Конкурс: Вірші українською

[Merime]

Про конкурс прози трохи пізніше. А зараз почнемо знайомитись з переможцями.

Володимир Борисов
(ВладіБор)

Народився опівдні в середині літа 1977 року. Закінчив школу, студіював режисуру і драматургію. Пише вірші та п’єси.

***
я копаю в тобі глибоку яму
сподіваюсь знайти який-небудь скарб
хоча б якусь коштовність
мабуть від жадібності
знаходжу
лише
цілюще джерело сліз

ЕКЗИСТЕНЦІЙНА КРИЗА

коли мені буде 33
мене мабуть розіпне
моя підсвідомість
свідомість буде волати:
„розіпни його розіпни”
коли мені виповниться 33
відкриється 33-є всевидяче око
виросте 33-й зуб мудрості

НЕПОТРІБ

Не потрібно
безногому купляти черевики та шкарпетки
безрукому мити руки з милом
сліпому забивати голову дурницями телевізійних передач
глухому витрачати свої нерви, коли у сусідів свято.

Чеширському котові взагалі не потрібне тіло –
у нього є посмішка.

***
бачу напис: „це потрібно не мертвим,
це потрібно живим”
а далі в контексті купу недопалків
порожніх пляшок від пива та горілки
різний бруд і голі черепи
відверта розмова проти традицій
вічне вогнище
Але хто горить? ми чи вони?

***
мої нутрощі лежать переді мною
я стою на пероні
чекаю на потяг
бабусі навколо мене дають мені дурнуваті поради
типу
поклади їх до цеберки
промий самогоном...
а мені соромно бо вони бачили те
що у мене всередині

навіщо я витягнув
цю тонесеньку мотузочку
до якої прив’язане
моє
твоє
маленьке
тук-тук


***
кремація твоїх листів
безстроковість
конвульсія моїх м’язів
випадково
мною придумане інквізиторське вогнище бажання
спалюю тебе
катую себе
коли холодно всередині
це єдина можливість зігрітися


***
перевертнем вгамовую себе
в очах безглуздих майорить
мій демон ангел
та по тому
всебічність вас благословить
віддячую всім вам за себе

 

[Merime]

Аліна Голод

Народилася 1 січня 1989 року. Навчається на першому курсі філологічного факультету Сумського педагогічного університету ім. А.С.Макаренка.

ПРОТЕСТ

Пам’яті байти заплісніли,
Голос курсором замерз,
І божевілля рядочками
Ляже на душу протест.

Пальці зубами затиснуті,
Морок в очицях ідей.
Ти нездійсненне провіщення,
Я – риторичний спондей.

ЧУЖА

мушлеподібна
стогне в грудях душа
я не вірна
я вже зовсім чужа

в сон кидаюсь
в серці гостя сидить
нерви сіпає
і по тілу біжить

казко-вечір
ну а вранці «прости»
альбатросом
кинусь я між роки

ТЕЛЕФОН

Телефон помер, опустилися очі.
Я твій дзвінок чути не хочу.
Дорога месиджів до самопізнання.
Підводиш брови – згорає вагання.
Рушник почуттів забруднили думками.
Помер телефон. Ми не стали богами.


СЛІПА

Я повторююсь періодично.
Все навпомацки, бо сліпа.
Бачу ніч у ногах кохання.
Крок назад – це останнє вже па.
Знов сміюся меланхолійно,
Всі забули зелений сквер.
І рукою махнула людина.
Чи людина вона тепер?

ВІТЕР В РЯДКАХ

Кусаю губи риторично,
Ковтаю темноту німу.
Серцем стискається обличчя,
Я душу в душу затягну.

Печаль стоїть ночами злими,
І вітер в цих рядках свистить.
Книжок поличка між думками.
Можливо, так потрібно жить.

***
Я з’їм шматок весни і посміхнуся
твій подих шоколадний пригублю.
Горять сніги спекотною зимою
солодко-терпким смаком мигдалю.

Віддам свою подобу на поталу,
аби лиш не поглинули літа.
Я замість кави вип’ю чашку часу,
Бо знов зима весною пророста.

***
Блукаючий нерв інтуїцію стопче.
Я знаю, тепер в підсвідомості року
Останнє «прощай» ти забудеш охоче –
Краплина дощу і ерозія ока!..

