Ми йшли з Многопілля до Червоносільського. Я не військовий історик, але, здається, 7 хвилин була загальна протяжність нашого особисто руху, тому що ми ще поранених по дорозі підбирали та затягували у машину. Величезна кількість загиблих була… понад сотню тільки наших, а ще ж ми вбивали ворогів. За 7 хвилин. І все це на твоїх очах, бо ось вона – дорога.
"ПОКИ МОЇ БІЙЦІ СТІКАЮТЬ КРОВ’Ю НА ПІДЛОЗІ – НА ДИВАНІ ЛЕЖИТЬ ТОЙ, ХТО ЇХ РОЗСТРІЛЮВАВ"
У Червоносільському нас прикривало БМП. Якби не це БМП - втрат у нас було б набагато більше, багато хто не доїхав би. Це була машина 17 танкової бригади.
У нас було безліч поранених та загиблих, і ми облаштували польовий медичний пункт. Ну, як пункт… У один з будинків у селі ми почали зносити поранених. Деякі у дворі сиділи, найважчі лежали всередині. Тоді вже полонених російських взяли, у тому числі поранених, і я вже знав, що проти нас у тому числі російські десантники та танкісти.
Семенченка поранили ще в Іловайську, і він призначив начальника штабу, Філіна, виконуючим обов’язки командира батальйону, а мене призначили виконуючим обов’язки начальника штабу. До нас йшли тоді добровольчі батальйони – "Дніпро-1", "Херсон", "Світязь", "Івано-Франківськ"… Та й Збройні сили. Філін взяв на себе командування об’єднаними добровольцями у Іловайську, він був старшим серед усіх. А я був його заступником. З Червоносільського Філіну вдалося прорватися трохи далі, на декілька кілометрів, і там його машину розбили. Тоді я взяв на себе командування.
Заходжу я у санчастину. Мої бійці знівечені лежать на підлозі. А на дивані лежить якась людина азіатської зовнішності. Я питаю хто це. Мені кажуть що російській полонений танкіст, бурят. І я розумію, що поки мої бійці стікають кров’ю на підлозі – на дивані лежить той, хто їх розстрілював… Але на той момент у мені не було злості чи ненависті. Був холодний розрахунок. Я був переконаний, що танкіст не виживе, він дуже мучився. У нього все розпухло від опіків (потім з’ясувалося, що він не бурят – просто дуже розпухло обличчя) і… він займав місце. Біля нього метушилися санітари та кололи йому наші ліки. Тому одному з наших бійців – знаю кому, але не скажу – я віддав наказ його розстріляти.
Боєць цього не зробив, але не довів це до мене – і я був переконаний, що мій наказ було виконано. Вже потім, коли я вийшов з полону, хтось із моїх бійців сказав мені, що той танкіст був нашим… Я зрозумів, що віддав наказ розстріляти нашого, українського бійця. Ще й механіка-водія, який до останнього був у БМП, яка нас прикривала! У мене такий стан був…
You must be registered for see links
Михайло Ніколов у полоні, кадр з російського відео
Мене швидко заспокоїли, розповіли, що його тоді не розстріляли. Але я все одно його не шукав – я ж бачив його опіки, і був переконаний, що він все одно загинув. Лише у 2016 році мені сказали, що він вижив.
Цей хлопець справжній герой. Зараз він вчиться у Львові на офіцера. Його звуть Олександр Немешкало. Він після Іловайська далі воював, наскільки мені відомо, був знову поранений. А ще я у Фейсбуці згодом знайшов давнє повідомлення від нього – він до мене звертався у 2015 році, просився у батальйон "Донбас-Україна".
"ВІН НА ПЕРЕДОВІЙ ВОЮЄ БЕЗ НОГИ ТІЛЬКИ ТОМУ, ЩО ВИ - ТУТ"
… Після звільнення з "Донбасу-Україна" я донедавна час від часу працював на фронті неофіційно. Але зараз із цим все складніше.
Інколи зі мною їздив боєць мій, позивний Вінниця, який під Іловайськом втратив ногу. Їдемо ми з ним з передової. Зупиняє нас колишній "Беркут"… тобто, правоохоронні органи. Дивляться, чи немає у нас зброї, вибухівки, ножів… Аж раптом помічають, що Вінниця на протезі. У формі та на протезі.
