Что несет нам русский мир?
- Автор теми Dreadnought
- Дата створення
arnisumy
Well-Known Member
Керівник пошукового загону “Чорний тюльпан” Олексій Юков: За “зраду ДНР” мене прирекли до страти. Наказ мав бути виконаний негайно
26/03/2021 09:41
з Бахмута Донецької області
фото з особистого архіву Олексія Юкова
Уже чверть століття 35-річний голова Асоціації дослідників військово-історичної спадщини “Плацдарм” і керівник пошукового загону місії “Чорний тюльпан” Олексій Юков займається пошуком та ексгумацією тіл. Спершу – загиблих у Першій та Другій світових війнах. А потім – у збройному конфлікті на сході України.
В інтерв’ю “
“Улітку ліс був білим… від кісток”
Олексій Юков
Коли Олексію було лише 8 років, він разом із товаришем випадково потрапив у той район рідного Слов’янська, де будували нову лікарню. Раніше там було старе міське кладовище. Тож на будівництві хлопчик із жахом побачив людські кістки, черепи з волоссям, фрагменти трун, напівзотлілого одягу… Все це лежало на поверхні, і, здавалося, зовсім не хвилювало будівельників.
Тоді хлопці вирішили зібрати кістки і поховати їх у виритій неподалік ямі.
Вдруге зіштовхнутися з подібним Олексію довелося у 12 років, коли вони разом із братом на велосипедах приїхали до лиманського лісу. Спочатку, каже, не повірив власним очам:
– Стояло літо, але ліс був білим – від великої кількості кісток, які майже повністю вкрили землю. Валялися черевики, мотузки, пояси, шматки рваного заліза, патрони. Це був справжній жах. Мабуть, чорні копачі такого наробили.
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
Старший брат наказав туди більше не приїжджати. Але я був настільки вражений, що не міг себе опанувати. Тобто тих людей десятки років ніхто не шукав, і вони досі вважалися зниклими безвісти! А що це були наші, а не німецькі солдати, я зрозумів, коли розглядав екіпірування та спорядження. Здавалося, що це обман, такого не може бути. На уроках історії нам розповідали зовсім інше… Що наші невідомі солдати всі поховані у братських могилах.
Побачене одразу змінило моє життя. Я перестав вірити книжкам, газетам, телебаченню.
Олексій не витримав. І, не послухавшись поради брата, наступного дня знову приїхав до того лісу – з лопатою. Він довго збирав кістки, клав їх у вириті траншеї. Але хлопчику була не по силах така робота. Здавалося, людським останкам немає кінця…
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
Тож повернувшись у місто, він почав розшукувати тих, хто повинен займатися цією справою. Познайомився з учасниками пошукового загону “Гола долина”, поспілкувався з його командиром Костянтином Страховим (тоді він був культовим пошуковцем). Відтоді й почалася спільна робота з пошуку тіл загиблих.
“Поки ми повернулися – з трупа вже зняли взуття.
А щоб забрати обручку – відрубали пальці”
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
У 2014 році, коли розпочався збройний конфлікт на Донбасі, Олексій став командиром пошукового загону “Плацдарм”.
– Я одразу сприйняв ці події як справжню війну. Коли у селі Семенівка вбили робітника СБУ, а потім, 2 травня, збили два гвинтокрили – зрозумів: усе, почалося. Колесо війни закрутилося, і його вже не зупинити. Знову вбивства, знову трупи, знову лихо…
Біля тих гвинтокрилів, які чомусь горіли два дні, ми працювали три доби. Те, що я там побачив, не можу забути й досі. Землю покрили розірвані тіла, внутрішні органи. Все це ми збирали на парашут.
Доводилося працювати під обстрілами. Спочатку лячно, а потім звикаєш. Якщо десь неподалік щось бухнуло – присідаєш і продовжуєш робити свою справу.
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
Олексій дуже вдячний Вадиму Сухаревському (80-та аеромобільна бригада), завдяки якому приїхали військові на БТР та забрали рештки тіл загиблих. Мало що тоді можна було відправити на експертизу ДНК – майже все згоріло.
