ПРОТИСТОЯННЯ... [блог новин в УКРАIНI та свiтi]
Loner
Well-Known Member
Павел Казарин: Забудьте про пенсии
Поколению тридцатилетних придется стареть без пенсий. Это арифметика демографии – мы станем первыми, кто увидит обрушение привычной пенсионной системы. Пока не поздно, надо «плодиться и размножаться».
Россия повышает пенсионный возраст. Мужчинам – до 65 лет. Женщинам – до 63. Политологи спорят о том, станет ли эта повестка основой нового протеста. Либералы судачат о том, что Кремль назначил россиян на роль новой нефти. Демографы спорят о том, сколько лет успеет прожить россиянин на гособеспечении.
Но все это – споры о второстепенном. Да, Россия затягивает пояса социальным низам. Да, ее приоритеты – это пушки, а не масло. Да, это все похоже на старый анекдот про то, что «нет, сынок, теперь ты будешь меньше есть».
Но есть и еще кое-что. А именно – государственной пенсионной системе в привычном ее виде осталось жить не так уж и долго.
Я плачу налоги, но не питаю иллюзий. У моих одногодок не выйдет дождаться заветных 60 или 65 лет, чтобы перейти на госсодержание. Нам не позволит этого сделать статистика: страна стареет. При сохранении тенденций через тридцать лет государственная пенсионная система, скорее всего, перестанет существовать.
Да, останутся частные пенсионные фонды. И корпоративные – поддерживающие на плаву ветеранов конкретных корпораций. Но массового и повсеместного «стариковского обеспечения» не будет.
Велик соблазн заявить о преступном отношении государства к своим жителям. Но это вопрос не этики, а арифметики. В конце концов, пенсионная система – не такое уж и давнее изобретение. В привычном виде она появилась в Германии в 1889 году при Бисмарке. Правда полагалась пенсия, начиная с семидесяти – в то время мало кто до этого возраста вообще доживал.
В США пенсии появились в 1935 году. В СССР – в 1956-ом. Явление, рожденное в эпоху дедушек, предстоит похоронить поколению правнуков. По большому счету, единственное, что сейчас остается молодому поколению – это рожать. Если бы предыдущие поколения не халтурили, то отдуваться бы не пришлось. Теперь придется.
Впрочем, пока что страны не готовы смотреть фактам в лицо и предупредить собственное население о неизбежном. Слишком уж велика привычка обывателя рассчитывать на государство.
Пусть никого не обманывают его собственные пенсионные отчисления. Мы живем в солидарной системе – налоги нынешних работающих уходят на пенсии нашим родителям. Нам на старость будут сбрасываться уже наши дети. Если нас будет больше, чем их – денег не хватит.
Тут можно впасть в экстаз и самоуверенно написать что-то вроде «мы обречены стать самостоятельнее и ответственнее». Только это все будет наивным идеализмом. Скорее всего, общество, не растерявшее веру в патернализм, будет до последнего отмахиваться от мысли, что пенсий не будет. Танцы с бубном вокруг пенсионного фонда останутся главным козырем политиков в ближайшие годы. Тех, кто будет говорить об обреченности нынешнего порядка вещей, назовут социал-дарвинистом, и хорошо, если только так. А затем в какой-то момент пенсионный фонд окажется банкротом – и наступит новое время.
Когда-то считалось, что иметь много детей могут себе позволить только богатые люди. Не исключено, что вскоре все будет наоборот.
Поколению тридцатилетних придется стареть без пенсий. Это арифметика демографии – мы станем первыми, кто увидит обрушение привычной пенсионной системы. Пока не поздно, надо «плодиться и размножаться».
Россия повышает пенсионный возраст. Мужчинам – до 65 лет. Женщинам – до 63. Политологи спорят о том, станет ли эта повестка основой нового протеста. Либералы судачат о том, что Кремль назначил россиян на роль новой нефти. Демографы спорят о том, сколько лет успеет прожить россиянин на гособеспечении.
