Відповідь: «Анатомия раскола» «Фильм второй» «Филаретовский раскол»
Історія розколу в Українській Православній Церкві (1991-1992 роки)
01.11.2006
ігумен Євстратій (Зоря), прес-секретар Київської Патріархії
1-3 листопада 1991 р. у Трапезному храмі Києво-Печерської лаври відбувся Собор Української Православної Церкви, на якому було прийняте рішення про автокефалію. 15 років минуло з того часу. Ті архієреї, які підписували постанови про автокефалію УПЦ та висловили повну підтримку своєму Предстоятелю митрополиту Філарету, невдовзі майже у повному складі зрадили і його, і свої рішення. Зібравшись у Харкові на так званий «собор», вони своїми рішеннями закріпили розкол Української Церкви, який триває й досі. Публікація цієї історичної розвідки нагадує всім, які події переживала Українська Церква 15 років тому.
Згідно визначень Помісного собору Руської Православної Церкви від 7-8 червня 1990 року та Архієрейського собору РПЦ від 25-27 жовтня того ж року Грамотою патріарха Московського і всієї Руси Алексія ІІ від 27 жовтня 1990 року на ім’я митрополита Київського і всієї України Філарета Український Екзархат Руської Православної Церкви став незалежною і самостійною в управлінні Українською Православною Церквою. Відповідно до нового статусу Українська Православна Церква отримала право внутрішнього самоврядування, подібно до автономії деяких Церков світового Православ’я (Фінляндської, Японської). Нажаль при встановленні нового статусу УПЦ не було чітко окреслено розмежування повноважень між Московською патріархією та її установами з одного боку та установами УПЦ – з іншого. Віднесення остаточного рішення щодо статусу та прав УПЦ на майбутній Помісний собор РПЦ, який від 1990 року ще не збирався (хоча мав би збиратися, відповідно до чинної до 2000 р. редакції Статуту, кожні п’ять років, тобто у 1995 та 2000 роках) не сприяло нормальному співіснуванню УПЦ та РПЦ. Фактично межі незалежності та самостійності в управлінні УПЦ в складі Московського Патріархату визначалися особистими якостями Предстоятеля та єпископату Української Православної Церкви.
Початок розколу в УПЦ МП було покладено 24 червня 1991, коли заштатний єпископ Іонафан (Єлєцкіх), колишній Переяслав-Хмельницький, вікарій Київської єпархії, подав на ім’я Патріарха Московського і всієї Руси Алєксія ІІ та Священного Синоду Руської Православної Церкви «Рапорт», в якому звинувачував Предстоятеля Української Православної Церкви блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Філарета (Денисенко) у діях, несумісних із саном архієрея Православної Церкви. Ще 23 квітня 1991 року Священним Синодом УПЦ було заслухано справу про звинувачення єпископа Іонафана у святотатстві – крадіжці майна Києво-Печерської Лаври; діях, спрямованих на підрив Святої Православної Церкви та порушенні архієрейської присяги. Не зважаючи на неодноразове запрошення, єпископ Іонафан на засідання Синоду не з’явився. Його було визнано винним за всіма пунктами обвинувачення і почислено за штат та заборонено у священнослужінні строком на три роки. Таким чином на час подання «Рапорту» владика Іонафан був осуджений законним церковним судом та перебував під забороною за свої гріхи перед Церквою, а тому, відповідно до церковних канонів, не може свідчити проти будь-якого архієрея Православної Церкви, доки сам себе не очистить від обвинувачень. Тому в Москві не дали жодної відповіді на рапорт заштатного єпископа, хоча з часом саме звинувачення, викладені у рапорті єпископа Іонафана, були покладені в основу «Судового діяння Архієрейського собору РПЦ» від 11 червня 1992 року про позбавлення митрополита Філарета священного сану.
Ще однією дійовою особою, яка відіграла значну роль у створенні та закріпленні розколу в УПЦ став митрополит Агафангел (Савін), якого Священний Синод Української Православної Церкви 7 серпня 1992 року призначив керуючим Івано-Франківською єпархією. На звільнену Вінницьку кафедру було призначено архієпископа Феодосія (Дикуна). Митрополит Агафангел Вінницьку єпархію не залишив і подав прохання про почислення його «на спокій».
