диференціяції, кристалізації і вільного розвитку політичних угруповань та для здорового, творчого змагання поміж ними. Самі ж державні органи у виконуванні своїх функцій мусять стояти на позиціях понадпартійних: насамперед дбати про добро цілости, а далі справедливо захищати інтереси всіх позитивних складових частин" і обов’язково, вступаючи у міжнародні зв’язки з різними державами, дивитись не тільки на те, „яку матеріяльну й фізичну силу має якась держава, або група держав, але одночасно, чи радше навіть насамперед, треба дивитися на їх ідейну настанову і напрямок політики, бо якщо ці диспонуючі фактори не є в порядку, тоді сила йде нінащо".
Водночас визнання багатопартійности та ідейного розмаїття аж ніяк не має призвести до розмивання меж між політичними партіями, ідеї яких і є головними політичними рубіконами: „Основні ідеї мусять бути чинником сталим, незмінним. Якщо почати їх міняти, достосовувати за тактичними міркуваннями до настанови різнорідних елементів, тоді ці ідеї відразу втрачають свою пориваючу силу, а революційний рух розгублюється і заникає". Теперішня реальність – найкраще підтверджує наскрізне політичне пристосуванство. Відтак суспільство, що схильне, до постійного перетасовування норм і правил, ставатиме щоразу більше дезорганізованим, атомізованим, ізольованим і нездатним реалізувати спільні цілі та завдання. С. Бандера пропонує красиву метафору для політичних пристосуванців: „Ідейно-світоглядові переконання, політичне кредо, послідовність у життєвому прямуванні, особиста честь, гідність і добре ім’я – це не чоботи, які можна почистити, а то й викинути, замінявши новими". Ідея – не річ, нею не обміняєшся; ідея – душа – нею житимеш, звідси трактування „ідейно-політичної настанови народу як основного питання визволення та цілого майбутнього нації" .
У пристосуванському і розхитаному суспільстві цілком неминуче втратити орієнтири, і аж так, що численні політики й науковці досі ніяк не вимудрують, що таке національна ідея. Відомо, що геніяльне завжди просте і глибоке: „…національна ідея – ідея самостійности, державної незалежности кожної нації. І ці позитивні, корінні ідеї є властивим динамітом протибольшевицької революції". На теперішній час національна ідея є „динамітом" для лібералізму.
Органічними складниками національної ідеї є самобутність і самодостатність – два береги бурхливої ріки життя нації. Провідник розгортає їхню сутність у протиставному дискурсі – у супротиві до московської загрози. Афористичним можна вважати його визначення національної та соціяльної революції: „Соціяльні революції символізують барикади, національні – дивізії". Якщо барикади – це символ протесту і безладу, то дивізії – це тактичні з’єднання нації не задля протесту, а для боротьби й утвердження. Сила нації як самобутнього витвору не лише в умінні не відступитися від „національного інстинкту" і не зійти зі „світоглядових підвалин", але й у "пошануванні різнородности змісту і форм життя та багатства культур різних народів, ідея толерації супроти чужих і відмінних культурних та соціяльних вартостей і систем…". Ці дві засади цілком протиставні „московсько-большевицькій нетерпимості та ненависті до всього, що відмінне, небольшевицьке, та зродженої з почуття своєї нижчости жадоби нищити чужі культури і цілі народи, нівелювати життя усіх людей, усіх народів під одну мірку й смак більшовицького режиму".