На в’ їзді у Слов’янськ були серйозні бої. Трупи місцевих мешканців лежали вздовж траси, їх теж забирав Олексій зі своїми помічниками. Дехто загинув від втрати крові – нікому було надати медичну допомогу. Багато тіл розтягнули собаки.
– Пам’ятаю, як приїхали у Ямпіль, де напередодні розбили “ДНРівський” блокпост. Були вбиті. Місцеві прибігали, щоб забрати харчі. На розірваних мішках цукру лежав убитий парубок років 20. Була спека, пройшло вже кілька днів. Труп почав розкладатися. Люди палицею відштовхнули тіло, взяли ці мішки, просочені трупною отрутою, і потягнули додому.
Ще один мертвий хлопець був завалений у бліндажі. Обличчя видно не було, тільки руки й ноги. На пальці у загиблого була обручка. Поки ми їздили домовлятися про машину, на якій планували вивезти тіла, а потім повернулися, то на ньому вже не було взуття. А щоб забрати обручку – відрубали пальці…
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
5 липня Слов’янськ звільнили. У роботі довелося на кілька місяців зробити перерву. Олексій каже, що дуже складно все це пережив психологічно, треба було відновитися.
А з 2015 року почалася робота з гуманітарною місією “Чорний тюльпан” у районі селища Спірне Бахмутського району.
– У ямі знайшли вісім тіл загиблих. Були трохи присипані землею, виднілося взуття, голова. В одному трупі оселилася лисиця. Зробила собі нору. Ми дістали ці тіла.
26/03/2021 09:41
You must be registered for see images
You must be registered for see links
автор:
You must be registered for see links
з Бахмута Донецької області
фото з особистого архіву Олексія Юкова
Уже чверть століття 35-річний голова Асоціації дослідників військово-історичної спадщини “Плацдарм” і керівник пошукового загону місії “Чорний тюльпан” Олексій Юков займається пошуком та ексгумацією тіл. Спершу – загиблих у Першій та Другій світових війнах. А потім – у збройному конфлікті на сході України.
В інтерв’ю “
You must be registered for see links
” Олексій розповів про те, чому став волонтером-пошуковцем, як в останню мить уникнув розстрілу бойовиками “ДНР” і що найбільше вразило його під час розшуків та ексгумацій останків загиблих у цій війні (з обох сторін).“Улітку ліс був білим… від кісток”
You must be registered for see links
Олексій Юков
Коли Олексію було лише 8 років, він разом із товаришем випадково потрапив у той район рідного Слов’янська, де будували нову лікарню. Раніше там було старе міське кладовище. Тож на будівництві хлопчик із жахом побачив людські кістки, черепи з волоссям, фрагменти трун, напівзотлілого одягу… Все це лежало на поверхні, і, здавалося, зовсім не хвилювало будівельників.
Тоді хлопці вирішили зібрати кістки і поховати їх у виритій неподалік ямі.
Вдруге зіштовхнутися з подібним Олексію довелося у 12 років, коли вони разом із братом на велосипедах приїхали до лиманського лісу. Спочатку, каже, не повірив власним очам:
– Стояло літо, але ліс був білим – від великої кількості кісток, які майже повністю вкрили землю. Валялися черевики, мотузки, пояси, шматки рваного заліза, патрони. Це був справжній жах. Мабуть, чорні копачі такого наробили.
You must be registered for see links
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
Старший брат наказав туди більше не приїжджати. Але я був настільки вражений, що не міг себе опанувати. Тобто тих людей десятки років ніхто не шукав, і вони досі вважалися зниклими безвісти! А що це були наші, а не німецькі солдати, я зрозумів, коли розглядав екіпірування та спорядження. Здавалося, що це обман, такого не може бути. На уроках історії нам розповідали зовсім інше… Що наші невідомі солдати всі поховані у братських могилах.