 

[Merime]

ОЛЕГ ЄРШОВ

Учень 11-А класу Конотопської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 9.
Член міської літературної студії «Джерела». Переможець обласного літературного конкурсу «Проба пера» (2004, 2005), обласного фестивалю молодіжної поезії (диплом ІІ ступеня, 2006)

***
Вона ішла…
Дивилася крізь сльози в сіре небо.
Ішла вперед,
шукаючи пробачення для себе,
від мрій тікала,
та зрушити із місця не могла.
Вона кричала,
Рвучи волосся кольору тепла,
Чекала смерті…
Усе втрачало подих назавжди.
Душа роздерта.
Лишилася страждати в самоті.
Її любов,
як фарби снів – червоний, жовтий, синій.
Цілюща кров
ще живить танучі надії.
Вона прийде
із часом, як завжди і як уперше.
І оживе,
коли примчить по неї білий вершник…

***
Дивись в мої очі і ненависть їх поглинай,
Відводячи руку з ножем від застиглого серця.
Тривогу ховай в свою скриню, а ключ розламай.
Нехай переповнений келих із кров’ю проллється.
Давай, не барися, чого ж ти чекаєш невинно,
Захоплюй хвилини, секунди, години у сітку.
Вперед, ти на лезах стоїш, як дитина наївна
Не стримуй неволю, упевнено йди в свою клітку.
Я душу у тебе вливаю, наповнюйся нею,
Дивись в мої очі і спокій із них випивай,
Тікай, я стомився від тебе, униз з апогею –
В країні богів більше місця для тебе не маю.

***
Я знову входжу у пітьму
загрузлих слів, гнітючих днів.
Забрали серце, не прийду
до тебе вчасно, янгол мій.

Я не прекрасний чарівник –
я мертвий півень на заході
старого місяця, я звик
топити сонце у негоді.

Сьогодні буде, як завжди –
Червоне золото і кава.
Я мрій не маю – я старий.
Життя знущається лукаве.

Праворуч небо, зліва тінь,
А посередині світило.
Роки в тумані, час згорів,
Зітлів, чекаючи на диво.

Забудь, мій янголе, мене
Тікай з пітьми на теплих крилах.
Не треба згадувать старе -
Воно в безодню полетіло.

Сьогодні буде, як завжди
Затертий стіл, холодна кава.
Та все одно – чому б і ні?
Не мають янголів примари.


***
Моє небо відкрите лиш обраним,
Я один з них, один з божевільних,
Ми чекаємо, світ, нами зроблений
Вже змарнований - просто, безцільно.
Я у простір дивлюся із крісла
Через браму із скла і соломи,
Ми блукаємо, світ – це завіса,
Я шукатиму вихід крізь нього.
Я знайшов!.. Це маленька щілина…
Пробираюсь…Застряг…Трансформуюсь…
У потік…У свідомість…Все тіло…
Я пройду…я пройшов…і дивуюсь…
Світ реальності, створений ними
Дуже схожий на наш нереальний,
Та чогось тут бракує, це дивно…
Зрозумів…мого неба немає…
Я тікаю у світ задзеркалля,
Де є небо, відкрите лиш обраним,
Світ із скла, із соломи й чекання,
Світ, що ними не був розграбований.


***
Побачити небо очима дитини – це щастя,
Послухати музику вітру уперше – чудово,
Торкнутись до райдуги ніжно рукою – прекрасно,
Улитись у сонце і в обрій легкий, світанковий,

Забути, хто ти, де твій дім, і все, що тримало,
І стати промінням, свободу всім тілом пізнати,
Сміятись, радіти, літати, але цього мало –
Так хочеться Всесвіт увесь у руках потримати.

Дивитись на сонце без болю в очах так чарівно
І слухати шепіт дощу, його співи почути.
Заповнене кригою серце зимової днини
Зігріти від свічки і в сяйві її потонути.

Згадати, хто ти, де твій дім, твоє місто, так треба
Спуститись на землю і тихо піти серед ночі,
Щоб знати, що завтра уранці тільки для тебе
Подивляться в небо дитячі, замріяні очі.




МОРСЬКИЙ ВЕРЛІБР

відблиски сонця розлиті до самого обрію
…від сріблястого до небесно-блакитного…
тихий плюскіт хвиль

хмари переповнили небо
…від темно-бірюзового до зловісно-синього…
посвист вітру
схід небесної лавини
громова поліфонія, поєдинок скель і хвиль
…від чорного до обнадійливо-фіолетового…

промені звільнили небо
…від індиго до блакиті…
крики чайок над водою

рожевіє обрій
…від сапфіру до перламутру…
тиша…


КАШТАНОВИЙ ВЕРЛІБР

Падають каштани
карі оченята каштаненят лукаво поблискуючи
визирають із-поміж листя
падають каштани
вправно зістрибують із набридлих гілок
біжать по землі запорошившись пилюкою
підстрибують наче діти у класики
плутаються під ногами перехожих
приміряються поцілити в капелюх
подорожують автостопом від черевика до черевика
гріють брунатні животи на сонці
розбризкують свіжу дощову воду із калюжі
відраховують вздовж і впоперек квадратики бруківки
піднімають настрій сумним перехожим
і вони опускають коміри плащів і згортають парасольки
падають каштани

