Україна на початку ХХ сторіччя.

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Вчора була річниця вбивства Симона Петлюри. Спочатку інформацію відносно цієї дати я розмістив у темі "Історія Дуржав", але згодом вирішив, що період з початку ХХ сторічча і до "узаконення" окупації радянською владою України і влиття УСРС до складу "єдиного і нерушимого" заслуговують окремої теми. Як на мене у саме цей переломний період і сформувались напрямки усіх подальших пересмикувань радянською владою нашої ( української ) історії. І саме цей період головним чином і став подальшим грунтом для всього іншого, зокрема створення ОУН і далі УПА. До діячив, які, вважаю, заслуговують уваги і обговорення у цій теми, відношу Петлюру, Грушевського, Скоропадського, Вінниченко, Грекова, Махно. Пропоную, бажаючих викласти інформацію і відносно їх діяльності. Як і відносно інших, кого я не долучив до списку, але на чиюсь думку, вони теж не останню роль зіграли у тому що сталось далі.
Ну і, як на мене, розуміючи цей період нашої історії, розуміючи те, що насправді у той час відбувалось, легше робити висновки відносно того що сталося далі і до чого може призвести те, що відбувається зараз. Історія має дурну звичку повторюватись. Особливо у випадках, коли на ній не вчаться.
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

Вчора була річниця вбивства видатного провідника українців Симона Петлюри.
You must be registered for see images

Ось для загального розвитку те що про нього у Вікопедії написали:
Си́мон Васи́льович Петлю́ра (10(22) травня 1879, Полтава — 25 травня 1926, Париж) — державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил.

Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.).

Біографія
Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин.

Після закінчення бурси у 1895—1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора Миколи Лисенка.

З 1900 р. — член Революційної Української Партії (РУП, 1905 року реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію).

Під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань, де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі.

У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував Михайло Грушевський.

На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна».

З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису «Слово».

З 1912 р. — редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» (Москва), в якому публікувались М.Грушевський, Д.Донцов, С.Русова, Є.Єфремов, М.Горький.

У роки Першої світової війни 1914—1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.

Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Військового Генерального Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.

У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією — на знак протесту проти пробільшовіцької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), пішов у відставку.

У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.

В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організовав упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств у липні був заарештований.

Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР.

З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки.

У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.

На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.

5 грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

Працюючи над створенням української армії, Петлюра зустрічав спротив деяких членів УЦР — вкрай пацифістську позицію зайняв Винниченко (навіть тоді, коли було цілком зрозумілим, що тільки організоване військо здатне врятувати Республіку). Можливість вільно формувати власне військо Петлюра отримав на початку 1919 року, коли більшість керівників УНР почали втікати за кордон. Але шанси були набагато меншими, ніж у 1917 році; Петлюра очолив майже безсилу державу.

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).

31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом — Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Стосовно звинувачень Петлюри в єврейських погромах в Україні, треба зазначити, що, будучи Головним Отаманом військ та головою Директорії УНР, Петлюра всіляко протидіяв погромам — їх чинили переважно банди під проводом отаманів і так званих «батьків» і деморалізовані частини більшовицьких військ. В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, неодноразово ухвалювалися документи, які повинні були перешкодити розпалюванню міжнаціональної ворожнечі. Логічно, що законна влада намагалася навести лад на своїй території (1919 року було видано закон, який поновлював смертну кару — були організовані військово-польові суди), а більшовицькі вожді й агітатори провокували безлад і різанину, аби потім прийти в образі «месії».

"Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю. Тих же, що підбурюють вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська, і віддавати під суд, як зрадників вітчизни." Симон Петлюра

Вбитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають *[1], що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом (з іншого боку, Шварцбард втратив у погромах 15 родичів, включаючи батьків).

Насправді ж слідство і обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів причетності Петлюри до погромів. Жоден факт не підтвердив найменших антисемітських нахилів Петлюри, не вказав на його будь-яку причетність до антиєврейських погромів.

На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Добковського до прокурора, в якій він твердив, що Володін є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.

Слідство, тривало понад 16 місяців, але виправдало вбивцю.

Тепер є досить доказів того, що у Паризького процесу були свої "драматурги" з ОГПУ СРСР та ГПУ УСРР, які значною мірою доклали рук, щоб він засудив "петлюрівський рух" і виправдав С. Шварцбарда.

Існує, так звана, Масонська Теорія про те, що Петлюра був вбитий, завдяки діяльності парижської масонської ложі, тому що погляди масонів на незалежну Україну суперечили ідеям Петлюри. [2]

Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Джерела інформації:
Сергій Махун «Запізнілий ідеаліст»
Сергійчук В.І. Симон Петлюра.-К.: Україна,2004
УБИВСТВО СИМОНА ПЕТЛЮРИ: ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ
Віртуальний музей Симона Петлюри
Валентин Кодачигов. Терроризм и КГБ. [3]
Деренюга Олег. Семь пуль в тело Симона Васильевича Петлюры
І уривок з російськомовної Вікі, з того, що у українськомовній поки що не висвітлено:

Памятники Симону Петлюре
В центре Киева планируется установить памятник Симону Петлюре. Он будет стоять на пересечении Владимирской улицы и бульвара Тараса Шевченко.

23 мая 2007 года в Полтаве прошла церемония открытия памятного знака Симону Петлюре. Мероприятие сопровождалось дракой коммунистов и правых партий с милицией. В церемонии закладки памятного знака приняли участие глава Полтавской областной государственной администрации Валерий Асадчев, народный депутат Николай Кульчинский, первый заместитель председателя Полтавской ОГА Иван Близнюк, заместитель главы Полтавского облсовета Петр Ворона и заместитель председателя УНП Иван Заець. В своем выступлении Валерий Асадчев заявил:"Когда на месте камня будет сооружен первый на Украине памятник Петлюре, то его открытие будет событием всеукраинского масштаба"

Представления о русофобии Петлюры
С советских времен широко распространен миф о патологической русофобии Петлюры. В то же время, начальником личной охраны и контрразведки у него был русский по фамилии Чеботарев, а министром юстиции — русский по фамилии Шелухин.