Но все это – споры о второстепенном. Да, Россия затягивает пояса социальным низам. Да, ее приоритеты – это пушки, а не масло. Да, это все похоже на старый анекдот про то, что «нет, сынок, теперь ты будешь меньше есть».
Но есть и еще кое-что. А именно – государственной пенсионной системе в привычном ее виде осталось жить не так уж и долго.
Я плачу налоги, но не питаю иллюзий. У моих одногодок не выйдет дождаться заветных 60 или 65 лет, чтобы перейти на госсодержание. Нам не позволит этого сделать статистика: страна стареет. При сохранении тенденций через тридцать лет государственная пенсионная система, скорее всего, перестанет существовать.
Да, останутся частные пенсионные фонды. И корпоративные – поддерживающие на плаву ветеранов конкретных корпораций. Но массового и повсеместного «стариковского обеспечения» не будет.
Велик соблазн заявить о преступном отношении государства к своим жителям. Но это вопрос не этики, а арифметики. В конце концов, пенсионная система – не такое уж и давнее изобретение. В привычном виде она появилась в Германии в 1889 году при Бисмарке. Правда полагалась пенсия, начиная с семидесяти – в то время мало кто до этого возраста вообще доживал.
В США пенсии появились в 1935 году. В СССР – в 1956-ом. Явление, рожденное в эпоху дедушек, предстоит похоронить поколению правнуков. По большому счету, единственное, что сейчас остается молодому поколению – это рожать. Если бы предыдущие поколения не халтурили, то отдуваться бы не пришлось. Теперь придется.
Впрочем, пока что страны не готовы смотреть фактам в лицо и предупредить собственное население о неизбежном. Слишком уж велика привычка обывателя рассчитывать на государство.
Пусть никого не обманывают его собственные пенсионные отчисления. Мы живем в солидарной системе – налоги нынешних работающих уходят на пенсии нашим родителям. Нам на старость будут сбрасываться уже наши дети. Если нас будет больше, чем их – денег не хватит.
Тут можно впасть в экстаз и самоуверенно написать что-то вроде «мы обречены стать самостоятельнее и ответственнее». Только это все будет наивным идеализмом. Скорее всего, общество, не растерявшее веру в патернализм, будет до последнего отмахиваться от мысли, что пенсий не будет. Танцы с бубном вокруг пенсионного фонда останутся главным козырем политиков в ближайшие годы. Тех, кто будет говорить об обреченности нынешнего порядка вещей, назовут социал-дарвинистом, и хорошо, если только так. А затем в какой-то момент пенсионный фонд окажется банкротом – и наступит новое время.
Когда-то считалось, что иметь много детей могут себе позволить только богатые люди. Не исключено, что вскоре все будет наоборот.
Loner
Well-Known Member
Чи можливий проросійський реванш
Денис Казанський
Які маркери вказують на можливість проросійського реваншу
Що ближче до виборів, то більше зростає тривога з приводу можливих підсумків майбутньої кампанії. Від результатів цього разу залежить як ніколи багато. Чи триватиме курс на євроінтеграцію? Як зміниться ситуація на Донбасі? Чи буде досягнуто мирних домовленостей із Росією і на яких умовах це відбудеться? Не знаючи конфігурації майбутньої влади, відповісти на ці запитання неможливо.
Різні політичні сили пропонують різні варіанти вирішення цих проблем. Одні закликають далі стояти на смерть і не приставати на умови агресора. Інші, навпаки, фактично пропонують капітуляцію. І, хоч як прикро, у такого варіанта теж чимало прихильників. Мільйони людей в Україні вірять у необхідність укласти «мир за будь-яку ціну», чим користаються проросійські політики. За чотири роки в суспільстві закономірно накопичилася втома від війни, і це створює сприятливе середовище для реваншу проросійських сил.
