Відповідь: Російсько-Українськи відносини.
Антиукраїнським журналістом бути вигідніше
В Москві середньостатистичний штатний журналіст отримує близько 1500-3000 у.о. на місяць. Трохи більше отримують акули пера Європи та США. В Україні ж гонорар журналіста коливається від 30 до 50 000 грн за матеріал.
Існує навіть такий собі чорний анекдот на цю тему:
- Яка зарплатня у журналіста.
- Якщо на себе – 100 у.о., якщо на владу 10 000, якщо проти – вартість набоїв.
Мова піде про тих – кому пощастило найбільше. Тих, кого ми називаємо продажними, але продовжуємо читати та дивитись на них, не усвідомлюючи, що таким чином відробляємо десятитисячні гонорари.
Акул золотого пера, інкрустованого діамантам, не треба довго вишукувати. Прізвища одіозних фігур вітчизняної (чи не дуже) журналістики спливають у пам’яті автоматично. Це особистості з просто блискучими біографіями.
Наприклад зірка Одеського (і за сумісництвом антиукраїнського) каналу АТВ, а віднині – головний редактор муніципальної газети «Одеський Вісник» – Григорій Кваснюк, виступи якого так і пістріють фразами «я бы их всех собрал и повез в Бабий Яр. На экскурсию. В один конец», «хохлопитеки», «какое ваше собачее дело, что мы тут говорим (звертається в прямому ефірі до Національного комітету телебачення і радіомовлення України)».
В минулому пану Григорію нагодилося бути… дільничним міліціонером. Правда не довго. Виявилось, що ця яскрава особистість примудрилася погано впливати на колектив (здавалося б, куди ще далі…) за що і була звільнена з рядів правоохоронних органів.
Виявляється, пан Кваснюк «в опорном пункте в рабочее время распивал спиртные напитки, где был обнаружен секретарём парторганизации Жовтневого РОВД т.Омельченко И.Н. За последнее время Кваснюк по 2-3 дня не выходит на службу, переписку заволокитил…».
Далі цікавіше: «все заняты поисками Кваснюка, и когда доставляют его в РОВД на беседу, он даёт слово и снова пропадает неизвестно где по три-четыре дня, дома его не было, я каждые 2-3 часа проверял… Спрашиваю, где был… говорит - дома. Кваснюк нечестный человек, не поддаётся на уговоры, советы, он просто разлагает коллектив… выйдя из кабинета, где коллективно разбирали его поведение, ушёл якобы к секретарю, и сбежал из РОВД…Считаю, что Кваснюку не место в органах милиции, его нужно гнать и чем раньше, тем лучше!» Старший участковый инспектор капитан Бондаренко.
Неодноразові різкі висловлювання на адресу українського народу, України і української влади – не мали за собою жодних наслідків, серйозніших за черговий медіа-скандал. Сам канал АТВ правда намагалися закрити, проте на його захист виступило… консульство Росії в м.Одесі. Справу було призупинено і частоти залишилися за каналом. Що беззаперечним доказом того, що східний сусід впливає… І впливає не в перше.
Трохи раніше – те саме консульство допомогло уникнути кримінальної відповідальності господарю каналу АТВ Ігорю Маркову. Його було засуджено за жорстоке побиття активістів партії ВО «Свобода» біля стін Одеської міської адміністрації. Для хлопчини зі Свободи ця історія закінчилася інвалідністю. Для нападників, а зокрема їх очільника Ігоря Маркова – кількаденною судовою справою, яку було швиденько зам’ято.
За звання найяскравішої фігури антиукраїнської журналістики з паном Кваснюком може позмагатися інша, не на стільки популярна. Кореспондент інтернет-видання «Обозреватель» Анатолій Шарий:
«Гляжу на разодетых в вышиванки патриотов, вышагивающих по улицам Киева в канун Дня создания УПА или Дня рождения Т.Г.Шевченко, и диву даюсь – что ж вы, родимые, в Киеве делаете? Почему не трудитесь на благо будущего Украины в родных пгт и селах?»
«Наша страна является заводом по производству шлюх.»