В советской историографии, в энциклопедиях и словарях Симон (Семен) Петлюра выставляется контрреволюционером, хотя в правительстве директории он представлял социал-демократическую партию и принимал решения совместно с весьма левыми и революционными эсдеками (с тем же Винниченко) и эсерами.
Стрічка у віслюку про Петлюру: [ED2K]ed2k://|file|%D0%9F%D0%B5%D1%82%D0%BB%D1%8E%D1%80%D0%B0.avi|557991696|BDF2D86BC96D9E2B7E454B939D087B04|h=NYZFLKVXVUEVQJEAL7P5LDTJOT7GUVBB|/[/ED2K]
 

Вкладення

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.


30 июня катарский суд приговорил двух россиян - сотрудников спецслужб к пожизненному заключению за якобы совершенное ими убийство одного из лидеров чеченских сепаратистов Зелимхана Яндарбиева.

Эта ситуация всколыхнула общественный интерес к спецоперациям, проводившимся отечественными спецслужбами. Наиболее известные исторические прецеденты - ликвидация лидера антисталинской оппозиции Льва Троцкого и главы украинских националистов Степана Бандеры. Но о других подобных акциях мало кто помнит. Одно из изданий, где можно почерпнуть такие сведения, - книга Александра Колпакиди и Дмитрия Прохорова "КГБ: приказано ликвидировать. Спецоперации советских спецслужб", выпущенная издательствами "Яуза" и "Эксмо" в серии "Тайная война"[Колпакиди А., Прохоров Д. КГБ: приказано ликвидировать. Спецоперации советских спецслужб. 1918-1941 - М.: Яуза, Эксмо, 2004]. Эта книга - не просто перечень занимательных сюжетов о "мокрых делах". Издание снабжено вступлением, в котором анализируются причины такого явления, как "государственный терроризм", и прослеживается его динамика на протяжении столетий.
...
ОБВИНЯЕМЫЙ ПРЕВРАТИЛСЯ В ГЕРОЯ
Примечательна и параллель с убийством лидера украинских антисоветчиков, бывшего главы Директории Украинской народной республики Симона Петлюры, совершенном в Париже 25 мая 1926 г. Шоломом Шварцбардом. Процесс над убийцей превратился по сути в суд над Петлюрой - из США, Канады и Уругвая приехали более 80 свидетелей специально для того, чтобы рассказать о зверствах петлюровцев. Сам подсудимый выдавал себя за религиозного фанатика, которого пророк Исайя послал мстить за евреев, хотя, по свидетельству знакомых, он был равнодушен к религии.

В октябре 1927 г. Шварцбард был оправдан, а несколько месяцев спустя вышла книга Анри Барбюса, в которой действия убийцы получили одобрительную трактовку. После освобождения Шварцбард опубликовал свои воспоминания о Гражданской войне на Украине в лондонской газете "Цайт", а также в еврейских изданиях в США и выпустил в Чикаго две книги: "В споре с самим собой" и "В потоке времени". Он умер в Кейптауне (ЮАР) в 1938 г.

Но кроме получившей официальное распространение версии об убийстве Петлюры евреем-одиночкой читатели книги Александра Колпакиди и Дмитрия Прохорова смогут ознакомиться со свидетельствами того, что Шварцбард был лишь исполнителем хорошо законспирированной акции советской разведки.

8 августа 1925 г. для участия в конгрессе французской Соцпартии в Париж прибыл некто Михаил Володин. Там он познакомился с анархистом и владельцем часового магазина Шварцбардом, выдавая себя за безработного, нуждающегося в поддержке. Уроженец Бессарабской губернии Шварцбард в 1906 г. был арестован за революционную деятельность и после освобождения бежал в Австро-Венгрию, а с 1910 г. обосновался в Париже, во время Первой мировой войны служил во французских частях и даже был ранен на фронте. После Февральской революции Шварцбард возвращается в Россию, после Октябрьской вступает в Красную Армию, а в конце 1920 г. вновь оказывается в Париже.

После второго приезда во французскую столицу в январе 1926 г. Володин начинает встречаться со Шварцбардом практически каждый день. Тот устанавливает плотную слежку за Петлюрой и его окружением. Володин был в гостях у Шварцбарда и утром накануне убийства, но не скрылся сразу после ареста своего подельника - генеральный консул СССР Отто Ауссем считал, что внезапный отъезд может скомпрометировать советское полпредство. О причастности советских спецслужб к убийству Петлюры заявил офицер КГБ Дерябин, бежавший в США в 1954 г.
 

mangust

патріот
Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

80% користувачів мережі Інтернет, зокрема, офіційного сайту Українського інституту національної пам'яті (УІНП) висловилися за встановлення у Полтаві пам'ятника Симону ПЕТЛЮРІ. Про це під час відеоінтернетконференції заявив заступник голови УІНП Владислав ВЕРСТЮК. Конференція відбулася на базі Полтавського обласного центру підвищення кваліфікації держслужбовців.

До відеомосту з нагоди 130-річчя від дня народження Симона ПЕТЛЮРИ долучилися також Кіровоград, Донецьк, Чернігів й Сімферополь. Звертаючись до держслужбовців Владислав ВЕРСТЮК висловив сподівання, що в українській свідомості Петлюра займе належне йому місце.

У науковому інтернет-форумі взяли участь провідні полтавські науковці-петлюрознавці Тарас ПУСТОВІТ, Віктор РЕВЕГУК та Микола ЯКИМЕНКО. Мова йшла, серед іншого, про петербурзький та еміграційний періоди в житті Петлюри. Прозвучав маловідомий факт про те, що саме наш земляк свого часу опікувався упорядкуванням могили Тараса ШЕВЧЕНКА на Чернечій горі, - повідомила прес-служба Полтавської облдержадміністрації.
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.