-А ви звідки їдете? – запитують.
-З фронту, - відповідаю.
А вони як причепилися:
-Що безногий робить на передовій?!
Я їм і так ввічливо пояснював, і так. Потім не витримав: "Невже ви не розумієте, що він на передовій воює без ноги тільки тому, що ви - тут?.."
У нас у "Донбасі" було дуже мало підготовлених бійців. Були вчителі, були інженери, хто завгодно… Дуже багато цивільних спеціальностей. Але ми йшли вперед, незважаючи на втрати. Ми йшли туди, куди ЗСУ, часто навіть з танками та артилерією, не ризикували заходити. Або заходили після нас, як це було у випадку з Лисичанськом.
Ми просто пішли вперед, напролом. У нас було дуже багато гонору, ми себе вважали надлюдьми. Ми знали, що нас можуть убити – але ж ми добровольці! Ми вищі за усіх! Добре це чи погано – не мені судити, але тоді це допомогало, і ми перли завжди уперед.
Ми так і вижили у Червоносільському – на легкових автомобілях ми перли на танки. Якби ми зупинилися у полі, як належить – ми би не дійшли до Червоносільського. На легкових автомобілях, на автобусах, у тому числі шкільних, на "Газельках", які підбивають, у яких горять люди – прямо, прямо на танки. А вже на близькій відстані ми у них стріляли. Тому що ми – добровольці. Це відігравало величезну роль.
Я ніколи не належав ані Нацгвардії, ані ЗСУ… ми належали добровольчому руху. Навіть коли у 2016 році я пішов з лав ЗСУ та воював далі у лавах, як то кажуть, незаконних збройних формувань – ми взаємодіяли з усіма, з ЗСУ, з НГУ, з "Правим сектором"… Але належали ми лише добровольчому батальйону "Донбас".
Хоча з офіційної точки зору батальйону "Донбас" ніколи не було і немає. Є В/Ч3027. Так само немає "Донбасу-Україна", 46-го. А "Правий сектор" - це з точки зору закону банда, озброєні злочинці, яких треба якомога швидше розігнати. З точки зору закону…
На жаль, наша провина також є у тому, що відбувається в Україні в останні роки. У тому, що не звільнений Донбас. Якби добровольчий рух не розвалився – ми могли б якось впливати на ситуацію у країні або хоча б на ситуацію на фронті. Чи вистачило б добробатів для того, щоб звільнити Донбас?.. Ні. Але ми могли б взяти, наприклад, Петрівський район міста Донецьк. Або місто Стаханов. Або Первомайськ. І зробити там свій центр спротиву російській агресії, закликати всіх добровольців України стікатися туди. Для цього мала бути єдина команда, єдине керівництво… Зараз добровольці кричать : "Нас кинули. За що ми боролися?! Нас зрадили!". Але треба подивитися і на себе. Я особисто з себе провини не знімаю.
Доброволець - це не тільки той, хто, коли необхідно було, встав і пішов на смерть. Але і той, хто, якщо вижив – не здався, не склав зброї, не припинив боротися. Під словом "зброя" я маю на увазі різну зброю. Ти маєш щось реально робити для України! Не обов’язково бігати та гранатами закидати супротивника… Але якщо їдучи на передову більшість щось там робить, то у тилу – ні. І я їх розумію. Не приймаю цього, але розумію.
Дуже відчайдушний боєць, який вже загинув, на жаль, мені казав: "…Я згоден іти на смерть, згоден залишитися калікою, без ніг, без очей – але я маю знати, що мої родичі, мої діти, мої сусіди, мої друзі знатимуть, що я боровся за Україну. Але я не готовий вчинити щось у Дніпрі, Харкові, Києві – нехай для України, але протизаконне. І бути оголошеним агентом російських спецслужб, завербованим кремлівською розвідкою… Або просто божевільним. Я не готовий…"
У мене особисто є почуття невдоволеності, що б я не намагався робити – все мало. Тому що я не завершив почате. А якщо це не завершити – виходить, що всі ті, хто загинув, виявилися непотрібним мотлохом, ми їх втратили по дорозі і все… Я не хочу, щоб так було. І я хочу за них мститися.
Валерія Бурлакова, "Цензор. НЕТ"
You must be registered for see links
