Прощання з Донецьком – 2. Чужі в місті
28.08.2015 16:13
Часть вторая. Первую читайте
You must be registered for see links
Так склалося, що цього літа мусила повертатися в Донецьк...тричі. Вертатися - не радісно, як після довгої розлуки, важко - фізично, морально і матеріально. Але ж їхала, щоб повернутися.
Перекотиполе
Шлях додому довгий, виснажливий і затратний. Костянтинівка Донецької області. Саме це крайня, найближча до Донецька залізнична станція,туди доходять тепер київські потяги. Про подорожніх - окрема мова. Багато військових, повертаються з ротації, волонтерів. Але переважна більшість - земляки. Війна змусила мігрувати мільйони людей, тож нікому не всидіти вдома. І характерною ознакою подорожніх у Зону стають великі картаті сумки та тачки на колесах - "кравчучки". Хлипкі торби весь час рвуться, тож у кишені кожного досвідченого подорожуючого скотч.
-
На початку війни "багажки" були міцнішими, витримували три поїздки. А зараз вистачає тільки в один бік, - скаржиться сусідка по купе.
Ми давно знайомі, Тетяна - приватний підприємець. Займалася все життя торгівлею, її сім'я була успішною і заможною по донецьких мірках. Сини з сім'ями подалися на Київ ще на початку війни. Таня з чоловіком трималася довше - наглядала за майном, і, головне, не могла лишити самого 90-річного батька... Але після січневих обстрілів міста лишила батька на сусідку і поїхала. Тепер мусить вертатися в Донецьк щодва тижні. Возить старому харчі та ліки, знімає пенсію, платить за квартири. Їздить сама. Чоловік не хоче повертатися категорично: "Я их ненавижу!"
За це літо, кілька разів повертаючись у рідне місто, на вокзалі, у вагоні і просто на шляху, часто зустрічала знайомих.
... Він відправив сім'ю у Київ, а сам лишився зі старим, хворим на слабкий розум батьком. Невеличке котеджне містечко на дві вулиці у самісінькому центрі Донецька - наші діди, повернувшись з війни, побудували самотужки такі собі двоповерхові будиночки на два господаря. Поруч станція "Швидкої допомоги", пожежна частина та горезвісне СБУ.
-
Ми пили каву, коли прилетіло у сусідський город. Я вмить схопив батька, прив'язав його ременем безпеки до сидіння, собаку пустив на заднє сидіння і отямився лише у товариша на Дніпропетровщині.
... Колега трималася до останнього. Доля оселила її сім'ю на Октябрському, поблизу Донецького аеропорту. Спочатку відправила сина і маму до родичів аж на Вінничину, сама з чоловіком лишилася у місті. Під обстрілами дожилася до того, що втратила змогу спати.
Наш колега, світлої пам'яті Дімич, подивився на змарнілу Валентину, витяг ключі від батьківської хати, що на Чернігівщині, і сказав: "Тікайте". На початку зими всі вони оселилися у Свидовці. Добре прийняли їх, допомогли і продовжують допомагати односельці нашого товариша.
А в січні не стало Дімича. Здоровий чолов'яга, полковник у відставці, патріот помер від інфаркту на руках у дружини. ...Вони сподівались, що пересидять зиму і весною поїдуть у рідне село... Але не витримало серце ні сидіння "на подвале" по доносу сусідів, ні потоку того лайна, що ллється з телевізора. Вічна йому пам'ять і низький уклін за доброту і щирість.
... Анжеліка схаменулася ще на тому страшному мітингу у березні, коли на її очах зарізали молодого патріота. "Треба рятувати дітей!", - марила вона. Далі, далі, на Захід. Вони вже рік живуть у Івано-Франківську. Прекрасне університетське місто, чудові люди, класні педагоги. Дочка вчиться, а синок в цьому році закінчив медичний університет.
Ми радіємо, що зустрілися, адже цілий рік тільки передзвонювалися, весь рік, не змовляючись, жили у "режимі матері-годувальниці". Ранком - у новини з інтернету, потім перекличка телефоном. З тими, хто поїхав, з тими, хто лишився.
Нас, донеччан, розкидало по всіх світах. Віктор вже рік у зоні АТО. Коли влучили у центральну трубу газогону, він подзвонив: "
Я тут, поруч, сєпари по нас цілилися, але з п'яних очей попали у трубу!"