СЕРГІЙ ЛИТВИН
СУД ІСТОРІЇ: СИМОН ПЕТЛЮРА І ПЕТЛЮРІАНА


11.
УБИВСТВО СИМОНА ПЕТЛЮРИ: ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

"…"Петлюру", коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни,
і спинити природній розвиток національної свідомості
провокаційними заходами федерації ледве
чи пощастить росіянам"

Симон Петлюра​

Перебування С. Петлюри в Парижі - на перехресті політичних доріг світу - збільшило його можливості як ідейного лідера української визвольної боротьби. Біля Державного Центру УНР почали гуртуватися найактивніші, найсвідоміші сили української еміграції. С. Петлюра залишався лідером Української Держави в екзилі.
Більшовики побачили небезпеку в самому існуванні Петлюри. Особливо їх непокоїла активність українського центру в Парижі, який дедалі більше консолідував еміграційні державницькі сили навколо журналу "Тризуб".
Серед ворожих до української справи сил поняття "Петлюра", "петлюрівщина", "петлюрівець" стали синонімами, що ними окреслювався незалежницький рух. Більшовицьке керівництво закономірно сприймало С. Петлюру як свого першочергового ворога.
Аналіз матеріалів, друкованих у "Тризубі", показує, що Москва мала повну і постійну інформацію з Парижа. У березні 1926 р. голова уряду УРСР Влас Чубар у Харкові - тогочасній столиці України - в промові на з'їзді комсомолу говорив: "Ви не уявляєте собі, товариші, що поруч з радянським урядом робітників і селян є за кордоном ще другий "уряд" УНР Симона Петлюри - "уряд" без території, без людей. Але цей "уряд" готується за допомогою Чемберлена знову спробувати зруйнувати наше будівництво, пошкодити трудящому людові йти мирним шляхом до соціалізму. Щоб остаточно знищити цю небезпеку, ми мусимо не тільки покласти надію на червону дипломатію та її переговори, але й стежити за тим, щоб у нас тут не було прихильників нової боротьби з нами, прихильників спілки з буржуазією"1315. На промову Чубаря С. Петлюра відповів статтею "Ловці душ", яка була надрукована у "Тризубі" 18 квітня. Виокремлюючи тези виступу, що спрямовані на "знищення позицій уряду УНР", Петлюра вважав, що промова Чубаря "зайвий раз доказує велике позитивне як політично-національне, так і ідеологічне значення діяльності української еміграції…"1316
Невдовзі, 16 квітня 1926 р., В. Чубар уже в Москві і на цей раз, - "вже не перед хлопчиками комсомольського віку, а перед "Верховним органом СРСР"1317, - на сесії ВЦВК СРСР продовжив гострі нападки на Петлюру і "петлюрівщину". В. Чубар, зокрема, говорив: "Навіть після того, як совітська влада змінилася на Україні, еміграція (українська) не заспокоїлась. До цього часу в Парижі існує і живе "український народний уряд" на чолі з Петлюрою. Ми зовсім не певні в тому, що ті, кому це корисно, не використають цього уряду для завдань, направлених проти Радянського Союзу"1318. Зважаючи на існуючу тогочасну радянську систему, чи можна ще сумніватися, що виступи тодішнього лідера Радянської України стали сигналом чи прямою вказівкою до дій для репресивної машини ГПУ. Цілком імовірно, що, можливо, Чубар просто озвучив уже існуючий сценарій ГПУ.
Зв'язок убивства з промовами Чубаря був зазначений іще в газеті "Соціал-демократ" від 28 травня 1926 р., що виходила в Празі, де в статті "Симон Васильович Петлюра" О. Безпалко писав: "У Харкові і в Москві теперішній начальник більшовицького правительства на Україні вказував на ті небезпеки, які загрожують більшовизмові з боку української активної еміграції, серед якої Петлюра, з огляду на свою минулість, займав особливе становище. І ось думка про помсту прокинулася у виконавця замаху через 7 років після описаних подій і на третій рік після переїзду Петлюри до Парижу"1319.
Більшовицька преса не випускала з поля зору ім'я С. Петлюри, постійно тавруючи його. У статті "Ловці душ" сам Петлюра висловився так: "Добрим тоном" для більшовицької преси вважалось опоганювати не тільки осіб і проводирів еміграції, але й ідеї останньої. Політична, ідейна і моральна "безвартість" української еміграції описувалась при кожній нагоді. Казенні пера не жаліли ні чорних фарб, ні огидливих вигадок, щоб підкопати довір'я до неї широких кругів українського населення і прищепити йому застереження і навіть ненависть до тих, кого воно уважало за проводирів, ідеологів і виразників своїх інтересів"1320.
С. Петлюра усвідомлював усю небезпеку свого становища: "Українська політична еміграція - це сіль в оці сучасним червоним окупантам України. Вони роблять все, щоб розкласти, перетягти на свій бік, знищити її - на це йдуть гроші, над цим працюють численні агенти"1321 - писав він.
5 червня 1925 р. у листі до А. Лівицького він наполягав: "Нам персонально треба обговорити й справу формального характеру - дальшого існування Державного Центру на випадок моєї смерті… щоб, боронь Боже, на грунті неполагодженості нашої справи не повстало яких ускладнень для неї в майбутньому"1322. Навіть можливість своєї смерті Петлюра розглядав під кутом неперервності продовження боротьби за державність.
С. Петлюра залишався фактичним лідером української визвольної боротьби, і більшовики не могли допустити, щоб навіть з чужини лунало слово провідника до свого народу.
25 травня 1926 р., о 14.12, на розі вулиці Расіна і бульвару Сен Мішель, у Латинському кварталі Парижа, перед виставкою книг магазину-книгарні Жільбер Самуїл Шварцбард, зробивши сім револьверних пострілів, обірвав життя Симона Петлюри, якому йшов 47-й рік.
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

