Так, це вони "рузькоязичное население". До війни їх принижували тільки в Прибалтиці, навіть за громадян не рахували. А вони скиглили, сосали, скиглили, сосали... але в рідну рашу не їхали, бо рівень життя в Прибалтиці набагато вище...
О ценностях: советских, демократических, христианских
- Автор теми Dvoranin
- Дата створення
Loner
Well-Known Member
Тільки призупинено на деякий час але не виключено
Ну, "деякий час" - то розпливчасте... може, поки той час сплине - поновлювати нікого буде...
Чи Лев Толстой скидає бомби на українців?
Про рашизм і російську культуру
8 квітня, 2022 - 14:43
Коли ворог ставить собі за мету здійснити геноцид українців – священна ненависть до агресора є не лише природною, але й абсолютно виправданою. Така ненависть не може безмірно не зростати після побачених Україною та цілим світом жахливих картин скоєного російськими загарбниками в Бучі, Бородянці, Ірпіні, Маріуполі, Чернігові, Харкові… Адже тільки закінчений цинік, моральний ідіот та відщепенець може холоднокровно дивитись на кадри закатованих, згвалтованих, розстріляних цими нелюдами беззахисних мирних людей – тим більше заперечувати відповідальність Росії за ці злочини.
Тобто тут предмету для жодних дискусій немає і бути не може. Тому що або ми їх, або вони – нас.
Грунт для дискусіій виникає, проте, тоді коли суттєва частина нашої фейсбучної спільноти (не маю сумніву в їх цілковитій щирості) висуває гасло: геть усе рашистське з України, геть під корінь! При чому йдеться не лише, приміром, про перейменування площі та вулиці Льва Толстого (на вулицю Євгена Чикаленка, чиї заслуги перед Україною й досі не оцінені належним чином. Це конкретний окремій випадок). Ні мова йде взагалі про викорінення в нашій державі (в умовах війни, але чимало блогерів проголошують – назавжди) усього «рашистського», причому до останнього відносять (коли між рядків, а коли прямо) і всю російську класичну культуру (літературу, музику, театр), зараховуючи її до ворожої й вимагаючи відповідного ставлення до неї.
Ризикуючи зустрітись зі звинуваченнями в непатріотизмі та поблажливості до ворога – все ж мушу висловити тут свій погляд. Тим більше, що ненависть – не до російських нацистів, які чинять в Україні звірства, небачені ніколи, навіть під час Другої світової війни, й незрідка перевершуючи в цьому навіть гітлерівців, а до російської культури як такої, причому ці два слова вже беруться у лапки – набула вже візуального оформлення. Маю на увазі два малюнки, поширені у Фейсбук-мережі: на одному Толстой і Достоєвський наче парять у небесах на фоні бомб, що падають на українські міста і села, начебто «благословляючи» це варварство; на іншому близько десятка російських класиків, від Пушкіна та Лермонтова і до Булгакова, Висоцького, Цоя зображені із закривавленими руками й обличчями.
Наскільки справедливим є такий підхід? На чуттєвому, емоційному рівні він є більш ніж зрозумілим. Але вдумаємось: то що ж , Лев Толстой або Достоєвський (термін «Толстоєвський», який теж побутує у Фейсбуці, є, скоріше, занадто умовним і не дуже точним: ці два письменники мало в чому погоджувались один з одним) підтримували б убивства українців?
На це відповідають так: це «російська культура» (в лапках) виховала московитів так, що вони тепер чинять військові злочини; це вона винна в тому, що російська армія не зупиняється перед жодними злодіяннями.
Сумнівно , що ці двоноги начитавшись Пушкіна, Толстого, Лермонтова, Чехова коять внаслідок цього такі нелюдські справи. Є блогери, які наполегливо проводять саме такий погляд. Що на це можна сказати?
Перше і дуже важливе. Більші навіть у порівнянні з нацистськими військові злочини коять ті нелюди, хто ніколи в житті не читав жодного рядка Чехова, Лермонтова, Буніна або Короленка. Російська культура понищена, потоптана й розчавлена путінськими рашистами. Її просто наразі немає – і це сталось аж ніяк не сьогодні, а ще 20-30 років тому. Будь-яка культура (безвідносно до країни) стоїть на вічних заповідях: «не вбивай», «не кради», «не бажай чужого» (читаймо Вітхий Заповіт). Ті , хто чинив звірства в Бучі, жодного стосунку до російської культури не мають – як і вона, і це важливо, до них! Це пекло було наслідком (це далеко не єдина причина) свідомого вбивства путінською владою російською культури. Натомість вони отримували ерзац з телевізорів.
