Успіх маршу «За український футбол» очевидний поки що лише самим маршувальникам – прихильникам ультраправої партії «Свобода». Тим не менш, захід оголив безліч суперечностей, якими пронизана спроба праворадикалів спекулювати на феномені спортивного фанатизму. Цей захід, проведений 7 вересня 2010 р. у Києві, передусім був протестом проти «засилля легіонерів». Замість обіцяних колон футбольних уболівальників, більшість масовки складали рядові члени ультраправої партії, яких справжні фани презирливо могли б віднести до «кузьмічів» – дідусі з онуками, алкоголіки тощо. На їх фоні якісно виділялись юні неонацисти з кельтськими хрестами, вигукуючи позивні Вермахту „Зіга-зага” або ж відверто-ксенофобні гасла типу „Біла людина – велика Україна”.
Передусім дивує, що «респектабельна» «Свобода» аж настільки упевнена у своїх електоральних позиціях, що висловлює бажання співпрацювати з найбільш радикально налаштованою частиною українських фанів (приміром, один з останніх подвигів футбольних неонацистів - ножовий напад на уболівальників «Арсеналу» 15 серпня). Втім, молодики до таких сигналів поки що байдужі, тому акцію масово проігнорували.
Тим не менш, керівники партії «Свобода» продовжують згадувати акцію в якості ілюстрації своєї масовості, натякаючи спонсорам – затрачені засоби себе виправдали. Тут вже виникає питання до „Національної опозиції” на чолі з Юлією Тимошенко, яка профінансувала звезення «свободівців» з усіх регіонів для участі в ранковому пікеті парламенту, звідки вони й рушили на марш. З яких пір купувати нацистів стало вигідніше аніж звичайних «прапороносців»? Мабуть, останнім бракує фанатичного запалу в очах. Дезорієнтований Народний комітет захисту України неперебірливо хапається за будь-яку соломинку, намагаючись створити масу за плечима «залізної леді». Втім куди більш вигідне залучення ультраправих до опозиційної діяльності привладним олігархам з Партії Регіонів. Присутності такої публіки на будь-яких акціях ставить під сумнів психічну адекватність протестуючих. Показово, що 5-тисячний «хресний хід» проти легіонерів (велетенській за мірками України!) рушив саме в той момент, коли парламент тричі підряд відмовився знизити тарифи на комунальні послуги, проваливши відповідні мораторії. Протестувальники дивуються: як їх пустили на Майдан? Та ще й з піротехнікою. Символічно, що вона нагадувала випущений пар потяга. Це підкреслює демагогічний характер партії: до усіх проблем „Свобода” має намір лише доторкнутись, щоб „засвітитись”, а не подолати.
Втім її «дотику» може бути достатньо, щоб загострити існуючі негативи. Як не дивно, але гасло зменшити на трибунах міліцейську присутність, озвучене ультраправими, матиме протилежні наслідки. Цей жест є „ведмежою послугою”, яка виправдає контроль за фанатами, якщо не репресії.
Також мітингувальники вимагали безперешкодної демонстрації патріотичної символіки. Якої саме не складно здогадатись. З усього можливого арсеналу вони взяли лише кельтські хрести. Помоніторивши фото матчів, можна побачити найвідоміші символи Третього рейху. Виявляється, інколи міліція не пропускає їх на стадіони.
Проведення такого маршу було не лише вигідне владі, але й не мало під собою підстав: вимога зменшити кількість легіонерів лунає тоді, коли в Україні намітилась відповідна тенденція. Вже давно прийняте рішення про те, що з наступного сезону присутність легіонерів у командах Прем’єр-ліги скоротиться на одну особу. Проведення заходу більше нагадувало спекуляцію на питанні, в якому праворадикали некомпетентні. Хоча дивлячись як дивитись. У провокації непотрібних конфліктів вони „компетентні”, як ніхто інший.
Саме так: нацистів турбує не стільки доля українського футболу, як розпалювання расової ворожнечі. «Політкоректніше» було б назвати марш «За футбол без ЧОРНИХ». Заступник київської «Свободи» Юрій Ноєвий прямо поставив знак рівності між легіонерами та «іншорасовими елементами». Також звучало недвозначне гасло «Геть кольорових з українського футболу». Отже, все це недолуга спроба замаскувати расизм. Усвідомивши, що «мігрантська тема» абсолютна далека від українців, расисти вишукують «чужинців», де тільки можуть. На щастя, кому дістануться багатомільйонні гонорари пересічних українців турбує так само, як і наявність в їхньому місті східних торгівців фруктами. Й до того ж яке право має партія, що захищала заробітчан, критикувати «футбольних мігрантів»? Може спершу заборонимо актору-«свободівцю» Богдану Бенюку зніматися в російських блокбастерах? Наскільки адекватною виглядає боротьба «за спорт без глобалізації», озвучена юнаками, що виконують римські вітання в одязі англійських «хулз» під кельтськими хрестами? Фанатська субкультура і особливо її праві адепти, висловлюючись їхніми термінами, є космополітичними дітьми глобалізації.