далі:
Вістка про смерть Петлюри боляче сколихнула українську еміграцію, викликала гнів і обурення серед українського громадянства. Відповіддю на цей злочин Москви були жалобні походи й панахиди в усіх куточках світу, де мешкала українська діаспора. У Харкові також відбулася велика протибільшовицька демонстрація, яку зі страхом розганяли загони міліції. У церквах відправлялися панахиди. Українські часописи всіх країн світу відгукнулися на цю трагічну подію публікаціями повідомлень про вбивство, похорон, панахиди, жалобні академії, поминання. Організовувалися центральні і місцеві комітети для вшанування пам'яті у Парижі, у Празі, що об'єднували 60 установ і організацій, у Подєбрадах, товариство ім. С. Петлюри у Варшаві, в Каліші, в Бухаресті та ін.
Збулося передбачення самого С. Петлюри, висловлене у листі від 16 травня 1926 р. до А. Лівицького: "…"Петлюру", коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомості провокаційними заходами федерації ледве чи пощастить росіянам"1323.
Проте сам факт убивства іще не означав доконаного факту викреслення Петлюри з історії. Сергій Єфремов записав у своєму щоденникові 8 червня 1926 р.: "...і можливо - мертвий Петлюра страшніший стане большевикам, ніж був живий. Їхнім лайкам та симульованій байдужості та брехням ніхто не вірить. Натомість кожне раде повітати образ героя, що впав жертвою підлотного підступу"1324.
Смерть Петлюри стала для еміграції фактором єднання, про що С. Єфремов 27 жовтня 1926 р. зазначав: "Видко, також, що смерть оця знову ніби збила до гурту еміграцію і помирила різні її відлами…"1325.
Справжні причини вбивства С. Петлюри довший час залишалися поза лаштунками публічного обговорення у радянській історіографії. Вони або замовчувалися, або фальсифікувалися. Проте і до цього часу вони залишаються предметом уваги української історіографії. Перші друковані матеріали за даними П. Зленка, поданими в "Матеріалах для бібліографічного покажчика", нараховують 367 публікацій. Багато матеріалів видала організована у Парижі 1926 р. громадська Судова комісія у складі провідних українських діячів В. Прокоповича, О. Шульгина, М. Шумицького, І. Токаржевського, Л. Чикаленка і М. Шульгиної. Комісія зібрала близько 70 письмових свідчень, у тому числі В. Падалка, С. Бережного, Л. Мартинюка, І. Дроваля, Б. Базілевича, підполковників Бутакова, Д. Гудзіва, М. Шадріна, М. Гальчука, полковників А. Дехтярова, М. Зоренка. Цікаві записки про діяльність С. Петлюри в армії, організацію і боротьбу української армії надіслали М. Омелянович-Павленко, А. Чернявський, В. Петрів.
Першими найбільш ґрунтовними працями про вбивство Петлюри стала книга генерала М. Шаповала "Про смерть Петлюри", фундаментальна монографія українського історика і юриста А. Яковліва "Паризька трагедія", праці Е. Добковського та І. Токаржевського-Карашевича.
Пізніше найпомітнішими працями, що більшою чи меншою мірою розглядали події, дотичні до вбивства С. Петлюри, стали дослідження В. Іваниса, І. Кедріна, Ю. Кульчицького, збірники праць та праці окремих авторів: П. Бербенця, О. Доценка, А. Жука, С. Левченка, О. Лотоцького, К. Мацієвича, присвячені річницям пам'яті Петлюри. Дуже цінні думки і свідчення, зокрема щодо причин і винуватців вбивства, містять щоденникові записи С. Єфремова.
Від 20-х років суперечливість у висвітлення проблеми вбивства внесли книги адвоката А. Тореса "Процес про погроми" та Б. Лєкаша "Єврейські погроми".
Отже, як бачимо, загалом складна і дражлива проблема вбивства Петлюри має чималу історіографію, в якій можна виокремити два напрямки: представники першого доводять, що вбивство - це справа рук Кремля, як знешкодження небезпечної для московського режиму особи; другого - це акт помсти єврея-одинака за єврейські погроми в Україні.
Навряд чи можна погодитися з позицією Д. Табачника, що "і перші, і другі мають на своєму рахунку чимало свідчень, фактів, документів, аналітичних гіпотез і просто припущень, котрі ані спростувати, ані достеменно обгрунтувати неможливо"1326. Адже чимало припущень, які були в обігу дослідників впродовж багатьох десятиліть, тепер спростовуються раніше невідомими архівними документами і матеріалами, тогочасною періодикою та іншими джерелами, що робить можливим достеменне дослідження даної проблеми.
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

2. далі:
Вістка про смерть Петлюри боляче сколихнула українську еміграцію, викликала гнів і обурення серед українського громадянства. Відповіддю на цей злочин Москви були жалобні походи й панахиди в усіх куточках світу, де мешкала українська діаспора. У Харкові також відбулася велика протибільшовицька демонстрація, яку зі страхом розганяли загони міліції. У церквах відправлялися панахиди. Українські часописи всіх країн світу відгукнулися на цю трагічну подію публікаціями повідомлень про вбивство, похорон, панахиди, жалобні академії, поминання. Організовувалися центральні і місцеві комітети для вшанування пам'яті у Парижі, у Празі, що об'єднували 60 установ і організацій, у Подєбрадах, товариство ім. С. Петлюри у Варшаві, в Каліші, в Бухаресті та ін.
Збулося передбачення самого С. Петлюри, висловлене у листі від 16 травня 1926 р. до А. Лівицького: "…"Петлюру", коли ходить не про особу, не так легко знищити, як думають росіяни, і спинити природній розвиток національної свідомості провокаційними заходами федерації ледве чи пощастить росіянам"1323.
Проте сам факт убивства іще не означав доконаного факту викреслення Петлюри з історії. Сергій Єфремов записав у своєму щоденникові 8 червня 1926 р.: "...і можливо - мертвий Петлюра страшніший стане большевикам, ніж був живий. Їхнім лайкам та симульованій байдужості та брехням ніхто не вірить. Натомість кожне раде повітати образ героя, що впав жертвою підлотного підступу"1324.
Смерть Петлюри стала для еміграції фактором єднання, про що С. Єфремов 27 жовтня 1926 р. зазначав: "Видко, також, що смерть оця знову ніби збила до гурту еміграцію і помирила різні її відлами…"1325.
Справжні причини вбивства С. Петлюри довший час залишалися поза лаштунками публічного обговорення у радянській історіографії. Вони або замовчувалися, або фальсифікувалися. Проте і до цього часу вони залишаються предметом уваги української історіографії. Перші друковані матеріали за даними П. Зленка, поданими в "Матеріалах для бібліографічного покажчика", нараховують 367 публікацій. Багато матеріалів видала організована у Парижі 1926 р. громадська Судова комісія у складі провідних українських діячів В. Прокоповича, О. Шульгина, М. Шумицького, І. Токаржевського, Л. Чикаленка і М. Шульгиної. Комісія зібрала близько 70 письмових свідчень, у тому числі В. Падалка, С. Бережного, Л. Мартинюка, І. Дроваля, Б. Базілевича, підполковників Бутакова, Д. Гудзіва, М. Шадріна, М. Гальчука, полковників А. Дехтярова, М. Зоренка. Цікаві записки про діяльність С. Петлюри в армії, організацію і боротьбу української армії надіслали М. Омелянович-Павленко, А. Чернявський, В. Петрів.
Першими найбільш ґрунтовними працями про вбивство Петлюри стала книга генерала М. Шаповала "Про смерть Петлюри", фундаментальна монографія українського історика і юриста А. Яковліва "Паризька трагедія", праці Е. Добковського та І. Токаржевського-Карашевича.
Пізніше найпомітнішими працями, що більшою чи меншою мірою розглядали події, дотичні до вбивства С. Петлюри, стали дослідження В. Іваниса, І. Кедріна, Ю. Кульчицького, збірники праць та праці окремих авторів: П. Бербенця, О. Доценка, А. Жука, С. Левченка, О. Лотоцького, К. Мацієвича, присвячені річницям пам'яті Петлюри. Дуже цінні думки і свідчення, зокрема щодо причин і винуватців вбивства, містять щоденникові записи С. Єфремова.
Від 20-х років суперечливість у висвітлення проблеми вбивства внесли книги адвоката А. Тореса "Процес про погроми" та Б. Лєкаша "Єврейські погроми".
Отже, як бачимо, загалом складна і дражлива проблема вбивства Петлюри має чималу історіографію, в якій можна виокремити два напрямки: представники першого доводять, що вбивство - це справа рук Кремля, як знешкодження небезпечної для московського режиму особи; другого - це акт помсти єврея-одинака за єврейські погроми в Україні.
Навряд чи можна погодитися з позицією Д. Табачника, що "і перші, і другі мають на своєму рахунку чимало свідчень, фактів, документів, аналітичних гіпотез і просто припущень, котрі ані спростувати, ані достеменно обгрунтувати неможливо"1326. Адже чимало припущень, які були в обігу дослідників впродовж багатьох десятиліть, тепер спростовуються раніше невідомими архівними документами і матеріалами, тогочасною періодикою та іншими джерелами, що робить можливим достеменне дослідження даної проблеми.
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