Скажуть: а як же імперська складова російської культури ? Так, вона була (імперці навколо влади крутяться і зараз – Нікіта Міхалков, Машков, Безруков та їм подібні, от тільки при чому тут справжня культура?). Так , Достоєвський справді писав: «Рано чи пізно, а Константинополь буде нашим» («Щоденник письменника», 1876 рік). Проте, по-перше, це було великою трагедією письменника, тільки за читання листа Бєлінського до Гоголя (!) засудженого до страти, поставленого на ешафот і «помилуваного» за п»ять хвилин до виконання вироку та відправленого на каторгу (інша річ, що Достоєвський заприсягся після цього не виступати проти влади, а наприкінці життя «вписався» в імперську систему координат). А по-друге, треба ж , панове, розрізняти письменника – автора художніх творів (де є правда життя) та його ж публіцистику. Ось зараз часто цитують (як доказ негуманності Достоєвського) слова Раскольникова з роману «Злочин й кара»: «Тварь я дрожащая или право имею?». Але забувають навести відповідь – слова Соні Мармеладової, мовлені з жахом і відчаєм: «Убивать? Убивать-то право имеете?!». Думається, що саме тут – позиція самого Достоєвського.
Що ж до Толстого, який з лютою ненавистю писав про Петра Першого, ката українців, який в повісті «Хаджі Мурат» описував, як вільні чеченці ставляться до загарбників-росіян (як до скажених собак, щурів, тарганів, які не варті навіть ненависті – лише огиди), який був відлучений від офіційної Російської православної церкви за безжальну критику казенного російського православ»я (це його величезна заслуга), який 1908 року написав статтю «Не можу мовчати», протестуючи проти масових страт людей українофобом Столипіним – то думається, він не потребує виправдань. Хто ми, щоб судити всесвітньо відому людину , яка пішла з життя 112 років тому і називала війну «омерзительнейшим и противным человеческой природе преступлением» (сам був ветераном Кримської війни!).
Так само, як не потребує суду й виправдань Лермонтов, який загинув 181 рік тому, який є автором геніальних рядків «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ…», томик віршів якого не раз наполегливо просив надіслати йому ув»язнений Тарас Шевченко (поряд з п»єсами Шекспіра). Так само не потребує виправдань Володимир Короленко, котрий десятки років захищав гнаних і несправедливо переслідуваних, серед них – українських селян та українських греко-католиків.
І ще. Згоден, коли наполягають на застосуванні принципу колективної відповідальності всіх росіян за злочини Путіна, які схвалювали або мовчали (тут є винятки, якими не можна нехтувати: тільки серед авторів газети «День» це Борис Соколов, Ігор Яковенко, Тетяна Таїрова-Яковлєва. Трагічно мало хороших росіян). Проте не можна погодитись, коли кажуть про колективну, всезагальну відповідальність кардинально різних діячів російської культури, які давно вже пішли з життя .
Про рашизм і російську культуру
You must be registered for see links
8 квітня, 2022 - 14:43
Коли ворог ставить собі за мету здійснити геноцид українців – священна ненависть до агресора є не лише природною, але й абсолютно виправданою. Така ненависть не може безмірно не зростати після побачених Україною та цілим світом жахливих картин скоєного російськими загарбниками в Бучі, Бородянці, Ірпіні, Маріуполі, Чернігові, Харкові… Адже тільки закінчений цинік, моральний ідіот та відщепенець може холоднокровно дивитись на кадри закатованих, згвалтованих, розстріляних цими нелюдами беззахисних мирних людей – тим більше заперечувати відповідальність Росії за ці злочини.
Тобто тут предмету для жодних дискусій немає і бути не може. Тому що або ми їх, або вони – нас.
Грунт для дискусіій виникає, проте, тоді коли суттєва частина нашої фейсбучної спільноти (не маю сумніву в їх цілковитій щирості) висуває гасло: геть усе рашистське з України, геть під корінь! При чому йдеться не лише, приміром, про перейменування площі та вулиці Льва Толстого (на вулицю Євгена Чикаленка, чиї заслуги перед Україною й досі не оцінені належним чином. Це конкретний окремій випадок). Ні мова йде взагалі про викорінення в нашій державі (в умовах війни, але чимало блогерів проголошують – назавжди) усього «рашистського», причому до останнього відносять (коли між рядків, а коли прямо) і всю російську класичну культуру (літературу, музику, театр), зараховуючи її до ворожої й вимагаючи відповідного ставлення до неї.
Ризикуючи зустрітись зі звинуваченнями в непатріотизмі та поблажливості до ворога – все ж мушу висловити тут свій погляд. Тим більше, що ненависть – не до російських нацистів, які чинять в Україні звірства, небачені ніколи, навіть під час Другої світової війни, й незрідка перевершуючи в цьому навіть гітлерівців, а до російської культури як такої, причому ці два слова вже беруться у лапки – набула вже візуального оформлення. Маю на увазі два малюнки, поширені у Фейсбук-мережі: на одному Толстой і Достоєвський наче парять у небесах на фоні бомб, що падають на українські міста і села, начебто «благословляючи» це варварство; на іншому близько десятка російських класиків, від Пушкіна та Лермонтова і до Булгакова, Висоцького, Цоя зображені із закривавленими руками й обличчями.