За великі гроші, можна пожертвувати професіоналізмом і етикою. В статті «Фашисты под Киевом» - де пан Шарий називає фашистами одну з Патріотичних українських організації надано досить цікаву версію «Декалогу українського націоналіста»:
«Не завагаєшся поповнити найбільшого злочину, якщо цього вимагатиме добро Справи.
Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
Змагатимеш до поширення сили, багатства й простору Української Держави навіть шляхом поневолення чужинців.»
Насправді ж «Декалог» звучить так:
«Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімсти смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української Держави.»
Лишається тільки здогадуватися, чи пан Анатолій Шарий – сам є прибічником нацистської ідеології, вигадуючи і популяризуючи такі жахіття, чи цього вимагає редакційна політика. Чи може і перше, і друге.
Відповідь на це питання подається далі - сам пан Шарий відкрито заявляє: «Я работаю не за тарелку супа, а за деньги. На эти деньги я покупаю себе хорошие вещи и замечательные продукты. Сегодня вот с утра икрой завтракал.»
Ось ключова цитата даної статті. Хтось за кав’яр і дорогий одяг дозволяє собі опускати Україну і її цінності нижче плінтусу і лишатися при цьому на верхівці, бути визначною постаттю сучасної української журналістики.
Натомість на кожного, хто бореться за збереження Української державності (як зараз, в котре, під загрозою) – заведені кримінальні справи.
Це Микола Коханівський – перший українець який спромігся виконати наказ екс-Президента України Віктора Ющенка по знесенню пам’ятників тоталітарного режиму, відбивши голову Леніну на Бесарабській площі у Києві.
Це Олексій Макаров – російський політв’язень, український патріот, який провадив на території України правозахисну діяльність. Вже близько 9 місяців його протиправно утримують в Одеському СІЗО за сфабрикованими звинуваченнями.
Це активісти Братства Св. Луки, які піддаються зараз політичним репресіям з боку діючої влади, за те, що заступилися за нині живих ветеранів ІІ Світової Війни. Кільком активістам цієї організації інкримінується до трьох карних справ. Звинувачення, звісно, знову ж таки – сфабриковані.
З рештою – учасники подій 2000-2001 років – УБК (Україна без Кучми), проти яких поновлено карні справи.
Виходячи з цього, можна припустити, що якби Гонгадзе зараз був живий – його б теж було притягнено до кримінальної відповідальності. За що? Таке формулювання зараз не в моді – тепер треба користуватися виразом «за сфабрикованими звинуваченнями».
В статті напрошується ще один висновок: в Україні просто фантастичні гонорари отримують чомусь виключно антиукраїнські журналісти. А проукраїнські ні. Наприклад канал АТВ, про який йшлося вище прямо з російського держбюджету отримує щомісячне в розмірі 100 000 у.о. Варто зазначити, що такому фінансуванню може позаздрити переважна більшість столичних ЗМІ.
З цього випливає останній і головний висновок: працювати за ідею – залишаться одиниці. Ми маємо загрозу – що нове покоління українських журналістів, звісно ж, обере простіший шлях. Варіант, коли немає ні загроз, ні вимог – натомість є замовлення і гонорари. Головне – забивати медіа-простір антиукраїнськими ідеями…
Це звісно ж має свої передумови. Бо ми з вами живемо на території держави, в якій завжди боролися між собою крайнощі. Раніше ми мали сильний режим, що задля самозбереження репресував інтелігенцію. Нині цей режим неофіційно засуджено. Судячи з усього – реального осуду не буде ніколи.
Та все ж колишній режим відійшов. Натомість лишився формат офіційної інтелігенції. Старе покоління виховане на статутах журналістських спілок радянських часів. Покоління, що не цуралося цензури - напроти, воно свого часу, призвичаїлось писати пропагандистські радянські твори.
Це покоління і його вихованці – колись давно називалися б зрадниками своєї держави і нації. Зовсім нещодавно, якихось десять років тому, націонал-демократи, наприклад, назвали б їх п’ятою колоною східного сусіда. Нині – це називається просто бізнесом.
І являється бізнесом чи не найвигіднішим. Його неможливо оподаткувати, він захищається купою правових норм. Замовна журналістика в Україні набула досить високого рівня – достатнього аби репресувати українську державу і націю.