3. далі:
На жаль, означена проблема в сучасній історіографії представлена всього декількома працями: В. Михальчука (Франція), а в Україні - Д. Табачника і Ю. Шаповала.
Найбільш дискусійним в названих працях є питання: чи було вбивство С. Петлюри "справою рук Кремля"?
Українська вільна громадсько-політична думка ніколи не мала найменшого сумніву щодо мети вбивства і його замовників, як і того, що воно було заплановане і зрежисироване Москвою. С. Єфремов уже наступного після вбивства дня, 26 травня 1926 р., записав у своєму щоденнику: "… тільки більшовикам міг заважати цей носій єдиного популярного на Україні і не заплямованого перекинчинцтвом політичного ймення. Навіть тепер, коли у нього не було жадної реальної сили, все ж сама мара цього ймення грізно стояла перед більшовиками"1327. 27 жовтня 1926 р. він знову повертається до цієї теми: "…в убивстві бачать керівничу руку, протягнуту звідси (з СРСР. - С. Л.)"1328.
На цей же московський слід вказувалось у комунікаті комітету з поховання С. Петлюри від 29 травня 1926 р.: "Вороги Українського Народу, окупанти його Країни, насильники його волі, а не месник жидівської народності на Україні, направили руку вбивці на Симона Петлюру"1329. Подібні комунікати і заяви робили представники українських громад багатьох країн світу.
На дійсних убивць вказувалось і у відозві ЦК УСДРП від 22 червня 1926 р. "До українських робітників і селян". У цьому документі, зокрема, зазначалось: "25-го мая 1926 р. в Парижі убитий большевицьким агентом Симон Петлюра, голова Директорії і головний отаман військ Української Народної Республіки. Московські комуністи, які панують залізом і кров'ю над українським народом, підіслали свого найнятого ката, який горячою кров'ю вірного сина України зросив вулицю світового города… Звісно, всі заяви душогубця про помсту Петлюрі за жидівські погроми придумані для того, щоб затулити дійсну причину убийства"1330.
Пізніше закордонна делегація УСДРП у своєму меморандумі до Виконкому Соцінтерну від 15 лютого 1928 р. (за підписами І. Мазепи і П. Феденка), зупиняючись на питанні, чи був Шварцбард більшовицьким агентом, заявляла: "В розпорядженні нашої партії є факти, для опублікування яких ще не настав час, але які свідчать, що Шварцбард підготовляв убийство Петлюри в тісному контакті з агентами Москви. Хіба цього не досить, щоби політична партія мала повне право назвати такого "героя" також більшовицьким агентом?"1331
Оскільки факт причетності вбивці до більшовицької агентури і до наших днів знаходить заперечення, варто зупинитися на деяких біографічних даних Шварцбарда, що підтверджуються різними джерелами. Народжений у Балті в Україні. Емігрував вперше у 1908 р. Проживав у Відні, Будапешті, Парижі. У вересні 1917 р. на французькому кораблі "Мельбурн" подорожував до Петрограда. Бувши лівих поглядів, вів на кораблі комуністичну агітацію, за що, як стверджують документи французького Міністерства військових справ, "був заарештований і переданий російським властям по прибутті до Архангельська"1332. Пізніше, в Петрограді, вступає до червоногвардійського загону і в 1917-1920 роках перебуває у складі каральних спецгруп ГПУ в Україні, очолює єврейський загін кількістю 90 осіб, що підпорядковувався Котовському1333. У 1920 р. повернувся до Парижа, де жив на "консервації" як агент спеціального призначення. На суді ж його приналежність до більшовицької системи, що мало би стати важливим аргументом для слідства, була прихована. Недавно віднайдені документи, що підтверджують участь Шварцбарда в комуністичному осередкові в Парижі, подали Р. Сербин і М. Антонович1334.
Факт, що С. Петлюру було вбито з наказу Москви, підтверджується також свідченнями у сенатській комісії США колишнього офіцера ГПУ П. Дерабіна1335.
Французький дослідник Себастіян де Гаске на підставі документів Служби Безпеки Франції доводить зв'язок Шварцбарда з Союзом Українських Громадян у Франції, який, як значиться у висновках Служби Безпеки: "Створений, правдоподібно, за намовою українського совєтського уряду у Харкові, який мав би цю організацію утримувати, він насправді має за ціль "більшевізувати" українських емігрантів і зібрати тих, що бажають повернутися на свою батьківщину1336. С. Гаске доводить безпосередню причетність до вбивства члена Союзу Галіпа, на підтвердження наводячи той факт, що 29 липня 1926 р. Міністерство закордонних справ отримало повідомлення про дані німецької розвідки, що Шварцбард убив Петлюру за вказівкою Галіпа. Серед інших документів він наводить ноту Міністерства закордонних справ, в якій, зокрема, значиться, що "секретар Союзу Дзіковський, достовірно, був разом зі Шварцбардом співучасником у вбивстві Петлюри. Він йшов за Петлюрою і слідкував за ним…". Нота підсумовує, що члени Союзу Українських Громадян у Франції є "підозрілі у большевизмі і їх уважається як совєтських агентів і шпіонів в українській колонії Франції"1337. Названий документ був направлений до Служби Безпеки з коментарем: "Інформації, подані тут у залученій ноті, були уже одержані з різних джерел Головною контролею Адміністративної Поліції"1338. Документи доводять, що французькі урядові чинники запідозрювали Союз Українських Громадян у Франції у причетності до вбивства Петлюри, однак, щоб не псувати приязних франко-совєтських відносин, навіть у рамках судового слідства не провели допиту лідерів "Союзу" Борщака, Галіпа, Дзіковського, обмежившись їх висилкою з Парижа за "комуністичну пропаганду" та на вимогу преси домоглись відкликання совєтського посла Х. Раковського.
Безперечно, що зацікавлене, глибоке і прискіпливе тогочасне дослідження знайшло б сліди до амбасади СРСР і до Раковського. Зрозуміло, безпосередніх документів, які б містили письмовий наказ про здійснення акту, годі й шукати. Коли б вони навіть існували, то давно вже знищені. Але аналіз існуючих історіографічних та документальних джерел все ж дає змогу стверджувати про причетність московських чинників до вбивства Петлюри.
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