19 серпня 1991 року у Москві, напередодні укладення нового Союзного договору, було вчинено спробу державного перевороту. Спроба виявилася невдалою і стала однією з головних причин того, що 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Акт про державну незалежність України. Таким чином в Україні утворилися канонічні умови для проголошення Української Православної Церкви (Московського Патріархату) автокефальною (34 Апостольське правило, правила 17 Четвертого та 38 Шостого Вселенських Соборів).
30 серпня та 3 вересня 1991 року в Москві відбулися засідання Священного Синоду РПЦ, останнє – з нагоди 30-річчя архіпастирського служіння патріарха Алєксія ІІ (Редігера). У своїй промові після святкового богослужіння, присвяченого відзначенню цієї події він, зокрема, сказав: «Одной из главных задач своего служения я называл укрепление всеправославного единства. Да, сегодня мы должны быть, как никогда, едины». Ці слова стали визначальними у політиці Московського патріарха, який, разом з керівництвом РПЦ, пішов на все для того, щоб Російська Церква залишилася церковною імперією.
6-7 вересня 1991 року в Києві відбувся Архієрейський собор Української Православної Церкви, на якому було вирішено скликати в місті Києві 1-3 листопада 1991 року Собор УПЦ – вищій соборний і керівний орган Української Православної Церкви. На цей Собор було винесене питання про необхідність повної канонічної незалежності Української Православної Церкви – автокефалії. Також Архієрейським собором УПЦ була розглянута справа єпископа Іонафана (Єлєцкіх). Виходячи з того, що ним на ім’я патріарха Алєксія і Священного Синоду РПЦ 6 вересня 1991 року було подано доповідну записку, в якій він всі звинувачення на адресу митрополита Філарета визнає «наклепом, а письмові свідчення з цього питання - зловмисною брехнею, що переслідує особисті корисливі цілі», а також враховуючи шкоду, яку єпископ Іонафан наніс своїми діями Українській Православній Церкві, Архієрейський собор УПЦ позбавив його священного сану. Дане рішення не було оскаржене ні самим колишнім єпископом Іонафаном, а ні будь-якою іншою особою чи інституцією, і таким чином вступило у законну силу. Тому є протиканонічним, коли згодом, після того, як митрополит Філарет Архієрейським собором РПЦ був «позбавлений сану», колишнього єпископа Переяслав-Хмельницького монаха Іонафана було призначено на архієрейську кафедру та посаду Керуючого справами УПЦ МП.
Рішенням Собору митрополит Івано-Франківський Агафангел, згідно поданого прохання, був почислений на спокій.
Враження, яке справило на Московську патріархію рішення Архієрейського собору УПЦ про винесення на Собор УПЦ питання про автокефалію Української Православної Церкви можна порівняти з вибухом бомби. Митрополита Філарета було терміново викликано до Москви для дачі пояснень з цього приводу. Для того, щоб він міг зустрітися з патріархом Алексієм, останній навіть відмінив свій офіційний візит до Англіканської Церкви (він відбувся лише наприкінці жовтня). Але Предстоятель УПЦ до Москви не поїхав, бо скликання Соборів УПЦ та їх порядок денний є її внутрішньою справою, і ці питання не входять до компетенції Патріарха Московського і всієї Руси. В інформації, поданій «Московским церковным весником» про Архієрейський собор УПЦ, жодним словом не згадано про його рішення скликати Собор УПЦ та про позбавлення єпископа Іонафана священного сану. Складається враження, що в Московській патріархії сподівалися не допустити проведення Собору УПЦ.
В інтерв’ю журналу «Людина і світ» митрополит Філарет розповів про те, які плани відносно нього, як Предстоятеля УПЦ, мали керівники Московського Патріархату: «Доки я займав таку позицію, що УПЦ повинна залишатися у складі Московського Патріархату, доти (вони) спиралися на мене, як на наріжний камінь. Вони говорили, що доки митрополит Філарет на Київській кафедрі, доти Українська Церква не вийде зі складу РПЦ. Навіть вручаючи Грамоту про самостійність в управлінні, мені говорили, що доки я живий, вони впевнені, що Українська Церква буде разом з Московським престолом. Їх бентежив лише розвиток подій після того, як мене не стане. Але коли вони побачили, що той, на кого вони мали надію, повів Церкву до незалежності, тоді вони вдалися до радикальної протидії».
