Loner
Well-Known Member
Пісня кота Базиліо та лиси Аліси або як робиться "зрада"
Давно збирався про це написати. Потім відкладав. Потім взагалі махнув рукою: кому це буде цікаво? Розумні люди, які навчені думати – ті давно в курсі, а решта… Решті навіть на пальцях не доведеш. Проте останній випадок все таки змусив взятися за перо. Коли що не так, вибачайте. Отже, як робиться «зрада».
Існує дві категорії, скажімо так – людей, які працюють на «зраді».
Найвища категорія – це вже відомі, «розкручені» блогери та «журналісти», ті, хто вже «капіталізував» свою відомість у великі гонорари. Ці – найнебезпечніші. Бо, «капіталізувавши», вони починають шукати кому би продатися якомога дорожче. В українських умовах це будуть майже стовідсотково російські спецслужби, яким Кремль грошей на інформаційну війну не шкодує, або українські чиновники, політики, бізнесмени нечисті на руку; хто накрав мільярди і тепер може «відстібнути» кілька доларів журналістам, аби ті їх захищали й просували далі їхні інтереси.
Ось і виходить, що чим чесніша лидина, політик, влада, партія тим менше у них ресурсів для найму «інформаційних кілерів», і навпаки.
Елітні «журналісти на виклик» вже навіть іноді не утруднюють себе пошуками компромату на тих, кого їм «замовили» їхні господарі. Тут вже ім’я грає свою роль – плебс кидається на повідомлення «розкрученого», мов дурний окунь на саморобну блешню: ну, не може ж така людина брехати!
Ну, давайте подивимося.
Ось вам повідомлення, що на Липецькій фабриці, що належить корпорації «Рошен» випустили шоколадки з вітанням до 23 лютого. Пригадуєте, таке? Якщо ні – нагадаю і навіть фото надам.
Пригадуєте? Пригадуєте.
А про те, що Липецька фабрика випускає шоколад з портретом Путіна? Ну там, де він в образі Альонушки?
Теж пригадуєте? Один з моїх друзів, дуже розумна, дуже інформована людина теж перепостила «Альонушку». На зауваження, що це – брехня, відповіла: я отримав цю інформацію від людини, якій абсолютно довіряю.
Так Альонушка пішла гуляти просторами соціальних мереж. А фішка знаєте в чому? Фішка в тому, що Липецька фабрика взагалі не виробляє шоколаду. Ніякого. Лише карамель та желейки.
Але бувають замовні штучки на тему зради на рівні вищого пілотажу. Тут навіть і у брехні людину звинуватити важко, бо напряму вона начебто не обманює, просто… Просто фрази і головне, заголовок статті побудовано так, що реципієнт сприймає публікацію саме так, як потрібно замовнику.
Хтось пригадає цілу хвилю обурення тим, як уряд розбазарює гроші платників податків, через публікацію повідомлення під заголовком «Антикорупційне бюро закупило зимові шкарпетки для свого спецназу по 373 гривні за пару».
Заголовок начебто не несе брехні й негативу. Дійсно НАБУ закупило такі шкарпетки і за таку ціну. Факт? Факт. Але у свідомості пересічного українця, котрий звик носити шкарпетки за 15 гривень цей заголовок переформатовується у інший: «В Антикорупційному бюро засіла корупція – знахабнілі чиновники закуповують шкарпетки аж по…»
Ну і на виході – праведний гнів пересічних українців «злочинами влади».
Просто «журналіст», який писав цю статтю «забув» уточнити, що шкарпетки спецназу – це дещо інше від того, що випускає Житомирська панчішна фабрика й так само «забув» написати скільки коштують спеціалізовані шкарпетки від, скажімо, фірми Silver, навіть якщо їх купувати гуртовими партіями у виробника.
Хочете пригадати хто з «розкручених» заробив на цьому віртуозному фейку? Погугліть. Але повірте – вони усі з компанії «борців з корупцією», які купують собі квартири і машини вартістю у зарплату викладацького колективу сільської школи за все життя.
