Герои УПА

[KOCTa]

You must be registered for see links

Бандеру називають не просто Провідником ОУН, але й Провідником української нації. Наскільки це правомірно? Чи дійсно Степан Бандера був Провідником усієї української нації у роки свого життя і чи варто називати його так сьогодні? Не поспішаймо з відповіддю…

В ході німецько-російського протистояння похідним групам ОУН вдалося розгорнути потужну мережу націоналістичного руху на теренах Центральної та Східної України включно з Кримом та Кубанню. В УПА воювало чимало українців-«східняків». Однак усього цього було замало, щоб радикальним чином зламати ситуацію і повести на боротьбу з червоню Москвою увесь український народ. До боротьби долучалися найкращі, більшість же була опанованою більшовицькою брехнею. Тому не варто дивуватися через те, що й досі ім’ям Бандери можна когось налякати на Черкащині або Чернігівщині, під Донецьком або Полтавою, у Херсоні або Миколаєві… Нащадки тих, хто вижив під час Голодомору, не завжди готові до правди. Зрештою, жити брехнею легше, адже правда неодмінно накладає на людину певні обов’язки, кличе її до внутрішньої дисципліни у той час, як брехня забезпечує можливість комфортного існування бездумної худоби.

Степан Бандера не був Провідником усіх людей української крові в роки свого життя і він не є ним сьогодні. Проте він був, є і буде Провідником української нації. Парадокс? Аж ніяк, адже нація – це щось більше, ніж те, чим її уявляють марксисти, ліберали, сповідники матеріалістичного світогляду загалом. Нація – це не етнографічна маса і не населення якоїсь території. Вона, у першу чергу, це ідея, Божа думка, частина Його задуму. І лиш потім нацією є містична єдність «і мертвих, і живих, і ненароджених» (Т. Шевченко). Недосконалий, зіпсований гріхопадінням світ може відхилятися від Божого задуму, матерія може втрачати форму, вислизати з-під влади ідеї. Не є винятком і нація: нерідко ті, що складають «матерію» нації, втікають від національної ідеї, редукуються до стану юрби або ж стають манкуртами і переходять на бік чужинців. Подібна «бунтівна матерія» не виражає сутності нації, і не варто вважати її волю за критерій істини. Істина об’єктивна, незалежна від поточного стану речей, незалежна від думок зманкуртизованих обивателів. Істиною є те, Степан Бандера, як уже зазначалося, був, є і буде Провідником української нації.

Українська нація покликана до свободи, до вільного державного життя, і Бандера вів українців дорогою боротьби за таке життя. Чимало сучасників Бандери мріяло про незалежну Україну, проте лиш він та ті, хто за ним ішли, діяли принципово і були послідовними у реалізації власних прагнень. Нарешті, саме з іменем Бандери вороги української нації пов’язували її визвольну боротьбу. Тож ким тоді є Бандера як не Провідником, як не виразником національної волі?!

Пишучи про «світ Традиції», уже цитований Юліус Евола твердив, що «істинні володарі неодмінно уособлювали те життя, котре знаходилося “по той бік життя”», тобто у трансцендентній, божественній сфері вічних принципів. Бандера безперечно уособлював собою об’єктивну, трансцендентну ідею української нації і втілював цю ідею у життя.

Часи, у які йому довелося жити і вести боротьбу, Бандера називав віком «політичного примітивізму, загального здичавіння і отупіння суспільної моралі». Як зазначав Фрідріх Ніцше, «Часи королів минули: те, що сьогодні називається народом, не заслуговує королів». Одначе, коли часи королів минають, коли світ рухається низхідною регресу, приходить час героїв-революціонерів, і саме вони відповідальні за те, щоб повертати матерію до послуху ідеї. Бандера доклав максимуму зусиль задля того, щоб повернути етнографічну матерію – український народ – до послуху власній національній ідеї. Саме його ім’я є символом такого повернення. Саме «Бандерівщиною» був названий героїчний збройний опір українців Імперії Зла. Саме бандерівцем сьогодні можуть назвати молодого українця, жителя русифікованого міста Центральної чи Східної України, котрий відчув голос крові і нині, на початку ХХІ століття продовжує боротьбу за власновладство української нації на своїй землі.

Варто пам’ятати, що народ зазвичай тяжко платить за відступництво від власної ідеї. Приміром, чи не є Голодомор 1932-33 років та й узагалі всі страхіття більшовицької окупації розплатою за зраду національній ідеї у 1917 році? Питання риторичне. На той час українці, очевидно, мали не лише можливість здобути власну національну державу, але й обов’язок знищити в зародку комуністичну заразу і поставити хрест на московській тюрмі народів. Наш народ не впорався з цією місію, бо його тодішня інтелектуальна і політична еліта зрадила національну ідею, увірувавши, натомість, у «Прогрес», гуманізм, демократію, соціалізм – у все, що завгодно, лишень не у те, що відповідає закону Божому та інтересам української нації. Як наслідок – постраждали не лише українці, але й інші народи.

Після 1991 року політична горе-еліта почала переконувати українців, що вони вже мають власну державу й вести подальшу боротьбу їм не потрібно. Навіть дехто з числа «теж-націоналістів» стверджував, що перша точка Декалогу («Десяти заповідей українського націоналіста») – «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї!» – вже виконана, і що неоколоніальна за своєю природою держава Україна і є тим, за що віддавали свої життя націоналісти-революціонери, підпільники, повстанці. Відповідно, українців позбавили власної національної ідеї-мети, ввели їх в оману. Сама національна ідея була дискредитована: всі біди можна було списувати на незалежність і, як це зробив Леонід Кучма, стверджувати, що національна ідея «не спрацювала». Насправді ж, біди української нації походять від нереалізованості її власної національної ідеї.

Як людина має жити не лише для себе, але й для інших, так і кожна нація покликана до певної історичної місії. Ця місія, власне, і є зовнішнім аспектом національної ідеї. Її усвідомлення допомагає нації згуртуватись, мобілізувати власні сили, ще раз переконатися у важливості власного існування. До якої ж місії покликана українська нація, які завдання перед нею стоять сьогодні?

У меморандумі від 23 червня 1941 року (Див. розділ «Героїка…») Революційна ОУН стверджувала, що виникнення незалежної Української Держави матиме колосальне значення для Європи і світу. Так є і сьогодні: перетворення нинішньої «нічийної» держави Україна у справжню, національну Українську Державу віщує епохальні зміни.

...

 

[KOCTa]

...

На сьогоднішній день українцям доводиться протистояти величезному зовнішньому тискові. Насамперед, нам доводиться чинити опір московському імперіалізму. З іншого боку, загрозою для України є імперіалізм західний, у першу чергу, – американський. Нарешті, українці як і більшість націй світу стоять перед небезпекою глобалізації, що має на меті знищити національну окремішність і перетворити людство у безлику уніфіковану біомасу. Всі ці сили – імперіалістичні та мондіалістські – є згубними для людства, тож протистояти цим силам – значить боротися за його майбутнє. Українцям просто не втекти від потреби боротися із вище згаданими різновидами імперіалізму. І мова йде далеко не про лицарський поєдинок, не про те, що ми повинні зробити ворогові виклик за всіма правилами етикету. Війна вже давно триває, і нашим обов’язком є перейти від захисту до нападу. Боротьба за національну державність для українців безумовно є боротьбою проти імперської Москви, проти західного імперського бандитизму та проти космополітизму-глобалізму. Така боротьба українського народу за право на життя водночас є змаганням за кращий міжнародний устрій, за благо всього людства.

Антиросійський вектор української визвольної боротьби, кінцева мета якого – остаточний розпад Росії як імперії, передбачає зміцнення стабільності в Центрально-Східній Європі та на Кавказі шляхом повної нейтралізації московської загрози. Це, водночас, призведе до унезалежнення цих регіонів від Заходу, який сьогодні хибно розуміється як єдина панацея від кремлівського імперіалізму. Крім того, посилення національних держав зазначених регіонів, а також виникнення нових державних утворень передбачає збереження неповторної мозаїчності «великої шахівниці» (З. Бжезінскі), утвердження поліцентричного характеру геополітичної системи рівноваг, а отже – поборювання інших (немосковських) імперських центрів та глобалізаційних тенденцій.