Побачене одразу змінило моє життя. Я перестав вірити книжкам, газетам, телебаченню.
Олексій не витримав. І, не послухавшись поради брата, наступного дня знову приїхав до того лісу – з лопатою. Він довго збирав кістки, клав їх у вириті траншеї. Але хлопчику була не по силах така робота. Здавалося, людським останкам немає кінця…
You must be registered for see links
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
Тож повернувшись у місто, він почав розшукувати тих, хто повинен займатися цією справою. Познайомився з учасниками пошукового загону “Гола долина”, поспілкувався з його командиром Костянтином Страховим (тоді він був культовим пошуковцем). Відтоді й почалася спільна робота з пошуку тіл загиблих.
“Поки ми повернулися – з трупа вже зняли взуття.
А щоб забрати обручку – відрубали пальці”
You must be registered for see links
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
У 2014 році, коли розпочався збройний конфлікт на Донбасі, Олексій став командиром пошукового загону “Плацдарм”.
– Я одразу сприйняв ці події як справжню війну. Коли у селі Семенівка вбили робітника СБУ, а потім, 2 травня, збили два гвинтокрили – зрозумів: усе, почалося. Колесо війни закрутилося, і його вже не зупинити. Знову вбивства, знову трупи, знову лихо…
Біля тих гвинтокрилів, які чомусь горіли два дні, ми працювали три доби. Те, що я там побачив, не можу забути й досі. Землю покрили розірвані тіла, внутрішні органи. Все це ми збирали на парашут.
Ми опекли руки й ноги. Кістки були дуже гарячі, й витягнути їх було непросто. Але ми розуміли, що це дуже важливо, адже цих людей чекають вдома. Близьким треба поховати останки своїх родичів.
Доводилося працювати під обстрілами. Спочатку лячно, а потім звикаєш. Якщо десь неподалік щось бухнуло – присідаєш і продовжуєш робити свою справу.
You must be registered for see links
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
Олексій дуже вдячний Вадиму Сухаревському (80-та аеромобільна бригада), завдяки якому приїхали військові на БТР та забрали рештки тіл загиблих. Мало що тоді можна було відправити на експертизу ДНК – майже все згоріло.
На в’ їзді у Слов’янськ були серйозні бої. Трупи місцевих мешканців лежали вздовж траси, їх теж забирав Олексій зі своїми помічниками. Дехто загинув від втрати крові – нікому було надати медичну допомогу. Багато тіл розтягнули собаки.
– Пам’ятаю, як приїхали у Ямпіль, де напередодні розбили “ДНРівський” блокпост. Були вбиті. Місцеві прибігали, щоб забрати харчі. На розірваних мішках цукру лежав убитий парубок років 20. Була спека, пройшло вже кілька днів. Труп почав розкладатися. Люди палицею відштовхнули тіло, взяли ці мішки, просочені трупною отрутою, і потягнули додому.
Ще один мертвий хлопець був завалений у бліндажі. Обличчя видно не було, тільки руки й ноги. На пальці у загиблого була обручка. Поки ми їздили домовлятися про машину, на якій планували вивезти тіла, а потім повернулися, то на ньому вже не було взуття. А щоб забрати обручку – відрубали пальці…
You must be registered for see links
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
5 липня Слов’янськ звільнили. У роботі довелося на кілька місяців зробити перерву. Олексій каже, що дуже складно все це пережив психологічно, треба було відновитися.
А з 2015 року почалася робота з гуманітарною місією “Чорний тюльпан” у районі селища Спірне Бахмутського району.
– У ямі знайшли вісім тіл загиблих. Були трохи присипані землею, виднілося взуття, голова. В одному трупі оселилася лисиця. Зробила собі нору. Ми дістали ці тіла.
arnisumy
Well-Known Member
У тому ж районі стався випадок, який я, мабуть, ніколи не забуду. В будинку мешкала жінка з маленькими дітьми, один з її родичів був лежачий хворий. Юнак із Горлівки, де йшли бойові дії, не міг потрапити додому й попросився до цієї жінки пожити. Він допомагав по господарству, доглядав за хворою людиною, приносив пайки для дітей.