ВЕРЛІБР ДЛЯ СИНТЕЗАТОРА

Крихкий союз між розумом і серцем
звичайна рима…
швидке і мелодійне соло
політ стрімких рухливих пальців…
тремтіння зв’язок вокаліста
мідь у капелюсі…
глибокий сильний пульс
відлуння кардіограми…
срібний камертон
ритмічний перегук шкіри і металу
шалений африканський двобій…
золоті софіти…
багатоликий імітатор
без власного обличчя…
тремтіння зв’язок вокаліста
платиновий диск...
звичайна рима
палкий союз між розумом і серцем

 

[Merime]

ЄВГЕНІЯ ІВАХНЕНКО LUCHEK

Народилась 4 січня 1989 року в Сумах. Закінчила Сумську класичну гімназію. Захоплюється фотографією, танцями та іноземними мовами.



ТИМ, КОМУ НЕ БАЙДУЖЕ..

На початку мого життя
я очі розплющила як можна ширше,
не бачила того сміття,
що далі стало все видніше.

Йшла, кружляла між вікнами,
двері самотні відчиняла,
вставала і падала годинами,
у води мутні пірнала.

І все менше бачила того щастя,
що приходить до нас, як сонце,
і все рідше окуляри знімала,
і більше уламків життя зминала
у своїй долоньці.

Поки натхнення полудневе
не витягнуло мене з кривавої води,
поки хмари сталеві
не змили свої сліди.

Небеса шепотіли мені,
тягли до життя хороводами,
наказали танцювати навесні,
а взимку підійматися сходами.

Часи минають, пливуть у далечінь,
відносить море солоне далеко,
іноді хочуть залити воском мозок мій,
але ще бачу в повітрі вільну лелеку.

Колись не стане мого подиху,
колись забудуть мою усмішку,
але я хочу, щоб ви теж підіймалися сходами,
проходили без помилок мною вже протоптану стежку.

***
Сьогодні відкрите віконце
буде тобою непевним,
а я буду втомленим сонцем,
що скаже: кохаєш даремно.

Сьогодні відчуєш цей дотик
холодним й жорстоким лезом,
ліпше дістань синій пензлик
і замалюй все зеленим.

Розітри на моїй долоні
шляхи розуму й щастя,
щоб не шукав, не був у полоні
мого смугастого життя.

Візьми моє божевілля
або заплющ очі,
тоді заграє свавілля
на сурмі плямистої ночі.

ВОНА

Пір`я янгола доторкнеться
тендітно
до слабких дум…

Світло в темряві озирнеться
непомітно
й розвіє сум...

Запах талої печалі задрижить
востаннє
й навшпиньках втече...

Солодощі сліди всі вкриють
сьогодні,
а завтра вже трісне плече...

Скажеш собі, що сильний,
без сумнівів,
що можеш жити, коли війна...

А потім вмреш повільно,
без вигуків,
отрутою для тебе стала вона...

***
Замалювати все й покликати
самотню самотність,
забути і викинути
спогади в колодязь,
не чути й не дихати
цим справжнім повітрям,
не спати й не жити,
стати сміттям,
мовчати й божеволіти,
іти навмання,
обличчя закрити
й ридати, дзвеніти,
на вухо собі шепотіти,
кричати у відображення,
щасливу тишу розбити,
відкинути враження,
відірватись від поверхні,
стати птицею,
щоб застигли в грудях здавлені
життєві амбіції.


ПЛУТАНИНА

Цигарками, вже майже спаленими,
пронизувало його долоні,
але він казав, що то тільки сонце варене,
що так повинно робити воно сьогодні.

Напоями, майже отруйними,
пронизувало його слабке тіло,
але він жадав насолодитись ними,
наповнитись святою водою, щоб вона усе змила.

Тісною одежею, майже задушливою
полонило його молоде тіло,
але він казав, що відчуває волю спокусливою
і що в нього й так неймовірна сила.

Хто він був? звідки взявся?
чому знайшов він тут притулок?
Я знаю тільки, що він закохався,
та замість серця, думав, що то шлунок.

***
Дротом нескінченності
єднало почуття,
бісером буденності
вбивало навмання.
Йшло, наступало цеглинами,
перестрибувало яскравість,
руйнувало, замазувало глиною
єдину мою сміливість.
Чи то верхи на мені,
чи може пішки зі мною,
чи то у вигляді свині,
чи може лагідною рукою
торкалось, спокій дарувало,
посміхалось, відбирало сни,
у червону кальку серце загортало
й знову поєднало з Ним.