Ультранаціоналісти видають бажане за дійсне, ідеалізуючи футболістів українського походження. Один з київських функціонерів Руслан Андрійко заявив, що «наші хлопці грають за Україну», а легіонери – «тільки за гроші». Втім, як показує практика, багатьом вдається поєднувати і одне, й інше, навіть граючи в складі зарубіжних команд. Принаймні висновок випливає з того, що «сумісник» Андрій Шевченко не удостоївся критики неофашистів.
Незрозумілим лишається джерело легітимації вимог. Ігор Мірошниченко критикує ідею Григорія Суркіса щодо об’єднання українського та російського чемпіонатів, апелюючи до заборони УЄФА. Цікаво, расове представництво теж передбачені актами федерації? Вражає лицемірністю й саме формулювання: „максимально обмежити кількість легіонерів”. Взагалі-то вона й зараз суворо регламентована: в матчах Прем’єр-ліги їх кількість обмежена до 7, в першій лізі – до 3, а в другій їх немає зовсім. Ймовірно, нацисти мають на увазі повну заборону, але не наважаються це сказати.
У своїй пропаганді праворадикали намагаються довести, що расова приналежність є чинником перемоги. Втім вдалих прикладів чомусь не навели. Голова столичної „Свободи” Андрій Іллєнко під час Чемпіонату світу-2010 зауважив, що „космополітизм” знищив європейський футбол, в той час як „молоді і агресивні команди з Латинської Америки чи Азії просто розривають в’ялих і ласих лише до грошей представників Європи”. Думаю, зайве буде згадувати, як „монорасова” й „мононаціональна” збірна КНДР зіграла з португальцями. А особливого символізму набирає той факт, що переможний гол в ворота чилійської збірної в день маршу забив росіянин з азербайджанським корінням Олександр Алієв…
Мабуть, щоб зіграти на почуттях не лише патологічних расистів, «свободівці» зробили одним із своїх головних ворогів популярних сьогодні олігархів. «Футбол – народна гра, а не іграшка в руках олігархів», – промовляв транспарант. Але ж вимоги стосувалися головним чином «расового очищення» футболу і аж ніяк не передачі клубів у колективну власність чи хоча б суспільного контролю за розподілом клубних фінансів.
Тому очікуваною стала лояльність до расистів з боку футбольних функціонерів. Віце-президент ФФУ Борис Воскресенський вийшов до маршувальників і сказав, що всі вимоги (крім дозволу піротехніки!) є прийнятними. Зайве казати про те, що подібні акти толерантності сприяють новим неонацистським провокаціям і в певній мірі їх узаконюють.
Дехто, не заперечуючи расистський мотив маршу, вважає проблемою наявність іноземців у спорті. «Як боротися з тим, що замість українців грають серби і хорвати?» Ця «проблема» насправді породжена двома іншими проблемами: 1) Вони грають краще, 2) Їм недоплачують. Для того, щоб їх вирішити треба: 1) Грати краще. Для цього слід підвищити якість спортивного виховання. Якщо українська система програє навіть африканській, то винити в цьому приїжджих мігрантів по-меншій мірі наївно. 2) Боротися за соціалістичний принцип «рівна оплата за рівну працю».
Ще більш утопічною є спроба вирішити проблему «соціальної репрезентації» в рамках капіталізму. Мовляв, сьогодні уболівальники не асоціюють себе з гравцями, тому породжується відчуженість. При цьому чомусь забувають, що клуби стали прибутковими комерційними брендами, що належать власникам-капіталістам. Доки професійний спорт лишатиметься товаром, фанатизм по-суті буде безкоштовною рекламою! Передусім слід знищити основу такого стану речей – капіталізм. Інакше заклики «повернення до коріння» скидаються на безвідповідальний популізм і розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Футбол є наростом на тілі глобалізованого капіталізму, одним із секторів індустрії розваг. Змінити його без зламу системи – неможливо. До нього можна по-різному ставитись: бойкотувати, сакралізувати або ж використовувати для тимчасового викиду емоцій. Однак будь-які заклики „знищити сучасний футбол”, які лунають зсередини Системи, приречені на ігнорування. Тому цілком зрозуміле лояльне ставлення пана Воскресенського до правих фанів: хай би що вони кричали, але ж таки ходять на футбол, підтримують культ і роблять його бізнес максимально прибутковим. Відповідно, українським неонацистам та олігархам слід було б разом пікетувати представництво УЄФА – європейський капітал давно зрозумів, що расизм суперечить елементарній людській етиці.
![mi][a](/data/avatars/m/0/547.jpg?1391470248){kind=avatar}