4. далі:
Про це йдеться у М. Шаповала, Е. Добковського, А. Яковліва, які по "свіжих слідах" виклали технологію підготовки і здійснення вбивства.
Генерал М. Шаповал, зокрема, доводив і на попередньому слідстві, і на судовому процесі, а також у пізніше виданій книзі, що "мала місце змова і головними змовниками виступали Володін і Шварцбард… головним і фактичним організатором вбивства є Володін Михайло, спеціально для цього прибувший до Франції в серпні 1925 р. …"1339.
М. Шаповал свідчив, що Михайло Володін брав участь у терористичних акціях на Далекому Сході у 1920-1921 роках, потім працював у більшовицькій місії у Празі і брав участь в організації повстання комуністів в Кладні, біля Праги. Через це виїхав до Берліна, де також працював у більшовицькій місії, а влітку 1925 р. нелегально емігрував до Франції. В Парижі він з'явився 8 серпня 1925 р. на з'їзді французьких соціалістів, де, видаючи себе за соціаліста, бідного безробітного емігранта, знайомиться з Шаповалом, у якого проживав протягом серпня і вересня. Потім Володін зникає і знов з'являється у Парижі в січні 1926 р. З цього часу він регулярно відвідує Шаповала. За допомогою Елії Добковського, есера і колишнього більшовицького підкомісара, з яким був знайомий ще з Берліна, Володін знайомиться з Шварцбардом і часто відвідує його на контактній квартирі лівих на бульварі Менільмонтан.
Володін у Шаповала розпитував про адресу Петлюри, але коли той запропонував влаштувати зустріч офіційним шляхом, Володін відмовився. Знаючи, що 23 травня 1926 р. в Парижі мав відбутися Третій з'їзд Союзу Українських Емігрантських Організацій за участю Петлюри, Володін попросив у Шаповала перепустки на з'їзд для себе і для свого приятеля Шварцбарда. Там вони стежили за Петлюрою під час його розмови з Андрієм Лівицьким і професором Ковалем у ресторані "Булонь". Шаповал свідчив, що зауважив підозрілих людей, які вешталися біля Петлюри, але оскільки він був політичним опонентом Петлюри, то передав цю інформацію не безпосередньо Петлюрі, а через Н. Карбовського.
Е. Добковський стверджував, що Володін і Шварцбард знали, де звичайно обідає Петлюра. Напередодні вбивства вони обидва обідали в тому самому ресторані "У Шартьє" і бачили там, як потім зізнався Володін Добковському, Ольгу Петлюру та доньку Петлюри - Лесю. Потрібна була лише нагода, щоб зустріти Петлюру самого.
Згідно з пізнішими зізнаннями Шаповала Шварцбард перед самим убивством зустрівся біля вулиці Расіна з Володіним, отримав від нього останні інструкції і передав, щоб той відправив поштою листа до своєї дружини, на якому олівцем дописав: "Його акт має завершитися сьогодні".
Д. Табачник доводить, нібито, будучи викликаний до слідчого, Микола Шаповал "одразу виклав увесь каскад своїх показань"1340. Шаповал у своїх свідченнях був непослідовним, боячись підозрінь у зв'язках з убивцями.
Якби М. Шаповал мав відвагу відразу викласти всі свої докази, то процес, напевно, пішов би іншим шляхом. На жаль, так не сталося. На слідстві Володін заперечив своє знайомство з Шварцбардом, так і залишившись поза лаштунками злочину.
Але наведені вище і давно відомі факти не переконують Д. Табачника, який погоджується з С. Фрідманом, що "нема ніяких прямих свідчень, які б доводили, що Шварцбард мав організованих спільників у вбивстві"1341. Навіть свідчення Шаповала - опонента Петлюри - Табачником не беруться до уваги.
Е. Добковський у двадцятисторінковій заяві до прокурора, зачитаній на судовому процесі Шварцбарда, також стверджував, що Володін причетний до вбивства і є агентом ГПУ. Ці факти він виклав також у своїй книзі, що вийшла у Парижі невдовзі після процесу. За тих умов для Добковського - єврея це було сміливим вчинком, проявом громадської і персональної мужності.
Переконливо представив картину вбивства та інсценування процесу в добре аргументованій розвідці "Паризька трагедія" професор А. Яковлів - політичний діяч, адвокат, дослідник історії українського права, що брав участь у суді як дорадник цивільної сторони. У ній він доводив, що С. Петлюру вбито за планом, розробленим ОГПУ СРСР. Праця цінна фаховим висвітленням процесу і тим, що написана зразу ж після згадуваних подій.
Мета вбивства Петлюри була двовекторною: знищити небезпечного ворога і викликати антиукраїнські настрої серед єврейства. І саме вбивство, а згодом і паризький судовий процес було вдало використано для дискредитації українського національного руху загалом на багато десятиліть уперед.
Проте Д. Табачник намагається переконувати читача, що "Радянський Союз тоді ще знаходився у дипломатичній ізоляції, не мав дипломатичних відносин з багатьма країнами світу, надзвичайно дбав про свій міжнародний престиж і тому ніколи б не наважився тоді, у 20-ті роки, піти на такий безглуздий і небезпечний крок"1342.
Малопереконливий аргумент. Відомо, що більшовицький режим намагався нищити все, що могло б призвести до відриву України від Росії, особливо провідних особистостей українського руху. Однак Табачник вважає, що "важко стверджувати, що Петлюра був більш небезпечним противником, ніж, скажімо, Денікін, Врангель, чи Кутепов, але ж вони ніколи не стали жертвами замаху"1343.
 