ТРИМАЙ

Сонце розсипає веснянки по обличчю -
я це здивовано відчуваю.
Хапай їх, як можна більше, поки дозволяю,
ковтай їх, це тільки вперше незвично.
В мене багато посмішки, поглинай,
закривай очі, пірнай у таємниці,
поки я життя схопила, швидше руками тримай,
зав`яжи його, як повітряну кульку на нитці,
тоді потрапиш до мовчазних хвиль
у колиску неба, яке наче повторюється,
але неповторне, ти вір,
всі порізи у ньому загоюються,
стрибай до рожевого небокраю,
наповненого вишневим сиропом,
можемо туди й автостопом,
я величезну хмару спіймаю.
підіймає нас якась небачена сила,
може це все тільки сниться?
може несправжні чорні крила,
може доведеться розбиться?
нічого не можу сказати,
знаю тільки, що в мене долоні щасливі,
і якщо їх довго тримати,
побачиш: життя наше - диво.

 

[Merime]

АННА КИРИЛЕНКО

Народилася у 1988 році. Навчається на першому курсі філологічного факультету Сумського педагогічного університету ім. А.С.Макаренка.

***
Холодне підвіконня. Навіщо плаче листя?
Я не втамую болю. Не зможу через скло.
Оманливе безсоння. Хоч злися, хоч не злися,
Сни сьогодні кволі, та ночі все одно.

Повітря. Незнайомий. Ти дихати навчишся.
Заплутані дороги. Хода дитячих ніг.
Не рюмсай, лист кленовий, твій листопад скінчився.
Ти прагнеш допомоги? Лети на перший сніг.


***
Червоне завжди червоне.
Дивлюсь на осінь,
Вона стає відчутнішою.
Від холодних рук замерзає серце.
Пухнасті рукавички. Теплий одяг.
Тремчу від холоду.
Іржа – потоком крові.
Більше не буде твоєї посмішки
У багряному дзеркалі.

***
Розкидані слова на хмарах втомлених.
Я доторкнусь до них, я доторкнусь.
Перерахую поверхи, та кожен з них
Здається листям в пам’яті чомусь.

А кам’яне безсоння вечір плутає.
Перечитає листопад колись.
Та небо високо з дощами-путами.
Я на четвертому. Мені не дотягтись.

***
Загублена в твоїх подіях
Я майже вивчила тебе –
Солоний сніг на сонних віях
В моєму сні між А і Б.

Ти неповторний, ти єдиний,
Тому зіпсований, а ще
Я майже вивчила години,
Які змиваються дощем.

Я знаю мрій твоїх прибуток,
Я знаю мрій твоїх ціну.
Невинних квітів білий жмуток
Тобі нечемно поверну.

***
Зізнаюсь в прохолодності ранку,
Передбачу сміливість думок
І його небажання сніданку.
Бачу серце – іржавий замок.

Знаю вартість чужих обіцянок,
ПомилОк і помИлок звання.
Біля сну чорно-білих ділянок
Я відчую його – навмання.

***
Він тримав розгублену руку.
Ну то й що? Невелика втрата.
Напророчили нам розлуку,
Я не плачу, я хочу спати.

Я втомилась від слів порожніх
І від посмішок цих невдалих,
Від бажань його подорожніх,
Коли серце ховав у хмарах.

***
Неможливість дихання,
Нереальність в мріях.
Знову снігу скликання,
Знов на твоїх віях.

Я дивуюсь музиці,
Хочу бачить зорі.
Ми удвох на вулиці,
І сніжинки хворі.

***
Блукала байдужим містом,
Яскраві думки шукала.
Розсипалась ніч намистом,
Та ночі було замало.

Втрачала дбайливий дотик.
На згадку листи? Не хочу!
Твій голос – антибіотик
Цієї безглуздої ночі.

***
Ти сьогодні – занадто ти,
Перевірений на кохання.
Ти сьогодні не зміг піти,
І повітря втрачаєш зрання.

У калюжах блищать вогні,
Може звикну до них з суботи.
Своє серце даруй мені,
Ну, а їй – непотрібні ноти.

Перечитане до «не хочу!»
Невагоме твоє ім’я.
Я сьогодні не знаю ночі,
Я сьогодні – занадто я…

 

[Merime]

АНАСТАСІЯ КОТЛЯР

Народилася у 1989 році в Сумах. Навчається в 11 класі Сумської школи № 27. Перед тим навчалась в місті Троїцьку під Москвою. Друкувалась у місцевій районній газеті. Захоплюється спортивної гімнастикою. Відвідує шкільний літературний гурток.
***
Бахрома душі
на ножі;
лезу немає межі;
і погляд самурая –
відчуваю.

А він поголений,
як я, знедолений;
дивиться –
четвертує…
Чи поцілує?

Де

Коралове намисто,
Золота каблучка.
Я – у рідне місто,
Сватана онучка.

Чорноброве личко,
Променисте серце;
Вранці на травичку
Босоніж з відерцем.

Ось де мир і спокій,
З милим де спочинок,
На горі високій,
Де цвіте барвінок!