25 вересня та 22 жовтня 1991 року в Москві відбулися засідання Священного Синоду РПЦ. На останньому у зв’язку з проведенням 1-3 листопада 1991 року в Києві Собору УПЦ та питанням, що винесено на його розгляд, було прийнято «Заяву Священного Синоду Руської Православної Церкви», в якій, зокрема, говорилося: «Московский Патриархат и далее будет идти путем укрепления единства и соборности входящих в него епархий и их объединений. Однако мы решительно выступаем против того, чтобы эти изменения осуществлялись вопреки воле народа Божия, составляющего Церковь, с пренебрежением к свщенным канонам и в силу чуждых Церкви политических расчетов». З цієї заяви видно, що ще до рішення Собору УПЦ про необхідність для неї автокефалії, Священний Синод РПЦ займає жорстку позицію на збереження організаційної єдності Московського Патріархату. Тому ним заздалегідь прагнення автокефалії визнається таким, що «суперечить волі народу Божого та канонам». В цьому відчувається радянській вишкіл членів Синоду, які свою волю видають за волю народу Божого. І чи Собор УПЦ не є тим органом, який має висловлювати цю волю? Особливо дивними є слова про «чужі Церкві політичні розрахунки» коли вони виходять з-під пера тих ієрархів РПЦ, які десятки років перед цим займалися церковним обслуговуванням «миротворчих ініціатив» радянського уряду, засуджували «світовий імперіалізм» тощо.
1 - 3 листопада 1991 року у Трапезному храмі Києво-Печерської Лаври відбувся Собор Української Православної Церкви. На Соборі були присутні 91 делегат з яких 23 єпископи. Відповідно до «Определения Собора Украинской Православной Церкви по вопросу полной самостоятельности Украинской Православной» Собор прийняв звернення до Патріарха Алексія ІІ та єпископату РПЦ, в якому, зокрема, говориться: «Участники Собора, представляющие весь украинский епископат, клир, мирян, монастыри и духовные учебные заведения, единогласно определили обратится к Вашему Святейшеству и епископату Русской Православной Церкви с просьбой даровать Украинской Православной Церкви полную каноническую независимость, т. е. автокефалію». Також Собором прийнято «Определения по религиозной ситуации на Украине и по другим вопросам церковной жизни». Особливо важливими з цих визначень є пункти 5 та 6. В п. 5 Собор відкидає всі звинувачення на адресу Предстоятеля УПЦ митрополита Філарета і підтверджує його обрання Предстоятелем УПЦ, а в п. 6 підтверджує рішення Священного Синоду про позбавлення забороненого у священнослужінні єпископа Іонафана (Єлецкіх) священного сану.
Жодне з рішень Собору органами Московської патріархії не було опротестоване, а законність рішень Собору ані в той час, ані тепер, офіційно або аргументовано не заперечувалася. В той же час у московській та промосковській українській пресі розгортається справжня інформаційна війна проти митрополита Філарета. Розпочалося все зі статі в «Огоньке» (№ 48 та №49 за 1991 рік) Олександра Йосиповича Нєжного «Его Блаженство без митры и жезла» ц якій витягаються на світло звинувачення колишнього єпископа Іонафана, а також митрополита Агафангела, деяких ченців Києво-Печерської Лаври, прийомної дочки Євгенії Петрівни Родіонової Віри Медвідь та інших осіб, які з тих чи інших причин були незадоволені митрополитом Філаретом.
Необхідно згадати атмосферу «боротьби» зі всім, що мало відношення до колишнього режиму – КПРС, КДБ, бюрократами та великодержавними шовіністами – в якій писалася і згадана стаття. В ній митрополит Філарет був звинувачений у зв’язках з партійними функціонерами, КГБ, подавався в образі типового радянського функціонера, хвиля боротьби з якими якраз накрила тоді суспільство. Це у сучасній Росії співробітництво з КДБ вважається виявом справжнього патріотизму, а в ті часи ярлик «кадебіста» був відвертою лайкою. О. Нєжний, який відразу після рішення Синоду УПЦ провести Собор УПЦ, у кінці вересня 1991 року відвідав Київ з метою збирання компромату, вдало виконав своє завдання.
