НАВІЩО ТОБІ ЖИТИ ДАЛІ?
Більшість тих, що приходять до Бога, — керуються первісним страхом небуття, страхом смерті, котрий живе у кожному. Ми проживемо не так уже і довго. Комусь відпущено п'ятдесят років, комусь — шістдесят, хтось дотягне до дев'яноста. Надійде час, і прийде архангел Михаїл — з крилами, весь у білих шатах, потоках світла, з палаючим мечем. Він скаже: „Життя закінчується, і завтра ти, рідний, помреш... А хочеш жити іще?" І кожен скаже: „Хочу!". Та він неодмінно спитає: „Для чого?". Перед обличчям смерті люди бувають чесні, тому у відповідь він почув би цвинтарну тишу.
Є інстинкт самозбереження, тобто інстинкт життя. Але чи цей інстинкт завжди корисний, завжди виправданий? Людина також хоче їсти. Та помітьте: людина, необмежена в їжі, хоч трішки, але завжди переїдає. Тобто, інстинкт задовольняти голод корисний до першого шматка, а після третього цей інстинкт шкодить. Так: і з інстинктом життя. У перші десятиліття доцільно і корисно — жити, а потім для чого? Щоб переїдати?
Прожити іще сімдесят років, щоб з'їсти більше огірків? А можливо, ти хотів би пережити іще раз службу у збройних силах? Іще раз посидіти в тюрмі? Подивитися іще двадцять тисяч телесереалів? Вони однакові. Це перший телесеріал вражав, наступні — це вже повторення, яке урізноманітнюється технологією. Чим більше читаєш, тим менше дізнаєшся з книжок. І уже в п'ятдесят, шістдесят, сімдесят років кожна нова книжка читається просто за звичкою читати. І нові ідеї, що-небудь таке, що вражало б, що по-справжньому викликало б сльози, трапляється рідко.
Жити ще сімдесят років задля того, щоб мати можливість милуватися природою? А скільки разів ти перші сімдесят років милувався природою? Спостерігав, як падає це листя, як світить це сонце, так, наче ти бачиш це вперше (чи востаннє)? Лічені одиниці разів! Скільки разів за останній час ти добирався на околицю міста для того, аби просто споглядати? Вийдіть на природу і спробуйте споглядати її сорок хвилин. Одразу захочеться знайти який-небудь гриб. Ви не будете дивитися вгору, на хмари, — ви будете дивитися вниз, на гриби. Ви будете думати про попоїсти.
І всього лише заради того, аби іще сім разів на сорок хвилин забути про все і захопитися заходом сонця, виглядом вечірнього моря, ви хочете прожити наступні сімдесят років? Та це все можна зробити за тиждень. Ідіть і зробіть це, нарешті!
А може, прожити ще сімдесят років для того, аби що-небудь написати, намалювати, здійснити ВЧИНКИ?
Погляньмо на тих, хто здійснював вчинки! Ньютон міг би померти у двадцять п'ять років і все одно вважався б великим. Олександр Македонський всі свої завоювання здійснив до тридцяти років. Він міг би прожити іще сто років — це б небагато додало. Толстой після „Війни і миру" міг уже нічого не писати. Все те, що він писав потім, могло б і не бути написаним (і навіть ліпше, якби воно не було написане), а він закінчив „Війну і мир" років у сорок. Для чого було жити далі? Для чого було так довго жити Солженіцину? Останні двадцять років він живе марно. І так більшість. Лічені одиниці могли творити після шістдесяти. Хіба варто жити так довго заради самоповторень?
Але справжня проблема криється у тому, що для більшості ближніх нічого нового не буде уже після двадцяти. Для чого тоді жити до сорока? Продовжувати весь цей жах заради тих кількох хвилин справжнього щастя чи справжнього осягнення, яке розсіяне по життю? Сядьте і спробуйте на папірці виписати всі ті випадки, коли ви жили по-справжньому, коли ви віддавалися по-справжньому сильним і високим почуттям? Чесно сумуйте хвилини. Ви одержите пару годин. Пару днів. Кілька тижнів. За весь цей час.
Про що йдеться насправді? Про те, що не буде ніякого архангела Михаїла. Буде п'яний санітар. І нікому не додасться навіть п'ятнадцять хвилин, не те що сімдесят років. І мова йде не про те, чи можливо зробити життя довшим. Мабуть, неможливо. Але його можна зробити товстішим!
Насправді ми маємо дуже мало справжніх повноцінних хвилин у своєму житті — хвилин справжньої боротьби, справжньої небезпеки, справжньої насолоди. Ми могли б вмістити в нього тисячу разів по стільки!
Життя можна і потрібно робити інтенсивнішим. Усе залежить від комплексу проблем, які ми вирішуємо. Одна людина за півроку свого інтенсивного життя переживає стільки, скільки інша пережила б за десять або й за двадцять років. Тому що мрії зазвичай здійснюються, на відміну від економічних і соціологічних прогнозів, які не здійснюються ніколи. В цьому сенсі діти повноцінніші за старих. Вони не розчаровані.
