Написанно одним моим очень хорошим знакомым... кажется, у него на старом форуме ник СВ.
ТРОЯ
0
Ми помрем не в Парижі – його іще довго не буде.
Що ж, усі ми загубимось знову у рідній землі,
Щоб при зустрічі знову від болю нам стиснуло груди,
І згадалася спалена Троя, мости й кораблі,
Щоб явилася тінь прапоета і впала полуда
У той день, як згубилася Троя в імлі і золі.
І дороги вперед не знайти, а назад – не забути,
Вона в тебе увійде й застрягне, немов у смолі.
І на попіл, на сонце, на меч, на аїдових круків
Ми помолимось ревно і разом візьмемось за руки,
І ударить рука молода у старий тулумбас,
І ти ладен померти, аби розпочати все знову,
Та хіба тоді вірили ми у біду полинову,
Перед тим, як вітрами гіркими розвіяло нас.
1
Ми помрем не в Парижі – його іще довго не буде.
Йому є лиш ім’я, та і те іще носить Паріс.
Ми – загублена Троя, і попіл притиснув нам груди,
І наш голос упав під серпом і уже не проріс.
Від Трипілля до третього Риму – тінь наша усюди,
Де немов бойову колісницю ладнає робітник свій віз,
І троянського коника вже запрягли йому люди,
І лягає полин і кривавник у слід від коліс,
Він не раз перетне за життя ті троянові тропи,
Що долоні змережили нам із часів предпотопних,
І, як лінії долі, згубились в імлі і золі.
І згадає робітник, як виорав стріли і луки,
І зітхне, розглядаючи пильно натруджені руки:
Що ж, усі ми загубимось знову у рідній землі.
2
Що ж, усі ми загубимось знову у рідній землі.
Це так просто, як вкрасти і втратити знову Єлену,
Озирнутись, а вже вона ген на чужім кораблі.
Й твоє щастя раптово зірвуть, ще незріле й зелене,
І розважать ним трійко богинь чи здадуть за рублі.
Потім зглянуться трохи (хвала вам, всевишні) на мене
Й подарують нам зустріч миттєву – одну на сто літ.
Серед ринку, де крам свій розклали жиди і вірмени,
Ми зіткнемось у натовпі і скам’янієм на мить,
І опустимо очі, і враз – заболить, заболить...
В запальничці об кремінь ударить троянська спокута,
Вродить іскру і пломінь і димом нервово-гірким
Увійде у легені, і ми розійдемось за тим,
Щоб при зустрічі знову від болю нам стиснуло груди.
3
Щоб при зустрічі знову від болю нам стиснуло груди,
Щоб завчасно не зжерли даремним себе каяттям,
І щоб запанували вже ми, а не зайди й приблуди,
І за це ми піднімемо чаші й назвемо життям.
І запрагнем його, як ми прагнемо млосно отрути,
Що дарує нам жінка – свій шал і за ним забуття.
Ми запрагнем життя і, здається, його не убуде,
Та вже кинуто жереб, і богові – бог лиш суддя.
І один, що назвався Ахіллом, піднявся з-за столу
На другого, що Гектором звали всі друзі довкола,
І змішалися кров і червоне вино на столі,
І вродивсь древній гнів і дозрів, мов дозріли гранати,
Й скоро мертві за звичкою стали мерців обіймати,
І згадалася спалена Троя, мости й кораблі.
4
І згадалася спалена Троя, мости й кораблі,
Що ладнали в дитинстві колись із кори і паперу
І пускали на воду, і бігли веселі й малі
За водою туди, де без нас почали нашу еру,
Де вже встигли вродитись вожді, гетьмани й королі,
Де вже присмак похмілля, вакханки й гетери,
Де згубилася Троя у сірій, мов попіл, ріллі,
І кульгають граками по полю безокі гомери.
І ніяк не з’ясують, за ким же насправді із них
Бились сім городів, і вони люто луплять під дих,
Вибиваючи дух і визнання, щоб в лаврах заснути,
Щоб схилились до ніг городів сім по сім,
І богам офірують піснями і моляться їм,
Щоб явилася тінь прапоета і впала полуда.
