Донецький аеропорт - рік потому. Чому кіборги воювали із відчаєм приречених? Головний сержант 1-ї роти 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова 81-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України Анатолій Свирид (позивний “Спартанець”) був гостем програми “Репортажі і розслідування з Артемом Шевченком”
Рік тому в січні був початок нової фази битви за Донецький аеропорт і яка закінчилася для Вас, коли сили АТО були змушені піти з аеропорту. З якими відчуттями Ви входили туди і чи здогадувались, що ця битва стане однією з найгероїчніших?
Рік тому я був у госпіталі після першого поранення і контузії. Потім я достроково виписався з госпіталя, бо знав, що буде заїзд моєї роти в Донецький аеропорт.
Таке у Вас було бажання?
Звичайно!
На чому воно грунтувалося?
По-перше, є завдання, є підрозділ, є його бійці, котрі в тебе вірять і яким ти потрібен. Було б неправильно, якщо людина, яка займалася бойовою підготовкою, десь губиться. Проблема сталася в кінці захисту аеропорту через те, що там були різні підрозділи, і ми не знали підготовку інших бійців.
В аеропорті Ви воювали пліч-о-пліч з Андрієм Гречановим з позивним “Рахман”, якого нещодавно повернули з полону. Розкажіть щось про цю людину!
Знаєте, ми після вибуху, який стався в аеропорті 19-го січня... Було два вибухи. Перший був 19-го січня, коли проти нас застосували газ - дуже неприємну річ. Нас багато в чому врятувала відсутність стін і газ витягнуло вітром. Було достатньо одного вдоху, щоб спазм паралізував дихальні шляхи. І от після першого вибуху ми з “Рахманом” — це такий яскравий епізод — пліч-о-пліч лежали і відбивали штурм. Зверху на нас впала “мохнатка” (граната Ф-1). Я зробив стрибок уперед, але мені посікло ноги, там було понад 20 осколків. “Рахмана” ж поранило парою осколків в руки.
Це було таке справжнє бойове братерство?
Там усе є справжнім, на відміну від того, як тут усе на “гражданці”. Бійці, які повертаються звідти, дещо дивуються та якоюсь мірою засмучуються, коли бачать повні ресторани і дискотеки, бо вони багато чого пережили, на відміну від тих хлопців, які розважаються.
Ваша ротація в Донецький аеропорт була останньою і саме на Вас ліг тягар останніх днів. За рахунок чого все ж таки так довго вдавалося утримувати аеропорт?
Треба визнати, що рано чи пізно відхід з аеропорту мав трапитися, зокрема, після перерізання шляхів підходу. Найтяжчим було те, що було унеможливлено евакуацію поранених і тяжко поранених. В ті дні в нас не було впевненості, чи зможе заїхати група евакуації, чи ні. Перерізання шляхів підходу стало серйозним сигналом, коли вже треба було, як на мене, ухвалювати рішення з виведення особового складу та мінування терміналу. Й підривати його треба було вже з противником, який туди увійде.
А можна було нормально залишити аеропорт в ті дні 17-20 січня 2015-го року?
Згадаймо, як 20-го січня потрапили в полон наші бійці з комбатом Кузьміних! Тому що в тумані вони заїхали не туди, куди треба. Чому не було взаємодії з розвідкою, починаючи зі штурму “будинку з хрестом”, де раптом виявилися вириті протитанкові траншеї й про це ніхто не знав? Тут, як на мене, дуже болючим було питання планування. І коли командири бригад отримують за оборону аеропорту ордени Богдана Хмельницького, то, на мою думку, це дещо неправильно. Ми зазнали там колосальних втрат серед мотивованих бійців! Туди їхали добровольці, які розуміли, куди вони вирушають. Кожен заїзд в аеропорт міг би бути для них останнім. Захисники аеропорту це усвідомлювали. Але їхали туди, бо там перебували їхні друзі, які потребували відпочинку і сну. Воювати там було тяжко, зокрема, через морози і те, що ти перебуваєш на холодному бетоні цілодобово. Отже дуже важливе питання планування якось так прослизало повз нас. Це було неправильно... Треба було виводити особовий склад. Для цього були всі умови і показники: шалений туман, коли не видно взагалі нічого. Одна група наших бійців уночі 20-го січня все ж таки пішла.
Чому Ви не пішли разом з ними?
Тому що в мене лежали тяжко поранені хлопці...
Скільки?
Тяжких? Тяжких було дев'ять.
Розкажіть про цей епізод! Коли всі наші пішли, Ви залишились в аеропорті з дев'ятьма тяжко пораненими бійцями.
Так, було 9 тяжко поранених і ще легко поранені. Тяжких треба було евакуйовувати. Після потужного вибуху в терміналі 20-го січня багато бійців потрапили під завали. Моя група вибралася з-під завалів і витягла звідти, кого змогла. Потім надвечір з аеропорту пішов “Рахман” зі своїм розвідником. Але він пішов, щоб повернутися з машинами для евакуації поранених. В нього була спроба прориву, але їхня машина заїхала не туди і її підбили та спалили. Увечері до мене підійшли мої бійці зі словами, що треба виходити з аеропорту, оскільки вночі нас вб'ють. Я відповів, що я нікого силоміць не утримую, але сам я звідти не піду. Не маю я права залишити хлопців без різниці, чи вони тяжко або легко поранені.
Що було потім?
Потім ті бійці пішли з аеропорту.
А ви розпочали переговори з противником...
Так, я залишився в терміналі з пораненими до ранку. І на ранок, на жаль, половина з них померла: хто раніше, хто пізніше. І, оцінюючи таку складну ситуацію, що решті поранених бійців стає дедалі тяжче — в когось значна втрата крові, в когось перебиті ноги — я ухвалив рішення вийти на “той бік” на переговори з приводу “зеленого коридору” для вивезення тяжко поранених.
Чи були вони успішними?
Так, частково. Хлопців врятував, а сам відсидів у полоні.