Наскільки справедливим є такий підхід? На чуттєвому, емоційному рівні він є більш ніж зрозумілим. Але вдумаємось: то що ж , Лев Толстой або Достоєвський (термін «Толстоєвський», який теж побутує у Фейсбуці, є, скоріше, занадто умовним і не дуже точним: ці два письменники мало в чому погоджувались один з одним) підтримували б убивства українців?
На це відповідають так: це «російська культура» (в лапках) виховала московитів так, що вони тепер чинять військові злочини; це вона винна в тому, що російська армія не зупиняється перед жодними злодіяннями.
Сумнівно , що ці двоноги начитавшись Пушкіна, Толстого, Лермонтова, Чехова коять внаслідок цього такі нелюдські справи. Є блогери, які наполегливо проводять саме такий погляд. Що на це можна сказати?
Перше і дуже важливе. Більші навіть у порівнянні з нацистськими військові злочини коять ті нелюди, хто ніколи в житті не читав жодного рядка Чехова, Лермонтова, Буніна або Короленка. Російська культура понищена, потоптана й розчавлена путінськими рашистами. Її просто наразі немає – і це сталось аж ніяк не сьогодні, а ще 20-30 років тому. Будь-яка культура (безвідносно до країни) стоїть на вічних заповідях: «не вбивай», «не кради», «не бажай чужого» (читаймо Вітхий Заповіт). Ті , хто чинив звірства в Бучі, жодного стосунку до російської культури не мають – як і вона, і це важливо, до них! Це пекло було наслідком (це далеко не єдина причина) свідомого вбивства путінською владою російською культури. Натомість вони отримували ерзац з телевізорів.
Скажуть: а як же імперська складова російської культури ? Так, вона була (імперці навколо влади крутяться і зараз – Нікіта Міхалков, Машков, Безруков та їм подібні, от тільки при чому тут справжня культура?). Так , Достоєвський справді писав: «Рано чи пізно, а Константинополь буде нашим» («Щоденник письменника», 1876 рік). Проте, по-перше, це було великою трагедією письменника, тільки за читання листа Бєлінського до Гоголя (!) засудженого до страти, поставленого на ешафот і «помилуваного» за п»ять хвилин до виконання вироку та відправленого на каторгу (інша річ, що Достоєвський заприсягся після цього не виступати проти влади, а наприкінці життя «вписався» в імперську систему координат). А по-друге, треба ж , панове, розрізняти письменника – автора художніх творів (де є правда життя) та його ж публіцистику. Ось зараз часто цитують (як доказ негуманності Достоєвського) слова Раскольникова з роману «Злочин й кара»: «Тварь я дрожащая или право имею?». Але забувають навести відповідь – слова Соні Мармеладової, мовлені з жахом і відчаєм: «Убивать? Убивать-то право имеете?!». Думається, що саме тут – позиція самого Достоєвського.
Що ж до Толстого, який з лютою ненавистю писав про Петра Першого, ката українців, який в повісті «Хаджі Мурат» описував, як вільні чеченці ставляться до загарбників-росіян (як до скажених собак, щурів, тарганів, які не варті навіть ненависті – лише огиди), який був відлучений від офіційної Російської православної церкви за безжальну критику казенного російського православ»я (це його величезна заслуга), який 1908 року написав статтю «Не можу мовчати», протестуючи проти масових страт людей українофобом Столипіним – то думається, він не потребує виправдань. Хто ми, щоб судити всесвітньо відому людину , яка пішла з життя 112 років тому і називала війну «омерзительнейшим и противным человеческой природе преступлением» (сам був ветераном Кримської війни!).
Так само, як не потребує суду й виправдань Лермонтов, який загинув 181 рік тому, який є автором геніальних рядків «Прощай, немытая Россия, страна рабов, страна господ…», томик віршів якого не раз наполегливо просив надіслати йому ув»язнений Тарас Шевченко (поряд з п»єсами Шекспіра). Так само не потребує виправдань Володимир Короленко, котрий десятки років захищав гнаних і несправедливо переслідуваних, серед них – українських селян та українських греко-католиків.
І ще. Згоден, коли наполягають на застосуванні принципу колективної відповідальності всіх росіян за злочини Путіна, які схвалювали або мовчали (тут є винятки, якими не можна нехтувати: тільки серед авторів газети «День» це Борис Соколов, Ігор Яковенко, Тетяна Таїрова-Яковлєва. Трагічно мало хороших росіян). Проте не можна погодитись, коли кажуть про колективну, всезагальну відповідальність кардинально різних діячів російської культури, які давно вже пішли з життя .