Ці елітарні «журналісти» отримують елітарні гонорари. За особливо важливу «чорнуху», або особливо вдалий фейк, який гарно розійшовся країною і суттєво вдарив по іміджу певних осіб або організацій, платять щедро. Деякі статті можуть коштувати і 20, і 50 і навіть 80 тисяч доларів. Піховшек (пригадуєте такого?) за гонорари на каналі «1+1» після 2005 року купив собі нічогенький заміський палац – куди там скандальній квартирі Лещенка. Навіть і на черевики із страусячої шкіри, точнісінько як у Януковича, залишилося
Але піховшики, лещенки, найєми, гнапи не беруться з повітря. Вони такими СТАЮТЬ. Часто – після кількох років наполегливої й відносно мало оплачуваної праці «пересічного журналіста», або блогера. Це – перший етап становлення, прагнення відомості, постійної присутності в інформаційному полі, впізнаваності, а відтак – підвищеного попиту з боку потенційних замовників статей, нарисів, телепередач, фільмів, сюжетів тощо.
Ці «журналісти-початківці» спеціально вишукують «смажене», а коли його не вистачає – просто вигадують. Бо пересічний читач ймовірніше відкриє публікацію з назвою «Яценюк вкрав мільярд», ніж «Уряд зекономив мільярд». Так, це – «жовтизна», але в принципі, до певного моменту вона прийнятна, постільки, поскільки «журналіст» не вибирає кого «мочити», тобто, образно кажучи, він заробляє і на комуністах, і на буржуїнах.
Проте і тут українські реалії роблять поправку. Якщо в Європі такі «жовті» журналісти дійсно більш-менш об’єктивні, то у нас найкращі шанси має той, хто «критикує владу». За часів Януковича це було небезпечно, але якщо людина не боялася – могла стати «зіркою» з пристойними гонорарами. Зараз «критикувати владу» стало безпечно, а відтак у цю царину кинулися якщо не сотні, то десятки тих, хто називає себе блогерами та журналістами.
Відбулося певне «затоварювання» ринку послуг, напевне і гонорари впали, але бажаючих все одно вистачає. Саме такі неофіти й спраглі до грошей нові інформаційні «хижачки» зараз заполонили соціальні мережі. Найвигідніша справа – «журналістські розслідування».
Робляться вони доволі примітивно. Часто – дуже примітивно. Але й для примітиву вистачає своєї аудиторії. На жаль, більшість наших громадян – далеко не Спінози і Валентайни. Тому для них і таке згодиться.
От, сьогодні щойно натрапив на одного такого. Прізвище не називатиму, хоча міг би – забагато честі. Але те, як він проводить своє «розслідування», є дуже яскравою ілюстрацією всього, що було сказано вище.
Метода така. Бере цей ділок повідомлення з «Прозорро» про купівлю 350 наметів армійських по ціні 36 тис. грн/шт. Потім лізе в Інтернет і знаходить там «такую, тока с перламутровимі пуговицамі», тобто намети з числа списаного військового майна, які пролежали на складах по 30-40 років і вже давно порепалися; без частини комплектуючих (це називається «з конверсійними ознаками»), зате за 26 тис. грн.
Вуаля! «Зрада» готова. Ділок не написав, що взяв ціну старого намету, який годиться хіба що для виїзду на вихідну риболовлю. Читач автоматично вважає, що в Інтернеті – таке саме «новьйо», просто генерали вкрали зайві 10 тисяч. Тут прослідковується така само метода, що і у випадку з «антикорупційними шкарпетками.
Звісно, між цими двома крайніми групами творців брехні, що нею нині переповнено інформаційне поле, існують і проміжні. На телеканалах «Інтер», «112», «24», «NewsOne» тощо працюють не примітиви, але далеко (в більшості) не елітарні «журналісти». Проте й прийоми тут інші. Часто навіть і заперечити нема чого. Це за великим рахунком і не брехня. Якщо подивитися – чиста кришталева правда.
