You must be registered for see links
27 БЕРЕЗНЯ 2014 11:00
You must be registered for see images
Великою проблемою України є небажання досліджувати, а відтак розуміти сучасну Росію. Ми настільки звикли, що все про неї знаємо за визначенням, що виявилися абсолютно неготовими до її агресії, яка не є ані емоційним актом, ані результатом діяльності психі
Напевно, безпекову ситуацію в Південній Азії українські науковці дослідили краще за пріоритети та рушійні сили зовнішньої політики сусідньої держави. Але якщо зайнятися цим питанням, дуже швидко стає зрозуміло, що треба дивуватися не стільки інтервенції в Криму, скільки тому, чому вона не відбулася раніше, а, відтак, і чому ніхто до неї в Україні не готувався.
В своїй, певно, найважливішій у кар’єрі промові 18 березня ц.р. Володимир Путін висловив тезу, що дуже чітко характеризує сприйняття російською елітою стану справ на пострадянському просторі: «СРСР розпався. Багато людей і в Росії, і в Україні, так і в інших республіках сподівалися, що Співдружність Незалежних Держав стане новою формою спільної державності. Адже їм обіцяли і спільну валюту, і спільний економічний простір, і спільні збройні сили, але все це тільки залишилося обіцянками, а великої країни не стало. І тоді Крим опинився вже в іншій державі, ось тоді вже Росія відчула, що її не просто обікрали, а пограбували».
Російський президент не вигадує – вже в перші роки після ліквідації СРСР в Москві все жорсткіше почали ставити питання про те, що в кордонах радянських часів Україна може існувати лише в якості союзника та молодшого партнера Росії, оскільки таку територію треба вибороти, а не отримати у спадок від загиблої імперії. Відтак певний екскурс в історію формування російського зовнішньополітичного світогляду буде корисним.
Згадаймо, що відмова Києва ратифікувати Статут СНД, яка залишила Україну в специфічному статусі країни-засновниці та учасниці, але не члена Співдружності, від самого початку розглядалася Москвою як прямий виклик спробам російської дипломатії зберегти пострадянський простір як єдину політичну та економічну спільноту. Однак ще в 1991 – на початку 1992 року, коли в команді Єльцина переважали ліберали-західники, які прагнули «позбутися радянського баласту», сподіваючись швидко і на рівних інтегруватися в західний політичний та економічний простір, конфліктність у відносинах між Києвом та Москвою навколо розходження в розумінні місії та майбутнього СНД проявлялася не надто сильно.
Але вже наприкінці квітня 1992 року на VI з’їзді народних депутатів Верховна Рада РФ ухвалила заяву, в якій наголошувалося, що українські кордони будуть непорушні лише у разі, якщо Україна залишиться в СНД. Наприкінці травня того ж року російські парламентарі направили звернення до Верховної Ради України, де зазначалося, що російська громадськість починає питати про «щирість намірів деяких засновників СНД», які «намагаються розвалити Співдружність», і зазначили зростання тиску громадськості щодо «ефективних заходів» на захист російських державних інтересів. Піднімаючи кримське питання, переконувала заява, Росія не збирається висувати жодних територіальних претензій, радше звертає увагу на стан справ у СНД. Цей крок, як і попереднє рішення щодо перегляду статусу Криму, був розкритикований офіційним Києвом як порушення Заключного акту Гельсінської наради 1975 року, але сприйнятий мовчки на Заході. Тобто сьогодні Путін фактично відтворює ті настрої, які були в Росії і понад 20 років тому.
Мірою того, як протягом 1992-го року підвищена активність американської, польської та турецької дипломатії на пострадянському просторі і плани розширення НАТО на Схід все більше руйнували ілюзії російської еліти щодо бачення Заходом місця їхньої країни в світі, значення простору СНД для Москви суттєво зростало. Збільшувалась і стурбованість антиінтеграційними настроями України та бажання віднайти спосіб їх змінити. У лютому 1993 року президент Росії Борис Єльцин виступив в ООН зі зверненням щодо надання Російській Федерації мандату на проведення на пострадянському просторі активної політики у сфері миротворчих операцій, гуманітарної допомоги, захисту етнічних росіян, сприяння політичному врегулюванню конфліктів. Він попросив «особливі повноваження для Росії як гаранта миру та стабільності на території колишнього Радянського Союзу». Українське МЗС негайно виступило з протестом проти того, що воно визначало як намагання Москви набути «поліцейських» функцій, які загрожують суверенітету і територіальній цілості України.
У цей же період Кремль по всіх каналах став надсилати недвозначні сигнали про те, що вже не лише популісти-депутати, а й власне команда Єльцина виходить з того, що незмінність східних кордонів України здатна гарантувати лише лояльна поведінка Києва в рамках СНД, підтримка нею хоча б частини ініціатив Росії, націлених на збереження політичної та економічної єдності Співдружності. Треба зазначити, що навіть ліберали в правлячій на той момент еліті, наприклад, член Колегії МЗС РФ Володимир Лукін (який до речі першим в Росії відкрито ініціював розгляд питання про статус Криму), достатньо різко переконували Єльцина та інших очільників держави в необхідності припинити закривати очі на геополітичне віддалення України. У своєму листі спікеру Верховної Ради Росії Руслану Хасбулатову Володимир Лукін уже в січні 1992 року писав, що «за допомогою формального проголошення себе нейтральною державою Україна хоче рухатися в бік Заходу без нас, ідучи шляхом, обраним Центрально-Східною Європою». Так, це саме той Лукін, якого Путін 21 лютого відрядив своїм представником на переговори між Віктором Януковичем та опозицією. Тож у послідовності російським політикам важко відмовити.
