Марко Царинник: Історична напівправда гірша за одверту брехню
Під час виставки в Національному історичному музеї, присвяченої 50-річчю Степана Бандери, серед присутніх була лише одна людина, яка не поділяла загального апофеозу цього заходу. Вона сумлінно розглядала виставлені експонати та, вочевидь, непокоїла присутніх на церемонії офіційних осіб одним лише своїм виглядом. Цією не вельми «бажаною» особою був канадський дослідник Марко Царинник. На запитання «Лівого берега» пан Марко висловив кілька власних думок щодо героїзації діячів ОУН в сучасній Україні та спробував надати оцінку офіційній політиці пам’яті.
У квітні 2008 року ви запротестували проти офіційно виголошеної СБУ інформації, що, мовляв, участь ОУН в єврейських погромах була лише пропагандистською вигадкою. Чи змінилося щось з того часу, чи були віднайдені нові документи або доводи pro et contra?
З промови Валентина Наливайченка (виголошеної в Національному історичному музеї з нагоди виставки. – «Лівий берег») зрозуміло, що СБУ дедалі послідовніше проводить думку, що в діяльності Бандери й Шухевича ніякої ворожнечі до євреїв бути не могло. Мені це особливо дивно чути від такої людини, як голова СБУ, бо годину перед тим я сидів в його архіві (Галузевий архів СБУ у м. Києві. – «Лівий берег») і працював з документами, які висвітлюють історію ворожнечі ОУН з «ляхами», «жидами» й «москалями». Якщо така людина щось недоговорює, це означає, що історія, на яку оперта певна державна позиція, є сфальсифікованою.
Як на мене, немає нічого дивного у тому, що ОУН тривалий час перебувала під впливом ідеології нацизму із притаманними Третьому Рейху ксенофобією та антисемітизмом. Звідки ж випливає необхідність доводити щось протилежне?
Ця історія розпочалася відносно недавно, під час відвідин президентом Ющенком музею «Яд-ва-Шем» в Ізраїлі (в листопаді 2007 року. – «Лівий берег»). Ющенко був зненацька заскочений поставленим йому запитанням про те, як може висуватися на героя України людина, причетна до забиття євреїв у Львові. Йшлося про генерала Романа Шухевича.
За деякий час в Україні було скликано прес-конференцію, на якій СБУ оприлюднила інформацію, що нібито знайдено документ, який свідчить про непричетність ОУН та «Нахтігалю», у складі якого служив Шухевич, до репресій проти єврейського населення. СБУ також оприлюднила в електронній формі кілька документів, зокрема машинопис, який був нібито хронікою подій у Львові в липні 1941 року. У машинописі йшлося про те, як СС закликало ОУН до каральних дій проти євреїв, проте провід Бандери на це не погодився. Лише після війни, 1960 року, в зв’язку з гучною справою Теодора Оберлендера (міністра ФРН у справах емігрантів. — «Лівий берег») радянські спецслужби, мовляв, сфабрикували факти участі ОУН у єврейських «чистках».
Я уважно прочитав фрагмент цього документа із заголовком «Книга фактів» і наприкінці звернув увагу на одну вкрай суперечливу інформацію: «Бандеру ув’язнено майже до кінця війни». Отже, це ніяк не могло бути хронікою 1941 року, адже текст писався, коли про кінець війни було відомо.
Коли ж я звернув на це увагу представників архіву СБУ, то версія цього документу з п’яти сторінок, вивішена перед тим на сайті СБУ, була урізана до трьох. Зникла, зокрема, остання сторінка машинопису з натяком на пізнє, фактично післявоєнне походження тексту.
Львівській історик Ярослав Грицак вважає, що антисемітизм ОУН був хоча й «погромний», але ніколи не був «програмний». Що говорять про це віднайдені вами документи?
На жаль, таки був програмний. Він був складовою ідеології ОУН, її боротьби з окупантами. Є документ обсягом понад 90 сторінок – «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Його виготовлено у Кракові, де перебував провід ОУН навесні 1941 року. Частини цього документу вже опубліковано, але повне видання ще не бачило світу. І в цьому документі наголошується, що в разі початку війни на території України, окупованій вермахтом, ОУН має створити для євреїв концтабори.