Можна, наприклад, щодня показувати похорони солдат, загиблих на фронті. Що тут такого? Навпаки: увагу приділили. Прислали знімальну групу. Часто таке відрядження на пару десятків тисяч гривень тягне. Але героя треба вшанувати – ми за грошима не постоїмо. А насправді завдання одне: створювати у глядачів враження страшних втрат: кожен день похорон – як туди сина відправляти і куди головнокомандувач дивиться? Правда, на дорогах за день гине вшестеро більше, але то вже окремий сюжет, який по телевізору не покажуть. Не скажуть і про те, що солдат той загинув ще місяць-рік-два тому й лише щойно дістався рідної домівки…
А можна кожен день розповідати про гнилі сухпайки. Правда це? Правда. Тільки іншої правди – про гарні і якісні пайки не показувати. І виправдання є: ми ж з негативом боремося. З недоліками. Як полюбляв мій колишній шеф, коли починалося підведення результатів роботи за півріччя: ми про гарне і так знаємо, не треба тут про це розповідати, ти давай що у тебе поганого…
Можна неголеного солдата у бруднющому камуфляжі на задній план спіймати – аби у підсвідомості глядача відклалося яке неподобство коїться в армії. Журналіст же не пояснюватиме, що цей солдат щойно виліз з-під БМП, яку ремонтував. Можна вибрати найбільш облізлий танк. Можна одного і того самого опраненого зняти з різних ракурсів, аби склалося вржаення, що їх багато...
А на виході у програмі новин по телевізору виходить сам негатив: похорони, хабарництво, убивства, пожежі. Там син кинув матір хвору напризволяще. Там брат убив сестру. Там спіймали поліцейського на хабарі. Там ліс ріжуть, бурштин копають, наркотиками торгують. І обов’язково попросити допомоги врятувати хвору дитину. Благородно? Благородно. Якщо не замислюватися, скільки у ці секунди жіночок перед телевізором зітхають: до чого країну довели, дитинку і ту нема чим лікувати…
Одним словом, навіюються негативні настрої. А там, де подібні настрої, там святе переконання: порядку в країні немає. Зовсім. А хто в нас за порядок у країні відповідає? Отож бо.
А ну, усі на перевибори!
P.S. В мене сьогодні чомусь увесь день у голові крутиться пісенька лиси Аліси та кота Базиліо:
Покуда есть на свете дураки,
Обманом жить нам, стало быть, с руки.
Какое небо голубое,
Мы не сторонники разбоя:
На дурака не нужен нож,
Ему с три короба наврёшь -
И делай с ним, что хошь!
В якості безкоштовного вечірнього додатку пропоную ще раз її послухати, під відео (за посиланням) і подумати над тим що ви чуєте і що одночасно з цим ви бачите:
Давно збирався про це написати. Потім відкладав. Потім взагалі махнув рукою: кому це буде цікаво? Розумні люди, які навчені думати – ті давно в курсі, а решта… Решті навіть на пальцях не доведеш. Проте останній випадок все таки змусив взятися за перо. Коли що не так, вибачайте. Отже, як робиться «зрада».
Існує дві категорії, скажімо так – людей, які працюють на «зраді».
Найвища категорія – це вже відомі, «розкручені» блогери та «журналісти», ті, хто вже «капіталізував» свою відомість у великі гонорари. Ці – найнебезпечніші. Бо, «капіталізувавши», вони починають шукати кому би продатися якомога дорожче. В українських умовах це будуть майже стовідсотково російські спецслужби, яким Кремль грошей на інформаційну війну не шкодує, або українські чиновники, політики, бізнесмени нечисті на руку; хто накрав мільярди і тепер може «відстібнути» кілька доларів журналістам, аби ті їх захищали й просували далі їхні інтереси.
Ось і виходить, що чим чесніша лидина, політик, влада, партія тим менше у них ресурсів для найму «інформаційних кілерів», і навпаки.
Елітні «журналісти на виклик» вже навіть іноді не утруднюють себе пошуками компромату на тих, кого їм «замовили» їхні господарі. Тут вже ім’я грає свою роль – плебс кидається на повідомлення «розкрученого», мов дурний окунь на саморобну блешню: ну, не може ж така людина брехати!
Ну, давайте подивимося.
Ось вам повідомлення, що на Липецькій фабриці, що належить корпорації «Рошен» випустили шоколадки з вітанням до 23 лютого. Пригадуєте, таке? Якщо ні – нагадаю і навіть фото надам.
Пригадуєте? Пригадуєте.
А про те, що Липецька фабрика випускає шоколад з портретом Путіна? Ну там, де він в образі Альонушки?
Теж пригадуєте? Один з моїх друзів, дуже розумна, дуже інформована людина теж перепостила «Альонушку». На зауваження, що це – брехня, відповіла: я отримав цю інформацію від людини, якій абсолютно довіряю.
