Про виховання патріотизму у рагулів і дітей
В одному американському фільмі, який я бачив лише в другій його половині, дурнуватий герой сказав хитру річ: “Інтернет для того й існує, щоб, сидячи за екраном комп’ютера та, ховаючись за вигаданими іменами, гадити на всіх і все”. Цитата, звісно ж, не дослівна, але, здається, точно відтворює зміст сказаного. Так от – я не ховаюсь і не збираюсь гадити. І мені дуже хотілося б, щоб і на мене не гадили. Але ж кого тут хвилюють мої бажання?...
Не буду прикидатися смиреним праведником. Не брехатиму, ніби зла нікому не бажаю. Я його бажаю. Бажаю ворогам, бажаю покидькам, бажаю всім тим, хто, на мою думку, на це заслуговує. І в цьому я можу помилятися. Можу помилятися і в своїй оцінці, і в своїх висновках. Але ж інші також можуть помилятися, оцінюючи мене...
Декілька днів тому я був у невеличкій мандрівці. Я взагалі люблю мандрувати, і коли мені вдається вирватися – я щасливий.... Але...
Був у одному селі, де стоїть пам’ятник українським героям. Навіть не пам’ятник, а невеличкий меморіал. Коли я туди їхав – кілька разів розпитував дорогу в місцевих. Щоразу мене перепитували: «А що, там сьогодні якась акція?» Питання перше: чому нам обов’язково потрібна якась акція, щоб віддати шану своїм героям?
Меморіал виявився досить модерновим. Відчувається, що створювався під безпосереднім патронатом якихось діаспорних панів. Читаю список загиблих і зустрічаю багато знайомих прізвищ – сучасних політиків, великогабаритних чиновників, просто видатних діячів. Не думаю, що родичі, але все ж таки... Якби я десь колись на якомусь пам’ятнику зустрів власне прізвище – я би пишався цією людиною, як рідним...
Стою серед порослого високою травою меморіалчика, читаю прізвища, роздумуючи про те, чи вистачило б у мене духу свідомо піти разом з ними на смерть, аби не жити в чужому ярмі. Підозрюю, що ні. Тому дякую долі, що народився тут у ті часи, коли такого вибору поки робити не доводиться. Звертаю увагу на штучні вінки та квіти, мабуть, привезені сюди кілька місяців тому під час якоїсь чергової “акції”. Їх вже давно попевертало вітром та порозкидало – і нікому до того немає діла. Починаю їх підіймати та розставляти гарненько, і раптом чую за спиною голос...
Місцевий дядько розповідає, що колись йому платили 90 гривень на місяць, і він тут за всім доглядав. Косив траву, підрізав кущі та дерева, ладнав огорожу, підкопував, прибирав. Гроші платити припинили, а голого ентузіазму не вистачило надовго. Місцева влада платити не хоче, центральна влада про це навіть і не думає, а меценати кудись зникли... Питання номер «два»: яке майбутнє чекає країну, в бюджеті якої не знаходиться 90 гривень на місяць, щоб тримати в належному стані єдиний пам’ятник учасникам другого зимового походу?
Ну добре, хай грошей дійсно не вистачає. Або в міністерстві культури немає жодної людини, яка б опікувалася станом пам’ятників українським героям. Але коли я вчився в радянській школі, я регулярно брав участь в обов’язковому прибиранні меморіалів та пам’ятників, в почесних вартах і урочистих мітингах. Мені це не подобалося, але хтось старший завжди наполегливо втовкмачував, що таким чином я віддячую людям, які віддали своє життя за мою країну та моє щасливе дитинство. І я тому знав, що мушу це робити, поки мені самому не випав шанс віддати життя заради світлих ідеалів...
От тут і виникає кількаповерхове питання номер три: а в наших українських школах ніхто не вчиться? Чи в сучасних діточок ручки повідвалюються? Чи ми нове покоління змалку привчаємо до думки, що без копійки і палець об палець вдарити не можна? А, може, просто нам наплювати на те, хто там коли і за кого загинув – ми ж-то, слава Богу, поки живі-здорові? Та й взагалі – закону про те, що дітей в Україні треба виховувати у патріотичному дусі, немає, тож хай поки кожен виховується так, як сам хоче?..
А потім я ще був деінде. Був на унікальних історичних місцях. В одному понабудовували статуйок, парканчиків, доріжок, терасок – так, що від історії вже майже нічого там і не лишилося. А в іншому дуже люблять відпочивати наші люди – дихати свіжим повітрям, засмагати на сонечку, купатися в річечці, смажити шашлички, пити, квасити, бухати... Як результат – все загаджене. Купи сміття, битого скла, дерева з пообламуваними гілками, скелі, суцільно порозписані клятвами у вічному коханні та історичними довідками, коли і хто тут зависав...
У місцевому краєзнавчому музеї Галина Володимирівна натхненно розповідала... Цим горщикам по кілька тисяч років!... Це ж стародавні арабські та візантійські монети – про що це свідчить? Значить, була розвинена торгівля – зі Сходом і Заходом!... А зверніть увагу на ці золоті та срібні прикраси! Яка робота! А як збереглися! Люди з усієї Європи приїзджають, щоб на них подивитися!...
А наші люди тут бувають? – запитую. Бувають, - каже якось не дуже впевнено, – і дуже часто...
Чомусь не дуже віриться...
06.07.2006 Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