Як вже було вказано, незалежність і самостійність УПЦ в управлінні головним чином залежала від особи Предстоятеля УПЦ та єдності українського єпископату. Саме тому у високих московських кабінетах обрали сталінську тактику боротьби – «немає людини – немає проблеми». Там розуміли, що УПЦ без митрополита Філарета не буде здатною боротися за автокефалію.
В той же час Московська патріархія всіма можливими способами намагалася виграти час для розгортання інформаційної війни проти митрополита Філарета та автокефалії УПЦ. Якщо протягом двох місяців – вересня і жовтня – відбулося чотири засідання Синоду РПЦ, то після Собору УПЦ, який поставив питання про автокефалію УПЦ, Синод РПЦ не збирався аж до 25 грудня 1991 року, тобто протягом двох місяців. Офіціоз Московської патріархії, «Московский церковный вестник», також протягом двох місяців, не повідомляв про Собор УПЦ та його рішення. Така інформація з’явилася лише у останньому за 1991 рік, 21 номері. 25-27 грудня 1991 року в Москві проходило засідання Священного Синоду РПЦ, на якому було зроблено спробу натиснути на митрополита Філарета, поставити під сумнів добровільність рішень Собору УПЦ та заперечити необхідність автокефалії. Результатом роботи Синоду було рішення передати документи Собору УПЦ на розгляд архієреїв Руської Православної Церкви.
Синодом також було прийнято заяву з приводу утворення СНД, в якій зокрема зазначалося: «Историческая общность и братство славянских народов, крещеных в единой купели, не должны разрушаться. При государственной самостоятельности мы должны остаться духовно едиными, черпая в этом единстве силу для обновления жизни … Православные христиане надеются, что новые отношения между государствами Содружества – исключат попытки создать государственную, господствующую религию или ідеологію». Зрозуміло, що мова йде не про пануюче положення самої РПЦ… З наведеної заяви можемо бачити, що у Священному Синоді, а відповідно, і в єпископаті Руської Православної Церкви, не існувало навіть припущення про те, що Українська Православна Церква може отримати автокефалію. Головним питанням, яке стало перед Священноначалієм РПЦ, було питання не про автокефалію УПЦ, а про те, як цю автокефалію не надати.
Напередодні призначеного на 1 грудня 1991 року референдуму про державну незалежність України в Києві пройшов Міжрелігійний форум. Головною метою його проведення було обнародування політики керівництва нової держави в області релігії. Головною тезою цієї політики мали стати слова Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука про те, що в «незалежній державі повинна існувати незалежна Православна Церква». Ця теза повністю відповідає історичним традиціям та канонічному праву Православної Церкви, але категорично не сприймається в Московському Патріархаті. Якби державна влада України послідовно відстоювала свою позицію, то, можливо, тиск з боку московських церковних і світських кіл не мав би таких згубних наслідків для Української Православної Церкви. Але цього, на жаль, не відбулося.
З приводу київського Міжрелігійного форуму в «Московском церковном вестнике» з’явилась стаття під назвою «Самостийность, «незалежность» и автокефалія». З самої назви статті можемо зрозуміти ставлення високих московських церковних кіл до державності України та автокефалії її Церкви – в російській мові слова «незалежность» та «самостийность» завжди мали лайливо-принизливе значення (що є дуже симптоматичним). Головними тезами статті є наступні:
- вимоги автокефалії УПЦ продиктовані суто політичними розрахунками, а тому не є тривалими (мабуть мається на увазі те, що Україна, як держава, довго не проіснує, а тому політичні передумови автокефалії зникнуть самі собою); - ідея автокефалії УПЦ вигідна уніатам і Римо-Католицькій Церкві, або й навіть вигадана ними; - на автокефалію не погодяться віруючі (у даному випадку «віруючі» виконують роль радянських «трудящих» за «численними проханнями» якийх все відбувалося у СССР).