Під час одного з обстрілів цей хлопець загинув просто на подвір’ї. Декілька діб його тіло пролежало на землі. Сусіди обурювалися, казали жінці: та ти ж поховай хлопця, як тобі не соромно, він же тобі допомагав. Якби не він – з голоду померла би. Але господиня сказала, що це їй не потрібно – вони ж (“ополченці”), мовляв, усе одно не перемогли, то навіщо його ховати.
Так минув місяць. Від загиблого залишилися фактично самі кістки, одяг зотлів на ганчір’я. Сусіди продовжували сварити господиню будинку. Тоді вона взяла целофан, граблями посунула на нього рештки останків, замотала синім дротом і викинула на смітник.
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
Вислухавши цю розповідь від сусідів жінки, Олексій спочатку не повірив, що таке можливо. Але все виявилося правдою. Люди також розповіли, що тіло перенесли в район блокпоста, де вирили велику яму для загиблих.
– Тиждень ми тракторами копали, щупами шукали цю братську могилу. Я чомусь відчув, що треба стрибнути у траншею. І саме там, запустивши щуп у землю, одразу натрапив на тіло. Побачив цей целофан, перемотаний синім дротом… Кажу: ну що ж, хлопчику… твою історію я знаю.
“Що ви, дурні, робите! Якщо будете валятися десь у полі – він єдиний через ваш труп не переступить”
Олексій Юков
Під час окупації Слов’янська, коли Олексій повернувся додому, його вже чекали. “ДНРівці” посадили чоловіка в авто й повезли до захопленої ними будівлі СБУ, яку перетворили на в’язницю-катівню.
– Мене звинуватили в саботажі та зраді “ДНР”. І прирекли до страти. Негайно. За те, що передавав тіла українських військових Збройним силам. “Тій стороні”. Тоді ж на моїх очах без суду та слідства вбили людину, яку винесли на ковдрі. Чоловік був весь у гематомах.
Що я відчував у той момент? Те, що все ж таки своє коротке життя прожив не марно, комусь допоміг.
Коли читали вирок, то помилково озвучили “41 рік”. Це мене здивувало і я зробив їм зауваження. За що отримав декілька ударів у живіт.
Вирок мав бути виконаний негайно. Мене вже вивели на вулицю, аж раптом розпочався обстріл. “Ополченці” миттєво стрибнули у окоп. Я подумав, що загинути від осколків було би тупо, тому теж упав в окоп.
Одразу почув: “Убило! 200-й, прибери!” А хтось відповідає: “Та ні, він живий”.
Після обстрілу мене із зав’язаними руками й ногами кинули в авто – поруч із трупом чоловіка, якого при мені застрелили. Кудись везли хвилин п’ять-сім. Сморід сечі, фекалій та крові винести було важко. Моя футболка вся просякнула кров’ю загиблого…
Потім двоє “ДНРівців” пройшлися моїми кишенями і знайшли мобільний телефон. А я напередодні дзвонив одному з бойовиків – домовлявся, щоб він розпорядився пропустити через блокпост авто з цифрою “200”. Вони теж стали йому дзвонити, а він кричить: “Що ви, дурні, робите! Якщо загинете та будете валятися десь у полі – він єдиний, хто через ваш труп не переступить!” Ті намагалися виправдатися: “Це наказ першого – ліквідувати”. “Зупиняйте авто, я розберуся у цьому питанні”.
Хвилин двадцять вирішувалася моя подальша доля. Щось там вони між собою розмовляли. Як я зрозумів, дзвонив Стрелков (Ігор Гіркін, ватажок російських терористів на Донбасі у 2014 році – “Н”). Він скасував наказ.
Олексія знов привезли в будівлю СБУ, розв’язали й навіть попросили вибачення. На знак примирення пропонували подарувати пістолет, але Юков відмовився. І якнайшвидше звідти пішов.
