Батальон "АЙДАР"
Вчера в 16:39 ·
ПРО ОБОРОНУ ЛУГАНСЬКОГО АЕРОПОРТУ,
рейд на розблокування ЛАП та бої літа 2014
Розповідь Героя України
генерал-майора Андрія Трохимовича Ковальчука.
80-та бригада ДШВ - наші кровні браття, на фото там є і айдарівці.
До річниці початку АТО та оборони Луганського аеропорту: як це було
"За цей тривалий час події антитерористичної операції перетворилися на сторінки новітньої історії, а в українському пантеоні з’явилися нові герої. Так звана антитерористична операція (АТО), власне, створила те, чого так не вистачало нашій державі – українську ідею. Та попри все, чимало героїчних сторінок залишилось або частково, або повністю за межами уваги української і світової громади.
У рамках проекту «Оборона Луганського аеропорту» публікуємо інтерв’ю з Героєм України генерал-майором Андрієм Трохимовичем Ковальчуком, який навесні-влітку 2014 року був начальником штабу 80-ї окремої аеромобільної бригади та у різні періоди керував обороною Луганського аеропорту. Фрагменти цього інтерв’ю увійдуть до однойменної документальної хроніки, яка невдовзі побачить світ.
– Розкажіть, будь ласка, про початок операції на Сході.
– Ми отримали розпорядження на формування батальйонної тактичної групи. Було визначено місце, куди вона має вирушити. І я, на чолі рекогносцирувальної групи, відбув у район призначення. Там розбирався, де розмістити бригаду. Окреслював, де будемо займатися, жити тощо. А в цей час батальйонно-тактична група формувалася, вантажилася, отримувала боєприпаси, приводилася у повну бойову готовність. І за декілька діб я уже зустрічав БТГр 80-ї бригади. Наступного ж дня ми організували злагодження. Це складова, без якої не можна обійтися. Адже всі люди цієї групи мусили діяти за єдиним сигналом, за єдиною командою. А для цього потрібно цих людей натренувати. І тоді тільки можна надіятися на повне розуміння завдання, яке отримує командир і що воно буде виконано успішно. Бо коли люди не розуміють, що від них вимагають, завдання приречене. Тому перше завдання на початку війни – це було зосередження в певному районі для проведення бойового злагодження батальйонно-тактичної групи.
– На той момент ви вже відчували, що це початок війни?
– Скажу, що десь, напевно, відчував. Тому що отримала завдання не тільки 80-а бригада. Отримали завдання й інші частини ВДВ, які на той час були найбільш боєздатні. Бо не даремно перед війною до нас приїжджав із «дружнім» візитом такий собі полковник Преус із Російської Федерації з групою офіцерів. І ми в той час так собі думали, що це дійсно дружній візит. А на сьогодні можна запевнити, що це був далеко не дружній візит. Це був розвідник, який приїхав подивитись, чим дихає бригада, чи спроможна вона виконати завдання чи не спроможна.
Зараз я вже для себе згадую, що сиділи, пили каву. Розмовляли. Він розповідав, що брав участь у бойових діях у Грузії. Тепер зрозуміло, що це людина, яку спеціально відрядили для того, щоб розвідати. Сьогодні він отримав військове звання генерал-майора і керує першим армійським корпусом у Донецьку.
Ну, і, звичайно, дивились телебачення. Бо вже на той час у Криму події розгорталися і була певна загроза зі східного напрямку. Ми однозначно знали, на що йдемо. Але, може, не до кінця розуміли, що буде в таких масштабах. У всіх жевріла надія, що протягом місяця вирішимо всі моменти. Бо ми були ніби на підтримці СБУ, міліції, військової контррозвідки. Мали прикрити їхні дії. І навіть вже в той час, коли я був у Луганському аеропорту, безпосередньо зіштовхнувся з певною загрозою, я також свято вірив, що обійдеться без застосування Збройних сил у повному обсязі. От такі були перші враження і перше розуміння ситуації, коли отримали завдання на висування підрозділів бригади для виконання бойових задач.
– Яким чином планувалась операція з деблокади Луганського аеропорту?
– За період 2014 року було два моменти деблокади. Перший – на самому початку, в квітні, коли одне з приміщень Луганського аеропорту було захоплене російськими найманцями. Це було 8 квітня. Я отримав бойове розпорядження очолити ротну тактичну групу і висунутись у Луганський аеропорт та взяти його під охорону. Розпорядження так і звучало – взяти під охорону. Ми вирушили о першій ночі. Ротна тактична група у складі 10 БТР та автомобілів бездоганно здійснила 400-кілометровий марш. І рівно о 13.00 ми взяли Луганський аеропорт під охорону.
– Опору ще ніякого не було?
– Там було одне приміщення, захоплене сепаратистами. Це запасний диспетчерський пункт. Наш прихід був для них неочікуваним, і вони втекли. Тому ми безперешкодно виконали завдання. Але на той час… Щоб ви правильно розуміли: є охорона, а є оборона. Охорона – це функція виставлення патрулів, забезпечення пропуску на територію, охорона основних приміщень Луганського аеропорту, дальніх приводів, ближніх приводів, тобто тих об’єктів, які забезпечують дієздатність аеропорту. А оборона – це вже коли риються окопи для техніки, обладнуються позиції і зводиться загальна система управління. Так от, перше завдання було – взяти під охорону. Перейняти функції міліції – забрати в них повноваження і перекласти на себе. Отже, 8 квітня о 13-й годині дня ми виконали перше своє бойове завдання і взяли під охорону Луганський аеропорт.