Останнім часом слово «реванш» звучить у ЗМІ дедалі частіше. Здавалося б, події 2014 року мали поставити хрест на майбутньому донецьких олігархічних кланів та Партії регіонів, у яку вони об’єдналися. Захоплення ОРДіЛО позбавило донбаських політиків їхньої електоральної та «кормової» бази, поставило в становище невдах і чужинців. Однак сталося неймовірне: по факту Україна не контролює Донецька й Луганська, але донецькі та луганські політики нікуди не зникли і далі претендують на перші ролі в країні. Тотальний провал навесні 2014-го, коли від регіоналів фактично відмовився їхній ядерний електорат на Донбасі, не став для них кінцем. Схоже, сьогодні вже мало хто пам’ятає, як навесні 2014-го в Луганську били Михайла Добкіна, а в Донецьку натовп намагався захопити резиденцію Ріната Ахметова.
Чотири роки тому, після масових убивств опонентів Януковича в центрі Києва і кривавих бойових дій на Сході України, більшість політологів та експертів були переконані, що регіонали вже ніколи не зможуть прийти до влади. Кожна трагічна звістка з фронту про нову масову загибель українських солдатів здіймала хвилю ненависті до проросійських політиків, через що вони боялися з’являтися на людях, цілком резонно побоюючись суду Лінча. Але сьогодні все це поступово стирається з пам’яті. Суспільство вистигає, а проросійські політики почуваються дедалі впевненіше. Немає більше обережності у висловлюваннях. Попри те що війна ще триває й труни з фронту регулярно йдуть у тил, риторика екс-регіоналів уже практично повернулася на довоєнний рівень, коли ніхто не соромився озвучувати відверто сепаратистські, українофобські речі.
Наприклад, у листопаді минулого року депутат Верховної Ради від Опозиційного блоку Євген Балицький (був обраний у мажоритарному окрузі № 80 у Мелітополі, Запорізька область) в ефірі телеканалу «112 Україна» заявив, що готовий виїхати до Росії тільки разом «зі своїми територіями». Таку заяву він зробив у ході дискусії з Дмитром Корчинським. Коли останній побажав депутатам Опозиційного блоку, які люблять Росію, переїхати туди, Балицький відповів: «Ми поїдемо, може бути, округ, який я представляю, тільки ми поїдемо зі своїми територіями, вас це зовсім не бентежить?».
Ця відверта загроза порушенням територіальної цілісності викликала великий резонанс. Заяву депутата Балицького обговорювали кілька днів, але жодних наслідків для нього скандальна історія не мала. Насправді нічого сенсаційного в цій заяві й не було. Балицький просто озвучив те, що робили регіонали на Донбасі навесні 2014-го. Там місцеві феодали теж вирішили на зло політичним опонентам «піти зі своїми територіями». Результат того рішення всім добре відомий.
Нічого дивного в тому, що регіонали через три роки знову стали дозволяти собі такі заяви, немає. Давно відомо, що безкарність породжує вседозволеність. А оскільки жоден високопоставлений політик за події 2014 року не відповів, боятися регіоналам нічого. Нова українська влада виявилася нездатною притягти до відповідальності винних у масових вбивствах та державній зраді. Крім того, жоден одіозний представник режиму Януковича не відповів за корупцію та економічні злочини, скоєні в період каденції президента-втікача. Яскравий приклад такої безпорадності — горезвісна справа вишок Юрія Бойка, яку нинішня влада демонстративно злила на очах у всієї країни й тепер старанно вдає, що ніяких вишок Бойка ніколи не було.
Нездатність керівництва країни покарати вин*них, побороти корупцію та провести обіцяні реформи призвела до поширення розчарування у суспільстві. На жаль, на наших очах повторюється ситуація 2005–2010-го, коли рік за роком руйнувалися надії, пов’язані з Помаранчевою революцією. Як і тоді, нова влада швидко забула пафосні гасла та обіцянки й країна і далі жила за тими самими правилами, що й до революційних подій. Однак нинішня ситуація має одну істотну відмінність від першого Майдану. У 2004-му революція відбулася безкровно. У 2014-му перемога над кланом Януковича обернулася численними жертвами. Усвідомлення того, що нова влада не оцінила цієї жертви, виявилося особливо болючим і викликало озлоблення в тих, хто ще недавно йшов на вибори, щоб обрати Порошенка президентом у першому турі.