Кішка осені

дивиться мені у вічі
своїми скляними зіницями
нерухома кішка осені

я не можу ступити
кроки заморожено
безжалісна шкіриться кішка

а там десь музика грає
чи здається так
кішка згубила рукавицю

ніби я причетна до цього
з чого б це
та що їй сказати

***
Кішка осені стала зимовою.
Заіржавів у піхвах меч.
Рятуйте мене, Пауло.

***
Можливо, я роблю дурницю,
Та зараз це – моє єство.
Сідай хутчіше в колісницю –
На нас очікує Різдво.

Можливо, я не чую розум,
Бо серце дуже верещить.
Нехай катують нас морозом,
Тебе я зможу розігріть.

Не треба більше цих забавин,
Моє життя любов несе.
Немає правди у обставин,
Я хочу щастя. От і все.

Врятуй мене, різдвяна казко.
Нехай спливе водою час.
В минулому моя поразка,
Отож, перейдем до прикрас.

Отож, перейдем до бажання,
Бо саме зараз – фаза снів.
Різдво – містичне святкування:
Здійсниться все, що ти хотів.

Так хай же віра і натхнення
Тебе пронизують наскрізь.
Різдво, повір, таємне вчення,
Тому поквапся – помолись!

НЕМА…

…Правди в казках,
цукру в тортах,
душі у ляльках,
леза в ножах,
мене у Сумах,
серця в грудях,
суму в листах,
цілунку в вустах,
зірок у очах,
тебе у думках,
бога в церквах,
крил в янголах,
ком у книжках,
слів в словниках,
пальців в руках,
удару в боях,
птиць в небесах,
листків на гілках,
грибів у лісах,
пшениці в полях,
води у морях,
життя в інших світах,
світу в інших життях…

та істини у словах
у попередніх рядках,
ах!..

***
Нескінченність секунди –
лише відображення
пустоти,
і вона не зупиниться
перед скринею вічності.
Безнадійність надії
попалить мости,
та водою час спливає,
гасячи вогонь мостів
на березі потойбічності.

Я ступаю хутко
на міст зруйнований,
боюся впасти
і згоріти,
та віра сильніша
за мене
і
страх мій.

Нескінченність секунди –
лише відображення
мого страху,
і він не зупиниться,
якщо його не зупинити;
отож, простягаю руки
і не чіпаю
своїх мостів.
Страх руйнується,
згасає,
а прах його у скриню
вічності кладу
схвильовано.

 

[Merime]

АЛЛА МИКОЛАЄНКО

Учениця 11 класу Конотопської спеціалізованої школи № 9. Переможець обласного конкурсу «Проба пера» (2006). Вірші друкувалися у місцевій пресі.

Екзотичний смуток

Невідступні ерзаци піклувань,
хрестик-нолик, антиамнезія.
Голоси через глухий туман
найдорожчі, срібно-золотії.

Спалахи екзотики мовчать,
марища гадюками сплелися.
Незнайомий серцю експонат
дику і чужу співає пісню.

Десь далеко рідні журавлі,
і сміється сонце все тихіше.
Виграє в ранковім кришталі
отчий дім, омріяний у віршах.

Полечу на хворому крилі,
відхрещусь від дідугана-шторму,
розцілую рідних журавлів,
вчитиму родинну аксіому.

Так судилось: рідний отчий дім –
то моя найзатишніша пристань.
Я – не екзотичний пілігрим,
не жадаю я туманностей іскристих.

* * *
В нічнім узорчастім халаті
По небосхилу Місяць бродить.
Зірки проворні і крилаті
З халата рвуться на свободу.

Їх не відпустить Місяць-красень –
Він сам по вуха у законах.
На світлофорі злого часу
Горить розпечений червоний.

* * *

темно-бундючна лісосмуга
сонце поза зоною досягнення
спокій розмитих тіней

соняшниково-сонячне поле
прохолода під жовтою пелюсткою
шурхітливий шепіт

каскадно-мерехтливі будинки
спека в помаранчевому капелюшку
штучно заведені гучні механізми

кармінно-стомлений автобус
розпатлана спека пішла в танок
звуки шлягерно-розмовних мотивів

приріст недоліків літа

* * *
а, може, було варто створювати море,
щоб закутати його в піщану ковдру
і обняти крутим схилом

а, може, було варто створювати чайку,
щоб окрилити закутане море
і спростувати кавові схили

а, може, було варто створювати поезію,
щоб дати їй крила чайки
і напоїти кавою слова

а, може, було варто створювати слово,
щоб розповісти про море
і під ковдрою згадати сліди на піску


* * *
на долоні зірка античності
я натягну відроджені струни
загадаю заповітне бажання
зірка хоче вислизнути крізь пальці
я покладу її в котілу – хай відпочине
сама бродитиму худенькими вуличками
доки не зайду до театру масок
а потім потраплю до храму Зевса
отримаю заряд енергії на рік
умиюся джерельною водою
випадково на агорі слухатиму оратора
- і взагалі
ходитиму по трикутнику
мені дали обидва крила
поверну зірку на місце
тобі, антично-осяйна Ольвіє!