Відродження України як сильної держави має за собою ще один наслідок. Україна не встане з колін допоки самі українці не стануть на коліна перед Богом, українське національне відродження є невід’ємним від відродження релігійного. Тому майбутня українська держава має бути бастіоном християнства в Європі та оплотом традиційних цінностей. Все це говорить про те, що нашій Вітчизні належить особливе місце в справі Новітньої Реконкісти – процесу відродження Європи на традиційних християнських та національних засадах. Україна має всі шанси перетворитись із оточеного з усіх сторін бастіону на плацдарм для потужного наступу.

Майбутнє України залежить від того, наскільки самі українці будуть вірними власній національній ідеї, власній місії. За її невиконання, за втечу від обов’язку, за самообман та обман світу неодмінно слідує справедлива кара. Таке вже було неодноразово.

Сьогодні українська нація знаходиться у подібній ситуації. Українці мусять виконати свою місію. Наша місія – дбати не лише про своє майбутнє, але й про майбутнє всього людства. Проте неодмінною передумовою реалізації власної історичної місії є здобуття повноцінної національної держави. Саме візія такої держави, палке бажання здобути її, на нинішній день є серцевиною української національної ідеї у її іманентному, «земному» вимірі. На шляху реалізації національної ідеї-мети нашим прапором, дороговказом, Провідником залишається Степан Бандера, його життєвий приклад та його ідеї. Проблема лиш у тому, що для декого з числа українців Бандера є не бойовим прапором, а банальним «флажком», який можна придбати у сувенірній лавці за якихось п’ятнадцять-двадцять гривень і використовувати його відповідно – як сувенір, як непотрібну річ…

Проте профанація – це не доля, а вибір (нехай, часом, і несвідомий). Прапор чи «флажок», зміст життя чи елемент іміджу, повноцінний міф чи порожнє слово, що зливається із шумом сучасної вакханалії… Вибір залишається відкритим. Життя Степана Бандери – це дійсно міфологія української свободи, істинної свободи. Ця свобода не залежить від історичних обставин, не орієнтується на моду, не йде в ногу з часом. Вона – це те, що лучить нас із Вічністю. Бандера – це чудовий прапор для того, щоб іти дорогою такої свободи.

 

[KOCTa]

You must be registered for see links

You must be registered for see links

середа, 26 березня 2014 р.
Ця невеличка книга (фактично — брошура) близько року тому була написана мною на замовлення видавництва, котре лиш створювалося. На жаль, автори проекту по створенню видавництва так і не реалізували свого задуму. Тому я вирішив опублікувати цю роботу в електронному вигляді. Сподіваюся, що на тлі роздутої антиукраїнською пропагандою істерії щодо “бЕндер” ця книга, присвячена світлій постаті Провідника української нації Степана Бандери, вкладе хоч малесеньку лепту у перемогу правди над брехнею

You must be registered for see links

Передмова

Сьогодні, очевидно за інерцією, люди продовжують вважати міфи та легенди чимось менш вартісним за так звану «об’єктивну історичну правду». «Найпрогресивніші» вітчизняні історики, сумлінно відпрацьовуючи закордонні гранти, з прискіпливістю лабораторного вченого здійснюють «деміфологізацію» концептуально віджилих, на їхню думку, схем національного минулого.
Насправді ж, існування людини і людства без міфів є неможливим. Так само неможливим є існування без релігії. Приміром, людина може не вірити в Бога. Одначе це не означає, що вона не має релігії – така людина є адептом релігії атеїзму і вірить, відповідно, не в Бога, а в щось інше (в «Прогрес», «світле майбутнє комунізму», «права людини», ринкову економіку, інтереси власного шлунку тощо). Міф, як і релігія, незнищенний. Наука – це різновид міфології. Наукова боротьба з міфами є за своїм характером міфологічною так само, як релігійною є боротьба атеїзму супроти традиційних релігій. Інша справа – міфи, як і релігії, бувають різними: позитивними і негативними, правдивими і облудними, творчими і руйнівними, такими, що дарують людині повноту життя, і такими, що позбавляють її власної – людської – сутності.

Який стосунок це має до теми цієї праці, що присвячена біографії та ідейній спадщині Степана Бандери? На перший погляд, ставлячи собі за мету позитивно висвітлити роль Бандери у вітчизняній історії, не варто говорити про міфи. Краще використовувати звичні, шаблонні фрази: «боротьба з радянськими перекрученнями минулого», «об’єктивний аналіз історії» і т.д. Одначе, говорячи про Бандеру, слід також говорити про його правильне сприйняття. Як зазначав румунський філософ Мірча Еліаде1, «колективна пам’ять антиісторична». «Об’єктивна історична наука» не поведе людей на барикади, не стане підставою для безкомпромісного Резистансу, не допоможе збудувати державу, не подарує людині істинної свободи.

Міф не означає вигадки чи спотворення історичного минулого. Його завдання інакше – розмістити це минуле у правильному ракурсі. Уявімо собі аркуш паперу. Ми можемо віддалитися від нього на сто метрів і бачити одну лиш точку. Ми можемо взяти його до рук таким чином, що будемо бачити лінію. В обох ракурсах ми бачимо реальну річ – аркуш, одначе «сутність» аркуша, мета його існування полягає у тому, щоб ми могли на ньому чи з нього писати або читати. Так само і з історичним минулим. Правильно передати історичне минуле може лиш міф. Міф, словами Миколи Зерова2, має «нести в майбутнє вогненний напій, що ним минувшина жила й міцніла», відтворювати істину минулого, а істина є вічною.

Міф, власне, для того й існує, щоб ретранслювати принципи і архетипи. І саме тому українцям необхідно зберегти міфологічне розуміння постаті Степана Бандери. Зберегти міф, щоб бути готовими на чин… Як зазначав професор Сергій Квіт, «Національна міфотворчість розвивається не просто як продовження історичної міфології. Вона є наслідком політичного діяння. Саме так перед тим виникали міфи попередніх епох. Тоді загальний принцип виглядатиме таким чином: міф – чин – новий міф». Міф і чин мають замикатися в коло, і лиш рух по цьому колу може дарувати окремим особам і цілим народам свободу істинного буття. Не розуміти міфу – значить не бути готовим до чину. Не бути готовим до чину – значить бути глухим супроти голосу міфу.

На превеликий жаль, наші часи не сприяють правильному сприйняттю міфів. Та й до чину здатні лише одиниці. Постмодерн – це епоха фрагментації. Фрагментований розум, фрагментовані почуття, фрагментована воля… Культовий французький письменник Мішель Уельбек3у своєму есе «Життя як супермаркеті жарт» так говорить про розтрощену особистість сучасної людини: «Слово "воля" означає тривале напруження, довготривале зусилля, свідомо чи несвідомо спрямоване на досягнення якоїсь мети. Звичайно, птахи все ще в'ють гнізда, олені ще б'ються за самок… Однак у людей все зовсім інакше. Логіка супермаркету передбачає розпорошення бажань; людина супермаркету органічно не може бути людиною єдиної волі, єдиного бажання. Звідси і деяке зниження інтенсивності бажань у сучасної людини. Не те що б люди стали бажати менше, навпаки, вони бажають все більше і більше, але в їх бажаннях з'явилося щось крикливе і верескливе. Не будучи чистою облудою, бажання ці в значній мірі задані ззовні – мабуть, можна сказати, що вони задані рекламою в широкому сенсі цього слова. Ніщо в них не нагадує про ту стихійну, незламну силу, що завзято прагне до здійснення, яка мається на увазі під словом "воля". Звідси і брак індивідуальності, помітної у кожного».

Сучасна людина загублена поміж короткотривалих бажань, уривчастих розповідей, випадкових знаків. Неначе водомір, ковзає вона по поверхні смислу, не розуміючи, що за усією хаотичністю її рухів криється не свобода, а безвихідь. Ця книга, коротенька і в багатьох відношеннях недосконала, написана для тих, кого спосіб існування водоміра не задовольняє, хто прагне вкоріненості, шукає твердого ґрунту, хоче рости вгору.

Передати міф словами, тим паче – у письмовій формі, надзвичайно складно. Міф – це «миттєве божество» (Е. Кассірер4), цілісна, інтуїтивно зрозуміла істина. Мені, пишучи цю роботу, хотілось би, щоб її передовсім прочитали ті, хто ще здатні подібним чином не просто розуміти, але й відчувати істину. Сподіваюся, що мої скромні можливості, що виразилися у написаних нижче рядках, перетнуться із пошуками тих людей, яких дивом оминув дух нашого часу і які самостійно зможуть замалювати кольором міфу чорно-білі контури цього тексту.

