Астольф де Кюстін: Правда про Росію
У київській книгарні «Є» у четвер, 21 травня, відбудеться презентація книжки Астольфа де Кюстіна «Правда про Росію» («La Russie en 1839»). Маркіз де Кюстін написав її майже двісті років тому, проте з того часу змінилося не зовсім все: імперія й надалі залишається імперією, а її жителі зберігають відповідні риси менталітету.
За переказами, француза, який замислив написати книжку про Росію, там прийняли досить гостинно й показали практично усе, що могло би його зацікавити. Натомість його книжка, замість стати класичною оповіддю про загадкову російську землю й душу, виявилася досить епатажною і критичною: іноземець свіжим незаангажованим поглядом зумів побачити й описати те, що усі через звичність не помічали.
У СРСР книжку Кюстіна публікували зі значними купюрами, а на Заході видавали щоразу, коли прагнення вийти з-під впливу Росії посилювалося.
Пропонуємо фрагменти рецензій, опублікованих ще раніше, до виходу перекладу Кюстіна 2009 року, і тому сконцентрованих на власне тексті, а не на конкретному виданні.
Деспотизм без маски. Iмперська система Росії очима маркіза де Кюстіна
Ігор Сюндюков
Доля твору, про який ми розкажемо, дивна. «Росія в 1839 році» (або ж «Миколаївська Росія» — такий переклад назви застосовувався в епоху колишнього СРСР) — найзнаменитіший трактат французького аристократа, мандрівника, письменника, соціолога та філософа, маркіза Астольфа де Кюстіна (1790 — 1857). Саме завдяки цій книжці Кюстін, людина досить відома в Європі першої половини XIX століття, автор цікавих творів про свої подорожі Англією, Італією, Шотландією та Швейцарією, міцно ввійшов у історію. Казенні пропагандисти імператора Миколи I, який відчув себе глибоко ображеним книжкою де Кюстіна (такі, як Микола Греч чи Яків Толстой), прагнули довести, що твір маркіза — це патологічний зразок «русофобії» (саме це слово тоді ще не вживалося), ненависті до Росії та всього російського. Але й у радянські часи твір француза- аристократа видавався дуже неохоче (в російському перекладі лише двічі — в 1930 та в 1990 роках, наприкінці «перебудови», причому дуже скромними тиражами). Тому, хто уважно прочитає «Росію в 1839 році», цей факт зовсім не здасться випадковим…
Бо маркіз де Кюстін зумів намалювати вражаючу картину (образна сила якої виходить далеко за межі його епохи) страшних збитків, яких неминуче завдають творчим силам будь-якої країни — не лише Росії — духовне та політичне рабство, несвобода в будь-якій формі. І дуже показово, скільки разючого співзвуччя знайде уважний читач у Кюстіна й у нашого Шевченка; до речі, й писалася геніальна поема «Сон» (1844 р.), де Кобзар створив незабутню панораму миколаївського Петербурга, понівеченого і скутого великодержавним рабством, часто добровільним, що доходить часом до прямого маразму, майже в той час, коли було опубліковано книжку де Кюстіна (перше її видання, відразу ж перекладене вісьмома європейськими мовами і, природно, одразу заборонене в Росії, вийшло в 1843 році).
Найцікавіше те, що француз-мандрівник вирушив 1839 року до Росії, щоб, за його словами, «ще раз пересвідчитися в перевагах монархічного способу правління». Маркіз, батько та дід якого були страчені якобінцями в епоху Великої французької революції, мав у очах царя Миколи та його оточення бездоганну репутацію; Кюстін привіз до Петербурга рекомендаційні листи від російського посла в Парижі.
Але висновок, до якого дійшов французький письменник, ознайомившись із Росією 1839 року, він сам сформулював так: «Кожен, хто познайомився з царською Росією буде радий жити в будь-якій іншій країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій немислиме щастя, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи». Цю думку автор послідовно проводить через увесь твір, тема якого, по суті, така: імперська система в Росії та її вплив на душі людей. Аналітичний дар, яким був щедро наділений маркіз де Кюстін, дав йому можливість помітити, зафіксувати й описати дуже багато «родових рис» цієї системи, актуальних як для імперської, так і для радянської (і пострадянської!) Росії.