З чиїх лав походив цей документ – ОУН «Б» чи «М», бандерівців чи мельниківців?
ОУН «Б», але це не має суттєвого значення. Їхні візаві були трохи поміркованішими, але не у випадку з єврейським питанням.
А як бути з євреями, які служили в УПА? Робоча група істориків СБУ останнім часом чимало зусиль докладає для доведення цілком інтернаціоналістського налаштування проводу УПА, зокрема щодо євреїв.
Це складне питання. Проте, якщо хтось із євреїв був залучений до повстанського руху, то у всякому разі йдеться не про 1941-й, а лише 1944 рік. Це був час, коли ОУН була змушена шукати нових альянтів на Заході, головним чином в особі уряду США. І ОУН припускала, що єврейське лобі має чималий вплив на велику політику.
Скільки ж євреїв могло на той час залишитися в західній Україні, щоб говорити про певну масовість єврейського сегменту УПА?
Безперечно, про масовість не може йти мови. Але я б поставив запитання інакше: чи йшли вони з доброї волі, зі співчуття до українців, чи були примушені? І що з ними сталося? Чому немає сьогодні жодного живого свідку такої співпраці? Особисто в мене немає відповіді на таке питання.
Чи була ксенофобія загалом та антисемітизм зокрема складовою інтегрального націоналізму ОУН?
Безперечно. Ідеологія ОУН становила дальший розвиток націоналізму Міхновського. «Україна для українців!» – писав ще на початку ХХ ст. Міхновський. А у текстах ОУН напряму зазначено, хто є «ворогами» самостійної України і як треба з ними чинити.
Я не маю жодного сумніву в тому, що підпілля виявляло неабиякий героїзм та було натхненне ідеалами свободи. Проте молоді люди не досить добре уявляли собі моральну складову цих ідеалів. Чужинці були для них уособленням ворога, знищення котрого сприймалося за абсолютну користь для батьківщини. Цей ідеал панував протягом 1930-х років і був підданий певній ревізії після 1943 року, у зв’язку з виникненням іншої ситуації на фронті. Але ОУН ніколи цього ідеалу не зрікалася.
Чи бачили ви перевтілення цього ідеалу в сучасному українському соціумі?
Так, досить часто – де б я не спілкувався з істориками чи пересічними громадянами. Відбувається «колективізація» суспільного образу: ворогами об’являються євреї, поляки, москалі тощо – не людина, а цілість, колектив. І цей колектив демонізується крізь призму певних стереотипів, упереджень. Це є прямим продовженням того, що було сформовано в добу тоталітарних ідеологій, незалежно, чи йдеться про нацизм, чи про більшовизм.
Спробую де в чому не погодитися. Як на мене, у післявоєнній Європі звикли уявляти собі національні цінності в шатах високо концептуального гуманізму, у крайньому разі – крізь досвід побудови соціалізму «з людським обличчям». Проте, в молодиків 20-30-х років, які виховувалися в умовах польського шовінізму, маючи по один кордон німецький фашизм, а по другий – радянський сталінізм, такого щасливого досвіду не було.
До певної міри це так – у хлопців, які прагнули волі своїй батьківщині, не було справжнього ідеологічного вибору. Проте сьогодні ми шукаємо не стільки історію, скільки себе в ній. І ніде так не переймаються дороговказами історії, як у Східній Європі. Війна для нас ще триває. І це трохи лячно, бо ідеали воєнних часів, всілякі колективні уявлення про «чужинців» продовжують панувати в добу інтеграції та соціального прагматизму. Звідси й спонука до героїзації чи таврування там, де потрібна просто твереза оцінка та неупереджена правда.
Українці повинні знати всю правду про тих, кого держава пропонує героїзувати чи таврувати. Це практика розвинених демократій Заходу. Цей шлях апробований тим процесом, який врешті-решт зітер кордони у Старому Світі, де через ці кордони сторіччями відбувалися війни, зокрема остання, найжахливіша. Можливо, він також зарадить об’єднанню й українського суспільства, яке розколоте по багатьох питаннях історичної пам’яті не менше, ніж міжвоєнна Європа.