Антиукраїнським журналістом бути вигідніше
В Москві середньостатистичний штатний журналіст отримує близько 1500-3000 у.о. на місяць. Трохи більше отримують акули пера Європи та США. В Україні ж гонорар журналіста коливається від 30 до 50 000 грн за матеріал.
Існує навіть такий собі чорний анекдот на цю тему:
- Яка зарплатня у журналіста.
- Якщо на себе – 100 у.о., якщо на владу 10 000, якщо проти – вартість набоїв.
Мова піде про тих – кому пощастило найбільше. Тих, кого ми називаємо продажними, але продовжуємо читати та дивитись на них, не усвідомлюючи, що таким чином відробляємо десятитисячні гонорари.
Акул золотого пера, інкрустованого діамантам, не треба довго вишукувати. Прізвища одіозних фігур вітчизняної (чи не дуже) журналістики спливають у пам’яті автоматично. Це особистості з просто блискучими біографіями.
Наприклад зірка Одеського (і за сумісництвом антиукраїнського) каналу АТВ, а віднині – головний редактор муніципальної газети «Одеський Вісник» – Григорій Кваснюк, виступи якого так і пістріють фразами «я бы их всех собрал и повез в Бабий Яр. На экскурсию. В один конец», «хохлопитеки», «какое ваше собачее дело, что мы тут говорим (звертається в прямому ефірі до Національного комітету телебачення і радіомовлення України)».
В минулому пану Григорію нагодилося бути… дільничним міліціонером. Правда не довго. Виявилось, що ця яскрава особистість примудрилася погано впливати на колектив (здавалося б, куди ще далі…) за що і була звільнена з рядів правоохоронних органів.
Виявляється, пан Кваснюк «в опорном пункте в рабочее время распивал спиртные напитки, где был обнаружен секретарём парторганизации Жовтневого РОВД т.Омельченко И.Н. За последнее время Кваснюк по 2-3 дня не выходит на службу, переписку заволокитил…».
Далі цікавіше: «все заняты поисками Кваснюка, и когда доставляют его в РОВД на беседу, он даёт слово и снова пропадает неизвестно где по три-четыре дня, дома его не было, я каждые 2-3 часа проверял… Спрашиваю, где был… говорит - дома. Кваснюк нечестный человек, не поддаётся на уговоры, советы, он просто разлагает коллектив… выйдя из кабинета, где коллективно разбирали его поведение, ушёл якобы к секретарю, и сбежал из РОВД…Считаю, что Кваснюку не место в органах милиции, его нужно гнать и чем раньше, тем лучше!» Старший участковый инспектор капитан Бондаренко.
Неодноразові різкі висловлювання на адресу українського народу, України і української влади – не мали за собою жодних наслідків, серйозніших за черговий медіа-скандал. Сам канал АТВ правда намагалися закрити, проте на його захист виступило… консульство Росії в м.Одесі. Справу було призупинено і частоти залишилися за каналом. Що беззаперечним доказом того, що східний сусід впливає… І впливає не в перше.
Трохи раніше – те саме консульство допомогло уникнути кримінальної відповідальності господарю каналу АТВ Ігорю Маркову. Його було засуджено за жорстоке побиття активістів партії ВО «Свобода» біля стін Одеської міської адміністрації. Для хлопчини зі Свободи ця історія закінчилася інвалідністю. Для нападників, а зокрема їх очільника Ігоря Маркова – кількаденною судовою справою, яку було швиденько зам’ято.
За звання найяскравішої фігури антиукраїнської журналістики з паном Кваснюком може позмагатися інша, не на стільки популярна. Кореспондент інтернет-видання «Обозреватель» Анатолій Шарий:
«Гляжу на разодетых в вышиванки патриотов, вышагивающих по улицам Киева в канун Дня создания УПА или Дня рождения Т.Г.Шевченко, и диву даюсь – что ж вы, родимые, в Киеве делаете? Почему не трудитесь на благо будущего Украины в родных пгт и селах?»
«Наша страна является заводом по производству шлюх.»
За великі гроші, можна пожертвувати професіоналізмом і етикою. В статті «Фашисты под Киевом» - де пан Шарий називає фашистами одну з Патріотичних українських організації надано досить цікаву версію «Декалогу українського націоналіста»:
«Не завагаєшся поповнити найбільшого злочину, якщо цього вимагатиме добро Справи.