...

 

[KOCTa]

...

Степан, син Андрія

Степан Бандера народився 1 січня 1909 року у селі Старий Угринів, що на Калущині (нині – Івано-Франківська область). Батько – греко-католицький священик Андрій Бандера – походив зі Стрия. Мати – Мирослава Бандера –була донькою греко-католицького священика зі Старого Угринова Володимира Ґлодзінського. «Я був другою дитиною моїх батьків. – згадував Степан, – Старшою від мене була сестра Марта. Молодші: Олександер, сестра Володимира, брат Василь, сестра Оксана, брат Богдан і наймолодша сестра Мирослава, що померла немовлям».

Можливо, ще знайдеться науковець, який займеться ретельним дослідженням генеалогії роду Бандер, а за одно – історією їхнього прізвища. Наразі ж зазначимо, що, так чи інакше, прізвище Бандера пов’язане з поняттям «прапор». В Іспанії слово «bandera» вживають для позначення військового підрозділу. Подібно у Польщі та Україні використовувалося поняття «хоругва»; під цим поняттям одночасно малися на увазі власне сама хоругва і той військовий відділ, котрий під нею виступав. Рід Бандер дійсно міг мати іспанське чи ще якесь західноєвропейське коріння. З іншого боку, появі українського роду Бандер могла передувати міграція самого іспанського слова «bandera» (або ж його французького чи італійського відповідника) у лексикон поляків та українців. Для нас генеалогія та етимологія мають не першочергове значення. Для міфу важливо передусім те, що поняття «Бандера» і «прапор» ідентичні, що саме Провидіння спричинилося до того, що майбутній Провідник української нації, символ її визвольної боротьби носив прізвище Бандера.

Зрештою, позбавлена глибинного смислу «об’єктивна історія» з’явилася не так вже й давно. Ще у ХІХ столітті видатний іспанський історик Марселіно Менендес-і-Пелайо5зазначав: «Я католик, і як католик я стверджую, що Провидіння, одкровення та свобідна воля є основами всілякої історії»… Історія без Божого Провидіння, без містики – це всього лиш хронологічна таблиця чи, в кращому випадку, причинно-наслідкова схема. Натомість минуле, осяяне Божим втручанням, наповнене символізмом – це навіть не минуле, а частина сучасності та майбуття і, що найважливіше, частина Вічності.

В аспектах Провидіння і Вічності варто розглядати і те, що Степан Бандера народився в родині греко-католицького священика. Звісно, цьому факту можна знайти прагматичне пояснення. Протягом тривалого часу духовенство було елітою галицьких українців. Син священика мав більше шансів «вибитися в люди», ніж син звичайного селянина (це, до слова, було аргументом проти ідеї запровадження обов’язкового целібату галицького духовенства). Одначе для людини, що сприймає буття як цілісність, жодне прагматичне пояснення не перекреслить глибину символу. Степан Бандера – син духовної особи, син священика, котрий є спадкоємцем даного апостолам благословення. Для атеїста це звичайнісінький непотрібний пафос, для християнина – Божий слід в історії українського народу.

Той «синтез» християнської релігії й ідеології українського націоналізму, котрий був представлений в житті та творчості Степана Бандери, закономірно випливав зі світогляду Степанового батька – о. Андрія. Власне, слово «синтез» у цьому випадку є досить умовним поняттям, позаяк синтезують лиш те, що має розрізнену природу. А націоналізм і о. Андрія, і його дітей не «поєднувався» із християнством, а випливав із цієї релігії, випливав з християнської любові до Бога та ближнього.

Не відділяючи свого священичого служіння від долі власного народу, о. Андрій Бандера активно брав участь у процесах національно-визвольної боротьби 1918-1920 років. Восени 1918 року о. Андрій організовує українську владу в Калуському повіті. Політична влада без мілітарної сили є утопією, тож Бандера-старший також організовує українські збройні підрозділи. Згодом він як представник Калуського повіту бере участь в роботі Української народної ради в Станіславові (Івано-Франківську).

Участь Андрія Бандери в національно-визвольній боротьбі не обмежується його політичною діяльністю. Під час польсько-української війни він стає капеланом Української галицької армії (УГА). Кинувши проти УГА армію Геллера (сформовану за підтримки Антанти для боротьби з більшовиками), поляки зуміли окупувати Галичину. В рядах УГА о. Андрій переходить річку Збруч і опиняється у вирі бойових дій на теренах Наддніпрянщини. Тут його чекала боротьба з білогвардійцями й більшовиками, а також епідемія тифу. На Західну Україну Андрій Бандера повертається влітку 1920 року. Перші місяці йому довелось переховуватися від польської окупаційної влади, та згодом, восени, він виходить із підпілля і повертається до виконання обов’язків пароха в Старому Угриневі.

Забігаючи наперед, згадаємо про долю, котра чекала о. Андрія в часи окупації Західної України більшовицькою Росією 1939 року. У період з 1939 до 1941 рік Галичиною прокотилася хвиля червоного терору – ув’язнень, розстрілів та депортацій. За цей час було депортовано майже 10% населення – понад 312 тисяч родин. Природно, що репресії не оминули й греко-католицьке духовенство. Газетна стаття від 5 липня 1941 року говорить про 30-х греко-католицьких священиків, які були заарештовані радянською владою, а їхня подальша доля залишалася невідомою, та про 6-х духовних осіб, що загинули (до речі, шістьох жертв більшовицького терору – п'ятьох священиків і одного диякона беатифікував6Іван Павло ІІ у 2001 році). Було б дивно, якби червоний терор оминув о. Андрія – не просто священика, не просто патріота, але й батька лідера українського націоналістичного руху, що становив серйозну небезпеку для радянської окупаційної влади в Україні.
Андрій Бандера відмовився емігрувати закордон, хоча добре усвідомлював небезпеку. «Усе в Божих руках. – казав він тоді. – У них доля нашого народу. Ми, священики-душпастирі, не будьмо слабодухими в очах парафіян». Іншого разу він зазначав: «Німеччина готується до війни з Москвою і тепер треба всього сподіватися від більшовиків. Та моїх парафіян я добровільно не залишу. Розлучити мене з ними може тільки наказ моєї церковної влади або насильство ворога, остаточно – смерть!» Священиком, очевидно, керувало не лише усвідомлення власних обов’язків, але й певна жага до мучеництва: «Я сьогодні готовий на все! Щось гірше від Соловків чи Сибірської Воркути або Колими не може мене зустріти. Насильна смерть від більшовицької кулі або від катувань у в’язницях НКВД прискорить мою зустріч із споконвічним Богом!» (Цит. за брошурою о. Ігоря Царя «За що ми любимо Бандеру»).

...

 

[KOCTa]

...