Насправді можна зробити життя товстішим. БРАТСТВО якраз і потрібне для цього. Об'єднана воля може діяти в кожному з нас, і все буде виходити швидше й інтенсивніше. Тільки-но людина починає резонувати з усіма іншими і, головним чином, зі своїми завданнями, витворюється контекст. Прорив можливий тільки в спільноті.
Вважається, що уже в XVII столітті італійські художники рідко досягали вершин. Тоді уже прориви в мистецтві відбувалися на інших територіях. Хоча вчитися всі їздили до Італії. Але якщо ми візьмемо кожного з третьо-, п'ятирозрядних художників Італії XVII століття, то побачимо, що це витвори надзвичайної технічної досконалості. Звичайна сіра публіка, не здатна до осягнення, тільки завдяки тому, що вона була включена в цю мистецьку спільноту, мала можливість сягати неймовірних технічних і технологічних вершин у живописі. І якби сьогодні хто-небудь міг застосувати таку техніку в живописі, він безумовно вважався б великим художником XX століття. Але спільноти нема. І тому це неможливо. Навіть сіра, навіть п'ятирядна людина могла сягати таких вершин, які нам сьогодні здаються уже неможливими. А тим більше неймовірним здається те, що це не поодинокі випадки.
Все XX століття українці мріяли, щоб прийшов Вождь якогось такого масштабу, щоб у нього можна було закохатися безтямно і щоб всім одразу і беззаперечно стало зрозуміло: це — геній історичної дії, чи геній війни, чи геній будь-чого на всі часи. Люблять чи не люблять Україну, погані чи добрі сусіди,- щоб вони усі визнали: так, геній на всі часи. І ми молимося, щоб таке сталося. А бувають часи і бувають народи, бувають спільноти, які такого роду суб'єктів — геніїв на всі часи — штампують, як підшипники. Бо мають спільноту, мають контекст.
У спільноті витворюються ті дивовижні тонкі механізми, які дають можливість звичайній пересічній людині раптом сягати рівня, якого в інші часи можуть сягати лише генії людства.
Не знаю, чи вдасться це нам. Але сама по собі ця спроба зібратися в БРАТСТВО для того, щоб витворити контекст, є шляхетною.
Ми постійно стикаємося з питанням: "А яка у вас мета?" Невже зібратися, щоб витворити контекст — недостатня мета? Це недостатня мета — самозахист?
Більшість тих, що приходять до Бога, — керуються первісним страхом небуття, страхом смерті, котрий живе у кожному. Ми проживемо не так уже і довго. Комусь відпущено п'ятдесят років, комусь — шістдесят, хтось дотягне до дев'яноста. Надійде час, і прийде архангел Михаїл — з крилами, весь у білих шатах, потоках світла, з палаючим мечем. Він скаже: „Життя закінчується, і завтра ти, рідний, помреш... А хочеш жити іще?" І кожен скаже: „Хочу!". Та він неодмінно спитає: „Для чого?". Перед обличчям смерті люди бувають чесні, тому у відповідь він почув би цвинтарну тишу.
Є інстинкт самозбереження, тобто інстинкт життя. Але чи цей інстинкт завжди корисний, завжди виправданий? Людина також хоче їсти. Та помітьте: людина, необмежена в їжі, хоч трішки, але завжди переїдає. Тобто, інстинкт задовольняти голод корисний до першого шматка, а після третього цей інстинкт шкодить. Так: і з інстинктом життя. У перші десятиліття доцільно і корисно — жити, а потім для чого? Щоб переїдати?
Прожити іще сімдесят років, щоб з'їсти більше огірків? А можливо, ти хотів би пережити іще раз службу у збройних силах? Іще раз посидіти в тюрмі? Подивитися іще двадцять тисяч телесереалів? Вони однакові. Це перший телесеріал вражав, наступні — це вже повторення, яке урізноманітнюється технологією. Чим більше читаєш, тим менше дізнаєшся з книжок. І уже в п'ятдесят, шістдесят, сімдесят років кожна нова книжка читається просто за звичкою читати. І нові ідеї, що-небудь таке, що вражало б, що по-справжньому викликало б сльози, трапляється рідко.
Жити ще сімдесят років задля того, щоб мати можливість милуватися природою? А скільки разів ти перші сімдесят років милувався природою? Спостерігав, як падає це листя, як світить це сонце, так, наче ти бачиш це вперше (чи востаннє)? Лічені одиниці разів! Скільки разів за останній час ти добирався на околицю міста для того, аби просто споглядати? Вийдіть на природу і спробуйте споглядати її сорок хвилин. Одразу захочеться знайти який-небудь гриб. Ви не будете дивитися вгору, на хмари, — ви будете дивитися вниз, на гриби. Ви будете думати про попоїсти.