Читайте також:
“Тіло загиблого розірвало навпіл, земля з опаришами полетіла мені за комір…”
Ветеран АТО Андрій Римарук у фільмі “Атлантида”. Саме робота пошуковців місії “Чорний тюльпан” лягла в основу сюжету цієї стрічки
Спогадів про цю страшну війну в Олексія багато. Навряд чи колись зможе забути про дві обгорілі машини, які місцеві мешканці теж пиляли на металобрухт разом із рештками тіл загиблих. І все разом завантажували на свої “кравчучки”. Про те, як працювали на замінованих полях – особливо у Пісках, де не можна було ступити навіть на крок ні ліворуч, ні праворуч. Про те, як бойовики не давали дозволу забирати тіла загиблих на окупованих територіях. І досі не дозволяють – мабуть, намагаючись таким чином приховати сліди військових злочинів. І як у Семенівці біг під обстрілами, тягнучи за собою тіло загиблого українського військовослужбовця.
– Зупинятися було не можна. Зовсім поруч розірвався снаряд. Мене оглушило. Дивлюся, а половини трупа нема – в нього влучив снаряд, розірвавши навпіл. Земля з опаришами потрапила мені за комір… Ще той був жах. Коли обстріл припинився, я повернувся і забрав ту другу частину тіла загиблого.
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
А в Ямполі ми знайшли тіло молодого парубка. Виявилося, що він їхав на авто забирати родину своєї дівчини з Луганської області. На блокпосту зупинили “ДНРівці” й сказали їхали лісом, бо нібито траса погана. А там його вже чекали… Але на шляху молодий водій застряв у багнюці. Місцеві прийшли на допомогу, намагалися витягнути машину. Та тут з’явилися чеченці і їх прогнали – пообіцяли самі допомогти. В підсумку хлопця вбили, машину забрали. А номери зірвали й кинули біля тіла.
Померлого теж звали Олексієм, їхав з Харкова… Ну, забрали авто, але навіщо було вбивати?
“Сподіваюся, що відносини із ЗСУ налагодяться”
Нагорода Міноборони України “За сприяння Збройним силам”. Фото з особистого архіву Олексія Юкова
З осені 2016 року пошуковці з “Чорного тюльпана” більше не займаються розшуком тіл загиблих на Донбасі – цю місію повністю взяв на себе проєкт Збройних сил “Евакуація 200”. Кажуть, між ЗСУ та “Чорним тюльпаном” немає конструктивного діалогу.
Читайте також:
– Сподіваюся, що відносини налагодяться і робота з пошуку останків загиблих буде продовжена, – висловлює надію Олексій. – Заради загальної справи. Адже у нас так мало часу знайти тих, кого досі чекають вдома.
6 січня 2021 року Олексія Юкова та його колегу по “Чорному тюльпану” зі Слов’янська Євгенію Калугіну нагородили медаллю “За сприяння Збройним силам України” (наказ міністра датовано вереснем 2020-го).
Вручаючи нагороди пошуковцям-волонтерам, заступник міністра оборони Ігор Старобінський наголосив: “Ми хотіли б зняти всі штучні перешкоди для вашої роботи і створити умови для того, щоб ваша благородна справа тривала й надалі. Від імені Міністерства оборони хочу запевнити, що ми готові співпрацювати, допомагати та чути вас“.
Тож у волонтерів справді з’явилася надія знову долучитися до активних пошуків загиблих.
Але наразі корективи в їхню роботу вносить ще й пандемія. А поки триває вимушений “простій”, Олексій займається ще однією улюбленою справою – навчає дітлахів тайському боксу. Виявляється, пошуковець “Чорного тюльпана” – відомий тренер з цього виду спорту не лише у рідному Слов’янську. Адже виховав уже не одного чемпіона України.