Коли стало зрозуміло, що «життя по-новому» не настало, рейтинги влади покотилися донизу. Якщо на виборах 2014-го Петро Порошенко здобув 54,7% голосів, а Юрій Бойко — менш як 1%, то у 2018 році їхні рейтинги практично однакові й різняться лише на 1%. Навряд чи можна знайти яскравішу ілюстрацію розчарування, що охопило країну. І проросійські сили, як і минулого разу, цим розчаруванням вміло користаються. Логіка, до якої апелюють політики з того табору, дуже проста: якщо режим Януковича був таким поганим і корумпованим, то чому ж нова влада так і не змогла засудити жодного одіозного його представника? І заперечити тут нічого.
Сьогодні проросійські політики, не зустрічаючи опору влади, поступово відвойовують утрачені позиції. Дедалі впевненіше почуваються вони в медіа-просторі. Проросійський телеканал «Інтер» називає «фашистами» всіх українців, що не згодні з радянським поглядом на історію власної країни. А буквально днями медіа-ринок облетіла сенсаційна новина: інформаційні телеканали News One і «112 Україна» купив кум президента РФ Владіміра Путіна Віктор Медведчук. Причому, як повідомляють джерела, насамперед нові господарі ввели заборону на згадування лідерів Опозиційного блоку, оскільки ця політсила на проросійському фланзі є конкурентом партії «За життя», яку також пов’язують із Медведчуком. Постійна присутність у медіа-просторі та інтенсивна пропаганда дають свої плоди. Сьогодні проросійські «За життя» та Опоблок мають на двох близько 18% рейтингу. Це суттєво більше, ніж було на останніх виборах чотири роки тому.
Очевидно, що коли проросійські політики можуть робити дорогі покупки, то й із фінансами в них теж усе добре. Звідки можуть бути гроші в того самого Медведчука, здогадатися неважко. Цілком непогано почувається й бізнес інших колишніх регіоналів. Якщо у 2014–2015 роках на тлі кризи економічні показники їхніх підприємств падали, то сьогодні вони зростають. Останні кілька років у рейтингах найбагатших українців проросійські політики швидко рухаються вгору.
Здавалося б, гіркий досвід мав навчити, що нічим хорошим для України зліт таких політиків зазвичай не закінчується. Будь-які спроби накинути на українців цей російський поводок незмінно призводить до політичних криз та жорсткого протистояння в суспільстві. Але держава, а точніше ті, хто її очолює, сьогодні не намагається ніяк перешкодити цій дедалі більшій загрозі й спокійно спостерігає за реваншем проросійських сил. У чому причина такої самовбивчої бездіяльності, сказати важко, але можна стверджувати одне: державу, яка не хоче і не може себе захистити, ніхто не поважатиме. Такі держави не виживають, і це правило багато разів було доведене історією. Сьогодні реванш проросійських сил, що зовсім недавно здавався неможливим, знову став реальною загрозою. На жаль, почасти він уже відбувся. Але запобігти його повномасштабній реалізації ще не пізно.
Матеріал друкованого видання № 24 (553) від 21 червня 2018
Денис Казанський
Які маркери вказують на можливість проросійського реваншу
Що ближче до виборів, то більше зростає тривога з приводу можливих підсумків майбутньої кампанії. Від результатів цього разу залежить як ніколи багато. Чи триватиме курс на євроінтеграцію? Як зміниться ситуація на Донбасі? Чи буде досягнуто мирних домовленостей із Росією і на яких умовах це відбудеться? Не знаючи конфігурації майбутньої влади, відповісти на ці запитання неможливо.