Ненавистю і підступом прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
Змагатимеш до поширення сили, багатства й простору Української Держави навіть шляхом поневолення чужинців.»
Насправді ж «Декалог» звучить так:
«Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:
1. Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за Неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
3. Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімсти смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до посилення сили, слави, багатства і простору Української Держави.»
Лишається тільки здогадуватися, чи пан Анатолій Шарий – сам є прибічником нацистської ідеології, вигадуючи і популяризуючи такі жахіття, чи цього вимагає редакційна політика. Чи може і перше, і друге.
Відповідь на це питання подається далі - сам пан Шарий відкрито заявляє: «Я работаю не за тарелку супа, а за деньги. На эти деньги я покупаю себе хорошие вещи и замечательные продукты. Сегодня вот с утра икрой завтракал.»
Ось ключова цитата даної статті. Хтось за кав’яр і дорогий одяг дозволяє собі опускати Україну і її цінності нижче плінтусу і лишатися при цьому на верхівці, бути визначною постаттю сучасної української журналістики.
Натомість на кожного, хто бореться за збереження Української державності (як зараз, в котре, під загрозою) – заведені кримінальні справи.
Це Микола Коханівський – перший українець який спромігся виконати наказ екс-Президента України Віктора Ющенка по знесенню пам’ятників тоталітарного режиму, відбивши голову Леніну на Бесарабській площі у Києві.
Це Олексій Макаров – російський політв’язень, український патріот, який провадив на території України правозахисну діяльність. Вже близько 9 місяців його протиправно утримують в Одеському СІЗО за сфабрикованими звинуваченнями.
Це активісти Братства Св. Луки, які піддаються зараз політичним репресіям з боку діючої влади, за те, що заступилися за нині живих ветеранів ІІ Світової Війни. Кільком активістам цієї організації інкримінується до трьох карних справ. Звинувачення, звісно, знову ж таки – сфабриковані.
З рештою – учасники подій 2000-2001 років – УБК (Україна без Кучми), проти яких поновлено карні справи.
Виходячи з цього, можна припустити, що якби Гонгадзе зараз був живий – його б теж було притягнено до кримінальної відповідальності. За що? Таке формулювання зараз не в моді – тепер треба користуватися виразом «за сфабрикованими звинуваченнями».
В статті напрошується ще один висновок: в Україні просто фантастичні гонорари отримують чомусь виключно антиукраїнські журналісти. А проукраїнські ні. Наприклад канал АТВ, про який йшлося вище прямо з російського держбюджету отримує щомісячне в розмірі 100 000 у.о. Варто зазначити, що такому фінансуванню може позаздрити переважна більшість столичних ЗМІ.
З цього випливає останній і головний висновок: працювати за ідею – залишаться одиниці. Ми маємо загрозу – що нове покоління українських журналістів, звісно ж, обере простіший шлях. Варіант, коли немає ні загроз, ні вимог – натомість є замовлення і гонорари. Головне – забивати медіа-простір антиукраїнськими ідеями…
Це звісно ж має свої передумови. Бо ми з вами живемо на території держави, в якій завжди боролися між собою крайнощі. Раніше ми мали сильний режим, що задля самозбереження репресував інтелігенцію. Нині цей режим неофіційно засуджено. Судячи з усього – реального осуду не буде ніколи.
Та все ж колишній режим відійшов. Натомість лишився формат офіційної інтелігенції. Старе покоління виховане на статутах журналістських спілок радянських часів. Покоління, що не цуралося цензури - напроти, воно свого часу, призвичаїлось писати пропагандистські радянські твори.
Це покоління і його вихованці – колись давно називалися б зрадниками своєї держави і нації. Зовсім нещодавно, якихось десять років тому, націонал-демократи, наприклад, назвали б їх п’ятою колоною східного сусіда. Нині – це називається просто бізнесом.
І являється бізнесом чи не найвигіднішим. Його неможливо оподаткувати, він захищається купою правових норм. Замовна журналістика в Україні набула досить високого рівня – достатнього аби репресувати українську державу і націю.
. Янукович -