KOCTa

Dedywkо |Co100
Команда форуму
Супер Модератор
Відповідь: Україна на початку ХХ сторічча.

5. далі:
Справді, чому ж убили саме Петлюру, а не Денікіна, Волинця, Булака-Балаховича чи когось іншого з відомих погромників, які на той час теж перебували в Парижі і вільно жили під своїми прізвищами? Відповідь тут очевидна, одначе чомусь важко дається для розуміння Д. Табачника: Петлюра очолював український визвольний рух і саме цим був найбільш небезпечний. Теза про начебто "боязнь" СРСР нашкодити своєму міжнародному іміджу не витримує жодної критики, оскільки причетність Радянського Союзу до серії подальших убивств чільних опозиціонерів, а то й непримиренних діячів, як-от Коновальця, Троцького, Бандери та інших, свідчить якраз про протилежне. Хіба в усі інші роки, окрім 20-х, більшовикам потрібен був менш заплямований імідж на міжнародній арені?
Важливим аргументом, на який чомусь звертається мало уваги, є те, що ще у 1921 р. в Україні відбувся судовий процес проти членів уряду Української Народної Республіки і провідних діячів українських партій соціал-революціонерів та соціал-демократів. В обвинувальному висновку*, що готувався до процесу, серед інших винесено вирок (під порядковим № 10): "по відношенню до колишнього члена Генерального секретаріату, Голови Директорії і головного отамана, члена франкмасонської ложі України, члена світової франкмасонської ложі, члена Української соціал-демократичної партії Симона Васильовича Петлюри - застосувати вищу міру покарання, але позаяк він не заарештований, оголосити Симона Васильовича Петлюру поза законом"1344. Отже, Петлюрі був винесений смертний вирок ще за п'ять років до його виконання.
Убивство С. Петлюри пов'язується також з поверненням до влади у Польщі Ю. Пілсудського у травні 1926 р., що таїло в собі небезпеку поновлення польсько-українського союзу для боротьби проти Москви. Про це висловлювались різні відповідальні чинники з оточення Пілсудського та польська преса. Так, зокрема, газети "Кур'єр Варшавські" та "Діло" недвозначно заявляли, що "Симон Петлюра заплатив життям за поворот до влади маршала Пілсудського"1345.
На цю причину вбивства наголошували С. Єфремов, І. Кедрін, М. Ковалевський та ін. Так, С. Єфремов уже 26 травня записав у своєму щоденнику: "Розійшлася чутка, що вбито в Парижі на вулиці С.В. Петлюру… не без радянської руки тут. Надто під теперішній момент, коли в Польщі гору взяв Пілсудський, спільник Петлюри"1346.
Таку ж однозначну заяву зробив і М. Ковалевський: "Це була перша і найтяжча жертва нового "проукраїнського" курсу польської політики. Рука Москви діяла швидко, щоб знейтралізувати саму можливість актуалізації польської політики на Сході"1347.
Побоювання більшовиків не були безпідставними. Перейнявши владу, Пілсудський дозволив утворити штаб українського Військового міністерства на чолі з генералом В. Сальським, котрий розпочав роботу по розробці мобілізаційного плану. Про своє бажання вступити на службу заявило понад 100 українських старшин. Однак смерть Петлюри загальмувала здійснення цих планів. Пілсудський також відійшов від їх спільної з Петлюрою ідеї "прометеїзму" - об'єднання емігрантських сил поневолених Росією народів.
Кримінальне слідство розпочалося 2 червня і було проведено дуже поверхово. Маючи достатньо фактів, що злочин був скоєний не вбивцею-одинаком, а в результаті змови, воно не заглиблювалось у цей напрям і мало завершитися вже на початку 1927 р. Лише за наполяганням Ольги Петлюри та Олександра Петлюри, брата Головного Отамана, полковника Армії УНР, слідство було поновлено з метою переслухання свідків - М. Шаповала, Е. Добковського та М. Володіна. Але вже в квітні слідство закінчено, і справу передано прокурору.
Судовий процес відбувався з 18 по 27 жовтня 1927 р. Від самого початку процес пішов усупереч результатам слідства. До повного висвітлення всього, що залишалося поза лаштунками вбивства, не дійшло. Дебати на процесі під спритним "диригуванням" відомого адвоката, комуніста Анрі Тореса були спрямовані не на розгляд самого вбивства і його виконавця, а під кутом зору погромів в Україні*. Із суду над убивцею суд перетворився на публічний процес над тими силами українського національно-визвольного руху, яким приписали єврейські погроми. Адвокат Торес, талановитий адвокат і спеціаліст такого роду процесів, уміло перекрутив ролі позивача і підсудного, і таким чином весь хід суду зосередився на особі Петлюри, який, звісно, уже не міг боронити свою опінію.
Перебіг процесу і його висліди були і залишаються карикатурою процесуальної судової практики над кримінальним злочином. Інспірована навколосудова істерія зробила свій негативний внесок у сприйняття українського визвольного руху на досить тривалий час. М. Рябчук вважає, що "фактично судовий процес перетворився на показову розправу над фантастично здемонізованим українським "націоналізмом" і "сепаратизмом" - жодна Луб'янка нічого ліпшого не спромоглася б придумати"1348.
На суд чинився тиск єврейської громадськості через пресу, організовувались масові маніфестації, що розпалювали антиукраїнську стихію. Організовувались фальшиві свідчення, що межували з суцільною брехнею.
Велика частина єврейської діаспори цілком включилась в оборону Шварцбарда. Під впливом московської більшовицької пропаганди світова опінія євреїв зосередила увесь свій запал на особі виключно Петлюри. Спільними зусиллями усіх зацікавлених сторін дискредитація тих сил українського національного руху, складовою частиною яких був Петлюра, вдалася. На це С. Єфремов у своєму щоденнику 28 листопада 1926 р. записав: "Вражіння таке, що жидівство справу душегуба зробило своєю і за всяку ціну намагається очорнити замордованого. Вчинили насильство над неповинною людиною та ще й хочуть її затоптати"1349.
Судді постійно слухали про неймовірні злочини в Україні, про ріки єврейської крові, про участь у погромах денікінців, червоних, будьоннівців, навіть поляків. Але все це відбувалося в Україні, за яку, мовляв, був відповідальний Петлюра, і якщо він не припинив погромів, отже, він і винний.