Вічність у конверті

Крізь вечірню блискавичну авеню
Намагаюсь натягнути вічність.
Кличе
І ховається під гору формул «ню».

Відрікаюсь від занедбаних морок,
Сухість і теорія померли.
Ери,
Як русалки, затягнули у ставок.

Десь розсипалась, а, може, навпаки,
В одне ціле вічність обернулась.
Вулиць не дорахувалась – ікс рядків.

Я й забула про пророцтво у прикмет:
Вічність не натягнеться сьогодні.
Згодна,
Замість неї відішлю пустий конверт.

* * *
Пшеничне поле,
заціловане сонцем,
хвилюється колоссям,
шепочеться про врожай,
умивається в подихах Еолу.

...мене тут не видно...

Вишукане небо
амбітно-легкими хмарами
ганяє за швидкими літаками,
набираючись нахабності,
згадує промінно-рожеву Еос.

...мене тут немає...

Брудне місто
ходить по архімедовій спіралі,
марно залицяється до неба,
сповнене людських круговоротів,
про нього опікується єдиний Бог.

...я десь зникла...


КОКТЕЙЛЬ

полуничні почуття,
бананові зустрічі,
апельсинові новини
плюс
заморожений мозок,
холодні очі,
терпкі руки
плюс
солодкі подарунки,
цукеркові сюрпризи,
смачні несподіванки
плюс
гіркі думки,
солоні роздуми,
кислі сподівання –

ось і готовий
одноденний
коктейль життя

ТРИКУТНИК РОЖЕВОГО ГОЛУБА

рожевий голуб сьогоднішнього дня заплямований
несе прозорий конверт зовсім не моїм думкам
посірілим учора й ображеним дуже на себе
образа чорна з рожевими відблисками
від печалі суворих античних колон
пляма над засмученою грекинею
наївна надія на повернення
рожевого голуба завтра
з конвертом тим же
непрозорим уже
антидумкам
рожевим
колон-
ним
їм

* * *
ідеальне розуміння
ідентичні висновки
ієрогліфи наших сподівань
істинно знайомі одне одному
ізольовані кольори
ірреальний зв’язок
інертними кроками
іти назустріч не задумуючись
інфрачервоний відрізок
ідилічні прямі
ініціали дня
ініціюють доведення теореми

* * *
знаєш?
ти навчишся ловить невловиме:
приручиш смішного метелика;
ти відпустиш його на волю,
а він все одно залишиться.

знаєш?
ти побачиш незриме:
тобі посміхнеться сонце;
коли будеш сумувати,
воно зігріє і заспокоїть душу.

знаєш?
ти почуєш нечутне:
тобі бринітиме музика дощу;
розумітимеш її краще, ніж себе,
через неї не чутимеш осудів.

знаєш?
метелик – мій давній друг,
сонце – найсвітліший охоронець,
музика дощу – за нотами моїх сліз,
розуміння незрозумілого – десь поряд.


ANTICRISIS

Знущається сувора чорна криза,
Закрила очі непрозорою вуаллю.
Давно за нею плакала валіза,
Та вже й набридло те, що чорне, Аллі.

Вона віддасть валізі гостю чорну
Без запитань, без крапок, дуже радо.
Нову адресу викреслить учора.
Валізу – на курорт, а не в шухляду.

 

[Merime]

ТЕТЯНА РУДЕНЬ

Народилася у 1985 році. Навчається на четвертому курсі філологічного факультету Сумського педагогічного університету ім. А.С.Макаренка.


***
Чому очі зелені в полоні
Над зорею стоять у вогні?...
Не зближаються ваші долоні,
Бо кремезні вони, кам’яні.

Небокраєм пекучого ранку
Прямувала вона у пітьмі.
Зорепадом упали до ґанку
Вже розчавлені мрії ясні.

***
Розсипалися перлами
його слова,
Переплелася з нервами
любов нова.
І заблищали очі –
сльоза гірка –
Їй подруга щоночі –
(неговірка).
Відчули ми страждання
самотніх днів.
Щоб вирвати кохання,
немає слів.
Тягнулись марно руки
назустріч долі,
Боялися розлуки
та днів неволі


***
Гомін морського каміння,
Тиша розлогих гір,
Пісня солоних хвиль.
Більше немає терпіння
Слухати їх докір...
Все це – життя її стиль.

Кинула камінь у воду –
Відповідь хвиля несе,
Солоне з солоним з’єднала.
З думками втрачає згоду,
Хай море омиє лице,
Ти марно від нього тікала.

Полиск кохання

Ті бачив її сльози крижані,
Душі потворність і чарівні шати.
Ти думаєш то полиск був? Та ні!
В очах лиш тінь, не буде світло грати

Збираєш подумки, немов жебрак,
Минулого кохання дивні перли.
Метаморфоза квітки у будяк,
Регрес години почуття те зжерли.