Різні політичні сили пропонують різні варіанти вирішення цих проблем. Одні закликають далі стояти на смерть і не приставати на умови агресора. Інші, навпаки, фактично пропонують капітуляцію. І, хоч як прикро, у такого варіанта теж чимало прихильників. Мільйони людей в Україні вірять у необхідність укласти «мир за будь-яку ціну», чим користаються проросійські політики. За чотири роки в суспільстві закономірно накопичилася втома від війни, і це створює сприятливе середовище для реваншу проросійських сил.
Останнім часом слово «реванш» звучить у ЗМІ дедалі частіше. Здавалося б, події 2014 року мали поставити хрест на майбутньому донецьких олігархічних кланів та Партії регіонів, у яку вони об’єдналися. Захоплення ОРДіЛО позбавило донбаських політиків їхньої електоральної та «кормової» бази, поставило в становище невдах і чужинців. Однак сталося неймовірне: по факту Україна не контролює Донецька й Луганська, але донецькі та луганські політики нікуди не зникли і далі претендують на перші ролі в країні. Тотальний провал навесні 2014-го, коли від регіоналів фактично відмовився їхній ядерний електорат на Донбасі, не став для них кінцем. Схоже, сьогодні вже мало хто пам’ятає, як навесні 2014-го в Луганську били Михайла Добкіна, а в Донецьку натовп намагався захопити резиденцію Ріната Ахметова.
Чотири роки тому, після масових убивств опонентів Януковича в центрі Києва і кривавих бойових дій на Сході України, більшість політологів та експертів були переконані, що регіонали вже ніколи не зможуть прийти до влади. Кожна трагічна звістка з фронту про нову масову загибель українських солдатів здіймала хвилю ненависті до проросійських політиків, через що вони боялися з’являтися на людях, цілком резонно побоюючись суду Лінча. Але сьогодні все це поступово стирається з пам’яті. Суспільство вистигає, а проросійські політики почуваються дедалі впевненіше. Немає більше обережності у висловлюваннях. Попри те що війна ще триває й труни з фронту регулярно йдуть у тил, риторика екс-регіоналів уже практично повернулася на довоєнний рівень, коли ніхто не соромився озвучувати відверто сепаратистські, українофобські речі.
Наприклад, у листопаді минулого року депутат Верховної Ради від Опозиційного блоку Євген Балицький (був обраний у мажоритарному окрузі № 80 у Мелітополі, Запорізька область) в ефірі телеканалу «112 Україна» заявив, що готовий виїхати до Росії тільки разом «зі своїми територіями». Таку заяву він зробив у ході дискусії з Дмитром Корчинським. Коли останній побажав депутатам Опозиційного блоку, які люблять Росію, переїхати туди, Балицький відповів: «Ми поїдемо, може бути, округ, який я представляю, тільки ми поїдемо зі своїми територіями, вас це зовсім не бентежить?».
Ця відверта загроза порушенням територіальної цілісності викликала великий резонанс. Заяву депутата Балицького обговорювали кілька днів, але жодних наслідків для нього скандальна історія не мала. Насправді нічого сенсаційного в цій заяві й не було. Балицький просто озвучив те, що робили регіонали на Донбасі навесні 2014-го. Там місцеві феодали теж вирішили на зло політичним опонентам «піти зі своїми територіями». Результат того рішення всім добре відомий.
Нічого дивного в тому, що регіонали через три роки знову стали дозволяти собі такі заяви, немає. Давно відомо, що безкарність породжує вседозволеність. А оскільки жоден високопоставлений політик за події 2014 року не відповів, боятися регіоналам нічого. Нова українська влада виявилася нездатною притягти до відповідальності винних у масових вбивствах та державній зраді. Крім того, жоден одіозний представник режиму Януковича не відповів за корупцію та економічні злочини, скоєні в період каденції президента-втікача. Яскравий приклад такої безпорадності — горезвісна справа вишок Юрія Бойка, яку нинішня влада демонстративно злила на очах у всієї країни й тепер старанно вдає, що ніяких вишок Бойка ніколи не було.