23 травня 1941 року Андрія Бандеру заарештували. Далі – етапування до Києва, «слідство» і «суд». Ще далі – вирок і його виконання.
Віки бездержавності наклали на українську ментальність печать одного досить хворобливого комплексу – комплексу співаючої про власне страждання жертви. Мислячи в рамках цього комплексу, описуючи минуле крізь призму національного мазохізму та морального ексгібіціонізму, можна було б назвати о. Андрія Бандеру «безвинною жертвою». Одначе говорити так – значить зневажати його пам’ять. Безумовно, він є жертвою більшовицького терору, але аж ніяк не «безвинною»…
В системі координат радянської дійсності о. Андрій безперечно був винним. Винним у тому, що був християнином та ще й священиком, а християнська релігія – це найбільший ворог держави воюючого атеїзму. Винним у тому, що був українцем, а з українською нацією як самостійним суб’єктом світової історії Кремль за жодних обставин не міг примиритися (Андрій Бандера поза сумнівом належав до числа тих українців, котрі хотіли бачити власний народ не об’єктом, а суб’єктом історії). Нарешті, чи не найбільша провина Андрія Бандери супроти радянської влади полягала у тому, що він дав своїм дітям належне релігійне та національне виховання. Сини відповідають за батьків, батьки відповідають за синів – попри власний антитрадиціоналістичний характер, радянська влада не забувала цієї цілком очевидної у межах традиційного суспільства засади (інша річ, що вона всіляко заохочувала духовне байстрюцтво – чого лишень вартий архетипний образ Павліка Морозова).
Отож, батька Степана Бандери знищила окупаційна радянська влада не як пасивну жертву, а як людину, що робила виклик комуністичному режимові. В цьому, можливо, і полягає один із вимірів християнського мучеництва. Постраждати не «безвинно», не за власну пасивність відносно гріховної, злочинної дійсності (адже так страждають раби) – постраждати, будучи ворогом цієї дійсності, будучи її радикальною антитезою.
До речі, процес беатифікації – проголошення Андрія Бандери блаженним мучеником Католицької Церкви – триває й донині. Серйозною перешкодою на шляху цього процесу є заполітизованість самого прізвища Бандера. Ще б пак! – Беатифікувати людину із прізвищем, над очорненням якого працювали і продовжують працювати потужні пропагандивні машини польського шовінізму, московського імперіалізму та сучасного демолібералізму…
Противники проголошення о. Андрія Бандери мучеником за віру апелюють до того, що формальною причиною його страти були політичні обставини. Проте чи не були ці «політичні обставини» причиною смерті більшості християнських мучеників? В Римській імперії, приміром, християн страчували не просто за їхню релігію (у період свого занепаду Рим був надзвичайно толерантним у релігійному плані), а за те, що ця релігія мала політичні наслідки, а саме підривала культ імператора. Святу Жанну д’Арк стратили виключно з політичних міркувань – за те, що вона під Божим натхненням очолила визвольну боротьбу власного народу.
Безперечно, о. Андрій Бандера мав надзвичайно великий вплив як на Степана, так і на інших своїх дітей. Одначе, розглядаючи формування постаті майбутнього Провідника, не варто обмежуватися одним лиш батьковим впливом. Чималу роль у формуванні світогляду та характеру Степана Бандери відіграли складні історичні перипетії тогочасся.
Ранні роки життя Степана Бандери проходили в період Першої світової війни. У своїх незакінчених «Життєвих даних» він згадував: «Під час першої світової війни я пережив дитиною-юнаком чотирикратне пересування воєнних фронтів через рідне село в 1914-15 і 1917 рр., а в 1917 р. важкі двотижневі бої. Через Угринів переходив австрійсько-російський фронт, і наш дім був частинно знищений гарматними стрільнами. Тоді ж, літом 1917 р., ми спостерігали прояви революції в армії царської Росії, прояви національно-революційних зрушень і велику ріжницю між українськими та московськими військовими частинами».
У зв’язку з відступом УГА, родина Бандер переїхала до Ягольниці, що поблизу Чорткова (Тернопільська обл.). Там Степан разом із матір’ю та братами і сестрами застали відчайдушну Чортківську офензиву, після якої був наступ армії Геллера. У вересні 1919 року, уже під польською окупацією, Мирослава Бандера разом із дітьми повернулася із Ягольниці до Старого Угринова. Навесні 1922 року вона померла від туберкульозу горла.
Як складні перипетії Першої світової війни та Національно-визвольних змагань могли вплинути на формування особистості Бандери? У статті «Ідеї Шевченка про Бога і націю» Дмитро Донцов пише: «Є анекдот про славного журналіста Жірардена, до якого завітав один політичний противник, що прийшов з наміром завершити справу поєдинком. Але Жірарден, потім, як вбив іншого свого противника, Карела, постановив більше не битися на дуелях. Дивлячись на дратівливість гостя, він відмовився говорити з ним, поки той не сів на запропоноване йому зручне м’яке крісло. Коли це сталося, розмова перейшла у спокійне русло і закінчилася добре. Чи ж можна було гніватися, сидячи на м’якому кріслі? Був би це завеликий контраст між станом душі та положенням, несприятливим виявляти бажання насильства! Такий контраст суперечить людській вдачі... А навів я цей анекдот для того, щоби пробудити асоціації: чи не винна у багатьох життєвих невдачах обставина, що занадто призвичаювалися люди до м’яких крісел, до теплих посад і зручного життя, до м’якого, кімнатного виховання, не сприятливого виявляти сильні почуття, і – кажу просто – до формування сильних характерів?»
Очевидно, відсутність «м’яких крісел», «теплих посад», «зручного життя» та «кімнатного виховання» загартувала майбутнього Провідника. Людина, котра в дитинстві пізнала духовні потрясіння, війну та матеріальні негаразди, виховуючись при цьому у дусі високих ідеалів, отримала надзвичайно цінний досвід. Цей досвід полягає у здатності правильно розставляти пріоритети, бути ідеалістом, не боятися великих жертв. Врешті-решт, Степанові Бандері довелося в дитинстві отримати досвід, що допоміг йому сміливо провадити власну війну – війну в ім’я визволення української нації.

...

 

[KOCTa]

главу "Сходами Резистансу" я пропускаю
..

Героїка: розлом у матерії «реального»