5
Щоб явилася тінь прапоета і впала полуда,
І узріли, о Троє, уже за курганом єси!
В різнотрав’я по груди, в дух зела, євшану і рути
Ми увійдем і рушим, збиваючи краплі роси,
На вершечок могили – чому би на ній нам не бути,
Коли чути з глибин такі схожі на наш голоси,
Що Гефестом кривим до хиткої стеблини прикуті,
І як схлипне один, то ураз заголосять усі.
І між них і твій плач, Андромахо, на тім заборолі,
Де ти квилиш за ладом з розпуки і древнього болю,
І до сонця, до вітру свої посилаєш жалі,
Як згадаєш дитя, що вжахнулося кінської гриви
На шоломі у батька і з рук виривалось лякливо
У той день, як згубилася Троя в імлі і золі.
6
У той день, як згубилася Троя в імлі і золі,
Ми цей світ уявили без себе, без нашого тіла,
Де лишилися всі – наші друзі, кати, королі,
Хто заплакав і ті, кому всі ми без жодного діла,
Безхребетні, шалені, пихаті, слизькі і гнилі,
Що вчепитись за гостре життя, як за лезо, зуміли,
І дали генофонд, генокод – одиниці й нулі –
Із якого сплели нам вінки на ще свіжі могили.
І від тебе вночі чужа тінь на підлогу впаде,
І підійде до дзеркала й сумно спитає: ми де?
І себе ти відчуєш навіки до неї прикутим.
Вона ляже на тебе, мов батько на плечі Енея,
І ти вийдеш у поле, за браму, і станеш там – де я?
І дороги вперед не знайти, а назад – не забути.
7
І дороги вперед не знайти, а назад – не забути.
І ми ходим по колу й виходимо знов до води,
Набираєм в шоломи її разом з листям цикути
І п’ємо як можливість, як шанс і як спосіб іти.
І спалахують в небі грифони, горгони, гаруди,
І несуть, і несуть на ясному крилі до мети.
А за те, що клюють нам в дорозі печінку і груди,
Вони просять пардону, стираючи кров з бороди.
І коли до мети вже лишиться півдоторку, -кроку,
Враз віддасться другому розпусно, облудно, жорстоко
Та, заради якої криваві зривав мозолі.
І шалений Аякс завирує, скипить в твоїх жилах,
Гостра сталь, що недавно на крові чужій ворожила, –
Вона в тебе увійде й застрягне, немов у смолі.
8
Вона в тебе увійде й застрягне, немов у смолі,
І залишиться сутністю, сполохом, спогадом, словом,
Як ми коней купали в Скамандрі, у Стіксі, в Сулі
Перед тим, як відвіяли нас, мов зерно від полови,
Мов повітря забрали у крил, і тіла у голів,
І відвагу у мужа, що вийшов на доблесні лови,
І узрів амазонку, богиню, царицю царів,
І не встиг піднести їй цілунку, чи скарбу, обнови,
Бо уже наточив її крівці. І холод зіниць
Не його уже ловить, а чорних аїдових птиць.
Ну а він задихну... задихнувсь від солодкої муки
Недоречного щастя, що схоже було на любов,
І на саван – весільний дарунок – обнову з обнов,
І на попіл, на сонце, на меч, на аїдових круків.
9
І на попіл, на сонце, на меч, на аїдових круків
Ми молились під стінами Трої і падали ниць,
І підводились гордо й синів піднімали на руки,
І привчали до лука, меча й бойових колісниць,
Викладаючи правду і честь – ці нехитрі науки,
Що і в темну годину ясніші ясних блискавиць,
І міцніші меча і гнучкіші троянського лука.
І ми в цьому вбачали свою і синів своїх міць.
І було в цьому щастя для воїна, батька, жерця,
Коли схожі на тебе сини, їх обличчя й серця.
І порветься коли тятива у троянського лука,
Боги викличуть з прірви морської на нас хижих змій,
Нашу смерть, нашу долю. І ми порадіємо їй –
Ми помолимось ревно і разом візьмемось за руки.