Після взяття під охорону я десь протягом півтора тижня керував охороною аеропорту. А далі отримав завдання: з рештою БТГр висунутись в район Слов’янська для виконання бойових завдань на тому напрямку. Та я знав, що повернусь, оскільки я уже був у Луганському аеропорту і місцевість знаю, та і ротна тактична група моя там залишилася. Отже, я мав очолити це угрупування. Але терміни ніхто не розбирав, час не уточнювали.
– Склад сил там з часом мінявся…
– Звичайно! За цей час додатково було перекинуто літаком ще дві роти (розвідувальну роту і 3-ю аеромобільну роту 80-ї бригади). Далі доставили туди ще інші підрозділи, зокрема, інженерно-саперну роту і частину розвідувальної роти 1-ї окремої танкової бригади. І зведену роту 25-ї окремої повітрянодесантної бригади. Тобто, там уже було таке невеличке угрупування. Хоча аеропорт вже був повністю заблокований і оточений. І вода, продукти, боєприпаси постачались вже літаками – часто парашутним способом. Тоді на порядку денному стояло одне питання – розблокувати аеропорт і розширити кільце з подальшим оточенням самого Луганська.
– Мається на увазі деблокада аеропорту 13 липня?
– Так. Коли я прибув із батальйоном у сектор «А», мені визначили завдання щодо підготовки двох рейдових загонів і розблокування Луганського аеропорту. Розробити маршрут, яким будуть проходити комунікації після проходження рейдових загонів, забезпечити його охорону та утримання для того, щоб нарощувати зусилля і своєчасно реагувати на нові загрози. Перший рейдовий загін, який я мав очолити, – це були підрозділи 80-ї бригади, механізована рота 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади і танкова рота 1-ї танкової бригади. Другий рейдовий загін, який мав йти за мною, – це 3-я батальйонна тактична група 80-ї бригади. І 13 липня ми розпочали висування цих рейдових загонів по визначених маршрутах, із завданням розблокувати Луганський аеропорт, який на той час був повністю оточений.
– Наскільки нам відомо, прорив був тяжким. З якими складнощами ви зіштовхнулися?
– Вся територія за Сіверським Донцем, окрім Луганського аеропорту, була вже під контролем російсько-терористичних військ. Ми розуміли, що легко не буде. Знали, що всі основні шляхи вже перекриті. Тому 13 липня обирався маршрут по польових дорогах з обминанням населені пункти. Ми мусили пройти цей шлях із найменшими втратами і розблокувати Луганський аеропорт. Як тільки ми підійшли до населеного пункту Сабівка, то вперлися в дерев’яний міст. Апріорі по дерев’яному мосту не можна було пройти важкій техніці, не говорячи вже про танки. Я поставив завдання щодо наведення мостової переправи. На жаль, протягом 40 хвилин, дві мостові фірми не спромоглися – інженери банально не мали достатньої підготовки. І перший рейдовий загін простояв біля 1 години 20 хвилин, очікуючи, що наведуть переправу. Та так вони і не дочекалися. Користуючись нашою затримкою, терористи запалили поле. І по вітру ця пожежа вже наближалася до колони. Також десь за годину двадцять нас почали обстрілювати з «Градів». Це було перше моє знайомство з «Градами» на Луганщині. Крім цього, зі сторони західної околиці Луганська по нам почали працювати міномети. Було прийнято рішення залишити наведення переправи і почати відведення колони від обстрілів. Колона першого рейдового загону успішно вийшла з-під обстрілу і продовжила подальше виконання завдання, рухаючись через населений пункт Сабівка. Однак другий рейдовий загін на чолі із тодішнім заступником командира бригади полковником Швораком вороги заблокували обстрілами. І наші хлопці зазнали незначних втрат – було декілька поранених. У подальшому за допомогою місцевих мешканців ми перейшли через залізницю і далі вже рухалися по маршруту, який завчасно планувався. А другий загін, відповідно, повернувся назад. Таким чином, наші сили і засоби поділились на дві частини. Незважаючи на це ми рухались вперед. Що нами керувало? Перш за все, те, що завдання будь-якою ціною має бути виконане. Бо десь там наші солдати, які були оточені, припаси яких закінчувалися, яким доводилося очищати воду з пожежних резервуарів, для того, щоб приготувати їжу. Ми це розуміли і продовжили виконання завдання.
– Багато солдат розповідали, що це дуже підняло їх бойовий дух – ваш прихід, деблокада…
– Підняло, по-перше, бойовий дух тих, хто там був оточений. Вони відчули, що прийшли свої – свій командир, свої солдати, свої молодші командири. Вони піднеслися духом, готові були йти далі, виконувати задачі. Це дуже багато значило. Ті, що зі мною йшли, вони теж пожвавішали, бо вони теж виконали задачу – вони пройшли. Да, ми все одно залишилися в оточенні. Бо ми не зайняли населений пункт Георгіївка. Ми, за великим рахунком, і не могли виконати цю задачу. Він достатньо був укріплений. І цю операцію треба було переносити і відкладати на певний проміжок часу.