Так Альонушка пішла гуляти просторами соціальних мереж. А фішка знаєте в чому? Фішка в тому, що Липецька фабрика взагалі не виробляє шоколаду. Ніякого. Лише карамель та желейки.
Але бувають замовні штучки на тему зради на рівні вищого пілотажу. Тут навіть і у брехні людину звинуватити важко, бо напряму вона начебто не обманює, просто… Просто фрази і головне, заголовок статті побудовано так, що реципієнт сприймає публікацію саме так, як потрібно замовнику.
Хтось пригадає цілу хвилю обурення тим, як уряд розбазарює гроші платників податків, через публікацію повідомлення під заголовком «Антикорупційне бюро закупило зимові шкарпетки для свого спецназу по 373 гривні за пару».
Заголовок начебто не несе брехні й негативу. Дійсно НАБУ закупило такі шкарпетки і за таку ціну. Факт? Факт. Але у свідомості пересічного українця, котрий звик носити шкарпетки за 15 гривень цей заголовок переформатовується у інший: «В Антикорупційному бюро засіла корупція – знахабнілі чиновники закуповують шкарпетки аж по…»
Ну і на виході – праведний гнів пересічних українців «злочинами влади».
Просто «журналіст», який писав цю статтю «забув» уточнити, що шкарпетки спецназу – це дещо інше від того, що випускає Житомирська панчішна фабрика й так само «забув» написати скільки коштують спеціалізовані шкарпетки від, скажімо, фірми Silver, навіть якщо їх купувати гуртовими партіями у виробника.
Хочете пригадати хто з «розкручених» заробив на цьому віртуозному фейку? Погугліть. Але повірте – вони усі з компанії «борців з корупцією», які купують собі квартири і машини вартістю у зарплату викладацького колективу сільської школи за все життя.
Ці елітарні «журналісти» отримують елітарні гонорари. За особливо важливу «чорнуху», або особливо вдалий фейк, який гарно розійшовся країною і суттєво вдарив по іміджу певних осіб або організацій, платять щедро. Деякі статті можуть коштувати і 20, і 50 і навіть 80 тисяч доларів. Піховшек (пригадуєте такого?) за гонорари на каналі «1+1» після 2005 року купив собі нічогенький заміський палац – куди там скандальній квартирі Лещенка. Навіть і на черевики із страусячої шкіри, точнісінько як у Януковича, залишилося
Але піховшики, лещенки, найєми, гнапи не беруться з повітря. Вони такими СТАЮТЬ. Часто – після кількох років наполегливої й відносно мало оплачуваної праці «пересічного журналіста», або блогера. Це – перший етап становлення, прагнення відомості, постійної присутності в інформаційному полі, впізнаваності, а відтак – підвищеного попиту з боку потенційних замовників статей, нарисів, телепередач, фільмів, сюжетів тощо.
Ці «журналісти-початківці» спеціально вишукують «смажене», а коли його не вистачає – просто вигадують. Бо пересічний читач ймовірніше відкриє публікацію з назвою «Яценюк вкрав мільярд», ніж «Уряд зекономив мільярд». Так, це – «жовтизна», але в принципі, до певного моменту вона прийнятна, постільки, поскільки «журналіст» не вибирає кого «мочити», тобто, образно кажучи, він заробляє і на комуністах, і на буржуїнах.
Проте і тут українські реалії роблять поправку. Якщо в Європі такі «жовті» журналісти дійсно більш-менш об’єктивні, то у нас найкращі шанси має той, хто «критикує владу». За часів Януковича це було небезпечно, але якщо людина не боялася – могла стати «зіркою» з пристойними гонорарами. Зараз «критикувати владу» стало безпечно, а відтак у цю царину кинулися якщо не сотні, то десятки тих, хто називає себе блогерами та журналістами.
Відбулося певне «затоварювання» ринку послуг, напевне і гонорари впали, але бажаючих все одно вистачає. Саме такі неофіти й спраглі до грошей нові інформаційні «хижачки» зараз заполонили соціальні мережі. Найвигідніша справа – «журналістські розслідування».
Робляться вони доволі примітивно. Часто – дуже примітивно. Але й для примітиву вистачає своєї аудиторії. На жаль, більшість наших громадян – далеко не Спінози і Валентайни. Тому для них і таке згодиться.