Світлана, як і більшість її колег, що не зрадили Батьківщині, в Маріуполі. Живуть у гуртожитку, працюють. Сподіваються.
"Портрет, подсвечник, бряцанье ключей... как сладко умереть в своей постели, среди привычных сердцу мелочей!" Окуджавина строфа весь час крутиться у голові.
Ми - вигнанці з рідного дому. Дім лишився далеко, він начебто є , але його немає. Чужі подушки, чуже ліжко, милість незнайомих людей. І всі п'ятдесят прожитих років уміщаються в п'яти "багажних" торбах... Там, в окупованому місті, лишилося наше життя - молодість, дім, робота, друзі, могили родичів і багато добре знайомих людей. . Невпізнанно змінився спосіб життя - з успішних людей ми перетворилися у безробітних безхатченків, ми намагаємося дати собі раду, якось облаштувати побут, вивезти якісь особисті речі з окупації.
А знаєте, за чим жалкувала цілу зиму? За старими фотографіями. Виявляється, не я одна: фотоархів можна знищити, але не можна купити...
Олександр Павлович, розумник, інтелігент, фахівець з великої літери:"
В Донецьку не можу з хати вийти. Огидно. В Києві не можу знайти житло. Дорого." Ось так і живе: уривається терпець - тікає в Київ, закінчуються гроші - вертається в Донецьк...
І таких дуже багато. Переляканих війною донеччан минулого літа розселяли у літніх таборах: всі сподівались, що війна швидко скінчиться і на День шахтаря всі точно будемо дома. Минає вже друге літо, а війна триває. Людям нема куди дітися і вони повертаються додому.
"Переход Суворова через Альпы"
Отже Таня - "донецький турист" з досвідом. За півроку вивчила та оптимізувала маршрут, склала алгоритм складання багажу і охоче ділиться здобутим досвідом із супутниками:
-
Картата "багажка" великого розміру робить погану послугу на блокпостах, спрацьовує "ринковий синдром", всі хочуть подивитися, що там. Отже, намагайтеся розфасувати речі так, щоб у перевіряльників не виникла підозра, що ви збираєтеся все це продавати.
Цього літа і я скористалася її порадами, і хоча ситуація на лінії розмежування змінюється якщо не щогодини, то точно щодня, маю чим поділитись.
З Києва до Костянтинівки добре їхати нічним потягом. Купейний квиток вартує 215 гривень. З вокзалу треба добиратися до умовного кордону з "ДНР". Якщо їздиш часто, з'являються знайомі перевізники. Тож знаючи час їх відправлення, можна "забронювати" телефоном собі місце.
За літо ситуація змінювалася тричі. Спочатку можна було переїхати в Донецьк "Богданом" за 220 гривень. Згодом перетин блокпостів дозволили лише автівкам з кількістю пасажирів не більше восьми, потім їх заборонили, а потім знов дозволили.
Якщо не маєш точного маршруту, то до блокпосту можна було добратися на попутці за 50 гривень.
Без чого не можна? Без паспорта та перепустки - не перейдеш, без води, зручного взуття і головного убору - сконаєш. І хоча зараз у Зайцевому вже є питна вода, і туалет, і "Лікарі без кордонів" роздають паперові панами, все це краще мати з собою. Якщо, звичайно блокпост відкритий.
Бо ситуація весь час змінюється. І там, на блокпосту, можна застрягти на три години, а можна на дві доби.
Краще не перебиратися в п'ятницю. В останні робочий день тижня народ активно мігрує, тому можна втрапити в довжелезну чергу, від якої не врятує ні вагітність, ні інвалідність, ні діти. Чекати змушені всі.
Прикметно як змінилися розмови у черзі за літо: якщо у червні, люди часто обурювалися "Мы граждане Украины, почему нас проверяют!", то у серпні черга чекає мовчки.
Тут, у Зайцевому, йде велике будівництво. Подейкують, що будують ініційований донецьким губернатором Павлом Жебрівським логістичний центр. А може укріплюють кордон. Але будь яке будівництво налаштовує на думку, що ця війна - надовго.
Окончание тут:
You must be registered for see links
Я тоже. Когда вокруг сплошные вопли "зрада!" - и жить-то не хочется.