Якщо в ході Варшавського та Львівського процесів Степан Бандера перетворився на прапор визвольної боротьби, то Друга світова війна стала періодом, коли цей прапор почав гордо розвіватися вітрами Історії. Цей прапор був піднятий на щоглі української державності 1941 року. Він же став бойовим знаменом Воюючої України, що боронила власні права у боротьбі проти німецьких та московських окупантів. Під час Варшавського та Львівського процесів Бандера сміливо взяв на себе відповідальність бути Провідником націоналістичного руху, Друга світова перетворила його на Провідника усієї української нації. Щоб краще зрозуміти, як це сталося, нам потрібно повернутися у 1938 рік.
Коли Степан Бандера перебував у в’язниці, співробітник радянських спецслужб убив творця організованого націоналістичного руху, лідера ОУН полковника Євгена Коновальця. 23 травня 1938 року в одній із кав’ярень Роттердаму він зустрівся із чоловіком, який видавав себе за організатора ОУНівської мережі на теренах окупованої більшовиками України. Цим «організатором» насправді виявився співробітник НКВД Павєл Судоплатов. Обговоривши з Коновальцем необхідні питання, чекіст подарував йому «коробку цукерок», під яку була замаскована вибухівка з годинниковим механізмом. Задум радянських спецслужб спрацював, і Коновалець загинув від вибуху бомби. Не можна не визнати, що Судоплатов усе ж мав талант у виконанні власної справи. Дещо згодом він організував вбивство Льва Бронтенштейна-Троцького. Пізніше Судоплатов відігравав чималу роль у боротьбі з націоналістичним підпіллям та Українською греко-католицькою Церквою.
Ще за життя полковника Коновальця серед галицьких підпільників виношувалася ідея звільнення Бандери з неволі. Вбивство Вождя ОУН лиш каталізувало подібні настрої. Бандера був для революційної молоді беззаперечним авторитетом, і саме його ця молодь бачила майбутнім лідером ОУН. Відтак, чільні діячі націоналістичного підпілля Зенон Коссак11, Роман Шухевич та Іван Равлик12виступили з ініціативою визволити Бандеру. Був розроблений план, ОУНівці налагодили зв’язки з тюремним охоронцем, котрий погодився за винагороду допомогти Бандері втекти із в’язниці. Єдине, чого чекали підпільники, це санкція з боку закордонного проводу, зв’язок із яким підтримувався через згадуваного у попередньому розділі Ярослава Барановського. Затягування справи призвело до провалу операції. Підчас розпивання спиртного охоронець обмовився про свою згоду допомогти ОУНівцям звільнити Бандеру. Незабаром він був заарештований, а сам Бандера переведений до іншої в’язниці.
Тим часом, 11 жовтня 1938 року присягу Голови Проводу українських націоналістів склав бойовий побратим Коновальця полковник Андрій Мельник. Фактично, полковнику Мельнику – людині з безперечно героїчним минулим – довелося стати знаряддям подальшого розколу ОУН. З одного боку, він перебував під впливом сумнівної постаті Ярослава Барановського. З іншого – як представник старшого покоління, був ментально чужим революційній молоді Галичини. Напруга між представниками двох поколінь – між ветеранами Національно-визвольних змагань 1917-1920 років та молоддю, що вела революційну боротьбу в умовах польської окупації, – тліла від самих початків існування ОУН. Ця напруга амортизувалася неабияким дипломатичним хистом, а також авторитетом полковника Коновальця. Коли ж Коновалець загинув, напруга переросла у розкол.
Бандера вийшов на волю в середині вересня 1939 року. В «Моїх життєписних даних» він згадував: «Німецько-польська війна у вересні 1939 року застала мене у Берестю над Бугом. З першого дня війни місто було бомблене німецьким летунством. 13 вересня, коли положення польських військ на тому відтинку стало критичне через окрилюючі операції противника, в'язнична адміністрація і сторожа поспішно евакуювалися і я, разом з іншими в'язнями, в тому числі й українськими націоналістами, дістався на волю. (Мене визволили в'язні націоналісти, які якось довідалися, що я там сиджу в суворій ізоляції)
З гуртом кільканадцятьох звільнених з в'язниці українських націоналістів я подався з Берестя на південний захід у напрямі на Львів. Ми пробиралися бічними дорогами, здалека від головних шляхів, стараючись оминати зустрічі, як і з польськими, так і з німецькими військами. Ми користали з допомоги українського населення. На Волині і в Галичині, вже від Ковельщини, ми пов'язалися з діючою організаційною мережею ОУН, яка почала творити партизанські відділи, дбаючи про охорону українського населення, заготовляючи зброю й інші бойові припаси для майбутньої боротьби. В Сокалі я зустрівся з провідними членами ОУН того терену. Одні з них були на волі, інші повернулися з в'язниці».
Із Сокаля у супроводі Дмитра Маївського13приблизно 27 вересня Бандера прибув до Львова. У Львові жив конспіративно, хоч користувався достатньою свободою пересування, адже робота НКВД у перші дні радянської окупації була недостатньо налагодженою. У цей час він зустрічався з провідним активом ОУН і навіть знайшов можливість обмінятися думками з митрополитом Андреєм Шептицьким (те, що така зустріч відбулася, лише підтверджує тезу про недосконалість роботи окупаційних силових органів).
Головною метою зустрічей було вироблення стратегії і тактики антибільшовицької визвольної боротьби. Розглянуто два основних сценарії. Перший орієнтувався на вибух німецько-російського протистояння. Другий передбачав революційно-партизанську боротьбу незалежно від міжнародної ситуації.
У Львові Бандера перебував приблизно два тижні. У другій половині жовтня за наполяганням членства ОУН він переходить кордон і осідає у Кракові, котрий на той момент перетворився на центр політичного життя українців. Окрім Бандери, у Кракові перебувало чимало інших членів ОУН, котрі у зв’язку з війною повиходили із польських тюрем. Варто пам’ятати, що увесь цей час Провідник займався організаційними справами, не маючи жодних офіційних повноважень.
Наприкінці 1939 року Степан Бандера разом із тогочасним керівником Крайової екзекутиви ОУН Тимчієм-Лопатинським14їде на захід, щоб вирішити організаційні проблеми. Спочатку вони вирушають до Відня, де зв’язуються з тамтешньою станицею ОУН. З Відня Бандера і Тимчій їдуть в Італію на зустріч із Андрієм Мельником. Спочатку Бандера прибув до Риму, де зустрівся зі своїм братом Олександром. Той мешкав у Римі близько семи років, здобув докторат із політико-економічних наук і одружився на близькій родичці міністра закордонних справ Італії графа Чіано (це, одначе, не завадило німцям його ув’язнити. Щоправда, після того, як Олександр Бандера загинув у німецькому концтаборі, між Італією та Німеччиною виник дипломатичний скандал, який хоч якось поліпшив рівень утримання українських політв’язнів). Опісля відвідин Вічного Міста Бандера вирушив на північ Італії, де й зустрівся з Андрієм Мельником.
Вимоги, з якими Бандера звернувся до Мельника, мали передусім кадровий характер. У першу чергу йшлося про усунення із Проводу Ярослава Барановського. Репрезентуючи настрої революційної молоді, Бандера водночас не ставив під сумнів легітимність перебування на посаді Голови ОУН полковника Мельника. Як зазначає у раніше згадуваній праці Ярослав Сватко, «Ні в опублікованих дотепер листах до Мельника, ні в своєму життєписі, написаному для американського консульства незадовго до своєї загибелі, Бандера нічого не згадує про вимогу відставки Мельника. Навпаки, можна зрозуміти, що якби Мельник погодився на персональні зміни в Проводі, то радикали не заперечували б проти його перебування на посту Голови ПУН».
На жаль, Мельник не погодився виконати вимоги Бандери, і Барановський залишився у складі Проводу. У відповідь 10 лютого 1940 року радикали створюють Революційний Провід ОУН. У квітні того ж року відбувся Великий Збір ОУН, на якому Бандеру обрали Провідником. Конфлікт набирає обертів і з часом стає на межу братовбивчої боротьби.
Перипетії міжфракційного протистояння в ОУН співпали у часі з іншими доленосними у житті Степана Бандери подіями. У Кракові він познайомився із Ярославою Опарівською і незабаром одружився на цій скромній і водночас героїчній жінці. У зв’язку з небезпекою для життя, подружжя Бандер з допомою Миколи Лебедя переїздить до Варшави і мешкає там під прізвищем Гуцул. Перша дитина – донька Наталя – у подружжя народилася 26 травня 1941 року.

...

 

[KOCTa]

...

У період російської окупації 1939-1941 років ОУН на теренах Західної України перетворилася на єдину політичну силу, здатну на дієвий опір загарбникам. Партії та організації, що легально діяли в міжвоєнний час, були ліквідовані, ОУН же й надалі продовжувала існувати як підпільний орден націоналістів-революціонерів. «З перспективи часу бачимо, – зазначав чільний діяч ОУН Лев Ребет, – як помилялися галицькі “батьки народу”. … всі “реальні” ще довоєнні здобутки українського громадянства, всі ці школи, товариства, кооперативи, якими вони так дорожили, лиха доля мала одним помахом змести з поверхні. Недовго треба було чекати, щоб червоний молох поклав свою руку на західньоукраїнські землі, нещадно винищуючи всю національно активну частину українського населення. В обличчі цієї примусової, пасивної, але масової жертви – що значили життя і доля кількох соток чи тисяч молоді, які зазнали переслідування польської поліції!» («Світла і тіні ОУН»). Саме критикована поміркованими «батьками народу» молодь, здобувши не просто досвід підпільницької боротьби, але й неабиякий духовний гарт, стала на чолі усієї нації у період російської, німецької та повторної російської окупації. Стратегічні плани продовження національно-визвольної боротьби за умов першої більшовицької окупації бандерівська ОУН вибудовувала, виходячи із того ж «дон-кіхотства», яке характеризувало революційну молодь міжвоєнного часу.
Так само, як і мельниківці, бандерівці будували власну стратегію, розраховуючи на швидкий початок німецько-російської війни. Одначе існувало декілька особливостей, котрі відрізняли Революційну ОУН під проводом Бандери від мельниківської фракції. По-перше, Бандера припускав можливість підняття антибільшовицького повстання незалежно від ситуації на міжнародній арені. По-друге, націоналісти-революціонери досить стримано ставилися до гітлерівської Німеччини. Найперша тому причина – ідеологічна, адже середовище, котре пішло за Бандерою, вважало, що українська нація має здобути державність, опираючись передусім на власні сили. Крім того, націоналісти пам’ятали про випадки яскравої нелояльності Німеччини до українського визвольної справи. До прикладу, свого часу Німеччина погодилася видати Польщі заарештованого на своїй території Миколу Лебедя. Більш промовистим фактом було ігнорування інтересів закарпатських українців, а саме дозвіл на окупацію гортівською Угорщиною незалежної Карпатської України у березні 1939 року.
З насторогою ставлячись до Німеччини, бандерівська ОУН, як уже було сказано, сподівалася на швидкий початок німецько-російської війни. З розрахунком на цю війну бандерівці співпрацювали, відповідно, із готовими до співпраці німецькими чинниками. Такими чинниками, зокрема, виявились лояльні до українських інтересів, а також вільні від нацистського доктринерства середовища у Абвері.
За двосторонньою домовленістю між ОУН та німецьким командуванням розпочинається формування Дружини українських націоналістів у складі двох батальйонів – «Роланд» та «Нахтіґаль». Цікавим фактом є те, що до творення цієї військової формації був причетний визначний діяч націоналістичного руху Ріко (Ріхард) Ярий. Будучи схильним до авантюрного життя, Ярий за завданням Коновальця співпрацював із Абвером, маючи вихід безпосередньо на його шефа адмірала Канаріса. На відміну від багатьох інших націоналістів свого покоління, під час розколу в ОУН Ярий пішов за Бандерою, допомігши йому налагодити зв’язок із німцями.
Створення Дружини українських націоналістів було більш, ніж важливим з огляду на державотворчі плани ОУН – державі необхідна армія, і саме «Роланд» та «Нахтіґаль» мали стати кістяком майбутніх збройних сил Української Самостійної Соборної Держави. Водночас потрібно зауважити, що досить високий рівень бойової підготовки був характерний і для тих ОУНівців, котрі залишились на територіях, що окупувала більшовицька Росія. Продемонструвати власну вишколеність цьому членству ОУН довелося у перші дні німецько-російської війни.
Існує радянський пропагандивний образ бандерівців, що «стріляють у спину» солдатам Червоної армії. Якщо в цього образу і є реальне історичне підґрунтя, то це підґрунтя стосується, у першу чергу, червня 1941 року. З нападом Німеччини на Росію 22 червня 1941 року ОУНівське підпілля на теренах Західної України розгорнуло потужне антибільшовицьке повстання. Незважаючи на втрати, яких ОУН зазнала за неповні два роки російської окупації, їй вдалося об’єднати під своїми стягами значну кількість членства та симпатиків. Діючи згідно з інструкціями, що розробив Бандера, мережа ОУН намагалася самостійно, ще до приходу німців звільнити Галичину та Волинь з-під радянської влади.
Як зазначає у своїй статті «Антирадянське збройне повстання ОУН…» сучасний вітчизняний історик Іван Патриляк, першими розпочали повстання члени ОУН у Львівській, Дрогобицькій, Волинській та Рівненській областях. Починаючи з 24 червня, націоналісти обстрілювали радянські війська у Львові. Загалом, як стверджує історик, ОУН спромоглася підняти повстання у 26 містах, самотужки встановити контроль над 19 містечками, а також захопити значні трофеї – 15 тис. гвинтівок, 7 тис. кулеметів, 6 тис. ручних гранат, сотні тисяч набоїв.
Яке значення антибільшовицьке повстання у перші дні німецько-російської війни мало у планах ОУН, і які наслідки воно залишило у вітчизняній історії? Насамперед, це повстання посприяло зростанню популярності ОУН. Неповні два роки антиукраїнського і антихристиянського терору породили серед галичан цілком зрозумілу ненависть до радянської влади. Отож, ті, хто «стріляли у спини» солдатам «доблесно відступаючої» Червоної армії, постали в очах пересічних українців месниками, що здійснюють справедливу відплату злодіям. ОУН продемонструвала, що є реальною силою, здатною на масштабну збройну боротьбу. Відтак, ще більшою стала політична вага ОУН. На звільнених територіях відразу створювали українські адміністрації, а це мало велике значення у перспективі державотворення. Трофейна зброя прислужилися незабаром створеним самооборонним відділам, а згодом – і першим відділам УПА. Нарешті, для націоналістів було надважливо продемонструвати і українському населенню, і німцям серйозність власних державотворчих намірів, точніше – показати, що українське суспільство на чолі з Революційною ОУН прагне бути не об’єктом світової історії, котрого «визволяють чергові визволителі», а її суб’єктом, творцем власної долі на власній землі.
Величезне моральне значення мав і той факт, що у звільнене від більшовиків Місто Лева одними з перших вступили бійці батальйону «Нахтіґаль». Відразу після входу до Львова вояки «Нахтіґалю» відправились до собору св. Юра, де їх благословив митрополит Андрей. Варто зазначити імовірність того, що митрополит Шептицький від самого початку знав про формування Дружини українських націоналістів. Його могли повідомити про це близькі Романа Шухевича, що мешкали у Львові. І антибільшовицьке повстання, і вступ до Львова батальйону «Нахтіґаль» підготували моральний ґрунт для проголошення 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави. Одначе, цьому Акту передували деякі інші події, про які необхідно згадати.