Тренер Юков зі своїми вихованцями на змаганнях із тайського боксу
Під час одного з обстрілів цей хлопець загинув просто на подвір’ї. Декілька діб його тіло пролежало на землі. Сусіди обурювалися, казали жінці: та ти ж поховай хлопця, як тобі не соромно, він же тобі допомагав. Якби не він – з голоду померла би. Але господиня сказала, що це їй не потрібно – вони ж (“ополченці”), мовляв, усе одно не перемогли, то навіщо його ховати.
Так минув місяць. Від загиблого залишилися фактично самі кістки, одяг зотлів на ганчір’я. Сусіди продовжували сварити господиню будинку. Тоді вона взяла целофан, граблями посунула на нього рештки останків, замотала синім дротом і викинула на смітник.
You must be registered for see links
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
Вислухавши цю розповідь від сусідів жінки, Олексій спочатку не повірив, що таке можливо. Але все виявилося правдою. Люди також розповіли, що тіло перенесли в район блокпоста, де вирили велику яму для загиблих.
– Тиждень ми тракторами копали, щупами шукали цю братську могилу. Я чомусь відчув, що треба стрибнути у траншею. І саме там, запустивши щуп у землю, одразу натрапив на тіло. Побачив цей целофан, перемотаний синім дротом… Кажу: ну що ж, хлопчику… твою історію я знаю.
“Що ви, дурні, робите! Якщо будете валятися десь у полі – він єдиний через ваш труп не переступить”
You must be registered for see links
Олексій Юков
Під час окупації Слов’янська, коли Олексій повернувся додому, його вже чекали. “ДНРівці” посадили чоловіка в авто й повезли до захопленої ними будівлі СБУ, яку перетворили на в’язницю-катівню.
– Мене звинуватили в саботажі та зраді “ДНР”. І прирекли до страти. Негайно. За те, що передавав тіла українських військових Збройним силам. “Тій стороні”. Тоді ж на моїх очах без суду та слідства вбили людину, яку винесли на ковдрі. Чоловік був весь у гематомах.
Що я відчував у той момент? Те, що все ж таки своє коротке життя прожив не марно, комусь допоміг.
Коли читали вирок, то помилково озвучили “41 рік”. Це мене здивувало і я зробив їм зауваження. За що отримав декілька ударів у живіт.
Вирок мав бути виконаний негайно. Мене вже вивели на вулицю, аж раптом розпочався обстріл. “Ополченці” миттєво стрибнули у окоп. Я подумав, що загинути від осколків було би тупо, тому теж упав в окоп.
Одразу почув: “Убило! 200-й, прибери!” А хтось відповідає: “Та ні, він живий”.
Після обстрілу мене із зав’язаними руками й ногами кинули в авто – поруч із трупом чоловіка, якого при мені застрелили. Кудись везли хвилин п’ять-сім. Сморід сечі, фекалій та крові винести було важко. Моя футболка вся просякнула кров’ю загиблого…
Потім двоє “ДНРівців” пройшлися моїми кишенями і знайшли мобільний телефон. А я напередодні дзвонив одному з бойовиків – домовлявся, щоб він розпорядився пропустити через блокпост авто з цифрою “200”. Вони теж стали йому дзвонити, а він кричить: “Що ви, дурні, робите! Якщо загинете та будете валятися десь у полі – він єдиний, хто через ваш труп не переступить!” Ті намагалися виправдатися: “Це наказ першого – ліквідувати”. “Зупиняйте авто, я розберуся у цьому питанні”.
Хвилин двадцять вирішувалася моя подальша доля. Щось там вони між собою розмовляли. Як я зрозумів, дзвонив Стрелков (Ігор Гіркін, ватажок російських терористів на Донбасі у 2014 році – “Н”). Він скасував наказ.
Олексія знов привезли в будівлю СБУ, розв’язали й навіть попросили вибачення. На знак примирення пропонували подарувати пістолет, але Юков відмовився. І якнайшвидше звідти пішов.
