Основний зміст зазначеного законопроекту полягає в тому, щоб унормувати надання статусу регіональної мови одній із мов, що не є державною (українською), а також визначити сфери суспільного життя, у яких дана мова може використовуватися паралельно з державною чи замість неї.
Підставою для надання статусу регіональної мови, згідно із законопроектом, є наявність на території певного населеного пункту, району чи області 10% носіїв цієї мови, що має встановлюватися на підставі даних Всеукраїнського перепису, зокрема, через відповідну інтерпретацію відповіді на питання про «рідну мову» респондента.
На всій території, що підпадає під юрисдикцію відповідного органу місцевого самоврядування, вступають у силу норми законопроекту щодо використання регіональної мови:
в актах місцевих органів державної влади (ч. 2, ст.10);
у роботі місцевих органів державної влади і місцевого самоврядування та в їхньому листуванні з органами влади вищого рівня (ч.1, ст.11);
при наданні адміністративних послуг населенню (ч. 2, ст.11);
при проведенні офіційних зібрань, які проводяться місцевими органами державної влади та місцевого самоврядування (ч. 4, с.11);
в офіційних оголошеннях та повідомленнях (ч. 5, с.11);
у матеріалах передвиборчої агітації (ч. 5, ст. 12);
у друкованій продукції службового та ужиткового користування (бланки, форми, квитанції, квитки), що розповсюджується органами державної влади і органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, установами та організаціями (ч. 7, с. 24).
Даний перелік містить лише норми, які дозволяють використовувати регіональну мову замість державної, а не паралельно з нею.
При цьому йдеться не тільки про право використовувати регіональну мову в публічній сфері, але й про обов’язок. Законопроект містить положення про те, що заходи щодо використання і захисту регіональної мови або мови меншини є «обов’язковими для місцевих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, їх посадових і службових осіб, а також громадян – суб’єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб» (ч. 7, с. 7).
Разом з тим, законопроект майже не містить норм, які конкретизують конституційне положення про державний статус української мови, якщо не брати до уваги таких суто декларативних тез, як наприклад, у частині 5 статті 6 проекту («Жодне положення цього закону не може тлумачитися як таке, що спрямоване на звуження сфери використання державної мови»).
Виняток щодо вживання державної мови зроблено лише для декількох сфер. Зокрема, українська мова, згідно з нормами проекту, обов’язково використовується в законопроектах, що подаються на розгляд Верховної Ради України, на уроках української мови та літератури, в картографічній продукції внутрішнього призначення, у слідчих і судових документах та у Збройних Силах.
В українських реаліях російська мова може витіснити українську з усіх сфер суспільного життя на значній території України, зокрема в російськомовних регіонах, де лише російською як єдиною офіційною мовою будуть користуватися у своїй роботі місцеві органи влади, навчальні і дошкільні заклади, суди, політичні організації, наукові установи, засоби масової інформації тощо. Таким чином, єдиний мовний простір країни та пов’язана з ним комунікативна цілісність політичних, адміністративних, інформаційних, наукових, культурних процесів у межах держави буде порушена або серйозно утруднена.
Як наслідок, запровадження нового законодавства про мови суперечить не лише національним інтересам, але й загальновизнаним європейським нормам. На них спирається, зокрема, у своєму висновку щодо законопроекту № 9073 від 13.01.2012 р. Верховний комісар ОБСЄ у справах національних меншин, вказуючи на роль державної мови як «об’єднуючого суспільство фактора» (п. 22 Оцінок і рекомендацій), та наголошуючи на тому, що її просування «складає легітимний інтерес держави» (п.6 Оцінок і рекомендацій).