«Російський державний устрій — це сувора військова дисципліна замість громадського управління, це перманентний воєнний стан, який став нормальним станом держави, — відзначає де Кюстін і продовжує: — Якщо ви зрозумієте, що означає позбавлення всіх радощів сімейного та суспільного життя, якщо ви можете намалювати собі картину безперервної тривоги та безперервної боротьби в погоні за знаком монаршої уваги — тільки тоді ви зрозумієте, що представляє собою Росія… Чи можете ви уявити собі шалену погоню за відзнаками, відкрите й таємне суперництво, всі пристрасті, які виявляються на війні, але які постійно існують у Росії й у мирний час?». Питання маркіза, очевидно, риторичне…
А ось якими очима бачить розумний і спостережливий француз-аристократ російського монарха та його оточення: «Хоч що б казав і робив цей натовп, його ентузіазм здається мені вимушеним, його любов до царя нагадує мені любов отари до свого пастуха, який її годує, щоб послати потім на забій». І далі: «Народ без свободи має інстинкти, але не має розумних почуттів. Ці інстинкти виявляються іноді в диких, жахливих формах (пригадаймо, до речі, блискучу сцену «генерального мордобою» в поемі «Сон» Шевченка! — І.С. ). Рабське захоплене поклоніння, безмірний фіміам, який стає нарешті не під силу терпіти божественному ідолу, — весь цей культ обожнювання свого монарха (додамо: і Генсека, і Президента… — І.С. ) переривається раптом страшними, кривавими антрактами. Російський спосіб правління — це абсолютна монархія, яка зменшується вбивством».
До речі, про вбивства російських монархів. Маркіз, поза сумнівом, був чудово обізнаний про те, як саме йшли з життя імператори Петро III (його задушено шовковим шнурком у 1762 році, за офіційною версією — «помер від гемороїдальних кольок»), Павло I (його по-звірячому вбили змовники в 1801 році, за офіційною версією — помер від «апоплексичного удару). Але Кюстін не міг не звернути увагу й на те, що справжні історичні обставини державного перевороту 1801 року, який призвів до вбивства Павла I, були в Росії найсуворішим державним секретом. «Сама ця подія, — зазначав Кюстін, — ніколи ніким тут не згадується». Чому це так? Автор дає найцікавішу відповідь (актуальну і для сьогодення!): «Гарний тон велить (в імперії Миколи I. — І. С. ) звеличувати предків імператора та ганьбити його безпосередніх попередників». Письменник навіть зізнається: «Побачивши зусилля, з якими тут стараються знищити пам’ять про минуле, я дивуюся, що ще дещо зберігають». Бо «забувати про попереднє царювання» — ось суть політики монархів, які змінюють один одного .
Погляди Астольфа де Кюстіна часом суперечливі. З болем у серці зізнаючись: найстрашніше те, що «жодного голосу» в Росії не чути проти самовладдя, маркіз одразу знаходить високі, зворушливі слова про декабристів — адже саме вони й виступили проти цього самовладдя! Але він пояснював суперечність своїх думок так: «Я завів вас, мої читачі, в лабіринт протиріч. Відбувається це тому, що я показую вам речі такими, якими я їх бачу і на перший, і на другий погляд, надаючи вам можливість узгодити мої замітки і зробити самостійні висновки. Я переконаний, що шлях власних протиріч є шляхом пізнання істини».
Кюстіна, як вже було сказано, добре оплачувані «патріоти» звинувачували (звинувачують і зараз!) у ненависті до всього російського. Вчитаймося, проте, в такі його слова: «Все говорить мені про природні здібності пригнобленого російського народу. Думаючи про те, чого б він досяг, якби був вільним, я скаженію» (до речі, чи не варто б і нам, українцям, частіше «скаженіти» при думці про те, чого б досягла наша Батьківщина, коли була б більш вільною? Чи не варто віддати перевагу тверезості «помаранчевої» ейфорії?). Істинне ставлення французького письменника до Росії чудово зрозумів один із небагатьох справжніх демократів епохи, великий Олександр Герцен. Прочитавши «Росію в 1839 році», він відзначив, що погляд автора «образливо багато бачить». Герцен визнавав: «Книжка ця діє на мене, як тортури, як камінь, привалений до грудей; я не дивлюся на його (автора. — І.С. ) промахи, основа переконання вірна. І це страшне суспільство, і ця країна — Росія…». Ось погляд справжнього патріота.
І останнє. Як високі посадові особи на офіційному рівні, так й експерти, журналісти, вчені часто стверджують: у нашої держави немає альтернативи стратегічному партнерству, тісним, рівноправним (зовсім недавно говорили — братерськими) відносинам із Росією. У зв’язку з цим виникає два запитання. Перше: чи потрібно розуміти формулу «немає альтернативи» в тому значенні, що заради збереження стратегічного партнерства («особливих відносин»?) з Російською Федерацією Україна піде на які завгодно поступки (незалежно від політики північного сусіда — буде вона імперською або демократичною) — адже все одно «альтернативи немає»? Можливо, альтернативи немає саме рівноправним відносинам (а спробам диктату обов’язково повинна буде знайдена альтернатива)? І друге запитання. Поза сумнівом, російська держава багато в чому змінилася з 1839 року. І все таки: чи читали ті, хто говорить про «відсутність альтернативи», книжку маркіза де Кюстіна? (“День”, №136, субота, 30 липня 2005).