Читайте також:
You must be registered for see links
“Тіло загиблого розірвало навпіл, земля з опаришами полетіла мені за комір…”
You must be registered for see links
Ветеран АТО Андрій Римарук у фільмі “Атлантида”. Саме робота пошуковців місії “Чорний тюльпан” лягла в основу сюжету цієї стрічки
Спогадів про цю страшну війну в Олексія багато. Навряд чи колись зможе забути про дві обгорілі машини, які місцеві мешканці теж пиляли на металобрухт разом із рештками тіл загиблих. І все разом завантажували на свої “кравчучки”. Про те, як працювали на замінованих полях – особливо у Пісках, де не можна було ступити навіть на крок ні ліворуч, ні праворуч. Про те, як бойовики не давали дозволу забирати тіла загиблих на окупованих територіях. І досі не дозволяють – мабуть, намагаючись таким чином приховати сліди військових злочинів. І як у Семенівці біг під обстрілами, тягнучи за собою тіло загиблого українського військовослужбовця.
– Зупинятися було не можна. Зовсім поруч розірвався снаряд. Мене оглушило. Дивлюся, а половини трупа нема – в нього влучив снаряд, розірвавши навпіл. Земля з опаришами потрапила мені за комір… Ще той був жах. Коли обстріл припинився, я повернувся і забрав ту другу частину тіла загиблого.
You must be registered for see links
Фото з особистого архіву Олексія Юкова
А в Ямполі ми знайшли тіло молодого парубка. Виявилося, що він їхав на авто забирати родину своєї дівчини з Луганської області. На блокпосту зупинили “ДНРівці” й сказали їхали лісом, бо нібито траса погана. А там його вже чекали… Але на шляху молодий водій застряв у багнюці. Місцеві прийшли на допомогу, намагалися витягнути машину. Та тут з’явилися чеченці і їх прогнали – пообіцяли самі допомогти. В підсумку хлопця вбили, машину забрали. А номери зірвали й кинули біля тіла.
Померлого теж звали Олексієм, їхав з Харкова… Ну, забрали авто, але навіщо було вбивати?
“Сподіваюся, що відносини із ЗСУ налагодяться”
You must be registered for see links
Нагорода Міноборони України “За сприяння Збройним силам”. Фото з особистого архіву Олексія Юкова
З осені 2016 року пошуковці з “Чорного тюльпана” більше не займаються розшуком тіл загиблих на Донбасі – цю місію повністю взяв на себе проєкт Збройних сил “Евакуація 200”. Кажуть, між ЗСУ та “Чорним тюльпаном” немає конструктивного діалогу.
Читайте також:
You must be registered for see links
– Сподіваюся, що відносини налагодяться і робота з пошуку останків загиблих буде продовжена, – висловлює надію Олексій. – Заради загальної справи. Адже у нас так мало часу знайти тих, кого досі чекають вдома.
6 січня 2021 року Олексія Юкова та його колегу по “Чорному тюльпану” зі Слов’янська Євгенію Калугіну нагородили медаллю “За сприяння Збройним силам України” (наказ міністра датовано вереснем 2020-го).
Вручаючи нагороди пошуковцям-волонтерам, заступник міністра оборони Ігор Старобінський наголосив: “Ми хотіли б зняти всі штучні перешкоди для вашої роботи і створити умови для того, щоб ваша благородна справа тривала й надалі. Від імені Міністерства оборони хочу запевнити, що ми готові співпрацювати, допомагати та чути вас“.
Тож у волонтерів справді з’явилася надія знову долучитися до активних пошуків загиблих.
Але наразі корективи в їхню роботу вносить ще й пандемія. А поки триває вимушений “простій”, Олексій займається ще однією улюбленою справою – навчає дітлахів тайському боксу. Виявляється, пошуковець “Чорного тюльпана” – відомий тренер з цього виду спорту не лише у рідному Слов’янську. Адже виховав уже не одного чемпіона України.
You must be registered for see links
Тренер Юков зі своїми вихованцями на змаганнях із тайського боксу
You must be registered for see links
Билли Бонс
Well-Known Member
Москва. Поклонная гора. Мушкетеры в стрингах. Что это было?
You must be registered for see images attach
You must be registered for see images attach
You must be registered for see links