На захист честі Петлюри представники українства провели велику, важку і складну роботу, збирали документальний матеріал, розшукували свідків, у пресі і на суді доводили безпідставність звинувачень проти нього.
Українському громадянству треба було зібрати всі свої моральні й матеріальні сили, щоб стати на захист честі С. Петлюри і цілого українського народу, якому кинуто звинувачення в антисемітизмі та погромництві. Судова комісія подала список свідків у кількості 31 особи, які дали свої свідчення перед слідчим суддею. Серед них - В. Прокопович, І. Токаржевський, О. Шульгин, О. Безпалко, О. Удовиченко, М. Шумицький, І. Косенко, В. Коваль, М. Шаповал, В. Сальський, О. Доценко, І. Мазепа, П. Феденко, Б. Мартос, І. Романченко та ін. Юридичну допомогу комісії надавав А. Яковлів.
За дорученням Слідчої комісії О. Шульгин написав меморандум, в якому висвітлив правду про ситуацію в Україні під час визвольної боротьби, про взаємовідносини українського і єврейського населення, про причини погромів, роль війська і населення, про ставлення до погромів С. Петлюри, уряду УНР, політичних партій. Меморандум був виданий французькою мовою під назвою "Україна у визвольній боротьбі".
На час судового процесу журнал "Тризуб" випустив 10 чисел надзвичайних щоденних видань з висвітленням ходу процесу. За підрахунками П. Зленка українські часописи в ці дні присвятили процесові 57 публікацій. Він також наводить (лише вибірково) 117 публікацій про процес в іншомовних періодичних виданнях1350.
На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Добковського до прокурора, в якій він твердив, що Володін є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству. Добковський впевнено пов'язував убивство з резолюцією Комінтерну про політичні вбивства від 9 січня 1926 р. Та свідчення Добковського були дискредитовані заявою російського есера А. Бурцева, що нібито Добковський є "агентом-провокатором царської охранки".
Не вдаючись до більш детального аналізу, слід сказати, що в тодішніх умовах обороні Шварцбарда легко вдалося схилити суддів на свій бік. Цьому сприяли слабкість оскаржуючої сторони на процесі, зокрема адвокатів Вільма і Кампінкі, порівняно з агресивністю і наполегливістю Тореса, а також незнання французької мови свідками з української сторони.
Навіть ряд чесних, правдивих свідків під тиском обставин відмовлялися від своїх позицій. Серед них - видатний публіцист і один з ідеологів сіонізму Володимир Жаботинський (Зеєв). Він добре знав Петлюру, а у вересні 1921 р. при підписанні договору у Карлсбаді про створення українсько-єврейського легіону у випадку повороту Петлюри в Україну говорив: "Я пишаюся угодою з Петлюрою, не зважаючи на те, що вона не дійшла до здійснення. Коли я вмру, ви зможете написати на моїй могилі: "Це була людина, що уклала угоду з Петлюрою"1351. Ще 4 липня 1926 р. у часописі "The Jewish Morning journal" В. Жаботинський писав: "Ані Ланс, ані решту думаючих сіоністів південної Росії не переконати, що людей цього типу (С. Петлюри. - С. Л.) можна вважати за антисемітів"1352. Проте свідчити на процесі на користь Петлюри В. Жаботинський відмовився.
Суд Присяжних завдяки неймовірній допомозі так званих Комітетів оборони та політичним обставинам того часу виправдав убивцю. Відвертим глузуванням було рішення суду оштрафувати вбивцю за забруднення бруківки в сумі одного франка.
У заяві уряду УНР з приводу виправдання вбивці говорилось: "Правительство глибоко певне, що той факт, що убивця являється тільки знаряддям в руках Москви, що він є тільки слухняним агентом її, - на що й судове слідство і розправа сама постачили чимало доводів - вийде таки на світло денне і викриє раніше чи пізніше ту ганебну провокацію, якої допустилися наші вороги"1353.
С. Єфремов у щоденнику від 27 жовтня 1927 р. писав: "Чисту людину зроблено погромником, а убийника - героєм. Дванадцятеро французьких міщан, які навіть не уявляють собі, яка була складна ситуація та рахунки на Україні 1917-1920 рр., своїм "авторитетним" словом спробували розв'язати ті рахунки. Вийшла, звісно, обурлива кривда, якої без сорому і здумати не можна, якої не зрозуміти ніколи людям, що знали і замордованого, і його діла. Чи фанатик з убийника, чи найманий душогуб - тепер нам нема до цього діла, бо французький суд і жидівство усього світу взяли його провину на себе і зав'язали ще один вузол на майбутнє, ще одну кривду додали до тих, яких так рясно зазнав наш безчасний народ, винний тільки тим, що доля не дала йому створити своєї державності. "Сипнули грішми" - ось загальна у нас оцінка цього ганебного процесу. Виправданням Шварцбарта процес не скінчено, а тільки нову завдано рану, за яку може одбувати доведеться майбутнім поколінням"1354.
Головна управа товариства імені С. Петлюри в резолюції від 8 листопада 1927 р. відзначала, що вирок "є новою тяжкою кривдою для покривдженої української нації… трагічною помилкою французького суду, якому не були відомі обставини російської революції та українського визвольного руху і який був впроваджений в блуд свідомою і ганебною брехнею мобілізованого жидівства… Звичайного злодія, караного судом за крадіж і грабунок, жорстокого ката московської чрезвичайки, жиди зробили своїм національним героєм і перед цілим світом солідаризувалися з ним та гльорифікували його підлий злочин"1355.
Там само зберігається копія резолюції Українського Центрального Комітету в Польщі, ухваленої 5 листопада 1927 р. з цього приводу. У ній, зокрема, відзначається, що "внаслідок фатальної помилки французьких суддів присяжних українському народові, якому добре відома висококультурна й глибоко гуманна постать народного героя Симона Петлюри, нанесено тяжкий моральний удар, що надовго не зітреться з його пам'яті, і нанесена українському народові цим вироком кривда тим тяжче відчувається ним, що Симон Петлюра був виразником останньої історичної доби визвольних змагань… Комітет з обуренням відкидає свідомо безпідставне твердження представників світового жидівства про відповідальність Симона Петлюри за жидівські погроми"1356.
 
Зверху