І всього лише заради того, аби іще сім разів на сорок хвилин забути про все і захопитися заходом сонця, виглядом вечірнього моря, ви хочете прожити наступні сімдесят років? Та це все можна зробити за тиждень. Ідіть і зробіть це, нарешті!
А може, прожити ще сімдесят років для того, аби що-небудь написати, намалювати, здійснити ВЧИНКИ?
Погляньмо на тих, хто здійснював вчинки! Ньютон міг би померти у двадцять п'ять років і все одно вважався б великим. Олександр Македонський всі свої завоювання здійснив до тридцяти років. Він міг би прожити іще сто років — це б небагато додало. Толстой після „Війни і миру" міг уже нічого не писати. Все те, що він писав потім, могло б і не бути написаним (і навіть ліпше, якби воно не було написане), а він закінчив „Війну і мир" років у сорок. Для чого було жити далі? Для чого було так довго жити Солженіцину? Останні двадцять років він живе марно. І так більшість. Лічені одиниці могли творити після шістдесяти. Хіба варто жити так довго заради самоповторень?
Але справжня проблема криється у тому, що для більшості ближніх нічого нового не буде уже після двадцяти. Для чого тоді жити до сорока? Продовжувати весь цей жах заради тих кількох хвилин справжнього щастя чи справжнього осягнення, яке розсіяне по життю? Сядьте і спробуйте на папірці виписати всі ті випадки, коли ви жили по-справжньому, коли ви віддавалися по-справжньому сильним і високим почуттям? Чесно сумуйте хвилини. Ви одержите пару годин. Пару днів. Кілька тижнів. За весь цей час.
Про що йдеться насправді? Про те, що не буде ніякого архангела Михаїла. Буде п'яний санітар. І нікому не додасться навіть п'ятнадцять хвилин, не те що сімдесят років. І мова йде не про те, чи можливо зробити життя довшим. Мабуть, неможливо. Але його можна зробити товстішим!
Насправді ми маємо дуже мало справжніх повноцінних хвилин у своєму житті — хвилин справжньої боротьби, справжньої небезпеки, справжньої насолоди. Ми могли б вмістити в нього тисячу разів по стільки!
Життя можна і потрібно робити інтенсивнішим. Усе залежить від комплексу проблем, які ми вирішуємо. Одна людина за півроку свого інтенсивного життя переживає стільки, скільки інша пережила б за десять або й за двадцять років. Тому що мрії зазвичай здійснюються, на відміну від економічних і соціологічних прогнозів, які не здійснюються ніколи. В цьому сенсі діти повноцінніші за старих. Вони не розчаровані.
Насправді можна зробити життя товстішим. БРАТСТВО якраз і потрібне для цього. Об'єднана воля може діяти в кожному з нас, і все буде виходити швидше й інтенсивніше. Тільки-но людина починає резонувати з усіма іншими і, головним чином, зі своїми завданнями, витворюється контекст. Прорив можливий тільки в спільноті.
Вважається, що уже в XVII столітті італійські художники рідко досягали вершин. Тоді уже прориви в мистецтві відбувалися на інших територіях. Хоча вчитися всі їздили до Італії. Але якщо ми візьмемо кожного з третьо-, п'ятирозрядних художників Італії XVII століття, то побачимо, що це витвори надзвичайної технічної досконалості. Звичайна сіра публіка, не здатна до осягнення, тільки завдяки тому, що вона була включена в цю мистецьку спільноту, мала можливість сягати неймовірних технічних і технологічних вершин у живописі. І якби сьогодні хто-небудь міг застосувати таку техніку в живописі, він безумовно вважався б великим художником XX століття. Але спільноти нема. І тому це неможливо. Навіть сіра, навіть п'ятирядна людина могла сягати таких вершин, які нам сьогодні здаються уже неможливими. А тим більше неймовірним здається те, що це не поодинокі випадки.
Все XX століття українці мріяли, щоб прийшов Вождь якогось такого масштабу, щоб у нього можна було закохатися безтямно і щоб всім одразу і беззаперечно стало зрозуміло: це — геній історичної дії, чи геній війни, чи геній будь-чого на всі часи. Люблять чи не люблять Україну, погані чи добрі сусіди,- щоб вони усі визнали: так, геній на всі часи. І ми молимося, щоб таке сталося. А бувають часи і бувають народи, бувають спільноти, які такого роду суб'єктів — геніїв на всі часи — штампують, як підшипники. Бо мають спільноту, мають контекст.
У спільноті витворюються ті дивовижні тонкі механізми, які дають можливість звичайній пересічній людині раптом сягати рівня, якого в інші часи можуть сягати лише генії людства.
Не знаю, чи вдасться це нам. Але сама по собі ця спроба зібратися в БРАТСТВО для того, щоб витворити контекст, є шляхетною.
Ми постійно стикаємося з питанням: "А яка у вас мета?" Невже зібратися, щоб витворити контекст — недостатня мета? Це недостатня мета — самозахист?