От, сьогодні щойно натрапив на одного такого. Прізвище не називатиму, хоча міг би – забагато честі. Але те, як він проводить своє «розслідування», є дуже яскравою ілюстрацією всього, що було сказано вище.
Метода така. Бере цей ділок повідомлення з «Прозорро» про купівлю 350 наметів армійських по ціні 36 тис. грн/шт. Потім лізе в Інтернет і знаходить там «такую, тока с перламутровимі пуговицамі», тобто намети з числа списаного військового майна, які пролежали на складах по 30-40 років і вже давно порепалися; без частини комплектуючих (це називається «з конверсійними ознаками»), зате за 26 тис. грн.
Вуаля! «Зрада» готова. Ділок не написав, що взяв ціну старого намету, який годиться хіба що для виїзду на вихідну риболовлю. Читач автоматично вважає, що в Інтернеті – таке саме «новьйо», просто генерали вкрали зайві 10 тисяч. Тут прослідковується така само метода, що і у випадку з «антикорупційними шкарпетками.
Звісно, між цими двома крайніми групами творців брехні, що нею нині переповнено інформаційне поле, існують і проміжні. На телеканалах «Інтер», «112», «24», «NewsOne» тощо працюють не примітиви, але далеко (в більшості) не елітарні «журналісти». Проте й прийоми тут інші. Часто навіть і заперечити нема чого. Це за великим рахунком і не брехня. Якщо подивитися – чиста кришталева правда.
Можна, наприклад, щодня показувати похорони солдат, загиблих на фронті. Що тут такого? Навпаки: увагу приділили. Прислали знімальну групу. Часто таке відрядження на пару десятків тисяч гривень тягне. Але героя треба вшанувати – ми за грошима не постоїмо. А насправді завдання одне: створювати у глядачів враження страшних втрат: кожен день похорон – як туди сина відправляти і куди головнокомандувач дивиться? Правда, на дорогах за день гине вшестеро більше, але то вже окремий сюжет, який по телевізору не покажуть. Не скажуть і про те, що солдат той загинув ще місяць-рік-два тому й лише щойно дістався рідної домівки…
А можна кожен день розповідати про гнилі сухпайки. Правда це? Правда. Тільки іншої правди – про гарні і якісні пайки не показувати. І виправдання є: ми ж з негативом боремося. З недоліками. Як полюбляв мій колишній шеф, коли починалося підведення результатів роботи за півріччя: ми про гарне і так знаємо, не треба тут про це розповідати, ти давай що у тебе поганого…
Можна неголеного солдата у бруднющому камуфляжі на задній план спіймати – аби у підсвідомості глядача відклалося яке неподобство коїться в армії. Журналіст же не пояснюватиме, що цей солдат щойно виліз з-під БМП, яку ремонтував. Можна вибрати найбільш облізлий танк. Можна одного і того самого опраненого зняти з різних ракурсів, аби склалося вржаення, що їх багато...
А на виході у програмі новин по телевізору виходить сам негатив: похорони, хабарництво, убивства, пожежі. Там син кинув матір хвору напризволяще. Там брат убив сестру. Там спіймали поліцейського на хабарі. Там ліс ріжуть, бурштин копають, наркотиками торгують. І обов’язково попросити допомоги врятувати хвору дитину. Благородно? Благородно. Якщо не замислюватися, скільки у ці секунди жіночок перед телевізором зітхають: до чого країну довели, дитинку і ту нема чим лікувати…
Одним словом, навіюються негативні настрої. А там, де подібні настрої, там святе переконання: порядку в країні немає. Зовсім. А хто в нас за порядок у країні відповідає? Отож бо.
А ну, усі на перевибори!
P.S. В мене сьогодні чомусь увесь день у голові крутиться пісенька лиси Аліси та кота Базиліо:
Покуда есть на свете дураки,
Обманом жить нам, стало быть, с руки.
Какое небо голубое,
Мы не сторонники разбоя:
На дурака не нужен нож,
Ему с три короба наврёшь -
И делай с ним, что хошь!
В якості безкоштовного вечірнього додатку пропоную ще раз її послухати, під відео (за посиланням) і подумати над тим що ви чуєте і що одночасно з цим ви бачите:
You must be registered for see medias