...

 

[KOCTa]

...

23 червня 1941 року до рейхсканцелярії був переданий меморандум Революційної ОУН, котрий, фактично, був дипломатичним шантажем гітлерівської Німеччини з метою схилити її до визнання права українців на власну державу. Цілком витримуючи дипломатичний тон, націоналісти, проте, сміливо зазначали, що ігнорування прав української нації «причинило б велику шкоду й Німеччині». В меморандумі зазначалось: «Навіть, якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, будуть вітати як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави і відповідними гаслами (…) Новий європейський порядок без самостійної національної української держави є немислимим…»
Концептуально іншим був документ, що підготували мельниківці. Прибічники Мельника обґрунтовували необхідність створення української держави «на заселеній українським народом території між Дунаєм, Карпатами та Каспійським морем» (фактично, означена територія навіть перевищувала реальні межі розселення українців). При цьому, наводилися економічні аргументи на користь утворення такої держави. Мельниківці були готові поступитися економічним суверенітетом майбутньої української держави на користь Німеччини, доводячи, що об’єднаний під владою Києва географічний простір від Карпат по Каспій і Волгу буде творити єдину господарську цілісність, котра принесе немалу користь самій Німеччині. Говорячи про устрій майбутньої держави, автори меморандуму пропонували на посаду «вождя» полковника Мельника, презентуючи його як найбільш популярного в Україні політика, одначе зрозуміло, що популярність Мельника була мізерною у порівнянні з популярністю Бандери. «Складається враження, – зазначає Іван Патриляк, – що меморандум писали люди, які щиро прагнули здобути незалежність для своєї Батьківщини, однак не бачили реальної можливості зробити це самотужки».
Отож, фракція Бандери фактично шантажувала Німеччину, говорячи, що без створення незалежної української держави її плани приречені на поразку. При цьому бандерівці не блефували. По-перше, вони озвучували очевидні речі, котрі згодом підтвердила історія. По-друге, вони висували Німеччині вимоги, спираючись на реальну силу, якою володіли в Україні. По-третє, фракція Бандери залишалася вірною як ідеологічним принципам українського націоналізму, так і тому етосу, котрий сформувався в умовах революційної боротьби міжвоєнного часу. Мельниківці, натомість, не маючи потужних політичних впливів в Україні, розраховували на поступливість Німеччини, ігноруючи націоналістичний принцип орієнтації на власні сили.
З початком німецько-російської війни, не зраджуючи власним ідеологічно-світоглядним засадам, ОУН під керівництвом Бандери намагалася максимально скористатися моментом задля втілення власного політичного ідеалу в реальність. Наслідком цього стало проголошення 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави. Акт був проголошений у будинку львівської «Просвіти». Керівником уряду новопроголошеної держави став близький соратник Бандери Ярослав Стецько. Подібний крок був більш, ніж доречним. Текст документу закінчувався словами «Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера!» Очевидно, націоналістам було важливо тримати ім’я Провідника на висоті символу, котрий стоїть вище, аніж рівень безпосереднього політичного життя.
Задля забезпечення легітимності Акту 30 червня, напередодні його проголошення Революційна ОУН провела переговори з іншими політичними середовищами, зокрема з гетьманцями та представниками Державного центру УНР. Крім того, до створеного Державного Правління Стецька на посади міністрів увійшли люди, що не були членами ОУН. 6 липня з ініціативи Державного Правління була утворена Рада Сеньйорів, що мала виконувати роль «передпарламенту». Її президентом було обрано знаного політика старшого покоління Костя Левицького15, заступником президента – отця Йосифа Сліпого (майбутнього патріарха УГКЦ). Митрополита Шептицького запрошено на посаду почесного голови Ради Сеньйорів. Всі ці заходи спрямовувалися на те, щоб показати владу новопроголошеної держави повноцінним представництвом усього українського народу.
Чималу роль для легітимізації Акту 30 червня відіграло благословення з боку греко-католицької та православної Церков. Так, митрополит Шептицький написав пастирського листа з підтримкою дій новоствореного уряду вже на другий день після оголошення Акту. 6 липня своє благословення Українській Державі уділив Станіславський єпископ Григорій Хомишин (як мученик за віру, беатифікований у 2001 році), у якого, щоправда, були непрості стосунки з ОУН у міжвоєнний період. 10 липня з посланням виступив православний єпископ Луцька Полікарп Сікорський (згодом – митрополит).
У зв'язку з Актом 30 червня митрополит Шептицький направив Андрію Мельнику листа, в якому закликав до порозуміння з Бандерою задля єдності у процесі державного будівництва. «Вся українська громадськість, – писав митрополит, – вимагає як обов'язково необхідну передумову Вашу взаємну згоду з Бандерою і припинення цієї суперечки, такої страшної і шкідливої для української справи. Є немислимим, щоб після більшовицького панування ОУН мала принести нам братовбивчу війну з усім нещастям, яке з цього настане. Ми визнаємо Ярослава Стецька як Вашого і Степана Бандери підлеглого, не вмішуючись у ваші внутрішні суперечки. ...очікую на Вашу відповідь стосовно Вашої повної згоди». Дане звернення було більш, ніж доцільне, позаяк мельниківці навідріз не хотіли визнавати Червневого Акту й звинувачували бандерівців у авантюризмі. На превеликий жаль, Мельник не прислухався до закликів митрополита. Щоправда, згодом спроби Андрея Шептицького об’єднати націоналістичний рух поновилися і, ймовірно, все ж принесли певні плоди.
Акт 30 червня дезорієнтував німців. Цілком очевидно, що плани його проголошення виношувалися в умовах цілковитої конспірації. Серед німців були ті, хто так чи інакше симпатизував українській справі, одначе і вони були неготові до такого розгортання подій. Імперіалізм і недолугий расизм –хвороби, на які хворіла ідеологія націонал-соціалізму – далися взнаки, і німці вирішили знівелювати право українців на власну державність. Як наслідок – Бандера та Стецько опинилися за ґратами. Подібна доля чекала і на сотні інших українських націоналістів. ОУН, врешті-решт, почала відповідати німцям взаємністю…

...