Нездатність керівництва країни покарати вин*них, побороти корупцію та провести обіцяні реформи призвела до поширення розчарування у суспільстві. На жаль, на наших очах повторюється ситуація 2005–2010-го, коли рік за роком руйнувалися надії, пов’язані з Помаранчевою революцією. Як і тоді, нова влада швидко забула пафосні гасла та обіцянки й країна і далі жила за тими самими правилами, що й до революційних подій. Однак нинішня ситуація має одну істотну відмінність від першого Майдану. У 2004-му революція відбулася безкровно. У 2014-му перемога над кланом Януковича обернулася численними жертвами. Усвідомлення того, що нова влада не оцінила цієї жертви, виявилося особливо болючим і викликало озлоблення в тих, хто ще недавно йшов на вибори, щоб обрати Порошенка президентом у першому турі.
Коли стало зрозуміло, що «життя по-новому» не настало, рейтинги влади покотилися донизу. Якщо на виборах 2014-го Петро Порошенко здобув 54,7% голосів, а Юрій Бойко — менш як 1%, то у 2018 році їхні рейтинги практично однакові й різняться лише на 1%. Навряд чи можна знайти яскравішу ілюстрацію розчарування, що охопило країну. І проросійські сили, як і минулого разу, цим розчаруванням вміло користаються. Логіка, до якої апелюють політики з того табору, дуже проста: якщо режим Януковича був таким поганим і корумпованим, то чому ж нова влада так і не змогла засудити жодного одіозного його представника? І заперечити тут нічого.
Сьогодні проросійські політики, не зустрічаючи опору влади, поступово відвойовують утрачені позиції. Дедалі впевненіше почуваються вони в медіа-просторі. Проросійський телеканал «Інтер» називає «фашистами» всіх українців, що не згодні з радянським поглядом на історію власної країни. А буквально днями медіа-ринок облетіла сенсаційна новина: інформаційні телеканали News One і «112 Україна» купив кум президента РФ Владіміра Путіна Віктор Медведчук. Причому, як повідомляють джерела, насамперед нові господарі ввели заборону на згадування лідерів Опозиційного блоку, оскільки ця політсила на проросійському фланзі є конкурентом партії «За життя», яку також пов’язують із Медведчуком. Постійна присутність у медіа-просторі та інтенсивна пропаганда дають свої плоди. Сьогодні проросійські «За життя» та Опоблок мають на двох близько 18% рейтингу. Це суттєво більше, ніж було на останніх виборах чотири роки тому.
Очевидно, що коли проросійські політики можуть робити дорогі покупки, то й із фінансами в них теж усе добре. Звідки можуть бути гроші в того самого Медведчука, здогадатися неважко. Цілком непогано почувається й бізнес інших колишніх регіоналів. Якщо у 2014–2015 роках на тлі кризи економічні показники їхніх підприємств падали, то сьогодні вони зростають. Останні кілька років у рейтингах найбагатших українців проросійські політики швидко рухаються вгору.
Здавалося б, гіркий досвід мав навчити, що нічим хорошим для України зліт таких політиків зазвичай не закінчується. Будь-які спроби накинути на українців цей російський поводок незмінно призводить до політичних криз та жорсткого протистояння в суспільстві. Але держава, а точніше ті, хто її очолює, сьогодні не намагається ніяк перешкодити цій дедалі більшій загрозі й спокійно спостерігає за реваншем проросійських сил. У чому причина такої самовбивчої бездіяльності, сказати важко, але можна стверджувати одне: державу, яка не хоче і не може себе захистити, ніхто не поважатиме. Такі держави не виживають, і це правило багато разів було доведене історією. Сьогодні реванш проросійських сил, що зовсім недавно здавався неможливим, знову став реальною загрозою. На жаль, почасти він уже відбувся. Але запобігти його повномасштабній реалізації ще не пізно.
Матеріал друкованого видання № 24 (553) від 21 червня 2018