Автор статті зауважує: «Следует признать, что краткосрочный эффект предоставления автокефалии Украине (не Церкві, а саме Україні – авт.) будет, по видимому, положительным: болезненный раскол ликвидируется», хоча тут таки висловлює думку про те, що «успех (об’єднання УПЦ та УАПЦ – авт.) будет зависеть от того, кто возглавит этот процесс: личность лидера не должна вызывать нареканий ни с чьей стороны». Таким чином у статті викладено основні аргументи Московського Патріархату проти автокефалії УПЦ, хоча, мабуть, головним аргументом для нього є «этого не может быть потому, что этого не может быть никогда».
Занепокоєні інформаційною війною проти Предстоятеля УПЦ та її автокефалії, єпископи, що зібралися на святкування дня народження митрополита Філарета 23 січня 1992 року, підписали звернення до патріарха Алексія, Синоду та єпископату РПЦ, в якому висловлене прохання пришвидшити процес розгляду документів Собору УПЦ про автокефалію. «У нас создается впечатление, что положительное решение этого вопроса умышленно затягивается» – зазначено у зверненні.
Того ж дня відбулося засідання Священного Синоду УПЦ, на якому єпископа Донецького Аліпія було звільнено від керування єпархією згідно його прохання від 8 січня 1992 року і призначено вікарієм Київської єпархії. Єпископів Чернівецького Онуфрія та Івано-Франківського Іларіона переміщено один на місце другого, а єпископа Тернопільського Сергія призначено вікарієм Київської єпархії. Всі вищезгадані єпископи (окрім Іларіона, нинішнього митрополита Донецького УПЦ МП) не підкорились рішенню Синоду і не звільнили своїх попередніх кафедр, перестали поминати за Божественною літургією Предстоятеля УПЦ і цим фактично учинили розкол. Заштатний митрополит Агафангел у своїй колишній Вінницькій єпархії також почав сіяти церковну смуту, підбурюючи духовенство до переходу у пряме підпорядкування Московському Патріархові. Таким чином фактичний розкол в Українській Православній Церкві стався взимку 1992 року. 4 лютого 1992 року патріарх Алексій направив митрополиту Філарету телеграму на захист розкольницьких дій трьох єпископів УПЦ і закликав його по відношенню до розкольників «не принимать канонических прещений».
Звернення єпископату було відвезене до Москви архієпископом Лазарем і єпископами Варфоломієм та Андрієм. 18-19 лютого 1992 року у Москві відбулося засідання Синоду РПЦ, на якому митрополит Філарет був відсутній. З приводу звернення єпископату УПЦ від 23 січня патріарх Алексій та Синод направили «Послання» до митрополита Філарета та єпископату УПЦ, в якому говориться наступне: «Со всей определенностью мы свидетельствуем, что Священный Синод РПЦ не имеет отношения к тем церковным смутам, которые развиваются в пределах УПЦ и приносят нам глубокую боль. Что касается антицерковных кампаний в средствах массовой информации, то они, в первую очередь, направлены против нашего Священного Синода и авторитета Церкви и остаются на совести их авторов … В целях предотвращения (нового розколу УПЦ – атв.) необходимо всем нам действовать честно, незлобиво, осмотрительно и мудро, не допуская «стихиям мира сего» восторжествовать над пастырским долгом и ответственностью… Мы обещаем Вам сделать все, от нас зависящее, чтобы решение о будущем Православия на Украине было принято в соответствии с подлинными (sic!) чаяниями ее благочестивого православного народа… Каждый, кто остается верным Православию, получит наше каноническое пастырское окормление и не будет брошен на произвол сил зла». Таким чином Московська патріархія без жодних аргументів ставить під сумнів чинність рішень Собору УПЦ і повідомляє про свою підтримку розкольницьких дій, спрямованих на недопущення отримання УПЦ автокефалії. Синод прийняв рішення про проведення 31 березня - 4 квітня 1992 Архиєрейського собору РПЦ для розгляду Звернення єпископату УПЦ від 3 листопада 1991 року про надання їй автокефалії.