 

[KOCTa]

...

З арештом для Бандери та Стецька розпочався новий етап у їхній боротьбі, і вони цей етап завершили, здобувши перемогу. Німцям жодною мірою не була вигідною конфронтація з ОУН на початковому етапі війни, одначе і погодитися із самостійністю України вони також не хотіли. Саме тому на Бандеру та Стецька здійснювали тиск, щоб ті «відкликали» Акт 30 червня. Як згодом, у своєму «Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном», зазначав Бандера, «Було ясно, що гітлерівська Німеччина не думає позитивно ставитися до справи державної самостійности України, а з другого боку, не схоче відразу викликати боротьби українського народу проти себе. Невиразною політикою, тактикою обіцянок, що не зобов'язують, і проволок, підтримуванням надій на державну самостійність України після закінчення чи то вирішення висліду війни з СССР гітлерівський режим плянував не допустити до того, щоб прагнення українського народу до державної самостійности рішуче спрямувалося проти Німеччини. Берлін не хотів мати проти себе України, намагався втягти її насамперед у свою війну проти СССР і тим зв'язати її з усією своєю політикою, позбавити можливостей провадження незалежної української політики, використати й значною мірою виснажити сили України у війні, а далі відомо, яку долю готував Гітлер Україні». Зрозуміло, що плани Німеччини і плани українських націоналістів не співпадали.
І Бандера, і Стецько не пішли на вимоги німців і опинилися в концтаборах. В чому суть їхньої перемоги? З формальної точки зору, Українська Держава залишилась не більше, ніж декларацією. У відповідь на непохитність лідерів ОУН німці розгорнули антинаціоналістичний терор – були розстріляні або відправлені до концтаборів сотні борців за волю України. ОУН знову нажила собі ворогів з числа «поміркованих політиків», котрі люблять критикувати «авантюризм радикалів». В чому ж тоді полягає перемога Революційної ОУН і Бандери особисто?
«Альтернативою проголошенню львівської декларації, – пише Патриляк, – були лише пасивне спостереження за політикою окупаційного режиму на українських землях, повна дискредитація та маргіналізація національно-визвольного руху й, зрештою, перетворення його на “п’яте колесо” в нацистському окупаційному возі (що реально відбулося в сусідній Білорусії)». Історик безперечно має рацію, причому його думка слушна не лише щодо «альтернативи проголошення», але й щодо «відкликання», якого вимагали від ув’язнених Бандери та Стецька німці. Ідейна послідовність та безкомпромісність українських націоналістів-революціонерів мала «прагматичні», зовнішні наслідки, та за цими наслідками криється глибший смисл.
«Герой або накидує свою волю окруженню, перемагає, або не приймає цього окруження, не дає йому зігнути свою несмертельну волю, не хилиться перед ним, і гине, але не визнає чужої волі над собою. Він шукає смерти, воліючи її від упокорення перед зненавидженим окруженням» – ці слова з «Націоналізму» Дмитра Донцова (1926 рік) були не просто відомі українським революціонерам, вони пронизували їхній спосіб думання, боротьби, життя. Або безпосередня перемога над «зненавидженим окруженням», або смерть. Про це чітко говориться в «Декалозі українського націоналіста» – «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї». Зрозуміло, що «зненавидженим окруженням», хибною реальністю був той стан речей, за якого українська нація лишалася бездержавною. За таких умов існувало лиш дві моделі поведінки: або безкомпромісність у боротьбі, або зрада. Бандера та ті, хто за ним пішли, вибрали перший варіант і… перемогли. Перемогли тому, що не капітулювали. Хтось прийняв геройську смерть. Хтось, відсидівши у концтаборах, вийшов на волю і продовжив боротьбу за нових умов. Деяким підпільникам удалося не потрапити в тенета німців, пережити їхню окупацію і гідно зустріти нового-старого ворога – більшовицьких окупантів. Та всі вони – ті, хто лишилися вірними власній ідеї, – перемогли. Лиш перемогли у справжньому сенсі цього слова – перемогли в очах Бога.
Століття секуляризації змусили навіть релігійних людей бачити лиш плоску, оточуючу нас реальність, ігноруючи при цьому ввесь простір Вічності, простір Бога. Для людини традиційного суспільства будь-які стосунки є не просто лінією (між суб’єктом і об’єктом або двома суб’єктами чи об’єктами), але й трикутником, на вершині якого знаходиться Бог. Натомість для представника модерного суспільства характерне сприйняття стосунків у аберованій, плоскій формі. Якщо ми відкинемо аберації Модерну16, то побачимо Бандеру переможцем у контексті Вічності. Будучи глибоко віруючим християнином, він не міг не розглядати власні терпіння як жертви, покладені на вівтар Господу задля блага його Вітчизни. В принесенні жертви і Бандера, і ті, кого згодом охрестили бандерівцями, були послідовними. Відтак, вони здобули перемогу в Господніх очах, і лише Творець міг вирішувати, якої винагороди заслуговує увесь український народ.
Безпосереднім наслідком спровокованої Актом 30 червня конфронтації з німцями було розгортання потужного партизанського руху, який продовжував існувати і в умовах радянської окупації. Безпосереднім наслідком приреченої на зовнішню поразку антирадянської боротьби було творення національного міфу – міфу, без якого нинішня Україна була б зовсім не такою, як є зараз (і знову ж таки, сусідня Білорусь – тому лиш доказ). Та якщо дивитися на речі глибше, то героїка ОУН-УПА – це абсолютна перемога, перемога Духу.
Те, що сучасна людина називає «реальністю», є лише частковим і спотвореним фрагментом дійсності. Людина, котра вірить у таку «реальність», є безсилою перед «зненавидженим окруженням». Лиш особистості з глибокою релігійною вірою, із сильними переконаннями можуть пробити мур «зненавидженого окруження», можуть своїм героїзмом створити розлом у матерії «реального».
Повторимо цитовані у попередньому розділі слова зі статті «З невичерпного джерела»: «Проби смерти не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерти захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя». У цих рядках – підтверджений життєвим досвідом світогляд людини, для якої дійсність не обмежувалася «реальністю» і дочасним життям. Степан Бандера вірив у речі, що сягають «далі, ніж межа життя і смерти», і, спираючись на цю віру, він переміг, а з ним перемогла і українська нація.

...

 

[KOCTa]

...