Ти шпалами життя пройшов так скоро,
Ти йшов за привидом її кохання,
А на узбіччі квітка семафора
Передрікала сльози і страждання.

***
В твоєму тілі наче руки
Тримають полохливу правду в жмені.
Діапазон мовчання, долі злуки,
Невідання тримають ранки темні.

Від печії ідей ти сну ковтнула,
Ілюзія накрила темну ковдру,
І тільки вранці з подивом збагнула,
Як просто висушити пам’ять мокру.

***
Крапля тепер калюжа,
Солона ж – твоя біда.
Мрія життя паплюжить,
Веселка стає бліда.

Мовчки вирує злива,
Змокла до нитки душа.
Бачиш осоння зліва?
Тільки це доля чужа.

***
Тепер я чую схлипування тиші,
Заскавуліли приспані чуття.
Твої думки про мене темні й хижі,
Ти в просторі крадешся навмання.

Ти ліву ногу взув у праву капцю,
Почистив зуби кремом для взуття.
Партнером ти не станеш мого танцю –
Ступила за поріг моя ступня.

 

[Merime]

МАРИНА САЧОК

Учениця 11 класу Конотопської спеціалізованої школи № 9. Навчається в класі з поглибленим вивченням української мови і літератури. Вірші пробує писати з 5 класу. Переможець міського конкурсу учнівської літературної творчості 2005 року (ІІ місце), призер Всеукраїнського конкурсу пам’яті Дмитра Білоуса «Диво калинове» (2005 рік, м. Київ), призер обласного конкурсу «Проба пера»(2004).



* **
Ми сьогодні зриваєм листки зі вчорашнього клена,
запізнились…
А сліди, що залишились там, біля моря,
пінявою розмились…
Щось, колись.. не під силу зрівнятися з піком,
та може...
Там чи десь ти запалюєш світло,
що тобі допоможе…
Ті пухнасті думки, не розвіяні тільки тобою,
залиши,
на носій електронний ще не чуте ніким сподівання
собі запиши.
Там, де промінь згасає без мене,
утворюй прозорі орбіти,
щоб було куди темінь від білого світу подіти…
Ми сьогодні зриваєм листок з календарного тла..
знов спізнились...
Падать з висі на землю.. та ні,
вже вітри зупинились…



***
Мигдальний колір зношених думок,
Гірка оправа порожнини тіла.
Просте примноження чужих скорбот
Відкинуть якнайдалі я веліла.
Шовковий дотик сподівань твоїх…
Задумане сьогодні щось не з нами.
Шумливим кроком розчаруєш їх,
А ще своїми сірими тонами.
Примхливий смак лимонного вбрання,
А на вуалі крапельки печалей.
Повір, йдучи у безвість навмання,
Ти не побачиш таємничих далей.



Перламутрові ілюзії

Перламутрові втомлені сни,
Зачаровані сни,
До приходу весни.
Перламутрові ніжні рядки,
Такі рідні рядки,
З-під твоєї руки.
Перламутрові зорі Землі,
Нелегкої Землі,
На холодному тлі.
Перламутрові подихи трав,
Ще незайманих трав,
На світанку збирав.
Перламутрові сльози дощу,
Проливного дощу,
Що не знає жалю.
Перламутрові долі людей,
Мільйонів людей,
Всіх дивних речей.
Перламутрові втомлені дні,
Однакові дні,
Докучають мені…

***
Ти жадаєш того, що не має початку,
І тікаєш від того, що не має кінця.
Одягаєш на свято строкату краватку,
І несміло шукаєш свого гаманця.

Звичний погляд речей, що породжують славу,
І фортуни квиток ти тримаєш в руках.
Звичка грати без правил у лото забаву,
Виявляти оману в прозорих думках.

Ти боїшся того, що не варто боятись.
Недолюблюєш восковий вигляд фігур.
А якщо б тобі випало з ними зостатись,
Не здолав би страху в ході довгих тортур.

А, ти, знаєш початок ще буде для тебе,
І кінець не прискорюй, бо прийде він сам.
Ти спіймай лише вдачу від ясного неба
І скажи, що тебе я уже не віддам.



***
Колись буде пізно виборювати місце під сонцем…
Тримаю в руці в’язку ключів, а обрати мідний не можу.
Спроба зірвати маску з доброї феї вдалася на славу.
Контраст спонукає машину часу до дії.
Фіолетовим подивом хтось змальовує очі прототипу,
І хтось вдивляється в таїну очей Джоконди.
Мистецтво на грані краху не будує високих ілюзій.
Розумієш, не варто виборювати місце під сонцем,
Тим паче, воно від самого початку твоє.
Почекай, доки сонце затьмарить очі,
Мистецтво стане на ноги,
І Джоконда посміхатиметься по-іншому.