10
Ми помолимось ревно і разом візьмемось за руки.
І дозріють гранати, і сік стане схожим на кров.
Наші руки в руках – і міцніше немає сполуки,
І ця кров, що так схожа на сік, достигає ізнов.
І ми виповзем з тіні, немов з линовища гадюка,
Чи, точніше, вона нас без себе лишає немов,
І болить наша шкіра лискуча й новенька, і мука
Заповзає в спустошену тінь, у криївку, у схов,
І наповнює соком кривавим там кожну зернину,
І у тіні троянській шукає свою україну,
Де останній з останніх царів стане першим для нас,
І знайдуться у схронах, в коморах колишні клейноди,
Корогви, що не знати й коли уже вийшли із моди, -
І ударить рука молода у старий тулумбас.
11
І ударить рука молода у старий тулумбас,
І прокотиться хвиля жаги по дозрілому тілу.
Це – бажання війни, чоловіча природа, це –Марс,
Це пульсація в піхвах мечів, це напружені стріли.
Це той стан, коли кожен вважає чи знає – він ас,
І ця битва вже прагне його чоловічої сили.
Ти нервово тремтиш, наче з жінкою ти в перший раз,
І безвусу губу краплі поту і млості зросили.
І тебе лихоманить, морозить і кидає в піт,
І ти входиш рішуче – у битву, у жінку, у міт,
Проникаєш все далі і далі, углиб, в праоснову,
І цю руру життя ти собою виповнюєш вщерть,
І блаженство росте, неминуче й солодке, мов смерть,
І ти ладен померти, аби розпочати все знову.
12
І ти ладен померти, аби розпочати все знову,
І ладнати свої кораблі із паперу й кори,
І у хвилі учитись її стоязикої мови,
І чіпляти на щоглу надію й ловити вітри,
І плисти у дитинство, де всі молоді і здорові,
Де із батькових рук видно світ весь, неначе з гори,
Де у кожній травинці ти чуєш посестру по крові,
І дерева високі, і неба ясні кольори.
І кар’єра ще мислиться в межах піщаних кар’єрів,
І ще нас не обходить – чи до чи вже в нашій ми ері,
Ми веселі й малі і ще віримо кожному слову,
І біжим за водою, забрьохані, мов поторочі,
А в воді відбиваються тіні, непевні, пророчі...
Та хіба тоді вірили ми у біду полинову!
13
Та хіба тоді вірили ми у біду полинову,
Що заляже вона у глибокий, гіркий переліг.
І уже ж не на щастя знайшли ми троянську підкову,
І данайським облудним дарам ти повірив на гріх.
І не бачив, як підлість і зрада шукали там схову,
І ладнав все на двері підкову (казав: оберіг!)
Ти іще говорив, та уже почали післямову,
Що мов хижа змія заповзла у сліди твоїх ніг,
За якими свій крок вивіряти маленькому сину,
І місити троянських доріг теплу, первісну глину,
І не раз підіймати меча, і кохати не раз,
Як кохали і ми, аж до скону у грудях боліло,
Як чавили мов зерна гранату жінок стигле тіло,
Перед тим, як вітрами гіркими розвіяло нас.
14
Перед тим, як вітрами гіркими розвіяло нас,
Як згубилась у сірій ріллі стооспівана Троя,
Як упали клейноди, і змовк наш старий тулумбас,
І наситились кров’ю, жінками і смертю герої,
Чоловічу природу роздвоїли Ерос і Марс,
Як можливість для ролі відбутися грою,
Як важливість актору овацій, чи “браво!”, чи “клас!”
О кохана, ти ж знаєш, як ждем ми цього після бою!..
Ти мовчиш, ти вивчаєш словес чудернацькі сплетіння,
На підлозі тріпочуть від вітру гіркого їх тіні –
Кораблі, корогви, колісниці і коні, і люди,
І ота, і отой, як там звати... здається, Паріс...
І гадає робітник, в дорогу ладнаючи віз, -
Ми помрем не Парижі, його іще довго не буде.