З концтабору Бандера був звільнений восени 1944 року й надалі перебував під домашнім арештом. Терплячи поразку за поразкою, німці спробували виправити помилки нещодавнього минулого і відновили діалог з українськими націоналістами, погоджуючись задовольнити деякі їхні вимоги. Вони допускали можливість створення маріонеткового українського уряду в обмін на абсолютну лояльність. Зрозуміло, що Бандеру такий сценарій аж ніяк не влаштовував і пропозиції німців були відкинені. По суті, німці втратили хоч якийсь шанс змінити ситуацію на власну користь, за що досить тяжко поплатилися.
«Німці програли цю війну внаслідок своєї ідіотської внутрішньої, особливо національної, політики» – таку думку свого часу висловив Андрей Шептицький в одній із приватних розмов. І митрополит безперечно мав рацію. Замість того, щоб заручитися підтримкою народів Східної Європи, надавши їм незалежність, Гітлер розгорнув на окупованих теренах імперську політику терору і, як наслідок, отримав ще один фронт боротьби і дав чималі козирі у руки більшовицької Москви.
Сторінки цієї книги – не місце для спростування недолугих пропагандивних кліше про «посібників фашизму» та «українсько-німецьких буржуазних націоналістів». Це банально, тим паче – на двадцять другому році незалежності. ОУН певний час співпрацювала з гітлерівською Німеччиною так само, як із нею свого часу співпрацювала більшовицька Росія. Згодом націоналісти перейшли на антинімецькі позиції і на колоніальну політику нових окупантів відповіли створенням УПА. Це очевидні речі, і повторювати їх немає сенсу. Одначе доцільними, на мою думку, будуть декілька наступних зауважень, що стосуються проблематики взаємин ОУН та нацистської Німеччини.
З поразкою країн Осі на земній кулі стали панівними дві досить споріднені ідеології – комунізм та ліберальна демократія. Зрозуміло, що Захід на той момент не дійшов до тієї стадії занепаду, до якої він дійшов сьогодні. Проте і тоді Захід, подібно до СССР, був опанований матеріалістичним, прогресистським, антитрадиційним світоглядом, що пронизував усю структуру його існування. «У тьмяній величі американських метрополій, – писав визначний філософ-традиціоналіст Юліус Евола17, – де окрема людина – “кочівник асфальту” – перетворена у ніщо перед безкрайнім царством кількості, оточена різноманітними групами, трестами і всесильними стандартами… в усій цій удаваній величі масова людина проявляє себе ще більш виразно, у ще більш безликій формі, ніж при тиранії радянського режиму…» З-поміж усього іншого, що об’єднувало СССР та західні ліберально-капіталістичні країни, на особливому місці стояло засудження та всіляке шельмування «фашизму». Не просто засудження злочинів нацистської Німеччини, не засудження воістину деструктивних моментів її ідеології, а цілковите відкидання під маркою «фашизму» тих ідей, цінностей та почувань, котрі були чужими як комунізму, так і лібералізму.
Боязнь «фашизму» закономірно призвела до погляду на гітлерівську Німеччину як на свого роду «абсолютне зло». На жаль, українське патріотичне середовище нерідко розділяє подібний світоглядний підхід. Звідси походить надмірне акцентування уваги на антинімецькому векторі боротьби ОУН-УПА, а також намагання показати ситуативність попередньої «дружби» українських націоналістів та військово-політичних кіл Німеччини. Це суттєво спотворює картину історичного минулого, каструє міф, актуальність якого сьогодні лиш зростає.
Низка міжвоєнних «правих» рухів у Європі (або ж рухів, що представляли Третій шлях) – це закономірна реакція на загнивання парламентської демократії та капіталістичної системи з одного боку та небезпеку приходу до влади відверто лівих сил – з іншого. Ці рухи дуже різнилися між собою, одначе мали також ряд спільних рис. Більшою чи меншою мірою усі вони були антимодерністичними. Їхніми ворогами були капіталізм, лібералізм, парламентська демократія, анархізм, комунізм та соціал-демократія, космополітизм, матеріалізм, егалітаризм. Для одних рухів був характерним щирий християнський світогляд, для інших християнство було лиш декларацією, нацизм узагалі найбільшою мірою схилявся до творення неоязичницької квазі-релігії. Пробираючись крізь нетрі парадигмальних ідей Модерну, намагаючись вирішити надскладні проблеми, котрі породив цивілізаційний розвиток Європи, нерідко йдучи на компроміс із духом часу, ці рухи все ж були спробою реваншу справжньої, традиційної Європи супроти тієї прірви, у яку її завели адепти «Прогресу».
Ідеологія німецького націонал-соціалізму була однією з варіацій цього реваншу. На жаль, варіацією контрпродуктивною. Німеччина мала реальну змогу знищити як комунізм (а разом із ним московську тюрму народів), так і ліберальну демократію, одначе не зробила цього. Відмова від християнського світогляду, зоологічний расизм та імперіалізм відіграли ключову роль у тому, що гітлерівський режим потерпів фіаско. Разом із Німеччиною потерпіли поразку інші рухи, що ставили за мету зупинити деградацію Європи. Відтак, критикуючи гітлерівську Німеччину, потрібно не розглядати її як тотальне і апріорне зло, а вказувати на її конкретні хиби. В цьому контексті і варто розглядати проблему українсько-німецьких взаємин.
ОУН під проводом Бандери «витиснула» з союзу з німцями все, що лиш можна було «витиснути», і за це їй не варто виправдовуватись. Безперечно, існували ідеологічні засади, що були спільними як для ОУН, так і для NSDAP, та це також не предмет для каяття, адже ці засади, переважним чином, були здоровою реакцією на кризу Модерну. В ході протистояння з німецькими окупантами ОУН створила героїчну Українську Повстанську Армію, котра близько десятиліття вела не просто визвольну боротьбу, але й Хрестовий похід супроти московського більшовизму. Папа Пій ХІІ одного разу слушно заявив: «Звичайно, Гітлер і націонал-соціалізм є тим, чим вони є, та це скоро минеться. Не можна випускати з уваги, що попереду більш серйозне і небезпечне завдання, а саме зіткнення з комунізмом». Більшу частину свого свідомого життя Бандера боровся проти комунізму. Навіть в 30-ті роки, ведучи ОУН на боротьбу з польськими окупантами, він готував надійний ґрунт для опору більшовицьким безбожникам.
Сьогодні більшовизм мертвий, одначе його труп продовжує заважати повноцінному життю української нації. Збережена з радянських часів компартія виконує роль слухняного знаряддя у руках московської імперської пропаганди та місцевої, «української» кримінально-олігархічної бидлоеліти. Трупний сморід більшовизму існує на автономному рівні історичної пам’яті. Нарешті, більшовизм присутній у формі понівеченої духовності, релігійності, моралі. Проте на зміну більшовизму та московському імперіалізму прийшли демоліберальна ідеологія та імперіалізм західний. Відтак, український націоналізм має знову боротися на декілька фронтів. У цій боротьбі міф Бандери дійсно постає як міф української свободи.
Опертя на християнство, сильна віра, чітка ідейна позиція, безкомпромісність у принципових питаннях – усе те, що демонстрував Степан Бандера, продовжує залишатися актуальним і по нинішній день. Сьогодні чимало націонал-патріотів та навіть тих, хто називає себе націоналістами, орієнтуються на демоліберальний Захід як на єдино можливу противагу імперським зазіханням Кремля. Чи можна в окремих питаннях співпрацювати з Заходом, протиставляючись Москві? Так, але доти, доки така співпраця не суперечить християнству і не шкодить нашим національним інтересам. Для Бандери такі речі були очевидними, для деяких українських «теж-націоналістів» чомусь ні…
Як і в 1941 році, сьогодні можна знайти чимало людей, які не вірять у можливість «двох-фронтової» боротьби. «Так, можливо євроатлантична інтеграція і позбавить Україну частки суверенітету, а ще ми будемо змушені пристосуватися до деяких західних уявлень про мораль. Одначе без євроінтеграції ми пропадемо» – подібним чином говорять одні. Інші ж узагалі не бачать небезпеки, що йде до нас із Заходу. А все це тому, що вони здатні сприймати лиш обмежену «реальність» і є далекими від ідеалів героїзму, є далекими від світовідчуття та світобачення, котрими жив Степан Бандера та його соратники по боротьбі.
Автору цих рядків хотілось би бачити велику українську перемогу – перетворення нинішньої неоколонії на справжню, національну, Українську Державу. Автору цих рядків хотілось би бачити при владі в Україні касту благородних, мудрих і мужніх людей із твердими християнсько-націоналістичними переконаннями. Автору цих рядків хотілось би бачити Україну як центр консолідації усіх здорових сил у Європі, передусім – Центрально-Східній. Звісно, всього цього може й не бути, та чи буде це поразкою? Святе Письмо доносить до нас такі слова Ісуса Христа: «Вас ненавидітимуть усі за Моє Ім’я, але хто витримає до кінця, той спасеться… Істинно кажу вам: не встигнете обійти міст ізраїльських, як прийде Син Чоловічий» (Мт. 10, 22-23). Головне – це «витримати до кінця», адже у самому факті вірності і витривалості закладена перемога, «прихід Сина Чоловічого». Таким шляхом ішов Степан Бандера. Цей шлях залишається відкритим для всіх тих, хто ще не втратив віри і розуму у нашу бездуховну божевільну епоху.