***
Серце зводиться до кардіограми…
Облиш спотворювати стукіт червоного жмутку,
Не тамуй подиху!
Він заважає передавати імпульси вічного життя.
Відчуття подиву з того, що здається твоїм.
Хтось казав, як ти травмуєш душу голками троянди…
Тривога не варта поступок…
Скажи серцю, нехай б’ється, зводиться до кардіограми!
Краще не тривож його, тамуючи подих.
Живи!



***
Трафаретне обмеження правопису…
Рівні лінії далеких горизонтів, закордонних шосе.
Думки за шаблоном – запорука порозуміння з собою.
Інтерпретована роль другорядного героя - зміна запланованого.
Життя не за сценарієм.
Персональна зустріч з небажаним…
Зупинка без призначення на роздоріжжі вибору.
Клубок нерозгаданої теорії вічності.


***
…Зрозуміти стрілки годинника не можу.
…Зупинити погляд і чекати наступної хвилини не варто,
Від впертих очей стрілка зупиниться.
…Тамувати подих, щоб не зрушити вечірньої аккерманської тиші.
…Люди сходять у воду,
А хтось шукає вихід із сірої павутини.
…Спроба приручити пташку невдала.
…Дзвінкий говір не вийшло спіймати
Так просто…
…Звикати до меду, коли він гіркий, не буду.
…Чекати фіалок зимою – смішно,
А без них холодно…
Безглуздо дивитись у далечінь, якщо її немає.
Писати на останній сторінці щоденника не треба.
Навіщо стирати продовження свого існування?

 

[Merime]

ОЛЕНА СКОРДІНА
вже~не~та
Народилась 26 серпня 1987 року в м. Суми. Навчається на третьому курсі фізико-технічного факультету Сумського державного університету.


До К.Б.В.
Оголені, в обіймах вечора зимового…
Зірвані останки пристрасті розкидані.
У передчутті екстазу напівсонного
Почуттям снаги дві плоті зігнані.

Дотики, немовби вітру порухи,
Хриплі цмоки стеляться по тілу
І тертям не зв’язані. На видиху
Не вгамовують тремтіння сили.

Розмова не завершена стирається,
І береться опіками шкіра.
Полум’я в півколо розтинається,
І затухає пережита недовіра.

М'яте простирадло потом зрошене,
Наново торкнеться звуків в пам'яті,
Мрійно думку-спогад прожене,
Згадку: плоті любощами прим’яті.

***
Поглядом пробігаю стелю,
Слова подихом обхопивши.
Думки лягають пастеллю,
Упиваються мов кліщі.

Скручено з учора написане,
Зранку вмите дощу прохолодою.
Як розпечені полум'я бризки,
Стало наново словесною вродою.



***

Крихтами вчорашньої вечері
Нагодую сьогодні спогади.
Відчиняю назустріч двері,
Не шукаю нові доводи.

Шкребу по столу долонею,
Збираю у неї пил.
І ти слиною солоною
Мені небо закрив.

Поринаю у прірву завтрашню,
Сьогодні зриваю тріумф.
Там бував наш с тобою затишок.
Тепер залишився шум.


***
Лагідністю закохаю твої спогади –
Полишають хвилювання трепетні.
Посмішками мрійними загоюю
В'їдливі думки, в єдине склеєні.
Не цілунків – опіків очікуєш,
І вагання осідає хрипко в споминах…
Мозолем по моїй долоні зчитуєш –
Життя в зіницях до безтям закоханих.


***
До Софії

Намалювала словами тишу,
Зламала крила. А впавши з неба,
Блакиті простір німий залишу
І завжди буду я поруч тебе.

Злякаю тугу, зжену тривогу,
Щоб спала ти в кольоровім світі.
Сама розчищу найважчу дорогу,
І оберну її на поле квітів.

Сліпим коханням в твої долоні
Тебе шукаю серед сотень тисяч,
Складаю рими, визбирую зорі,
Що стали рисами твого обличчя.


***

Хіба що завтра, хіба що вчора.
В задусі вигнуться мої легені,
Надихавшись розлуки випадково.
Посиплються зірки зі стелі.

Припну за двері мрію кучеряву,
А руки відпливуть кудись,
Та знову збурена теплом уява
Благає сліз.

***

Чи так воно і є, чи лиш здається
В полоні снігу й вітру місто спить…
Й Сумами ненароком зветься,
І ти сьогодні тут лише на мить…

Провулки в кучугури поринають,
І потрапляєш тілом в круговерть.
Зимовими слізьми, що з вітром грають,
Зірвалась клятва і летить…ледь-ледь.

І чи скресає стиха втоми напад.
Чи спиш і ти, як місто твоє спить?
Бажання малярським штрихом в картині стати
Стає чуттям в складнім дрібниці зріть…